Приветствую Вас, Гость! Регистрация RSS
Суббота, 13.08.2022


Главная » Файлы » Мои файлы

Цивільні процесуальні правовід­носини
[ Скачать с сервера (69.2 Kb) ] 25.01.2013, 21:59
Для формулювання оптимального визначення поняття «цивільні процесуальні правовідносини» слід розглянути ті ознаки, які є характерними для цих правовідносин і відобра­жають наше розуміння їх сутності, структури та функціональ­ного призначення. Так, у загальній теорії права серед ознак правових відносин зазначають такі: вони становлять різновид суспільних відносин; є ідеологічними відносинами - результа­том свідомої діяльності людей; є вольовими відносинами; охо­роняються і забезпечуються заходами державного впливу, їх учасники є носіями прав і обов'язків. Зазначені ознаки право­вих відносин властиві і цивільним процесуальним правовідно­синам, оскільки вони є одним із видів правових відносин. їх можна визначити як загальні або родові ознаки.
Крім загальних, цивільні процесуальні правовідносини ха­рактеризуються також специфічними ознаками, зумовлени­ми властивостями цивільного процесу, його предметом і мето­дом правового регулювання.
Однією з основних ознак цивільних процесуальних право­відносин є те, що вони мають правовий характер і, за загаль­ним правилом, виражаються у спеціальній, встановленій за­коном цивільній процесуальній формі. Норми цивільного процесуального законодавства чітко встановлюють, що «ци­вільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України «Про міжнародне приватне право» (ч. 1 ст. 2 ЦПК). Про вагомість дотримання норм процесуального законодавства наголошується і у поста­нові Пленуму Верховного Суду України «Про практику засто­сування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції» від 21 грудня 1990 р. № 9. Зокрема, зазначається, що точне і неухильне додержан­ня судами України норм процесуального законодавства при розгляді цивільних справ є неодмінною умовою здійснення завдань цивільного судочинства.
Ряд процесуалістів, зокрема російських, вважають, що у цивільному судочинстві можливе існування фактичної проце­суальної діяльності, оскільки у цивільному процесуальному законодавстві існують певні прогалини і цивільні процесу­альні правовідносини можуть виникати поза межами проце­суального закону, як фактичні відносини. Однак відповідно до положень, передбачених цивільним процесуальним законода­вством, у цивільному процесі не можуть існувати фактичні процесуальні відносини, оскільки всі процесуальні дії повин­ні здійснюватись тільки в межах закону. Так, ЦПК України передбачає, що при виникненні спірних відносин, не врегу­льованих законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності тако­го - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права) (ч. 8 ст. 8 ЦПК). Процесуальна діяльність суду з розг­ляду і вирішення цивільних справ, навіть якщо вона не буде прямо передбачена нормами цивільного процесуального зако­нодавства в будь-яких її виявах, з самого початку відбувати­меться в межах правового поля, якщо не буде виявлено у діях одного із суб'єктів ознак правопорушення.
Сама сутність цивільного процесу як форми реалізації судо­вої влади держави передбачає високу ступінь впорядкованості і організованості, що може бути забезпечене через неухильне дотримання норм цивільного процесуального законодавства. У ході розгляду і вирішення цивільних справ учасники судо­вого розгляду наділяються комплексом суб'єктивних цивіль­них процесуальних прав і обов'язків, які сприяють реалізації їх мети та завдань. Наприклад, у ЦПК України визначено пра­во позивача протягом усього часу розгляду справи змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог (ч. 2 ст. 31); треті особи, які заявляють са­мостійні вимоги щодо предмета спору, можуть вступити у справу до закінчення судового розгляду, пред'явивши позов до однієї чи обох сторін (ч. 1 ст. 34); суд з власної ініціативи має право виправити допущені у судовому рішенні описки чи арифметичні помилки (ст. 219), ухвалити додаткове рішення (ст. 220) тощо. Вказані суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин наділяються зазначеними правами тільки в си­лу того, що вони передбачені нормами цивільного процесуаль­ного законодавства. Відповідно всі відносини, які виникати­муть на підставі і на виконання цих норм, матимуть форму правових відносин.
Цивільні процесуальні правовідносини також характери­зуються тим, що їх обов'язковим суб'єктом є суд. Однак у ро­ботах процесуалістів XX ст. відстоювалась точка зору, що во­ни можуть виникати і без участі суду. Дана концепція не знайшла широкої підтримки в науці цивільного процесуаль­ного права і була піддана критиці.
Підкреслюючи роль суду у здійсненні правосуддя, його на­зивають обов'язковим суб'єктом всіх без винятку цивільних процесуальних правовідносин, які можуть виникати і існува­ти тільки між двома суб'єктами - судом, який розглядає спра­ву, і будь-яким іншим учасником процесу. При недотриманні цього правила можуть виникати негативні наслідки. Наприк­лад, деякі адвокати звикли працювати з нотаріусами і навіть після звернення до суду пропонують своїм клієнтам посвідчувати досягнутий компроміс у нотаріальному поряд­ку, хоча це потребуватиме додаткових витрат на оплату діяльності нотаріуса і нотаріальний акт не володіє такими правовими властивостями, як ухвала суду про затверджен­ня умов мирової угоди. Враховуючи той факт, що цивільні про­цесуальні правовідносини існують у процесі розгляду і вирі­шення цивільних справ, то тільки при наявності суб'єкта, до компетенції якого віднесено здійснення правосуддя, вони мо­жуть виникати, змінюватись і припинятись.
Іншою специфічною ознакою цивільних процесуальних правовідносин є їх владний характер. Про існування у ци­вільному судочинстві відносин, які можна характеризувати як владні, йшлося ще в дореволюційний період. За радянсь­ких часів головним аргументом на користь владного характе­ру цивільних процесуальних правовідносин було твердження про те, що суд є органом влади, який вирішує всі питання, що виникають при реалізації завдань цивільного судочинства. У вітчизняній теорії цивільного процесуального права зазнача­ється, що права і обов'язки суду у відносинах з іншими суб'єк­тами характеризуються особливістю, яка полягає в тому, що вони відображають їх владні повноваження як державних ор­ганів судової влади, що здійснюють правосуддя.
На думку Г. JI. Осокіної, владний характер цивільних про­цесуальних правовідносин виявляється у вертикальній струк­турі правового зв'язку його суб'єктів, оскільки у цивільному процесі правові зв'язки будуються за принципом влади і під­корення. Вони складаються по вертикальній лінії між орга­ном державної влади - судом, який наділено владними повно­важеннями, з одного боку, та усіма іншими учасниками ци­вільного процесу, з іншого боку. Але аналіз норм ЦПК Украї­ни свідчить про те, що цивільні процесуальні правовідносини не є відносинами підпорядкування. Вони складаються по го­ризонтальній лінії, де суб'єкти мають взаємні права і обов'яз­ки. Наприклад, ч. З ст. 23 ЦПК України закріплює положен­ня про те, що на підставах, зазначених у статтях 20-22 да­ного Кодексу, судді, секретарю судового засідання, експерту, спеціалісту, перекладачу може бути заявлено відвід особами, які беруть участь у справі. Даному праву осіб, які беруть участь у справі, відповідає обов'язок суду розглянути їх і, зок­рема, ст. 24 ЦПК України закріплює порядок вирішення зая­ви про відвід. Отож цивільні процесуальні правовідносини, які виникають між судом і іншими учасниками процесу, не є від­носинами субординації. Суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин перебувають у відносинах координації, оскіль­ки вони взаємодіють між собою і взаємопов'язані правами і відповідними їм обов'язками. Зокрема, особам, які беруть участь в справі, надане право заявляти клопотання, на які суд зобов'язаний відреагувати, але з урахуванням позиції іншої сторони, оскільки інші особи наділені правом висловлювати свої доводи, міркування тощо, які суд також зобов'язаний враховувати.
Відповідно до положень ЦПК України, принципів та мето­ду правового регулювання цивільного процесу така ознака, як владний характер цивільних процесуальних правовідносин втратила свою актуальність. Говорячи про відносини, які ви­никають у процесі здійснення правосуддя, ми, безумовно, завжди передбачаємо участь суду як органу, який має право реалізувати судову владу держави. Однак згідно з положення­ми чинного цивільного процесуального законодавства суд втратив владні повноваження. Закріплення на законодавчому рівні принципів диспозитивності (ст. 11 ЦПК), змагальності сторін (ст. 10 ЦПК) та ін. призвели до втрати судом своєї ак­тивної ролі і передбачають пасивність суду. Він керує ходом цивільного процесу і згідно з положеннями ЦПК України сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджає про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє реалізації їх прав у випадках, встановлених ЦПК України (ч. 4 ст. 10). Суб'єкти самостійно розпоряджаються наданими правами і суд не має права визна­чати поведінку учасників цивільного процесу. Так, ЦПК Ук­раїни закріплює положення про те, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряд­жається своїми правами щодо предмета спору на власний роз­суд (ст. 11 ЦПК), сьогодні допускається не з'являтися до суду позивачу, відповідачу, третім особам і справа може бути розг­лянута без їх участі. У цьому контексті цілком слушним є твердження про те, що за новим цивільним процесуальним за­конодавством суд має роль арбітра, що, як правило, лише спостерігає за розвитком спору між сторонами і «оцінює» до­веденість позиції сторін та відтворює свої враження про ре­зультати такого спору у своєму ж рішенні. Сьогодні треба по-новому підходити до визначення характеру цивільних проце­суальних правовідносин, на якому свій відбиток накладають як принципи цивільного процесу, так і імперативно-диспози­тивний метод правового регулювання, який притаманний ци­вільному процесу.
Імперативні і диспозитивні основи цивільного процесу, що визначають характер цивільних процесуальних правовідно­син, перебувають у діалектичній єдності, яка виявляється у їх взаємодії і взаємозалежності. Так, владні функції та повнова­ження суду, які визначені імперативним методом правового регулювання, обмежуються диспозитивними основами ци­вільного судочинства. Наприклад, ч. 1 ст. 122 ЦПК визначає, що суд відкриває провадження у справі не інакше як на під­ставі заяви, поданої і оформленої в порядку, встановленому цим Кодексом. У свою чергу, за правилами діалектики, диспо­зитивні аспекти перебувають в залежності від імперативних приписів. Волевиявлення суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин (диспозитивний аспект) набувають статусу юридичних фактів тільки після їх підтвердження або прий­няття судом (імперативний аспект). Наприклад, відповідно до положень ст. 36 ЦПК залучення або допуск до участі у справі третьої особи за власного заявою або заявою сторони можливе з моменту постановлення ухвали суду з цього питання. Вва­жаємо, що влада не застосовується, коли суд має роз'яснити ухвалене ним рішення чи постановлену ухвалу і коли воно (во­на) може бути оскаржене до вищестоящого суду.
Тому сучасному стану розвитку науки цивільного процесу і положенням чинного цивільного процесуального законодав­ства України більш адекватно відповідає така ознака цивіль­них процесуальних правовідносин, як їх імперативно-диспо­зитивний характер.
У процесуальній літературі вказується також на ще одну ознаку цивільних процесуальних правовідносин - це їх інди­відуалізований характер, оскільки вони відображають індиві­дуалізований суспільний зв'язок між конкретними персоніфі­кованими особами. Цивільні процесуальні правовідносини - це не безособовий, абстрактний зв'язок, а завжди конкретні відносини «когось» з «кимось».
Але останнє положення потребує адекватного сприйняття, оскільки індивідуалізація суб'єктів відбувається не на підста­ві норм ЦПК, а встановлюється на підставі норм матеріально­го права. Матеріальні інтереси і права зумовлюють не тільки участь конкретних осіб в справі, а й безпомилково вказують на їх остаточну мету в цивільному процесі. Зокрема, існують ви­падки, коли позивач і відповідач (мати і син) мають однакові інтереси, що зумовлює визнання позову, а вони разом діють в процесі проти інтересів третіх осіб.
Сама ж процедура розгляду справ судами універсальна і не передбачає відмінностей, якщо позивачем стане Сидоров або Наливайченко. У ЦПК встановлено, що у разі незалучення тре­тіх осіб до участі в справі і ухвалення проти їх інтересів рішень, такі помилки мають ліквідуватися шляхом скасування рішен­ня, зокрема, коли суд ухвалив рішення про права та обов'язки особи, яка не брала участі у справі (п. 4 ч. 1 ст. 311 ЦПК) тощо.
В реальному цивільному процесі відносини виникають між конкретними суб'єктами, але закон наділяє процесуальними правами «абстрактних» осіб, а саме позивача, відповідача та ін. Зокрема, ЦПК України в окремій, 4 главі, яка називається «Учасники цивільного процесу», чітко встановлює, які суб'єкти можуть брати участь у цивільному судочинстві: сто­рони, треті особи, представники сторін та третіх осіб, заявни­ки, інші заінтересовані особи, їхні представники, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, секретар судового засідання, судовий роз­порядник, свідок,експерт, перекладач, спеціаліст,особа, яка надає правову допомогу. Саме тому у ЦПК допускається одній і тій самій особі бути відповідачем у справі і звертатися із зустрічним позовом, оскільки законом наперед не може вста­новлюватися, що позивач завжди правий і його право поруше­не. Коли ж така особа звернеться із зустрічним позовом і да­ний позов буде прийнятий судом, то вона формально не змінює статусу - відповідач, але наділяється всіма правами й позива­ча за зустрічним позовом. У зв'язку з цим можна вважати, що правовий статус позивача в справі універсальний і ним може скористатися будь-яка особа, права якої порушено або оспо­рено тощо.
При цьому реальні правовідносини, що виникли між судом і зазначеними суб'єктами при розгляді справи, мають інди­відуалізований характер, оскільки наділена відповідними універсальними процесуальними правами особа може ними не скористатися або скористатися неналежно, що може негатив­но позначитися на її правах.

Судова практика
Ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області залише­на без руху апеляційна скарга Особи-2 на рішення Сокирянського районного суду Чернівецької області, оскільки в апеля­ційній скарзі не зазначено імен осіб, які беруть участь у спра­ві, їх місце проживання.
При розгляді ознак цивільних процесуальних правовідно­син також вказують на їх динамічність. Цивільні процесуаль­ні правовідносини, з моменту виникнення знаходяться у по­стійному русі. Кожні правовідносини, що виникають і розви­ваються, пов'язані з іншими процесуальними відносинами. Наприклад, відносини між судом і судовим експертом з приво­ду призначення і проведення судової експертизи (стат­ті 143-150 ЦПК) не можуть існувати ізольовано, відокремлено від інших відносин, в результаті яких процес у даній конкрет­ній справі розпочався і дійшов до цього етапу. Відповідно ха­рактеристика сутності цивільних процесуальних правовідно­син, визначення специфічних особливостей, формування кри­теріїв класифікації неможливі без врахування їх динамічності.
На динамічність цивільних процесуальних правовідносин насамперед впливають вимоги законодавства, оскільки вста­новлюються строки вчинення певних процесуальних дій су­дом, а також процесуальна діяльність суду та інших суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин. Зокрема, у ч. 1 ст. 72 ЦПК встановлено, що право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Від компетентності суддів, осіб, які беруть участь в справі, в переважній більшості випадків залежить якість рі­шення суду (законність і обґрунтованість), а це прямо пов'яза­но з можливістю скасування рішення і направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Всі процесуальні дії, які вправі вчиняти той чи інший су­б'єкт цивільного процесу, здійснюються активним або пасив­ним способом. Наприклад, такі права осіб, які беруть участь у справі (ст. 27 ЦПК), як право знайомитися з матеріалами справи, брати участь у судових засіданнях, заявляти клопо­тання та відводи, оскаржувати рішення і ухвали суду передба­чають їх реалізацію шляхом активних процесуальних дій заз­начених осіб. Однак суб'єктивні процесуальні права і обов'яз­ки можуть реалізовуватись шляхом утримання суб'єктів ци­вільного судочинства від вчинення певних дій (не перешкод­жати процесуальним діям інших осіб, дотримуватися порядку у залі судового засідання тощо).
Залежно від характеру своєї поведінки і способів здійснен­ня процесуальної діяльності суб'єкти цивільних процесуаль­них правовідносин можуть впливати на динамізм цивільних процесуальних правовідносин. Зазначений вплив здійснюєть­ся двома способами: 1) активним - шляхом вчинення процесу­альних дій; 2) пасивним - шляхом утримання від вчинення процесуальних дій.
Динамічність цивільних процесуальних правовідносин по­яснюється також наявністю багатьох стадій цивільного проце­су, що вказує на наявність ще однієї ознаки цих відносин - багатостадійність. Вона виділяється у російській процесуаль­ній літературі і, на жаль, не знайшла відображення у працях вітчизняних процесуалістів. У вітчизняній теорії цивільного процесуального права про багатостадійність цивільних проце­суальних правовідносин говорять у контексті розкриття змісту інших ознак. Так, С.В. Васильєв вважає, що наявність стадій цивільного судочинства свідчить про системний харак­тер цивільних процесуальних правовідносин. Багатостадій­ність як специфічна ознака цивільних процесуальних право­відносин відіграє вагому роль у розкритті поняття та сутності цивільних процесуальних правовідносин. Суть багатостадійності цивільних процесуальних правовідносин полягає у то­му, що в своєму русі та розвитку вони здійснюють поступове проходження передбачених законом стадій судового процесу.

Стадійність зумовлює й певну послідовність розвитку ци­вільних процесуальних правовідносин, оскільки у суді першої інстанції основна увага і діяльність суб'єктів зводиться до до­ведення факту порушення або оспорення права тощо, а в апе­ляційному і касаційному суді - до виявлення і доведення по­милки або протизаконних дій суду першої, а в подальшому й апеляційної інстанції тощо.
Багатостадійність та динамічність цивільних процесуаль­них правовідносин - це взаємопов'язані, але водночас різні оз­наки. Не завжди цивільні процесуальні правовідносини про­ходять всі передбачені у законі стадії свого розвитку, що не впливає на їх динамічність. ЦПК України передбачає такі ста­дії цивільного процесу, як: пред'явлення позову та відкриття провадження у справі (глава 2), провадження у справі до судо­вого розгляду (глава 3), судовий розгляд (глава 4). В межах кожної із стадій можна спостерігати динамічність цивільних процесуальних правовідносин, їх розвиток. Вона є характер­ною як для окремої стадії, так і для всього процесу у конк­ретній цивільній справі.
Серед ознак цивільних процесуальних правовідносин тра­диційно називають також їх цілісність, взаємозв'язок і взаємозалежність. Однак серед науковців-процесуалістів не­має єдиної точки зору з приводу визначення характеру взаємозалежності і взаємозв'язків, які виникають між зазна­ченими правовідносинами при розгляді судом цивільних справ. Цивільний процес уявляється по-різному: як єдині ци­вільні процесуальні правовідносини; як комплексні цивільні процесуальні правовідносини або як система цивільних про­цесуальних правовідносин між судом та іншими учасниками судового процесу.
Питання про єдність цивільних процесуальних правовідно­син пов'язане з поняттям складних і простих правових відно­син і співвідношенням між ними, оскільки прості правовідно­сини входять до змісту складних правовідносин, утворюють їх і охоплюються ними; поза ними вони не можуть існувати. Роз­виток складних правовідносин пояснюється зміною простих правовідносин, які їх утворюють, в припиненні одних і виник­ненні нових правовідносин. Ідею єдності і взаємозв'язку всіх правових відносин у цивільній справі з диференційованим аналізом кожних окремо гармонічно поєднує саме конструк­ція системи цивільних процесуальних правовідносин. Отже, перебуваючи у єдності, взаємозв'язку і взаємозалежності, ци­вільні процесуальні правовідносини утворюють систему і від­повідно мають системний характер.
Цивільні процесуальні правовідносини характеризуються зв'язком з матеріально-правовими відносинами. Так, В.М. Щеглов, зокрема, зазначав, що цивільні процесуальні правовідносини пов'язані з матеріальними відносинами, зу­мовлені ними і виконують допоміжну роль щодо останніх. Таке твердження в свою чергу звужує функції цивільних про­цесуальних відносин і зводить їх лише до обслуговування пот­реб реалізації норм матеріального права. Натомість О.Г. Лyк'янова констатує, що роль процесуальних правовідносин, в тому числі і цивільних процесуальних, не зводиться лише до застосування матеріальних правових норм, а є необхідним за­собом забезпечення дотримання норм права, що, на нашу дум­ку, є вкрай необхідним під час розгляду конкретної цивільної справи в суді.

Категория: Мои файлы | Добавил: everyone | Теги: курсовую Цивільні процесуальні прав, скачать реферат, скачать диплом Цивільні процесуальн, Цивільні процесуальні правовід­носи
Просмотров: 1116 | Загрузок: 132 | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *:
Украина онлайн

Рейтинг@Mail.ru

подать объявление бесплатно