| Главная » Файлы » Доклады » Доклады |
«Церква в політичних реаліях України» з дисципліни «Соціологія релігії»
| [ Скачать с сервера (52.0 Kb) ] | 04.04.2017, 00:39 |
| Релігія як чинник політичного життя може суттєво впливати на хід політичних процесів, їх виникнення, розвиток та занепад. Її вплив на політику є постійним, хоча ступінь його залежить від цілого ряду умов, часу і простору. Упродовж усієї багатовікової історії українського державотворення відносини між церквою і політичною владою завжди були невід'ємною складовою справжньої незалежності українського народу, зумовлюючи духовні засади його життєдіяльності. Ще з часів князя Володимира християнська релігія в її грецькому чи, інакше кажучи східному обряді стала для слов'ян могутнім консолідуючим чинником, носієм державницької ідеології, суспільної моралі та культурного прогресу. Українські ієрархи обиралися депутатами на сеймах і сеймиках, залучались до виконання представницьких функцій, входили до складу посольств і дипломатичних місій. Початок XX ст. ознаменувався для українського народу могутнім сплеском національної самосвідомості та значною активізацію діяльності політичних рухів. Саме за часів гетьманату було вперше започатковано процес творення з українських єпархій Російської Православної церкви національної церковної інституції на чолі з митрополитом Київським і затвердження за цією церквою автономного статусу у межах Московського патріархату. Позиція глави держави - Гетьмана - була за маніфестована однозначно: він виходив з вимог політичного моменту - в незалежній державі має бути своя церков. Але після падіння Директорії, проголошена нею автокефалія Української церкви не затрималась. Кінець 80-х та початок 90-х років XX ст. можна охарактеризувати як відродження релігійного життя на Україні, зокрема відродження Греко-католицької та Автокефальної церков та інших конфесій. Можна стверджувати, що на серпень 1991 року, коли було прийнято Акт про державну незалежність України, українські церкви було вже заангажовано до політичної боротьби і вони повною мірою перебрали на себе функції політичних інституцій. Кожна з українських церков і конфесій мала своїх політичних протекторів, а ці протектори натомість використовували підтримку релігійних організацій під час виборів, різноманітних суспільно-політичних акцій та розподілу місць на " політичному Олімпі". Адміністрація першого Президента України Л.Кравчука, як і колись гетьманський уряд, головну ставку у справі досягнення автокефалії зробила не на мало чисельні проукраїнські церковні інституції ( у 1918 р. це було Братство св. Кирила і Мефодія, а в 1991 р. - Українська Автокефальна Православна Церква ), а на потужну й найчисельнішу Українську Православну Церкву, підпорядковану Московському Патріархату [1]. Уся діяльність президентської адміністрації в галузі релігійних відносин була спрямована на творення по суті державної Української Православної автокефальної церкви. Головні надії при цьому покладалися на митрополита Філарета (Денисенка). За умов активного втручання політичної влади у внутрішньо церковне життя УПЦ-КП вдалося суттєво розширити свій вплив за межі Галичини й утвердитися на Київщині та Волині. Першим кроком Президента Л.Кучми у сфері державно-церковних відносин стала ліквідація Ради у справах релігій, що задекларувало відмову новообраного Президента від подальшої державної підтримки митрополита Філарета. Втім треба нагадати, що під час президентських перегонів 1994 р. Л.Кучма мав підтримку своєї кандидатури промосковської УПЦ. На передодні виборів у Верховну Раду 1998 р. в Україні утворились партії християнського напрямку, такі як Українська християнська-демократична партія, Християнсько-демократична партія України, Республіканська християнська партія та Християнсько-народний союз. Але результати виборів для християнських демократів були незадовільні. Президентські вибори 2004 року виявилися дуже драматичними. Усі політичні сили країни розмежувалися на два великі табори: один підтримував кандидата від влади В.Януковича, інший - лідера опозиції В.Ющенка. Аналогічна картина конституювалася й у релігійному сегменті українського суспільства. Релігійний простір України відчутно поляризувався. В результаті на одному полюсі опинилася УПЦ-МП, а на другому - цілий спектр релігійних інституцій - УПЦ-КП, УГКЦ, УЛЦ, РКЦ, Церква християн віри євангельської України, Українська євангельська церква тощо. УПЦ-МП відверто ангажувалась на стороні екс-прем'єра [2]. Тут були і проповіді з амвона на підтримку провладного кандидата в Президенти В.Януковича, і друк й поширення листівок в його підтримку, і політизовані хресні ходи [3] та мітинги, і наклепи на кандидата в президенти В.Ющенка в церковних засобах масової агітації, і відлучення від Церкви тих, хто хоч якось виявляв підтримку народного обранця. Предстоятель Церкви Московського Патріархату митрополит Володимир (Сабодан) з показушною метою їздив із провладним претендентом В.Януковичем і до Москви, і до Єрусалиму, і до Афону. При цьому Церква йшла на явне порушення Конституції і Закону про свободу совісті. Стаття 5 цього Закону забороняє релігійним організаціям брати участь в політичному життя, вести агітацію або фінансування виборчих компаній [2]. Але, хоч Церква й відокремлена від держави, вона не є відокремленою від суспільства з великим обсягом його загальнолюдських проблем. Майдан це засвідчив. На парламентських перегонах 2006 року ми спостерігали, як деякі політичні партії використовували підтримку релігійних організацій у своїй передвиборчій компанії, зокрема "Народну опозицію" Блока Наталії Вітренко підтримували святі отці УПЦ-МП тощо. Для політичних партій присутність у партійних списках представників релігійних організацій гарантувало використання електорального ресурсу віруючих. Так цей ресурс спробували використати такі партії, як Партія регіонів, НСНУ, партія "Нова сила" Юрія Збітнєва, блок "Патріоти України", блок "Народна опозиція" Наталії Вітренко, Українська консервативна партія, блок НДП тощо [4]. На президентських виборах цього року тенденція минулих виборів залишилась, але підтримка кандидатів в президенти з боку церкви була дещо спокійною, без листівок, агітацій тощо. Релігія і політика в Україні продовжують залишатися доволі взаємопов'язаними сферами суспільного життя. Досвід показує, що ступінь політизації релігійних об'єднань або міра включення конфесій у політичні процеси визначається кількома факторами: патронатом органів влади над окремими конфесіями, правовою розмитістю у визначенні меж активності церковних інституцій, нечіткістю закону щодо відповідальності за його порушення з боку церков тощо. | |
| Просмотров: 373 | Загрузок: 9 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |