| Главная » Файлы » Мои файлы |
АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ГРОМАДЯН УКРАЇНИ
| [ Скачать с сервера (298.0 Kb) ] | 05.04.2017, 01:14 |
| Адміністративно-правовий статус громадянина дає можливість визначити місце та роль громадянина у державно-управлінських та інших суспільних відносинах, що регулюються нормами адміністративного права. Слово «статус» походить від латинського status – стан, положення [1, с. 616]. Звідси правовий статус – правове положення (тобто положення, врегульоване нормами права). Відповідно адміністративно-правовий статус – правове положення у сфері державного управління або положення, врегульоване нормами тільки адміністративного права. Необхідно підкреслити, що поняття “правовий статус” та “правове положення” за своєю сутністю не мають розбіжностей. Взагалі в адміністративному праві під суб’єктом розуміють носія (власника) прав і обов’язків у сфері державного управління, які передбачені адміністративно-правовими нормами, здатного надані права реалізовувати, а покладені обов’язки виконувати [2, с. 72]. В адміністративній науці питання правового статусу суб’єктів адміністративного права досліджено не досить ґрунтовно, про що свідчать численні публікації та дискусії з цього приводу. На думку відомого вченого-адміністративіста Ю. Битяка, саме громадяни є найбільшою групою суб’єктів адміністративно-правових відносин [4, с. 84]. Конституція України надає перевагу інтересам, правам і свободам громадян перед інтересами, правами й свободами інших учасників правових відносин, виходячи з пріоритету загальнолюдських цінностей. Людину, її життя й здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку визнають в Україні найвищою соціальною цінністю. Права й свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ст. 3 Конституції України) [1]. Отже, громадяни України наділені правами та обов’язками в сфері державного управління та місцевого самоврядування, які реалізують їх шляхом вступу в адміністративно-правові відносини, з однієї сторони, та органи державної влади та органи місцевого самоврядування та їх посадові особи, наділені правовими нормами відповідними владними повноваженнями щодо організаційно непідпорядкованих їм суб’єктів, з іншої сторони. "Адміністративне право України" на тему: "Адміністративно-правовий статус громадянина України" 1.1. Громадянин як суб’єкт адміністративного права та поняття його адміністративно-правового статусу Перш ніж розглядати зміст адміністративно-правового статусу громадян, необхідно з’ясувати його значення. Слово «статус» відбулося від латинського status – стан, положення [1, 616]. Звідси правовий статус – правове положення (тобто положення, врегульоване нормами права), відповідно адміністративно-правовий статус – правове положення у сфері державного управління або положення, врегульоване нормами тільки адміністративного права. В ході дослідження зазначеного питання необхідно підкреслити, що поняття “правовий статус” (яке широко використовується у науковому обігу) та “правове положення” за своєю сутністю не мають розбіжностей, що дозволяє зробити висновок про їх тотожність. Взагалі в адміністративному праві під суб’єктом розуміють носія (власника) прав і обов’язків у сфері державного управління, які передбачені адміністративно-правовими нормами, здатного надані права реалізовувати, а покладені обов’язки виконувати [2, 72]. Необхідно розмежувати поняття “суб’єкт адміністративного права” і “суб’єкт адміністративних правовідносин”. Суб’єкт адміністративного права має потенційну здатність вступати в адміністративні правовідносини. У конкретному випадку він може і не бути учасником правовідносин. Якщо громадянин не чинить адміністративних правопорушень, то він не є суб’єктом адміністративно-деліктних відносин [3, 15]. Так, наприклад, громадянин України, що перебуває за її межами, може теоретично ні в яких адміністративно-правових відносинах не брати участі, тобто не бути їх суб’єктом, однак, суб’єктом адміністративного права він є, оскільки його як громадянина адміністративно-правові норми наділили комплексом прав і обов’язків. В свою чергу, суб’єкт адміністративних правовідносин – це фактичний учасник правових зв’язків у сфері управління, тобто він обов’язково в них бере участь. Отже, підсумовуючи співвідношення “суб’єкт адміністративного права” і “суб’єкт адміністративних правовідносин” можна констатувати, що в першому випадку мова йде про потенційну можливість приймати участь в адміністративних правовідносинах, а в другому – про реальну. Суб’єкти адміністративного права можуть стати суб’єктами адміністративних правовідносин за наявності трьох умов: 1) адміністративно-правова норма, що передбачає права або/і обов’язки суб’єкта; 2) адміністративна правоздатність і адміністративна дієздатність суб’єкта; 3) підстава виникнення, зміни і припинення правовідносин (юридичний факт) [4, 8]. Варто зазначити, що для адміністративного права характерна наявність великої кількості суб’єктів з різними повноваженнями, структурою і правовими якостями. Суб’єктами адміністративного права є як органи виконавчої влади, внутрішні частини їхнього апарата, органи громадських організацій, адміністрація підприємств, установ, організацій, виконавчо- розпорядницькі структури органів місцевого самоврядування, структурні частини підприємств, установ, організацій, суди, органи прокуратури тощо, так і громадяни, особи без громадянства, іноземні громадяни. Важливо підкреслити, що в юридичній літературі зазначається, що правове становище суб’єктів одного рівня не однакове [4, 10]. Якщо проаналізувати адміністративну правосуб’єктність громадян, то з’ясується, що вона має різницю в залежності від статі, віку, стану здоров’я (не усі можуть призиватися на військову службу, вступати в навчальні заклади). Серед іноземних громадян особливим адміністративно-правовим статусом наділені біженці згідно з Законом України «Про біженців» від 24 грудня 1993р. [5]. В адміністративній науці питання правового статусу суб’єктів адміністративного права досліджено не достатньо ґрунтовно, про що свідчать численні публікації та дискусії з цього приводу [6, 82]. Аналіз великої кількості джерел надав можливість сформулювати наступне визначення суб’єктів адміністративного права. Отже, суб’єкти адміністративного права – це фізичні та юридичні особи, наділені державою правами та обов’язками в сфері державного управління та місцевого самоврядування, які реалізують їх шляхом вступу в адміністративно-правові відносини, з однієї сторони, та органи державної влади та органи місцевого самоврядування та їх посадові особи, наділені правовими нормами відповідними владними повноваженнями щодо організаційно непідпорядкованих їм суб’єктів, з іншої сторони. В цьому зв’язку треба підкреслити, що сфера адміністративних правовідносин характеризується нерівністю суб’єктів, в якій один з суб’єктів наділений владними повноваженнями, а на іншого покладений обов’язок виконання вимог владного суб’єкта. З іншого боку, адміністративні правовідносини характеризуються покладенням на органи державної влади та органи місцевого самоврядування та їх посадових осіб обов’язку дотримання своїх повноважень. В межах цієї курсової роботи досліджується саме громадянин як суб’єкт адміністративного права, оскільки саме на захист його прав та свобод повинна бути спрямована діяльність всієї системи державного управління. На думку відомого вченого-адміністративиста Ю. Битяка, саме громадяни є найбільшою групою суб’єктів адміністративно-правових відносин [7, 84]. Конституція України надає перевагу інтересам, правам і свободам громадян перед інтересами, правами й свободами інших учасників правових відносин, виходячи з пріоритету загальнолюдських цінностей. Людину, її життя й здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку визнають в Україні найвищою соціальною цінністю. Права й свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ст. 3 Конституції України). Найчастіше особа вступає у відносини з державою в сфері виконавчої влади, де практично реалізуються надані їй Конституцією та законами України права й свободи. Для реалізації деяких прав, свобод і виконання обов’язків важливе значення має громадянство – постійний правовий зв’язок особи та Української держави, що виявляється в їх взаємних правах і обов’язках. Право на громадянство є невід’ємним правом громадянина України, він не може бути позбавлений свого громадянства. Кожна особа має право на громадянство в Україні, яке вона може одержати за певних умов. Громадянство не поєднується з постійними трудовими чи службовими відносинами особи з конкретною організацією. На всіх осіб, що постійно чи тимчасово перебувають на території України, поширюється юрисдикція Української держави. Проте законодавство в багатьох випадках чітко розмежовує статус громадянина й особи, не ототожнює їх. Громадянин України має ширший обсяг прав і обов’язків, ніж особа, яка не пов’язана відносинами громадянства з державою, в тому числі й у сфері захисту (недопустимість видачі громадянина України іноземній державі, захист прав громадян за кордоном тощо). Досить важливим є розуміння, що особа виступає в адміністративно-правових відносинах як громадянин тоді, коли вона виступає від себе особисто. У адміністративно-правових відносинах особа може виступати і не від себе особисто, а від імені органів держави. Звідси слідує, що особи, які не наділені державно-владними повноваженнями, в адміністративно-правових відносинах завжди виступають від свого імені, тобто як громадяни. Особи ж, наділені такими повноваженнями, в одних адміністративно-правових відносинах можуть виступати від свого імені, а в інших – ні. Таким чином, громадянин в адміністративно-правових відносинах - це особа, що виступає від себе особисто і не наділена державно-владними повноваженнями або наділена, але в даних конкретних правовідносинах їх не реалізовує. Адміністративно-правовий статус громадянина України, як вже вищезазаначалося, є складовою частиною його загального статусу, встановленого Конституцією України [8], Законом України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 р. [9] та іншими законодавчими актами України. Конституційні принципи правового статусу громадянина безпосередньо впливають на адміністративно-правовий статус громадянина. Адже саме на основі конституційних засад встановлюються принципи правового статусу громадянина в окремих галузях права, в тому числі і в адміністративному праві. Крім того, міжнародно-правові норми та норми інших галузей права України також впливають на зміст та обсяг адміністративно-правового статусу громадянина України. Якщо зробити невеличкий історичний екскурс, то можна з упевненістю стверджувати, що XVII-XIX ст. характеризується відносинами владного веління держави і його органів до підданих, підвладних. Їх права були невеликі. Не випадково навіть наприкінці XIX ст. становище людини в адміністративно-правовій сфері найчастіше розглядалося через призму «дозволів влади» [10]. Мова йшла про обмеження особистої недоторканності, про публічне забезпечення непрацездатних. Адміністративно-правовий статус громадянина трактувався і сприймався, насамперед, як проголошення і забезпечення його участі в державному управлінні. Зрозуміло, конституційна й адміністративна правосвідомість і має свою специфіку в різних країнах, облік якої дозволяє уникнути механічного копіювання норм, процедур і структур. Суспільні перетворення, політична, конституційна, адміністративна реформи, що відбуваються нині в нашій країні, приводять до зміни адміністративно-правового статусу особистості. Це зв’язано багатьма факторами. По-перше, з офіційними і конституційними ознаками, урахуванням і захистом прав і свобод людини – найважливішим обов’язком держави і її органів. Людина, її права і свободи є вищою цінністю. По-друге, відбувається різке підвищення ролі закону в регулюванні статусу громадян, їхніх прав, обов’язків і відповідальності. Саме закон служить головним «гарантом нормовстановлення» у даній сфері відводячи підзаконній правотворчості скоріше правозастосовувальний зміст. По-третє, адміністративно-правовий статус громадянина нині виявляється значно повно. Розширюється спектр його регулювання в багатьох сферах економічного, політичного і соціального життя. Звичайно, і органів, посадових осіб, зобов’язаних сприяти їхньої активності в цій сфері. По-четверте, істотно підвищується роль закону і суду в охороні прав громадян. Відповідно повинна видозмінюватися тактика діяльності органів виконавчої влади і посадових осіб [11, 24]. Таким чином, зазначене дозволяє охарактеризувати адміністративно-правовий статус громадянина та розкрити його сутність. Адміністративно-правовий статус громадянина визначається як встановлені законом та іншими правовими актами права, обов’язки і відповідальність громадянина, що забезпечують його участь в управлінні державою і задоволення публічних та особистих інтересів завдяки діяльності державних органів [4]. Причому регламентуються й охороняються як індивідуальні права громадян, що зближує їх із процедурами приватного права, так і публічні права і їх “колективні вираження”. До того ж, узагальнюючи та конкретизуючи вище наведене, адміністративно-правовий статус громадянина України можна визначити як встановлену законом та іншими нормативно-правовими актами систему прав та обов’язків громадянина, яка реалізуються через суспільні відносини в сфері державного управління, та забезпечується системою юридичних гарантій на участь в управлінні державними справами і задоволенні публічних та особистих інтересів через діяльність державної влади та органів місцевого самоврядування. Саме таке визначення дозволяє найбільш повно охарактеризувати сутність та основні характеристики адміністративно-правового статусу громадянина. 1.2. Передумови набуття адміністративно-правового статусу громадянина України В юридичній науці, зокрема в доктрині адміністративного права наголошується, що набуттю особою адміністративно-правового статусу передує її правосуб’єктність та постійний правовий зв’язок з державою. Адміністративну правосуб’єктність, яка безпосередньо впливає не тільки на обсяг і характер адміністративно-правового статусу, становлять адміністративна правоздатність і адміністративна дієздатність. Адміністративна правоздатність – це визнана законом за громадянином фактична можливість бути суб’єктом адміністративного права, мати права й обов’язки адміністративно-правового характеру [7, 58]. Важливо зазначити, що адміністративна правоздатність виникає з моменту народження людини. Її обсяг встановлюють і змінюють за допомогою адміністративно-правових норм. Вона підтверджується документами про громадянство – паспортом громадянина України, а для осіб до 16 років – свідоцтвом про народження. Правоздатність не може бути обмежена або відчужена, від неї неможливо відмовитися добровільно (оскільки така відмова не має юридичної сили) [10, 24]. Правоздатність людини утворює юридичне поняття особи й громадянина. Тільки у випадках, передбачених кримінальним або адміністративним законодавством, громадянин може бути позбавлений якоїсь частини адміністративної правоздатності – права пересування, батьківських прав тощо. Адміністративна правоздатність може бути повною або обмеженою. Обмеження правоздатності полягає в тому, що в результаті дії адміністративно-правових норм відбувається: * звуження кола прав. У даному випадку конкретний громадянин повністю або частково позбавляється деяких прав, наданих йому особисто. Наприклад, позбавлення права керування транспортними засобами в результаті здійснення правопорушення, передбаченого ст. 130 КпАП (управління транспортними засобами в стані сп'яніння) [12]; * покладання на громадян додаткових обов'язків. У цьому випадку на громадянина, поза його волею, в адміністративному порядку органом управління покладаються додаткові обов'язки. Такі обов'язки можуть бути персоніфікованими, тобто зверненими до конкретної особи, обов'язок відбувати таке адміністративне стягнення, як виправні роботи. Можуть мати загальний характер, наприклад, обов'язок дотримуватися певних правил при перебуванні в районах епідемій, епізоотій, екологічних катастроф; обов'язок дотримуватись режимних вимог при роботі з літературою обмеженого використання тощо. У будь-якому випадку обмеження правоздатності має винятково тимчасовий характер і може бути викликане лише однією з двох обставин. 1. По-перше. Виникнення особливих умов здійснення державного управління (стихійні лиха, епідемії, епізоотії, умови цивільної оборони), коли на громадян в адміністративно-правовому порядку покладаються додаткові обов'язки і коли немає можливості реалізовувати певні права, передбачені нормами адміністративного права. Так, на підставі Закону України "Про надзвичайний стан" від 26 червня 1992 p. можуть встановлюватися тимчасові обмеження прав і свобод громадян (ст. 1) [13], зокрема: вводиться комендантська година, під час якої забороняється громадянам перебувати у громадських місцях без спеціально виданих перепусток і посвідчень (п. 1 ст. 23); перевірка документів, проведення особистого огляду, перевірка житла громадян (п. 3 ст. 23); вислання порушників громадського порядку, які не є жителями даної місцевості, до місця їх проживання (п. 7 ст. 23); встановлення особливих правил користування зв'язком (п. 9 ст. 23) 1. 2. По-друге, скоєння конкретним громадянином правопорушення, у зв'язку з чим на нього покладаються додаткові обов'язки або він позбавляється окремих прав. Громадянин, притягнений до адміністративної відповідальності, зобов'язаний виконати рішення компетентного державного органу про застосування до нього санкції, наприклад, сплатити штраф. Відносно певної категорії громадян (звільнених з місць позбавлення волі та визнаних особливо небезпечними рецидивістами; тих, хто відбуває покарання за тяжкі злочини; засуджених два і більше разів до позбавлення волі за будь-які навмисні злочини, звільнених від відбуття строку покарання з обов'язковим залученням до праці тощо встановлюється адміністративний нагляд, який являє собою систему обов'язків та обмежень щодо піднаглядних, які ґрунтуються на адміністративно-правових нормах [14]. Громадянин, що вчинив правопорушення, може бути позбавлений певних прав (прав, зловживання чи порушення яких призвело до правопорушення). Так, порушення водіями транспортних засобів правил дорожнього руху (ст. 122), перевезення людей (ст. 122), проїзду залізничних переїздів (ст. 123) тощо можуть спричинити позбавлення водіїв прав на керування транспортними засобами. Громадянин, позбавлений в адміністративному порядку свободи (підданий адміністративному арешту), через істотне обмеження свободи пересування та особистої свободи взагалі не має можливості здійснювати свої окремі права в державному управлінні. В свою чергу, адміністративна дієздатність є другою складовою частиною адміністративної правосуб'єктності. При цьому адміністративна правоздатність є основою адміністративної дієздатності громадян, оскільки вона складає умови, за яких реалізуються їх суб'єктивні права й обов'язки. Отже, адміністративна дієздатність – це визнана законом спроможність громадян своїми діями набувати та здійснювати права й виконувати обов'язки адміністративно-правового характеру [14, 24]. В повному обсязі адміністративна дієздатність настає з досягненням 18-річного віку. Разом із тим, вона виникає і по досягненні 16-річного віку – одержання паспорта й дотримання правил паспортної системи, охорона природи тощо. Адміністративна дієздатність може наставати в деяких випадках і до досягнення 16-річного віку – право на працю. Достатньо цікавою є теза, що висловлюється в науковій література про те, що адміністративна дієздатність може виникати навіть у школярів із досягненням 6-річного віку – мова йде про права і обов’язки, які виникають під час користування підручниками у шкільній бібліотеці [15]. Безперечно, зазначене положення потребує більш детальної нормативно-правової регламентації та подальшого розвитку в правовій доктрині. Вивчення наукової літератури дозволяє стверджувати, що адміністративна деліктоздатність залежить від багатьох факторів, зокрема віку, стану здоров'я, соціальний статус тощо. Разом із вищезазначеними елементами адміністративної правосуб’єктності доцільно виокремити адміністративну деліктоздатність, яка іноді розуміється як складова адміністративної дієздатності [16, 75]. В класичному розумінні адміністративна деліктоздатність являє собою здатність особи нести адміністративну відповідальність за вчинення адміністративного правопорушення. За чинним адміністративним законодавством адміністративна деліктоздатність виникає з 16 років. Таким чином, підсумовуючи можна зазначити, що передумовами набуття адміністративно-правового статусу громадянина України є адміністративна правоздатність, адміністративна дієздатність, адміністративна деліктоздатність як складова адміністративної дієздатності. Саме ці зазначені елементи у своїй органічній єдності свідчать про набуття особою відповідного статусу, а саме адміністративно-правового статусу громадянина. 1.3. Види адміністративно-правового статусу громадянина України При дослідженні поняття правового статусу особи варто звернути увагу, що кожен громадянин наділений не тільки загальним правовим статусом, але також має можливість стати носієм комплексу спеціальних прав та обов’язків (правовий модус особи), що передбачає набуття громадянином спеціального адміністративно-правового статусу. Загальний адміністративно-правовий статус громадян доповнюється, залежно від соціальної ролі індивідуального суб'єкта, спеціальними адміністративно-правовими статусами. Взагалі, в науковій літературі не вироблено єдиної точки зору щодо співвідношення загального і спеціального адміністративно-правового статусу індивідуальних суб'єктів [17]. Так, деякі автори вважають, що адміністративно-правовий статус громадянина є складним юридичним утворенням, яке містить в собі чотири елементи. Перша частина прав і обов'язків є правовим статусом особи, друга – статус громадянина, третя – соціальний статус (правові статуси військовослужбовців, учнів, робочих, пенсіонерів і т. п.), четверта – особливий статус (сукупність прав і обов'язків, яких особа набуває по своєму бажанню: мисливця-любителя, водія-любителя і т. п.) [18, 12]. Є і інша точка зору, відповідно до якої адміністративно-правовий статус громадянина є загальним і спеціальним [16, 24; 2, 46; 19]. Необхідно зазначити, ця точка зору є найбільш поширеною в юридичній науці та підтримується більшістю вчених. Випливаючи з цієї логіки, Бахрах виділяє спеціальні адміністративно-правові статуси індивідуальних суб'єктів, виходячи із соціальної ролі останніх. Це – статус членів адміністративних колективів, статус суб'єктів адміністративної опіки, статус жителів територій з особливим адміністративно-правовим режимом, статус суб'єктів дозвільної системи [20, 112]. Під членами адміністративного колективу розуміються громадяни, що знаходяться в стійких правових відносинах з яким-небудь адміністративним колективом (навчальним закладом, державним органом, місцем відбування покарання у вигляді позбавлення волі і т. д.). Спеціальне правове положення цих громадян і обумовлюється необхідністю мати додаткові права і обов'язки, пов'язані з членством в даному адміністративному колективі. Виникають такі спеціальні права і обов'язки у громадян з моменту ухвалення їх в члени адміністративного колективу і припиняються з моменту припинення цього членства. Під адміністративним колективом в даному випадку слід розуміти будь-який організований колектив людей, чия внутрішня організаційна структура в тій або іншій юридичній формі визнана державою. В свою чергу, під суб'єктами адміністративної опіки розуміються особи, що потребують захисту держави у зв'язку з деякими демографічними несприятливими чинниками, технічними і екологічними катастрофами і т.д. Не слід плутати адміністративну опіку з соціальною (виплата пенсій). Суб'єкти адміністративної опіки мають спеціальне правове положення в суспільстві з огляду на те, що держава визнала необхідність їх додаткового захисту. Жителі територій з особливим адміністративно-правовим режимом мають спеціальний адміністративно-правовий статус за територіальною ознакою. Цей спеціальний статус визначається особливостями правового положення тієї або іншої території (зони). Особливий адміністративно-правовий режим можуть мати наступні території: прикордонні зони; закриті міста; заповідники; території, на яких введено надзвичайне положення; карантинні території; вільні економічні зони і т.д. Як правило, особливий правовий режим цих територій полягає в посилюванні правового режиму (за винятком вільних економічних зон). Для розуміння спеціального адміністративно-правового статусу суб'єктів дозвільної системи необхідно визначитися з поняттям „дозвільна система”. Це сукупність правил і сама діяльність, здійснювана в певному порядку, що припускає отримання дозволів на її здійснення. Носіями комплексу спеціальних прав і свобод за даною ознакою будуть громадяни, які одержали спеціальні дозволи (на управління транспортним засобом, носіння і зберігання вогнепальної зброї і т. д.). Даний вид статусу покликаний забезпечити громадянам нормальну реалізацію своїх прав і забезпечити при цьому належну суспільну безпеку шляхом виконання ними спеціальних обов'язків. Розширює та доповнює наведену позицію Д. Бахраха російський вчений О. Солдатов [21, 42]. На думку вченого доцільно виокремлювати наступні спеціальні статуси: - членів адміністративних колективів (адміністративний колектив при цьому розуміється як організована група людей, особовий склад організації, в якій відносини членів організації і адміністрації, їх права і обов'язки регулюються адміністративним правом. Це органи внутрішніх справ, військові частини, студентські колективи і т. п.). Серед статусів членів адміністративних колективів, у свою чергу, розрізняють статуси: 1) що навчаються (студентів, аспірантів, учнів технікумів і ін.); 2) мілітаризованих службовців (військовослужбовців, працівників міліції, працівників воєнізованих формувань); 3) осіб, свобода яких обмежена в адміністративному порядку; 4) суб’єктів адміністративної опіки (сиріт, біженцев, безробітних и т.п.); 5) жителів територій з особливим адміністративно-правовим режимом; 6) суб'єктів дозвільної системи; 7) державних службовців; 8) осіб, що скоєли адміністративні правопорушення [21]. Всі ці статуси у відповідних випадках доповнюють загальний адміністративно-правовий статус індивідуальних суб'єктів адміністративного права. Отже, загальний і спеціальний статуси співвідносяться як загальне і частина, де спеціальний статус розуміється як сукупність прав і обов'язків, які конкретизують і доповнюють загальні права і обов'язки щодо різних осіб, що мають різне службове, сімейне і т.п. положення. Таким чином, загальний правовий статус і спеціальні правові статуси особи є стабільними, вони змінюються не по волі суб'єкта, а в нормативному порядку, є передбаченими правовими нормами сукупностями прав і обов'язків у вигляді правової абстракції. Правове положення конкретної особи є динамічним. Воно постійно змінюється залежно від виникнення, розвитку і припинення різноманітних правовідносин [22]. Існує й інша точка зору щодо видів адміністративно-правових статусів громадян, виходячи з такого критерію, як характер їхньої гарантованої діяльності. Отже, розрізняють наступні види статусів. Перший – загальногромадянський статус у справах керування державними справами. Другий – функціонально-клієнтський, коли громадяни задовольняють свої інтереси і потреби завдяки кореспондуючим обов'язкам органів, служб і посадових осіб. Третій – що партнерськи сприяє, коли громадяни беруть участь у діяльності виконавчих органів і виконують різні соціально-правові ролі. Четвертий – охоронний, коли громадянам забезпечується захист їхніх прав і законних інтересів як в адміністративному і судовому порядку, так і заходами суспільно-політичного впливу [23]. Разом із тим, в адміністративному праві виділяється три види адміністративно-правового статусу громадян: загальний для всіх адміністративно-правовий статус громадянина, спеціальний статус певних груп громадян і індивідуальний статус конкретних осіб [24]. У зміст загального адміністративно-правового статусу громадянина входять лише загальні для всіх суб'єктивні права і обов'язки і не включаються численні і різноманітні права і обов'язки, які постійно виникають і припиняються у суб'єктів залежно від виконання ними тих або інших професійних функцій, суспільного положення, характеру правовідносин, в які вони вступають, інших обставин. Основні права і обов'язки громадян, що визначають його загальний адміністративно-правовий статус, містяться у розділі 2 Конституції України, але, крім того, вони можуть міститися і в Законах України. Спеціальний адміністративно-правовий статус громадян характерний для певних груп громадян і закріплює особливість їх правового положення у сфері державного управління. Разом із загальним і спеціальним адміністративно-правовим статусом кожен громадянин володіє і статусом індивідуальним. Оскільки індивідуальні права і обов'язки в зміст правового статусу не входять, можна зробити висновок про те, що індивідуальний адміністративно-правовий статус визначається комплексом загальних прав і обов'язків і тих спеціальних прав і обов'язків, носієм яких є конкретна людина (індивід). Таким чином, на мій погляд, найбільш оптимальним є виокремлення загального, спеціального і індивідуального адміністративного-правового статусів громадянина. Виділення останнього різновиду статусу є перспективним з точки зору подальших теоретичних розробок в сфері адміністративного права. Адже які неповторювані відбитки пальців кожної людини, такий неповторюваний його індивідуальний адміністративно-правовий статус внаслідок того, що поведінка регулює великий круг норм адміністративного права, і кожен має безліч різних прав і обов'язків у сфері державного управління. 2.1. Загальні засади юридичного змісту адміністративно-правового статусу громадянина Зміст адміністративно-правового статусу громадянина розкривається через його елементи. Загальновизнаними елементами адміністративно-правового статусу громадянина є: права; обов’язки та юридичні гарантії. Так, в юридичній літературі із незначними уточненнями встановлюється наступна структура змісту адміністративно-правового статусу громадянина. Отже, правовий статус громадянина включає: а) основні (невід'ємні) права (або права й свободи людини і громадянина); б) комплекс прав і обов'язків, закріплених Конституцією України, нормами різних галузей права, в тому числі адміністративно-правовими нормами; в) гарантії реалізації цих прав і обов'язків, а також механізм їх охорони державою [7, 48]. До основних прав, крім невід'ємних (на життя, здоров'я, честь, гідність тощо), можна віднести: свободу слова, міграції, зборів, власності, користування засобами транспорту, будовами, політичні права (участь у законодавчій, виконавчій та юрисдикційній діяльності держави) та ін. Комплекс прав і обов'язків у різних галузях управління складають права на підприємництво та створення підприємств, на землю, на освіту, на користування досягненнями культури тощо. Гарантії реалізації цих прав і обов'язків, а також механізм забезпечення їх державою знаходять своє відображення в Конституції та законодавчих актах України. Крім перерахованих елементів деякі вчені до статусу відносять громадянство, юридичну відповідальність, правоздатність, дієздатність [25, 12]. В юридичній науці громадянство визначається як публічно-правовий стан індивіда, що являє собою стійкий (постійний) правовий зв'язок людини з конкретною державою, що обумовлює взаємні права та обов'язки громадян та держави у випадках, зазначених у законі [26, 250]. На мій погляд, що стосується такого елементу правового статусу, як громадянство, то він повністю охоплюється першим елементом - комплексом прав і обов'язків (оскільки громадянство, як було відмічено, це не що інше, як стійкий правовий зв'язок людини з суспільством, здійснюваний через взаємні права і обов'язки). В свою чергу, юридична відповідальність наступає за невиконання або неналежне виконання своїх юридичних обов'язків, а отже, її роль – гарантувати виконання суб'єктами права своїх юридичних обов'язків. Звідси витікає, що юридична відповідальність є складовою частиною такого елементу, як юридичні гарантії прав і обов'язків громадян. Правоздатність та дієздатність були предметом детального розгляду в попередньому розділі, тому можна нагадати, що зазначені елементи є передумовами виникнення адміністративно-правового статусу громадянина та не є його окремими елементами. Отже, адміністративно-правовий статус громадян України, як вже зазначалося, є складовою частиною їх загального правового статусу, тому і більшість прав і обов'язків громадян є вторинними, похідними від конституційних і конкретизуються в багатьох законах і підзаконних актах чинного законодавства України. Але в структурі адміністративно-правового статусу громадянина є і такі права і обов'язки, які виходять за межі конституційного статусу, встановлюються конкретними нормативними актами відповідно до загальної концепції положення людини і громадянина. Змістом адміністративно-правового статусу громадянина є сукупність комплексу прав і обов'язків, закріплених нормами адміністративного права і гарантій їх реалізації, які будуть розкриті та проаналізовані в наступних підрозділах цієї курсової роботи. 2.2. Нормативно-правове закріплення прав та обов’язків громадянина В науці адміністративного права і в нормативному обігу відсутнє визначення поняття “адміністративне право особи”, що обумовлює актуальність розгляду зазначеного питання. З метою заповнення цієї прогалини вважається за доцільне запровадити зазначене поняття, яке визначається у широкому та вузькому розумінні. У широкому розумінні “адміністративне право особи” – це комплекс прав, свобод та охоронюваних законом інтересів людини і громадянина, які виникають у зв’язку із задоволенням людиною або громадянином своїх потреб та ставить особу у статус суб’єкта адміністративних правовідносин. У вузькому розумінні “адміністративне право особи” – це суб’єктивне право, яке виникає у зв’язку із реалізацією людиною або громадянином свого адміністративно-правового статусу. Питання класифікації займає одне з центральних місць в дослідженні питань нормативно-правового закріплення прав громадянина. Тому розглянемо найбільш поширені точки зору науковців щодо видів прав громадян в адміністративно-правовому секторі. Отже, з погляду на механізм реалізації, можна, виділити права абсолютні (безумовні) і відносні. До абсолютного відносяться: права, якими особи користуються за своїм розсудом, а суб'єкти влади зобов'язані створювати умови і не заважати їх реалізації, захищати їх. Це, наприклад, право на адміністративну скаргу, вибір імені, працевлаштування, користування публічними бібліотеками, одержання загальної середньої освіти. Реалізація абсолютних прав залежить, головним чином чи навіть винятково, від свободи громадянина. Відносними варто вважати такі права, для реалізації яких потрібний акт державного органа. Наприклад, наказ про призначення на посаду, ліцензія на здійснення визначеної діяльності. Свобода громадянина повинна бути опосередкована волею суб'єкта влади, актом застосування права [27, 4]. Крім цього, у адміністративно-правовій науці виділяють три групи прав громадян: а) соціально-економічні; б) політичні права і свободи; в) особисті права і свободи [25, 14]. Соціально-економічні права стосуються основ життя людей – право на працю, матеріальне забезпечення, право на освіту, на охорону здоров'я. Вони становлять основу правового становища громадян. Політичні права і свободи – це права на свободу думки, совісті, релігії, зібрань, мітингів, демонстрацій, об'єднання в політичні партії; право вносити пропозиції до державних органів і критикувати недоліки, оскаржувати в суді дії посадових осіб; право на судовий захист. Особисті права і свободи – це права, які пов'язані з виконанням громадянами дій, спрямованих на задоволення особистих потреб. Але така класифікація, яка існує і в науці конституційного права дещо узагальнююча. Щодо адміністративного права, то можна запропонувати наступну більш конкретизуючи класифікацію. Отже, за змістом розрізняються наступні групи прав громадян: 1) на участь у державному управлінні, як безпосередньо, так і опосередковано. Це так звані права на соціально-політичну активність. Це права: на державну службу; на внесення пропозицій; на одержання необхідних документів і інформації у встановленій формі; організовувати, брати участь, виходити із громадських об'єднань; припиняти протиправні дії; засновувати газету й ін. 2) на державну участь, сприяння, допомогу компетентних організацій. Мова йде, наприклад, про право одержувати платні блага, одержувати і користатися безкоштовними благами (бібліотеками й ін.), одержувати організаційну (у працевлаштуванні, наприклад), технічну, санітарно-епідеміологічну, медичну й іншу допомогу. 3) право на захист. Основні форми його реалізації – адміністративна скарга; скарга (позов до суду); захист в адміністративно-юрисдикційному провадженні; необхідна оборона (в тому числі право на газову зброю); право на допомогу недержавних організацій (колегій адвокатів, суспільств захисту прав споживачів, профспілок і ін.) [28]. В залежності від кола осіб, яким права надаються, і основ їхнього виникнення можна розрізняти загальні і спеціальні права [29]. Останні найчастіше є пільгами, що даються по ознаках: а) демографічною-демографічним-соціально-демографічним (хворим, багатодітним, змушеним переселенцям і т.д.); б) суспільно корисної діяльності (ветеранам, військовослужбовцям, Героям України, державним що служить і ін.). Якщо взяти за основу привід (процесуальна підстава) надання (визнання) права, то можна говорити про права, що встановлюються актом суб'єкта виконавчої влади: — визнаються, реалізуються без заяви особи, що має право (призначення стипендії, присвоєння військовослужбовцю чергового звання, речове забезпечення співробітників органів внутрішніх справ і т.д.) — надаються (визнаються) за заявою, що суб'єкт виконавчої влади зобов'язаний задовольнити, якщо відсутні передбачені юридичною нормою підстави для відмовлення (наприклад, призначити пенсію, видати паспорт, ліцензію, прийняти відставку); — надаються по розсуду суб'єкта виконавчої влади, що реалізує свої дискреційні повноваження (наприклад, призначення на державну посаду) [30]. Тісно взаємопов’язана із правами категорія „свобода”. У залежності від ступеня зв'язаності громадянина при реалізації їм своїх прав можна розрізняти 6 ступенів (ступіней) свобод: 1. Повна свобода. 2. Свобода, пов'язана з обов'язком повідомлення суб'єктів влади (явочний порядок реалізації прав). 3. Свобода, пов'язана з обов'язком реєструвати дії. 4. Свобода, обмежена обов'язком одержувати дозвіл. Суб'єкт влади зобов'язаний розглянути заяву, відмовлення в реєстрації може бути оскаржене у судовому порядку. 5. Свобода, обмежена дискреційними повноваженнями влади при видачі дозволів на здійснення прав. Правозастосовчі акти, прийняті на основі дискреційних повноважень, судовому оскарженню не підлягають. А оскільки вищі органи в багатьох випадках мають право скасовувати акти підлеглих їм органів тільки по мотивах законності, та й оскарження дискреційних актів в адміністративному порядку часто не має змісту. 6. Повна несвобода [31]. Аналізуючи законодавство останніх років, неважко простежити, як іде процес розвитку прав громадян. Свобода упевнено виходить на більш високі ступіні. Так, наприклад, право на демонстрації піднялося на другу ступінь свободи, право на підприємницьку діяльність — з 6 на 2 (3 ступінь), право займатися карате — | |
| Просмотров: 1946 | Загрузок: 32 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |