| Главная » Файлы » Доклады » Доклады |
Договірне сімейне право
| [ Скачать с сервера (78.0 Kb) ] | 19.05.2017, 23:12 |
| Договірне сімейне право У Кодексі 1926 р. було кілька артикулів, які дозволяли матері та батькові дитини "порозумітися" щодо конкретних питань сімейних відносин. Так, в артикулі 23 цього Кодексу було записано, що "всіх заходів вживають батьки за спільним порозумінням ", а у арт. 26 - батьки, які не проживали спільно, "мали порозумітися, при кому мають перебувати неповнолітні діти ". Отже, мова йшла ні про що інше, як про договір між ними. У частині 1 ст. 6 Кодексу 1969 р. було записано таке: "Правове регулювання шлюбних і сімейних відносин в Україні здійснюється тільки державою". Подібної норми у Кодексі 1926 р. не було. Поряд з цим, у Кодексі 1969 р. неодноразово вживалися словосполучення "за згодою", "дійти згоди", "досягнення згоди". Але ж згода - це домовленість, а домовленість - це договір. Тому були підстави вважати, що в окремих випадках, дозволених законом, йшлося фактично про індивідуальне, "локальне", регулювання сімейних відносин. Так, батькам було дозволено домовитися про ім'я дитини, але не було дозволено домовитися про розмір аліментів на дитину. Якщо ж вони все - таки домовлялися про це, то їхня домовленість пов'язувалася виключно з добровільним її виконанням. Однак говорити про договір як регулятор сімейних відносин було не прийнято. Використання терміну "договір" вважалося недоцільним45. Включення, відповідно до Закону України від 23 червня 1992 р., до Кодексу ст. 27-1 "Право подружжя на укладення шлюбного контракту "не призвело однак до внесення змін до ст. 6 цього Кодексу. В результаті, між цими нормами виникла колізія, якій, проте, ніхто не надав значення. З цього часу можливість договірного регулювання сімейних відносин уже активно не заперечувалася і дратувала лише декого. "Договори, якими пропонується врегулювати відносини щодо немайнових прав, докорінним чином суперечать цивільному праву, - вважає Я. М. Шевченко, - оскільки ним просто неможливо обмежити особисті права жодного з батьків та встановити моральні обов'язки". З таким поглядом на договірне регулювання відносин щодо здійснення батьками виховання дитини можна і не погодитися. Важко збагнути, чому визначення у договорі (а договір - це акт доброї волі сторін) днів та годин, коли батько, який проживає, наприклад, у Львові, матиме можливість спілкуватися з дитиною, котра живе з матір'ю у Харкові, є обмеженням його права? Невідомо на чому базується твердження про те, що договір встановлює моральні обов'язки. Обов'язок, визначений договором, є обов'язком правовим, хоча, з точки зору Конституційного Суду України, правовим є і моральний обов'язок. І цьому важко заперечити. Невиконання матір'ю обов'язку забезпечити право батька у визначені дні спілкування з дитиною може мати наслідком відшкодування матір'ю матеріальної та моральної шкоди, завданої батькові, що чітко визначено у ст. 157 СК. Правда, встановлення обов'язку відшкодування такої шкоди, на думку Я. М. Шевченко, "просто докорінно суперечить юридичним засадам правового регулювання"47. Доведеться читачеві самому визначити, хто ж має рацію. Сімейні відносини - це відносини особистого, приватного, а не публічного характеру. Тому значна питома вага має бути віддана саме "власному" їх регулюванню. Ця незаперечна істина вперше дістала пряме законодавче закріплення у ст. 9 СК "Регулювання сімейних відносин за домовленістю (договором) сторін". Чи були підстави для вживання у назві і в тексті цієї статті слів "домовленість" та "договір"? На мій погляд, були і зумовлювалися бажанням відділити щоденні сімейні домовленості (які продукти харчування купити, що приготувати на вечерю, дозволити чи заборонити дитині відвідати небезпечне видовище тощо) від небуденних, серйозних договорів, потреба укладення яких виникає не щодня. Отже, договір - це завжди домовленість, у той час як домовленість - це не завжди договір з відповідними юридичними наслідками для сторін. Домовленості можуть бути нематеріального і матеріального характеру, наприклад, про ім'я дитини, про місце її літнього відпочинку. Договори так само можуть мати таку ж двояку сутність. В одному договорі можуть міститися одночасно умови немайнового і майнового характеру. Види сімейних договорів У Сімейному кодексі передбачена можливість укладення таких договорів: 1) шлюбного договору (ст. 92); 2) договору дружини та чоловіка про те, з ким із них після розірвання шлюбу будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні їхнього життя братиме той, хто буде проживати окремо, тобто так званого "договору про розірвання шлюбу" (ст. 109); 3) договору дружини та чоловіка про надання утримання (ст. 78); 4) договору дружини та чоловіка про припинення права на аліменти у зв'язку з набуттям права власності на нерухомість (ст. 89); 5) договору матері та батька про сплату аліментів на дитину (ст. 189); 6) договору матері та батька дитини про припинення права дитина на аліменти у зв'язку з набуттям права власності на нерухомість (ст. 190); 7) договору дружини та чоловіка про визначення порядку користування нерухомістю (ст. 66); 8) договору про поділ нерухомого майна (ст. 68). Цей перелік не є вичерпним. Членам сім'ї, родичам не заборонено укладати інші договори, спрямовані на урегулювання сімейних відносин між ними, якщо ці договори не суперечитимуть імперативним (обов'язковим) нормам цього Кодексу та інших законів, а також моральним засадам суспільства. Учасники Сімейні договори можуть бути укладені між: 1) дружиною та чоловіком; 2) матір'ю та батьком дитини; 3) матір'ю, батьком і дитиною; 4) іншими родичами та членами сім'ї, відносини між якими врегульовані Сімейним кодексом; 5) між тими родичами, відносини яких не охоплені Сімейним кодексом (наприклад, між троюрідними сестрами чи між тіткою та племінницею про надання утримання). Така широка палітра учасників сімейних договорів, розмаїття їх змісту є одним із проявів демократизації сімейного законодавства України. Особливість договорів про патронат, про прийняття у свою сім'ю сироти чи дитини, позбавленої батьківського піклування, зумовлює і особливість їх суб'єктного складу. ДОГОВІРНЕ РЕГУЛЮВАННЯ СІМЕЙНИХ ВІДНОСИН ________________________________________ Сімейним кодексом України (далі — СК) передбачено можливість регулювання майнових відносин подружжя в договірному порядку. Так, рядом статей СК, окрім статей, що стосуються укладення шлюбного договору, також передбачено можливість укладення договорів про порядок користуванням майном (ст. 66 СК), про поділ (виділ) нерухомого майна (ст. 69 СК), договір подружжя про надання утримання (ст. 78 СК), договір про припинення права на утримання взамін набуття права власності на жилий будинок, квартиру чи інше нерухоме майно або одержання грошової допомоги (ст. 89 СК), договір між батьками про сплату аліментів на дитину (ст. 189 СК), договір про припинення права на аліменти на дитину у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно (ст. 190 СК). ________________________________________ ДОГОВІР ПРО ПОРЯДОК КОРИСТУВАННЯМ МАЙНОМ Статтею 66 СК передбачено право подружжя домовитися між собою про порядок користування майном, що йому належить, на праві спільної сумісної власності. Даний вид договору не змінює правового режиму майна, що знаходиться у спільній сумісній власності подружжя, а лише визначає в якому порядку буде використовуватись дане майно. Слід звернути увагу, що такі договори можуть укладатися лише стосовно майна, що знаходиться виключно у спільній сумісній власності подружжя, і не поширюється на майно, що належить дружині чи чоловіку на праві особистої приватної власності. У ст. 59 СК передбачено зобов'язання того із подружжя, хто є власником особистого приватного майна, здійснювати володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім'ї, насамперед дітей, і другий із подружжя вправі вимагати, щоб користування таким майном здійснювалося в інтересах сім'ї. Однак можливості укладення договорів щодо порядку користування таким майном" законодавством не передбачено. Договір про порядок користування майном може укладатися стосовно будь-якого майна, що знаходиться у спільній сумісній власності подружжя. Форми такого договору закон не визначає, тому вона може бути обрана на розсуд подружжя. У ч. 2 ст. 66 СК передбачено, що договір про порядок користування житловим будинком, квартирою, іншою будівлею чи спорудою, земельною ділянкою, якщо він нотаріально посвідчений, зобов'язує правонаступника дружини та чоловіка. Тобто правонаступники одного із подружжя будуть зобов'язані здійснювати користування майном, що визначене у договорі, в тому самому порядку, що і особа, правонаступником якої вони є. Однак умови такого користування будуть поширюватись виключно на майно, що перераховане в даній статті, й іншого виду майна не будуть стосуватися, навіть якщо договір про порядок користування ним буде посвідчений нотаріально. ПОДІЛ МАЙНА Зазвичай, розподіл майна, що перебуває у спільній сумісній власності подружжя, здійснюється при розірванні шлюбу. Однак здійснення поділу майна в договірному порядку можливе також у період дії шлюбу. Поділ такого майна в договірному порядку має бути здійснено за взаємною згодою подружжя, тобто добровільно, відповідно до норм цивільного законодавства. При поділі спільного сумісного майна долі подружжя визнаються рівними, якщо інше не було передбачено домовленістю між ними. Подружжя може здійснити поділ як усього майна, так і лише його частини, залишивши інше майно у спільній сумісній власності. Відповідно до п. 35 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, що затверджена наказом Міністерства юстиції України 03.03.2004 р. № 20/5 (далі — Інструкція) визначено, що обов'язковому нотаріальному посвідченню підлягають договори про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Інструкція не робить поділу майна, договір про поділ якого підлягає нотаріальному посвідченню, на види, тому керуючись виключно нормами Інструкції напрошується висновок, що нотаріальному посвідченню мають підлягати всі договори про поділ майна. Однак відповідно до ст. 69 СК нотаріальному посвідченню підлягають лише договори про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя. Стосовно нотаріального засвідчення договорів про поділ іншого майна — в СК така необхідність не передбачена. УГОДА ПОДРУЖЖЯ ПРО НАДАННЯ УТРИМАННЯ Відповідно до ст. 78 СК подружжя має право укласти договір про надання утримання одному з них. Право на утримання мають особи відповідно до ст. 75 СК. Щодо такого договору істотними умовами є умови, розмір та строки виплати аліментів. Такий договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується. За домовленістю сторін утримання може надаватися як у натуральній, так і у грошовій формі. У разі обрання грошової форми утримання, зрозуміло, що сума аліментів обумовлюється. Але у випадку, якщо утримання буде надаватися у натуральній формі, необхідно визначити, що саме буде передаватися, зазначити характеристики речей та їх кількість. Відповідно до п. 177 Інструкції при посвідченні договору про утримання нотаріусом перевіряється факт непрацездатності того з подружжя, на користь якого укладається угода. Непрацездатними (за віком або за станом здоров'я) визнаються особи, які досягли пенсійного віку, установленого законом, або є інвалідами І, II, III групи, про що зазначається в тексті договору. На утримання також матиме право той з подружжя, заробітна плата, пенсія, доходи від використання його майна та інші доходи якого не забезпечують йому прожиткового мінімуму, установленого законом. Про встановлення цих обставин нотаріусом зазначається у тексті договору. На примірнику договору про надання утримання, що залишається в справах державної нотаріальної контори чи приватного нотаріуса, робиться відмітка, у якій зазначаються реквізити документа, що підтверджує встановлені нотаріусом обставини для надання утримання. При укладенні договору нотаріус має роз'яснити сторонам положення ч. 4 ст. 77 СК, відповідно до якої у разі, якщо платник аліментів виїжджає на постійне місце проживання у державу, з якою Україна не має договору про надання правової допомоги, аліменти можуть бути сплачені наперед за час, визначений домовленістю подружжя, а у разі спору — за рішенням суду. Про здійснення такого роз'яснення нотаріус зазначає у тексті договору. Крім того, у тексті договору нотаріусом зазначається можливість вчинення виконавчого напису нотаріусом у безспірному порядку у випадку невиконання умов договору про надання утримання з посиланням на ч. 2 ст. 78 СК, якою передбачена можливість стягнення в такому порядку. Відповідно до ст. 89 СК договір про надання утримання може бути припинено за домовленістю подружжя шляхом укладення договору про припинення права на утримання взамін набуття права власності на житловий будинок, квартиру чи інше нерухоме майно або одержання одноразової грошової виплати. Договір, за яким передається у власність нерухоме майно, має бути нотаріально посвідчений і підлягає державній реєстрації. На майно, яке було одержане на підставі договору про припинення права на утримання, не може бути звернене стягнення. ДОГОВОРИ ЩОДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДИТИНИ Батьки також можуть у договірному порядку подбати про матеріальне забезпечення дитини. Так, у ст. 189 СК передбачено, що батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину, у якому визначити їх розмір та строки виплати. Звичайно, умови такого договору визначають батьки, вони не можуть порушувати права дитини, які встановлені СК. Тому батьки при визначенні умов договору будуть обмежені певними положеннями СК, зокрема, при визначенні розміру аліментів. Договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується. У разі невиконання одним із батьків свого обов'язку за договором аліменти з нього можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса, про що нотаріус роз'яснює при посвідченні договору з одночасним зазначенням про це у тексті договору. Відповідно до ст. 190 СК той із батьків, з ким проживає дитина, і той із батьків, хто проживає окремо від неї, з дозволу органу опіки та піклування можуть укласти договір про припинення права на аліменти для дитини у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно (житловий будинок, квартиру, земельну ділянку тощо). Такий договір нотаріально посвідчується і підлягає державній реєстрації. Якщо дитина досягла чотирнадцяти років, вона бере участь в укладенні цього договору. Набувачем права власності на нерухоме майно є сама дитина або дитина і той із батьків, з ким вона проживає, на праві спільної часткової власності на це майно. У разі укладення такого договору на того з батьків, з ким проживає дитина, покладається обов'язок самостійно утримувати її. Однак, укладення такого договору не звільняє того з батьків, хто проживає окремо, від обов'язку брати участь у додаткових витратах на дитину, оскільки від таких витрат він не був би звільнений, якби аліменти стягувалися за рішенням суду. На майно, отримане за таким договором, не може бути звернене стягнення, окрім того, таке майно може бути відчужене до досягнення дитиною повноліття лише з дозволу органу опіки та піклування. Після досягнення дитиною повноліття вона здійснює розпорядження цим майном самостійно. Договір про припинення права на аліменти може бути визнаний судом недійсним за вимогою відчужувача нерухомого майна у разі виключення його імені як батька з актового запису про народження дитини. У разі визнання договору недійсним у відчужувала відновлюється право власності на нерухоме майно. Договір може бути також розірваний за позовом відчужувача нерухомого майна у разі невиконання тим із батьків, з ким проживає дитина, обов'язку по її . утриманню. У разі розірвання договору з цієї підстави до відчужувача повертається зобов'язання по утриманню дитини. Поняття та значення шлюбного договору Для нас поняття «шлюбний договір» відносно нове, тоді як за кордоном (у європейських країнах, Америці, тощо) він давно успішно застосовується. 23 червня 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про внесення змін і доповнень до Кодексу про шлюб і сім'ю України» (далі КпШС), котрим була передбачена можливість укладання шлюбного контракту між особами, які вступають у шлюб. Згідно з цим законом КпШС доповнений ст. 271, якою передбачена можливість укладання шлюбного контракту між особами, що вступають у шлюб. У цій же статті говориться, що порядок укладання шлюбного контракту визначається Кабінетом Міністрів України. Керуючись згаданим законом, Кабінет Міністрів України розробив «Порядок укладання шлюбного контракту», який був затверджений постановою Кабінету Міністрів України №457 від 16 червня 1993 р. 15 січня 2003 р. був прийнятий Сімейний кодекс України, в якому передбачена глава 10 – «Шлюбний договір», де детально регулюється порядок його укладання, необхідність у згаданій постанові відпала і вона була скасована. Таким чином, на сьогодні у нашій державі поняття «Шлюбний контракт» змінено на поняття «Шлюбний договір». Порядок укладання шлюбного договору регулюється тільки одним нормативним актом – Сімейним кодексом України, інші законодавчі акти втратили чинність. Шлюбний договір психологічно не всіма громадянами сприймається позитивно. Вважається, що у шлюб вступають виходячи не з матеріальних, а з особистих обставин, тобто по любові. Але у житті трапляється різне, і один з подружжя, а іноді і обидва жалкують, що своєчасно не визначились з тими чи іншими умовами шлюбних відносин. Тому можна стверджувати, що укладання шлюбного договору – це явище не антиморальне, а цілком соціально-справедливе, його слід застосовувати. Згідно з міжнародним законодавством і СКУ (ст. 93) шлюбним договором регулюється тільки майнові відносини між подружжям. Особисті відносини цим договором регулюватися не можуть. Це могло б призвести до порушення прав людини[3]. Шлюбним договором не може бути передбачено: – яке прізвище обере кожен з наречених при реєстрації шлюбу, яке прізвище і ім'я буде надано дітям, які народяться у подружжя; – пріоритет чоловіка або жінки у вирішенні питань сім'ї, ці питання повинні вирішуватись спільно чоловіком і жінкою; – обмеження у праві кожного подружжя стосовно навчання і за кінченим того чи іншого навчального закладу; – обов'язок одного з подружжя щодо прийняття тієї чи іншої віри; – обов'язок вінчання після реєстрації шлюбу; – працю на присадибній або дачній ділянці; – обмеження кількості дітей у подружжя; – обмеження жінки, яка має дитину (дітей), у праці або громадській діяльності; – обов'язок жінки (чоловіка) вступати у шлюбні відносини. Звичайно, насамперед викликає інтерес правова природа шлюбного контракту. З цього приводу в юридичній літературі зазначалося, що сімейне право є самостійною галуззю права, і шлюбний контракт є інститутом шлюбно-правових відносин цієї галузі з ознаками договору про спільну діяльність, а тому на відміну від цивільно-правових відносин суб'єкти (жінки) можуть вступити до шлюбу, не досягнувши громадянської дієздатності, сторонами його можуть бути лише фізичні особи, невиконання цієї угоди може стати підставою для розірвання шлюбу. Наведені аргументи, не є безспірними і такими, що засвідчують абсолютну ізольованість шлюбного контракту від цивільного права. Останнім часом юридична наука зосередила свою увагу на дослідженні шлюбного контракту як угоди, яка не обмежується сферою дії сімейних обов'язків. Тобто мається на увазі співвідношення правової природи шлюбного контракту і звичайних цивільно-правових угод. Так, на думку М. Антокольської щодо шлюбного контракту, неможливо довести його специфічну сімейно-правову сутність, яка відмежовує його від цивільно-правових договорів, а тому він є цивільно-правовою угодою з певною специфікою [11, с. 114]. Таку точку зору підтримали інші автори. З цього приводу І. Жилінкова зазначила, що, як і будь-який інший цивільно-правовий договір, шлюбний контракт має істотні особливості, котрі дозволяють розглядати його як самостійний вид договору [21, с. 117]. Однак форма шлюбного контракту, умови його дійсності, підстави визнання недійсним, процедура укладення і примусового виконання та інші моменти свідчать про те, що тут використовуються загальні цивільно-правові конструкції договірного права. Безперечно, не можна заперечувати наявності у шлюбного контракту ознак цивільно-правової угоди. Однак не можна водночас недооцінювати та применшувати роль сімейно-правових норм у формуванні умов шлюбного контракту та визначенні правового режиму майна подружжя. Тому не випадково М. Брагінський зауважив, що загальна норма цивільного законодавства щодо сімейних правовідносин закріплює принцип субсидіарності, і це законодавство регулює дані відносини у випадках, коли сімейні відносини не врегульовані сімейним законодавством, а тому є підстави для визнання шлюбного контракту різновидом цивільних договорів. За таких міркувань не можна не побачити певної непослідовності, адже якщо автор визнає за цивільним законодавством роль субсидіарного регулятора сімейних відносин, то аж ніяк не можна беззастережно визнавати шлюбний контракт лише за цивільно-правовою ознакою. Так чи інакше, шлюбний контракт як угода існує лише завдяки сімейному праву, а тому є підстави розглядати шлюбний контракт як сімейно-правовий договір, що йому притаманні усі ознаки цивілістичної угоди. Такою ж мірою його можна визнати цивільно-правовою угодою, що має сімейно-правову специфіку, а відтак – є комплексним договором. Однак дискусії серед вчених не обмежуються встановленням галузевої приналежності інституту шлюбного контракту. Прихильники визнання його цивільно-правовою угодою продовжують дослідження щодо її юридичної специфіки. Так, І. Жилінкова певною мірою справедливо зауважує, що в зарубіжній літературі виділяються наступні особливості шлюбного контракту, які відрізняють його від комерційних договорів: 1) предмет шлюбного договору, як правило, становить для держави значно більший інтерес, ніж предмет комерційного договору; 2) на зміст договору істотно впливає часто досить різний рівень матеріального становища сторін; 3) шлюбний контракт укладається до вступу в шлюб сторін, а виконується через певний, можливо досить тривалий, час. При цьому І. Жилінкова вважає перелічені особливості такими, що найбільш істотно дозволяють відмежувати шлюбний контракт від інших цивільно-правових угод. Однак, на наш погляд, проаналізовані нею істотні особливості шлюбного договору, сформульовані в зарубіжній літературі, не містять необхідних юридичних ознак, що могли б дати підстави для розташування шлюбного контракту у певній системі цивільно-правових договорів, оскільки вони мають переважно соціально-економічне спрямування [23, с. 398]. В юридичній літературі шлюбний контракт характеризується як такий, що розрахований на застосування в майбутній (шлюбний) період, як умовна угода з відкладальною умовою, як єдина шлюбна угода, яка набирає чинності у зв'язку з настанням іншого юридичного факту, тобто реєстрації шлюбу. З цивілістичної точки зору перешкод для визнання шлюбного контракту не існує. Дійсно, шлюбний контракт, що нині згідно з чинним законодавством укладається лише між особами, які мають вступити в шлюб, набирає чинності лише після реєстрації шлюбу. Отже, якщо шлюб не відбувся, то взагалі і умови шлюбного контракту не будуть виконуватися, тобто залишаться існувати лише формально. Тому в принципі немає перешкод не підтримати вищезгадані позиції про шлюбний контракт як угоду з відкладальною умовою за певних засторог, які випливають з особливостей настання чи ненастання реєстрації шлюбу як умови виникнення прав і обов'язків щодо спільного і роздільного майна осіб, які стануть подружжям. В юридичній літературі висловлювалася також принципова незгода з можливістю визнання шлюбного контракту угодою з відкладальною умовою. На думку І. Красько, шлюбний контракт не може розглядатися умовною угодою, яка хоча і є юридичним фактом, але не є «повноцінною» угодою. І. Жилінкова підтримала таку позицію, хоча і не погодилася з деякою аргументацією автора. На її погляд, по-перше, угода з відкладальною умовою передбачає, що умова, з настанням якої пов'язується виникнення відповідних прав і обов'язків, встановлюється самими сторонами договору. По-друге, при укладенні умовних угод закон надає юридичне значення недобросовісним діям сторін, спрямованим на сприяння чи навпаки – на перешкоджання настанню передбачених договором умов. Тому, продовжує автор, оскільки відмова від реєстрації шлюбу не може розглядатися як дія, що перешкоджає вступу в силу шлюбного контракту, і тим більше відмова від вступу в шлюб за наявності шлюбного договору не може слугувати підставою для визнання шлюбу укладеним, неможливим є застосування цивільно-правової конструкції умовних угод до інституту шлюбного контракту в цілому. Звичайно, такі аргументи є досить вагомими і здатні в багатьох дослідників викликати сумнів щодо визнання шлюбного контракту умовною угодою, але якщо не враховувати одну, на наш погляд, не досить істотну обставину. Вся справа в тім, що відповідно до ст. 51 Конституції України[1], ст. 24 СК України шлюб ґрунтується на вільній і взаємній згоді жінки та чоловіка, і у разі порушення одним із них будь-яких попередніх домовленостей про майбутній вступ у шлюб чинне сімейне законодавство не дає юридичних підстав розглядати таку особу, яка відмовилася від реєстрації шлюбу, недобросовісною. Така особа залежно від причин відмови може бути піддана лише громадському осуду. Власне, і сам шлюбний контракт не передбачає ніяких правових наслідків для його сторін у разі нереєстрації шлюбу. Більш важливою є проблема щодо місця шлюбного контракту в системі договорів та доцільності його розташування як самостійного цивільно-правового договору в новому Цивільному кодексі України. Виходячи з вищенаведеної загальної характеристики шлюбного контракту, його приналежність до сімейного права є природною, юридичне логічною і доцільною [16, с. 217]. Саме таким чином передбачалося вирішити це питання в проекті ЦК України, в главі 84 книги шостої якого було розташовано 9 статей, присвячених шлюбному договору. Так воно виявилося вирішеним у СК України, в якому шлюбному договору присвячена окрема глава 10, що складається з 12 статей. Усе це засвідчує правову доцільність врегулювання шлюбного договору (контракту) нормами сімейного законодавства. Отже, шлюбний договір – це угода, що укладена особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також між подружжям для врегулювання їхніх майнових відносин. Він охоплює низку окремих пунктів (угод), що стосуються різноманітних сторін життя сім’ї, тому дії там можуть передбачатися найрізноманітніші: передати майно у власність, надати кошти на утримання одного з батьків, створити умови для належного виховання дітей, покарати за подружню невірність (компенсація моральної шкоди) тощо. 1. Поняття шлюбного договору. Розтавити всі крапки над "і" шлюбним контрактом – цілком нормальне явище на Заході, якому завжди був властивий здоровий меркантилізм. Таких прикладів сила-силенна. Там уже нікого не лякає словосполучення "шлюбний контракт" і ніким не трактується як прояв недовіри. У нас же досі до нього ставляться як до модної "західної штучки" і реагують гамою найрізноманітніших емоцій: "То виходить ти мене не любиш! То виходить, ти мені не довіряєш!". Зате потім, коли доходить до реального розлучення, хтось стогне, що його пограбували, обдурили, залишили ні з чим... Вперше інститут шлюбного контракту був передбачений Законом України від 23 червня 1992 р. „Про внесення змін і доповнень до Кодексу про шлюб та сім'ю України", згідно з яким до КпШС було включено ст. 27-1, що дає право особам, які укладають шлюб, "за власним бажанням укласти угоду про вирішення питань життя сім'ї і передбачити майнові права й обов'язки членів подружжя". Через рік, 16 червня 1993 року, вийшла постанова Кабінету міністрів України "Про порядок укладання шлюбного контракту", яка регулює основні питання, пов'язані зі складанням цього документа. Шлюбний договір – це угода, що укладена особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також між подружжям для врегулювання їхніх майнових відносин. Він охоплює низку окремих пунктів (угод), що стосуються різноманітних сторін життя сім'ї, тому дії там можуть передбачатися найрізноманітніші: передати майно у власність, надати кошти на утримання одного з батьків, створити умови для належного виховання дітей, покарати за подружню невірність (компенсація моральної шкоди) тощо. Єдиної форми для документа немає, він може складатися як з одного пункту, так і з кількох сторінок, із докладним, вичерпним і розгорнутим описанням умов. Порядок укладання шлюбного контракту визначається Кабінетом Міністрів України. Відповідно до ч. 1 ст. 92 СК шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям. У літературі питання про правову природу цього договору (до прийняття СК у сімейному законодавстві вживалося поняття "шлюбний контракт") є дискусійним. Одні автори (М. Антокольська, А. Іванов, І. Дзера) вважають, що цей документ є цивільно-правовим договором. О. Дзера і Т. Ариванюк зазначають, що подібне твердження фактично межує з помилковим тлумаченням чинного законодавства. На їх погляд, є підстави розглядати цей документ як сімейно-правовий договір, якому притаманні усі ознаки цивільно-правового правочину. Проте зазначені автори суперечать самі собі, оскільки водночас підкреслюють, що згідно з загальною характеристикою шлюбного договору його належність до сімейного права є природною, юридично логічною і доцільною. І усе це свідчить про правову доцільність врегулювання питань, пов'язаних зі шлюбним договором, нормами сімейного законодавства. Є. Ульяненко вважає, що шлюбний договір за своєю правовою природою є особливим видом цивільного договору, специфіка якого полягає в тому, що його суб'єктний склад визначається сімейним правом, а предметом регулювання є майнові відносини, основу яких становлять відносини власності. З наведеним твердженням не можна погодитись. Шлюбний договір регулює не тільки відносини власності між подружжям, а й їх майнові права та обов'язки як батьків (ч. 2 ст. 93 СК). Згідно з ч. 1 ст. 99 СК дружина і чоловік можуть передбачити у шлюбному договорі додаткові умови надання утримання одним з подружжя другому з них. Правовий режим майна подружжя також має сімейно-правовий, а не цивільно-правовий характер. 1. Жилінкова зазначає, що шлюбний контракт є єдиним подружнім договором, вступ якого в силу пов'язаний з іншим юридичним фактом - реєстрацією шлюбу. Водночас вона погоджується з М. Анкжольською, яка, як вже зазначалося, відносить шлюбний договір до цивільно-правових договорів. Уявляється, що шлюбний договір за своєю природою є сімейно-правовим договором. Його суб'єктами є лише подружжя. Набранню чинності шлюбним договором, як зазначають деякі автори, мас передувати укладення шлюбу, тобто у цьому разі дістає вияв похідність регулювання майнових сімейних відносин від регулювання особистих немайнових відносин, що характерно для відносин, які регулюються сімейним правом. Регулювання шлюбним договором шлюбних відносин між подружжям спрямоване на виконання завдань, передбачених ч. 2 ст. 1 СК. Набрання ж чинності цивільно-правовим договором не залежить і не є похідним від правового регулювання особистих відносин між його учасниками. Правове регулювання відносин, що виникають на підставі цивільно-правових договорів, має відповідати загальним принципам цивільного законодавства, передбаченим ст. З ЦК, і не спрямоване на виконання завдань, наведених у ч. 2 ст. 1 СК. Між членами сім'ї можуть також укладатися цивільно-правові договори (наприклад, договори дарування, купівлі-продажу, позички тощо). Однак вони на відміну від шлюбного договору не залежать від сімейно-правового становища їх учасників. Водночас шлюбний договір є різновидом правочину. Тому для його дійсності, крім спеціальних умов, передбачених гл. 10 СК, необхідне додержання усіх умов чинності правочину, передбачених частинами 1-5 ст. 203 ЦК. НЕКРАСОВА Розділ перший «Загальні засади застосування норм цивільного права до регулювання сімейних відносин» складається з двох підрозділів. В підрозділі 1.1 «Поняття сімейних відносин та підстави застосування цивільного законодавства до їх регулювання» висвітлюється специфіка механізмів застосування норм цивільного законодавства до регулювання сімейних відносин. В роботі проаналізовано питання об’єктів та суб’єктів, як елементів сімейних правовідносин, що піддаються регулюванню нормами ЦК України. Виявлено, що суб’єктами можуть бути лише подружжя та інші члени сім’ї, а не сама сім’я, яка не є суб’єктом цивільних правовідносин, а об’єктами – об’єкти цивільних прав, визначені ст. 177 ЦК України. На основі цього зроблено висновок, що сімейними відносинами, на які відповідно до СК України, можуть поширюватися норми цивільного законодавства, є такі відносини, які виникають між подружжям та іншими членами сім’ї як суб’єктами цивільних відносин щодо певних об’єктів цивільного права, внаслідок чого у них виникають відповідні права та обов’язки, обумовлені їх особисто-родинними зв’язками. Виявлено, що застосування законодавчих норм однієї галузі права до регулювання відносин в іншій можливе завдяки субсидіарному застосуванню норм права і аналогії закону та права. В законодавстві України відсутнє поняття субсидіарного застосування права та умов використання цього механізму. В роботі проведено критичний аналіз наукових точок зору відносно підстав та мети субсидіарного застосування права, на підставі якого визначено, що субсидіарним є таке застосування правових норм, коли певні норми регулюють не тільки відносини «своєї» галузі права, тобто тієї, до якої вони безпосередньо належать, але й відносин суміжних галузей права, метою такого застосування є нормативна економія. Зазначено, що передбачена статтею 8 СК України можливість застосування до регулювання сімейних відносин Цивільного кодексу України є формою субсидіарного врегулювання відносин однієї галузі права за допомогою норм іншої. Таке застосування зумовлене не наявністю прогалин в Сімейному кодексі, а прогнозованою і свідомою позицією законодавця з огляду на «родинність» приватно-правових сімейних та цивільних відносин та на переваги застосування методу «законодавчої економії». Вперше зроблено висновок, що предметом субсидіарного застосування можуть бути не лише норми Цивільного кодексу, але й інші цивілістичні закони, які можуть застосовуватись в сфері сімейних відносин. Зазначено, що законодавче формулювання підстав застосування цивільного законодавства до сімейних відносин яке дано у ст. 8 СК України не охоплює в повній мірі усього кола цих відносин. Деякі норми цивільного права, які застосовуються у сімейному законодавстві, взагалі не підпадають під категорію майнових або немайнових відносин. Це норми про правила застосування позовної давності, обчислення строків та деякі інші. Крім цього до регулювання сімейних відносин можуть застосовуватися не тільки норми Цивільного кодексу, а і інших цивілістичних законів. На основі вищезазначеного, запропоновано викласти норму статті 8 СК України так: «Якщо особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім’ї та родичами або інші правові питання не врегульовані цим Кодексом, вони регулюються відповідними нормами Цивільного кодексу України, або іншими актами цивільного законодавства, якщо це не суперечить суті сімейних відносин». В дисертаційному дослідженні проведено аналіз форм субсидіарного застосування норм права, що дозволило виділити дві форми такого застосування: умовно субсидіарне застосування та пряме субсидіарне застосування. Ці форми субсидіарного застосування відрізняються тим, що умовне субсидіарне застосування - це застосування норм права без визначення конкретних категорій сімейних відносин, на які можуть поширюватися норми ЦК України, в той час як в | |
| Просмотров: 515 | Загрузок: 9 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |