| Теорія держави і права - базова загальноюридична наука, що формулює свої висновки і рекомендації для галузевих дисциплін. Але дотепер немає повної ясності в питанні про її предмет, структуру, місце в правовому пізнанні. В останні роки у зв'язку з розвитком науки ці труднощі і сумніви тільки посилилися. Починаються спроби штучного розчленовування єдиної дисципліни на дві самостійні - теорію держави і теорію права, що, на мій погляд, недоцільно в силу їхнього органічного взаємозв'язку і взаємобумовленості. Варто помітити, що з усіх юридичних наук загальна теорія держави і права найбільш тісно пов'язана зі світоглядом юристів і в цьому змісті більше інших випробувала на собі могутній вплив партійно-політичних догм і стереотипів. Буде потрібно час, щоб цілком позбутися від цього впливу [1, c. 26]. В зв`язку з цим важливо осмислити предмет теорії держави і права, як науки на сьогоднішній день. Як і будь - яка інша наука, юриспруденція має свій предмет. Визначення предмета науки — дає відповідь на питання, що саме вивчає певна наука. Формування наукою власного предмета — це складний процес, який має свої світоглядний, історичний, пізнавальний, ціннісний і сутнісний виміри. Сучасна юридична наука, визначаючи свій предмет ( тобто коло питань,які вона вивчає) повинна передусім з'ясувати місце юридичного знання в системі наукового знання в системі наукового знання загалом, а також його роль у формуванні нового знання. В сучасній Україні здійснюються великомасштабні перетворення, спрямовані на зміцнення демократії і державотворення. Відбувається переоцінка цінностей в економічній, соціальній, духовній та інших сферах життя суспільства. На перший план висуваються завдання забезпечення захисту прав і свобод людини та громадянина, верховенства права, законності. Зміни у всіх сферах суспільного життя і нові завдання зумовили значну інтенсифікацію розвитку сучасної вітчизняної правової науки й удосконалення чи відновлення її концептуальних основ і науково-методологічної бази [2, c.102]. У зв’язку з цим істотно посилився інтерес створення наукової бази правової науки шляхом розвитку правової думки та узагальнення інтелектуального досвіду учених-правознавців. Одним із актуальних завдань сучасної вітчизняної правової науки є глибоке вивчення теорії та методології державно-правових явищ. Отже, актуальність обраної нами теми обумовлена, насамперед, необхідністю заповнення прогалин у знанні про теоретичне підґрунтя цієї науки, освоєння і творчого використання традицій вітчизняної юриспруденції, аналізу проблем сучасної правової науки й удосконалення її методології. У зв’язку з цим зростає важливість застосування існуючих традицій у поєднанні з новаціями у теоретичних і практичних дослідженнях на шляху становлення вітчизняної науки теорії держави та права, теоретичне обгрунтування необхідності їх урахування у гармонійному поєднанні положень як історично набутих, усталених, так і інноваційних. В сучасній науці спостерігаються дві тенденції формування наукового знання. Перша з них полягає у поглибленні диференціації наукового дослідження, сукупного наукового знання, в посиленні деталізації структури наукового знання на все віддаленіші одна від одної сфери. Друга — в забезпеченні єдності знання й подоланні меж між його окремими галузями. Від початку ХХ століття явним є домінування другої тенденції. Тому структуру науки не слід розглядати як застиглу систему. Зміна структури наукових знань відбувається постійно. При чому, як правило, фундаментальні відкриття в одній галузі науки зумовлюють зміни предметів інших галузей. Загальновизнаним є положення про фундаментальність теорії держави та права, її важливе методологічне призначення. Однак фундаментальність не означає незмінність. Гуманітарні науки, насамперед юриспруденція, не можуть не сприймати змін, що відбуваються у суспільстві. У зв'язку із цим нагадаємо вислів С. Головатого, який порівняв “сучасні” підручники з теорії держави та права та положення, що містяться у праці засновника “ радянського ” права І. Вишинського, про змістовну, сутнісну їх подібність [3, с.1356]. Доречним у цьому аспекті є факт про квазінауковість значної частини радянської “науки”. Крім того, не слід забувати прагнення української держави долучитися до європейської спільноти, де європейські та радянські цінності є вельми різними. Слід зазначити, що зважаючи на методологічне значення теорії держави та права, на те, що саме теорія держави і права формує “понятійний апарат системи юридичних наук, створює універсальну юридичну мову, яка забезпечує єдність класифікації та оцінки явищ фахівцями різних галузей права [4,с.247], актуальність дослідження не може викликати заперечення. Загальнотеоретичне правознавство переживає нині складний і суперечливий період своєї історії. З одного боку, крах тоталітаризму, а разом з ним і методологічного монізму в дослідженні права та інших правових явищ, здобуття Україною незалежності та пов’язані з цим об’єктивні зміни в політиці, економіці, суспільній свідомості, трансформація системи цінностей і основ світогляду надали широких можливостей для оновлення вітчизняної юриспруденції, у тому числі її загальнотеоретичної галузі, подолання її тривалої ізоляції від європейської і світової культури і правової теорії, збагачення нагромадженими правовими надбаннями, такими, зокрема, як невідчужувані права людини, верховенство права, правова держава тощо. З другого боку, перехід від методологічного монізму до світоглядно-методологічного плюралізму, за всієї безсумнівності його позитивних рис (здобутків), призвів до ускладнення процесу пізнання правових явищ, одним із наслідків якого стале еклектичне поєднання різнорідних світоглядних засад та ідей — від марксистських до неоліберальних, що погано стикуються між собою [5,c.148]. Це породжує неузгодженості, суперечності які часто не відповідають елементарним вимогам наукових теорій. Якщо до цього додати складності демократичного оновлення після краху тоталітарного режиму, політичну нестабільність, наростаючу втрату довіри до більшості суспільних інститутів, до органів влади, законодавчої системи, особливості національного менталітету, елементи традиційної для нього політичної та ідеологічної заангажованості, то твердження деяких представників загальнотеоретичного правознавства пострадянського простору про кризу сучасної теоретичної правосвідомості виявляються не такими й перебільшеними.
|