Приветствую Вас, Гость! Регистрация RSS
Четверг, 28.03.2024


Главная » Файлы » Бакалаврские работы » Бакалаврские работы

ПОЕТИКА НОВЕЛ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА
[ Скачать с сервера (327.0 Kb) ] 22.01.2018, 20:19
Кінець ХІХ – початок ХХ століття в українській літературі був періодом оновлення змісту та форми художньої творчості, переосмислення традиційних способів світозображення. Найбільш придатною для формально-змістових модифікацій виявилася мала проза, в якій спостерігається динаміка в межах жанрових парадигм, виникнення нових жанрових різновидів. Ці явища певним чином осмислені у працях В. Агеєвої, Ф. Білецького,
Т. Гундорової, І. Денисюка, Н. Калениченко, В. Костюка, Ю. Кузнєцова,
С. Павличко, В. Фащенка, С. Хороба, Н. Шумило та ін. І все ж питання синтезу, інтеграції різних родових та жанрових ознак у художній структурі епічного тексту залишається ще недостатньо вивченим. Так, І. Денисюк, аналізуючи загальні тенденції розвитку української малої прози зламу століть, зазначив, що «… відбувається дифузія літературних родів та жанрів – лірика затоплює прозу. Драма братається з новелою, оповідання з нарисом чи новелою, а то й із повістю. Толерується крайня «верлібність», фрагментарність прози. Виникають різні форми «новелістичного нарису». Йде безнастанна трансформація жанрів малої прози – взаємопроникнення і їх взаємонакладання, процвітає розмаїтість форм і барв» . Отже, найпомітнішими чинниками модифікації жанрів малої прози стають процеси драматизації та ліризації епічних текстів, які були пов’язані не лише зі зміною ідейно-художніх орієнтирів, конфліктного та сюжетного розвитку, а також виявились у видозмінах структурно-композиційного рівня тексту, специфіки оповіді, способах вираження авторської свідомості та функцій персонажів.
У ракурсі цієї літературознавчої проблеми потребує конкретизації та поглибленого аналізу мала проза В. Стефаника. Незважаючи на те, що новелістику письменника розглянуто в багатьох історико-літературних та теоретичних аспектах, менше уваги приділялось її жанровим особливостям й природі висловлювання у творах. Літературознавчі розвідки, критичні відгуки, присвячені творчості В. Стефаника, стосувались здебільшого вивчення загальних дискусійних питань методу, стилю, психологізму, мовленнєвих особливостей, проблеми успадкування чи заперечення літературної традиції, компаративістичних зіставлень із творами інших письменників кінця XIX – початку ХХ ст.
Лише за останні роки спостерігаємо пожвавлення інтересу до осмислення жанрової специфіки новелістики В. Стефаника. Розробляється типологія її різновидів у зв’язку із структурно-змістовими, стильовими особливостями творів, модерністськими тенденціями розвитку української літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст. Проте майже не досліджені засади родо-жанрових модифікацій малої прози В. Стефаника, зумовлені синтезуванням різних родових ознак у поетиці новел. Поза увагою літературознавців залишився й аналіз жанротворчих механізмів висловлювання у творах митця. Назріла потреба системного та більш детального вивчення родо-жанрових змін новелістики В. Стефаника, пов’язаних із загальнолітературними процесами драматизації та ліризації малої прози перехідної доби, що позначились на характері образності, сюжетно-композиційній будові, часопросторовій структурі, рецептивних та наративних стратегіях текстів.
Досі не вироблена методика аналізу гібридних текстів в українському літературознавстві. Тому спостереження над специфікою родо-жанрового синтезу в прозі В. Стефаника поглибить теоретичні аспекти дослідження неоднорідних за родо-жанровою природою епічних текстів.
Актуальність бакалаврської роботи зумовлена поглибленим осмисленням закономірностей літературного процесу кінця ХІХ – поч. ХХ століття, необхідністю докладного вивчення творчої спадщини Василя Стефаника – його новел – самобутнього явища, своєрідного синтезу глибокого національного світовідчуття та засвоєння новітньої естетичної думки Європи, оригінального художнього відтворення морально-етичної концепції, своєрідності його поетики.
Предметом даної роботи є новелістика В.Стефаника, яка розглядається в контексті української малої прози та європейської літератури кінця ХІХ – поч. ХХ століття.
Основною метою бакалаврської роботи є осмислення своєрідності новелістики В.Стефаника та її поетики.
При цьому ставилося завдання:
• з'ясувати співвіднесеність змістовно-структурних особливостей новел письменника з типологічно близькими жанрами в українській і світовій літературі;
• схарактеризувати психологізм новелістики В. Стефаника;
• визначити тип героя його творів;
• показати, яким шляхом В.Стефаник оновлював поетику новели, творив її новий тип.
Структура роботи. Бакалаврська робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури (48 найменувань). Загальний обсяг роботи – 63 сторінки.


РОЗДІЛ 1. НОВЕЛІСТИКА В. СТЕФАНИКА ТА ОСОБЛИВОСТІ МАЛОЇ ПРОЗИ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Василь Стефаник – талановитий український письменник-реаліст, неперевершений до цього майстер стислої соціально-психологічної новели. Його творчість припадає на кінець ХІХ та першу третину ХХ століття. «Постать найінтересніша, найбільш свіжа й оригінальна в українському письменстві узагалі», — так іще далекого 1910 року писав про нього Антін Крушельницький[1]. Іван Франко на¬зивав автора «Новини» та «Кленових листків» одним із найбіль¬ших наших митців, «правдивим артистом», «абсолютним па¬ном форми», письменником, яким наша література має право повеличатися перед цілим світом. І в цих напрочуд високих оцінках не було й тіні товариської компліментарності — лише беззастережне визнання того, що відчути настільки глибоко душу селянина, так тонко передати на папері найтонші порухи цієї душі, органічно поєднати глибинний зміст із абсолютно досконалою фор¬мою не зумів жоден новеліст ані до, ні після Стефаника.
Його творчість — явище унікальне, і це одразу ж завважили сучасники не лише в Україні, а загалом у слов'янському світі та Західній Європі і Уже першими новелами Стефаника захоплюються польські модерністи, зокрема їхній харизматичний лідер Стані¬слав Пшибишевський та провідник селянської теми у тодішній польській літературі Владислав Оркан. Від 1897 року в перекла¬дах німецькою мовою твори письменника виходять в Австрії та Німеччині. Редактор німецького часопису «Gesellschtaft» Людвіґ Якобовський, прочитавши новелу «Лист», завважує, що коли наша література має такі таланти, «то може числити на одне з перших місць поміж літературами світовими». У 1907 році збірка Стефаника під назвою «Рассказы» вийшла у російському перекладі, й, прочитавши її, один із останніх представників російської класичної літератури (тоді ще далеко не одіозний «ос¬новоположник соцреалізму») Максим Ґорький дивувався з того, «як коротко, сильно і страшно пише ця людина»[1]. А 1914 року із неабияким захопленням про творчість українського новеліста пише болгарський критик Петко Тодоров. Він наголошує, що попри національну специфіку, твори Стефаника мають «загаль¬нолюдське звучання». Чеською його новели друкуються ще з 1902 року, і їхній перший перекладач Францішек Вотруба на¬зиває ім'я письменника з-поміж видатних митців — Мане, Ро-дена, Тетмаєра... 1914 р. у Лондоні виходить перша публікація англійською, а через рік у Лозанні (Швейцарія) — французь¬кою. Дотепер новели Василя Стефаника перекладені на десятки мов різних народів світу, й інтерес до його творчості залишаєть¬ся напрочуд високим, незважаючи на жодні віяння літературної моди, котрими так непритомно багате було минуле століття.
Тим не менше, творчі пошуки письменника були органічно суголосними тенденціям розвитку європейського літературно¬го процесу кінця XIX — початку XX століття. Стильова домі¬нанта його новел — синтез художніх напрямів реалізму та модернізму. Зокрема, його індивідуальний авторський стиль сформувався під впливом психологізму, натуралізму, а найпосутніше — експресіонізму як течії в руслі модерністської літе¬ратури[10].
Фактично Василь Стефаник був реалістом у доборі тем для своїх новел і експресіоністом у художньому опрацюванні цих тем. Його твори проймає напрочуд болісне навіть не просто відчут¬тя чи «вираження», а переживання глибинної трагічності світу. Прикметно, що більшість своїх сюжетів він брав безпосередньо з життя, котре виявлялося настільки деформованим, що жод¬ним чином не потребувало спеціального нагнітаючого деформу¬вання, характерного для «чистих» експресіоністів. Модерніст¬ськими, експресіоністичними художніми засобами він «усього лише» тонко підкреслював глибину реалістичного жаху, водно¬час кожним словом чи кожним наструненим нервом у своїх но¬велах «виражаючи» нестерпну тугу за світовою гармонією. Влас¬не, вже навіть не тугу, а туск — це слово у Стефаника означає тугу, доведену до крайньої межі людського терпіння, від якої «пукає» (розривається) серце.
В.Стефаник написав не так уже й багато – його художні твори вміщаються в одному томику. І все ж ім’я письменника стоїть поряд з іменами найвидатніших новелістів світу. Стефаникові новели вражають своєю виключною правдивістю, справжньою оригінальністю і художньою досконалістю. Вже спочатку, як тільки з’явилися перші реалістичні новели письменника, вони захопили і схвилювали читачів. Художник Іван Труш, наприклад, писав, що Стефаник вміє “представити мужика, або ліпше сказати його душу, так пластично і так знаменито, як ніхто перед ним”[10]. Раділа Леся Українка, що молодий новеліст дуже швидко “став знаменитістю на своїй батьківщині”. Іван Франко в 1901 р. відзначав, що з’явився, може чи не найбільший після Шевченка письменник, “яким уже нині можемо повеличатися перед світом”, що “його новели – як найкращі народні пісні…”

1.1. Поетика новели в рецепції сучасного літературознавства

В Україні теоретичний дискурс осмислення новели як жанру був закладений у науково-критичних статтях І. Франка (зокрема, у роботі “З останніх десятиліть ХІХ в.”, 1901 р.), який діалектично підходив до питання жанрових канонів та здатності новели, як і будь-якого іншого жанру, модифікуватися. Важливими є наукові спостереження І. Франка над такими ознаками тексту новелістичного жанрового формату, як компактність композиції, сконцентрованість матеріалу, особливості сюжетобудування, коли уся дія розгортається навколо яскравого емоційно вражаючого моменту життя. На фоні цих сталих ознак І. Франко водночас відзначив такі еволюційні чинники новелістики, як ліризація оповіді, психологізм, поглиблення настроєвості та прагнення емоційно пізнати світ.
Літературознавство радянського періоду 20-30-х років ХХ століття збагатило вчення про новелу роботами М. Петровського (“Морфология новели”, 1927 р.), Б. Ейхенбаума (“О’Генрі і теорія новели”, 1925 р.), Г. Майфета (“Природа новели” 1928-1929 р.р.), В. Фащенка, Б. Томашевського, В. Шкловського, І. Виноградова (“Про теорію новели”, 1937 р.), Ю. Мартича (“Путь новели”, 1941 р.). Цей етап розвитку теорії жанру, пов’язаної з вивченням малої прози, представлений здебільшого літературно-критичною думкою, у період активної наукової діяльності О. Білецького, М. Йогансена, В. Коряка, Г. Майфета, Я. Савченка, Ф. Якубовського. Стаття О. Білецького “Проза взагалі і наша проза 1925 року” на тлі соціально заангажованих літературно-критичних розвідок сучасників вирізнялась науковим підходом, системністю спостережень, ґрунтовністю висновків про сформованість “ліричної” та “епічної” тенденцій у малій українській прозі.
В. Коряк, попри очевидну соціологічну домінанту в його роботах, пропонує, як на той час, досить розлогий теоретичний опис жанру новели та його типологічних ознак, акцентуючи, зокрема, увагу на драматичному характері тієї події, що стає основою новелістичного повідомлення. “Справжня новела є оповідання про події, кістяк, що його потім оповідач може зодягти, приоздобити витворами власної фантазії” [11, с. 122–123].
40-50-ті роки ХХ століття позначені недостатньо активним розвитком теорії літератури, що стосувалося вивчення жанрової системи малої прози. На загальному тлі помітними явищами стали роботи “Путь новели” Ю. Мартича та “Про сучасне українське оповідання” О. Кундзіча (1955 р.). Подальша активізація розвитку жанру новели детермінує посилення уваги до теорії жанру і, як наслідок, появу ряду робіт: “Оповідання. Новела. Нарис” Ф. Білецького (1966 р), “Синтез важкої води. Новела одного року” М. Малиновської (1967 р.), а також проведення тематичних міжвузівських та республіканських наукових конференцій в Ужгороді та Одесі, за результатами яких були видані матеріали.
Розвиток української малої прози в аспекті теорії та історії жанру, особливостей поетики, реалізації авторської свідомості через різноманітні наративні структури, представлений в українському літературознавстві у ряді дисертаційних досліджень. Так, у дисертації Л. Гаєвської “Морально-етична проблематика української новели кінця ХІХ – поч. ХХ ст.” (1976 р.) простежуються шляхи еволюції малої української прози на межі століть через призму ідеалу людини та етико-філософської концепції дійсності, що визначили духовний код письма таких майстрів новели, як М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська та Б. Грінченко. Серед дисертаційних робіт сучасному періоду розвитку літературознавства, питанню жанрових модифікацій української малої прози присвячена дисертація Н. Навроцької “Мала проза Євгена Гуцала. Поетика жанру”
(2001 р.). Серед останніх – дослідження О. Подлісецької “Модифікації жанру новели в українській літературі 60 – 80-х
Категория: Бакалаврские работы | Добавил: opteuropa | Теги: КОНТРОЛЬНА, лабораторна робота, курсова, скачати доповідь, дипломна, доповідь з права, скачать реферат, курсовая работа, курсач, магістерська
Просмотров: 930 | Загрузок: 29 | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *:
Украина онлайн

Рейтинг@Mail.ru

подать объявление бесплатно