Приветствую Вас, Гость! Регистрация RSS
Воскресенье, 26.09.2021


Главная » Файлы » Доклады » Доклады

НІМЕЦЬКА МОДЕЛЬ ДЕРЖАВИ – КОРИСНИЙ ДОСВІД РОЗВИТКУ ДЕРЖАВИ ДЛЯ УКРАЇНИ
[ Скачать с сервера (144.5 Kb) ] 07.02.2018, 00:59
Навчена гірким досвідом життя в умовах марксистсько-радянської моделі соціалізму, Україна протягом десятиліття незалежності шукає панацею відродження в досвіді інших країн. Ми часто чуємо про шведську модель, корейське диво, економічну систему Людвіга Екхарта та катастрофічні аналогії з Веймарською республікою. В той же час ми рідко замислюємось над феноменом тієї ж Німеччини, яка з повоєнних років, незважаючи на поразку у війні, невпинно розвивалась, економічно міцніла, без особливих проблем об’єдналась після повалення Берлінського муру і сьогодні домінує в процесі об’єднання Європи. А треба було б пам’ятати, що витоки соціально-економічної моделі сьогоднішньої Німеччини сягають Німеччини 30-х - 40-х років.
За минулі півстоліття постать фюрера вивчалась світовими істориками так само ретельно, як і постать Сталіна. І якщо останній, за словами У.Черчиля, прийняв Росію з сохою, а залишив оснащеною ядерною зброєю, то Гітлер дав Німеччині той національний дух, що дозволяє їй сьогодні бути монолітною і однією з наймогутніших держав світу. Тож давайте, не виправдовуючи людиноненависницьких методів диктаторів XX століття, подивимось на їхню діяльність під дещо іншим кутом зору.
Нинішнє коло історії припало на новий переділ світу, спричинений крахом світової соціалістичної (марксистської) системи. Країни - переможниці у планетарній боротьбі ідей - утворили “золотий мільярд” землян, приречений багатіти і розвиватися в постіндустріальному суспільстві, яке перейшло в інформаційну добу. Решта ж людства не тільки не закріпилася на досягнутих рубежах, а й відкотилася нижче того щабля розвитку та благ, на якому перебувала незадовго до цього, і відтепер приречена животіти в тіні “золотомільярдних” держав і націй без будь-яких реальних перспектив зміни свого становища на краще.
Ця світова війна відрізнялася від усіх попередніх глобальних конфліктів засобами ведення дій. Цілі залишалися незмінними: боротьба за ресурси, захист своїх економічних інтересів, здобуття нових ринків збуту продукції тощо, однак одностайно засуджена людством німецько-фашистська суто мілітарна методика завоювання життєвого простору трансформувалася в ідеологічні, інформаційні та економічні глобальні війни, підкріплювані виснажливим марафоном у сфері вдосконалення зброї масового знищення. Але й будучи демілітаризованою, Німеччина знову вийшла на передові позиції у змаганнях за світове панування і визнається сьогодні як друга за соціально-економічною потужністю країна планети. З огляду на все це виникає, звісно, запитання, чи є у сталих успіхах Німеччини якась закономірність, ну а якщо є, то в чому вона полягає?
Одіозні теорії та особи німецького націонал-соціалізму були засуджені за їхню брутальну політичну практику та злочини проти людства й людяності. Але глибинна суть завдань, що їх висував свого часу перед Німеччиною Гітлер (боротьба проти більшовизму з його закликами до класової різанини у планетарних масштабах, перерозподіл життєвого простору тощо), перебувала в річищі глобальних інтересів усього Заходу, і по завершенні війни їх все одно треба було розв’язувати. Що й було зроблено по війні нащадками тих політиків, котрі кілька десятиріч тому чинили Гітлерові спротив, але не через його стратегічні наміри, а через ті огидні форми, в які він прибрав свою відповідь викликам епохи, через расизм і патологічне людиноненависництво стосовно інших націй.
Відверто продекларувавши свої примітивні - з огляду на вже існуючі в його час можливості розв’язання міждержавних стосунків - погляди на світову історію і спробувавши реалізувати їх у стилістиці батиївських завойовницьких походів, Гітлер виявився на диво архаїчною фігурою у ХХ столітті. Кажучи коротко, виклик майбутнього він прагнув розв’язати засобами минулого. Це був останній сплеск старого уявлення про світ, про методи панування в ньому. Справжня збройна війна на порозі атомної доби, інформаційних технологій, глобалізації була вже анахронізмом. Навчений досвідом безплідного мілітарного зудару, Захід добре зрозумів ситуацію і зрештою досяг того, про що марив Гітлер, шляхом застосування більш тонких технологій світового суперництва.
Тож можна сказати, що теоретики і практики націонал-соціалізму опинилися в колі тих “грішних янголів”, яких непристойно визнавати публічно, але ідеї яких мають своє інтенсивне неофіційне побутування і практичне застосування у істотно видозміненому вигляді. Те, що ідеї німецького фашизму використовуються західними політиками і досьогодні (тільки, зрозуміло, у до невпізнаваності зміненому вигляді і без посилання на їхнє авторство), свідчить, що він слушно відбив певні тенденції цивілізаційного поступу. Його поява тлумачиться зараз як егоїстична захисна реакція людства на глобалізацію світової економіки, загрозу екологічної катастрофи, перенаселення Землі, загострення боротьби за природні ресурси (котрі стрімко вичерпуються) та інші кризові загальноприродні, і зокрема суспільні, явища. З огляду ж на те, що ці явища з часом не тільки не зникли, а й набули дальшого розвитку, доводиться визнати, що фашизм як такий по війні не загинув, а тільки набуває нових форм і проявів, що він формувався як вид суспільної реакції на ту чи іншу екстремальну історичну ситуацію задовго до виникнення самого терміну “фашизм” і виявлятиметься надалі в різних формах повсюди, де виникатимуть сприятливі для цього умови.
Етіологія сучасного фашизму при цьому може бути різною. З одного боку, умови, сприятливі для його самозародження, характеризуються різким погіршенням життя широких верств населення, розгубленістю перед дійсністю і викликаною тваринним страхом перед невідомістю агресивністю, яка лише чекає виходу і спрямування. Це - фашизм зневірених і доведених до відчаю, але активних членів людської спільноти. З іншого боку, існує й фашизм “ситих”, який надихається агресивністю заможного суспільства “золотого мільярду”, його претензіями на світове панування і на “захист” своїх інтересів у будь-яких куточках Земної кулі ціною придушення й надексплуатації біднішої частини людства. Теорія і практика фашизму можуть виступати і як реакція переможених проти переможців, і як форма на перший погляд ідеологічно бездоганно виправданої та обґрунтованої агресії сильніших проти слабших. Вихід фашизму з латентного стану звичайно припадає на той момент, коли планетарні “низи” й “верхи” у своїх спричинених кризою психологічно-емоційних рефлексіях одночасно починають рухатися назустріч один одному - у лобову атаку.
З огляду на все сказане стає зрозумілим, що в Німеччині 20-х років фашизм просто не міг не виникнути. Це був абсолютно нормальний рефлекс на повоєнний і революційний безлад, рефлекс, спрямований на організацію та самозбереження нації. Разом із тим у прагненні знайти для своєї батьківщини гідне геополітичне місце гітлерівці наробили безліч трагічних помилок, головними з яких були фанатичне протиставлення німців усім іншим народам і прагнення розв’язувати всі проблеми збройним шляхом.
Усе це має для сучасних українців безпосередній стосунок. На черговому оберті кола історії, який означив крах марксистського соціалізму, Україна опинилася в таборі тих, хто зазнав поразки у змаганні двох світових систем. І в умовах спричинених цією поразкою політичних струсів, ідеологічної розгубленості, соціально-політичних розвалів, відчаю, апатії тощо питання самозбереження набувають у нас першорядної ваги. У цьому контексті нинішнє поширення в Україні націоналістичних настроїв виглядає абсолютно логічним. Але треба, щоб здоровий націоналізм (національна гідність і самоідентифікація без шкоди для інших народів) не переростав при цьому в ненависть до всього оточуючого світу. Уникнути цього лиха може допомогти досвід жахливих помилок нацистської Німеччини. Разом із тим інші аспекти цього досвіду дають приклади того, як треба будувати життєспроможну формацію та згуртовувати націю на досягнення цієї мети... Спробуймо ж пошукати раціональне зерно та видобути повчальні уроки.
Шукаючи вихід з того нестерпного становища, яке склалося в ній після революції 1918 року та поразки в першій світовій війні, в умовах економічної руйнації і занепаду, завалення грошової системи, масового безробіття і самогубств, гострих класових конфліктів тощо Німеччина знайшла короткий шлях до стрімкого відродження, на хвилі якого прогресує і досьогодні. Цим шляхом, який допоміг Німеччині порвати з минулим і вийти на дорогу, що вела прямісінько у майбутнє, виявилася, хоч як це парадоксально й дико звучить для нашого вуха, велика трагедія і водночас велика перемога фашизму, - перемога всупереч тій поразці, що її він зазнав у другій світовій війні. Фашизм програв мілітарно, але ідеологічно й організаційно здійснив те, чого прагнув: змусив Німеччину порвати назавжди й безповоротно з минулим і присилував її здійснити прорив у майбутнє.
Фашизм для Німеччини був тим самим, що й комунізм для Росії, - у тому розумінні, що це була справжня, хоч і зовсім інша за своїми характеристиками, революція, яка допомогла німцям покласти край хронічній історичній відсталості, консерватизмові, рутинності, вічній другорядності, у стислі історичні строки вихопитися до нових форм суспільного устрою, знайти нові форми соціального співробітництва всередині нації.
У практиці фашизму, якщо дотримуватися об’єктивності, поруч з огидним було багато чого, повторимось, такого, що передбачливо працювало на розвиток сьогоднішньої Німеччини і сприяло складанню того явища, котре згодом дістало назву “німецького дива”. В основі цього дива лежали деякі істотні практичні здобутки німецького націонал-соціалізму, - саме того націонал-соціалізму, що його тиранічними засобами запровадив у життя в гострій боротьбі з іншими напрямками націонал-соціалізму не хто інший, як засуджений, подібно до Герострата, на довічну анафему Адольф Гітлер. Тому, що Німеччина сьогодні знову стала “локомотивом Європи” і осердям її об’єднання в нову історичну спільноту, світ зобов’язаний боротьбі проти фашизму, яка довела необхідність переходу від конфронтації на Європейському континенті (пов’язаної з тривалим історичним періодом формування держав-націй та їхнім змаганням за місце під сонцем) до загального братання та спільного протистояння майбутнім викликам історії. Але разом із тим саме фашизм якнайпарадоксальнішим чином створив той феномен, котрий заклав основи нинішньої соціально-політичної гармонізації у Німеччині та скандинавських країнах. Цей феномен, вже очищений від свого низького походження, тепер називається солідаризмом.
Перш ніж перейти до висвітлення питання про корені солідаризму, хотілося б заспокоїти читачів: автор цього допису не має ніякого наміру займатися прихованою реабілітацією або апологетизацією фашизму як такого чи непрямим оспівуванням особи фюрера як його найвидатнішого виразника і проводиря. Ідеться про інше - про той корисний історичний досвід, що його треба запозичувати, аби не повторювати чужих згубних помилок. Звісна річ, шукати такий досвід в історії гітлерівської Німеччини - справа досить ризикована. Тут можна й самому потрапити до розряду симпатиків фашизму... І досі панує міщанська громадська думка, що про фашизм треба або говорити тільки погане, або не говорити взагалі. Однак це - синдром слабкості, остраху перед потенційною привабливістю доктрини, а боятися доктрини означає визнавати її життєздатність і силу.
Ну а що, як ставитися до історичних процесів, вчень і практики, в тому числі й фашизму, лише як до модульних формацієтворчих конструкцій, - прагматично, беземоційно (одне слово - без страху і докору), як до перевіреного досвідом матеріалу, придатного для ефективного використання у теперішньому суспільно-політичному житті? У такому підході немає нічого, що б заслуговувало на осуд. Тим більше, що раціональні підходи так чи інакше візьмуть гору над емоціями.
Бо знання - сила. А фашизм - це частина людської історії й досвіду, особливо важлива тим, що фашистська ідеологія виявила надзвичайно велику рушійну силу історичного прогресу і була, як тепер з’ясовується, не лише руйнівною. І цю силу треба об’єктивно вивчати. Чому про людську історію не можна говорити так само відсторонено, як про хімію чи фізику? Адже хіміки породили напалм, а фізики - ядерні бомби. То невже через це треба проклясти і фізику, і хімію на довічні часи?!
У пошуках сили для України спробуймо торкнутися того, що стало для гітлерівської держави джерелом величезної сили, - солідаризму в його німецькому, або, за тогочасною термінологією, - нордичному вияві. Принагідно зауважимо, що європейська думка активно опановує цей матеріал. До останніх праць цього плану треба передусім віднести тритомне синкретичне дослідження Іоахіма Феста “Адольф Гітлер”, в якому дається об’єктивна оцінка феномену гітлерівської епохи. Ця праця отримала всесвітнє визнання, стала взірцем для дослідників подібного спрямування і надала імпульс для деяких спроб практично інтерпретувати її окремі положення.
Освальд Шпенглер передбачав настання ери мас, що їх вестимуть за собою вожді. Пророцтво філософа справдилося. ХХ вік став епохою мас і вождів, небачених революцій і глобальних струсів, російського комунізму та німецького націонал-соціалізму.
За визначенням Гітлера, націонал-соціалізм був “консервативною революцією”. Листопадова революція 1918 року поставила Німеччину перед історичним вибором. Зі Сходу її кликав до марксизму Ленін, із Заходу Вільсон навертав до демократії і Європи, яка щойно безжально наглумилася з переможеної Німеччини. Гітлер обрав третій шлях - шлях відродження Німеччини у всій колишній і ще небувалій майбутній величі. Шлях, який він, подібно до багатьох німців, гостро і трагічно передчував і переживав у своїй загостреній тотальною катастрофою свідомості. Гітлер обрав шлях власної національної німецької революції, шлях, який би узагальнив й увібрав у себе попередній досвід народницької, націоналістичної за змістом ідеології “фелькіше”, та об’єднав німців проти основних їхніх кривдників - більшовизму (який сповідував інтернаціоналізм і проголошував злиття націй) та міжнародного капіталу. Це мала бути революція буржуазного світу проти революції пролетарської. Революція не задля зруйнування, до чого кликав “Інтернаціонал”, а задля захисту старого доброго світу з усіма милими серцю пересічного німця старожитностями та ідилією, забобонами і цінностями, насамперед цінностями власного німецького світу, який опинився у великій скруті і національній ганьбі. Революція, спрямована не на перебудову всього світоладу, а на самозахист і самозбереження німців у світі, який стрімко інтернаціоналізувався, руйнувався, стандартизувався. Незвичайність цієї революції полягала в тому, що, захищаючи одвічні цінності, вона кликала не в минуле, а в майбутнє, за яке боролося... в ім’я минулого й одвічного.
Без змін не обходиться жодна революція. Гітлер, ідеалізуючи консервативну Німеччину й консервативний німецький дух, як справжній реформатор засуджував ті національні особливості німців та складові їхньої культури, які заважали ривку нації в майбутнє. Двоїсте, суперечливе ставлення фюрера до Німеччини можна було б виразити поетичним рядком “я ж не люблю її з надмірної любові”. Ця двоїстість породжувала ту різницю ідеологічних потенціалів, яка живила реформаторський порив Гітлера вивести Німеччину в коло світових наддержав, ба більше того - штовхнути її на смертельну боротьбу і навіть загибель, аби тільки не дати їй скніти у ролі відсталої другорядної країни-раба.
Виразний патріотизм та крайній націоналізм Гітлера мали дуже мало спільного із споглядальною залюбленістю германофілів у народ. У боротьбі за майбутнє Німеччини він, на відміну від пересічних “фелькіше”, котрі не спромоглися піднестися вище усяких фольклорних гуртків, партійок і товариств ветеранів, був готовий до якнайвідчайдушніших дій. Тим більшої уваги заслуговує той факт, що за такого радикалізму та екстремізму Гітлер як ідеолог спромігся таки знайти стежку до згуртування всієї нації довкола великої мети.
Постать Гітлера була злучена з націонал-соціалістичною революцією лише на певному етапі її розвитку. Вона вже мала до того і свою суперечливу історію, і свої особливості. Але остаточного спрямування їй надав саме він, Гітлер, який знайшов третій шлях і повів ним Німеччину, протидіючи тому вогню, що його запалила класова боротьба. Щоправда, класовий мир він сповідував заради війни за світове панування і життєвий простір.
Кажучи коротко, суть третього шляху полягала в новому погляді на націю як на цілісний, єдиний і неподільний історичний, расовий і культурний організм. У той час як марксисти сповідували постулат про те, що у пролетаря немає нації, протиставляли клас капіталістів і буржуа класові найманих робітників, підіймали працю на війну проти капіталу, розвивали вчення про непримиренність культур гнобителів і гноблених в одній нації, Гітлер побачив своє завдання в тому, щоб перешкодити поширенню марксизму і більшовизму в Німеччині, не допустити в ній такої ж кровопролитної громадянської війни, як у Росії. Для цього він ладен був на найекстремальніші кроки - аж до пролиття крові включно, що, зрештою, і привело його до ув’язнення. Натомість, якщо гранично засхематизувати його погляди, він пропонував усунення внутрішньосуспільних антагонізмів та консолідацію усіх соціальних верств і прошарків нації на майбутній реванш, на самозахист проти всіх реальних і уявних небезпек, які ввижалися йому в апокаліптичних видіннях боротьби за життєвий простір новообраного народу - німців, месією якого він щодалі більше почувався.
Ці, здавалося б, базові націонал-соціалістичні позиції сповідували попервах далеко не всі. Такий відомий німецький націонал-соціаліст, як Грегор Штрассер, мав відмінні погляди. Вони теж перебували цілковито в річищі націонал-соціалізму, але так і залишалися скоріше світовідчуттям, не набувши вигляду закінченого вчення.
Група Штрассера цілковито поділяла соціалістичні ідеали свого часу і лише по-своєму інтерпретувала їх на націонал-соціалістичний лад. Г. Штрассер сприймав соціалістичні гасла не як заклик до класу пролетарів, а як апеляцію до націй-пролетарів, пригноблюваних і визискуваних іншими націями. Він виступав за союз Німеччини з Країною Рад “проти мілітаризму Франції, проти імперіалізму Англії, проти капіталізму Уолт-стріту”. Його група висувала у своїх програмах вимоги ліквідації великих землеволодінь, примусового об’єднання селян у сільськогосподарські кооперативні господарства, злиття дрібних підприємств у корпорації, соціалізації підприємств, в яких кількість працівників перевищує 20 осіб, та передання їх під контроль трудових колективів. Але на цьому соціалізм по-штрассерівськи закінчувався, - Штрассер зовсім не виступав проти приватної власності, право на яку зберігалося за власниками підприємств. Він пропонував запровадити соціалістичний, як на його переконання, спосіб розподілу. Прибуток у такому підприємстві належало ділити так: 10% - трудовому колективові, 30% - державі, 6% - місцевій владі, 5% - на загальні потреби. Решта прибутку залишалася власникові.
Ще загостреніше соціалістичні принципи засвідчені в ідейній спадщині молодшого сподвижника Грегора Штрассера - доктора філології Йозефа Геббельса. Як зазначають дослідники, до лав прихильників Штрассера Геббельса привів саме його політичний радикалізм: “Я - найрадикальніший. Людина нового типу. Людина-революціонер”, - писав молодий доктор у своїх щоденниках тієї пори. Йозеф Геббельс та Грегор Штрассер відрізнялися від Гітлера тим, що в умовах загального зубожіння мас, народного відчаю і страху перед майбутнім вимріяли такий романтичний, за визначенням дослідників, соціалізм, котрий підігрівався їхнім щирим сподіванням прорватися з націонал-соціалістичними ідеями в пролетарські кола Німеччини, які перебували на той час піді впливом комуністів. Гітлер же мислив відстороненими ідеями історичної величі й ганьби нації, інтересами раси, зовсім при цьому не переймаючись долею окремої особистості і навіть публічно відмовляючи їй на якісь права поза тими великими завданнями, що їх сам Гітлер і визначив, та вимагаючи, щоб кожен жив виключно героїчними, а вже потім соціальними категоріями.
Як редактор журналу “Націонал-соціалістіше бріфе”, Геббельс тієї пори посилено розробляв пролетарську тематику і не криючись надав журналові відверто антикапіталістичного спрямування. Геббельс відверто протиставляв робітничу північ Німеччини і міську пролетарську культуру зовсім іншій за духом й умовами життя буржуазній та сільській Баварії (де перебував з керівними партійними органами Гітлер). На сторінках цього видання переважали думки тих націонал-соціалістів, які вважали, що в партії не місце радикально налаштованим буржуям, що не слід сахатися соціалізму та робітників. “Ми - соціалісти, - формулював своє кредо журнал, - ми вороги - смертельні вороги нинішньої капіталістичної системи господарювання з її експлуатацією слабких, з її несправедливою системою оплати праці... ми сповнені рішучості за всяких обставин знищити цю систему”.
“Цілковито в тому ж дусі, - пише І.Фест, - Геббельс шукав формули зближення між національними соціалістами та комуністами і впорядкував цілий каталог їхніх ідентичних позицій і поглядів. Він зовсім не заперечував теорію класової боротьби і запевняв, що падіння Росії поховало б “на віки вічні наші мрії про націонал-соціалістичну Німеччину”. Геббельс публічно брав під сумнів навіть улюблене вчення Гітлера про універсального ворога-жида, оскільки як послідовник вчення про класовий світогляд освічений доктор філології (на відміну від свого партійного фюрера, який не міг похвалитися буржуазною освітою), вважав, що, “вочевидь, буде помилкою ставити на одну дошку єврея-капіталіста і єврея-більшовика”.
У той час, як Гітлер націлював на Росію вістря майбутніх німецьких завойовницьких походів, а Розенберг визначав Росію не інакше, як “колонію єврейських катів”, Геббельс з величезною повагою і симпатією відгукувався про російську схильність до утопії тощо. У це важко повірити, але соціалістичний радикалізм Йозефа Геббельса заходив настільки далеко, що на важливому партійному форумі він якось навіть вніс пропозицію, “щоб дрібний буржуа Адольф Гітлер був вигнаний з лав націонал-соціалістичної партії”.
Помилкою буде вважати, що це був показний радикалізм. На гроші, позичені під заставу своєї аптеки, Грегор Штрассер заснував видавничий центр для пропаганди своїх поглядів. Крок для людини, яка жертовно віддавала останнє заради поширення своїх ідей без будь-якої вигоди для себе, дуже показовий і шляхетний, навіть у випадку, коли йдеться про націонал-соціаліста, - безкорисливість свідчить на користь чеснот цієї особи зокрема і руху взагалі. Публікації цих видань були сповнені непідробної духовності і щирості, що вигідно відрізняло творчу спілку обдарованих однодумців Г.Штрассера, насамперед Геббельса та Отто Штрассера, від того, що друкували видання, які обслуговували мюнхенських бонз.
Порив до дій і протестний потенціал послідовників Г.Штрассера був дуже високий і відрізнявся від тієї зовні непоказної лінії на легальність, якої дотримувався Гітлер після виходу із в’язниці: почасти зазнали переоцінки його погляди, почасти він нівелював радикальність заради того, щоб удавати громадську лояльність, аби його не було вислано як австрійця без німецького громадянства з країни і тим самим не було покладено край його політичній діяльності на благо Великої Німеччини. У дусі справжнього більшовизму послідовники нової теорії Г.Штрассера вимагали змінити тактику партійної боротьби на готову до крайніх дій “політику катастроф”.
Категория: Доклады | Добавил: opteuropa | Теги: скачать реферат, дипломн, КОНТРОЛЬНА, скачати доповідь, доповідь з права., курсовая работа, магістерська, курсач, лабораторна робота, курсова
Просмотров: 147 | Загрузок: 6 | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *:
Украина онлайн

Рейтинг@Mail.ru

подать объявление бесплатно