| Главная » Файлы » Диссертации » Диссертации |
ЕВОЛЮЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ВИТИНАНКИ ХХ - початку ХХІ ст.: ХУДОЖНІ ОСЕРЕДКИ, ТРАДИЦІЇ, НОВАЦІЇ
| [ Скачать с сервера (2.76 Mb) ] | 23.01.2018, 15:55 |
| У другому розділі проаналізовано евлюцію витинання від початку ХХ ст. до сьогодення, висвітлено джерела виникнення паперових хатніх оздоб в Україні, охарактеризовано осередки витинання, представлено творчість народних, самодіяльних, професійних майстрів досліджуваного періоду, а також головні засади їхньої творчості. Акцентовано увагу на використанні витинання у навчальному процесі та видавничій діяльності в кінці ХХ – на початку ХХІ ст. 2.1. Витоки українських витинанок У мистецькій спадщині України витинання посідає вагоме місце, і сьогодні це один із найпоширеніших видів творчості, ним часто захоплюються народні, самодіяльні і професійні майстри. Початок сталого побутування даного мистецтва науковці відносять до другої половини ХІХ ст., кілька сплесків особливого його поширення виразно помітно з кінця ХІХ до першої третини ХХ ст., у кінці 1960-х р., а також на початку 1990-х рр., що триває і до сьогодні. У наш час серед різних видів українського декоративного мистецтва художнє вирізування з паперу посідає одне з провідних місць. Як своєрідне художнє явище, в якому простежуються різноманітні взаємовпливи, зв’язки з іншими видами мистецтва, стилями та напрямками, витинанки показали себе досить чутливими до сприйняття нових тенденцій. Водночас у них майстри й до цього часу міцно зберігають властиву їм національну самобутність, характерну неповторність, здобутки різних видів народної творчості. Особливого поширення в Україні вирізані твори з паперу набули в осередках Подніпров’я, Середньої Наддніпрянщини, на Поділлі, у селах Галичини, зокрема, Покутті, Хомщині. У кожному з цих регіонів були вироблені багаті локальні традиції, у яких простежуються загальні художні риси українських паперових оздоб. Важливо, що значний сплеск побутування паперових прикрас в оздобленні інтер’єру селянської оселі (кін. ХІХ – поч. ХХ ст.). співпадає з часом, коли народно-декоративне мистецтво у середовищі інтелігенції було усвідомлене як своєрідне художнє явище, особлива галузь творчості, що функціонує за мистецькими законами, має власні засоби образності й виразності, емоційного впливу та закономірності розвитку. Саме «у цей час відбувається перегляд стереотипу мислення щодо специфіки декоративного мистецтва, подолання застарілого ставлення до нього як до другорядного відносно образотворчого мистецтва – живопису, графіки і скульптури» [] . З’являються етнографи, наукові діячі, котрі на витинанки звертають пильну увагу, визначають критерії оцінки, формулюють їх значення і місце серед інших видів народної творчості. Автентичні зразки перших українських витинанок дійшли до нас з кінця ХІХ –початку ХХ ст., утім давність прийомів, що їх застосовували майстри під час створення декору, застосовуючи техніку вирізування, простежуємо багато раніше у різних видах народного мистецтва, і, насамперед у тих, що пов’язані із використанням переважно для складеного в кілька разів гнучкого матеріалу і однакової техніки, і однакових інструментів (ножиць ножа). Такі прийоми використовували ще скіфи, державність яких на теренах українських земель розквітла у ІV ст. до н.е. , у них використовували подібний декор для одягу [] , взуття і навіть глиняного посуду [] . Часто спостерігаємо аплікації зі шкіри чи сукна у ХІХ та ХХ століттях на селянських кожухах [ ] , кептарях [ ] , жіночих керсетках , юпках [ ] , постолах і рушниках [ ] . На верхньому одязі їх розміщували здебільшого вздовж застібок. У цей період набули поширення також шати для ікон, виготовлені з матеріалів , що імітують листове золото й срібло. Їхній декор складали, тиснені, прорізані й штамповані елементи. Важливо зазначити, що ажурні елементи, не прив’язані до певного тла, також здавна були поширені в різних видах мистецтва України, насамперед, у ювелірстві, ковальстві, різьбярстві, гончарстві, в оформленні одягу (мережки, виколювання) тощо. Серед найвідоміших зразків таких виробів можемо назвати скіфську всесвітньовідому пектораль, (IVст. до н.е.) , ажурні хрести на маківках церков, царські врата , свічники тощо. У паперових оздобах художні ефекти з урахуванням специфіки ажуру народні майстри використовували переважно в фіранках біля вікон, серветах, що звисають із полиць та ін. Так, швидкому зростанню високої художньої образності витинанок у їхньому традиційному для нас вигляді та вивищенню цього мистецтва до виставкового рівня сприяли саме згадані творчі й техніці напрацювання, які з появою паперу в новому матеріалі й за нової техніки набули самобутнього звучання, стилізації та образності [ ] . Маючи глибинні корені й водночас пізнішу з’яву, мистецтво витинання впродовж еволюції постійно поєднувало в собі два кардинально відмінні напрями – розвиток попередніх традицій, сформованих на тлі інших видів мистецтва, зокрема, дереворізьблення, вишивки, з якими прослідковується очевидна подібність у схемах орнаментики та мотивів; а також другий вектор, продиктований активною зміною всієї художньо-образної системи відповідно до принципів виготовлення оздоб із нового матеріалу, із новими пластичними відмінностями, іншим призначенням, розміщенням в інтер’єрі тощо. Особливо зблизили мистецтво витинанки з естетичними смаками українського народу чітка ритмічність та повторюваність мотивів, якої в інших видах мистецтва, таких як вишивка, гончарство, досягають лише шляхом багаторазового повторення. У витинанні подібне рішення від початку продиктоване процесом виготовлення, коли складають папір за відповідно обраною схемою. Таким чином найпростіша композиційна організація – симетрія (переважно центральна, дзеркальна, трансляційна), постає у витинанні головним художнім засобом. Додатковий важливий фактор у поширенні цього мистецтва створює можливість вирізувати красиві оздоби майстрами різного віку й без спеціальної підготовки, що неможливо, наприклад, у кераміці, ковальстві, дереворізьбленні. Опанувавши вирізування навіть найпростіших геометричних чи рослинних мотивів, майстер, в залежності від обраної композиції і вміння, може виготовляти цікаві твори. Так, із допомогою білого чи кольорового паперу за мінімуму технічних засобів, іноді без жодних інструментів, відриваючи в потрібних місцях папір пучками пальців, народні майстри досягали значного мистецького ефекту. Подібні засади спостерігаємо у вишивці, де також існує легкодоступність творчості за простих загальновідомих прийомів та інструментів під час виготовлення творів. Водночас, ця першооснова не призводить до спрощення результату творчості, навпаки, з допомогою нескладних інструментів майстри можуть створювати зразки високого мистецтва [ ] . Часто паперові прикраси вирізували діти, які у селянському побуті мали порівняно більше вільного часу. За традицією активно формували святковий інтер’єр по селах дівчата, саме вони найчастіше були майстрами цього виду творчості, іноді продовжуючи вирізувати витинанки після одруження до похилого віку. Водночас мистецтво вирізування з паперу в деяких регіонах мало популярність серед чоловіків. Від початку ХХ ст. на Поділлі збереглося лише одне ім’я господаря, який вирізував у той час витинанки – Громик Іван (с. Кізя Кам’янецького пов.) [ ] . На Покутті від початку ХХ ст. чоловічих імен серед народних майстрів збереглося більше – Дмитро Припхан (с. Пасічне Товмачського повіту), Федь Іванів (с.Угринів, Горішнього повіту нині Тисменецького району Івано-Франківської області); Андрій Маланин ( містечко Нижнів Товмачського повіту Тлумачського району Івано-Франківської області) . Траплялося, що вся родина була причетною до вирізування: дорослі показували основні прийоми, діти виготовляти потрібну кількість оздоб та деталізували їхнє виготовлення, і передача майстерності переважно здійснювалася у сім’ї. Така традиція існувала впродовж майже всього ХХ ст. Лише в останні його десятиліття роль сімейних наставників у витинанні перейняли педагоги загальноосвітніх шкіл та художніх студій. Відомі випадки, коли витинанками активно «захоплювалися» цілі осередки, виготовленню оздоб навчали у громадських організаціях. Так у с. Стриганці Товмачського повіту в кінці ХІХ – поч. ХХ ст. існував творчий «кружок українського жіноцтва», паперові композиції якого зберігаються у великих альбомах львівського музею . У м. Бучачі в 20 х рр. Ю. Динська навчала мистецтву виготовлення паперових прикрас у «Союзі українок» [ ] . На поч. ХХ ст. цьому мистецтву навчали у загальноосвітніх школах Східної Галичини [ ] , трудових школах Поділля [ ] . У 1935 р. у Києві починає діяти школа народних майстрів, яка створила можливості для широкого обміну досвідом народних майстрів із різних видів творчості, зокрема, й витинання [ ] . Так колективна природа народної творчості яскраво виявилася і у витинанні, прояви індивідуальності в якому часто залишалися невідомими, особливо до перших десятиліть ХХ ст. Простежуючи виникнення традицій вирізування різноманітних оздоб з паперу від початку його побутування в Україні з XIV ст. [] , зазначимо, що на той час цей матеріал використовували лише серед вищих верств населення і тривалий час можливість створювати паперовий декор була рідкісним явищем. Цю обставину зумовлювала дороговизна матеріалу, який тривалий час імпортували з-за кордону, зокрема, з Франції, Німеччини [ ] . Поступово з розвитком вітчизняного паперового виробництва у XVI –XVIІ ст. [ ] у книгодрукуванні та в державному діловодстві папір повністю замінив пергамент. Він став одразу незамінним у написанні ділових грамот, а в подальшому й у витинанні. Уже з середини XVI ст. в Україні з паперу починають виготовляти для відтисків печаток підкладки, т. зв. кустодії, що їх кріпили до грамот [ ] . Спочатку кустодіями називали спеціальні металеві, кістяні, рогові коробочки , що оберігали сургучеві, воскові й металеві печаті, підвішені до документів на шовкових шнурах. Їх переважно використовували для печатей великих розмірів чи для актів, призначених для приватного використання. Згодом, з появою паперу, кустодіями називають окремі підкладки з відбитками тиснених печатей. Їхня величина природно залежала від розміру самої печаті, а краї завжди виходили за межі відтиску, що диктувала необхідність якнайдовшого збереження зображення. Природно, що всередині вони були цільними, а поля мали різних розмірів, і саме на них при бажанні були вирізані ажурні прорізи. Традиція особливо вишуканого художнього оздоблення кустодіїв в Україні поширюється з кінця XVI ст., значний сплеск помітний у XVII ст. [ ] . Так, писарі міських магістратів і Генеральної військової, полкових і сотенних канцелярій Запорізького війська ставали майстрами, які започаткували мистецтво вирізування з паперу в Україні [ ] . Сучасні дослідники вбачають у цих паперових кустодіях перші праобрази витинанок, виготовлених в подальшому народними майстрами [ ] . Безперечно, кустодії не могли бути їхніми прямим попередниками, утім як перший паперовий декор в Україні, представляють важливі артефакти, що поєднали в собі новий матеріал і нову техніку і могли мати певний вплив на виникнення у подальшому хатніх паперових прикрас. Форми кустодій XVI-XVIII ст. були розмаїтими, іноді вони повторювали контури печатей (на зразок розет), іноді мали форми ромба, квадрата, квадрифолія, зірки, квітки, картуша тощо [ ] / . Утім за всякого авторського рішення завжди існувала гармонія з самим відтиском. Їхню симетрію формували за різними схемами, найчастіше ці оздоби в Україні мали дві-три вісі, перехрещені в центрі (форма ромба, розети), рідше одну вертикальну (дзеркально-симетричний ажурний орнамент на зразок вінка-овалу, круга тощо). Зокрема на Конституції Пилипа Орлика (Конституційні пакти) використана кустодія ромбічної форми без прорізів на площині, сторони якої мають хвилеподібні лінії [ ] . Декор використовували також різноманітний – із прорізами та без них, оформлювали за простими й складними орнаментальними схемами (найчастіше у вигляді фітоорнаменту, переплетених галузок ) чи на зразок арматури й гербів. Музейні фонди України зберігають цікаві матеріали XVIII ст.- поч. ХХ ст. , які свідчать про великий діапазон смаків та можливостей тодішнього мистецтва загалом, і вирізування з паперу зокрема. В окремих установах така традиція збереглася до початку ХХ ст. Із канцелярськими кустодіями у вищих верствах населення водночас побутує паперовий декор, який наклеювали на обкладинки книг, альбомів, спочатку це були рукописні екземпляри , пізніше – тиражовані в типографіях. Такі вирізані оздоби іноді мали форму серця, ромба тощо, їх наклеювали, переважно, на центр обкладинки. Певний вплив на виникнення паперових селянських хатніх оздоб мало захоплення у колах дворянства вирізування силуетних портретів. Подібні за матеріалом і технікою зразки прикрашали різномані модні тогочасні альбоми й інтер’єри, в останньому випадку твори оформлювали у рами. Такі зображення незалежно від використання мали назву «силуетів» і впродовж ХVIII першої пол. ХІХ ст., були дуже популярним видом мистецтва серед місцевого дворянства, виконуючи роль сучасної фотографії [ ] . В окремих родинах цим мистецтвом продовжували займатися до початку ХХ ст. Свого часу до цього виду творчості як меценат долучився граф Петро Кирилович Розумовський. Серед силуетів XVIII ст., виконаних відомим європейським художником Ф.Г. Сідо (F.-G. Sideau), у його колекції збереглися 189 профілів серед яких є й зображення графа П. К. Розумовського , і його батька, гетьмана Кирила Розумовського [ ] . На початку ХІХ ст. це мистецтво широко входить у побут, і подібні твори вирізують уже не лише професійні художники, а й чисельні аматори [ ] . Згодом, із появою фотографії у середині ХІХ ст. зацікавлення ним згасає. У нижчих верствах населення вирізування з паперу у вигляді силуетів набуває популярності значно пізніше. Про такі забави на початку ХХ ст. йдеться у спогадах Іллі Юхимовича Рєпіна, коли він із сестрою у військовому поселенні Чугуєві на Слобожанщині в Харківській губернії (нині районний центр Харківської області) захопився для потіхи таким «ремеслом». Сестра І. Рєпіна, Устя вирізувала з паперу корів, свиней, їй вдавалися гарно й люди: хлопчики, дівчата, літні жінки в шубах, кури, качки і навіть індики. Сам художник вирізував лише коней, і навчився це робити вправно й швидко, починаючи з копита задньої ноги, завершуючи вирізку із залишеними відповідними фрагментами для гриви і хвоста, які він потім дрібно розрізав, ніби на волосини, і навіть підкручував ножицями для надання пишноти. Діти наклеювали силуети на шибки вікон [ ] . На виникнення народних витинанок могли мати певний вплив і названі силуетні зображення, і згадані вище паперові кустоді. Варто врахувати також уплив поширених різноманітних видів шпалер, що набули популярності в інтер’єрах дворян і духовних осіб ще в першій половині XVII ст. Про їхнє побутування у ті часи писав французький інженер Гійом Левассер де Боплан (Cuilaume Levasseur de Beauplan), який жив в Україні в 1632-1648 р . Про поширення цього декору в селянському середовищі маємо природно пізніші згадки [ ] . Природно, що жителі сіл, будучи досить відокремленою соціальною групою, маючи відмінні матеріальні статки та естетичні уподобання, постійно перебували у зносинах із представниками інших верств населення, спілкуючись, насамперед, із односельчанами, які служили в міських державних установах, зокрема, в канцеляріях, а також під час ярмарків та в період наймитування у багатих родинах тощо. Нині, на жаль, утрачена можливість детально відтворити можливі джерела та започаткування процесу розвитку селянських паперових оздоб в Україні. Лише деякі музейні колекції мають твори кінця ХІХ ст., переважна кількість експонатів представляє витинанки народних майстрів від початку ХХ ст. до нинішніх часів, найперші з них дійшли до нас як виставкові зразки – фрагменти оформлення тодішніх павільйонів (складні орнаментальні й тематичні панно, окремі екземпляри тощо). Вказані обставини не створюють основи для детальної ретроспективи, а також для визначення місць розташування паперових оздоб в різних осередках. Утім виявлена кількість експонатів кінця ХІХ – початку ХХ ст. свідчить про широке побутування витинання, як самостійного виду творчості в Україні в досліджуваний період, і представляє важливий пласт тогочасного українського народного декоративного мистецтва, який активно продовжується до нині. 2.2. Основні етапи розвиту витинання в Україні впродовж ХХ – поч. ХХІ ст. Розглядаючи еволюцію саме хатніх оздоб – витинанок, зауважимо, що від початку ХІХ-го століття, коли селяни мали змогу використовувати папір для потреб декоративного характеру, цей новий зручний матеріал потрапив на особливо сприятливий ґрунт і був використаний для виготовлення ефектних прикрас: квітів для покуті, стін, стелі, а також оздоб для весільних обрядів тощо. Такі вироби мали назву переважно «квітки», «украси для вікна» , «украси хати» , «украси сволока» , «оздоби для стін і образів» [ ] , «настінні витинані прикраси» [] . Крім вказаних назв вживали також: «витинкі» [ ] , «різки» [ ] , теремці», «фрески» [ ] , «ружі», «хрестики» , «хрещики», «різанки», «шлярки» , «горобчики», «веляно» тощо. В окремих осередках побутували назви – «витинанки» і «витинянки» . Цікаві аналогії у виготовленні та використанні хатнього декору з паперу простежуємо у сусідніх країнах: Білорусі [ ] , Литві [ ] , Польщі [ ] , а також у країнах Центральної Європи [ ] : Австрії, Німеччині [ ] , Швейцарії та ін. За довгий час відбулися різні взаємовпливи близьких за культурою і побутом народів . Так, у витинанках, як і в будь-якому іншому виді мистецтва, помітно багато спільних рис із творами, виготовленими майстрами сусідніх країн, особливо, слов’янського світу, що продиктовано однаковою технікою та подібними мотивами й орнаментальними схемами у різних видах народної творчості. Зазначимо тут лише виразну подібність зіркоподібних форм паперових оздоб, значну популярність мотиву на зразок «вазона», низки композиційних рішень тощо. Водночас виразно прослідковуємо характерну самобутність українських витинанок, які пройшли власні етапи розвитку у вигляді хатніх оздоб, використовуючи за основу національний своєрідний ґрунт, поєднуючи в собі давню традиційну символіку з поширеними техніками вирізування, згодом і штемпелювання. Польський дослідник витинанок Йосип Грабовський у монографії про місцеві витинанки подає ряд зображень українських паперових прикрас, які подібні й водночас відмінні від польських за певними характерними особливостями. Від кінця ХІХ-поч. ХХ ст. у селянських верствах витинанки набувають широкого побутування, з цього часу вони постійно привертають увагу українських науковців. Таким обставинам значною мірою сприяло масове зацікавлення патріотично налаштованої інтелігенції України селянським побутом. Піднесення й активна діяльність діячів науки й культури уможливили тоді легітимізацію перед усією Європою бездержавного на ті часи українського народу у предтавленні повновартісних, світової міри творів високої професійної культури, талановитих і переконливих наукових концецій історичного процесу на теренах України, репрезентацією цілісної картини історичної минувшини народу, тяглість якого на українських землях підтверджувалася силою наукових аргументів, джерел і фактів [ ] . Саме з кінця ХІХ-поч. ХХ ст. в Україні було започатковано низку музейних колекцій, приватних збірок , в яких знаходили місце твори різних видів народного мистецтва, зокрема й взірці паперових хатніх оздоб, що заклали основу сучасним музейним збіркам . У цей період з’являються перші публікації про хатні паперові оздоби, що відтоді починають представляти на виставках . У подальшому активізація й спад цього виду мистецтва щораз залежав від загальних історичних умов в Україні та різних суспільних тенденцій. Варто зауважити, що загалом тогочасні колекції вирізок із паперу (навіть зі значною кількістю зразків) творять неповну панораму побутування цього виду мистецтва. Збір витинанок проходив переважно спорадично. Справжня кількість осередків могла бути значно чисельнішою. Поза увагою залишилися певні території, де майстри прикрашали свої житла паперовими оздобами, утім вони залишилися не висвітленими в науковій літературі. Не визначено також остаточно територій, на яких вони побутували постійно, і де вони зустрічаються як рідкі випадки. За всіх обставин на основі зібраного й представленого матеріалу можна робити висновки про особливості українських витинанок та їхню художню цінність. З поч. ХХ-го ст. і до поч. ХХІ ст. розвиток мистецтва паперових хатніх оздоб проходив наступними головними етапами: початок - перша третина ХХ ст.; середина ХХ ст. – 1980; 1990-ті рр. – початок ХХІ ст. Для кожного з них характерні свої історично обумовлені особливості, а також відповідні події та діяльність конкретних особистостей серед майстрів і науковців. Перший етап характеризує формування місцевих традиції витинання в межах основних регіонів, за чітко означеними локальними відмінностями та представлені в цілісній мозаїці барвистих інтерпретацій на Слобожанщині [ ] , в Чернігівськівському Поліссі [ ] , Середній Наддніпрянщині (Київська Черкаська губернії), Подніпров’ї (Катеринославська губернія ; Херсонській [ ] губернії), на Поділлі (Подільська губернія [ ] ), в Галичині (Волинська губернія [ ] , Тернопільська губернія ), на Покутті (особливо Товмачський , Станіславський повіти ) , в Холмщині . Найдавніші автентичні зразки українських витинанок дійшли до нас із крайової виставки в Тернополі (1887 р.). Тоді серед ужитково-побутових пам’яток, знарядь праці, їжі, напоїв, одягу були представлені витинанки с. Стриганці, зібрані колекціонером священиком Софроном Левицьким. Ці зразки, які тривалий час умовно відносили до початку ХХ ст., були аргументовано атрибутовані М. Станкевичем 1887 роком , про що йшлося вище. Витинанки оформлено за різними схемами на 12-ти картонах і збережено в папці з написом «ВЗОРЫ ВНУТРЕННОГО УКРАШЕНІЯ СТѢН въ хатахъ народа руского в Галичинѣ. Зобравъ в селѣ Стриганцѣ и Долге повѣта Товмацкого С. Софрон Левицкій. MODÉLES des ornaments et décorations interieures des cabanes rustioues DU PEUPLE RUSSE EN CALICIE .Arrancés et Ramassés dans les villaces Stryhance et Dolhe du district de Tłumacz par L’ABBE, SOFRON LEWICKI». Особливе значення для вивчення паперових творів початку ХХ ст. має діяльність у Західній Україні численних етнографів і колекціонерів, чию активність природно сколихнуло культурне життя регіону. Насамперед, це наукові й громадські діячі. У фондах львівського музею (МЕХП) досьогодні зберігаються поштові конверти поч. ХХ ст., у яких були надіслані колекції для подальшого їхнього збереження та дослідження. Вже на початку ХХ ст. активно дарують у музеї зібрані колекції етнограф, педагог, літературознавець і громадський діяч Богдан Заклинський , професор Михайло Кіт , лікар В. Янович , п. Рафаель Стаблецький , О. Макарушка , родина Пеленських та ін. В Етнографічному музеї в Кракові зберігаються українські витинанки, експоновані тут на виставці в 1902 р. Збірку доповнюють експонати з України, зібрані доктором С. Удзелею , доктором Юліушем Дуніковським , Станіславом Якубовським (1920 р.) , Станіславом Солінським , Добжинським . Особливо численні й цінні зібрання поч. ХХ ст. надійшли в колекції МХЕП від Б. Заклинського. Всі вони сформовані з творів Товмачського повіту. Ймовірно, зумовлено це обставиною, що перші виставкові експонати вирізували майстри саме цього осередку . Дарунок Б. Заклинського за 1904-1905 рр. оформлений як «Альбом витинаний, прикраси на стіни», «Товмач, Станіславської області» . На одному з аркушів угорі зроблено напис чорнилом: «Народна орнаментика. По селах обліплюють сими паперами на свята стіни, і селяни витинають сі взори, звані “хрестики”» ; З крайової виставки у м. Стрий (1909 р.) збереглися 20 великих композицій на картонах, на кожному з яких угорі є напис великими літерами: «Паперові прикраси селянських хат» , зі зворотного боку штамп: «Вистава Стрий 1909» з оригінальним підписом – «О. Нижанковський» , що точно визначає дату, місце експонування і організатора в представленні цих творів, які потім були передані в новостворений тоді музей митрополита Андрея Шептицького . У 1929 р. мистецтвознавець Ірина Гургула зі сторінок видання «Нова хата» зазначала: «Доповнення збірки витинанок – особливо збірки Національного Музею є тепер дуже пожадане, а навіть конечне, з огляду на видання, яке підготовляє Національний музей – про витинанки. Збірка Національного Музею, хоч чисельно досить велика, дає лише зразки із Борщівського, Бучацького, Городенського і Станіславівського повітів, із Холмщини. При збиранні витинанок слід звертати увагу на оригінальне виконання та приміщення на стінах. Музейну вартість мають лише витинанки з оригінальними взорами, тятими безпосередньо, з голови» . Твори в цей період, як правило, були оздобою осель, їх майстри виготовляли для власних домівок, іноді для сусідів-односельців із дотриманням традиційних форм та композицій, що залежали від розташування в інтер’єрі, екстер’єрі, а також від художніх засобів: техніки, розмірів, колориту. У перші десятиліття ХХ ст. мистецтво переживало хвилю активного поширення у всіх відомих осередках. Після громадянської війни, голоду, у 1920 ті рр., коли в Україні налагоджували насамперед діяльність кустарних і хатніх промислів, що не потребували значних асигнувань [] , з’явилася подібна основа і для розвитку мистецтва витинання, для якого матеріли та інструменти не потребували особливих затрат. Соціально-політичні умови, фінансова криза, пов’язана з Першою світовою, громадянською війнами, а також суспільні потрясіння після неодноразових голодоморів призвели до декорування житла з використанням різного доступного паперу, оскільки витинання повністю залежить від його забезпечення. Часто саме вирізані з паперу рушники й фіранки в цей період замінювали вишиті й ткані, а шпалерні й килимкові композиції з паперових елементів посідали місця вовняних килимів над ліжком [ ] . Тоді ж за допомогою витинанок у різних державних установах оформляли стінні газети та плакати [ ] . На тлі активної організації художньо-промислових та рукодільних шкіл за різними видами мистецтва (гончарство, виготовлення предметів зі шкіри, килимарство, вишивка), розвиток мистецтва витинанки від початку ХХ ст. і до 1970 х рр. проходив, як і раніше, переважно шляхом передання традицій у межах родини. Середина ХХ століття для мистецтва витинанки, як і для інших видів народної творчості, була особливо несприятливим періодом. Руйнівні наслідки Другої світової війни та суспільні потрясіння негативно вплинули на весь устрій народного господарства та культури. Також у ці часи набув нової сили процес регламентації й контролю над розвитком офіційного мистецтва, який в центральних і східних регіонах розпочато ще з 1930 х, а після війни його було поширено на західні території. Відбувається також перерозподіл окремих видів народного мистецтва – значне зменшення продукування народної картинки, майже повсюдне зникнення писанкарства й іконопису . У цей же час згасає зацікавлення науковців витинанкою, як явищем народного мистецтва, яке однак продовжувало побутувати в різних областях. У 1950 х рр. техніку вирізування особливо часто використовували для виготовлення паперових трафаретів , які періодично застосовували на теренах України. В цей час в окремих осередках вони були поширені у контексті моди на оформлення стін «під шпалери» . Серед міського населення тоді виготовляли паперові прикраси найчастіше як ялинкові та дитячі іграшки (паперові лялькові театри, вирізані з паперу лялечки, для яких можна було окремо вирізувати й міняти одяг тощо). Саме з повоєнних років після Другої світової, у середині ХХ-го ст., витинанками частіше прикрашають новорічні ялинки, для яких вони були виготовлені переважно з білого паперу на зразок «сніжинок» і доповнювали собою чи й повністю замінювали ялинкові іграшки. До цього часу витинанки вирізували, переважно, з кольорового паперу, рідко з білого чи з газет і бланків, коли господиням, ймовірно, не вистачало часу й хисту пофарбувати папір. Ці витинанки кріпили в інтер’єрі, екстер’єрі, на шибках вікон традиційно перед Святом Різдва – в перші десятиліття ХХ ст., на зимові свята селяни ялинок не ставили, віддаючи перевагу святкуванню не Нового року, а дню святого Василія Великого. Починаючи із кінця 1950-х рр. народні майстри під час вирізування витинанок поступово замінюють газетний папір на обгортковий і кольоровий (обкладинки журналів), а також на білий, для яскравості часто фарбуючи його, доступними тоді, природними барвниками і навіть глинами. Деякі майстри використовували газети аж до початку 1960-х років [ ]. В подальші роки частіше використовували фарби і папір могли вже обирати звичайний. Виготовлення хатніх прикрас у цей період продовжують створювати найобдарованіші особистості ще у руслі стійких локальних традицій. Такі процеси характерні для Поділля, Покуття, зокрема сс. Колінці, Підвербівці (Тлумацького району Івано-Франківської області), Живачів (Тлумачського району Івано-Франківської області). Типовими творами в сільському і часто в міському інтер’єрі залишалися паперові «рушники», «фіранки», «сервети», традиційні «звізди», квіти, які все частіше трансформувалися на новорічні «сніжинки», заступивши собою на вікнах попередні різдвяні символи віфлеємської звізди. Наприкінці 1960-х років зі зміною інтер’єру українських домівок (будівництва житла за різними покращеними проектами) розпорошується в сільских оселях і єдиний узгоджено-цілісний ансамбль архаїчного декору. Піч найчастіше переносять до літньої кухні, покуть оформляють в окремій великій кімнаті-світлиці, де приймають лише гостей. У цей період домінують вироби, що, переважно, імітують тканини: сервети, рушники, фіранки. Останні вироби із першими достатками селяни часто замінюють на тюль [ ] . Витинанки на стінах осель у ці роки ще засвідчують про сталість уподобань і живі традиції серед літніх господарів. Мистецтво продовжує побутувати на Подніпров’ї (с. Петриківка, смт. Царичанка Дніпропетровської області), на Поділлі (сс. Саїнка, Клембівка Ямпільського району Вінницької області); у селах Покуття (Стриганці, Колінці, Торговиця нині Городенківського району, Печеніжин (нині смт Коломийського району ) та інших. У цей час уже налагоджується виробництво багатьох видів білого й кольорового паперу, різного за розмірами, фактурою, міцністю і майстри мають ширший вибір матеріалу. Природні клеї, виготовлені власноруч, поширені до цього часу, вони, як правило, замінюють придбаними в торгівельній мережі. Новий сплеск відродження хатніх паперових оздоб започатковується від 1970 х рр., у період, коли вони постають переважно ексклюзивними мистецькими творами на зразок станкових. Значний резонанс для таких обставин спричинила діяльність майстрів Поділля, зокрема с. Саїнка нинішнього Чернівецького р-ну та с. Слобода Яришівська Могилів-Подільського району. Варто зазначити, що саме в 1960-1980-х рр. для всього декоративного мистецтва України і, насамперед, для творчості професійних митців характерні прояви неофольклоризму. Це стає провідною ознакою зазначеного періоду – якщо у творах 1950–1960 х років найчастіше спостерігаємо механічне цитування народних мотивів в орнаментах різних виробів (керамічних, тканих, вирізаних з дерева), то в 1970–1980 х роках відбувається виразне усвідомлення специфіки професійного мистецтва, а відтак переосмислення народних традицій [] . Вказані загальні тенденції яскраво простежуємо і на прикладах творчості майстрів витинання, гурт яких у 1980 х роках значно поповнили саме професійні художники. | |
| Просмотров: 561 | Загрузок: 17 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |