| Главная » Файлы » Дипломные работы » Дипломные работы |
Особливості правового регулювання працевлаштування інвалідів в Україні
| [ Скачать с сервера (734.7 Kb) ] | 29.05.2017, 00:55 |
| ЗМІСТ ВСТУП…………………………………………………………………………….3 РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ ІНВАЛІДІВ В УКРАЇНІ….7 1.1. Понятійний апарат інституту працевлаштування інвалідів в Україні………………………………………………………………..7 1.2. Становище та розвиток законодавства про працевлаштування інвалідів в Україні………………………………………………….22 1.3. Міжнародний досвід правового регулювання працевлаштування в Україні………………………………………………………………32 Висновки до Розділу І……………………………………………………………45 РОЗДІЛ ІІ. ПРАВОВІДНОСИНИ ПО ПРАЦЕВЛАШТУВАННЮ ІНВАЛІДІВ В УКРАЇНІ……………………………………………………….50 2.1. Особливості виникнення правовідносин по працевлаштуванню в Україні……………………………………………………………………………50 2.2. Відповідальніть за порушення законодавства України про працевлаштування інвалідів…………………………………………………….61 Висновки до Розділу ІІ…………………………………………………………...70 ВИСНОВКИ……………………………………………………………………..73 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………….77 ВСТУП Актуальність теми. У період незалежності України відбулась досить велика зміна політичного й соціально-економічного погляду на побудову та розвиток законодавства у сфері соціального забезпечення. Конституцією України, як головним законодавчим актом держави, закріплено якісно нові положення державної політики, а також проголошення України соціальною державою. Достатньо велика, станом на сьогоднішній день, увага приділяється особам з інвалідністю, оскільки самостійно вони не в змозі виступати нарівні конкурувати на ринку праці, що зумовлено зниженим рівнем працездатності. Вірним є твердження, що інваліди відносяться до найбільш незахищеної категорії населення нашої держави. Також, це говорить про те, що часто ці особи потерпають від дискримінації. Головною метою як і держави, так і соціуму є бажання наблизити життя інвалідів до звичайного. Проте, більшість законодавчих актів нашої держави відображають медичну модель інвалідності, яка акцентує увагу саме на фізичні або психічні недоліки особи. Встановити баланс допомагають гарантії, пільги й заходи соціально-правового захисту, які встановлені українським законодавством. Потрібно підкреслити, що такий акт, як Концепція Державної програми економічного та соціального розвитку на до основних проблем відносить невідповідність національного законодавства положенням Конвенції ООН про права інвалідів, а також, звертає особливу увагу на той факт, що лише незначна їх чисельність працездатного віку займається трудовою діяльністю. Особливість реалізації інвалідами права на працю виявляється в тому, що для них ця можливість обмежена рамками збереження працездатності, протипоказаннями окремих видів праці у зв’язку зі станом здоров’я. Для соціальної адаптації інвалідів до існуючої системи суспільних відносин нарівні зі здоровими особами необхідно втілювати в життя належні організаційні, економічні й правові гарантії. Під час реалізації особами з інвалідністю свого конституційного права на працю виникають певні проблеми, а саме, ще й досі залишаються неврегульованими питання щодо охорони праці цих осіб. В Україні за період її існування як незалежної держави науковці висвітлювали у своїх працях лише окремі питання цієї проблематики. Науково-теоретичним підґрунтям дипломної роботи послужили праці таких науковців, як С.Є. Аврух, М.Г. Александров, В.С. Андрєєв, В.М. Андріїв, М.Й. Бару, Н.Б. Болотіна, В.С. Венедіктов, Г.С. Гончарова, В.В. Жернаков, В.В. Єрьоменко, С.О. Іванов, В.Л. Костюк, Р.З. Лівшиць, А.Ю. Пашерстник, О.С. Пашков, П.Д. Пилипенко, С.М. Прилипко, В.І. Прокопенко, О.І. Процевський, В.Ф. Пузирний, О.В. Смирнов, В.С. Тарасенко, Г.І. Чанишева, М.Й. Флястер, Я.М. Фогель, О.М. Ярошенко та ін. Не применшуючи значення наукових праць указаних правознавців, потрібно зазначити, що спеціального комплексного дослідження, присвяченого особливостям правового регламентування трудових відносин з інвалідами, в Україні ще не провадилось. Зазначене підкреслює актуальність обраної теми й необхідність проведення наукових досліджень з проблем регулювання трудових відносин з інвалідами, особливо в умовах кодифікації трудового законодавства. Мета і завдання дослідження. Метою дипломної роботи виступає вдосконалення сучасного стану правового визначення трудових правовідносин з особами з інвалідністю. Для досягнення поставленої мети були визначені наступні завдання наукового дослідження: • визначити ознаки і сформулювати правове поняття «інвалід»; • установити сутність міжнародно-правових засад захисту прав інвалідів у сфері праці; • визначити особливості історичного розвитку інституту працевлаштування інвалідів; • охарактеризувати теоретичні підходи до наведення визначення правової категорії «працевлаштування інвалідів»; • розкрити особливості реалізації права на працю інвалідів та окремих гарантій його реалізації; Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають в результаті реалізації інвалідами свого конституційного права на працю. Предметом дослідження виступають особливості правового регулювання інвалідів в Україні. Методи дослідження. Вивчення правового регламентування захисту трудових прав інвалідів викликало потребу в застосуванні як загальнонаукових, так і спеціальних методів пізнання, вибір яких обумовлено особливостями його об’єкта, предмета, мети і завдань. При написанні дипломної роботи в основу методології покладено загальнонауковий діалектичний метод, задіяні також історичний, логіко-юридичний, логіко-семантичний, системний, соціологічний, порівняльно-правовий методи дослідження. Діалектичний метод пізнання дозволив досконало вивчити національне трудове законодавство з урахуванням міжнародних трудових стандартів у єдності, взаємозв’язку й розвитку загальносоціальних і юридичних чинників, що виявилося, зокрема, в широкому оперуванні окремими парними категоріями діалектики (форма і зміст, суть і явище, структура й елемент, причина й наслідок тощо). Історико-правовий став у нагоді при розкритті історичних закономірностей розвитку працевлаштування інвалідів. Логіко-юридичний відіграв значну роль у процесі розробки дефініцій, у тому числі при визначенні поняття «інвалід». Формально-логічний надав змогу здійснити логічний, граматичний і морфологічний аналіз чинних правових норм. На підставі поєднання останнього методу й методу моделювання сформульовані конкретні пропозиції з удосконалення національного трудового законодавства. Системний допоміг дослідити форми реалізації трудових прав інвалідів у практичній діяльності. Усі названі методи використовувалися в їх взаємозалежності. Емпіричну базу роботи становлять Конституція України, міжнародно-правові акти, зокрема, конвенції й рекомендації Міжнародної організації праці (МОП), Європейська соціальна хартія (переглянута), закони й галузеві нормативно-правові акти України, постанови Пленуму Верховного Суду України, а також судова практика. Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що автором зроблено комплексне дослідженням теоретичних і практичних проблем правового регулювання трудових правовідносин з інвалідами, гарантій їх зайнятості, способів реалізації права на працю, на його захист при припиненні цих відносин. Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані: а) у науково-дослідницькій діяльності – як підґрунтя для подальших наукових пошуків з метою розв’язання порушеної проблеми, розвитку вчення про правову регламентацію трудових правовідносин з інвалідами та ін.; б) у правозастосуванні – під час використання конкретних рекомендацій і пропозицій у практичній діяльності роботодавців, профспілок, органів з нагляду і контролю за дотриманням законодавства у сфері працевлаштування інвалідів; в) у навчальному процесі – положення й висновки, опрацьовані в дипломній роботі, можуть бути задіяні у вищих і спеціальних юридичних закладах освіти при вивченні навчальної дисципліни «Трудове право», спеціального курсу «Право соціального забезпечення». РОЗДІЛ І ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ ІНВАЛІДІВ В УКРАЇНІ 1.1 Понятійний апарат інституту працевлаштування інвалідів в Україні Конституція України гарантує інвалідам рівні з усіма можливості для участі в державному будівництві, інтеграції в усі сфери суспільного життя. Проте, щоб вони могли реально стати рівноправними членами суспільства, в державі має бути створена цілісна взаємопов’язана система реабілітаційних заходів, орієнтованих на відновлення їх фізичного й соціального статусу, поліпшення життєдіяльності, досягнення матеріальної незалежності. Важливе значення для такого повноцінного життя осіб з обмеженими можливостями є усвідомлення цієї проблеми кожним з нас. На жаль, суспільство схильне сприймати інвалідів крізь призму негативних стереотипів. Значна чисельність людей звикла ставитися до них упереджено, вважаючи таких осіб непрацездатними, неспроможними, ні на що не придатними. Сьогодні такі особи належать до найбільш соціально не захищеної категорії населення. Відповідно до положень статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права та свободи і є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного й соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними чи іншими ознаками [11]. Зазначені конституційні положення конкретизовані в трудовому законодавстві України. Саме у ч. 2 ст. 22 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України) йдеться про недопущення будь-якого прямого чи непрямого обмеження прав і встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального й майнового стану, расової й національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійний спілці чи іншому об’єднанні громадян, роду й характеру занять, місця проживання. Цікавим явищем є те, що Конституція України і КЗпП України не містять прямих гарантій щодо заборони обмежень прав і свобод людини за ознаками інвалідності або фізичних чи психічних вад, хоча у ст. 24 Конституції застосовується поняття «інші ознаки», а у ст. 2 Кодексу – «інші обставини». Проте, вже у ст. 4 проекту Трудового кодексу України [63] закріплюються положення про заборону будь-якої дискримінації у сфері праці, зокрема, порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників на доступ до роботи в разі укладення, зміни і припинення трудового договору, здійснення трудових і пов’язаних з ними прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного й соціального походження, сексуальної орієнтації, підозри чи факту захворювання на ВІЛ-СНІД, сімейного й майнового стану, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об’єднанні громадян, за мовними або іншими ознаками, не пов’язаними з характером роботи або умовами її виконання. Довгий період часу термін «інвалідність» розглядали за критерієм біологічних передумов, розцінюючи її виникнення в основному як наслідок несприятливого результату лікування. У зв’язку із цим соціальна сторона проблеми була звужена до поняття «непрацездатність» як основного показника інвалідності. Термін «інвалід» поступово звужувався до поняття «невиліковно хворий». Соціальна роль людини у правовому полі і конкретних економічних умов відступала на другий план, а поняття «інвалід» не розглядалося під кутом зору багатопрофільної реабілітації. Варто відзначити, що на початку 90-х років ХХ ст. традиційні принципи державної політики втратили ефективність. Потрібно створювати нові засади, привести їх у відповідність до міжнародно-правових стандартів [79, с. 16]. Сучасна концепція інвалідності розглядає людину у всій різноманітності її соціальних зв’язків і трактує інвалідність як обмеження життєдіяльності внаслідок порушення здоров’я, що призводить до необхідності соціального захисту [71, с. 14]. Законодавство України містить достатньо різні формулювання поняття «інвалід». Відповідно до ст. 2 Закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» вказується, що це особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, наслідком травм, або з уродженими дефектами, що призводить до обмеження її життєдіяльності й потребує необхідності соціальної допомоги й захисту [53]. Згідно із положеннями ст. 1 Закону «Про реабілітацію інвалідів в Україні». Інвалідом визнається особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими обмеженнями нормальної життєдіяльності, викликає в неї потребу в соціальній допомозі й посиленому соціальному захисті, а також вжиття з боку держави відповідних заходів для забезпечення її законодавчо визначених прав. Також, згідно з п. 3 Державної програми авіаційної безпеки цивільної авіації, інвалід – це особа, можливість пересування якої обмежена через фізичні вади, розумову відсталість, вік чи захворювання і яка потребує особливої уваги з боку відповідних служб. Як пострадянська республіка, яка має схоже законодавство із сусідніми державами, схожий підхід до визначення поняття інвалід має законодавство Російської Федерації. Отже, Закон «О социальной защите инвалидов в Российской Федерации» від 24 листопада 1995 р. визначає інваліда як особу, яка має порушення здоров’я зі стійким розладом функцій організму, що зумовлено захворюванням, наслідками травм або дефектами, які призводять до обмеження життєдіяльності й викликають необхідність її соціального захисту [36, с. 45]. Важливим елементом, який, фактично, є критерієм визначення статусу інваліда, у національному законодавстві є «стійкий розлад функцій організму», під яким розуміються функціональні порушення здоров’я значно вираженої важкості, зумовлені захворюванням, травмою або вродженим дефектом, які призводять до сталого обмеження життєдіяльності людини, неспроможності до самообслуговування і викликають потребу в постійному сторонньому нагляді, догляді чи допомозі. Поняття «життєдіяльності визначається законодавцем, та має на увазі повсякденну діяльність, здатну забезпечити людині її існування, існування інших членів суспільства й усього суспільства в цілому шляхом навчання, спілкування, орієнтації, пересування, самообслуговування, контролю за своєю поведінкою, участі у трудовій діяльності. Життєдіяльність означає поєднання фізичних, психологічних і соціальних функцій організму людини [47, с. 109]. Національне законодавство дає визначення поняття «інвалід», проте цей термін повинен повністю відображати усі особливості цієї категорії та не допускати суперечностей. Саме тому, вважаю за доцільне закріпити таке його легальне уніфіковане визначення: «інвалід» – це особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим фізичними, психологічними, сенсорними, соціальними, культурними чи іншими бар’єрами, що не дозволяють їй належним чином реалізовувати свої трудові права, а також бути інтегрованою в суспільство і брати участь у житті родини або у своєму оточенні на таких саме засадах, як і інші члени суспільства. Необхідним є дослідження поняття інвалідність, адже це те поняття, яке лежить в основі досліджуваного поняття «інвалід» та відповідає предмету наукової роботи. Отже, на думку М.О. Вигдорчика інвалідність – це усталена втрата працездатності [7, с. 38]. В.С. Андрєєв вважає, що – це засвідчений медичним органом стан, при якому особа внаслідок хронічного захворювання або анатомічних дефектів, які, незважаючи на лікування, викликають стійке порушення функцій організму, вимушена припинити професійну діяльність на тривалий строк або може працювати при значній зміні звичайних умов праці [2 с. 132]. І.М. Сирота зазначає, що про інвалідність йдеться, коли розлади функцій організму під впливом хвороби чи через анатомічний дефект викликають соціальні наслідки – припинення професійної роботи у звичайних умовах або зміну її, призначення різних видів соціальної допомоги, встановлення різних пільг і тощо [64, с. 155]. Кардинально інший підхід до розуміння проблеми інвалідності відображається у міжнародних нормативно-правових актах. Так, Концепцією Всесвітньої організації охорони здоров’я передбачено, що підставою для призначення інвалідності є не сама хвороба чи травма, а їх наслідки – порушення тієї чи іншої психологічної, фізіологічної або анатомічної структури або функції, що призводить до обмеження життєдіяльності й соціальної неповноцінності [70, с. 38]. Водночас, Конвенція про права інвалідів визначає, що до людей з інвалідністю включають тих, хто має стійкі фізичні, розумові, інтелектуальні чи сенсорні порушення, які під час взаємодії з різноманітними перешкодами можуть заважати їх повній і дійовій участі в житті суспільства на рівні з іншими. Отже, національне законодавство та юридична наука поняття «інвалідність» розглядають як соціальну проблему. Для розв’язання якої, на нашу думку, слід акцентувати увагу на питання дотримання прав цієї категорії людей. Національне законодавство «інвалідність» пов’язує зі ступенем втрати здоров’я й обмеженням життєдіяльності. Проте, міжнародні норми зазначають таке становище людини як результат взаємодії між наявними порушеннями її здоров’я й оточенням (середовищем) як бар’єрних чинників, що заважають таким особам нарівні з іншими повністю й ефективно реалізовувати свої права щодо участі в суспільному житті. Можна зазначити, що в розумінні категорій «інвалід» та «інвалідність» відбулися істотні зміни, які суттєво збільшили чисельність людей, визнаних інвалідами, і стали великим кроком для розвитку системи заходів, спрямованих на забезпечення нормальних умов існування цієї категорії населення. У державній політиці й у ставленні оточуючих існує прагнення наблизити життя інвалідів до звичайного. Звісно, більшість національних законодавчих актів відображає медичну модель інвалідності, коли на перший план виходять саме фізичні або психічні вади людини чи втрата здоров’я. Зрозуміло, що порівняно зі здоровими членами суспільства інваліди не є повноцінними щодо здоров’я, але це аж ніяк не повинно впливати на важливість реалізації ними конституційних прав і свобод. Інвалідність – це один з найважливіших показників соціальних негараздів населення будь-якої країни. Такий елемент якісно відображає соціальну зрілість, економічну спроможність, моральну повноцінність суспільства і характеризує порушення взаємозв’язків між людиною-інвалідом і громадянською спільнотою. Доцільним буде також визначення класифікації осіб з обмеженими можливостями, адже такі класифікації можуть бути допустимими при визначенні соціальних виплат, чи встановлення групи інвалідності. Отже, інвалідів можна розрізняти за: 1) причинами захворювання; 2) видами захворювання; 3) групами інвалідності. Також, в залежності від причин захворювання чинне законодавство вирізняє: 1) інвалідів війни; 2) військовослужбовців, які стали інвалідами; 3) інвалідів праці; 4) інвалідів з дитинства та ін. До інвалідів війни Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» [61] відносить осіб з числа військовослужбовців діючої армії та флоту, партизанів, підпільників, працівників, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії, каліцтва чи захворювання, одержаних під час захисту Батьківщини, виконання обов’язків військової служби (службових обов’язків) або пов’язаних з перебуванням на фронті, у партизанських загонах і з’єднаннях, підпільних організаціях і групах та в інших формуваннях, визнаних такими законодавством України, в районі воєнних дій, на прифронтових дільницях залізниць, на спорудженні оборонних рубежів, військово-морських баз та аеродромів у період громадянської й Великої Вітчизняної воєн або з участю в бойових діях у мирний час. До інвалідів війни також належать інваліди з числа: а) військовослужбовців, осіб вільнонайманого складу, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час захисту Батьківщини, виконання інших обов’язків військової служби, пов’язаних з перебуванням на фронті в інші періоди, з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, ядерних аварій, ядерних випробувань, з участю у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї, іншим ураженням ядерними матеріалами; б) осіб начальницького й рядового складу органів Міністерства внутрішніх справ та органів Комітету державної безпеки колишнього Союзу РСР, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України та інших військових формувань, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час виконання службових обов’язків, ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, ядерних аварій, ядерних випробувань, участі у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї, інших уражень ядерними матеріалами; в) осіб, які стали інвалідами внаслідок поранень чи інших ушкоджень здоров’я, одержаних у районах бойових дій у період Великої Вітчизняної війни та від вибухових речовин, боєприпасів і військового озброєння у повоєнний період, а також під час виконання робіт, пов’язаних з розмінуванням боєприпасів часів Великої Вітчизняної війни незалежно від часу їх виконання; г) осіб, які стали інвалідами внаслідок воєнних дій громадянської та Великої Вітчизняної воєн або стали інвалідами із зазначених причин у неповнолітньому віці у воєнні чи повоєнні роки та ін. Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців, які стали інвалідами внаслідок захворювання, пов’язаного з проходженням військової служби, чи захворювання після звільнення їх з військової служби, пов’язаного з проходженням військової служби, та членів їх сімей, а також членів сімей військовослужбовців, які загинули, померли чи пропали безвісти, визначаються Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Військовослужбовці, які стали інвалідами внаслідок бойових дій, а також учасники бойових дій прирівнюються у правах до інвалідів та учасників Великої Вітчизняної війни. Інвалідність внаслідок захворювання, одержана в період військової служби, встановлюється в 2-х випадках: • якщо вона є наслідком нещасного випадку, не пов’язаного з виконанням обов’язків військової служби, але який стався під час такої служби; • якщо захворювання не пов’язано з перебуванням на фронті, але виникло під час військової служби. | |
| Просмотров: 587 | Загрузок: 11 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |