| Главная » Файлы » Доклады » Доклады |
Неореалізм
| [ Скачать с сервера (90.5 Kb) ] | 23.03.2017, 00:29 |
| Неореалізм - визначальною рисою Н., на противагу романтизму з його концептуальним розривом між ідеалом та дійсністю, виявилася конструктивна спроба подолати протистояння цих конфліктно непереборних опозицій, завдяки могутній силі волі зробити сподіване, можливе дійсним, не опускаючи цього можливого до рівня інертного животіння. Творчість В.Винниченка 1902 - 1920 рр. є реальним підтвердженням цього загальнометодологічного висновку. Вона увібрала в себе елементи різноманітних явищ, знаменуючи перехід української літератури до нової естетичної якості. У зв”язку з цим важливо поміркувати над питанням про стосунки прози й драматургії письменника з головними художніми напрямками й стилями доби: реалізмом, модернізмом, натуралізмом, неоромантизмом, символізмом. Творчість В.Винниченка розвивалася переважно в річищі реалізму. Кажучи так, слід мати на увазі, що й сам цей напрям на початку ХХ ст. набув нових рис, збагачуючись і ускладнюючись порівняно з минулим століттям. Відбувалося це як за рахунок іманентного його розвитку (виникли, скажімо, різноманітні типи реалістичного роману - філософський, психологічний, сатиричний, фантастичний), так і внаслідок засвоєння здобутків інших напрямів (відтворення життя у формах самого життя доповнилося художньою умовністю,притчевістю, елементами фантастики...).Вже на рубежі ХІХ і ХХ століть було очевидно, що український реалізм набуває нових ознак. І.Франко, зокрема, відзначав, що значно зросла увага письменників до внутрішнього світу людини, збагатився сам психологічний інструментарій, з допомогою якого розкриваються характери героїв. Очевидним стало, що реалізм охоче йде на зближення з модернізмом. Через те дослідники не без підстав почали називати його (вже в оновленій іпостасі!) неореалізмом, маючи на увазі близькість “до модернізму в художніх засобах психологічного пізнання людини” і розходження з ним (модернізмом) “у меті цього пізнання: реалізмові людина потрібна була для осмислення соціального оточення”.(223) В українській літературі роль реформатора реалізму дісталася В.Винниченку. Відомо, що на рубежі художніх епох заперечення старої традиції нерідко здійснюється шляхом її пародіювання. М.Костомаров ще в 1843 р. писав про пародійне начало в “Енеїді” І.Котляревського, спрямоване проти класицизму. А майже через двісті років після “Енеїди” об'єктом шаржування у творчості молодих письменників 1980-1990-х років стала українська соцреалістична традиція (так само, до речі, з 1987 р. фестиваль “Червона рута” почав ламати псевдоромантичну стилістику української естрадної пісні, - через сміх, глузування, шарж, “перекривлювання”, доведення шаблонів до абсурду...). Ми вже знаємо, що молодий В.Винниченко, вдаючись до прийомів латентної критики, полемізував з І.Нечуєм-Левицьким навіть на сторінках художніх творів, кепкуючи над його “патріархальною”, описовою манерою письма. Подібні відштовхування є не тільки способом заперечення чужого досвіду, а й формою подолання власної інерції. В.Винниченко, можливо, не був би таким категоричним заперечником стилю І.Нечуя-Левицького, якби він не відчував, що й сам мимоволі віддає данину етнографічно-побутовій традиції. Сміх дає змогу не лише спростувати канон, а й самому звільнитися від нього. Це, знову-таки, до питання про “кінці - переходи - початки”: творчість В.Винниченка не була стрибком від старого реалізму до нового. Вона була переходом до неореалізму. Далі, коли йтиметься про драматургію В.Винниченка, спробуємо показати, як орієнтація на “нову європейську драму” парадоксальним чином уживалася в ній з “рудиментами” старої української мелодрами, і відбувалося це, безперечно, поза волею самого письменика. Поки що ж варто наголосити на тому, що і в розумінні самої місії латератури, слова В.Винниченко дотримувався, загалом, народницьких уявлень. Модерністи, як відомо, наголошували на самоцінності мистецтва, на його НЕ-утилітарності, на тому, що творчість - це передусім самореалізація митця-пророка, рукою якого водить сам Господь Бог. Народники ж дорожили іншими вартостями: література - соціальний педагог; вона не може дозволити собі розкоші пориватися “в блакить”, забуваючи про злобу дня; творчість - не стільки містика, скільки свідоме служіння народові...Об”єктивно В.Винниченку ближчим був другий ідеал. Революціонер-практик, один із лідерів української соціал-демократії, він і творчістю свою волів втручатися в життя, щоб змінювати його. Чи ж дивно, що деякі ранні твори письменника мали відверто агітаційний характер і навіть видавалися як ... партійна література (наприклад, оповідання “Боротьба”, у фіналі якого солдат Кравчук, натерпівшись від командирів принижень за свої переконання мальованця, убиває кривдника-офіцера, втікає з війська і стає ... соціалістом)? І чи дивно, що сучасники (як Леся Українка) помічали в його романах і п'єсах проповідницьке начало, оголену тенденційність?З листів В.Винниченка до М.Горького видно, що своїм обов'язком художника він вважав виносити на обговорення суспільства злободенну проблематику. “Мене глибоко цікавить питання про ставлення людини до інстинктів, - писав В.Винниченко 5 січня 1909 р., висилаючи М.Горькому з Парижа на Капрі свою п'єсу “Базар”. - ... Його (це питання. - В.П.) я хотів би поставити на обговорення суспільства. Все ж разом я конкретизував на питанні про дітей, про майбутнє людства”.(224)Більше того, в його творах 1906-1920 рр. помітний той публіцистичний, “трактатний” елемент, який пізніше, особливо вже в останній, муженський період творчості письменника стане домінуючим, - звідси й поява таких романів-трактатів, як “Нова заповідь” чи “Слово за тобою, Сталіне!”В.Винниченка з самого початку вабила не стільки самореалізація через творчість (хоча й писав він М.Горькому: “хочу найбільшої слави” - тут же, щоправда, уточнюючи, що вона, слава, є “найбільшою корисністю для людей”), - скільки суспільний ефект слова, можливість його впливу на стан умів у суспільстві. Такий підхід до власної творчості згодом можна буде бачити в О.Довженка, який одного разу зізнався, що мріє написати такий твір, за яким би політбюро могло прийняти постанову, щоб втілити цей твір у життя! В.Винниченко теж пропонував суспільству “сценарії щастя” - такі, якими він їх уявляв. Більше того, серед численних літературних маніфестів і дискусій, якими для українського письменства починалося ХХ століття, була й вельми колоритна спроба сформулювати деякі постулати ... марксистської літератури. На цьому епізоді варто зупинитися докладніше.1913 року на сторінках журналу “Дзвін” (№12) В.Винниченко надрукував свої “Спостереження непрофесіонала. Марксизм і мистецтво”, явно претендуючи на “програмовість” проголошених декларацій. Стаття В.Винниченка - це ода марксизмові, сповнена того азарту і пафосу, з яким неофіти повідомляють про винятковість учення, що вони в нього повірили. “Марксизм... - се новий світ, з новою основою, а тому з новим способом реагування на життя, з новими ідеаламий способом їх досягнення”; “марксизм є рух... се вічна самоорганізація, самогармонізація”; він “прагне вперед, до нових форм, до майбутнього”.(225)Подібними патетичними формулами буквально пересипана ця стаття, написана не просто професійним літератором, а й професійним революціонером. Стиль прокламації відчутно позначився на “Спостереженнях непрофесіонала”. Не в останню чергу це зумовлено тим, що автор має перед очима опонентів, а дух полеміки завжди запалював імпульсивного, категоричного, різкого в судженнях В.Винниченка, змушуючи його промовляти піднесеним тоном.Винниченко 1913 року вже добре знав, що таке прокламація: пристрасність заклику, категоричність і збудженість тону, простота і привабливість формулювань, проповідницький пафос, - усі ці характерні прикмети прокламації є в “Спостереженнях непрофесіонала”. Винниченко повторює деякі з ключових марксистських постулатів: “Історія - боротьба класів”; “яке його (чоловіка, людини. - В.П.) життя, така його й свідомість” (тобто - буття визначає свідомість), - щоб далі перейти до літературної полеміки.З ким полемізує В.Винниченко?Передусім - з теоретиками й практиками українського модернізму, своїми сучасниками. Предмет дискусії - проблеми свободи творчості; тенденційності й незаангажованості мистецтва; місії художника слова...Спостереження “непрофесіонала” Винниченка зводяться, власне, до кількох головних пунктів.1. Оскільки марксизм є всеохопним, універсальним ученням, значить - він “має, мусить мати і свою поезію, літературу, етику, політику, все своє, окреме, нове, увільнене від старих, закам”янілих форм”. Це ключова думка статті. Ніщо не викликає в її автора такої відрази й такої потреби бунту, як “старі, закам'янілі форми” суспільного життя. Ідея перетворення, удосконалення світу володіє ним цілком. У марксизмові йому бачиться ключ до храму майбутнього щастя, адже це те вчення, яке дає перспективу, націлює на “далекий пункт”, кличе в “голубу далечінь”, досягнення якої стане виправданням затрачених зусиль і пережитих незгод. Ну, а якщо “марксизм є рух, ... новий світ з новою основою, а тому з новим способом реагування на життя, з новими ідеалами й способами їх досягнення”, то цьому “новому світу з новою основою” має відповідати й нова - марксистська - література, спрямована в майбутнє і пройнята пафосом наближення того майбутнього. 2. Право на життя, за Винниченком, має саме та література, в якій є бунт, боротьба, порив у “голубу далечінь”, пафос руйнування “старих закам'янілих форм” і заміни їх більш досконалими. Все, що не відповідає такій вимозі, викликає у Винниченка хіба що іронію. Скигління, “загортування себе в плащ дурного самолюбування”, милування самотністю - то привілей “кляси переможців”, тобто людей, які просякли способом думання пануючих”. “А самотність? - іронізує В.Винниченко. - Ся розпрохвальна риса якихось особливих, страшно поетичних, благородних і тому подібних душ. Душ самотних в наш час, се ознака вищого шляхотного, зажуреного духу”. У марксиста ж ця риса викликає хіба що жаль та огиду.Щоправда, при цьому Винниченко робить одне суттєве застереження: українська література - переважно демократична; серед українських письменників на пальцях можна порахувати тих, хто належить до “кляси переможців”. Тим більш ляльково, продовжує кепкувати автор “Спостережень непрофесіонала”, виглядають усякі намагання літераторів-українців надягати на себе модні тоги. “Наші “шляхотні, поранкові, поетично зажурені” і всякі инчі самотники задовольняються поганесеньким ряденцем, яким обгортають свої мимоволі демократичні постаті. На плащ переможців у них нема сил і права, бо вони, на їхній жаль, переважно сини мужиків, сини суто мужичої нації. Скільки є змоги, вони фарбують свої ряденця в романтичні, демоничні, сатанинські, “символістичні” кольори; але то так убого і смішно виглядає, що соромно стає навіть за сі демонизми та самотности”. 3. Абсолютна свобода митця, каже В.Винниченко, - міф. Оскільки буття визначає свідомість, то й письменник “мусить відбивати в своїх творах свій спосіб думання, почування, свій погляд на світ, на людей, і на їхні відносини. А сей спосіб є той, який він виніс з своєї родини, з свого осередку, в якому жив, з комбінації цих інтересів, які панують над ним. І по творах його, навіть по формі її ми легко можемо пізнати, як і чим жив той “вільний” митець. По суті, це Винниченкова антитеза тій апології цілковитої творчої свободи, що її проповідували молодомузівці й автори “Української хати”. “Непрофесіонал” В.Винниченко не вживає слів про класову детермінованість літератури й мистецтва (такі формули набудуть поширення згодом, через якихось п'ять-шість років), але в його “Спостереженнях” легко помітити першопочаток жорстокого узалежнення соціального походження автора - і його творчості; приналежності митця до певного суспільного стану - й ідейного пафосу його художньої продукції. За Винниченком виходить, що класовий інтерес панує над митцем мало не фатальним чином. Роль творчого “Я”, неповторність особистості і обставин при цьому приглушуються; починає домінувати теза про напередвизначеність творчої поведінки митця... Власне, “Спостереження непрофесіонала” - це спроба обгрунтувати тезу про партійну літературу. Більше того, стаття В.Винниченка блискуче демонструє той факт, що постулати соцреалістичної естетики зароджувалися в українській літературі задовго до 1917 року. Саркастичні випади її автора щодо манірних поетів-самітників, які, витираючи кокетливі сльози, самозакохано позирали в люстерко, звісно, мали своїх адресатів; вони влучали в “десятку”, якщо мати на увазі крайнощі модернізму або ж тих його апологетів, які позбавлені були дару Божого, - а проте у максималізмові Винниченкової позиції проглядає і щось застрашуюче, таке, що йде від претензії на монополію. Поправку в таких випадках можна робити на дух полеміки, а також на те, що теоретичні гасла далеко не завжди узгоджуються з творчою практикою тих, хто їх проголошує (у випадку з В.Винниченком ця закономірність впадає в око особливо!). А крім того, є ідеї, які витають у повітрі: соціал-демократ Винниченко у 1913 році намагався сформулювати те, що до нього так чи інакше проповідували російські марксисти початку ХХ століття, від автора “Партійної організації і партійної літератури” починаючи... У багатьох Винниченкових гаслах щодо “нової літератури” легко побачити ескіз, прообраз тих “формул”, які запанують в Україні у перші роки після 1917-го. Навіть емоційний градус їхній нагадує полум'яний мажор літераторів-”аргонавтів”1919 р.шукачів нових естетичних істин нового часу.(226) ”Рух є закон всього істнуючого”, - констатує В.Винниченко, отже, майбутнє - за тим напрямом, який веде “все вперед, в голубу далечінь, до просторів”... Магія “далекого пункту”, світлої мети визначала азарт нетерпіння, вимагаючи й відповідної лексики та образності. У В.Винниченка - “голуба далечінь”, у В.Коряка - “бурштинові острови”, у М.Хвильового - “загірня комуна”... Своїми “Спостереженнями непрофесіонала” В.Винниченко зайняв, можна сказати, проміжне місце в дискусії між народниками й модерністами, “радянами” й “хатянами”. Тезою про літературу активної соціальної дії він, по суті, зближувався з народницьким поглядом на завдання письменника, а ось традиція “старосвітського”, побутово-етнографічного письма його не влаштовувала. Очевидно, саме через те самі модерністи поставилися до програмового виступу В.Винниченка на сторінках “Дзвону” з певною дипломатією. Микола Євшан в “Українській хаті” не погодився з постулюванням партійності літератури. Проповідник “боротьби поколінь” (яка, на його думку, є неодмінною умовою розвитку літератури), він був явно стурбований тим, що літературна диференціація відбувається “в напрямі партійнім”, надто ж після появи марксистського журналу “Дзвін”: “Я розумію боротьбу літературних поколінь, з яких кожде має инший світогляд і на літературу дивиться з иншого боку, иншими очима, розумію антагонізм всяких символістів, неоромантиків, реалістів, декадентів - бо це антагонізми лише тимчасові, формальні, які уступають разом з появою генія, великого таланту. Великий талант не тратить від них нічого, бо він їх об”єднує в своїй творчости. Крім того - боротьба ведеться тут на тому самому грунті: літературної творчости. Кождий має і може мати тут иншу дорогу, инші засоби для зреалізовання своєї ціли, - але сама ціль, ідеал - всім спільний: артистична досконалість. Але творчість пролетарська і буржуазійна? Критика марксистська і немарксистська? Може, ще література національно-демократична, радикальна, соціялістична, клерикальна, християнсько-суспільна, анархістична і т.д. і т.д.?”(227) І далі: “В.Винниченко в своїх “спостереженнях непрофесіонала” про “марксизм і мистецтво” доказує, що “марксизм має рацію в своїх претенсіях до с в о ю літературу, с в о ю етику, на с в о є розуміння краси”. Гм! Очевидно, що має. Очевидно, що кожда партія має свою рацію р о з у м і т и инакше красу. Але лише ро-зу-мі-ти! | |
| Просмотров: 381 | Загрузок: 9 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |