| Главная » Файлы » Дипломные работы » Дипломные работы |
ЗМІСТ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОГО ДОГОВОРУ
| [ Скачать с сервера (485.0 Kb) ] | 14.06.2017, 05:43 |
| ЗМІСТ ВСТУП РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНИХ ДОГОВОРІВ 1.1. Поняття та ознаки зовнішньоекономічного договору 1.2. Правове регулювання зовнішньоекономічного договору 1.3. Форма зовнішньоекономічного договору та правові наслідки її недодержання РОЗДІЛ 2. ЗМІСТ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОГО ДОГОВОРУ 2.1. Класифікація умов зовнішньоекономічного договору 2.2. Загальна характеристика основних умов зовнішньоекономічного договору РОЗДІЛ 3. ВИДИ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНИХ ДОГОВОРІВ 3.1. Класифікація зовнішньоекономічних договорів 3.2.Особливості правового регулювання окремих видів зовнішньоекономічних договорів ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ДОДАТКИ РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНИХ ДОГОВОРІВ 1.1. Поняття та ознаки зовнішньоекономічного договору За своїм призначенням та формою, зовнішньоекономічний договір є особливим різновидом господарських договорів. Взагалі термін “господарський договір” вперше з’явився у СРСР під час проведення кредитної реформи в 30-х роках. Даний термін застосовувався до одного виду договорів, що укладали соціалістичні організації – договору постачання. Основною особливістю господарського договору того періоду було те, що він формувався та підпорядковувався спеціальному режиму, який був встановлений не тільки законодавством, а й плановим актом, що був обов’язковим для відповідних контрагентів. Ставлення науковців до терміну “господарський договір” було неоднозначним, оскільки завжди існували протиріччя між представниками школи цивільного права та представниками школи господарського права. Представники школи цивільного права В.П. Грибанов, С.С. Алексєєв, Г.К. Матвеєв у своїх працях висловлювали думку, що господарський договір є особливим різновидом цивільних договорів, тому й регулювання таких договорів має відбуватися відповідно до норм цивільного права. А ось представники школи господарського права виступали за прийняття господарського кодексу, інститутом якого мали стати господарські договори, які протиставляються цивільним договорам. Серед них необхідно виділити В.В. Лаптєва, який відзначав, що спеціальне законодавство про господарські договори регулює договірні відносини державних соціалістичних організацій, не вдаючись до загальних понять цивільного права. Саме його праці здійснили надзвичайний поштовх у розвитку господарського права, затвердженні поняття господарський договір та затвердженні зовнішньоекономічного договору як основної правової форми діяльності суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності. Відповідно до ч. 1 ст. 377 Господарського кодексу України від 16 січня 2003 року (далі по тексту – Господарський кодекс України), зовнішньоекономічною діяльністю суб'єктів господарювання є господарська діяльність, яка в процесі її здійснення потребує перетинання митного кордону України майном та/або робочою силою. При цьому під майном у Господарському кодексі України визнається сукупність речей та інших цінностей (у тому числі нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб'єктів господарювання та відображаються в їхньому балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів [1]. Зовнішньоекономічна діяльність є різновидом економічних зв'язків, які охоплюють і внутрішньоекономічну діяльність. Принципи і методи здійснення останньої визначають організацію зовнішньоекономічних відносин. Зовнішньоекономічна діяльність здійснюється на принципах свободи її суб'єктів добровільно вступати у зовнішньоекономічні відносини, здійснювати їх у будь-яких формах, не заборонених законодавством, та рівності суб'єктів перед законом. Реалізується вона на рівні як державних органів влади і управління, так і господарських організацій та інших суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності. Суб'єкти, які є сторонами зовнішньоекономічного договору, мають бути здатними до укладання договору відповідно до законів України та/або закону місця укладання договору. На сьогоднішній день, суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності України та їх іноземні контрагенти здійснюють свою господарську діяльність на підставі зовнішньоекономічних договорів. У теорії господарського права та господарській правовій доктрині існує поняття зовнішньоекономічної угоди, яка теж є вагомою правовою формою зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів господарського права. Зовнішньо-економічна угода доктринально може бути визначена як угода, що опосередковує господарську діяльність у сфері міжнародного обміну товарами, роботами, послугами, інформацією, інтелектуальною власністю [23, c. 49]. Як правило, за своєю сутністю зовнішньоекономічна угода є односторонньою, оскільки для її вчинення є необхідним і достатнім волевиявлення однієї сторони. Поняття “договір” визначають через поняття “угода”, бо він є різновидом угоди. Згідно зі ст. 41 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року (далі по тексту – Цивільний кодекс України)і, угодами визнаються дії громадян та організацій, що спрямовані на встановлення, зміну чи припинення прав та обов’язків [6]. Двосторонні та багатосторонні зовнішньоекономічні угоди, для вчинення яких необхідним є узгоджене волевияв¬лення двох та більше сторін є зовнішньоекономічними договорами. Поняття договору є складним і змістовним. У навчальному посібнику за редакцією Г.Г. Кірейцева договір розглядається як комплексне (інтегроване) поняття, що включає в себе і угоду про виникнення договірного зобов’язання, і форму, яку воно приймає, а також договірне зобов’язання, аж до моменту його зникнення. Таким чином, поняття договору в теорії права складається з двох груп тісно пов’язаних елементів. Одна з них характеризує юридичну конструкцію договору, інша - його істотні якості. Тільки в сукупності цих елементів договір як визначене соціальне явище реалізує себе в умовах сучасного суспільства [51, с. 30]. Відповідно до ст. 1 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16 квітня 1991 року (далі по тексту – Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність”), зовнішньоекономічний договір (контракт) - це матеріально оформлена угода двох або більше суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов'язків у зовнішньоекономічній діяльності [5]. Термін “контракт” вказує на матеріальну форму зовнішньоекономічного договору, існування його у вигляді правового документа, в якому зафіксований факт угоди та зміст зобов'язань сторін. У законодавстві України поняття “зовнішньоекономічний договір” та “зовнішньоекономічний контракт” вживаються як рівнозначні [23, 56]. Деякі автори (С.В. Мочерний, Л.А. Оникова, Н.В. Шишлина, Ф.Ф. Бутинець) трактують зовнішньоекономічний договір (контракт) як договір, акцентуючи увагу на тому, що це один з видів договорів, або комерційний документ. Так, наприклад, автор зовнішньоекономічного словника І.П. Фамінський трактує дане поняття як основний комерційний документ зовнішньоторговельної операції, який свідчить про досягнуту згоду сторін [52, с. 50-51]. Зовсім невелика кількість авторів розглядає зовнішньоекономічний договір (контракт) як зобов’язання, які виникають між сторонами договору. На думку Венцель В.Т. це є однією з найважливіших ознак даного виду договорів, що має правовий та обліковий аспекти. Як постачальник так і покупець зацікавлені у своєчасному погашенні своїх зобов’язань та уникненні спорів між ними, а бухгалтерське відображення операцій за зобов’язаннями є одним з найбільш проблемних питань у сфері зовнішньоекономічної діяльності. [50] Можна зробити висновок, що існує дві кваліфікуючі ознаки зовнішньоекономічного договору: 1) спрямованість на забезпечення господарської (зовнішньоекономічної) діяльності контрагентів - це визначає зовнішньоекономічний договір як різновид господарського договору); 2) різна державна належність контрагентів – обов’язкова умова, за якої господарський договір набуває міжнародного характеру, стає власне “зовнішньоекономічним” [23, c. 58]. Водночас критерій різної державної належності контрагентів, який необхідний для встановлення міжнародного характеру договору є, на сьогоднішній день, дуже спірним питанням. Останнім часом міжнародноправові документи, а також спеціальні закони України, з метою встановлення міжнародного характеру договору віддають перевагу іншому критерію – місцезнаходженню підприємства, під яким розуміють постійне місце регулярного здійснення ділових операцій. Також слід зазначити, що на практиці використання критерію національності може викликати певні складнощі, оскільки не завжди можливо встановити однозначно національну належність сторони договору, особливо юридичної особи. Критерій національності має формальний характер, не обов'язково має зв'язок з договором та його виконанням. З огляду на це Конвенція Організації Об’єднаних націй про договори міжнародної купівлі-продажу товарів від 11 квітня 1980 року, яка набула чинності для України 01 лютого 1991 року (далі по тексту - Віденська конвенція) та інші договори, що уніфікують право міжнародної торгівлі, прямо підкреслюють, що національна належність сторін не повинна братися до уваги [23, c. 61]. Таким чином, не буде визнаний міжнародним договір, укладений між підприємствами різної національної належності, комерційні підприємства яких знаходяться на території однієї держави. Водночас вважатиметься міжнародним договір, укладений між фірмами однієї національної належності, комерційні підприємства яких знаходяться в різних державах. З огляду на це виникає проблема визнання договору міжнародним у випадках, коли сторона договору має декілька комерційних підприємств у різних країнах, а також у країні, де знаходиться контрагент за договором. Дана проблема врегульована Віденською конвенція, яка передбачає, що до уваги береться те комерційне підприємство, яке, з урахуванням обставин, відомих сторонам або передбачуваних ними в будь-який час до чи в момент укладення договору, має найтісніший зв’язок з договором та його виконанням. Існує ряд інших ознак, характерних для зовнішньоекономічних договорів, тобто таких, що виділяють зовнішньоекономічні договори в окрему групу господарських договорів. Серед них можна виділити наступні ознаки: - особливий суб'єктний склад (сторонами в договорі є вітчизняний суб’єкт зовнішньоекономічної діяльності та іноземний контрагент); - особливості змісту договору щодо прав та обов'язків його сторін при здійсненні ними зовнішньоекономічної діяльності; - перетин предметом договору митного кордону; - розрахунок у валюті, яка є іноземною хоча б для однієї сторони договору; - наявність типових платіжних умов і типових платіжних застережень; - спеціальні вимоги щодо права країни яке застосовується при його укладанні та виконанні; - спеціальні вимоги щодо форми договору (визначаються ст. 382 Господарського кодексу України та Законом України “Про міжнародне приватне право” від 23 червня 2005 року (далі по тексту – Закон України “Про міжнародне приватне право”);; - обов'язковість реєстрації, що здійснюється відповідно до ст. 383 Господарського кодексу і підзаконними нормативно-правовими актами щодо окремих видів продукції і товару (наприклад, металобрухту) та позики в іноземній валюті; - особливості порядку розгляду договірних спорів (як правило, комерційним арбітражем або третейським судом з урахуванням особливостей). За своєю сутністю такі ознаки є факультативними. Наявність цих ознак є наслідком міжнародного характеру відповідних договорів, а відтак ознаки можуть розглядатися як кваліфікуючі ознаки зовнішньоекономічного договору. Окремі факультативні ознаки можуть бути закріпленими у окремих зовнішньоекономічних договорах, якщо така необхідність виходить з самої суті договору та інтересів сторін, які, в силу принципу свободи зовнішньоекономічного підприємництва мають право укладати будь-які види зовнішньоекономічних договорів, крім тих, які прямо та у відносній формі заборонені законами України. Предметом регулювання зовнішньоекономічного договору (контракту) є: - зобов´язання продавця передати (поставити) у зумовлені строки другій стороні - покупцеві товар (роботи, послуги); - зобов´язання покупця прийняти замовлений товар (роботи, послуги) і сплатити за нього певну грошову суму [21, с. 45]. Враховуючи вищевикладене, можна зробити висновок, що основними ознаками зовнішньоекономічного договору є спрямованість на забезпечення зовнішньоекономічної діяльності контрагентів різної державної належності, поєднану з обов’язковим розташуванням підприємств контрагентів, що фактично виконують умови договору, на території різних країн. 1.2. Правове регулювання зовнішньоекономічного договору На сьогоднішній день, питання правового регулювання зовнішньоекономічної діяльності посідає значне місце в економічній та правовій сферах України. В умовах, коли першочерговими завданнями України в сфері ЗЕД виступають інтеграція у європейський простір, адаптація національного законодавства до норм і стандартів Європейського Союзу, подальше відкриття ринків і зняття штучних обмежень щодо продукції українських товаровиробників у ЄС, Росії й США; забезпечення найкращих умов для залучення іноземних інвестицій, врахування інтересів України при визначенні нових маршрутів транспортування енергоносіїв з Росії, створення максимально сприятливих умов для діяльності українських товаровиробників на ринках Азії, Африки й Латинської Америки, проблема удосконалення нормативно-правового забезпечення ЗЕД та її регулювання набуває надзвичайно великого значення. [57] Для забезпечення зовнішньоекономічної діяльності, в Україні відбувається стандартизація національного законодавства у відповідність до світових стандартів, а також йде процес ратифікації міжнародних договорів у різних сферах економіки. Регулювання зовнішньоекономічної діяльності проявляється у зовнішньоекономічній політиці держави, що може бути визначена як сукупність дій державних органів влади щодо обґрунтування місця країни у системі міжнародного поділу праці, визначення цільових показників у цій області та прийняття відповідних заходів для досягнення намічених цілей. Зовнішньоекономічна політика держави спрямована на формування раціональних зовнішньоекономічних зв’язків і використання їх для зміцнення потенціалу країни (економічного, політичного, військового, соціального, екологічного та ін.) [54]. Сутність державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності полягає в приведенні системи зовнішньоекономічних відносин у такий стан, що забезпечувало б оптимальну реалізацію державних, колективних і особистих інтересів суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності в конкретному тимчасовому періоді й на перспективу на основі права, загальновизнаних міжнародних норм і правил. В дослідженнях економістів західних країн велике значення надається розробці практичних рекомендацій з питань посилення ролі держави в підвищенні конкурентоздатності національних товарів і послуг на світовому ринку. Щодо цього становлять інтерес публікації американського вченого М. Портера, що відводив державі важливу роль у створенні умов для посилення конкурентних переваг нації у світовому господарстві [55]. Зовнішньоекономічний договір укладається відповідно до законів України з урахуванням міжнародних договорів України. Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право використовувати відомі міжнародні звичаї, рекомендації міжнародних органів та організацій, а також нормативні договори, а у деяких випадках судові преценденти. Джерела правового регулювання зовнішньоекономічних договорів являють собою взаємопов’язану структуру, що складається з національної та міжнародної правових систем. На даний час зовнішньоекономічну діяльність, тим чи іншим чином, регулює біля 300 нормативно-правових актів різного рівня, у тому числі, як мінімум, до 70 законів України, майже 40 указів Президента України та 60 постанов Кабінету Міністрів України. Така кількість, різноманітність та деякою мірою неузгодженість нормативно-правових актів засвідчує недосконалість структури системи зовнішньоекономічного законодавства, додатковим свідоцтвом чому є характер зауважень, які містить Звіт Робочої групи з питань вступу України до Світової Організації Торгівлі. Серед основних із них до зовнішньоекономічного законодавства найбільш типовими називаються – суперечливість нормативно-правових актів, їх неузгодженість, а іноді й відсутність спеціальних законів [58]. Залежно від способу вираження (формування) права традиційно виділяють такі основні види джерел права: 1) нормативно-правові акти України; 2) міжнародні нормативно-правові акти; 3) правовий звичай; Серед нормативно-правових актів України, що здійснюють пряме чи опосередковане правове регулювання зовнішньоекономічного договору, слід виділити наступні: 1) Кодифіковані нормативно-правові акти: - Господарський кодекс України; - Цивільний кодекс України; - Митний кодекс України від 13.03.2013 року (далі по тексту – Митний кодекс України). 2) Закони України: - Конституція України від 28 червня 1996 року (далі по тексту – Конституція України); - Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність”; - Закон України “Про міжнародне приватне право”; - Закон України “Про міжнародний комерційний арбітраж” від 24 лютого 1994 року (далі по тексту – Закон України “Про міжнародний комерційний арбітраж); - Закон України “Про міжнародні договори України” від 29 червня 2009 року (далі по тексту – Закон України “Про міжнародні договори України); - Закон України “Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті” від 23 вересня 1994 року (далі по тексту – Закон України “Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті); - Закон України “Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності” від 23 грудня 1998 року (далі по тексту - Закон України “Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності”); - Закон України “Про Митний тариф” від 01 січня 2013 року (далі по тексту – Закон України “Про Митний тариф”); 3) Підзаконні нормативно-правові акти: - Указ Президента України “Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб'єкти підприємницької діяльності України” від 04 жовтня 1994 року (далі по тексту - Указ Президента України “Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб'єкти підприємницької діяльності України”); - Декрет Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” від 19 лютого 1993 року (далі по тексту - Декрет Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”); - Постанова Кабінету Міністрів і Національного банку України “Про типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і типові форми захисних застережень до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які передбачають розрахунки в іноземній валюті” від 21 червня 1995 року (далі по тексту - Постанова Кабінету Міністрів і Національного банку України “Про типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і типові форми захисних застережень до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які передбачають розрахунки в іноземній валюті”); - Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затверджене наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України 06 вересня 2001 року (далі по тексту - Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів). Національне законодавство України, а саме Закон “Про міжнародне приватне право” містить норми про право, застосовуване до зовнішньоекономічних договорів. Мова йде про норми розділу VI “Колізійні норми зобов'язального права”. Так, сторони договору можуть обрати право, що застосовується до договору, крім випадків, коли вибір права прямо заборонено законами України. При цьому сторони повинні зважати на законодавство України, яке регулює питання обходу закону [7]. Таким чином, законодавець України допускає використання принципу - автономія волі сторін стосовно вибору права, застосовуваного до контракту. У разі відсутності згоди сторін договору про вибір права, що підлягає застосуванню до цього договору, застосовується право, яке має найбільш тісний зв'язок із правочином. Якщо інше не передбачено або не випливає з умов, суті правочину або сукупності обставин справи, то правочин більш тісно пов'язаний з правом держави, у якій сторона, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту правочину, має своє місце проживання або місцезнаходження. Закон України “Про міжнародне приватне право” містить норми, які регулюють особливості вибору права до певних видів договорів. Так, у цьому законі зазначено, що до договорів споживання належать договори щодо придбання товарів та одержання послуг особою (споживачем) не для цілей підприємницької діяльності. Вибір права сторонами договорів споживання не може обмежити захист прав споживача, який надається йому імперативними нормами права держави, у якій є його місце проживання, перебування або місцезнаходження, якщо [7]: 1) укладенню договору передувала оферта або реклама в цій державі та споживач здійснив усе необхідне для укладення договору в цій державі; 2) замовлення від споживача було прийняте в цій державі; 3) споживач з ініціативи іншої сторони здійснив подорож за кордон з метою укладення договору щодо придбання товарів. У разі відсутності вибору права сторонами щодо договору споживання, у тому числі щодо його форми, застосовується право держави, у якій споживач має місце проживання або місцезнаходження. Обране сторонами іноземне право не може витіснити ті норми національного права, що примусово регулюють дані обставини справи, незважаючи на право, що застосовується до договору (наприклад, інвестиційна діяльність іноземних інвесторів, вимога до засновницького договору - ст. 46 Закону України “Про міжнародне приватне право” [7]). Проте необхідно додатково виділити в окремий рівень обмеження автономії волі сторін в силу публічного порядку. Норма права іноземної держави не застосовується у випадках, якщо її застосування призводить до наслідків, явно несумісних з основами правопорядку (публічним порядком) України. У таких випадках застосовується право, яке має найбільш тісний зв'язок із правовідносинами, а якщо таке право визначити або застосувати неможливо, застосовується право України. Перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений ст. 228 Цивільного кодексу України [6]: 1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; 2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: - правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; - правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності Українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (ст. 14 Конституції України ); - правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо. Відмова в застосуванні права іноземної держави (ч. 2 ст. 12 Закону України “Про міжнародне приватне право”) не може ґрунтуватися лише на відмінності правової, політичної або економічної системи відповідної іноземної держави від правової, політичної або економічної системи України. У разі відсутності згоди сторін договору про вибір права, що підлягає застосуванню до цього договору, застосовується право відповідно до частин другої і третьої ст. 32 цього Закону, при цьому стороною, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту договору, є [7]: 1) продавець - за договором купівлі-продажу; 2) дарувальник - за договором дарування; 3) одержувач ренти - за договором ренти; 4) відчужувач - за договором довічного утримання (догляду); 5) наймодавець - за договорами найму (оренди); б) позикодавець - за договором позички; 7) підрядник - за договором підряду; 8) виконавець - за договорами про надання послуг; 9) перевізник - за договором перевезення; 10) експедитор - за договором транспортного експедирування; 11) зберігай - за договором зберігання; 12) страховик - за договором страхування; 13) повірений - за договором доручення; 14) комісіонер - за договором комісії; 15) управитель - за договором управління майном; 16) позикодавець-за договором позики; 17) кредитодавець - за кредитним договором; 18) банк - за договором банківського вкладу (депозиту), за договором банківського рахунка; 19) фактор - за договором факторингу; 20) ліцензіар - за ліцензійним договором; 21) право-володілець - за договором комерційної концесії; 22) заставодавець - за договором застави; 23) поручитель - за договором поруки. Водночас правом, з яким договір найбільш тісно пов'язаний, вважається: 1) щодо договору про нерухоме майно - право держави, у якій це майно знаходиться, а якщо таке майно підлягає реєстрації - право держави, де здійснена реєстрація; 2) щодо договорів про спільну діяльність або виконання робіт - право держави, у якій провадиться така діяльність або створюються передбачені договором результати; 3) щодо договору, укладеного на аукціоні, за конкурсом або на біржі - право держави, у якій проводяться аукціон, конкурс або знаходиться біржа. Положення зазначеного закону про особливості вибору права до певних видів договорів не застосовуються до договорів перевезення, надання послуг, якщо місцем укладення та виконання таких договорів є держава, інша ніж держава місця проживання або місцезнаходження споживача (крім договору у сфері туризму, який передбачає комбіноване перевезення та розміщення). До засновницького договору, що є установчим документом юридичної особи з іноземною участю, застосовується право держави, у якій буде створена юридична особа. Закон “Про міжнародне приватне право” у ст. 47 встановив, право, яке застосовується до договору, слід тлумачити як таке, що охоплює [7]: 1) дійсність договору; 2) тлумачення договору; 3) права та обов'язки сторін; 4) виконання договору; 5) наслідки невиконання або неналежного виконання договору; 6) припинення договору; 7) наслідки недійсності договору; 8) відступлення права вимоги та переведення боргу згідно з договором. Наведені вище нормативно-правові акти та ряд інших нормативно-правових документів відіграють значну роль у регулюванні зовнішньоекономічних договорів, міжнародному арбітражі та становлять собою частину національної правової системи. У практиці зовнішньоекономічної діяльності на сьогоднішній день надзвичайно вагомими є наступні міжнародні нормативно-правові акти: 1) внутрішньодержавні нормативні договори; 2) міжнародні нормативні договори. Суть внутрішньодержавних нормативних договорів закріплює ст. 7 Закону “Про зовнішньоекономічну діяльність”, відповідно до якої ре-гулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні здійснюється, зокрема, і самими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності на підставі координаційних угод, що ук¬ладаються між ними [5]. Згідно зі ст. 19 Закону “Про міжнародні договори України”, чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Вер-ховною Радою України, є частиною національного законо¬давства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства [4]. Теорія господарського права та права України в цілому закріплює, що у випадку якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установлено¬му порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передба¬чені у відповідному акті законодавства України, то засто¬совуються правила міжнародного договору. Необхідно виділити два основні види міжнародних договорів – двосторонні та багатосторонні. Україною було укладено значну кількість двосторонніх договорів в економічній сфері, а саме в митній, транспортній, інвестиційний та торгівельній сферах зовнішньоекономічної діяльності. Наприклад, міжнародні угоди про тарифи і торгівлю (ГАТТ), про торгівельні аспекти прав на інтелектуальну власність (ТРІПС), з торгівлі послугами (ГАТС) тощо. Вони також є головними міжнародно-правовими актами у межах Світової організації торгівлі (СОТ) [27, c. 55]. Основною метою цих договорів є створення у світі ліберальної і відкритої торговельної системи, яка дасть змогу підприємствам країн – членів торговельну діяльність на засадах добросовісної конкуренції. Наприклад основними правилами ГАТТ є: - Захист національної промисловості лише за допомогою тарифів. Країнам-членам забороняється запроваджувати кількісні обмеження. Існує дуже обмежена кількість винятків з цього правила. - Прив'язування тарифів. Кожна країна має власний графік знижування тарифів. Знижені тарифи забороняється підвищувати. - Правило “нації найбільшого сприяння” (ННС) (Most Favored Nation — MFN). Означає, що тарифи застосовуються на без-дискримінаційній основі до всіх країн. Винятки з цього правила стосуються країн-членів регіональних економічних угруповань і країн, що розвиваються. Для таких країн можуть застосовуватися преференційні тарифи, і це не вважається порушенням правила. - Правило “національного режиму”. Забороняє дискримінацію імпортних товарів щодо еквівалентних товарів, виготовлених національними економіками [27, c. 56]. Але власне вирішаюче значення для зовнішньоекономічних договорів мали багатосторонні міжнародні договори – конвенції, серед яких слід виділити наступні: - Конвенція, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі від 07 червня 1930 року, яка набрала чинності для України 06 липня 1999 року (далі по тексту - Конвенція, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі); - Конвенція про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень 1958 року, яка набрала чинності для України 08 січня 1961 року (далі по тексту - Конвенція про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень); - Конвенція про скасування легалізації іноземних офіцій¬них документів від 05 жовтня 1961 року, яка набула чинності для України 22 грудня 2003 року (далі по тексту - Конвенція про скасування легалізації іноземних офіцій¬них документів); - Європейська конвенція про зовнішньоторговель¬ний арбітраж від 21 квітня 1961 року, яка набрала чинності для України 07 січня 1964 року (далі по тексту - Європейська конвенція про зовнішньоторговель¬ний арбітраж); - Конвенція про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та інозем¬ними особами від 18 травня 1965 року, яка набула чинності для України 16 березня 2000 року (далі по тексту - Конвенція про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та інозем¬ними особами); - Конвенція ООН про давність позову в міжнародній купівлі-продажу товарів 1974 року, яка набула чинності для України 01 травня 1994 року (далі по тексту - Конвенція ООН про давність позову в міжнародній купівлі-продажу товарів); - Віденська конвенція; - Конвенція про право, що використовується до договорів міжнародної купівлі-продажу товарів від 1985 року (далі по тексту - Конвенція про право, що використовується до договорів міжнародної купівлі-продажу товарів). Найбільш широко в практиці міжнародної торгівлі використовується Віденська конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу, прийнята у Відні в 1980 року. Це міжнародний документ, що має практичне значення при підписанні і виконанні зовнішньоторговельних контрактів. Віденська конвенція була розроблена комісією ООН про право міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ) з метою визначення єдиних норм, що регулювали б міжнародні торгові договори. Учасниками Віденської конвенції є понад 30 країн, зокрема, Австрія, Китай, Німеччина, Італія, Польща, Швейцарія, СІЛА, Ірак, Франція та ін. На території України Конвенція вступила в дію з 1 лютого 1991 року. Віденська конвенція складається з чотирьох частин і 101 статті, в яких докладно визначається порядок підписання договору міжнародної купівлі-продажу і його основні умови. Віденська конвенція не регламентує всі аспекти міжнародної купівлі-продажу. Матеріали Віденської конвенції охоплюють широке поле питань з регламентації договірних відносин між контрагентами з різних країн походження. Значення Віденської конвенції полягає в усуненні значних розбіжностей у національних законодавствах, що регулюють міжнародну купівлю-продаж товарів; визначенні рис міжнародного характеру договору; встановленні переліку видів договорів і послуг, на які не поширюється її дія; визначенні головних прав і обов'язків сторін за договором; встановленні форми контракту купівлі-продажу; визначенні засобів правового захисту у разі порушення договору продавцем чи покупцем та ін. Разом з тим Віденська конвенція носить диспозитивний характер. Це означає, що сторони можуть у договорі відступити від будь-якого положення Конвенції чи змінити його дії. І це повинно бути вказано в контракті. Якщо в контракті купівлі-продажу таких відступів не передбачено, до нього мають застосовуватись норми Віденської конвенції 1980 року. Відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону “Про зовнішньоекономічну діяльність”, суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності, при складанні тексту зовнішньо-економічного договору, мають право використовувати відомі міжнародні звичаї, рекомендації міжнародних органів та організацій, якщо це не заборонено прямо та у виключній формі цим та іншими законами України [5]. Правовий звичай - санкціоноване державами або окремою державою широко відоме правило ділових відносин, що склалося стихійно протягом тривалого часу і внаслідок постійного застосування стало звичкою в зовнішньоекономічній сфері. Звичай - це правило поведінки, а не правова норма. Особливістю звичаю є те, що він не встановлюється рішенням органів держави, а виникає в результаті багаторазового застосування протягом століть, закріплює людський досвід у свідомості людей і входить в звичку. Сторонами правового звичаю є компетентні органи світової спільноти, конкретної держави, суб´єкти зовнішньоекономічної діяльності [21, c. 47-48]. Формами санкціонування правового звичаю правовими нормами держави є посилання, визнання та використання. У випадках санкціонування звичай набуває форми правового і забезпечується заходами суспільного впливу або примусу з боку міжнародних організацій та держави. Окремі групи правових звичаїв складають: 1) правові звичаї, які використовуються в нормативних актах в межах міжнародних організацій; 2) правові звичаї, які використовуються в нормативних актах поза межами міжнародних організацій. До таких правових актів належать спеціальні збірки міжнародних торгових палат: Уніфіковані правила по інкасо, Уніфіковані правила і звичаї для документарних акредитивів. 3) правові звичаї, які використовуються в правових актах національних органів (законах, указах, постановах тощо); 4) правові звичаї, які використовуються в зовнішньоекономічних договорах (контрактах). В результаті санкціонування державою звичай набуває загальнообов´язкового характеру щодо його виконання. Це означає можливість його поширення на всіх суб´єктів зовнішньоекономічної діяльності і гарантування державою його виконання. Реалізація правових звичаїв забезпечується засобами державного примусу: за порушення правових звичаїв може наставати юридична відповідальність. Правові звичаї за своєю сутністю поділяються на: 1) правові звичаї за місцем в правовій системі; 2) правові звичаї за простором [21, c. 61]. У теорії права, правові звичаї за місцем в правовій системі бувають трьох видів: - звичаї, що являють собою доповнення до закону. Такі звичаї покликані полегшити з´ясування розуміння тих термінів і словосполучень нормативно-правового акту або судового рішення, які вживаються в особливому значенні. Допущення правового звичаю до регламентації відносин сторін в сфері зовнішньоекономічної діяльності є об´єктивно необхідним і виправданим у разі, коли в зовнішньоекономічному договорі (контракті) або правовому акті є пряма вказівка на застосування відповідних правових звичаїв. - звичаї, що застосовують замість закону, у випадку існування прогалин у праві. Коли певні приписи взагалі не існують, або вони відсутні в нормативних актах або зовнішньоекономічних договорах (контрактах), тоді використовують правовий звичай. | |
| Просмотров: 588 | Загрузок: 29 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |