| Главная » Файлы » Диссертации » Диссертации |
НАЛЕЖНЕ ДОКАЗУВАННЯ У СУДОВОМУ ПРАВОЗАСТОСУВАННІ УКРАЇНИ В СВІТЛІ ПРАКТИКИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ
| [ Скачать с сервера (867.0 Kb) ] | 27.07.2017, 12:03 |
| ВСТУП Актуальність теми дослідження. Правозастосувальна діяльність супроводжує будь-яку юридичну роботу, прилаштовуючись до її специфіки та особливостей. Проте якою б не була сфера застосування юридичних норм, правозастосуванню завжди будуть властиві певні загальні закономірності. У цьому сенсі не є винятком і судове правозастосування, адже незалежно від того, в якій формі здійснюється судовий процес, воно також підпорядковується специфічним закономірностям. Виявляти їх має загальна теорія права та держави, оскільки ці закономірності є складовою частиною її предмета. Однією із загальних закономірностей правозастосування є така його властивість, як стадійність, тобто певна послідовність інтелектуальних і фізичних дій осіб, які вони здійснюють упродовж певного часу. В усіх наукових працях із правозастосування зазначається про те, що його першою стадією є встановлення фактичних обставин юридичної справи. Нерідко сюди зараховують і вибір норми, яка підлягає застосуванню. З’ясування закономірностей цієї стадії, вочевидь, також належить до предмета означеної юридичної науки. Дослідження стадії встановлення фактичних обставин, зокрема вимог, які висуваються до суб’єкта правозастосування, досі є актуальними у загальній теорії права. Адже, по-перше, «проходження» цієї стадії визначає ефективність реалізації всіх подальших стадій правозастосування; по-друге, і в загальнотеоретичних, і в процесуальних наукових працях, присвячених дослідженню встановлення фактичних обставин, висловлено чимало неоднозначних, суперечливих думок та положень; по-третє, як відомо, однією із загальних вимог до правильного застосування норм права є його обґрунтованість. Зміст цієї вимоги полягає в тому, що всі юридично значущі факти певної справи мають бути встановлені достовірно. Одним з юридичних інструментів, що забезпечує реалізацію цієї вимоги, є законодавча регламентація дій, вчинюваних правозастосовувачем на зазначеній стадії правозастосування. Іншими словами, йдеться про легальну процедуризацію (процесуалізацію) встановлення юридично значущих фактів у судовому правозастосуванні. Дослідження останньої (безвідносно до галузевої належності застосовуваної правової норми), отже, теж входить до складу предмета загальної теорії права. У цій науці також загальновизнано, що основними засобами, якими оперує суб’єкт правозастосування на цій стадії, є докази. Отже, загальні закономірності їх формування і використання на зазначеній стадії правозастосування теж має виявляти загальнотеоретична юриспруденція. Викладене зумовлює належність теми здійсненого дослідження до спеціальності 12.00.01, оскільки в паспорті останньої зазначено, що одним із напрямів досліджень в галузі теорії держави і права є правозастосовна діяльність (п. 2.1). Між тим, у вітчизняній юридичній науці на загальнотеоретичному рівні поки що не вироблено єдиного розуміння змісту й особливостей «фактовстановлюваної» стадії. Немає й уніфікованої термінології понять, що стосуються правозастосування. Крім того, посилення євроінтеграційних процесів в Україні передбачає, серед іншого, повномасштабне реформування судового правозастосування на основі тих принципів і стандартів, що сформувалися на загальноєвропейському рівні. Йдеться, зокрема, про необхідність врахування положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – ЄКПЛ), причому в її інтерпретації Європейським судом з прав людини (далі – ЄСПЛ), у процесі встановлення фактичних обставин судових справ. Основним же засобом встановлення таких обставин є, як відомо, процесуальне доказування. Таке доказування здавна привертало увагу не тільки представників галузевих процесуально-юридичних наук, але й фахівців загальної теорії права. Серед останніх можна назвати П. О. Недбайла, С. С. Алексєєва, І. Я. Дюрягіна, В. В. Лазарева, П. М. Рабіновича, Д. О. Бочарова, А. О. Павлушину, Ю. П. Борулєнкова, В. А. Новицького. До питань загальнотеоретичних аспектів судового доказування також звертались і представники галузевих процесуальних наук, зокрема В. П. Гмирко, Ю. М. Грошевий, В. В. Комаров, Є. Г. Коваленко, М. М. Михеєнко, В. Т. Нор, І. В. Решетнікова, М. В. Треушніков, М. Й. Штефан, Т. В. Сахнова. На сьогодні завдяки практиці ЄСПЛ сформувались певні вимоги до належного судового доказування, які забезпечують справедливість судового розгляду. Тому виникає потреба дослідити стан відповідності цим вимогам українського законодавства та практики судового правозастосування. Також зазначені обставини зумовлюють необхідність оновлення загальнотеоретичних положень щодо судово-процесуального доказування, зокрема з огляду на практику ЄСПЛ. Які б не були процесуальні форми судочинства, вони мають спиратись на вихідні положення щодо судово-пізнавальної діяльності, незалежно від того, якої галузі суспільних відносин вона стосується. Адже така діяльність, як зазначалось, не може не підпорядковуватись певним закономірностям, які поширюються і специфічно виявляються в будь-якій формі судового пізнання. Сукупність усіх наведених обставин засвідчує актуальність вибраної теми. До того ж варто зазначити, що наукових публікацій, у яких було б комплексно досліджено проблеми належного доказування в будь-якому судовому правозастосуванні саме в світлі практики ЄСПЛ, в Україні немає. Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконано в межах планової теми кафедри теорії та філософії Львівського національного університету імені Івана Франка «Актуальні питання правотворення та правозастосування в Україні» (номер держреєстрації 0112U003525). Мета та задачі дослідження. Мета роботи – з’ясувати вимоги ЄСПЛ до процесу доказування обставин судової справи та встановити стан відповідності цим вимогам українського судово-процесуального законодавства і практики його застосування. Досягнення означеної мети вимагало вирішення таких задач: - проаналізувати процесуальне доказування як різновид судово-пізнавальної діяльності, з’ясувати його поняття, види та структуру; - здійснити загальну характеристику знань, яких набуває суд в результаті судово-пізнавальної діяльності, з’ясувати ступінь їх наближення до всебічності та повноти; - з’ясувати поняття належного доказування та виявити вимоги ЄСПЛ, яким має відповідати належне встановлення фактичних обставин справи; - здійснити аналіз дотримання вимог ЄСПЛ до належного доказування в правовому регулюванні судочинства в Україні; - сформулювати й обґрунтувати рекомендації та пропозиції, спрямовані на удосконалення категорійно-термінологічного апарату сучасної загальної теорії судового правозастосування та процесуального законодавства, а також на приведення українського судового правозастосування в частині встановлення фактичних обставин справи у відповідність до європейських вимог належного судового доказування. Об’єктом дослідження є українське законодавство з питань доказової діяльності в судовому правозастосуванні, практика його застосування, а також вимоги ЄСПЛ щодо такої діяльності. Предмет дослідження – загальні закономірності належного доказування в судовому встановленні юридичних фактів з огляду на вимоги ЄСПЛ і стан відповідності цим вимогам законодавчої регламентації та практики доказування в судовому правозастосуванні України. Методи дослідження вибрано відповідно до його мети, завдань, об’єкта та предмета. Для забезпечення об’єктивності, повноти і достовірності отриманих результатів було застосовано комплекс загальнонаукових та спеціальних методів дослідження. Так, діалектичний метод використано в дисертації для дослідження доказування як різновиду пізнання в судовому правозастосуванні. Історико-правовий метод застосовано для виявлення закономірностей формування сучасної моделі судочинства та врахування еволюції наукових поглядів із цього питання. Цей метод також слугував з’ясуванню трансформації поглядів на доцільність активності суду в процесі доказування. Формально-логічний метод використано для виявлення основних етапів розвитку наукової думки щодо розглядуваної проблеми, виокремлення нових поглядів на деякі питання встановлення фактичних обставин справи в судовому правозастосуванні, аналізі чинного законодавства та наявних теоретичних підходів до низки понять теорії доказування. Порівняльно-правовий метод було застосовано під час аналізу особливостей діяльності з доказування в судовому правозастосуванні України та інших країн. Крім цього, він слугував для зіставлення прецедентної практики ЄСПЛ та процесуального законодавства України і практики його застосування в частині регулювання процедури доказування. Системно-структурний метод використано в процесі дослідження структури судового пізнання, а також для встановлення взаємозалежності вимог належного доказування, що забезпечують здійснення справедливого судочинства під час розгляду судових справ. Метод функціонального аналізу дав змогу визначити роль суду в процесі здійснення належного доказування, уточнити функції доказів, виконуючи які, доказ відіграє вирішальну роль у доказуванні. Наукова новизна результатів дисертаційної роботи визначається тим, що вона є першим у вітчизняній загальнотеоретичній юриспруденції монографічним дослідженням стану відповідності законодавчої регламентації і практики доказування в українському судовому правозастосуванні вимогам ЄСПЛ. Елементи наукової новизни вбачаються, зокрема, в тому, що: вперше: - сформульовано визначення поняття належного доказування як комплексу взаємозалежних процесуальних дій сторін та суду в межах певної моделі судочинства, здійснення котрих створює умови, необхідні для достовірного встановлення обставин справи; - виявлено й узагальнено закономірності належного доказування, які відображено у вимогах ЄСПЛ до встановлення фактичних обставин справи: наявність змагальної моделі судового процесу, рівність процесуальних можливостей сторін у доказуванні, придатність доказів, на підставі яких суд ухвалюватиме рішення, та мотивованість судового рішення; - виявлено і схарактеризовано неповну відповідність законодавчого регулювання судово-доказової діяльності в Україні вимогам ЄСПЛ до належного доказування, оскільки в деяких формах національного судочинства законодавчо не забезпечено: а) змагальної моделі процесу; б) рівності доказових можливостей сторін; в) необхідності мотивування судового рішення; - визначено поняття придатності доказів як такої їх властивості, яка полягає у здатності бути джерелом інформації про факти, які встановлює суд; удосконалено: - наукові положення щодо підставності ототожнення судового пізнання і судового доказування як таких інтелектуальних процесів, що мають єдину гносеологічну основу; - визначення понять моделі судочинства, судового пізнання та доказу; - інтерпретацію стандарту доказування як вимоги до якості знання, отриманого судом в результаті розгляду справи, яка зобов’язує його встановити фактичні обставини з високим ступенем достовірності (для кримінальних справ) чи із середнім ступенем достовірності (для інших справ); - визначення поняття мотивованості судового рішення як наявності в ньому аргументів, на підставі яких його було ухвалено; набули подальшого розвитку: - класифікація видів судового пізнання; - наукові погляди щодо доказової діяльності суду у змагальному процесі, спрямованої на ухвалення справедливого рішення у справі; - положення щодо посилення змагальних засад судочинства в Україні через обмеження доказової активності суду та забезпечення рівних процесуальних можливостей сторін у доказуванні; - пропозиції щодо змістової і термінологічної уніфікації в чинних процесуальних кодексах України загальних вимог до належного доказування в судочинстві. Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що обґрунтовані за результатами дослідження положення, висновки та рекомендації можуть бути застосовані у: а) науково-дослідній діяльності – для подальшого розвитку та поглиблення теорії доказування, збагачення теоретичної бази досліджень у цій сфері; б) правотворчості – у процесі вдосконалення процесуальних кодексів України; в) практиці судового правозастосування в кримінальному, цивільному, господарському й адміністративному процесах; г) навчально-методичній роботі – під час підготовки підручників, навчальних посібників та методичних матеріалів з курсів: «Теорія права і держави», «Цивільний процес України», «Господарський процес України», «Адміністративний процес України», «Кримінальний процес України» та спецкурсу «Теорія доказів». Апробація результатів дослідження. Основні положення дослідження оприлюднювались у доповідях на таких наукових і науково-практичних конференціях: Міжнародна щорічна наукова конференція молодих вчених, аспірантів і студентів, присвячена пам’яті видатних вчених-юристів П. О. Недбайла, О. В. Сурілова, В. В. Копейчикова «Актуальні проблеми теорії та історії прав людини, права і держави» (м. Одеса, 26–27 листопада 2010 р.); ІІІ Всеукраїнська науково-практична конференція молодих вчених та студентів «Закарпатські правові читання» (м. Ужгород, 28–29 квітня 2011 р.); ХVІІІ регіональна науково-практична конференція «Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні» (м. Львів, 26–27 січня 2012 р.); Міжнародна наукова конференція «Одинадцяті осінні юридичні читання: Актуальні проблеми юридичної науки» (м. Хмельницький, 23–24 листопада 2012 р.); ІІ Міжнародна науково-практична інтернет-конференція «Актуальні проблеми правового регулювання в Україні та країнах близького зарубіжжя» (м. Львів, 22 листопада 2012 р.); ХІХ звітна науково-практична конференція «Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні» (м. Львів, 7–8 лютого 2013 р.); Міжнародна науково-практична конференція «Science – od teorii do praktyki» (Польща, м. Сопот, 29–31 березня 2013 р.). Публікації. За результатами дослідження опубліковано 15 наукових праць, з них 7 статей у фахових наукових виданнях України, 1 – у закордонному науковому виданні та 7 тез доповідей на конференціях. Структура та обсяг роботи. Структура дисертації зумовлена метою й задачами дослідження і складається зі вступу, трьох розділів, що містять дев’ять підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи становить 206 сторінок, з яких: основний текст – 173 сторінки, список використаних джерел – 33 сторінки (344 найменування). РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ 1.1 Стан розробки проблеми в наукових джерелах Вступні зауваги. Проблема процесуального доказування під час судового правозастосування в загальноправовому аспекті має вагоме значення, адже належність процедури доказування, з погляду ЄСПЛ, відіграє провідну роль у здійсненні справедливого судового розгляду. Питання, що досліджуються в цій роботі, мають комплексний характер, оскільки передбачають докладний аналіз і вивчення закономірностей та особливостей встановлення фактичних обставин справи як першої стадії правозастосування, зокрема судового, що реалізується в порядку кримінального, цивільного, господарського та адміністративного судочинства України, на предмет відповідності цієї діяльності європейським вимогам належного доказування. Такі вимоги сформульовано у прецедентній практиці ЄСПЛ в контексті дотримання п. 1 ст. 6 Європейської конвенції з прав людини і основоположних свобод, де передбачено право на справедливий судовий розгляд. Означену проблематику досліджено на межі кількох юридичних наук (загальної теорії права, філософії права, кримінально-процесуального, цивільного процесуального, адміністративного процесуального та господарського процесуального права), тому це потребувало залучення низки різноманітних джерел, які умовно можна поділити на декілька груп, відповідно до їх значення для здійснюваного дослідження. Загальнотеоретична основа дослідження. Теоретико-методологічну основу дисертації становлять наукові праці з питань загальної теорії та філософії права П. О. Недбайла, С. С. Алексєєва, І. Я. Дюрягіна, В. В. Лазарева, В. А. Новицького, Ю. П. Борулєнкова, М. В. Костицького та інших. Значний внесок у загальнотеоретичні дослідження застосування правових норм зробив професор П. О. Недбайло. На його думку, правильне застосування правових норм має місце там і тоді, де і коли фактична сторона відповідає фактичному стану речей. У монографії «Применение советских правових норм» він ґрунтовно проаналізував поняття застосування й основних вимог до правильного застосування правових норм, досліджує питання вибору правових норм для застосування і перевірки їх дії, тлумачення правових норм [1, с. 184–185]. Щодо першої стадії правозастосування – встановлення фактичних обставин справи, П. О. Недбайло влучно зауважив: «встановлення і юридичний аналіз фактичних обставин схожі до медичного діагнозу, відповідно до якого потім підбираються ліки і здійснюється процес лікування» [1, с. 220]. Зокрема, щодо фактів, які мають бути встановлені для правильного застосування правових норм, науковець поділяє факти на такі, що мають юридичне значення та юридично незначущі факти. Приділяє увагу він і питанням про докази, їх поняття та класифікації, висвітлює вимоги до якісних характеристик доказів та процесу встановлення фактичних обставин справи. Значну увагу приділено також розкриттю поняття та видів істини, необхідності її встановлення в процесі правозастосування. П. О. Недбайло поділяє традиційні для радянського періоду погляди про об’єктивну істину як результат правильного застосування норм . Важливе значення для з’ясування низки ключових питань нашого дослідження відіграли й наукові погляди професора С. С. Алексєєва. Зокрема, у навчальному посібнику «Общая теория социалистического права. Применение права. Наука права» він зазначав, що встановлення фактичних обставин є процесом пізнання фактів об’єктивної дійсності. Таке пізнання, на його погляд, є спеціальним пізнанням, яке, своєю чергою, поділяється на безпосереднє та опосередковане [3, с. 28–29]. Докази як засоби встановлення обставин справи під час опосередкованого пізнання С. С. Алексєєв наділяє низкою специфічних ознак, одна з яких – це особлива процесуальна форма їх використання [3, с. 32]. Основна функція доказів, з погляду науковця, полягає в тому, щоби встановити об’єктивну істину у справі. Варто зазначити, що С. С. Алексєєв приділяв значну увагу питанню результатів судового пізнання. Будучи прихильником домінантних у радянський період поглядів щодо об’єктивної істини як результату судовово-пізнавальної діяльності, він вважав встановлення об’єктивної істини загальним принципом застосування права [3, с. 39], а також стверджував, що об’єктивна істина в юридичній справі має бути повною, точною, дійсною. Заразом С. С. Алексєєв зазначав, що об’єктивна істина в юридичній справі має обмежений рамками справи характер і не є всеохопною, а також те, що можливий відступ від об’єктивної істини з уваги на деякі зовнішні і суб’єктивні причини [3, с. 42–43]. Крім цього, він висловив низку важливих поглядів щодо поняття та стадій доказування, предмета доказування та фактів, що входять до його складу, а також оцінки доказів. У підсумку С. С. Алексєєв вважав, що основна проблема (якщо розглядати докази в загальнотеоретичному сенсі) полягає в необхідності розробити загальну теорію юридичних доказів. На думку науковця, завдання полягає не тільки в тому, щоб об’єднати розробку судових доказів, що здійснюється в науках цивільного та кримінального процесуального права, але й у тому, щоби продовжити цю розробку на основі загальних питань теорії права і насамперед питань застосування права [4, с. 244]. Доводиться констатувати, що означене завдання донині повністю не вдалося вирішити. Зазначимо, що наукові погляди С. С. Алексєєва з приводу першої стадії правозастосування вважаються засадничими і стали підґрунтям для подальших наукових досліджень фахівців теорії права та галузевих процесуалістів радянського і сучасного періодів. Свою лепту в дослідження застосування норм права доклав один з учнів С. С. Алексєєва І. Я. Дюрягін. У монографії «Применение норм советского права» він висвітлює широке коло питань правозастосовної діяльності, зокрема докладно розкриває поняття застосування правових норм як державно-владної діяльності, природу і функції застосування права. У вказаній праці приділено увагу і з’ясуванню першої стадії правозастосування – встановленню фактичних обставин справи. Зокрема, вказується на єдність безпосереднього й опосередкованого сприйняття в процесі юридичного пізнання. На думку науковця, лише опосередковане пізнання здійснюється за допомогою доказів, які необхідні для встановлення тих обставин, що перебувають поза просторовими і часовими межами правозастосовного процесу. Також значну увагу приділено висвітленню питання об’єктивної істини під час встановлення фактичних обставин, із зазначенням, що істиною є не факти, а знання про них [5, с. 62]. До проблематики встановлення фактичних обставин справи звертався і В. В. Лазарев. Адже цей процес, на його думку, є єдиною первісною основою застосування норм права. Тому перша стадія правозастосування полягає у встановленні юридичних фактів і юридичних складів (сукупностей юридичних фактів). Автор висловлював аргументовані погляди про те, що існує доцільність поділяти юридичні факти на «головні» і факти, які підтверджують основні, вирішальні для правозастосовної діяльності «головні факти». Науковець дає визначення понять доказування і доказів, наголошує на важливості таких властивостей доказів, як належність та допустимість, та розкриває їх зміст. Кінцевою метою першої стадії правозастосування, на переконання В. В. Лазарева, є досягнення фактичної істини, тобто відповідності знання про фактичні обставини об’єктивній дійсності. В подальшому вказаний автор розвиває свої погляди про істину у правозастосуванні як результат судового пізнання, зазначаючи, що «однією з важливих самостійних проблем, що вивчаються юридичною наукою у зв’язку з дослідженням фактичних обставин справи, є проблема встановлення об’єктивної істини в правозастосовній діяльності» [6, с. 447]. Не вдаючись в аргументацію автора, відзначимо його висновок: істина в правозастовній діяльності є органічним поєднанням елементів абсолютної і відносної істини, знання повного і знання неповного, ймовірнісного Вагоме значення для з’ясування особливостей пізнавальної діяльності, яка здійснюється на першій стадії правозастосування, мають наукові погляди П. М. Рабіновича. На його думку, специфічність цього пізнання полягає, зокрема, в тому, що знання, які здобуваються в результаті такої діяльності, мають бути, зазвичай, абсолютною (а не відносною) об’єктивною істиною – абсолютною істиною факту, тобто такою, яка ніколи не вимагатиме доповнення, уточнення (а тим паче – спростування) [7, с. 174]. У підсумку названі науковці одностайні в тому, що встановлення обставин судової справи відбувається шляхом пізнання. Проте щодо того, до якого саме виду варто зарахувати судове пізнання, їх погляди розділились. Чимало авторів вважає судове пізнання спеціальним пізнанням (С. С. Алексєєв [8, с. 527], Є. В. Додін [9, с. 62–65] та ін.). Однак сучасний автор О. В. Аверін відстоює позицію про те, що судове пізнання повинне синтезувати в собі всі види пізнання, в тому й полягає його складність [10, c. 110]. Серед основоположних праць, що сприяли з’ясуванню питання про види результатів судового пізнання, зокрема істини як характеристики судового знання, є наукові дослідження А. О. Павлушиної, О. В. Аверіна. Зокрема, А. О. Павлушина у монографії «Теория юридического процесса: итоги, проблемы, перспективы развития» зазначає про те, що в судовому процесі не стоїть завдання встановити об’єктивну істину, а встановити дійсні обставини справи в межах, що мають значення для певної справи [11, с. 97]. О. В. Аверін у своїй монографії «Истина и судебная достоверность» задається питанням про те, чи істинна свобода індивіда в суспільстві виявляється в усвідомленій ним необхідності? Якщо так, то чи буде справді вільним вибором судді те рішення, що з необхідністю виникає зі спору? І, нарешті, чи матиме змогу суддя зробити справді вільний вибір (ухвалити вільне в означеному розумінні рішення), якщо не створено умов, за яких рішення повинно ухвалюватись із необхідністю? На думку науковця, спірною є думка, відповідно до якої кращим і єдино можливим способом організації судової діяльності в сучасних умовах є судочинство, що ґрунтується на вільному суддівському розсуді, в основі якого лежить внутрішнє переконання судді, адже для перевірки й оцінки змістової сторони внутрішнього переконання судді не існує правових критеріїв. О. В. Аверін вважає однією з причин, внаслідок яких сучасний суд далекий від незалежності, аморфність і невизначеність абстрактно-психологічного соціально-правового явища судового правозастосування, що має назву «внутрішнє переконання». Як наслідок, він обстоює думку про некоректність використання для характеристики судового знання терміна «істина», а для результату судового пізнання потрібно застосовувати термін «достовірність» [10, с. 111]. В. А. Новицький у своїй монографії «Теория российского процесуального доказывания и правоприменения» [12] спробував створити нову єдину загальнотеоретичну концепцію процесуального доказування і правозастосування в межах теорії держави і права. Він обстоює позицію стосовно того, що теорія доказів становить центральний вузол усієї системи судочинства, є рушійною засадою, що формує найвагомішу статтю процесу, яка обумовлює і судоустрій, і всі головні форми судочинства, і провадження [12, с. 183]. У монографії приділено достатньо уваги розгляду «анатомії» процесуального доказування з урахуванням традиційного бачення доказування. Автор, висловлюючи свої, не завжди безспірні думки з приводу дискусійних наукових питань доказового права і процесуального правозастосування, намагається залишити простір для власного бачення ключових питань концепції процесуального доказування. Зокрема, до таких питань належить і питання судової істини, яка, на думку науковця, у судочинстві є лише формальною. Наукові праці О. В. Дулова «Судебная психология» [13], А. І. Трусова «Основы теории судебных доказательств» [14], А. Р. Бєлкіна «Теория доказывания»[15], О. Р. Ратінова «Судебная психология для следователя» [16], «Вопросы познания в судебном доказывании» [17] зосереджені на виокремленні особливостей або видів судово-пізнавальної діяльності. Зокрема О. Р. Ратінов вказував на те, що судове пізнання є пізнавальним і переконувальним процесом. Цю позицію згодом підтримали В. М. Тертишнік та С. В. Слинько в праці «Теория доказательств» [18, с. 34]. Означені наукові праці сприяли з’ясуванню засад гносеологічної діяльності суду та особливостей такої діяльності, різновидів судового пізнання та його структури, поняття і видів результатів судового пізнання. На жаль, доводиться констатувати, що в багатьох підручниках з теорії держави і права, радянського, і сучасного періодів, приділяється дуже мало уваги висвітленню саме першої стадії правозастосування – встановлення фактичних обставин справи. Зокрема в монографії «Марксистско-ленинская общая теория государства и права. Социалистическое право» перша стадія правозастосування охоплена викладом матеріалу, що помістився на одному аркуші [19, с. 449–450]. Наведена інформація загалом дублює ті загальновідомі речі про встановлення фактичних обставин справи, які вже були викладені в інших підручниках з теорії держави і права цього періоду. У монографії «Правоприменение в Советском государстве» [20, с. 34–37] питанню розкриття першої стадії правозастосування виділено три сторінки, проте більшість викладу займає інформація про встановлення об’єктивної істини. Ще менше інформації щодо першої стадії правозастосування – від одного речення до півтори сторінки – міститься в значній кількості інших джерел з теорії права радянського періоду. Аналіз підручників з теорії держави і права України сучасного періоду свідчить про те, що ситуація з належним висвітленням питання про встановлення фактичних обставин справи в процесі правозастосування майже не змінилася, а може навіть і дещо погіршилась. Так, у навчальному посібнику «Загальна теорія держави і права» за редакцією В. В. Копейчикова інформація про першу стадію правозастосування вмістилася у двох абзацах [21, с. 180]. Схожа ситуація спостерігається і в іншому навчальному посібнику «Загальна теорія держави і права» за редакцією О. В. Зайчука [22], адже означена інформація розмістилась тут на одній сторінці (с. 264). У підручнику «Загальна теорія держави і права» за редакцією М. В. Цвіка [23] стадії встановлення фактичних обставин справи присвячено «аж» один абзац на сторінці 412, у якому зазначено, що факти встановлюються за допомогою доказів: показів свідків, протоколів огляду місця події, висновків експертів, документів. У дещо ширшому викладі (с. 426–427) розкрито питання встановлення фактичних обставин справи в підручнику О. Ф. Скакун «Теорія права і держави» [24]. У цьому джерелі, зокрема, зазначено, що фактичні обставини справи встановлюються через доказування – логічно послідовну творчу діяльність органу дізнання, слідчого, прокурора, суду щодо збирання, дослідження та оцінки певних документів про обставини, які необхідно встановити для правильного вирішення юридичної справи. Сучасні російські джерела: підручник Ф. М. Раянова «Проблемы теории государства и права (юриспруденции)» [25] взагалі не містить жодного слова про встановлення фактичних обставин справи як стадію правозастосування; інше джерело – «Общая теория государства и права. Академический курс» за редакцією М. І. Марченка [26] містить одну сторінку інформації (с. 463) щодо першої стадії правозастосування, частина якої є цитуванням думок П. О. Недбайла та С. С. Алексєєва з приводу того, що на практиці застосування права є безперервним процесом юридичного пізнання, який дедалі поглиблюється і під час якого відбувається звернення то до фактів, то до юридичних норм: на основі аналізу норм виникає необхідність більш глибоко дослідити фактичні обставини; аналіз же фактичних обставин змушує знов звертатись до норм, уточнити окремі юридичні питання тощо. Схожа ситуація щодо недостатності обсягу і ґрунтовності викладу матеріалу щодо першої стадії правозастосування простежується в низці сучасних російських джерел, зокрема, «Теория государства и права» (автор – Ю. А. Дмитрієв) [27], «Теория государства и права» за редакцією Р. А. Ромашова [28] та ін. Окремо варто зазначити, що істина як результат судового пізнання в більшості сучасних українських підручників з теорії права взагалі не згадується. Натомість у низці сучасних російських джерел зазначено про те, що в результаті з’ясування фактичних обставин справи встановлюється об’єктивна істина, але про інші види результатів судового пізнання, як-то формальна чи судова істина, або про те, що в процесуальній літературі висловлюються міркування щодо недоречності використання терміна «істина» як характеристики результатів судового пізнання, взагалі не згадується. Це свідчить про істотне відставання сучасних теоретичних розробок щодо характеристики результатів судового пізнання, які здійснюються в теорії права, від напрацювань процесуалістів. Приємним винятком у цьому аспекті є наукові розробки сучасного російського теоретика права О. Л. Ковальової. Вона доволі ґрунтовно розглядає важливі питання встановлення фактичних обставин справи, зокрема в судовому правозастосуванні. У главі 10 підручника «Проблемы теории государства и права» за редакцією В. М. Сирих авторка висвітлює основні положення судового правозастосування та встановлення фактичних обставин справи. Зокрема, зазначає, що основним принципом судового правозастосування є змагальність судового процесу, а наявність чи відсутність змагальності процесу – це критерій, за яким визначаються типи судочинства [29, с. 327]. Щобільше, О. Л. Ковальова достатньо уваги приділяє з’ясуванню питання істини в судовому правозастосуванні. Для цього вона, «ставши на плечі» галузевих процесуалістів, аналізує об’єктивну та формальну істини як різні характеристики знань, одержуваних судом в результаті судового правозастосування. Характеристика праць науковців-процесуалістів в частині судового доказування. Брак достатньої уваги до першої стадії правозастосування в теорії права, за винятком напрацювань незначної кількості авторів, спонукав до пошуків інформації щодо встановлення фактичних обставин справи в судовому правозастосуванні в дослідженнях науковців процесуальних галузей права. Їхні праці сприяють з’ясуванню питань, що відіграють ключове значення для розуміння процесу доказування, моделі судового процесу, принципів судочинства, поняття та видів доказів, вимог до їх належності та допустимості, відображення результатів доказування в судовому рішенні шляхом його належного мотивування. Значну роль у цьому відіграли праці Р. В. Багдасарова, Є. М. Блажівського, М. А. Вікут, В. П. Гмирка, А. Г. Давтян, В. В. Комарова, О. В. Капліної, К. Б. Калиновського, І. В. Решетнікової, Т. В. Сахнової, А. В. Смирнова, М. К. Треушнікова, М. Й. Штефана та ін. Окрім цього, залучення таких наукових праць допомогло краще зрозуміти роль суду в процесі доказування, залежність моделі судового процесу від доказових повноважень суду, а також визначити вплив принципів змагальності та рівності сторін на формування змагального судочинства в Україні. Так, погляди щодо доцільності ототожнення чи розмежування судового пізнання і доказування відображено у значному прошарку наукових розвідок науковців-процесуалістів радянського періоду. Позиція щодо розмежування понять судового доказування і пізнання обґрунтовувалась, зокрема, у працях «дореволюційних» вчених Є. В. Васьковського «Учебник гражданского процесса» [30], А. Х. Гольмстена «Учебник русского гражданского судопроизводства» [31], а також радянських – Л. А. Ванєєвої «Судебное познание в советском гражданском процессе» [32], С. В. Курильова «Доказывание и его место в процессе судебного познания» [33]. Вислів С. В. Курильова «доказування – це не пізнання, доказування – для пізнання» [33, с. 34] досить точно відображає основний напрям у теоретичних дослідженнях прихильників вказаної позиції. Протилежні погляди висловлювали у своїх працях К. C. Юдельсон «Проблемы доказывания в советском гражданском процессе» [34], М. К. Треушніков «Доказательства и доказывание в советском гражданском процессе» [35], М. М. Михеєнко «Доказывание в советском уголовном процессе» [36]. Вказані автори відстоювали позицію про ідентичність між доказуванням та пізнанням на підставі їх спільної гносеологічної сутності. А. В. Смирнов у монографії «Модели уголовного процесса» зазначає, що модель процесу доцільно представити в загальнонаукових поняттях типу і виду [37, c. 13]. Тип нерозривно пов’язаний з поняттям типології, тобто методом наукового пізнання, в основі якого лежить відокремлення систем об’єктів та їх подальше об’єднання за допомогою узагальненої ідеалізованої моделі або типу. Науковець вважає, що в теорії судочинства як ідеальні типи існують поняття змагального та слідчого (інквізиційного) процесів. Ідеальні в тому значенні, що вони є максимально абстрактними поняттями, протиставляються реальним, конкретним процесуальним системам і в чистому вигляді ніде не трапляються. Отже, результат будь-якої класифікації буде абстрактною моделлю (типом). У зв’язку із цим, вагомою ознакою ідеального типу є саме відсутність його прямих аналогів у дійсності. ідеальний тип є «логічною фікцією, ніде не втіленою в чистому вигляді» [37, c. 13]. Р. В. Багдасаров у монографії «Принцип состязательности в уголовном процессе России и стран Европейского Союза» [38] обстоює ідею про те, що змагальність треба взяти за основу організації всього кримінального процесу. Тільки в цьому разі можливе чітке розмежування функцій обвинувачення і захисту, а сторони користуються рівними можливостями щодо надання доказів й обстоювання своїх позицій. З погляду автора, організація кримінального процесу в повній відповідності з принципом змагальності набуває особливого значення в контексті побудови громадянського суспільства, важливим завданням якого є захист прав і свобод людини та громадянина. Правосуддю потрібно повернути його істинний зміст, що полягає в тому, що судити – означає вирішити змагання, спір рівноправних сторін. Разом з тим Р. В. Багдасаров є прихильником уявлень про те, що саме в змагальному процесі суд може встановити об’єктивну істину. І. В. Решетнікова в книзі «Доказательственное право Англии и США» [39] здійснює актуальне дослідження двох систем цивільного процесу – інквізиційної (слідчої) і змагальної, а також доказового права Англії і США, тих його сторін, які відображають сутність змагального процесу і гарантії рівності сторін, національні правові особливості, тенденції і напрями зближення змагальної і слідчої моделей процесу. До когорти сучасних дослідників судового процесу та доказування як важливої його складової частини приєднались М. Й. Штефан «Цивільне процесуальне право України: Академічний курс» [40], В. В. Комаров «Курс цивільного процесу» [41], Т. В. Сахнова «Курс гражданского процесса: теоретические начала и основные институты»[42]. Важливими для нашого дослідження були наукові погляди В. В. Комарова («Проблеми теорії та практики цивільного судочинства») [43] та О. В. Капліної («Правозастосовне тлумачення норм кримінально-процесуального права») [44] стосовно належного доказування в судовому правозастосуванні з огляду на прецедентну практику ЄСПЛ. Серед наукових праць сучасного періоду привертає увагу дещо нетрадиційна монографія В. П. Гмирка «Доказування у кримінальному процесі: діяльнісна парадигма. Теоретичний аналіз. Проблематизація. СМД-репрезентація» [45]. Автор на основі осмислення доктринальних поглядів, репрезентованих у сучасній процесуалістиці, пропонує таку нову концептуальну схему доказування, яка ґрунтується на використанні положень системомиследіяльнісної методології. Трактуючи діяльність доказування як складову частину вироблення правних рішень, В. П. Гмирко послідовно розглядає змістовну проблематику її мети, способу, засобів, носіїв, перетворювального процесу та продукту. Цікавими видаються й наукові дослідження Д. О. Бочарова, який, використовуючи семіотичний підхід, висловлює оригінальні погляди про доказ як знакову конструкцію, що має триелементну функціональну будову: відсилає до свого референта («предмет доказу» – факт, який підлягає встановленню), існує як репрезентамент («фактичні дані», тобто матеріалізоване в належній процесуальній формі повідомлення чи матеріальний об’єкт) і набуває (має) певне значення завдяки інтерпретанті (витворений «доказовий факт» як квінтесенція смислу доказової інформації; має певний рівень достовірності) [46, 127–133]. Привертає увагу й дослідження Ю. П. Боруленкова «Теоретические основы процессуального познания» [47]. Науковець обстоює триланковий підхід до функцій доказів, вважаючи, що перша функція процесуальних доказів є відображально-інформативною, друга – полягає в тому, що докази виступають засобами організації дій по процесуальному пізнанню (тобто це функція нагромадження інформації), а третя функція – посвідчувальна, тобто обґрунтування висновків суб’єктами доказування [47, с. 129–145]. Важливе місце в розвитку доказового права і теорії доказування, а відтак і в розумінні досліджуваної проблематики, відіграли погляди вчених-процесуалістів радянського періоду – О. Ф. Клейнмана, М. А. Гурвіча, Ю. К. Осипова, В. В. Молчанова, Н. О. Чечіної, М. А. Чельцова, М. Г. Авдюкова та ін. Іншу групу джерел становлять нормативно-правові акти, що регулюють процес доказування в різних формах судочинства України та деякі інші нормативно-правові акти. До них належать Кримінальний процесуальний кодекс України, Цивільний процесуальний кодекс України, Господарський процесуальний кодекс України, Кодекс адміністративного судочинства України та деякі Закони України. | |
| Просмотров: 588 | Загрузок: 23 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |