| Главная » Файлы » Доклады » Доклады |
Колізія права як передумова виникнення мпп
| [ Скачать с сервера (67.7 Kb) ] | 02.01.2018, 11:15 |
| 1. Колізія права як передумова виникнення мпп Виникнення науки міжнародного приватного права. Теорія статутів 1. Передумови. З X ст. починається зростання економічного і культурного значення міст Північної та Середньої Італії, які досягли найбільшого піднесення у XIII - XV ст. Цьому сприяла роздробленість італійських герцогств як наслідок походів германських імператорів. Першою у VIII ст. здобула самоврядування Венеція, у X ст. відокремилися Генуя, Лукка і Піза. Згодом аналогічні процеси відбулися у багатьох містах Італії, Франції та Німеччини. Вершиною політичної автономії визнавалося право міста обирати власні органи управління, видавати закони, здійснювати суд над громадянами. Міські республіки Італії досить рано здобули право на власний суд. Рішення судів у конкретних справах згодом набували значення загальних норм. У багатьох міських громадах видавалися кодифікації місцевих звичаїв - компіляції звичаєвого права, що застосовувалося у цивільному і торговельному обігу. Ці кодифікації дістали назву "статути". Купці з Німеччини і Франції, перебуваючи у справах в Італії, ставали свідками судових спорів, самі подавали позови або відповідали за ними. Збагатившись таким чином правовим досвідом, вони приносили міське право до себе на батьківщину і намагалися запровадити його на місцевому грунті. Колізії законів цього періоду ще не були "міжнародними" колізіями законів різних держав у сучасному розумінні. Вони мали інтерлокальний (міжобласний) характер. Проте зростаючий цивільний і торговельний обіг вже не міг обійтись без постановки і вирішення питання про розмежування компетенції римського права та статутів різних міст. Так склалися передумови для появи перших учень МПрП. 2. Школа глосаторів. Колискою науки МПрП справедливо вважається Болонський університет, у якому протягом XII ст. сформувалася школа глосаторів. Для глосаторів єдиним джерелом знань про право була кодифікація Юстиніана (Corpus Juris Civilis), а науковим методом -схоластика, філософсько-граматичне тлумачення змісту Дігест. Оскільки, як відомо, у джерелах римського права не знайшлося місця для колізійних норм, перші дослідники намагались дати відповідь на питання вирішення колізій саме шляхом тлумачення і коментування римських джерел. Загальне питання було таким: "чи можливе застосування статутів даної місцевості до іноземців". Одним з перших поставив таке питання наприкінці XII ст. магістр Алдрік: "Якщо в одного судді сперечаються між собою люди з різних провінцій, де існують різні звичаї, то звичаєм якої провінції суддя повинен керуватися?" І дав таку відповідь: "Суддя повинен застосовувати те право, яке вважає кращим і кориснішим; однак він повинен судити так, як йому здається краще". У середині XIII ст. глосатор Франциск Аккурсій закінчив роботу над компіляцією та систематизацією основних робіт глосаторів ("Глоса Аккурсія"). У цьому документі містилася відома глоса щодо неможливості застосування законів Модени до громадянина Болоньї, який судиться у моденському суці. Ця глоса належить невідомому автору і встановлює, що "за задумом імператорів, закон є обов'язковим для тих народів, якими вони правлять; відповідно, для тих, над ким вони влади не мають, закон не обов'язковий. А тому й болонський громадянин не може підлягати дії статуту Модени" (див. Гетьман-Павлова И. В. Истоки науки международного частного права: школа глоссаторов // Международное публичное и частное право. № 2 (53). - 2010. - С. 21). Тогочасні колізійні принципи були погано сформульовані, їм бракувало систематизації. До майна, як рухомого, так і нерухомого, застосовувався принцип закону місцезнаходження речі, що почав формуватися ще у римському праві. У середині ХНІ ст. глосатор Я. Балдуїн висловив тезу про розмежування права матеріального і процесуального, що дало початок формуванню принципів lex loci contractus та lex fori. Проте більш чіткий підхід до систематизації колізійних принципів був сформульований тільки через століття школою постглосаторів. 3. Постглосатори. Представники школи постглосаторів займались коментуванням текстів глосаторів, а також наданням практичних коментарів із правозастосування. У працях постглосаторів була сформульована "теорія статутів", яка панувала у науці МПрП майже до XIX ст. З погляду статутарної доктрини, статут скоріше розуміють не як зведення норм, а як окрему норму. Вперше у науці МПрП питання поставив таким чином Бартол (Бартоло де Сассоферрато, 1314-1357 pp.). Відправним положенням його теорії була класифікація не правовідносин між особами, а норм права, що існують у певній місцевості. Бартол запропонував установити класифікацію статутів за видами і визначити для кожного з них колізійний принцип. Усі статути він поділяв на такі, що стосуються осіб (statuta personalia), речей (statuta realia) і змішані статути (statuta mixta). Перша група статутів регламентувала правовий статус осіб, що мали доміцилій у місці дії даного статуту. Друга визначала права на нерухоме майно, розташоване у даній місцевості (рухоме майно статутарна теорія розглядає як таке, що "йде за власником", тобто підпадає під дію статутів території, на якій перебуває власник). Змішані статути стосувалися форми договору та його правових наслідків. Бальд (Бальді де Убальді, 1327-1400pp.), учень Бартола, розвиваючи цю теорію, чітко сформулював три основні колізійні принципи. До відносин спадкування, у яких найчастіше виникала проблема визначення природи статуту (персональний чи реальний), він застосовував принцип персонального закону (розуміючи його як закон місця перебування). До переходу прав на нерухомі речі пропонувалось застосовувати закон місцезнаходження речі, а до договорів - закон місця укладення договору. Бальд увійшов в історію не тільки як науковець, але і як консультант (консиліатор) із прикладних питань МПрП. Діяльність на цьому терені приносила непогані прибутки, але нерідко змушувала Бальда змінювати власні погляди на ту чи іншу колізійну проблему, виходячи з інтересів клієнта. Втім очевидно, що у ті часи існували тісний зв'язок і взаємна залежність між теоріями МПрП та реаліями цивільного і комерційного обігу. 4. Теорія статутів у французькій доктрині. Постглосатори мали послідовників у Франції XVI ст. Державний устрій Франції того часу характеризувався роздробленістю провінцій, кожна з яких мала власні кодифіковані звичаї (кутюми). Як і в Італії, колізії кутюмів мали не міждержавний, а міжобласний характер, тому найкоротшим шляхом їх вирішення мали стати політичне об'єднання Франції та уніфікація законодавства у сфері приватного права. Саме такі ідеї лягли в основу вчення Шарля Дюмулена (1500-1566). Він вбачав шлях вирішення міжобласних колізій у відході від імперативних колізійних правил і наданні сторонам можливості самостійно обирати право, яке буде застосовано до правовідносин між ними. При цьому, за Дюмуленом, воля сторін могла бути як чітко висловленою, так і такою, що "мається сторонами на увазі", тобто випливає з обставин справи. Сформульований таким чином принцип автономії волі був сприйнятий практикою й законодавством і дістав відображення у багатьох сучасних нормах МПрП. Щодо випадків відсутності вибору застосовуваного права сторонами Дюмулен виходив з поділу кутюмів на персональні та реальні. Він вважав, що дія персональних кутюмів поширюється на усіх осіб провінції, незалежно від того, де та чи інша особа перебуває (тобто питання право- та дієздатності мають регулюватись персональним правом). Реальні кутюми, за Дюмуленом, обов'язкові для всіх осіб, що перебувають на на території даної провінції (передусім це стосується майнових прав та ін.). Іншою була позиція відомого правника Бертрана д'Аржантре (1519-1590), вчення якого не стільки опікувалось питаннями вирішення міжобласних колізій, скільки мало на меті заперечити проникнення у провінцію Бретань кутюмів інших провінцій. Свої ідеї д'Аржантре виклав у низці праць, найвідоміша з яких - "Коментарі до кутюмів Бретані" (1584 р.). Будучи поборником ідеї територіального характеру законів, д'Аржантре загалом негативно ставився до ідеї застосування у своїй провінції іноземних законів, хоча і не заперечував, що кутюми можуть мати екстериторіальну дію. У доктрині д'Аржантре персональні статути застосовуються лише до осіб, але ніяк не до осіб у зв'язку з речами. Персональні статути можуть бути екстериторіальними і застосовуватись до тих, хто перебуває за межами своєї провінції. Реальні та змішані статути, у розумінні дослідника, настільки пов'язані з територією, що не можуть бути застосовані за її межами. Отже, у правовідносинах, що стосуються нерухомості, у будь-якому випадку потрібно застосовувати закон місцезнаходження речі; закон місця проживання особи може визначати лише право- І дієздатність особи і не застосовується там, де йдеться про нерухоме майно (наприклад, у спадковому праві). Погляди д'Аржантре, однак, передусім були сприйняті не у Франції, де було віддано перевагу вченню Дюмулена, а в Нідерландах, ставши підґрунтям для становлення голландської теорії статутів. 5. Голландська школа міжнародного приватного права. Для Нідерландів, передумовами розвитку вчень про вирішення колізій стали процеси створення незалежної держави. Утрехтська унія 1579 р., створена як військово-політичне об'єднання нідерландських провінцій проти Іспанії, зберігала за кожною провінцією ознаки суверенітету. На цьому грунті ідея про територіальний характер місцевих законів дістала додатковий поштовх для розвитку. Охорона місцевого правопорядку від впливу іноземних законів була зумовлена не стільки феодальним устроєм провінцій, скільки прагненням політичної незалежності від метрополії. Видатний голландський юрист Ульріх Губер (1636-1694) виклав колізійне вчення у вигляді трьох аксіом, на які є посилання майже у всіх працях з історії МПрП: (а) закони кожної держави діють у територіальних межах цієї держави і є обов'язковими для всіх підлеглих цієї держави, але не поза межами її кордонів; (б) підлеглими держави є всі особи, які перебувають у межах її територіальних кордонів, незалежно від того, живуть вони там постійно чи перебувають тимчасово; (в) суверени держав у своїх діях керуються повагою до положення, що закони кожного народу після того як вони були застосовані на його території, зберігають силу скрізь за умови, що влада іншого суверена або його громадян при цьому не порушується. З останнього положення походить теорія "міжнародної ввічливості" (comitas gentium). Саме цю теорію розвивали у своїх працях голландські правники Павло Вут (1619-1677) та його син Иоганнес Вут (1647-1714). Голландці взагалі визнавали ідею поділу статутів на особисті, реальні та змішані. Разом з тим такий поділ не мав для них вирішального значення у розв'язанні колізійних питань. Для П. Вута усі закони мають суворо територіальний характер. При цьому екстериторіальна дія законів (застосування місцевим судом іноземного права) можлива через comitas - виходячи з положень ввічливості, зручності та інтересів. Йоганнес Вут дотримувався аналогічних думок. Крім цього, він одним із перших запропонував застосовувати вказані правила не тільки до міжобласних колізій, але й до колізій між правопорядками суверенних держав. Ідеї голландців XVII ст. наука МПрП оцінює по-різному. Існує думка, що концепція comitas не сприяє регулюванню зіткнення різних правопорядків, оскільки питання про застосування чи незастосування іноземного права в силу "ввічливості" цілком залежить від судового свавілля. Однак слушною є інша думка, згідно з якою ідея екстериторіальності місцевих законів не грунтується виключно на comitas. При цьому зазначається, що Губер, обґрунтовуючи необхідність визнання іноземних судових рішень, посилається не на comitas, а саме на першу аксіому (згідно з якою закони мають територіальний характер). За Губерам, оскільки законові підкоряються всі судові рішення, що виносяться на даній території, то було б дивним не визнавати цю територіальність за кордоном. Держава, таким чином, може власними законами встановлювати, якою мірою вона буде визнавати закони інших держав (Луни Л. А. Международное частное право. Общая часть. -M.t 1973. - С. 137). Таким чином, у працях голландських юристів XVII ст. вперше були сформульовані вагомі принципи МПрП: (а) колізійні норми мають "національну" природу і мають бути закріплені у місцевому праві; (б) механізми вирішення колізій мають застосовуватись у відносинах між суверенними державами. 6. Французька доктрина XVIII ст. Французький Цивільний кодекс 1804 р. Подальший і, можна сказати, завершальний етап розвитку теорії статутів виражений у французькій доктрині XVIII ст. У ці часи питання колізійного права знов зацікавили французьких юристів, з котрих найбільш відомим був Буйє (1673- 1746). Він ґрунтовно аналізував колізійні питання, що виникали у зв'язку з дією різних кутюмів. На відміну від голландських колізіоністів, які віддавали перевагу територіалізму, Буйє схилявся до примату персональних статутів як закону місця проживання особи. Втім принцип domicilii не був сприйнятий практикою і законодавством Франції. Відомо, що французька буржуазна революція XVIII ст. майже абсолютизувала принцип громадянства особи (patriae) і по суті замінила ним у праві принцип доміцилію. Теорія статутів того часу також схилилась до того, що громадянство є основним критерієм вирішення колізійної проблеми, тому кутюми розглядались як персональні не з позиції місця проживання особи, а з факту її громадянства. В подальшому, під час кодифікації цивільного права, цей підхід дістав відображення у Кодексі Наполеоне 1804 р. В частині 3 ст. 3 цього Кодексу зафіксовано: "Закони, що регулюють питання цивільного стану, правоздатності та дієздатності особи, поширюються на французів, включно з тими, що проживають за кордоном". Таким чином, Кодекс закріпив верховенство територіального закону у формі закону громадянства особи. 7. Вплив теорії статутів на розвиток МПрП. Праці представників статуарної доктрини містять широкий спектр поглядів на проблеми вирішення окремих колізійних питань та загальних питань екстериторіальної дії законів. Спільним для всіх статуарних учень є те, що у центр дослідження ставились норми матеріального права, а об'єктом вивчення була можливість їх застосування поза межами даного територіального утворення. За часів панування теорії статутів було започатковано фундаментальні формули прикріплення (lex personalis, lex re і sitae, lex loci actus, lex fori, locus regit actum), які нині становлять основу так званого класичного колізійного права і закріплені у багатьох сучасних кодифікаціях МПрП. Первісно міжнародне приватне право розвивалося переважно як колізійне право. Саме колізійний метод зумовив виникнення цієї правової галузі. Характерною рисою колізійного методу є те, що він, не регламентуючи відношення по суті, визначає право якої держави має бути застосоване для регулювання відносин з «іноземним елементом». Міжнародне приватне право, починаючи свій розвиток з колізійного права, пройшло тривалий шлях. Воно виникало в епоху раннього середньовіччя внаслідок потреби врегулювати торговельні відносини. Такі норми містилися, зокрема, в договорах, укладених із греками 911 року князем Олегом, в 944 — князем Ігорем, інших джерелах. З кінця Середньовіччя починає формуватися практика і доктрина про колізії статутів (місцевих законів). Із статутних теорій і виникло колізійне право. Поступово увійшла у вжиток сучасна його назва — міжнародне приватне право. Засновниками доктрини міжнародного приватного права були італійці: Бартол (1314–1357), Бальд (1327–1400), коментатори римського приватного права. Пізніше доктрину міжнародного приватного права доповнили вчення про «автономію волі» сторін, за яким останні могли застосовувати до договорів обрані ними звичаї (Шарль Дюмулен, 1500–1566, Франція); твердження про безумовне застосування закону місцезнаходження речі щодо нерухомості (Бертрен д'Аржантре, 1519–1590, Франція); теорія про застосування територіального принципу та принципу «ввічливості», який полягав у тому, що дія іноземних законів відбувається завдяки «міжнародній ввічливості» (Ульріх Губер та деякі інші вчені Голландії XVII ст.). У ХІХ ст. зазначені теорії були підтримані у США. У «коментарях конфліктного права» останнім було вжито термін «міжнародне приватне право», який і донині викликає заперечення. Термін «міжнародне» не відображає характеристики форм цієї галузі права, які в Америці мали переважно внутрішній, міжштатний характер. Але інші назви: «конфліктне право», «колізійне право» у правовій системі США та інших країн повністю не охоплюють предмета цієї галузі. Значний внесок у розвиток доктрини міжнародного приватного права зробили вчені Англії, Німеччини, Франції, Голландії, Росії, України, Болгарії, Угорщини, Чехословаччини.[1] 2. Предмет і метод Природа міжнародного приватного права[ред. • ред. код] Існує 4 підходи до розуміння природи норм міжнародного приватного права та його місця в системі права: • Міжнародне приватне право є частиною міжнародного публічного права; • Міжнародного приватного права не існує, а існує внутрішнє законодавство, що стосується іноземців; • Міжнародне приватне право-це поєднання внутрішнього законодавства та міжнародного публічного права; • Міжнародне приватне право є окремою галуззю права, оскільки має окремий предмет і притаманні лише йому правові способи регулювання (колізійні та матеріально-правові норми) Предмет[ред. • ред. код] Предметом виступають приватноправові відносини, що включають «іноземний елемент». Згідно з Законом України «Про міжнародне приватне право» приватноправові відносини — це відносини, які ґрунтуються на засадах юридичної рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності, суб'єктами яких є фізичні та юридичні особи (п. 1 ч. 1 ст. 1). Суб'єктами відносин у міжнародному приватному праві є, передусім, фізичні та юридичні особи, іноді — держави. У сучасній пострадянській науці міжнародного приватного права виділяють зазвичай дві основні групи відносин: а) господарські, зокрема, науково-технічні зв'язки між суб'єктами господарювання різних країн; б) майнові, сімейні, трудові та інші відносини за участю іноземних громадян. Під «іноземним елементом» розуміють: Згідно з Законом України «Про міжнародне приватне право» ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм: хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою; об'єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави; юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави (п. 2 ч.1 ст 1).[2] об'єкт міжнародного приватного права — це матеріальне чи не матеріальне благо, яке знаходиться на території іноземної держави. (Пошкоджений у автокатастрофі автомобіль); суб'єкт міжнародного права — це учасник правовідносин, який має іноземну належність (громадянство)[3]; юридичний факт — це те, що породжує правовідносини та мало чи має місце за кордоном. 23 червня 2005 р. в Україні було прийнято Закон «Про міжнародне приватне право», який містить чимало норм, що є новими для правової системи держави. Серед них визначення «іноземного елементу» у приватноправових відносинах. «Іноземним елементом», згідно із Законом України «Про міжнародне приватне право», вважається ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм: 1) хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою; 2) об'єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави; 3) юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави (п. 2 ч. 1 ст. 1).[4] Серед переліку суб'єктів, які створюють поняття «іноземний елемент», наведене у зазначених нормах Закону, відсутня вказівка на державу, яка хоч і не часто, проте є учасницею приватноправових відносин. Проте розширити цей перелік дає можливість ст. 30 цього ж Закону. У ній міститься правило, відповідно до якого, до приватноправових відносин з «іноземним елементом» за участю держави застосовуються правила цього Закону на загальних підставах, якщо інше не передбачено законом.[3],[4] Методи правового регулювання[ред. • ред. код] Так як міжнародне приватне право належить до галузей приватного права, для нього загалом характерний диспозитивний метод правового регулювання. Окрім того виділяють два методи правового регулювання: колізійний та матеріально-правовий. Методи правового регулювання у міжнародному приватному праві Особливими методами регулювання приватноправових відносин, ускладнених іноземним елементом, є матеріально- правовий та колізійно-правовий. Уніфікований матеріально-правовий метод полягає у застосуванні норм матеріального права, які містяться у міжнародних договорах, внутрішньому законодавстві конкретної держави. Тобто, правовідносини регулюються безпосередньо юридичними нормами без відсилання до іноземної правової системи. Міжнародне привате право Приклад. Відповідно до Конвенції Організації Об'єднаних Націй про договори міжнародної купівлі-продажу товарів від 11 квітня 1980 р., яка набула чинності для України 1 лютого 1991 р., порушення договору, допущене однією із сторін, є істотним, якщо воно тягне за собою таку шкоду для іншої сторони, що остання значною мірою позбавляється того, на що вона мала право розраховувати на підставі договору, крім випадків, коли сторона, що порушила договір, не передбачала такого результату, і розумна особа, що діє в тій самій якості за аналогічних обставин, не передбачала б його. Матеріальні норми містяться і в Законі України "Про міжнародне приватне право". Відповідно до ст. 31, зовнішньоекономічний договір, якщо хоча б однією стороною є громадянин України або юридична особа України, укладається в письмовій формі незалежно від місця його укладення. Колізійно-правовий метод допомагає визначити право держави, яке підлягає застосуванню. Набір колізійних норм щодо тих чи інших правовідносин може міститися як у міжнародних договорах, так і у спеціальних законах конкретної держави. Колізійні норми вказують на право держави, яке слід застосовувати при вирішенні конкретної ситуації. Приклад: відповідно до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р., яка набула чинності для України 14 квітня 1995 р., дієздатність фізичної особи визначається законодавством Договірної Сторони, громадянином якої є ця особа. Поняття та предмет міжнародного приватного права Міжнародне приватне право – це система юридичних норм, яка регулює приватноправові відносини з іноземним елементом. У науці міжнародного приватного права існують різні позиції щодо розуміння цього терміна. Міжнародне приватне право розуміють як полісистемний комплекс, який не входить до системи права конкретної держави. Слід зазначити, що полісистема, як і моносистема, – цілісна сукупність, об'єднання частин у цілому, до того ж, кожна із частин сама є системою. Стосовно права логічно передбачити, що основу моносистсми складає система права (система норм), а основу полісистеми – комплекс норм, які входять до різних систем права, але об'єднані тим, що вони спрямовані на регулювання однієї категорії міжнародних відносин.[1] Під міжнародним приватним правом розуміють і галузь права, яка врегульовує специфічний вид правовідносин. При цьому міжнародне приватне право включають як до самостійної галузі права, так і до підсистеми у межах внутрішнього права. Зокрема, під міжнародним приватним правом розуміють галузь права, що складається із системи колізійних та матеріально-правових норм, які регулюють приватноправові відносини з іноземним елементом на підставі юридичної рівності, вільного волевиявлення, майнової відокремленості учасників відносин.[2] А.С. Довгерт вважає, що "...сучасне МПрП великим своїм масивом постає як міжнародно-уніфіковані (гармонізовані) колізійні та матеріальні норми приватного права для задоволення потреб приватних осіб у міжнародному спілкуванні. Але ця частина МПрП ще не повністю розвинена, що й зумовлює існування національних відгалужень норм, котрі виконують таку саму функцію. ...На сьогодні простежується тенденція до уніформізму приватного права, тобто, до створення загальних норм приватного права для національних і міжнародних приватноправових відносин".[3] Міжнародне приватне право – полісистемний комплекс правових норм, який регулює приватноправові відносини з іноземним елементом. Приватноправові відносини – відносини, які грунтуються на засадах юридичної рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності, суб'єктами яких є фізичні та юридичні особи (ст. 1 Закону України "Про міжнародне приватне право"). Предмет міжнародного приватного права складають такі правовідносини: цивільні, господарські, сімейні, трудові, провадження у справах за участю іноземних осіб між відповідними суб'єктами за наявності іноземного елементу (рис. 1.1). Приклад. Відповідно до Договору між Україною і Китайською Народною Республікою про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах від 31 жовтня 1992 р., термін "цивільні справи", що вживається у цьому Договорі, містить також торговельні, господарські, шлюбно-сімейні і трудові справи.[4] Рис. 1.1. Предмет міжнародного приватного права Суб'єктами міжнародного приватного права є фізичні особи, юридичні особи та держава за наявності іноземного елементу. Іноземний елемент - ознака, яка характеризує приватноправові відносини, і виявляється в одній або кількох формах: – хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою; – об'єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави (річ, спадкове майно, нерухома річ тощо); – юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави (одруження, усиновлення, народження дитини, припинення шлюбу тощо) (рис. 1.2). Рис. 1.2. Форми іноземного елементу Міжнародне приватне право відіграє важливу роль у регулюванні зовнішньоекономічної діяльності. За його допомогою вирішуються питання цивільних відносин між суб'єктами господарювання різних держав, зокрема, між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України та суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності інших країн. Особливо актуальним є питання вирішальної ролі міжнародного приватного права у договірних відносинах, тобто, при укладенні різних видів міжнародних приватних договорів (договорів з іноземним елементом). | |
| Просмотров: 2264 | Загрузок: 46 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |