| Главная » Файлы » Диссертации » Диссертации |
УПРАВЛІННЯ В СФЕРІ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ: ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ
| [ Скачать с сервера (887.0 Kb) ] | 04.04.2017, 11:37 |
| Актуальність теми. Формування нової концепції державного управління в сфері соціального захисту населення, особливо в умовах обмежених ресурсів, вимагає наукового обґрунтування й удосконалення механізмів державного управління перебудови сфери соціального захисту населення відповідно до суспільних потреб, міжнародних норм і стандартів. Механізми державного управління є визначальними детермінантами діяльності системи соціального захисту населення, тобто вони відображають окремі рівні, функції й структури системи і є об’єктом змін, спрямованих на покращання соціального захисту населення в Україні. Реформування державного управління в сфері соціального захисту населення стосується як центральних, так і місцевих органів виконавчої влади. Проблема полягає в тому, щоб оптимально поєднувати локальні й загальнодержавні інтереси, проводити конкретну соціальну політику на місцях. У цьому процесі важливим є визначення ролі вищих органів держави в сфері соціального захисту, теоретико-правових засад діяльності органів виконавчої влади в реалізації соціальної політики держави, наданні соціальних послуг населенню. Потребою аналізу змін, що відбувались в системі органів державного управління в сфері соціального захисту населення, децентралізацією державно-управлінських рішень, які змінюють взаємовідносини центру й регіонів, обумовлюється вибір теми дослідження щодо державного управління у сфері соціального захисту населення, вдосконалення кожного з механізмів управління, їх взаємозв’язок і керованість. Останнім часом все більше вчених, серед них Василенко В.О. [30,31], Цвєтков В.В. [188,265], Щокін Г.В. [273] та інші, зосереджують увагу на тому, що управлінська діяльність, яка здійснюється в соціальній сфері, є соціальним управлінням. Однак дослідження, які були б присвячені аналізу управління сферою соціального захисту як складової державного управління, яка в свою чергу є підсистемою соціального управління, фактично відсутні. В українській науці суттєва увага приділяється аналізу правового статусу органів державного управління, проблемам організації і функціонування органів виконавчої влади, співвідношенню функцій місцевого самоврядування та його органів з функціями держави. У роботах Аверьянова В.Б. [4,39], Борденюка В.І. [20,22,25], Селівона М.Ф. [196], Шаповала В.М. [267,268] увага акцентувалася в основному на конституційно-правових аспектах діяльності зазначених органів, в той же час питання стосовно реалізації ними державної політики у сфері соціального захисту населення не аналізувались. Це значною мірою стосується й проблем державної політики та державного управління, дослідженню яких присвячені, зокрема, праці таких вітчизняних і зарубіжних вчених як Атаманчука Г.В. [10,11,12], Гурне Б. [35], Нижник Н.Р. [38,131], Райт Г. [187]. У працях вчених розглядаються здебільшого загальні проблеми державної політики та державного управління. Спеціальних досліджень, які були б присвячені аналізу державної політики у сфері соціального захисту населення, фактично немає. Окремі аспекти управління сферою соціального захисту населення висвітлювались в роботах таких авторів як Болотіної Н. [17,18], Приходька С. [181,182,183], Сіленка А. [205], Сташківа Б. [225,227], Стичинського Б. [231,232] та інших. Викладене свідчить про потребу в комплексному вивченні державного управління в сфері соціального захисту населення України. Це і зумовило вибір теми й актуальність дисертаційної роботи. Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження пов’язана з науковими проблемами, над якими працює кафедра права і законотворчого процесу Національної академії державного управління при Президентові України („Нормативно-правове забезпечення реформи державного управління та місцевого самоврядування” – державний реєстраційний номер 0103U006820). Автором досліджувалася роль вищих і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з метою вдосконалення управління сферою соціального захисту населення. Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є науково-теоретичне обґрунтування формування та реалізації державної політики України у сфері соціального захисту населення, місця та ролі органів державного управління в практичному втіленні цієї політики в життя, розробка організаційно-правових засад удосконалення системи управління соціальним захистом населення в регіоні. Для досягнення мети були поставлені такі завдання: - проаналізувати вітчизняну, зарубіжну літературу та нормативно-правову базу соціального захисту населення в Україні, визначити концептуальні підходи щодо її вдосконалення; - розкрити зміст соціальної політики як суб’єкта державного управління у сфері соціального захисту населення; - розглянути управління сферою соціального захисту населення як складову державного управління, що є підсистемою соціального управління; - з’ясувати історичні та національні традиції доброчинства, розвиток системи органів управління соціальним захистом населення на різних етапах існування країни; - визначити пріоритетні напрями соціального захисту населення в Україні в умовах обмежених ресурсів; - дослідити систему органів державного управління, їх місце та роль у формуванні та реалізації державної політики України у сфері соціального захисту населення; - розробити оптимальну регіональну модель управління соціальним захистом населення, яка має бути побудована на принципах децентралізації управління, адресності соціального забезпечення та підготовки професійних кадрів. Об’єкт дослідження – сфера соціального захисту населення як складова соціальної політики держави, структура, що забезпечує функціонування системи соціального захисту населення на державному, регіональному та місцевому рівнях. Предмет дослідження - система державного управління сферою соціального захисту населення України. Гіпотеза дослідження ґрунтується на припущенні, що впровадження запропонованих висновків, рекомендацій і пропозицій, зроблених в результаті дослідження, дадуть можливість раціонально підійти до визначення пріоритетів в соціальній сфері, вдосконалення організаційно-правових аспектів управління системою соціального захисту населення, покращити ефективність надання соціальних та управлінських послуг в сільській місцевості. Методи дослідження. Теоретико-методологічною основою дисертаційного дослідження є система взаємопов’язаних та взаємодоповнюючих загальнонаукових та спеціальних методів дослідження, спрямованих на отримання об’єктивних та достовірних результатів. Застосування методу системного аналізу дало змогу аналізувати державне управління сферою соціального захисту населення України як цілісну систему в динаміці і статиці, розглянути її елементи у взаємозв’язку та взаємодії, сформувати шляхи вдосконалення цієї системи. У процесі узагальнення та аналізу інформації з тематики наукового дослідження використовувалися статистичний, індуктивний та дедуктивний методи. Методологія структурно-функціонального і порівняльного аналізу застосовується для розкриття змісту функцій вищих органів держави, органів виконавчої влади та місцевого самоврядування в сфері соціального захисту населення. Історичні аспекти становлення системи державного управління сферою соціального захисту населення України досліджувалися на підставі порівняльно-ретроспективного та історичного методів. Інформаційно-логічне моделювання стало основою розробки оптимальної регіональної моделі управління соціальним захистом населення. Теоретичну основу дисертації становлять насамперед праці вітчизняних вчених, в яких досліджувались питання державного управління, соціального захисту населення, соціальної політики держави. Поряд з цим використовувались теоретичні здобутки науки державного управління, загальної теорії держави і права, конституційного та адміністративного права, соціології та інших суспільних наук. Нормативно-правову базу дослідження складають Конституція України, закони України, акти Президента України, Кабінету Міністрів України та інших центральних і місцевих органів виконавчої влади. Емпіричну базу дослідження становлять документи і матеріали, що висвітлюють діяльність держави щодо розвитку сфери соціального захисту в країні, документи, матеріали, програми, статистичні звіти Чернігівської обласної державної адміністрації, головного управління праці та соціального захисту населення Чернігівської облдержадміністрації, головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області, Деснянської районної у м.Чернігові ради та її структурних підрозділів. Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що в дисертаційному дослідженні здійснено комплексний аналіз соціального захисту населення як складової соціальної політики держави. У дисертації вперше: - розкрито зміст функцій вищих органів держави та органів виконавчої влади в сфері соціального захисту населення; - досліджено роль органів місцевого самоврядування у виконанні повноважень у сфері соціального захисту населення як власних, так і делегованих державою, прийнятті цільових програм та залученні недержавних органів до підтримки найменш соціально захищених верств населення; - проведено аналіз еволюції процесу становлення й розвитку державного управління соціальним захистом населення в Україні. Удосконалено: - зміст поняття „соціальної політики”, яке є похідним від поняття „соціальна держава”, і визначено як система правових, організаційних та інших заходів державних і недержавних установ та організацій, що враховують економічний потенціал країни і спрямовані на підтримання соціальної стабільності у суспільстві, створення умов для постійного добробуту працездатних осіб та забезпечення належного рівня життя тих, хто через непрацездатність та інші життєві обставини не має достатніх засобів для існування; - модель управління соціальним захистом населення на місцевому рівні з урахуванням принципів адресності, системності, комплексності, багатосуб’єктності, гнучкості, диференційного підходу; - структура соціального захисту населення, виходячи з його головних напрямків, зокрема: соціальна допомога, яка гарантує можливість виживання в умовах соціально-економічної кризи; соціальне забезпечення, що гарантує певний рівень існування людини; соціальні послуги, що забезпечують певний рівень трудової активності та участі в громадському житті. Дістали подальшого розвитку концептуальні засади державної політики у сфері соціального захисту населення. Практичне значення отриманих результатів полягає в науковому обґрунтуванні та впровадженні комплексу заходів щодо вдосконалення управління в сфері соціального захисту населення. Результати дослідження використовувались при підготовці проектів законів України „Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” щодо подальшої диференціації розміру заробітної плати та тривалості трудового стажу (довідка №11207/02 від 12.09.2005 р.) та „Про єдиний соціальний внесок” з метою підвищення ефективності роботи державних цільових фондів, забезпечення цільового і більш ефективного використання коштів цих фондів, збирання страхових внесків, обліку та контролю за їх повнотою та своєчасністю (довідка №11208/02 від 12.09.2005 р.), а також: - постанови Правління Пенсійного фонду України від 26 квітня 2005 року № 8-3 „Про затвердження структури органів Пенсійного фонду України”. Автор дисертації у квітні 2005 року брав участь у роботі групи по розробленню структури апарату головних управлінь Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, управліннях Пенсійного фонду України в районах, містах та районах у містах (довідка №11209/02 від 12.09.2005р.); - матеріалів для рішення колегії при начальнику головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області „Про підсумки роботи органів Пенсійного фонду України в області за перше півріччя 2005 року та завдання щодо подальшого поліпшення пенсійного забезпечення громадян згідно Закону України „Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, актів і доручень Президента України, Програми діяльності Уряду (довідка №2118/1 від 30.08.2005р.). Матеріали дисертаційного дослідження використовуються в навчальному процесі з підготовки бакалаврів та спеціалістів за курсом „Управління соціальною сферою” в Чернігівському державному інституті права, соціальних технологій та праці. Застосовані в дисертації підходи і висновки щодо вдосконалення діяльності вищих і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в сфері соціального захисту населення насамперед можуть бути використані як науковими, так і практичними працівниками системи державного управління. Доцільним є використання матеріалів дослідження й висновків, що містяться в дисертації, при розробці наукових досліджень проблем регіонального управління, навчальних курсів магістерських програм, підготовці навчальної літератури, формуванні й оновленні навчальних планів, програм, підготовки, перепідготовки й підвищенні кваліфікації державних службовців, при написанні підручників і методичних посібників з проблем управління сферою соціального захисту населення. Апробація результатів дослідження. Основні ідеї та висновки дисертації доповідались на міжнародних, державних і регіональних науково-практичних конференціях і семінарах, в тому числі на науково-практичній конференції за міжнародною участю “Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні” (м.Київ, 2001), науково-практичній конференції “Удосконалення конституційно-правових засад державного управління в аспекті зближення з європейським законодавством” (м.Київ, 2003), міжнародному семінарі-дискусії “Реформа соціального захисту населення України в контексті інтеграції до ЄС. Що необхідно зробити для успішного впровадження реформи пенсійного забезпечення?” (м.Чернігів, 2003). Матеріали та результати дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри права і законотворчого процесу Національної академії державного управління при Президентові України (м.Київ, 2005), колегії головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області (м.Чернігів, 2005). Положення дисертації використовувались в процесі офіційного та неофіційного спілкування з кадровим складом регіональних та місцевих служб соціального захисту населення, під час читання лекцій в Чернігівському державному інституті права, соціальних технологій та праці, Центрі перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, керівників державних підприємств, установ та організацій Чернігівської обласної державної адміністрації. Публікації. Основні положення дослідження відображено у семи наукових працях, з них чотири - у фахових виданнях. Структура та обсяг роботи. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Повний обсяг роботи становить 204 сторінки, з них 179 сторінок основного тексту. Робота містить 3 рисунки. Список використаних джерел складається з 288 найменувань. РОЗДІЛ 1 СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ НАСЕЛЕННЯ ЯК СКЛАДОВА СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ 1.1. Соціальна держава та її соціальна політика Конституція України (стаття 1) проголошує, що наша країна є демократичною, соціальною і правовою державою. Нині Україна переживає період свого становлення як демократичної та правової держави. Закладаються підвалини розбудови соціальної держави, яка фактично є продовженням і доповненням правової держави. Основою та метою правової держави є людина. Створюючи належні умови її життя, охороняючи її гідність, держава забезпечує, перш за все свою власну основу. Термін “соціальна держава” акцентує на одній з важливих функцій держави – її активному впливі на соціальну сферу життєдіяльності суспільства, здатності здійснювати ефективну соціальну політику в інтересах найширших верств населення [275]. Соціальна держава, насамперед, полягає у створенні гарантій реалізації соціальних прав: права на працю, на соціальний захист, на достатній життєвий рівень, на охорону здоров’я, медичну допомогу і медичне страхування та інше. Держава повинна забезпечувати соціальну спрямованість економіки, належні умови для повного здійснення громадянами права на працю, на достатній життєвий рівень, гарантувати право на соціальний захист, створювати умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування, розробляти, затверджувати і здійснювати загальнодержавні програми соціального розвитку держави. Поняття соціальної держави застосував у середині 19 ст. німецький юрист і державознавець Л. фон Штейн. Він вбачав призначення соціальної держави у здісненні прогресу в інтересах усіх членів суспільства, забезпеченні рівності й свободи громадян, підтримці малозабезпечених прошарків, захисті панівних верств, які свідомо мають служити інтересам усього народу [275]. Вперше принцип соціальної держави було закріплено у Конституції ФРН 1949 року, що дозволило кожній людині відчувати певну стабільність у бурхливому потоці соціальних змін повоєнного періоду. Складовими поняття “соціальна держава” тут розглядають “справедливість” та “гідне людини існування для всіх”. Визнаючи ФРН соціальною державою, її Конституція не пояснює зміст цього поняття. Німецькі правознавці вважають, що сутність такого нормативного регулювання повинна бути розкрита на практиці. Це пояснюється тим, що поняття “соціальна держава” важко вивести лише з сукупності конституційних норм, оскільки воно повинно передувати цим нормам, визначаючи їх зміст як ключовий принцип [279]. Термін “соціальна держава” дістав закріплення у конституціях багатьох країн. Так, згідно з відповідними конституціями Франція є неподільною, світською, демократичною і соціальною республікою; Іспанія – соціальною, правовою і демократичною державою. У конституціях же таких держав, як Норвегія, Швеція і Швейцарія, немає текстуального закріплення поняття “соціальна держава”. У цих законах зафіксована категорія “держава добробуту”. Поступово розвивалася система соціального добробуту в США [282], [285], [288]. Соціальний характер держави прямо задекларовано у ряді основних законів, прийнятих у пострадянських країнах (Білорусії, Вірменії, Грузії, Казахстані, Росії, Таджикистані). Причому основні закони цих держав не містять визначення соціальної держави. Виняток становить положення ст. 7 Конституції Росії, яка визначає Російську Федерацію – соціальною державою, політика якої направлена на створення умов, які забезпечують достатній рівень життя та вільний розвиток людини [108]. Проте зміст поняття “соціальна держава” розкривається через інші положення, які розкривають сутність соціальної держави через систему соціально-економічних прав людини, що закріплені в міжнародних актах та конституціях країн світу. Дослідження визначення терміну “соціальна держава” дає можливість автору зупинитись на тому, що соціальна держава – це держава, яка прагне до забезпечення гідного життя та вільного розвитку людини, створення дієвої системи соціально-економічних прав особи, соціальної захищеності всіх верств населення країни, при цьому вона є втіленням людського впливу політики. “Соціальна держава” – сучасний тип демократичної державності, який формується і розвивається в умовах відносно стабільної та розвиненої економіки і демократичної політичної системи. Кожна цивілізована держава здійснює політику, спрямовану на створення системи соціального забезпечення та охорони здоров’я, працевлаштування населення, підтримку малоімущих громадян, недопущення соціальних конфліктів і потрясінь у суспільстві тощо. Термін “соціальна держава” акцентує на одній з важливих функцій держави – її активному впливі на соціальну сферу життєдіяльності суспільства, здатності здійснювати ефективну соціальну політику в інтересах найширших верств населення [276]. Соціальна держава – це держава, політика якої спрямована на забезпечення соціально-економічних прав людини і громадянина. Вона має розробляти такі соціальні програми, які відповідали б демократичним вимогам, ринковим реформам і були спрямовані на подолання як зрівнялівки, так і величезного розриву в доходах різних верств населення. Зазначені вимоги закріплені у Загальній декларації прав людини, Європейській соціальній хартії, Міжнародному пакті про соціальні, економічні та культурні права й інших документах, які передбачають забезпечення права кожного на гідний людини життєвий рівень для неї самої та для її сім’ї, що включає такі вимоги, як наявність достатнього харчування, належного житла, безперервне покращання умов життя [214]. У науковій літературі немає єдності думок щодо поняття “соціальна держава”. Але більшість вчених сходиться на тому, що соціальна держава включає в себе комплекс інститутів, які мають втручатися в соціальне та економічне життя суспільства заради забезпечення виконання матеріального добробуту його членів, їх максимального соціального захисту. Складовою частиною її діяльності є розробка широкого кола соціальних програм, спрямованих на надання соціальної допомоги незахищеним верствам населення. На наш погляд, цікавим є висвітлення соціальної сутності держави в роботі П.Рабіновича та Ю.Лободи “Соціальна сутність держави: теоретико-методологічні засади дослідження”, яка полягає у здатності держави забезпечувати – у процесі свого функціонування і розвитку – задоволення основних потреб усього суспільства, а також створювати умови для можливого, за наявних конкретно-історичних обставин, задоволення потреб й інтересів окремих груп індивідів та їхніх спільнот [187]. Соціальна держава завжди приділяє увагу гарантіям прав і свобод, які безпосередньо пов’язані з розвитком особи. Соціальна держава передбачає: гідний для людини прожитковий мінімум, соціальну рівність, соціальне забезпечення, підвищення загального добробуту. У Конституції України (стаття 3) держава проголосила, що “людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права й свободи людини та громадянина, їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави” [105], що є вихідною базою для побудови соціальної держави. Розробка моделі української соціальної держави потребує врахування світового та вітчизняного досвіду, національних особливостей, соціальних умов, історичного минулого, практику вирішення соціальних питань в умовах радянської держави, коли соціалістична держава виконувала низку соціальних функцій, але сама держава соціальною не визнавалась. Практика свідчить, що неможливо визначити теоретичний зміст поняття “соціальна держава” однозначно, з одного боку, через складність цього явища, а з другого – через необхідність зважати на особливості перехідного періоду в Україні. З урахуванням цього в українській моделі соціальної держави акценти розставлені таким чином: проведення політики соціальної безпеки, яка полягає в захисті соціально вразливих верств населення; адаптація суспільства до нової моделі суспільного розвитку, поступове звільнення людини від соціального піклування з боку держави, сприяння її самостійності та відповідальності. Згідно з Основним Законом нашої країни соціально-економічні права людини мають давати їй можливість користуватися соціальними благами у сфері трудової діяльності, освіти, охорони здоров’я, відпочинку. Однак, оскільки можливості забезпечення цих прав з боку держави поки що обмежені, на відміну від особистих конституційних прав людини, вони не можуть бути гарантовані та захищені правовими засобами. Тому нині в Україні гостро постало питання не тільки про правовий захист соціально-економічних прав, а й про їх реальне забезпечення, що значною мірою залежить від рівня розвитку економіки, здійснення державно-правових реформ. Йдеться, по суті, про відчутне розширення сфери соціальних перетворень, органічне поєднання інструментів економічної і соціальної політики в єдиний функціональний механізм, бо штучне розмежування відповідних сфер є чи не найбільш вразливим сегментом здійснюваних реформ в Україні. В Україні формування соціальної держави відбувається за відсутністю гарантованого забезпечення цього процесу, в умовах одночасного становлення принципів правової держави. Тому розбудову української держави треба, на нашу думку, розглядати у нерозривній єдності соціальної держави з правовою. Ефективне вирішення соціальних питань буде можливе лише тоді, коли реально відбуватиметься процес побудови правової держави з усіма її принципами, коли верховенство права стане нормою його життя, коли законодавчо буде забезпечено соціальний захист населення, задоволення соціально-економічних прав людини. Важливим є визначення принципів соціальної держави, дослідження яких проводяться в роботах Бабкіна В. [13], Сироти І. [203], Якубенка В. [279]. До принципів соціальної держави слід віднести принцип рівних можливостей, принцип людської гідності, принцип соціальної справедливості, принцип солідаризму, принцип соціальних зобов’язань, принцип субсидіарності, принцип відносної незалежності суспільних відносин. Розвиток, прогрес будь-якого суспільства неможливий без активізації діяльності людини – основного суб’єкту такого прогресу. Такій активізації сприяє багато фактів – однак вирішальним була і залишається соціальна політика, її визначеність, ступінь розвитку й ефективність реалізації. Поняття “соціальна політика” не має в сучасній, в тому числі й вітчизняній науці, більш-менш встановленого визначення. Як зазначає канадський вчений Теренс Ганслі, академічного визначення соціальна політика ще не набула. Це неоднозначне поняття пов’язане із заходами уряду, спрямованими на підвищення добробуту населення. Зважаючи, що зміст соціальної політики може включати як тактику, так і програми соціального захисту, то кордони наведеного поняття важко окреслити [235]. Якщо в російських джерелах соціальна політика визначається як “складова частина внутрішньої політики держави, що закладена у її соціальних програмах та практиці, є регулятором відносин у суспільстві у вимірі інтересів основних соціальних груп населення країни” [216], то дещо іншим є визначення соціальної політики вітчизняними авторами: “соціальна політика – це система управлінських, регулятивних, організаційних, саморегулятивних заходів, дій і, насамперед, цілеспрямованої діяльності суб’єктів, що сформувалася в суспільстві на певному історичному етапі його розвитку, здійснюється на основі певних принципів і засад та спрямованих на забезпечення оптимального функціонування і розвитку соціального буття, зокрема соціальних відносин, умов для їх самовідтворення та самодостатності, всебічної самореалізації соціального потенціалу особистості, її сутнісних сил, соціальної безпеки людини, її соціального захисту” [210]. Те, що в різних країнах у поняття “соціальна політика” може вкладатися неоднаковий зміст у 1993 році визначила і Комісія Європейських Співтовариств, і у зв’язку з цим визнала за необхідне визначати названу політику як усі заходи, здійснювані в соціальній сфері. Щодо пріоритетності тих або інших напрямів соціальної політики, то це залежить від актуальності завдань, що з’являються в суспільстві в процесі його історичного розвитку. Так, для держави, що переходить від однієї суспільної системи до іншої, стає актуальним зняття або пом’якшення негативних соціальних наслідків ринкових реформ для населення. Проте, якщо вона обмежується тільки цією короткостроковою метою, це означає, що зазначена політика виступає в ролі вогнегасника. Таким чином, соціальна політика сучасної держави повинна бути орієнтована не тільки на підтримку наявного рівня соціальних гарантій і створення механізмів соціального захисту окремих найбільш уразливих соціальних груп, а й на довгострокові задачі, що стосуються кардинальної зміни основ такого захисту, підвищення її ефективності [205]. Соціальна політика може бути успішно реалізована в тому разі, якщо буде не тільки розроблена її стратегія, створені відповідні механізми, а й відповідне ресурсне забезпечення. Йдеться насамперед про відповідні фінансово-матеріальні умови для функціонування систем освіти, науки, культури, охорони здоров’я, соціального захисту населення. Соціальна політика не може існувати як некерований процес, вона має бути відповідним чином визначена, інтегрована в усі сфери життя суспільства, суспільні відносини. Йдеться про дві взаємозалежні складові – по-перше, про проголошення загальнодержавного (стратегічного) курсу в гуманітарній сфері і, по-друге, про детермінацію соціальної політики відповідними нормами, законами. Соціальна політика в новій Україні як самостійній суверенній державі була започаткована з проголошенням Декларації про державний суверенітет України. В Декларації зазначено, що людина, її честь, здоров’я – найвища цінність для суспільства, мета його розвитку. Це означає, що відповідну соціальну спрямованість повинна мати в новітній Україні економіка, політика, в державі мають бути створені відповідні умови для співробітництва всіх структур політичної системи, всіх частин суспільства в їх єдності навіть за об’єктивних їх відмінностей. А відтак потрібна певна соціально спрямована діяльність органів місцевого самоврядування, громадських об’єднань, необхідно створити систему соціальних служб і соціального захисту та забезпечення, підтримки населення [272]. У жовтні 1994 року соціальна політика в Україні докладніше дістала визначення у спеціальній доповіді Президента України на сесії Верховної Ради України “Шляхом радикальних економічних реформ”, положення якої згодом були деталізовані Указом Президента України “Про основні напрямки діяльності органів державної виконавчої влади України щодо реалізації підсумкових документів Всесвітньої зустрічі на найвищому рівні в інтересах соціального розвитку” (26 березня 1996 року). А 18 жовтня 1997 року Президент України видав Указ “Про основні напрями соціальної політики на 1997-2000 роки”, де вперше в незалежній Україні було визначено пріоритети, головні напрямки здійснення соціальної політики відповідно до реального соціально-економічного стану держави, поступовість, поетапність реалізації соціальної політики залежно від перебігу економічних та політичних реформ [256]. В подальшому Президент України визначає основні напрями соціальної політики на період до 2004 року, визначає, деталізує їх. Розробляє чіткі заходи щодо їх виконання [257]. На нашу думку, документи, про які йде мова, із-за відсутності певних нормативів мали декларативний характер, і як результат на кінець 2004 року багато з наміченого лишилося не реалізованим. Основна мета нашої держави у сфері соціальної політики, одним із елементів якої є соціальний захист населення, має визначатися як створення умов для вільного і всебічного розвитку особистості, для її гідного існування. При цьому соціальна політика має передбачати два взаємопов’язані напрями дій держави: надання всім громадянам рівних можливостей для забезпечення власною працею свого пристойного життя і підтримку недієздатних і соціально вразливих верств населення шляхом перерозподілу частки доходів дієздатних громадян, бо чим активніша участь громадян в управлінні виробництвом, тим більші кошти вони здатні передати державі для соціальної допомоги недієздатним і слабшим членам суспільства, тобто на соціальний захист населення. Завдання щодо соціальної політики держави після виборів Президента України у 2005 році визначив Міністр праці та соціальної політики В.Кириленко, а саме: “Політику спрямовуємо на те, щоб якомога більше людей отримувало гідну заробітну плату і жило саме за її рахунок. Головними складовими соціальної політики і експерти, і більшість громадян вважають саме підвищення ціни праці і підтримку працюючих. Піднімаючи зарплати і збільшуючи кількість легально працюючих громадян, ми поступово розв’яжемо й інші соціальні проблеми” [262]. З урахуванням здобутків науки щодо дослідження поняття “соціальна держава” та “соціальна політика” сформуємо визначення даних понять. Соціальна держава – це держава, яка прагне розвиватися в умовах стабільної та розвиненої економіки і демократичної політичної системи, забезпечити умови для гідного життя та вільного розвитку людини, створити дієву систему соціально-економічних прав людини та громадянина, соціальної захищеності всіх верств населення, надаючи приблизно однакові можливості самореалізації особистості. В свою чергу поняття “соціальна політика”, яке є похідним від поняття “соціальна держава”, можна визначити як систему правових, організаційних та інших заходів державних і недержавних установ та організацій, що враховують економічний потенціал країни і спрямовані на підтримання соціальної стабільності у суспільстві, створення умов для постійного добробуту працездатних осіб та забезпечення належного рівня життя тих, хто через непрацездатність та інші життєві обставини не має достатніх засобів для існування. До основних напрямів соціальної політики в Україні щодо соціального захисту слід віднести: ріст доходів та підвищення рівня життя громадян; зайнятість громадян і стан ринку праці; загальнообов’язкове державне соціальне страхування, пов’язане з трудовою діяльністю; окремі грошові виплати та пенсії; допомоги сім’ям з дітьми; адресна соціальна допомога малозабезпеченим сім’ям; надання житлових субсидій; компенсації та пільги тим, хто постраждав від техногенно-економічних і природних катастроф. 1.2. Історичні аспекти розвитку соціального захисту населення Потреба у соціальному захисті з’явилась одночасно з виникненням людського суспільства. В будь-якому суспільстві, незалежно від економічного і політичного ладу, завжди є люди, які через природні та фізичні причини не можуть самостійно забезпечити своє існування. У міру розвитку суспільства і ускладнення соціальних зв’язків до зазначених причин у соціальній допомозі додаються також ті, які обумовлені характером пануючих у суспільстві економічних відносин, що породжує безробіття, інфляцію, бідність тощо. Тому, на нашу думку, є важливим дослідження становлення ролі держави в соціальній підтримці незахищених верств населення. Стародавні слов’яни (відомі з історичних | |
| Просмотров: 862 | Загрузок: 52 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |