| Главная » Файлы » Бакалаврские работы » Бакалаврские работы |
Президентська республіка як форма державного правління: теорія і практика
| [ Скачать с сервера (141.4 Kb) ] | 16.02.2018, 22:37 |
| В міру того як все більша кількість країн звертається до демократії, проблема альтернативних конституційних форм і структур перестала представляти виключно науковий і академічний інтерес. На жаль, президенти деяких держав прагнуть узурпувати владу змінюючи форму республіканського правління на президентську чи по частково впроваджуючи президентську форму правління як державну. Теорія президентської форми правління у більшості випадках запровадження не відповідає практиці, а призводить до створення авторитарних режимів, які подаються як демократичні, оскільки наявні інші гілки влади, які насправді не мають реальних повноважень. Оскільки велика кількість держав сьогодні являється президентськими республіками, в них існує загроза (і вона є більш реальною, ніж в країнах з іншою формою республіканського правління) перетворення на авторитарні чи тоталітарні держави, якщо не буде розроблена дієва система стримувань і противаг. Аналіз практики країни, які є демократичними за президентської форми правління, а також дослідження реальної ситуації у країнах, де за ширмою президентської демократичної республіки, ховається авторитаризм допоможе в майбутньому уникнути найбільшої загрози президентської республіки – тяжіння до авторитаризму президента як глави державної влади. У цьому і полягає актуальність даної роботи. Основною метою дослідження є дослідити переваги та недоліки президентської республіки як форми правління та показати її застосування на практиці США, країн Латинської Америки та пострадянських середньоазіатських республіках. Об’єктом даного дослідження виступає президентська республіка як форма державного правління. Предметом дослідження є практика застосування цієї форми правління в різних країнах. У ході роботи були використані методи: синтез, аналіз, контент-аналіз, історичний, компаративний, інституціональний. Для досягнення мети в процесі написання кваліфікаційної роботи були поставлені такі завдання: визначити переваги та недоліки президентської форми республіканського правління; розглянути взаємодію гілок влади в системі стримувань та противаг в класичній президентській республіці – США; проаналізувати особливості президентських республік в країнах Латинської Америки; розглянути взаємодію гілок влади в Бразилії як позитивного прикладу запровадження президентської республіки на просторах Латинської Америки; проаналізувати досвід запровадження президентської республіки в пострадянських середньоазіатських республіках; дослідити особливості президентської форми правління в Казахстані як типової для пострадянських середньоазіатських президентських республік; обґрунтувати, що пострадянські середньоазіатські республіки тяжіють до авторитаризму президента. Обумовлена метою і завданнями структура кваліфікаційної роботи складається з трьох розділів і 66 сторінок. Розділ 1. ІСТОРИЧНІ УМОВИ ВИНИКНЕННЯ ПРЕЗИДЕНТСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ ЯК ФОРМИ ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІНЯ 1.1. Ступінь наукової розробленості теми Ця тема була досить поширеною як у закордонних та і у вітчизняних дослідженнях, оскільки становлення нових держав і прийняття ними президентської форми правління США за основу і, як наслідок, створення нових президентських республік змушувало дослідників звертатись до цієї теми. Основний вклад в дослідження негативних рис президентської республіки як форми правління зробив Х. Лінц – американський політолог, професор політичних наук в Єльському університеті, автор класичних праць з теорії тоталітарних і авторитарних політичних режимів, різним формам переходу до демократії. Він як прихильник парламентарної форми правління критикував президентську республіку, перераховуючи «небезпеки» такої форми державного правління, та перераховував позитивні сторони парламентаризму, які не можуть бути притаманні президентській республіці. Захищаючи президентську республіку як форму правління, спростовував деякі тези Х. Лінца Д. Горовіц – професор юриспруденції і професор політології університету Дьюк, робить дослідження в області розділеного суспільства і розробки державного устрою для країн, що переходять до демократії. Хуан Лінц і Дональд Горовіц гідні похвали за те, що вони повернули до життя дискусію про взаємовідносини між конституційними системами – президентської і парламентської – і умови, що сприяють стабільності демократії. Х. Лінц, ґрунтуючись здебільшого на досвіді Латинської Америки, відзначає, що більшість президентських систем неодноразово закінчувалися невдачею. Д. Горовіц, який досліджує Азію і Африку, підкреслює, що більшість парламентських систем, особливо ті, спроби створення яких робилися майже у всіх африканських країнах і деяких нових державах післявоєнної Азії, також закінчилися невдачею. Також цю проблематику в загальних рисах такі зарубіжні дослідники як А. Лейпхарт, М. Шугарт та Дж. Керрі, С. Гардбаум, Е. Барендт, Р. Альберт, А. Кинев, а серед українських дослідників – І. Алєксєєнко, М. Орзіх. Окремі гілки влади в класичній президентській республіці досліджували такі дослідники як Ю. Сумбатян, Дж. Байден, В. Лафитский, Г. Бейлі, Р. Сейгер, М. Вайл, К. Джанда, а серед вітчизняних дослідників – І. Процюк, О. Хоменко, Я. Товпенко, А. Толкач, Б. Тищик. Найбільший вклад в дослідження латиноамериканських президентських республік зробив А. Орлов. Велика кількість праць, пов’язана з різними сферами суспільного життя, видається в щомісячному і суспільно-політичному журналі «Латинська Америка», а серед дослідників, які в ньому друкуються і пишуть саме про проблеми Бразилії, є російська дослідниця Л. Окунева. Серед англійськомовних та іспаномовних дослідників С. Деспосато, А. Фігурейт та Ф. Лімонді, Р. Роєт та Х. Перха Пас-Солдан. Що ж стосується досліджень президентських республік пострадянських середньоазіатських країн, то знайти дослідження, які б відображали реальну картину було складно, особливо тематики Казахстану. Серед дослідників, які об’єктивно досліджували цю тематику варто відмітити А. Макарін, Д. Ханько та В. Замятін. 1.2. Президентська республіка: переваги та недоліки Президентська республіка – різновид республіканської форми правління, який характеризується тим, що обраний на загальних виборах президент юридично і фактично є главою держави і главою виконавчої влади. [40, с.410] Американський політолог Х. Лінц зазначає, що варто виділити два моменти президентського правління. Перший – президент завжди наполягає на демократичній легітимності – аж до звернення до плебісциту – своєї влади; другий – чітко встановлений строк його правління. [16] Основними ознаками президентської республіки є: 1) жорсткий поділ влади і збалансована система стримувань і противаг; 2) обрання президента на загальних виборах; 3) поєднання повноважень глави держави і уряду в особі президента і, як правило, відсутність посади прем’єр-міністра; 4) формування уряду президентом за номінальної (формальної і незначної) участі парламенту; 5) відсутність політичної відповідальності уряду перед парламентом; 6) відсутність у президента права на розпуск парламенту; 7) відсутність інституту контрасигнатури – скріплення актів президента підписами міністрів, як необхідної умови набрання ними юридичної сили; 8) відсутність у президента права законодавчої ініціативи. [40, с.410-411] Х. Лінц вважає, що основна відмінність між президентською і парламентською системами полягає в тому, що парламентаризм надає політичному процесу більшу гнучкість, тоді як системі президентського правління притаманна жорсткість [16]. Можна додати, що ця риса має як позитивний, так і негативний виміри. Американський політолог голландського походження, професор політичних наук Каліфорнійського університету в Сан-Дієго А. Лейпхарт стверджував, що для визначення президентської системи принципово важливими є лише два критерії – всенародне обрання президента і його незалежність від довіри парламенту, тоді як решта не відображають її іманентних якостей [52, p. 66-71]. У 1989 р. він же сформулював третій критерій: верховна виконавча влада належить одній людині [53, p. 167]. У своїй роботі M. Шугарт та Дж. Керрі розкривають зміст президентської форми правління (або «чисто» президентської системи) через такі наступні положення: всенародне обрання носія верховної виконавчої влади; терміни повноважень носія верховної виконавчої влади та законодавчого органу – фіксовані і не залежать від довіри сторін одна до одної; виборна виконавча влада призначає уряд, визначає його склад. Дана тричленна дефініція, поряд з констатацією того, що президент повинен обиратися або безпосередньо громадянами, або обирається громадянами спеціальною колегією вибірників, вказує на роздільність джерел формування та підтримки уряду (виконавчої влади) і законодавчої асамблеї. Можна виділити також четвертий критерій, який логічно випливає з попередніх: президент має чітко визначені конституцією права в законодавчій сфері. [41, c. 205] У чому ж особливість взаємодії політичних інститутів при президентській формі правління, яка може створити подібний ефект – умови, сприятливі для нестабільності та подальшого авторитарного відкоту? Адже, як показують Х. Лінц та А. Веленсуела [56, p. 71- 74], перед Другою світовою війною великих країн з президентською формою правління нараховувалося 18, крім США та Аргентини, решта були політично нестабільними; після Другої світової війни таких країн залишилось 13, з них 10 (крім США, Венесуели, Коста-Ріки) переживали політичні кризи. Таким чином, з 39 парламентських країн після Другої світової війни політичних криз зазнало лише 13. Із 27 президентських таких криз зазнавала 21 країна. В чому причина? Прямої відповіді на запитання роботи українських науковців не дають, незважаючи на постійну зацікавленість цим предметом дослідження. Спробуємо розглянути детальніше президентську республіку як форму держаного правління та її позитивні і негативні аспектів. В системах президентського правління президент, який наділений значними конституційними повноваженнями, включаючи контроль над складом кабінету та адміністрації, обирається прямим голосуванням на певний строк і незалежний від вотуму довіри парламенту. За прикладом англійського політичного мислителя У. Бейджхота (Walter Bagehot) можна сказати, що система президентського правління надає тому, хто обіймає посаду президента «церемоніальні» функції глави держави поряд з функціями «дійсного» глави виконавчої влади, створюючи йому таким чином ауру, «імідж», які породжують в народі особливі надії. Таких векселів позбавлений навіть найпопулярніший прем'єр-міністр. [15] Це породжує однову з позитивних сторін президентської форми правління – сильна стабільна виконавча влада, яка в достатній степені забезпечує законність і базується на плебісциті, щоб витримати натиск різних груп та інтересів, які представлені законотворцями (парламентом). Фіксований строк президентського правління – ознака президентської республіки, яка націлена на те, щоб зменшити ризик авторитаризму. В конституціях чітко прописаний строк правління і неможливість обиратись більше, ніж на два строки підряд. В цій ознаці Х. Лінц вбачає недолік в тому, що політичний процес при цьому автоматично розпадається на жорстко розмежовані періоди, що практично не залишає можливості для проведення спадкоємної політики тактичних корегувань. [16] Чітко визначений строк перебування президента при владі призводить до жорсткості системи. [4] Жорсткість президентської системи допомагає запобігти невизначеності і відсутності стабільності, які характерні парламентській системі. Проте у випадку неочікуваних подій, таких як смерть президента чи серйозні помилки, які допущені ним під тиском непередбачуваних обставин, можуть зробити президентську форму правління ще більш непередбачуваною і часто навіть більш слабкою, ніж владу прем’єр-міністра. Обрання президента на загальних виборах – це позитивний аспект, суть цього принципу демократії полягає у залученні до виборів максимально широкого кола людей. Це дозволяє народу відкрито і прямо обирати главу держави на чітко обмежений строк, а не залишати вирішення цього питання закулісним маловідомим політикам. Проте, на думку Х. Лінца, ця ознака президентської форми державного правління буде «працювати» лише тоді, коли президентський мандат отриманий при великій перевазі голосів. [16] Проте проаналізувавши думки Х. Лінца, ми можемо прийти до висновку, що, по суті, він звинувачував не президентську форму правління, а виборчі системи, за якими можуть проводитись ці вибори. Жорсткий поділ влади є ознакою, яка притаманна і пішла саме від президентської системи та є основою її стабільності. Розмежування сфер повноважень, яке передбачене теорією поділу влади, не терпить її зміщення, оскільки розподіл повноважень застосовується з ціллю наділення однієї гілки влади правом контролювати інші, при чому всі вони пов’язані взаємним контролем. Подібна організація державної влади, яка культивує часткове переплетіння сфер компетенції владних інститутів, має ціллю запобігти узурпації влади будь-яким одним органом державної влади. Це надзвичайно важливо для будь-якої демократичної держави. [42, p. 214] В своїй статті Е. Барендт доказує, що розподіл влади може слугувати, по крайній мірі, чотирьом демократичним вигодам: 1) захист від свавілля влади; 2) захист від панування законодавчої влади; 3) запобіганню автократії; 4) підвищенню ефективності державного управління. [45, p. 599] Спробуємо детальніше розглянути їх. Держава, в якій панує тиранія, не може претендувати на демократичну легітимність. Ш. Монтеск’є визначав тиранію як необмежену насильницьку владу, яка здатна обмежувати прямі вибори. Тиранічне правління нехтує самою суттю демократії, яка завідомо містить в собі ідею свободи. В свою чергу свобода, за Ш. Монтеск’є, передбачає можливість управління своєю державою через представницьку демократію. Виділивши ці дві складові свободи, він дав визначення розподілу влади як структурному інструменту, який не дозволяє реалізуватись тиранічним амбіціям. А ось реальна загроза тиранії законодавчої гілки влади не є такою очевидною, оскільки демократичне управління державою через законодавчі органи звучить доволі привабливо для масової свідомості. Хоча панування законотворців цілком сумісно з примітивним розумінням процедурної демократії, воно може при цьому суперечити ідеалам реальної демократії. Як пише С. Гардбаум, панування законодавчої влади породжує проблему юридично необмеженого мажоритаризму, який не терпить ніяких обмежень влади законодавця, будь вони законодавчі, засновані на традиції (звичаєві), культурними, моральними або такими, що випливають з норм загального права. [48, p. 186] Третя демократична вигода, яку дає нам поділ влад, сьогодні є найбільш важливою: це запобігання довільного використання владних повноважень яким-небудь органом влади. Американські дослідники зазначають, що саме з цією ціллю з самого початку використовувався поділ влади. Принцип поділу влад таким чином встановлює розподіл повноважень між органами державної влади. [42, p. 212 ] Вважається, що поділ влади сприяє підвищенню ефективності управління. Теоретично, «розподіл праці» між органами державної влади надає кожному з них можливість здійснювати свою діяльність без надмірного втручання зі сторони інших. Демократичні президентські системи прагнуть до отримання цих демократичних вигод і з цією метою застосовують на практиці принцип розподілу влади. [42, p. 219 ] Такий недолік президентської форми правління як розділене правління зустрічається, коли президент належить до однієї з партій, а більшість в парламенті отримала інша партія. Якщо курси президента і парламентської більшості будуть протилежними, в такому випадку конфлікт є неминучим, оскільки обидві сторони отримали владу в результаті народного голосування на основі вільної конкуренції між чітко сформульованими альтернативними програмами. Х. Лінц зазначає, що не випадково в ряді подібних ситуацій збройні сили часто втручались в справу в якось посередника. [16] | |
| Просмотров: 538 | Загрузок: 24 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |