| Главная » Файлы » Доклады » Доклады |
Божественна комедія
| [ Скачать с сервера (24.8 Kb) ] | 31.05.2017, 14:30 |
| Найвеличнішим твором Данте стала «Божественна комедія» («Divina commedia»), приблизні хронологічні рамки якої — 1300-1321 pp. Над цим головним твором свого життя поет працював багато літ і вклав у нього весь свій зовнішній і внутрішній досвід. Свою працю він зміг закінчити в останні місяці життя. Д. назвав свою поему «Комедія» («La Commedia»), маючи на увазі її «середній стиль», щасливий фінал і до певної міри розважальність. Звичайно, він написав її італійською мовою. Епітетом «божественна» означив «Комедію» Дж. Боккаччо, і цей епітет, який виражав захоплення художньою довершеністю твору, швидко «вріс» у назву поеми Данте. «Божественна комедія» написана у жанрі ви-діння, популярного у середньовічній літературі, у якому зазвичай зображували «ходіння по муках» (тобто в пекло, де перебували грішники), при цьому туди могли потрапити лише святі, інколи — Богородиця. Данте значно видозмінив цей жанр, змалювавши не одні лише безодні Пекла, а й весь універсум, і до того ж пройшов через усі кола потойбічного світу особисто; живий, грішний чоловік, він зробив універсум частиною свого особистого життя. І хоча Данте писав про свій «сон, видіння», багато його сучасників вважали, що він насправді побував у «реальному» потойбічному царстві. У ті часи побутував навіть анекдот про двох жінок, котрі нібито бачили, що борода Данте «обпалена пекельним вогнем». Ідучи за середньовічною традицією, Данте вклав у свій твір чотири смисли: буквальний, алегоричний, моральний та анагогічний (містичний). Перший з них передбачав «натуральний» опис потойбічного світу зі всіма його атрибутами — і поет зробив це настільки переконливо, немовби бачив на власні очі те, що було лише витвором його надзвичайної уяви. Другий смисл передбачав вираження ідеї буття в її абстрактній формі: у світі все рухається від пітьми до світла, від страждань до радості, від оман до істини, від поганого до доброго. Головною можна вважати ідею сходження душі через пізнання світу. Моральний смисл передбачав ідею відплати за всі земні справи в потойбічному житті. Данте щиро вірив у те, що будь-який людський вчинок обов'язково матиме божественну віддяку, звідси й ідея жорстокої відплати тиранам, й ідея віддяки «вічним світлом» святим. Поет вважав себе зобов'язаним бути максимально конкретним й описовим у цих потойбічних картинах. Анагогічний смисл передбачає інтуїтивне осягнення божественної ідеї через сприйняття краси самої поезії як мови також божественної, хоча й створеної розумом поета, земної людини. Жанрову своєрідність дантівської «Божественної комедії» визначити нелегко, з цього приводу існує обширна література. Можна констатувати те, що це поема універсально-філософського характеру і в цьому аспекті може бути зіставлена з такими творами «синтезованих жанрів», як трагедія Й. В. Гете «Фауст» чи створений у XX ст. під впливом і Данте, і Гете роман М. Булгакова «Майстер і Маргарита». В усіх випадках глобальні параметри світу в його тяглості за межу реального співвідносяться з особистими долями творчої особистості, поета, вченого, його коханої жінки і того, хто може бути і другом, і опонентом, тому що в Гете це дух заперечення Мефістофель, у Булгакова — гуманний лиходій Воланд, а в Данте — надійний супутник в Пеклі і Чистилищі — друг і вчитель давньоримський поет Вергілій. Образи Данте, Вергілія, Беатріче можуть розглядатися і в пластичній конкретності, й алегорично. Данте — алегорія людини взагалі і людства в цілому, яке зайшло у безвихідь і шукає «вірного шляху», Вергілій — утілення земного розуму, оскільки він є супутником Данте і постійно пояснює всі події у Пеклі та Чистилищі. Але земний розум здатний сприйняти лише трагічне чи печальне, велич божества і радість блаженства розум осягнути не здатен. Через те на порозі Раю Вергілій покидає Данте, а в обителі вічного світла його проводирем стає Беатріче, алегорія небесної мудрості. Дантівський образ може включати декілька алегоричних значень, Беатріче втілює також силу любові в її філософському, більше того — в її трансцендентальному розумінні. І водночас це алегорія Краси, і з нею пов'язане уявлення про те, що Краса врятує світ. Це нова Беатріче, в котрій, проте, живе частинка тієї юної дівчини, котра колись, на Землі, трапилася Данте на вулицях Флоренції і відповіла на його уклін. Цій поетичній трійці, яка втілює найважливіші елементи життя, доповненням служить увесь світ, представлений у численних персонажах, і кожен з них оригінальний і не повторює іншого. Розмаїття світу розгорнуте в цих епізодичних постатях — втіленнях індивідуальної людської долі, визначеної наперед, на думку автора, самим Творцем. Світ, зображений у «Божественній комедії», геометрично виважений, точний, вирахуваний до міліметра, оскільки мудрість творця гармонійно розподілила в ньому потворне, звичайне і прекрасне. Пізнання цього світу і складає смисл дантівського морального сходження. «Божественна комедія» ділиться на три частини («кантики»): «Пекло», «Чистилище» і «Рай». Поет із сумлінністю геометра креслить просторові параметри: у Пеклі — дев'ять кіл, у Чистилищі — два передчистилиша і сім уступів гори, що вивищується до небес, а в Раї — дев'ять небесних сфер. Композиція дантівської поеми побудована з урахуванням так званої магії чисел, згідно з якою священними є числа 3, 9 і 10. У «Божественній комедії» три кантики, три центральні постаті, в кожній кантиці по 33 пісні, а оскільки є ще перша пісня — пролог, то загальна сума пісень дорівнює 100. Світ Данте винятково цілісний і гармонійний, дивовижне навіть саме це поєднання математичної точності мислення з нестримною фантазією поета. У зображенні мандрівки потойбічним світом вражає поєднання достовірності картин, перенесених із земного буття, та алегоричності, що привносить у ці картини певну зашифрованість. Читання поеми й раніше потребувало коментарів, які розшифровували звичні для середньовічної культури алегорії. У першій пісні-пролозі Данте розповідає про те, як «здолавши півшляху життя земного» (у ті часи — 30 років) він «трапив у похмурий ліс густий», і цей дикий ліс — алегорія земного буття, і, можливо, якоюсь мірою в ній зашифрована і жорстока історична епоха, в якій жив поет. Сповнений страху і сум'яття, герой поеми шукає втрачену «певну дорогу» (алегорія ідеалу), але дорогу йому заступають три звірі. Існує ціла дискусія в науковій літературі про алегоричний смисл кожного з цих уособлень людських вад, але більшість схиляється до думки, що лев — алегорія жорстокості та гордині, у ньому риси тирана-володаря; вовк — алегорія егоїзму та жадібності; пантера — брехні, обману і любострастя; зі всіма цими людськими гріхами Данте неодноразово буде зустрічатися в різних колах Пекла та на уступах гори Чистилища. Небезпечних звірів відганяє Вергілій, вірніше, це всього лише тінь Вергілія, котрий прийшов допомогти Данте, тому що його викликала з пекельних глибин тінь святої Беатріче, звелівши Вергілію врятувати її друга. Алегорія — небесна мудрість йде рятувати людину, посилаючи їй розум. Кожна кантика має свій алегоричний зміст: Пекло — втілення страшного та потворного, Чистилище — поправних вад і угамовуваної печалі. Рай — алегорія Краси, Радості. Кожна форма покарання в Пеклі також має свій алегоричний ракурс, як і кожне випробування в Чистилищі і кожна форма нагороди в Раю. Уявивши цей світ як заснований Творцем, Данте насправді сконструював його сам. Дослідники припускають, що Данте мав юридичну освіту, якщо міг так визначити провину і заслугу кожного, розподілити героїв по пекельних прірвах, уступах гір Чистилища і небесних сферах Раю. Данте з'єднав у своєму універсумі персонажі вигадані та історичні. До перших належать образи міфологічні, античні (Улісс, Антей та ін.), біблійні (Іуда, Лія, Рахіль) й образи літературні (Трістан, Ланселот, персонажі рицарських романів). Історичні постаті можуть бути з давнини (Катон, Брут, Цезар) або з недалекого минулого (Фаріната, папа Нікколо III), але найбільше співвітчизників Данте, чиї імена стали історичними завдяки «Божественній комедії»: Уголіно делла Герардеска, Франческа да Piміні, злодій Вані Фуччі та багато інших. Окремі епізоди зажили великої популярності, послужили багатьом поетам, художникам і композиторам, найбільше таких яскравих епізодів із сильними характерами у першій кантиці — «Пекло». Довгий (тристрофний) напис на брамі Пекла закінчується знаменитим рядком: «Лишайте сподівання всі, хто входить» («Lasciate ogni speranza, voi ch'entrate!»), потім ідуть картини жорстоких покарань грішників, при цьому кари алегоричні: тирани плавають у киплячій крові; зрадники закуті в кригу, тому що серця їхні холодні; грішники любові носяться у вогненному смерчі. У першому колі Пекла — Лімбі перебувають душі безневинних, але не гідних світла людей, душі «великих дохристиян»: поміж них філософи Стародавньої Греції Сократ і Емпедокл, тут і Демокріт. Д. відводить місце в Лімбі навіть іновірцям-мусульманам, вченому Авіценні та полководцю Саладіну. Особливою шаною оточені в Лімбі великі поети античності: Гомер, Овідій, Горацій і Лукан, до цієї ж когорти належить і Вергілій, котрий тимчасово полишив Лімб задля мандрівки з Данте. Лімб — вигадка автора «Божественної комедії», котрий зважився вшанувати заслуги поетів античності. Відвагою було й те, що Данте у Лімбі приєднується до когорти великих поетів античного світу, ставить себе в один ряд з Гомером та іншими античними поетами, котрих особисто вважав найвидатнішими майстрами. У перших колах Пекла карають грішників плоті, які не вміли перемогти свій інстинкт: ненажери, пияки, розпусники. У другому колі Пекла Данте зустрічає тіні Франчески та Паоло — мабуть, найзнаменитіший епізод «Комедії»! Образ Франчески да Ріміні контрастує з потворними постатями пекельних персонажів: він ліричний, у ньому є й трагічне звучання. Грішна жінка, одружена проти її волі, покохала Паоло — брата її чоловіка. Жорстокою була розправа ображеного чоловіка, він проткнув Паоло і Франческу, котра намагалася його захистити, одним кинджалом, тому тіні Франчески та Паоло кружляють у вогненному вихорі нерозлучно. Розмова Данте і Франчески — справжній диспут про мистецтво кохання, з основними його постулатами: «Кохання, що шляхетних обпіка», «Кохання, що кохать дає коханим» (Данте повсюди подається у перекладі Є. Дроб'язка). Але найвідоміший рядок Данте, вкладений в уста юної грішниці: «Немає більшого страждання, Як згадувати любий щастя час В біду», — ці слова Франчески є «вступом» до розповіді про те, як вони з Паоло читали на самоті рицарський роман про Ланселота, поцілувались і «вже того дня більш не читали ми». Франческа і Паоло — перша у світовій літературі закохана пара, що читає книги; можливо, цим підкреслюється близькість двох великих насолод буття — кохання та поезії. Данте співчуває гріховному коханню Франчески та Паоло, в якому пристрасть поєдналася з високим духовним почуттям, поет співчуває закоханим. У десятій пісні «Пекла» Вергілій і Данте проходять камінним містом Діт, де у вогняних могилах горять єресіархи, які заперечували безсмертя душі. Поміж них — Фаріната дельї Уберті — вождь гібелінів Флоренції, полководець і державний діяч. Виразно окреслений зовнішній вигляд Фарінати, котрий стоїть у вогняній могилі: А він, чоло здіймаючи та груди, Здавалось, Пекло згорда роздивлявсь. («Пекло», X, 35-36) Змальовуючи людину з ворожої йому партії і, до того ж, єретика, Данте ставиться до Фарінати не лише зі співчуттям, а й з повагою, у цьому воїні приваблює одержима відданість своїй партії, нехай і переможеній. Автор «Пекла» розуміє природу людської пристрасті, вбачає у ній основу особистісного начала в людині. Один із найзначніших у «Пеклі» — образ Улісса (Одіссея), близький самому автору і своєю блукацькою долею, і нестримною жагою пізнання: Ні почуття до сина, ні любов До батька, ні палкий вогонь сердечний, Який до Пенелопи не холов, — Не похитнули потяг небезпечний Душі моєї — бачить в світ вікно... («Пекло», XXVI, 94-98) | |
| Просмотров: 984 | Загрузок: 7 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |