| Главная » Файлы » Дипломные работы » Дипломные работы |
Іпотека в цивільному праві
| [ Скачать с сервера (476.5 Kb) ] | 07.06.2017, 22:01 |
| Актуальність теми. Сучасний етап розвитку українського суспільства пов’язаний з реформуванням національної правової системи в цілому та окремих правових інститутів зокрема. Наразі існує потреба у науковому аналізі низки проблем, серед яких значне місце займають питання становлення та функціонування іпотеки в Україні. Актуальність даної теми дослідження полягає у тому, що іпотека є правовим інститутом, який застосовується в усіх правових системах як важливий інструмент ефективного розподілу власності, надійний засіб захисту інтересів кредиторів. Заставні операції із нерухомим майном поширені в усіх країнах з розвинутою ринковою економікою і Україна, з огляду на світові інтеграційні процеси, не повинна бути винятком. Для ефективного використання інституту іпотеки на теренах нашої держави потрібні деякі вдосконалення та уточнення його правового регулювання. Потребують законодавчого визначення та деталізації норми, що регулюють можливість передачі в іпотеку окремих видів майна, таких як земельні ділянки, підприємство як єдиний майновий комплекс, морські та повітряні судна і т.д. Особливої актуальності також набуває проблема дослідження цивільно-правових відносин щодо забезпечення інтересів іпотекодержателя у разі невиконання чи неналежного виконання боржником (іпотекодавцем) своїх зобов’язань. Із застосуванням застави нерухомості як способу забезпечення зобов’язань в умовах ринкової економіки посилилась потреба в належній охороні та захисті суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів іпотекодержателя та боржника (іпотекодавця). Практика застосування законодавства стикається з наявністю певних суперечностей в його положеннях і проблемними питаннями, пов’язаними з іпотекою як видом забезпечення, що потребують нагального вирішення і удосконалення нормативно-правової бази. Науково-теоретичною базою дослідження і обґрунтування висновків стали праці українських та зарубіжних вчених-правознавців у галузях теорії права та цивільного права. Використовувались наукові праці російських науковців дореволюційного періоду: Є. В. Васьковського, Д. І. Мейєра, Й. А. Покровського, В. М. Хвостова, Г. Ф. Шершеневича; праці радянських теоретиків права і фахівців у галузі цивільного права: М. М. Агарова, С. М. Братуся, Д. М. Генкіна, О. С. Йоффе, С. Ф. Кечекьяна, Л. А. Лунца, Й. Б. Новицького, В. К. Райхера; твори сучасних російських авторів у галузі права: М. Й. Брагінського, В. В. Вітрянського, Д. А. Мєдвєдєва, Є. О. Суханова, Ю. К. Толстого; праці українських вчених-цивілістів: Ч. Н. Азімова, О. В. Дзери, А. С. Довгерта, І. В. Жилінкової, І. М. Кучеренко, О. В. Кохановської, В. В. Луця, Р. А. Майданика, В. К. Мамутова, О. П. Орлюк, І. І. Пучковської, О. А. Підопригори, З. В. Ромовської, Р. О. Стефанчука, В. І. Семчика, І. В. Спасибо-Фатєєвої, Є. О. Харитонова, О. О. Чувпила, А. Р. Чанишевої, Я. М. Шевченко, Р. Б. Шишки та ін. Інститут іпотеки в Україні не є новим. Але, оскільки іпотека протягом тривалого радянського періоду в Україні не використовувалася, відсутній позитивний досвід її широкого застосування. Україна в цьому плані значно відстала від інших розвинутих країн. Рівень опрацювання проблем правового регулювання іпотеки є недостатнім, що не відповідає важливості цього інституту у розвитку цивільних правовідносин. Проблемні питання, пов’язані з прогалинами у законодавстві, залишаються не вирішеними на практиці, що зумовлює необхідність подальшого дослідження зазначеного напрямку. Мета і завдання дослідження. Мета даної роботи полягає в розробці науково-теоретичних положень, висновків і практичних пропозицій, спрямованих на подолання теоретичних і практичних проблем правової природи інституту іпотеки, його цивільно-правового регулювання, а також іпотечного договору та особливостей його укладення та реалізації. Для досягнення мети ставилися наступні завдання: - вивчити процес становлення іпотечих правовідносин та поняття «іпотека»; - дослідити правову природy інституту іпотеки; - проаналізувати поняття іпотечного договору, його зміст та особливості оформлення; - встановити місце іпотечного договору у системі цивільних договорів; - з’ясувати процедуру задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки у судовому та позасудовому порядку. Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у процесі забезпечення виконання зобов’язань іпотекою. Предметом дослідження є нормативно-правові акти, судова практика та доктрина у сфері іпотеки, а також іпотечного договору як підстави виникнення іпотеки. Отримані результати дослідження. Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що у дипломній роботі здійснено комплексне наукове дослідження поняття та правової природи інституту іпотеки в цивільному праві, а також іпотечного договору та особливостей його укладення та реалізації. Наукова новизна одержаних результатів конкретизується в теоретичних положеннях, висновках, рекомендаціях, найважливіші серед яких, зокрема, наступні: 1) обґрунтовано доцільність та запропоновано виключити положення абз. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про іпотеку» та внести зміни у ст. 1 вказаного Закону, визначивши поняття іпотеки наступним чином: «Іпотека – це вид застави речей, на які поширюється правовий режим нерухомого майна, а також майнових прав на такі речі, згідно з яким заставлене майно залишаються у володінні і користуванні іпотекодавця або третьої особи»; 2) аргументовано позицію про те, що іпотека має ознаки як речової, так і зобов’язальної правової природи, проте ці ознаки належать різним компонентам іпотеки; 3) запрпоновано власне визначення поняття іпотеки як виду застави речей, на які поширюється правовий режим нерухомого майна, а також майнових прав на такі речі, згідно з яким заставлене майно залишаються у володінні і користуванні іпотекодавця або третьої особи; 4) аргументовано положення, що іпотечний договір найбільш повно забезпечує вимоги кредитора при будь-якій економічній ситуації, в тому числі і під час економічної кризи, оскільки: нерухомість є найбільш ліквідним та цінним об’єктом цивільних прав; чинне іпотечне законодавство України надає кредиторові можливість задовольнити свої вимоги за рахунок цінності предмету іпотеки зверненням стягнення на предмет іпотеки; 5) встановлено, що до договору іпотеки не можуть застосовуватися положення окремого виду забезпечення виконання зобов’язання (а саме – поруки). Правові статуси поручителя і майнового поручителя врегульовані окремо, з суттєвими видовими відмінностями, достатніми для їх розрізнення шляхом безпосереднього застосування відповідних норм цивільного законодавства; 6) аргументовано, що договір іпотеки повинен укладатися в письмовій формі, а не в нотаріальній, не відомій чинному законодавству України, при цьому нотаріальне посвідчення іпотечного договору є умовою його дійсності; 7) встановлено, що саме земельна ділянка, а не земля, може бути предметом іпотечного договору. Аргументовано позицію, відповідно до якої юридично існування частини земельної ділянки як об’єкта іпотечних правовідносин є неможливим. Після виділення частини земельної ділянки в натурі та реєстрації права власності на неї як на окремий об’єкт нерухомості іпотекодавець вже не є співвласником земельної ділянки, а є власником нової земельної ділянки; 8) аргументовано позицію про те, що положення Закону України «Про іпотеку» доцільно доповнити нормою, згідно з якою заставодержатель за договором іпотеки житла має право вимагати дострокового виконання зобов’язання, забезпеченого іпотекою, і звернення стягнення на заставлене майно, якщо заставодавець вселив у заставлену квартиру членів своєї сім’ї без отримання на це згоди іпотекодавця або без попереднього взяття з таких осіб (нових членів сім’ї) нотаріально посвідченого зобов’язання звільнити квартиру у випадку звернення на неї стягнення; 9) обґрунтовано доцільність виключення ч. 6 ст. 6 Закону України «Про іпотеку» від 5 червня 2003 р. відповідно до якої об’єкти незавершеного будівництва, розташовані на переданій в іпотеку земельній ділянці, вважаються предметом іпотеки незалежно від того, хто є власником об’єкта незавершеного будівництва. Вказана норма суперечить статтям 5, 6, 16 цього ж Закону; 10) обґрунтовано доцільність доповнення Закону України «Про іпотеку» від 5 червня 2003 р. статтею, яка б встановлювала особливості іпотеки квартир у багатоквартирному будинку, а саме вказувала б, що при передачі такого об’єкта в іпотеку, право у спільній власності на майно загального користування вважається таким, що перебуває в іпотеці разом з квартирою; Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що основні положення і пропозиції можуть бути використані для удосконалення теоретичних засад іпотеки, законодавства про іпотеку, уточнення концептуальних засад забезпечення майнових прав та інтересів кредиторів в цивільних правовідносинах; реалізація висновків і рекомендацій сприятиме впорядкуванню іпотечних правовідносин, оптимізації іпотечного механізму, конкретизації правового статусу його учасників. Апробація результатів дослідження. Деякі теоретичні та практичні положення і висновки дослідження доповідалися та обговорювалися на науковому гуртку з цивільного права, а також були викладені у тезах доповіді на тему «Іпотека підприємства як єдиного майнового комплексу» для Міжнародної науково-практичної конференції на базі юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Актуальні питання державотворення в Україні» (23 травня 2014 р.) та науковій статті на тему «Правова природа іпотеки», яка опублікована у фаховому періодичному виданні «Право і суспільство». Розділ 1. Поняття та правова природа іпотеки 1.1. Становлення іпотечних правовідносин та визначення поняття іпотеки Поняття “іпотека” пройшло тривалий шлях розвитку як за змістовим тлумаченням, так і за своїми сутнісними характеристиками. Термін “іпотека” запроваджено в Греції на початку VI ст. до н.е. афінським реформатором Солоном. У буквальному перекладі з грецької “іпотека” (hypoteca, hyfotheca) – підставка, підпірка, підстава, застава. Іпотека вже тоді була пов'язана із забезпеченням відповідальності боржника перед кредитором певними земельними володіннями. Для цього оформлялися зобов'язання, а на межі земельної території, яка належала позичальнику, ставився стовп - “іпотека” - із написом, що вказана власність є забезпеченням претензії кредитора в конкретній сумі [47, с.9]. Зародившись у Давній Греції, інститут іпотеки отримав свій подальший розвиток у римському праві, а згодом сформувався у вигляді західноєвропейського правового інституту. Еволюція інституту іпотеки в Україні відбувалася в декілька етапів, пов’язаних із визначеними періодами розвитку економічного та політичного життя держави і права на українських землях. А. В. Журавель виділяє сім етапів розвитку інституту іпотеки на території України. Першим етапом формування іпотечного права на українських землях став період протодержавних утворень на території Північного Причорномор'я і Приазов'я. Другий етап формування іпотеки пов'язаний зі становленням та розвитком держави і права Київської Русі в ІХ-ХІІ ст., періодом феодальної роздробленості Русі, існуванням Галицько-Волинського князівства наприкінці ХІІІ – ХІV століть. Третій етап охоплюється періодом ХІV – ХVІІ століть, коли українські землі перебували в складі Великого князівства Литовського і Речі Посполитої. За часів Литовсько-Руської держави відбувся подальший розвиток інституту іпотеки на українських землях, який базувався на підвалинах, закладених Руською Правдою і звичаєвим правом. Та не слід відкидати і такого чинника, як вплив польського, німецького, а через них і римського права. Однак, Н. С. Кручок вважає цей етап початком зародження іпотеки та території українських земель [57, с.6]. Четвертим етапом є період створення Української національної держави і обмеження її суверенітету в другій половині XVII ст. Норми, що регулювали іпотеку упродовж XVI – на поч. XIX століть зазнали незначної еволюції, адже джерелами норм права, здебільшого залишалися попередні нормативні приписи, які цілком спираються на положення Литовських статутів. Застава земельних ділянок у цей період стала одним із центральних інститутів права Лівобережної і Слобідської України, які увійшли до складу Російської імперії в ХVІІ – на початку XVIII століть. Період ХVІІІ – XIX століть є самостійним п’ятим етапом розвитку іпотеки землі в Україні. На українські землі, які в цей період входили до складу Російської імперії, вплинуло формування інституту застави землі в Російській імперії в середині ХІХ – на початку XX століть [47, с. 9-10].У Росії застава регламентувалась Зведенням Цивільних Законів (1835 р.), яке передбачало три види застави нерухомості: державі (казенна), приватній особі та кредитній установі (банківська). Цікаво, що наприкінці ХІХ століття у російській імперії діяло два державних та одинадцять акціонерних земельних (іпотечних банків), чотири з яких діяли в основному на території України [57, с.6] Наступним, шостим етапом, є радянський період, що характеризується існуванням виключної державної власності на землю, і, як наслідок, забороною застави земельних ділянок. З’ясовано, що після 1922 р. інститут іпотеки докорінно змінив свій правовий статус. В умовах домінування державної власності, заборони на зайняття підприємницькою діяльністю та комерційним посередництвом, монополії держави на зовнішньоекономічну діяльність інститут іпотеки непомітно зникає з правової системи держави. З набуттям Україною незалежності почався новий, сьомий, етап у розвитку іпотечного права в Україні, а разом із ним й іпотечного кредитування в Україні. Сучасний етап розвитку іпотеки в Україні починається “новим подихом” з прийняття Верховною Радою України 2 жовтня 1992 р. Закону України “Про заставу” [8], у зв’язку з яким застава та один з її видів – іпотека, починає використовуватися як найбільш ефективний засіб забезпечення зобов’язань. Завдяки цьому закону й було відроджено інститут іпотеки в Україні [47, с.9-10, 12]. Останній етап доцільно також розподілити на два періоди: перший – з 1992 року (коли був прийнятий Закон України «Про заставу» від 2 жовтня 1992 р.) до 2003 року та другий період з 2003 року (з прийняттям Закон України «Про іпотеку» від 05.06.2003 р. № 898-IV [9] та Цивільного кодексу України від 16.01.2003 р. № 435-IV [4] (далі за текстом – ЦК України) і до сьогоднішнього дня. Адже із прийняттям цих законодавчих актів правове регулювання інституту іпотеки було значно змінено, доповнено та удосконалено. Отже, можна побачити, що рівень правової регламентації іпотеки залежить від особливостей у першу чергу земельного ладу, який формувався в той чи інший період. На сьогоднішній день іпотечні правовідносини регулюються на законодавчому рівні положеннями ЦК України, Законів України «Про іпотеку» від 05.06.2003 р. № 898-IV, та «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» від 19.06.2003 р. № 979-IV [10] та частково іншими кодексами та законами. Ст. 572 ЦК України встановлює, що іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Оскільки іпотека є видом застави, то на неї поширюються загальні правила застави щодо: підстав її виникнення (договір, закон, рішення суду), забезпечення виконання дійсного зобов’язання, або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності; похідного характеру від основного зобов’язання; прав та обов’язків сторін (у тому числі майнового поручителя); можливостей наступної іпотеки предмета іпотеки; обсягу вимог іпотеки держателя, які задовольняються за рахунок заставленого майна; можливості володіти та користуватися предметом іпотеки та інше [94, с. 93]. Забезпечувальний характер застави (іпотеки), як способу забезпечення виконання зобов’язання, характеризується наявністю відповідних функцій, найпоширенішими з яких у літературі є стимулююча та захисна [64, с. 6; 69, с. 7; 81, с. 49-50; 89, с. 7-8]. Такий поділ зумовлений наявністю низки ознак, які розділяють ці функції між собою: - за орієнтованістю на суб’єкта іпотечних правовідносин (якщо стимулююча функція спрямовує свою дію виключно на боржника, то захисна, навпаки, спрямовується на кредитора); - за моментом початку дії (стимулююча функція активізується, починає свою дію одразу після виникнення іпотечного правовідношення і діє до моменту припинення останнього; захисна – активізується (реалізується) лише у разі невиконання іпотекодавцем основного зобов’язання); - за обов’язковістю (стимулююча функція є обов’язковою, оскільки спрацьовує при кожному виникненні іпотечного правовідношення шляхом мотивації боржника до виконання забезпеченого іпотекою зобов’язання, «під загрозою» настання для боржника негативних наслідків майнового характеру, а захисна функція для кредитора може набувати активного стану лише якщо боржником не буде виконано основного зобов’язання); - за способом впливу (стимулююча функція попереджає, вказує боржнику на загрозу настання для нього можливих негативних наслідків майнового характеру (загроза втрати майна, загроза додаткових витрат: сплати судових витрат та збору, відшкодування витрат тощо). Захисна функція іпотеки забезпечує кредиторові збереження (непогіршення) майнового стану іпотекодержателя); - за спрямуванням (стимулююча функція спрямовує іпотекодавця на виконання ним саме основного зобов’язання, оскільки для іпотекодержателя основний інтерес становить виконання боржником саме основного зобов’язання. Захисна функція спрямована на активізацію дублюючого зобов’язання (акцесорного). Тобто, кредитор у силу іпотеки має право у разі невиконання боржником основного зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника). Також з приводу останніх ознак поділу функцій іпотеки цікавим є твердження Ю. Є. Ходики про те, що якщо основне зобов’язання мало грошовий характер, то за характером зміна грошей основного зобов’язання при зверненні стягнення на майно боржника, як правило, буде збігатися. Замість грошей за виконання основного зобов’язання кредитор отримає відповідну грошову суму внаслідок реалізації заставленого майна. Якщо ж основне зобов’язання полягає у виконанні робіт, наданні послуг тощо, то акцесорне (іпотечне) зобов’язання збігатися з ним не буде. Іпотека буде відповідним «сурогатом виконання», оскільки замість результату роботи або ефекту послуги, кредитор отримує певну грошову суму [89, с. 8]. Д. І. Мейер зазначав також, що звичайно є засіб винагородити кредитора, за невиконану дію з боку особи зобов’язаної, проте ця винагорода за невиконання дії – не те, що сама дія [62, с. 414]. Іпотека становить значну вигоду і для боржника, дозволяючи йому використовувати заставлене майно та отримувати з нього прибуток. Тому у сучасній банківській практиці саме іпотека є пріоритетним у практичному використанні видом забезпечення зобов’язань. Іпотекою, як і заставою взагалі, може бути забезпечене виконання будь-якого зобов’язання, але найчастіше вона забезпечує повернення боргу за кредитним договором та за договором позики. Нерухоме майно, що характеризується, як правило, значною цінністю та інфляційною стійкістю, забезпечує отримання кредиту там, де форми особистого забезпечення вимог виявляються недостатньою гарантією обґрунтованості та добросовісності намірів потенційного боржника [94, ст. 92]. Як зазначає професор В. Лагутін, «термін «іпотека» використовується для позначення трьох категорій: застави нерухомого майна з метою отримання спеціальної іпотечної позики (правова категорія); іпотечного кредиту, тобто грошової позики, яка надається під заставу нерухомості (економічна категорія); заставної, або іншого боргового свідоцтва, яке підтверджує право заставодержателя щодо забезпечення іпотекою зобов’язання» (третя позиція, на нашу думку, більше належить до правової категорії). В цілому ж варто погодитись із думкою І. О. Лютого, В. І. Савича, О. М. Калівошко, а також із позицією фахівців центру наукових досліджень Національного банку України, які трактують іпотеку як власне заставу нерухомого майна, а іпотечний кредит – як позику, надану за принципами банківського кредитування під заставу нерухомості, яка залишається в користуванні у позичальника [59, с. 8, 11]. Загальновизнаним в юридичній науці є поділ цивільно-правових способів забезпечення виконання зобов’язання на особисті та речові. До речових способів забезпечення виконання зобов’язання відноситься й іпотека, яка, на відміну від особистих, містить у собі високий рівень забезпечувального ефекту, що має велике практичне значення для іпотекодержателя. В іпотечному правовідношенні це досягається за рахунок об’єкта – нерухомої речі. З цього приводу варто зазначити, що для іпотечних правовідносин характерні високі забезпечувальні економічні властивості, які проявляються в тому, що об’єкт іпотеки має значну цінність; не споживається в процесі його використання (не враховуючи амортизації); має високий рівень ліквідності, що повною мірою може забезпечити іпотекодержателю можливість компенсувати всі негативні майнові наслідки у разі невиконання іпотекодавцем основного зобов’язання; свідчить про незалежність іпотекодержателя від особи боржника, бо виконання зобов’язання забезпечує річ, а не особа [54, с. 75]. Л. А. Кассо зазначав, що предмет застави слугує еквівалентом боргу, і заставний правочин укладається з метою відсторонення боржника від будь-якої відповідальності у разі невиконання ним зобов’язання перед кредитором [51, с. 301]. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Із наведеного законодавчого визначення можна виділити такі ознаки іпотеки, які з нього випливають: - іпотека має акцесорний характер; - є способом забезпечення зобов’язань; - об’єктом іпотеки є лише нерухоме майно; - за іпотекодавцем у повній мірі залишаються такі правомочності власника як володіння та користування об’єктом іпотеки (варто зазначити, що таке право власника як право розпорядження також має місце, але воно є обмеженим і може бути реалізоване лише за згодою іпотекодержателя); - переважне право іпотекодержателя звернути стягнення на об’єкт іпотеки у випадку невиконання боржником свого основного обов’язку; - іпотека має тимчасовий характер і діє до задоволення вимог іпотекодержателя (або боржником, або за рахунок предмета іпотеки). Як бачимо, серед ознак іпотеки, які перераховані у вищезазначеному визначенні, є й ознаки, які притаманні заставі в цілому, що призводить до важкої та нелогічної конструкції цього визначення. З цього приводу варто погодитись із позицією А. Р. Чанишевої про те, що в Законі України «Про іпотеку» поняття іпотеки визначається через підведення цього поняття під родове поняття забезпечення виконання зобов’язання. Цей вибір родового поняття виявився невдалим, бо найближчим родовим поняттям до іпотеки як поняття видового, є поняття застави. Унаслідок цього законодавець змушений був у визначенні поняття іпотеки вказувати на ознаки будь-якої застави. Тому визначення поняття іпотеки в абзаці третьому ст. 1 Закону України «Про іпотеку» визнається таким, що не відповідає критерію науковості, а до цього законодавчого положення необхідно внести зміни, визначивши поняття іпотеки через родове поняття застави (так поняття іпотеки визначається в ч. 1 ст. 575 ЦК) [95, с. 6-7]. Окрім того, у вказаній нормі закону зазначено, що «іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном», проте таке формулювання суперечить ст. 5 Закону України «Про іпотеку», де вказано, що предметом іпотеки також може бути об'єкт незавершеного будівництва, майнові права на нього, право оренди чи користування нерухомим майном, яке надає орендарю чи користувачу право будувати, володіти та відчужувати об'єкт нерухомого майна, а також іншим положенням закону, які вказують на можливість передачі в іпотеку підприємства як єдиного майнового комплексу, морських та повітряних суден і т. д. З огляду на зазначене, доцільно внести зміни у ст. 1 Закону України «Про іпотеку», визначивши поняття іпотеки наступним чином: «Іпотека – це вид застави речей, на які поширюється правовий режим нерухомого майна, а також майнових прав на такі речі, згідно з яким заставлене майно залишається у володінні і користуванні іпотекодавця або третьої особи». Виключити абз. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про іпотеку», де дається визначення нерухомого майна, а також вказується, що застава повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання, космічних об'єктів, майнових прав на нерухомість, будівництво якої не завершено, регулюється за правилами, визначеними цим Законом. Такі зміни дозволять спростити та полегшити для сприйняття визначення поняття «іпотека», зробити коло об’єктів іпотеки відкритим, а також використовувати положення Закону України «Про іпотеку» при передачі в заставу інших видів майна, які згодом можуть бути визнані іншими законодавчими актами як такі, на які поширюється правовий режим нерухомого майна, без внесення додаткових змін у Закон України «Про іпотеку». 1.2. Правова природа інституту іпотеки Загальновідомою є класифікація правовідносин на речові та зобов’язальні. Досліджуючи правову природу іпотеки у цьому аспекті слід зазначити, що єдиної точки зору на приналежність іпотечних правовідносин до речових чи зобов’язальних у юридичній літературі не існує. Верховний Суд України у своїх висновках так описує правову природу іпотеки: «Іпотека – це самостійний вид забезпечення виконання зобов'язання, правова природа якого полягає у забезпеченні можливості кредитора у разі невиконання боржником зобов'язання, забезпеченого іпотекою, одержати задоволення за рахунок переданого в іпотеку нерухомого майна переважно перед іншими кредиторами боржника». І вказує, що іпотека за правовою природою є заставою та регулюється нормами § 6 гл. 49 ЦК України та Законом України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» [20]. У даному випадку поняття мети та приналежності іпотеки до виду забезпечення виконання зобов’язань ототожнюється із її правовою природою, що, на нашу думку, є неправильним, оскільки термін правова природа явища означає його основні правові якості, властивості, сутність. Незважаючи на те, що іпотека – це один із різновидів застави, її юридична природа є досить своєрідною та неоднозначною. Як зазначає Ю. Є. Ходико, передусім, особливість іпотеки виявляється в об’єкті іпотечного правовідношення як нерухомої речі, що зумовлює здійснення спеціального регулювання цього виду застави Законом України «Про іпотеку», на відміну від її інших видів [91, с. 96]. Ряд вчених, зокрема, М. М. Агарков, В. М. Буділов, Є. В. Васьковський, К. П. Побєдоносцев, Й. О. Покровський, В. І. Синайський, Є. О. Суханов, Г. Ф. Шершеневич та інші зазначають, що іпотека має виключно речову природу. Така ж позиція випливає із законодавства деяких країн, де право застави визнається речовим правом (наприклад, Німеччина, Франція) [88, с. 138]. Так, за французьким Цивільним кодексом іпотекою є майнове право на нерухомість, призначене для виконання зобов’язання, вона є за своєю природою неподільною і розповсюджується у повному об’ємі на всю вказану нерухомість, на кожну частину цієї нерухомості. Іпотека слідує за нею, в які б руки вона не перейшла [59, с. 29]. Стаття 1113 Німецького цивільного уложення визначає іпотеку як обтяження земельної ділянки, яке означає право особи, на чию користь обмежена земельна ділянка, отримати певну суму грошей для задоволення своїх вимог за рахунок вартості цієї ділянки відповідно до закону. Англо-саксонське право теж визначає іпотеку як обтяження земельної ділянки, яке означає перехід права володіння даною ділянкою (а за певних умов і права власності на цю ділянку) до особи, на чию користь вона обтяжена [57, с. 8]. Для того, щоб визначитись із наявністю в інституті іпотеки ознак речових правовідносин, слід з’ясувати ці ознаки. Часто у юридичній літературі називаються такі з них, як безперервність (статику) правовідносин; абсолютність; можливість особи панувати над річчю; наявність права слідування [94, с. 6-7; 78, с. 98]. Проте, більшість із цих ознак не є безспірними та широко критикуються в науковій літературі. Єдина ознака, яка визнається практично всіма науковцями – це панування над об’єктом. Варто також зазначити, що межа поділу правовідносин на речові та зобов’язальні є досить умовною і динамічною. Прикладом цього є віднесення до об’єктів речових прав не лише речей (як це було раніше), а й майнових прав. Обґрунтовуючи свою позицію щодо речової природи іпотечних правовідносин, І. І. Пучковська вказує на те, що між іпотекодержателем та об’єктом іпотеки встановлюється пряме та безпосереднє відношення, яке виявляється у наявності правомочностей, які дають йому право на річ (об’єкт іпотеки) та можливості у разі невиконання іпотекодавцем свого обов’язку за основним зобов’язанням продати її з метою задоволення своєї вимоги із отриманої суми [67, с. 19]. В. А. Другова також відстоює речову природу прав іпотекодержателя, підкреслюючи, що такий речовий характер проявляється у закріплених законом можливостях здійснювати обмежене панування над річчю, що належить власникові, яке полягає в можливості отримати право власності на річ або право на її цінність за певних умов; здійсненні контролю за користуванням цією річчю власником з тим, щоб цінність речі не знизилась. Все це свідчить про речову природу прав іпотекодержателя, який може стати власником речі або набути можливість розпорядження нею за певних умов. Ще одним аргументом до позиції дослідниці є твердження про те, що про речову природу права іпотекодержателя свідчить право на задоволення вимог не з вартості заставленого майна, а за його рахунок, що дозволяє задовольняти вимоги не лише шляхом продажу предмета іпотеки, а й в інший спосіб, зокрема шляхом переведення на себе прав власника за попереднім договором з іпотекодавцем [43, с. 11-12]. Разом з тим не можна повністю погодитись із твердженням В. А. Другової про те, що «…правова природа іпотеки зумовлюється правовою природою суб’єктивного права управомоченої особи, тобто кредитора – іпотекодержателя, а його правова сутність не залежить від правової природи іпотеки і має бути виокремлена» [43, с. 11], адже воно суперечить саме собі, а також загальновизнаному твердженню, що змістом будь-яких правовідносин є суб’єктивні права та юридичні обов’язки їх суб’єктів. На нашу думку, вищезазначені доводи речової природи прав іпотекодержателя є достатньо переконливими. Разом з тим, варто також погодитись із позицією вчених, які наголошують, що такі права мають суттєву відмінність від інших видів прав на чуже майно, передбачених чинним законодавством, яка полягає у відсутності правомочності користування чужим майном. Дана правомочність замінена на право отримати цінність чужої речі, вимагаючи її відчуження, що обумовлює специфіку прав іпотекодержателя в іпотечному правовідношенні [43, с. 16]. | |
| Просмотров: 915 | Загрузок: 37 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |