Приветствую Вас, Гость! Регистрация RSS
Пятница, 29.03.2024


Главная » Файлы » Диссертации » Диссертации

Політичні загрози стабільності нових демократій
[ Скачать с сервера (1.16 Mb) ] 06.08.2017, 20:02
Вступ

Актуальність теми дослідження. Актуальність дослідження руйнації демократичних режимів зумовлена як теоретично, так і практично. З точки зору теорії необхідність подальших досліджень полягає у недостатньо глибокій розробленості даної проблемної сфери. Не зважаючи на значну кількість праць, присвячених цій проблемі, сьогодні немає єдиної теорії руйнації демократичного режиму. З одного боку, це пов’язано із певною складністю створення універсальної теорії на основі дослідження усього різноманіття переходів до демократичних режимів, а з іншого - тривалим пошуком методології дослідження цих процесів.
Практична необхідність дослідження причин руйнації демократичних режимів зумовлена високою нестабільністю функціонування низки нових демократичних держав, включно з Україною. Динаміка змін режимів у ХХ столітті мала хвилеподібний характер: за кожною хвилею демократизації неминуче наступала хвиля відкату. Ця тенденція продемонструвала, по-перше, те, що зміни режимів відбуваються відповідно до певних закономірностей та спільних зразків, по-друге, те, що руйнація недемократичного режиму та проведення перших конкурентних виборів не є запорукою встановлення демократичного режиму. Окрім того, численні авторитарні відкати вказують на те, що умови, які необхідні для стабільного функціонування демократичного режиму, відрізняються від умов, що сприяють становленню демократії. І зрештою, ці процеси засвідчили, що демократичні режими набагато легше встановити, ніж постійно їх підтримувати.
Зважаючи на зазначену нестабільність, певні зовнішні чи внутрішні чинники можуть призвести до кардинальних змін в політичній системі нових демократій. Тому необхідно визначити, які саме чинники можуть призвести до руйнації молодого демократичного режиму, та систематизувати ці загрози таким чином, щоб за допомогою отриманих знань можна було досліджувати рівень стабільності нової демократії та прогнозувати можливі відкати до авторитаризму.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка та виконане в межах науково-дослідної теми філософського факультету 06БФ041-01 «Філософія та політологія у структурі сучасного соціогуманітарного знання».
Мета і задачі дисертаційного дослідження полягає у виокремленні тих явищ політичної реальності, які виступають чинниками дестабілізації демократичного режиму та призводять до його руйнування.
Логіка цього дослідження підпорядкована вирішенню таких задач:
1. Окреслити основні теоретичні засади дослідження стабільності демократії.
2. Уточнити понятійний апарат, який можна застосовувати для дослідження нестабільності нових демократій.
3. Виявити особливості функціонування нових демократій, які є джерелом нестабільності.
4. Визначити інституційні чинники дестабілізації демократії.
5. Виокремити поведінкові причини руйнування демократичного режиму.
Об’єктом дослідження є нові демократії, а саме їх інституційне середовище та діяльність в ньому політичних акторів.
Предметом дослідження є політичні загрози стабільності нових демократичних режимів.
Методи дослідження. Дисертаційну роботу виконано на засадах комплексного підходу до застосування методів. Зокрема, при вирішенні поставлених задач було використані такі методи: структурний – для виокремлення інституційної та поведінкової складових політичної системи; системний – для дослідження інституційної системи політики, сукупності відносин та зв’язків між різними інститутами; описовий - для аналізу існуючих підходів у транзитології; історичний для дослідження процесу становлення нових демократії, виокремлення основних політичних загроз їх стабільності та ілюстрації теоретичних положень; порівняльний – для співставлення особливостей функціонування політичних систем нових демократій, окремих інститутів та поведінки політичних суб’єктів; структурно-функціональний для визначення місця та функцій окремих інститутів та політичних суб’єктів у політичній системі; метод теорії ігор для дослідження поведінки політичних суб’єктів та можливих наслідків їх взаємодій. У своїй сукупності методи в процесі дослідження взаємодоповнюють одне одного, що дає можливість у дослідженні розглянути як інституційні чинники, так і поведінкові.
Наукова новизна одержаних результатів. На основі поєднання різних методологічних підходів вперше у вітчизняній науці здійснено комплексний аналіз політичних загроз стабільності нових демократій. Дослідження дало можливість отримати наступні наукові результати, які характеризуються новизною та є логічним вирішенням поставлених задач:
- доповнено розуміння «нової демократії», яка є особливим етапом функціонування політичної системи в період після руйнування авторитарного режиму та до часу консолідації демократії чи відновлення авторитаризму, а також визначено особливості її функціонування, до яких відносяться інституційна нестабільність та поведінкова нерегулярність, які обумовлені тим, що нова демократія – це система, яка включає в себе базові елементи демократії, проте в якій відсутні стабільні та довготривалі правила та зв’язки між інститутами, які б відповідали соціальній структурі, знаходили визнання серед громадян країни та визначали взаємодію між політичними акторами. Окреслено їх основні причини: відсутність практики демократичних взаємодій, тягар авторитарного досвіду, неналагодженість взаємодії інституцій та антисистемна (свідома і несвідома) поведінка політичних акторів;
- уточнено зміст понять «стабільність політичної системи», «загроза стабільності» та «дефект політичної системи» в контексті функціонування нової демократій. Поняття «стабільність нової демократії» позначає умовну рівновагу взаємодії політичних інститутів та акторів, за якої демократична політична система здатна зберігати притаманні їй риси. Поняття «загроза стабільності» позначає чинник, який має потенціал до порушення функціонування демократичного режиму, що приводить до зміни його характеру. Поняття «дефект політичної системи» – це характеристика функціонування демократичного режиму, що не відповідає демократичним нормам, і може нести в собі різну ступінь загрози;
- запропоновано авторське бачення головних політичних загроз, що дестабілізують нові демократичні режими та можуть спричинити їх руйнування. Визначено політичні загрози, які зумовлюються інституційними та поведінковими особливостями функціонування нових демократій, та описано їх вплив на стабільність цих режимів. Загрози стабільності нових демократій структуровані на дві групи: інституційні та поведінкові, виокремлено індикатори цих загроз та зв’язки між ними. Таким чином, вперше у вітчизняній науці окреслено систему загроз, що як теоретична модель може застосовуватися для дослідження шансів збереження та ризиків руйнування нових демократій;
- подальшого розвитку набуло дослідження критично важливих інститутів для стабільного функціонування нових демократій. В дисертаційній роботі обґрунтовано положення про те, що переважна більшість інституційних проблем спричиняються дефектами у функціонуванні, в першу чергу, таких інститутів як представницький орган законодавчої влади, політичні партії та виборчі системи. Окреслено, які саме порушення в функціонуванні цих інститутів можуть загрожувати стабільності нових демократій;
- виявлено нові аспекти поведінкового виміру функціонування нових демократій: поведінка учасників політичного процесу характеризується великою кількість девіацій та нерегулярних взаємодій. Уточнено особливості поведінки акторів різних рівнів, основними з яких є часті вияви нелояльності політичних лідерів до демократичного режиму на фоні пасивності та розчарування широких верств населення;
- обґрунтовано авторське трактування основних поведінкових загроз, до яких віднесено використання насильства, невизнання результатів демократичних виборів, корупція, співпраця поміркованих партій із антисистемними, низький рівень підтримки демократичного режиму населенням. Подальшого обґрунтування набула гіпотеза про те, що широкі верстви населення не здійснюють вирішального впливу на руйнацію демократичного режиму, в той час як безпосередніми причинами авторитарного відкату є дії політичних лідерів. При цьому окреслено роль широких верст населення в дестабілізації політичної системи та проведено детальний аналіз дій різних груп політичної еліти, та виокремлено ті, що несуть в собі найбільшу загрозу - загрозу руйнування.
Практичне значення одержаних результатів дослідження. Отримані результати дослідження можуть бути використані у подальших розробках проблем нових демократій, зокрема для визначення наявних загроз в їхніх політичних системах, що можуть призвести до відкату до авторитаризму та пошуку шляхів збереження стабільності функціонування нових демократій. Матеріал дисертаційного дослідження може бути використаний при розробці загальних і спеціальних курсів із політології, державного управління. Висновки та рекомендації можуть також використовуватися у поточній практичній роботі працівників органів державної влади, політичних партій, громадських організацій.
Апробація результатів дисертації. Сформульовані у дисертації теоретичні положення, аналітичні висновки та прикладні рекомендації обговорювалися в рамках міжнародних наукових конференцій: «Student conference in Maribor 2012» (Марібор, Словенія, 27 червня 2010 - 6 липня 2010 року), Міжнародна наукова міждисциплінарна конференція студентів, аспірантів та молодих вчених «Шевченківська Весна 2011» (Київ, 21-25 березня 2011 року), Міжнародна наукова конференція «Дні науки філософського факультету» (Київ, 20-21 квітня 2011), Всеукраїнська наукова конференція «Досягнення соціально-гуманітарних наук в сучасній Україні» (Дніпропетровськ, 21 травня 2011).
Публікації. Результати дослідження опубліковані в п’яти статтях, з них чотири опубліковано в періодичних фахових виданнях і трьох тезах – у матеріалах наукових конференцій.
Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, 3 розділів, висновків і списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації складає 173 сторінки, з них 151 сторінок авторського тексту. Список використаних джерел складає 220 найменувань на 19 сторінках.

Розділ 1. Теоретико-методологічні засади дослідження нових демократій

Перехід до демократії великої кількості країн – найбільш вражаючий процес ХХ століття. Зміни політичних режимів в різних кінцях світу, викликали значний науковий інтерес до дослідження процесу руйнації політичних режимів та, відповідно, пошуку універсальних засобів для його пізнання. Актуальність створення ефективної методологічної бази для дослідження зміни режимів зумовлена історичними процесами, які ставлять низку питань про стабільність та руйнацію як демократичних так і недемократичних режимів та вимагають послідовного та збалансованого застосуванні методів, що враховують всю складність таких транзитів. Дана робота є спробою систематизації основних сучасних наукових доробків вивчення причин руйнації демократії задля створення дієвої концепції, яку б можна було застосувати для подальших досліджень зміцнення демократичного режиму та практичного втілення.
Перші дослідження демократизації та консолідації демократії розглядали переважно неполітичні чинники цих процесів. У другій половині двадцятого століття під впливом праць таких вчених, як С.М. Ліпсет [164] та Б. Мур [172] проблема руйнації демократії у міжвоєнній Європі осмислювалась в термінах соціально-економічних та культурних умов, в той же час набагато менше уваги приділялось специфічним політичним чинникам.
Згодом багато дослідників відмовилися від структурного підходу і зосередилися на поведінці політичних акторів, в першу чергу політичних еліт. Так Гієрмо О'Доннелл [177; 178; 179; 180; 181], Філіп Шміттер [96] та їх колеги стверджують, що дії еліт мають важливе значення для встановлення стабільного функціонування демократії і в їх дослідженнях цінності, стратегії і дії політичних лідерів займають важливе місце в поясненні руйнації демократій. У зв’язку з цим посилився методологічний акцент на теорії раціонального вибору і моделюванні політичних процесів як ігор.
В 1978 році Х. Лінц та А. Штефан відійшли від структуралістського підходу, зосередившись у своєму дослідженні на стратегіях та рішеннях політичних акторів. У спільній праці «Руйнація демократичних режимів» [162] дослідники показали, як не лише опозиція, а і можновладці в демократичних режимах відіграли вирішальну роль у руйнації демократії. Більшість переходів від демократичних до авторитарних режимів, які досліджували вчені, відбулися внаслідок провалу демократичного лідерства.
Це дослідження підважило марксистські теорії, які вбачали в економічних зрушеннях причини змін режимів, та інші детерміністські концепції, які зосереджували свою увагу лише на опозиційних групах в політиці. Таким чином, стратегічна взаємодія політичних гравців була поставлена в центр процесу зміни режиму. Фокус на стратегічних інтеракціях дозволив політичній науці виокремити впливових акторів в процесі демократизації, визначити те, яким чином вони здійснюють свій вплив, та відійти від песимістичних передбачень з наперед визначеним результатом, що випливають із відносно незмінних економічних та соціальних обставин. Звісно, деякі дослідники залишились на боці структуралістського підходу. Зокрема, впливова критика професора Стенфордського університет Т. Карл вказувала на те, що цей підхід «ризикує скотитись до надмірного волюнтаризму, якщо не буде належним чином занурений у систему структурних історичних обмежень» [151; c. 74]. Зрештою, місце соціо-економічного фактору в рамках нового підходу окреслилось дослідженням впливу економічних умов на інтереси, ресурси і стратегії поведінки ключових акторів у «грі», а також вплив економічного середовища на тривалість та особливості процесу транзиту.
Значний внесок у розвиток уявлень про стабільність демократії зробили дослідження президенціалізму та парламентаризму. В працях на дану тематику значну увагу приділено зокрема питанню облаштування макро-інституційної структури, партійним системам та іншим чинникам. Лінц [161; 162; 163] та Лейпхарт [158; 159; 160] у своїх працях стверджують, що президенціалізм веде до ослаблення демократії, сприяючи розвитку ряду патологій (зокрема, функціонування виборчої системи за принципом «переможець отримує все», жорсткі або фіксовані рамки, встановлені по відношенню до виконавчої влади, а також тенденція до виникнення патової ситуації у відносинах між виконавчою та законодавчою гілкою влади), і те, що парламентаризм є найкращим варіантом для забезпечення стабільності демократії. Ці праці спровокували численні масштабні дослідження нових режимів. Зокрема значний обсяг інформації про країни, що розвиваються зібрали Ріггз, Штепан та Скетч [188.]. Пшеворські та співавтори, за результатами дослідження усіх демократичних режимів, починаючи з 1950 і закінчуючи 1990 роком, також надають переконливі докази цієї тези. Натомість, Пауер, Газьоровскі, а також Мейнверінг та Шугарт надають докази, які ставлять під сумнів версію про начебто більш слабку демократію в умовах президенціалізму.
Існує також значний обсяг праць про руйнацію демократії, які зосереджують свою увагу на партійних та виборчих системах. Найбільш визначальними працями на цю тему є дослідження Хуана Лінца [162] та Джованні Сарторі [191]. У літературі цього напрямку, як двопартійні, так і помірно багатопартійні системи, зазначені як такі, що є набагато стійкішими, ніж системи із крайньою багатопартійністю.
Варто зазначити, що більша частина досліджень якраз розглядає окремі аспекти функціонування нових демократій, і праць, які б розглядали функціонування цих режимів в цілому і зокрема загрози їх стабільності дуже мало. До останніх відносяться, зокрема, дослідження С. Хантінгтона [82], Л. Даймонда [124, 125, 126], Й. Коена [121] і найбільший доробок складають спільні роботи Х. Лінца та А. Стефана [162].
Зокрема Х Лінц та А. Штефан разом із С.М. Ліпсетом, Л. Даймондом провели масштабне крос-регіональне порівняння тринадцяти країн Східної Європи, Південної Америки та посткомуністичної Європи, результати якого були представлені у праці «Проблеми демократичного транзиту та консолідації» [157]. Також надзвичайно важливою працею цих двох науковців є «Руйнація демократичних режимів» (1978 р.), яка задала тон дискусії про стабільність нових демократій останніх років.
Важливою постаттю в сучасній транзитології є видатний політолог Г. О’Доннелл. Його праця «Модернізація та бюрократичний авторитаризм» [166] була першим дослідженням руйнації демократій Латинської Америки шістдесятих років. У своїй роботі він обґрунтував, що авторитарні режими, які виникли після руйнації молодих латиноамериканських демократій суттєво відрізнялися від попередніх недемократичних режимів, оскільки спирались на владу технократів, а не популістських політиків. Для позначення таких режимів вчений запропонував термін «бюрократичний авторитаризм». О’Доннелл висловив думку про те, що ця нова форма авторитарного режиму виникла внаслідок політичного конфлікту спричиненого моделлю індустріалізації. Таким чином дослідник заперечив припущення С.М.Ліпсета про те, що індустріалізація сприяє виникненню демократії.
З початку 1990-их років Г. О’Доннелл досліджує проблему якості демократії [168]. У своїх працях він критикує телеологічне мислення, яке розглядає демократії третьої хвилі як такі, що йдуть торованої стежкою західних демократій і неодмінно досягнуть певної заданої мети.
У 1986 році Г. О’Доннелл разом із Ф. Шміттером написали працю «Переходи від авторитаризму: попередні висновки про непевні демократії» [171], яка стала однією із найвпливовіших наукових праць у цій сфері. Ф. Шміттер, який глибоко досліджував демократизаційні процеси, активно приймав участь у дискусії, викликаній цією працею, щодо можливості застосування методології досліджень змін режимів Латинської Америки та Південної Європи до дослідження перехідних процесів на пострадянському просторі [89, c. 273 - 290].
У цьому дисертаційному дослідженні використані емпіричні та теоретичні дослідження Х. Лінца, А. Штефана, Г. О’Доннела, А. Валенсуелли, С. Хантінгтона та інших вчених які досліджували руйнацію демократії в таких країнах, як Чилі, Аргентина, Перу, Венесуела, Іспанія, Бразилія та ін. Завдяки зазначеним працям було висвітлено найбільш визначальні історичні випадки авторитарного відкату та окреслено головні проблеми зміни режимів, а дослідження руйнації демократичних політичних режимів було виведено на рівень теоретичних узагальнень.
Такий сплеск інтересу до зміни режимів був історично зумовлений. Домінантою політичного розвитку 1920-1930-х рр. був відхід від демократії і повернення до традиційних форм авторитарного правління, або встановлення нових недемократичних режимів - набагато жорстокіших та всеохоплюючих масових форм тоталітаризму. «Такий зворотній рух відбувався переважно в тих країнах, які перейшли до демократії напередодні першої світової війни або одразу після неї, для яких не лише демократії, а і, в багатьох випадках, нація була чимось новим» [78, с. 28]. Умовно об’єднавши процеси зміни режимів у «хвилі», С. Хантінгтон представив світовий політичний розвиток 20-го століття у вигляді чергування демократизаційних хвиль та авторитарних відкатів (див. табл. 1.1.).

Табл. 1.1. Чергування хвиль демократизації з відкатами до авторитаризму

Перша довга хвиля демократизації 1828 – 1926 рр.
Перший відкат 1922 – 1942 рр.
Друга коротка хвиля демократизації 1943 – 1962 рр.
Другий відкат 1958 – 1975 рр.
Третя хвиля демократизації з 1974

С. Хантінгтон розкриває динаміку змін політичних режимів ХХ століття у праці «Третя хвиля: демократизація в кінці ХХ століття». Дослідник зазначає, що якщо руйнації демократичних режимів першого відкату були пов’язані з встановленням тоталітарних режимів та двома світовими війнами, то наприкінці 1950-их років транзит режимів набув чіткого авторитарного характеру. Відхід від демократії 60-70-их років мав вражаючі розміри. С. Хантінгтон наводить дані відповідно до яких у 1962 році плодами державних переворотів у всьому світі були 30 урядів, а в 1975 – 38. А із 32 демократій, що існували станом на 1958 рік, третина перетворилась на авторитарні до середини 1970-х рр.. Найбільші зміни відбулись в Латинській Америці. В 1960 році в дев’яти з десяти південноамериканських країнах діяли демократично обрані уряди, а в 1973 – лише в двох, Венесуелі та Колумбії. «Ця хвиля руйнації демократій особливо вражає тим, що вона зачепила такі країни, як Чилі, Уругвай («Швейцарія Південної Америки»), Індія та Філіппіни, де демократичні режими функціонували більше чверті століття» [78, с. 31]. Ці події посилили сумніви як щодо придатності демократії для країн, що розвиваються, так і щодо життєздатності демократій в розвинених країнах.
І хоча відрізняючись, багато в чому, ці тенденції взаємо вплинули одна на одну і, в деякій мірі, спричинили ланцюгову реакцію. В результаті, вони були, на думку багатьох спостерігачів, складовими частинами великого цілого, глобальної демократичної тенденції, яка завдяки Семюелю Хантінгтону стала широко відомою як третя хвиля демократії.
В цілому, хвилі демократизації вкладаються в схему «два кроки вперед – один назад». Кожен відкат анулював деякі переходи до демократії, які відбулися в попередню хвилю. На таблиці 2 ми можемо побачити, що в після першого та другого відкатів 19,7% і 24,6% країн відповідно в світі були демократичними, а на підйомі двох хвиль демократизації – 45,3% і 32,4%. [78, с. 36].

Таблиця 1.2. Динаміка поширення демократії у світі.

Рік Демократичні країни Недемократичні країни Всього країн % демократичних країн
1922 29 35 64 45,3
1942 12 49 61 19,7
1962 36 75 111 32,4
1973 30 92 122 24,6
1990 59 71 130 45,4

Дані представлені без врахування країн з населенням менше 1 млн. людей.

Вказані тенденції зміни режимів піднімають низку питань, зокрема, чи існує незворотна, довготривала, глобальна тенденція поширення демократичних режимів по всьому світу? Чи можливо демократія – це форма правління, що не можне прижитися поза межами багатих суспільств Заходу? Можливо для великої кількості країн демократія – це лише тимчасове явище, яке чергується з різними формами авторитарного правління?
Особливо актуальними ці питання є в контексті третьої хвилі демократизації, яка була особливо продуктивною. Зокрема Томас Каротес вказує, що в останній чверті двадцятого століття, тенденції у семи різних регіонах привели до змін політичного ландшафту світу:
1) падіння правих авторитарних режимів у Південній Європі в середині 1970-х;
2) заміна військових диктатур обраними цивільними урядами у країнах Латинської Америки з кінця 1970-х по кінець 1980-х;
3) падіння авторитарного правління в районах Східної та Південної Азії, починаючи з середини 1980-х;
4) крах комуністичних режимів у Східній Європі наприкінці 1980-х;
5) розпад Радянського Союзу і створення 15 пострадянських республік в 1991 році;
6) падіння однопартійних режимів в багатьох районах на південь від Сахари в першій половині 1990-х років;
7) слабка, але впізнавана тенденція лібералізації в деяких країнах Близького Сходу в 1990-х.
Причини, форми і темпи цих різних тенденцій, істотно розрізняються. Але спільним є домінуючий, характерний та одночасний рух, щонайменш, в кількох країнах у кожному регіоні, від диктаторського правління в бік більш ліберального і часто більш демократичного правління [111].
Деякі вчені вже звернули увагу на тривожні тенденції, що спостерігаються серед величезного масиву новостворених демократій. Зокрема А. Паддінгтон у статті «Відхід свободи. Чи починається відкат?» [213] вказує на такі тривожні світові тенденції у 2008 році:
1. Відродження прагматичних орієнтованих на ринок диктатур. Уряди прагнуть скористатися перевагами ринкової системи залишаючи політичну систему закритою, що особливо яскраво помітно в Росії та Китаї. Авторитарні режими, що збагатіли за рахунок прибутків від тривалої торгівлі вуглеводними природними ресурсами, наполегливо стверджують, що парадигма урядування заснованого на правах людини нерелевантна для ХХІ століття. Наслідком цього є дипломатичні та політичні спроби підважити різні міжнародні нормотворчі інституції, а також втрата свободи у все більшій кількості країн.
2. Зниження свободи об’єднань. Оскільки репресивні режими посилюють свою владу і зменшують силу політичної опозиції, погіршується становище громадських організації з захисту прав людини, організації меншин і торгових союзів. За даними Freedom House найгірша ситуація у країнах Середнього Сходу, в той же час показники країн Африки та пострадянських країн, за виключенням Прибалтійського регіону, також залишаються низькими.
3. Слабкість демократичного урядування. Близько однієї третьої країн світу класифікуються як електоральні демократії, проте показники ефективності та підзвітності уряду залишаються низькими. Корупція, недостатня прозорість і концентрація влади в руках виконавчої сили є суттєвими перешкодами консолідації демократії в Латинській Америці, Африці та Азії.
4. Тероризм. Терористичні атаки залишаються великою проблемою як у мусульманських країнах, так і демократіях Західної Європи. Екстремізм залишається серйозною проблемою в Іраку, ця загроза зростає в Афганістані, Пакистані і продовжує охоплювати Алжир, Ліван а також інші країни середнього сходу. В Європі протягом 2008 року арешти терористичних угрупувань та власне самі атаки були здійснені в Великій Британії, Німеччині, Бельгії, Італії та Данії. Загроза тероризму зумовлює прийняття невиправданих репресивних запобіжних законів, появу різного роду викривлень та придушення діяльності опозиційних політичних партій [213, с. 1].
На пострадянському просторі проблема руйнації демократії не стала актуальним напрямком наукових досліджень. Незважаючи на масштабні розробки зарубіжних вчених, та наявний великий емпіричний матеріал, у працях дослідників пострадянського простору проблема руйнації демократії не набула широкого поширення. Зокрема російські дослідники приділяли більше уваги проблемам ліберальних демократій західного зразка та пошукам альтернативних моделей побудови політичної системи. Ті праці, які стосувалися нових демократії, переважно охоплювали питання функціонування окремих елементів нової політичної системи, таких як політичні партії, опозиція, парламент та ін..
Варто відмітити праці Гельмана В.Я. [15], Елисеева С.М. [22] та Мельвиля А.Ю. [43; 44; 45; 46; 47; 48; 49; 50; 51; 52; 53], в яких вчені розглядали методологічні проблеми дослідження цієх проблематики та питання побудови загальної теорії.
Серед інших російських авторів, які розглядали різні аспекти процесу переходу авторитарних та особливо комуністичних країн до нових режимів, та функціонування новостворених демократій, належать: Г.Г. Дилигенський [19], В.В. Согрин [71], И.М. Клямкин [27; 28], Л.Ф., Сморгунов [70], С.А. Ланцов [36; 37], К.С. Гаджиев [14], А.И. Соловйов та інші [72].
Серед український науковців увагу проблемам функціонування нових демократій у своїх дослідженнях приділили такі вчені як Ю. Шведа [83; 84; 199; 200], О.І. Ткач [74], О. А. Фісун [20], Г.І. Зеленько [23], Е. Афонін [10], О. Радченко [10], О. Новакова [57], П.П. Білак [12], А. Круглашов [29], Н. Ротар [29], М. Чабанна […].
Останнім часом зросла кількість дисертаційних досліджень які розглядають деякі аспекти функціонування молодих демократій або досліджують окремі країни. Зокрема цим темам присвячені дисертаційні дослідження наступних українських авторів: О.М. Марчак, С.І. Тихомірова, Н.В. Сбітнєвої, І. В. Головко, В.В. Кривенко та ін.
Якщо в Росії роботи у сфері демократизації стосуються переважно теми різновидів демократії та зокрема альтернатив західній ліберальній демократії, то в Україні дослідники сфокусувалися переважно на різних елементах демократичного режиму: правах людини, виборах, партіях, не розглядаючи його як систему, та проблеми з якими він може зіткнутися як система. Ситуація в цій галузі політичної науки характеризується відсутністю досліджень, що ставили б за мету розробку загальної теорії руйнації демократичного режиму. У зв’язку з чим відсутня теорія зміни політичних режимів.
Категория: Диссертации | Добавил: opteuropa | Теги: Політичні загрози стабільності нови, дисертація з політології., скачати дисертацію, дисертація з права
Просмотров: 551 | Загрузок: 24 | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *:
Украина онлайн

Рейтинг@Mail.ru

подать объявление бесплатно