Приветствую Вас, Гость! Регистрация RSS
Пятница, 14.12.2018


Главная » Файлы » Доклады » Доклады

1. Сучасні проблеми організації та побудови публічної влади в Україні у контексті адміністративно-правового регулювання
[ Скачать с сервера (1.15 Mb) ] 06.03.2018, 21:25
1. Сучасні проблеми організації та побудови публічної влади в Україні у контексті адміністративно-правового регулювання
За період з 1991 року в Україні практично сформовано більшість інститутів ПА – органів та інших інституцій, підпорядкованих політичній владі, які забезпечують виконання закону та здійснюють інші публічно-управлінські функції. Зокрема, функціонують ОВВ та ОМС, а також запроваджено державну службу та службу в ОМС.
Проте чинна ПА в Україні не відповідає стратегічному курсу держави до демократії та європейських стандартів належного врядування, оскільки залишається неефективною, схильною до корупції, внутрішньо суперечливою, надмірно централізованою, закритою від суспільства, громіздкою і відірваною від потреб людини, внаслідок чого замість рушія соціально- економічних реформ залишається однією з перешкод до швидких позитивних змін у суспільстві і державі.
Основними причинами такого стану є:
1) незавершеність трансформації КМУ (Уряду) в орган політичного керівництва:
- нечітке розмежування функцій щодо вироблення державної політики між двома “центрами” – ПУ та КМУ;
- слабкість стратегічного планування в діяльності КМУ;
- відсутність реальної відповідальності Уряду за політику;
- незабезпеченість наступництва при зміні Уряду;
2) неефективна організація діяльності міністерств:
- переобтяженість міністрів та міністерств адміністративними питаннями;
- нерозмежованість політичних та адміністративних функцій в системі міністерства;
- незавершеність розмежування політичного та адміністративного керівництва в міністерствах;
- неврегульований статус урядових органів у відносинах з міністрами;
3) нераціональна система ОВВ на центральному рівні:
- необґрунтовано велика кількість ЦОВВ фактично рівних за статусом з міністерствами;
- низький рівень горизонтальної координації між ЦОВВ;
- неефективність механізму спрямування та координації «інших ЦОВВ» міністрами;
- залежність національних комісій регулювання природних монополій від Уряду та глави держави;
- галузевий принцип утворення багатьох ЦОВВ та породжувані цим конфлікти функцій і надмірна організаційна фрагментація відповідальності за державну політику;
4) неефективна організація виконавчої влади на регіональному та місцевому рівнях:
- неефективний механізм взаємодії КМУ з місцевими державними адміністраціями - МДА;
- боротьба між ПУ та КМУ за вплив на МДА;
- невизначений (подвійний) статус посад голів МДА;
- невластиві функції МДА у відносинах з обласними та районними радами.
5) неефективне місцеве самоврядування - МС та нераціональний адмін.- територ. устрій:
- фінансова неспроможність базової ланки МС;
- відсутність чіткого розподілу повноважень і відповідальності між рівнями та ОМС;
- відсутність повноцінного МС на рівні району;
- великі диспропорції у розмірах районів;
- диспропорції у розвитку регіонів і районів;
- зорієнтованість податкової системи лише на фіскальну функцію;
- відсутність регіонального самоврядування та чіткого бачення перспектив його запровадження;
- незабезпеченість інституційної пам’яті та наступництва влади при зміні політичної команди;
6) неефективна публічна (державна та муніципальна) служба:
- велика плинність кадрів і неналежний професійний рівень персоналу;
- суб’єктивізм в управлінні публічною службою в органі;
- покладення на публічних службовців політичних функцій та незахищеність публічних службовців від партійно-політичних впливів;
- низькі й непрозорі розміри оплати праці службовців;
- неналежний рівень професійного навчання та підвищення кваліфікації публічних службовців, і особливо, службовців ОМС;
7) відсутність паритетних засад у відносинах приватних осіб з органами публічної адміністрації:
- неналежне правове регулювання відносин між приватними особами та ОПА;
- фактична перевага прав та інтересів чиновника, формалізм, бюрократія, корупція;
- проблеми доступу до публічної інформації;
- відсутній або неефективний порядок адміністративного оскарження рішень, дій та бездіяльності публічної адміністрації;
- затягування процесу становлення системи адміністративних судів, їх перевантаженість, довгі строки розгляду справ тощо.
Все це переконливо свідчить про необхідність реформування ПА в Україні та вказує напрямки реформи. При цьому має враховуватися досвід спроб проведення в Україні адміністративної реформи впродовж 1996-2008 років, основними досягненнями яких стали розробка та схвалення Концепції адміністративної реформи в Україні (Указ ПУ від 22.07.1998 № 810/98), прийняття ЗУ “Про КМУ”, результатом чого стало закріплення політичного статусу посад міністрів та врегулювання питання відносин КМУ з іншими органами влади, певне впорядкування системи ОВВ центрального рівня, часткова реорганізація апарату КМУ, утворення урядових комітетів, прийняття регламенту КМУ та покращення роботи виконавчої влади з розробки політики. Проте загалом, положення Концепції адміністративної реформи в Україні 1998 року втілювалися непослідовно та не на підставі законів, як того вимагає Конституція України, а шляхом прийняття підзаконних актів, а тому не призвели до незворотних позитивних змін.

2. Становлення та розвиток концепції людиноцентризму у сучасній доктрині адміністративного права
Авер'янов: В минулі часи АП використовувалось однозначно як форма і засіб державного управління – ДУ. А ДУ об’єктивно спирається – особливо це було характерно за радянських умов, хоча значною мірою і виявляється дотепер – на так звану «державоцентристську» ідеологію, в якій державницькі інтереси (так би мовити, «благо держави») превалюють над інтересами людини, та суспільства.
Тому, щоб змінити ціннісну орієнтацію АП, нова адміністративно-правова доктрина має ґрунтуватись на протилежній – «людиноцентристській» – ідеології, згідно з якою держава повинна, умовно кажучи, «служити» інтересам громадян (тобто діяти на «благо людини») шляхом всебічного забезпечення пріоритету її прав, свобод та законних інтересів у сфері діяльності публічної адміністрації. І звідси випливає наступне запитання: як же можна імплементувати в адміністративноправову доктрину нову – «людиноцентристську» – ідеологію? Шлях тільки один – через зміну принципів АП.
Мельник:
1. людиноцентризм — це не лише вимога, звернута до держави, «служити» особистості, а ще й безумовний обов’язок країни реалізовувати це завдання у терміни і спосіб, які визна- чені Конституцією та законами України
2. це не лише «публічно-сервісна» характеристика діяльності ОПА, а й охоплює примус
3. не збігається з предметом регулювання АП. Вона має бути поширена на всі галузі публічного права.
4. основою для концепції людиноцентризму є права та свободи людини і громадянина, належно закріплені.

Відмова у сфері ДУ та в системі державної служби України від системоцентричного підходу на користь людиноцентричного є об’єктивною реальністю, яка:
• необхідна, перш за все, для керівника як організатора колективної діяльності підлеглих співробітників;
• характеризує керівну діяльність не лише як науку управління, а й як мистецтво управління;
• набуває першочергової значимості та вагомості для поліпшення міжособистісних відносин у форматі «суб’єкт управління – об’єкт управління»;
• надає управлінській вертикалі з традиційною обов’язковістю відносин підлеглості характеру взаємозацікавленого соціального партнерства у межах організації адміністративного зразка;
• передбачає реалізацію й актуалізацію особистістю кожного співробітника свого творчого професійно-особистісного потенціалу;
• олюднення субординаційних ієрархічних відносин, що сприяє, по-перше, активізації особистісного потенціалу кожного співробітника, по-друге, підтриманню інституційної пам’яті та корпоративізму між усіма співробітниками

3. Конституція України як нормативна основа запровадження принципу людиноцентризму у сферу публічного управління
Вибір людиноцентризму можна вважати цілком логічним та закономірним з огляду на КУ:
Стаття 3. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Зважаючи на сучасний рівень розвитку України, використання людино- центристської ідеології у чистому (рафінованому) вигляді є малоперспективним, тому пропонується оновлення АП України проводити у тривимірній системі соціальних координат – «людина», «суспільство», «держава».

У КУ визначаються права, свободи, які має забезпечити громадянам ПА, її система, найважливіші положення щодо організації її діяльності.
КУ прийнята 28 червня 1996 р., містить преамбулу, основну частину, заключні та перехідні положення

Правова держава будується на принципах верховенства права та правового закону, ієрархічності законодавства (ст. 8), конституційної організації публічної влади (ст.ст. 6, 7, 19), визнання державою невідчужуваних конституційних прав і свобод людини та громадянина. Поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову є конституційним принципом (кожна з гілок влади діє незалежно, самостійно від іншої, без права делегування функцій і повноважень на засадах взаємних стримувань і противаг). Це закріплено в ст. 6 Конституції України, яка встановила, що державна влада здійснюється за принципом її поділу (на законодавчу, виконавчу та судову) і на основі повноважень, визначених Конституцією та законами. При цьому єдиним органом законодавчої влади є Парламент – ВРУ. Визнання державою природних, непорушних прав і свобод людини та громадянина, забезпечення їх державним захистом із наданням можливості громадянину ініціювати «запуск» державного механізму захисту його прав і свобод є одним із провідних принципів.
Єдність прав і обов’язків особи – один із головних принципів КУ, яка закріплює в ст. 24, що «кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, і має обов’язок перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості». Під конституційним обов’язком розуміється закріплена в КУ міра належного поводження (належної поведінки) суб’єкта.

4. Адміністративне право як конкретизоване конституційне право
Werner F: конституційне право:
1) визначає структуру та повноваження публічної адміністрації;
2) формулює засади взаємовідносин публічної адміністрації з приватними особами;
3) визначає межу функціонування публі- чної адміністрації щодо приватних осіб, яка не може бути перетнута;
4) містить принципи, які є центральним елементом у системі принципів діяльності публічної адміністрації;
5) закріплює загальні засади функціонування держави, які рівною мі- рою можуть бути застосовані і щодо окремого випадку чи си- туації, що виникає у сфері функціонування публічної адміністрації. (беруться до уваги ріш КСУ, КУ як акт прямої дії).
Мельник: Система АП Німеччини, формуючись у межах добре відомої всім формули «адміністративне право є конкретизованим конституційним правом», складається з двох основних блоків – Загального АП та Особливого АП.
Загальне АП містить правила, принципи, терміни та правові інститути, що стосуються абсолютно всіх сфер діяльності суб'єктів публічного управління (адміністративних органів), які у свою чергу регулюються нормами Особливого АП.
Загальне АП ФРН складається з окремих інститутів – основних принципів і понять адміністративного права, джерел адміністративного права, принципів діяльності адміністративних органів, організації суб'єктів публічного управління, суб'єктивних публічних прав, адміністративного акта, адміністративного договору, нормативних актів адміністративних органів, адміністративної процедури, виконання адміністративних рішень, публічного майна, матеріальної відповідальності держави за шкоду, яка виникла внаслідок порушення державним службовцем його службових обов'язків.
Особливе АП ФРН - окремі галузі (підгалузі), яких за орієнтовними підрахунками – близько тридцяти (будівельне право, дорожнє, промислове та господарське, соціальне, шкільне, право вищої школи тощо), проте однією з найбільш важливих і принципових галузей Особливого АП є поліцейське право (включено право мирних зібрань) та право охорони порядку.

5. Сучасний стан системи адміністративного права і основні тенденції її розвитку
Див у конспекті Бевзенка
Система АП — це внутрішня будова галузі, яка відображає послідовне розміщення елементів — інститутів і норм, що утворюють її єдність і структурний взаємозв’язок. Система АП – це не система АП законодавства
Загальна і особлива частини за Єлістратовим
В. К. Колпаков та О. В. Кузьменко – поділ на загальну, особливу та спеціальну частини

Загальна частина АП:
1) поняття та зміст ПА;
2) поняття АП;
3) предмет та метод адміністративного права;
4) зміст адміністративно-правових відносин та норм;
5) адміністративно-правовий статус суб'єктів права;
6) методи та форми ПА.
Особлива частина АП містить норми, що регулюють управління промисловістю, агропромисловим комплексом, соціально-культурною сферою (освітою, наукою та ін.), адміністративно- політичною діяльністю (управління внутрішніми справами, управління юс- тицією), а також міжгалузеве державне управління у сферах статистики, стандартизації, ціноутворення і т.ін.
Спеціальна частина об’єднує норми, що регулюють адміністративно- правову діяльність суб’єктів управління конкретними сферами. Наприклад, адміністративна діяльність органів внутрішніх справ.
За підручником кафедри ОЧ АП - адміністративно- господарське право, муніципальне право, поліцейське право, право публічної служби, будівельне право, телекомунікаційне право тощо.
Див питання про європейську концепцію О АП
Інститут АП — це сукупність норм, за обсягом дії порівняно менших, ніж галузь права. (наприклад, інститут правового акта управління, адміністративної відповідальності, інститут адміністративно- правових форм управління, публічної служби, адміністративної відповідальності, місцевого самоврядування.

Мельник: Ураховуючи досвід ФРН у сфері нормативного регулювання права мирних зібрань, а також доктринального вивчення порядку його реалізації, доцільним і необхідним є перегляд усталених у вітчизняній юридичній науці поглядів на питання системи АП. У межах системи О АП мають бути виділені його окремі підгалузі, зокрема такі, як поліцейське право [15] та право мирних зібрань.
Педько: виокремленням підгалузі адміністративно-деліктного права як процедурна складова АП з власними складовими — провадження у справах про адміністративні правопорушення; провадження щодо оскарження або опротестування рішення по справі; виконав- че провадження
Виокремлення галузі адміністративного процесуального права. Дані правовідносини, хоча і передбачають певне адміністративно-правове начало — наявність конфліктних правовідносин (як матеріальних, так і процедурних) між невладним (підвладним) та владним суб'єктом, все ж існують незалежно від них, мають власний суб'єктний склад та наявність у суб'єктів спеціальної адміністративної процесуальної правосуб'єктності
Колпаков: У радянський період предмет АП подають як відносини сфери ДУ або виконавчо-розпорядчої діяльності

6. АП як складовий елемент публічного права та його відмежування від приватного права
– АП України є похідним від конституційного, має розвивати й уточнювати його положення в галузях, сферах і секторах внутрішньодержавного суспільного життя;
– норми та інститути загального АП є вихідними (основоположними) для митного, податкового, муніципального права, а в деяких аспектах – і для господарського, фінансового, екологічного, земельного права та інших галузей публічного права;
– АП України є матеріальною основою самостійної процесуально-правової галузі, яка регулює судочинство в адміністративних судах (адміністративного процесу України);
– особливе АП пов’язане горизонтальними зв’язками з цивільним, фінансовим, господарським, аграрним, земельним і кримінальним правом;
– галузь АП має тісний горизонтальний та вертикальний взаємозв’язок із ДУ.

Мельник: система права, будучи динамічним утворенням, постійно змінює свою внутрішню структуру через взаємозв’язок та взаємодію своїх елементів, а тому розмеж- ування цих елементів стає просто неможливим. Це зокрема проявляється і на практичному рівні, де норми публічного права під час регулювання публічно-правових відносин доповнюються нормами приватного права і навпаки. У цьому плані досить згадати хоча б про інститут адміністративного договору, який є поєднанням норм, що входять до системи приватного та системи публічного права, або про «приватизацію» публічних функцій [16] чи виконання окремих державних функцій суб’єктами приватного права (НАК «Нафтогаз України»).

Сприйняття АП як права державної політики це підвищення вимог до цієї галузі права, бо гідної альтернативи не існує.
Не ставлячи під сумнів величезне значення конституційно-правових норм в організації гілок державної влади, вони визначають лише формат загальної організації, що підтверджується положеннями ЗУ «Про КМУ» [11], «Про ССС» [12], «Про регламент Верховної Ради України», переважно адміністративно-правовими нормами, якими вже забезпечується безпосередня організація та повсякденне функціонування цих ключових державних інститутів.

7. Сучасні погляди на сутність та призначення адміністративного права
Першопрохідці – Голосніченко та Аверянов Вадим Борисович
Правильність обраної людиноцентристської стратегії реформування АП України підтверджується багаторічним досвідом більшості європейських країн.
Аверянов: Нині в основу АП покладені принципи ДУ. Як відомо, за радянською науковою традицією АП фактично було єдиною галуззю, яка не мала власне принципів галузі права. Це, до речі, і є яскравим виявом «державоцентристської» ідеології АП, що зберігається до сьогодні. Адже для ДУ головне – досягти раціональності й ефективності управлінської діяльності, але аж ніяк не всебічного забезпечення прав людини. Звідси стає зрозумілим: щоб запровадити нові принципи АП, треба відмовитись від абсолютизації управлінської природи АП, тобто від тлумачення її предмета регулювання через призму відносин ДУ.
У контексті нової доктрини українського АП суспільна роль цієї галузі права, на думку В. Б. Авер’янова, вбачається не суто «управлінською», а переважно «обслуговуючою», «публічно-сервісною» [5], а суспільна (соціальна) цінність АП в сучасному європейському розумінні полягає у тому, що воно виступає основним регулятором гармонійних взаємовідносин між ПА, суб’єктами (органами і посадовими особами) виконавчої влади і МС та громадянами [9].
Предметом АП є сукупність відносин, що виникають при:
– організації та діяльності ОПА;
– внутрішньоапаратній організації діяльності державних органів та ОМС;
– взаємодії ОПА з ФО та ЮО.
Оновлення змісту адміністративно-правового статусу громадян є надзвичайно важливим завданням науки АП. Воно має відбуватися шляхом закріплення в законі не лише прав і свобод, які є невід’ємною частиною правового становища громадян у розвинених країнах світу, а й створення необхідного реального механізму забезпечення реалізації цих прав і свобод (в нас його нема, ні АПК) .

8. Вплив Конституції України на зміст, завдання та систему адміністративного права
Завдання – захист прав людини, людиноцентризм + див питання 3
Система – див далі
У нормах КУ закріплено загальні принципи адміністративно- правового регулювання. Так, щодо принципу законності у частині другій ст. 19 КУ зазначено, що ОДВ та ОМС, їх посадові особи зобов’язані діяти тільки на підставі, у межах повноважень та у спосіб, які передбачено КУ і ЗУ. Цей принцип отримує втілення в НПА, які регламентують процедури діяльності ОВВ та МС у різних сферах.
Тим самим розпорядження норм конституційного права є основоположними засадами для норм АП, які регулюють різноманітну і повсякденну виконавчо- розпорядчу діяльність суб’єктів адміністративно-правового регулювання. У нормах АП розвиваються і деталізуються положення КУ й інших джерел конституційного права щодо функціонування різноманітних сфер суспільного життя.

9. Євроінтеграція як чинник оновлення системи адміністративного права
В українському публічному просторі прагнення щодо європеїзації АП і відповідної галузі законодавства знайшли відо- браження в Концепції адміністративної реформи в Україні у 1998 році.
Після приєднання до ЄКПЛ в Україні були зроблені послідовні кро- ки щодо визнання юрисдикції Європейського суду з прав людини. Так, відповідно до Закону України від 23 лютого 2006 р. «Про виконання рі- шень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права (ст. 17). КАСУ містить норми, за якими «суд застосовує принцип верховенства права з ураху- ванням судової практики Європейського суду з прав людини». Таким чином, на українську правову систему поширились процеси конвергенції, характерні для європейського адміністративного простору, а громадяни України отримали право на звернення до європейського правозахисного механізму.
Яскравий опис процесу конвергенції подає Юрген Шварце (Jürgen Schwarze). При дослідженні змісту впливу європейських стандартів на зближення адміністративних правових систем держав — членів ЄС та перспектив його подальшого розвитку він зазначає, що раніше преце- дентне право Європейського суду знаходилося під впливом правових систем первісних держав — членів ЄС, зокрема, французького адмініАП, але вплив на розвиток права ЄС ніколи не був лише французьким. Збільшення числа держав — членів ЄС стимулювало диверсифікацію правового мислення Європейського суду.
Р. Мельник:
- системоутворюючі фактори АП – предмет АП, зовн /процес євроінтеграції/ і внутр. фактори.
Євроінтеграція, - цілеспрямована державна політика, що має на меті входження України до ЄС як його повноправного члена. ЗУ «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства ЄС»
Одним зі складових елементів правової системи, як відомо, є право у всіх його галузевих проявах. З викладеного неважко дійти висновку, що адаптація правової системи України до правової системи ЄС, між іншим, полягає і в адаптації національного адміністративного права до АП ЄС, а у зв’язку з цим — в узгодженні їх систем.

АП ЄС було створено на базі АП країн, що утворили ЄС, взявши від нього найбільш важливі, насамперед для захисту та гарантування прав, свобод та законних інтересів приватних осіб, елементи, які, власне, і склали його систему.
Визначальна роль АП у розбудові та функціону ванні ЄС – Мадридські критерії до країн кандидатів. Створення ЄАП /простору/.
Складові ЄАП:
а) принципи;
б) правові норми;
в) стандарти (за змістом — поєднання принципів (а) та правових норм (б);
г) національні адміністративні традиції;
ґ) спільні соціальні та культурні цінності національних держав;
д) спеціальні методи міжнародного співробітництва у сфері діяльності публічної адміністрації. При цьому національні публічні (державні) адміністрації
(е) виступають суб’єктами, внаслідок реалізації повноважень яких, власне, і відбувається практична реалізація програм та планів міжнародного та міжурядового співробітництва (сфери європейського адміністративного простору), та одночасно — останнім необхідним елементом ЄАП
Необхідно:
- нормативне оформлення принципів АП
- більш досконале закріплення правового статусу національної ПА
- регулювання адміністративних процедур (публічно-сервісних та втручальних, зокрема, інспекційних процедур)
- розвиток інституту матеріальної відповідальності посадових і службових осіб ПА за шкоду, завдану приватним особам під час виконання ними службових обов’язків /ст 56 КУ/
- врахування актів РЄ та ЄС.

10. Проблеми формування нових інститутів, підгалузей у системі адміністративного права
Мельник: завдяки євроінтеграції спостерігаємо включення до системи АП нових елементів (інституту принципів АП, інституту адміністративно-правового статусу ПА, інституту адмін. процедури, інституту матеріальної відп-ті ПА)
У країнах ЄС – адм. процесуальне право як складова АП
Сказати про О АП, проблеми диференціації, кодифікації та системи АП
Процесуальні правовідносини, що виникають у межах розгляду спорів адміністративними судами згідно з нормами КАСУ, без сумніву, можуть розглядатися як такі, що формують предмет адміністративного процесуального права. Однак поза «судовим» адміністративним процесуальним правом знаходиться значний масив відносин процесуального характеру, пов’язаних із діяльністю суб’єктів публічного управління. Останні врегульовано за допомогою норм, що розміщені у численних законах та підзаконних актах. Такі процесуальні норми тісно пов’язані із нормами матеріальними; їх важко сприймати і застосовувати без прив’язки до матеріальних норм. Саме ці групи норм складають нині єдину, матеріальну публічну галузь права — АП. Необхідність АПК.
Суспільні відносини, які формують предмет АП, є надзвичайно різноманітними. Цим обумовлюється тенденція щодо відокремлення від АП самостійних, скажімо так, «компактних» галузей — фінансового, митного, екологічного (природоохоронного), медичного права тощо. Відзначимо, що ці «компактні» галузі, як правило, поєднують норми, які раніше представляли інститути у складі так званої Особливої частини адміністративного права. Отже, виникає запитання: чи не настав час сформувати оновлене уявлення про складові саме цієї частини АП? Вирішення цього питання, на наш погляд, приведе до виправданого «виведення» з Особливої частини певних груп норм і утворення на їх основі самостійних галузей права зі своїми предметом та методом регулювання. Звісно, такі галузі матимуть значну кількість спільних із АП рис, але їх норми будуть спрямовані на регламентацію чітко окреслених груп суспільних відносин, що відзначаються специфічними ознаками, а тому потребують використання особливих прийомів регулювання. Приміром, сформувати самостійну галузь можна через об’єднання норм, які на сьогодні регламентують відносини щодо пенсійного забезпечення фізичних осіб.

11. Громадянське суспільство, держава та адміністративне право
Для успішного запровадження людиноцентризму у соціальному житті будь-якого державного утворення необхідно щонайменше два вагомих чинника – потужні та дієві інститути громадянського суспільства /ГС/ та правової держави.
Зважаючи на те, що АП відіграє роль домінуючої (провідної) галузі права у процесах нормативно-правового закріплення та реалізації державної (владної) політики у переважній більшості чинних соціальних систем, нова суспільна сутність цієї галузі права полягає у тому, що воно є правом забезпечення державної політики через діяльність публічних адміні- страцій (скорочено – право забезпечення державної політики).
ГС та АП
Зараз є два напрями становлення ГС – соціальний і державний
Було розроблено Порядок сприяння проведенню громадської експертизи діяльності ОВВ, затверджений ПКМУ - унормування інститутів ГС /гром орг.-ції, професійні та творчі спілки, організації роботодавців, благодійні і релігійні орг.-ції, органи самоорганізації населення, недержавні ЗМІ та ін. легальні суб’єкти. Взаємодія інститутів ГС з ОПА:
- участь у розробленні та обговоренні проектів НПА
- здійснення інститутами ГС громадського контролю за діяльністю ОДВ у формі громадського моніторингу підготовки та виконання рішень, експертизи їх ефективності
- проведення ОПА моніторингу і аналізу громадської думки, забезпечення своєчасного публічного реагуваннЯ
- ознайомлення населення з формами його участі у формуванні та реалізації державної політики
- розвиток управлінського консультування у двох організаційно-правових формах /у формі громадських консультативних рад або у формі внутрішніх консультативно-координаційних органів у системі виконавчої влади/.
Показником реалізації адміністративно-правових функцій та принципів розвитку ГС в Україні є право на звернення, право збиратися мирно, право на свободу об’єднань, право на участь в управлінні державними справами.
Держава виділилася із суспільства на певному ступені його зрілості і залежить від розвиненості суспільства.
з формуванням громадянського суспільства утверджується політична система суспільства, зміцнюється державна влада.
ГС - суспільство з високорозвиненого системою взаємодії в межах права вільних і рівноправних громадян, їх об'єднань, з реальним забезпеченням державою їх рівних можливостей вільно і безпечно розпоряджатися своїми силами, здібностями, майном, спираючись на право і власну правосвідомість.

Ознаки ГСа:
1) визнання автономної особи своїм головним суб'єктом, а її прав і свобод, честі й гідності - вищими соц.цінностями;
2) самореалізація права гр-н через такі інститути, як сім'я, церква, різні об'єднання, ЗМІ тощо;
3) добровільне формування інститутів - громадських об'єднань (прибуткових і неприбуткових);
4) наявність рівних можливостей громадян та їх об'єднань, що забезпечується державою;
5) урегульованість суспільних відносин, правосвідомість (наявність соц.. норм і принципів – правових, моральних, релігійних, звичаєвих);
6) є середовищем формування норм права в результаті багаторазового повторення тих самих суспільних відносин,
7) слугує соціальним джерелом побудови правової держави.
Структура громадянського суспільства є складною, охоплює економічні сфери та інститути (приватна власність, вільна праця, підприємництво); організацію і діяльність об'єднань громадян (громадських союзів, політичних партій, профспілок, творчих асоціацій, релігійних громад, соціальних рухів тощо), що добровільно сформувалися; сферу освіти, виховання, науки, культури, сім'ї, систему засобів масової інформації тощо.
Держава - це політико-територіальна організація влади найбільш впливової частини соціально неоднорідного суспільства, яка через апарат управління і примусу реалізує власну політику і водночас виступає офіційним представником усього суспільства та виконує загально-соціальні справи на основі правових норм, котрими забезпечує узгодження соціально-групових, індивідуальних і суспільних інтересів.

Загальні ознаки держави:
1) територія (у межах державних кордонів). Територія - матеріальна основа існування держави.
2) ознака громадянства (населення - соціальна основа держави). Громадянство - правовий зв'язок між особою та державою без зазначення етнічного походження особи;
3) має публічну владу, публічність якої виявляється в тому, що вона офіційно виступає від імені всього суспільства (народу), управляє його справами через спеціальний апарат управління - систему державних органів, що складаються з особливого розряду осіб, професіоналів з управління - та опирається на апарат примусу (в разі потреби), якими є органи і установи примусового характеру (збройні сили, поліція, органи державної безпеки, тюремні, виправно-трудові та інші пенітенціарні установи);
4) має суверенітет - верховенство всередині країни, незалежність і рівноправність у зовнішньополітичних зносинах. Сам суверенітет держави первинний щодо державної влади, він і є "право на владу";
5) має правову основу своєї діяльності, яку становлять НПА, нормативно-правові договори та інші джерела (форми) права, що є обов'язковими для виконання; забезпечує реалізацію норм права як загальнообов'язкових правил поведінки: охороняє і захищає права своїх громадян, а також інших людей, що перебувають на її території. Без права, законодавства держава неспроможна ефективно управляти суспільством, забезпечувати здійснення прийнятих нею рішень;
6) має єдину грошову систему, офіційну систему оподатковування і фінансового контролю;
7) має формальні реквізити - офіційні символи: прапор, герб, гімн.
Категория: Доклады | Добавил: opteuropa | Теги: доповідь з права., курсовая работа, лабораторна робота, дипломн, курсач, магістерська, скачати доповідь, реферат з біології, КОНТРОЛЬНА, курсова
Просмотров: 92 | Загрузок: 8 | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *:
Украина онлайн

Рейтинг@Mail.ru

подать объявление бесплатно