| Главная » Файлы » Доклады » Доклады |
Особливості права господарського відання та права оперативного управління
| [ Скачать с сервера (39.4 Kb) ] | 14.08.2017, 19:53 |
| 1. Наукові та практичні підходи до права господарського відання. 2. Особливості права оперативного управління. Висновки. Список використаних джерел. Вступ Відповідно до ч. 1 ст. 55 Господарського кодексу України (далі – ГК України) суб’єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством [2, ст.55]. Господарська діяльність суб’єктів господарювання здійснюється з використанням не лише організаційних та управлінських зусиль суб’єктів такої діяльності, а й з використанням майна. Відповідно до ч. 1 ст. 139 Господарського кодексу України, майном у сфері господарювання визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються та використовуються у діяльності суб’єктів господарських відносин та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб’єктів [2, ст.139]. Майно за суб’єктами господарювання може закріплюватися на одному з основних правових титулів майна (праві власності, праві господарського відання, праві оперативного управління) та додаткових правових титулах (праві довірчої власності, праві користування) [9, с.206]. Специфіка сучасних засобів виробництва обумовлює той факт, що їх використання (експлуатація) здійснюється, як правило, не самим власником, а іншими суб’єктами, яким власники передають ці засоби на певній правовій основі (титулі). Правові титули майна, що зберігають за власником значну частину повноважень щодо майна, яке закріплюється ним за іншим суб’єктом без передачі останньому усієї сукупності прав, притаманних традиційному власникові, називаються похідними від традиційного права власності. Такими титу¬лами є: а) право господарського відання, б) право оперативного управління. Предметом нашого дослідження є визначення основних особливостей права господарського відання та права оперативного управління, а також їх місця та доцільності існування в системі правових титулів майна суб’єктів господарювання. 1. Наукові та практичні підходи до права господарського відання. Поняття права господарського відання дісталося колишнім республікам Радянського Союзу у спадок від радянських часів і є невідомим правопорядкам інших країн світу [15, с.7]. Право господарського відання походить від поняття права оперативного управління, яке було закріплене у Цивільному кодексі УРСР 1963 року. Теоретична конструкція права оперативного управління державним майном як юридичної форми майнової самостійності державних організацій в межах єдиного фонду державної власності розроблена А.В. Венедиктовим. Вчений обстоював положення про державу як єдиного суб’єкта права державної власності, що передає окремі частини фонду державної власності лише в управління [7, с.320-322]. Дана теорія критикувалася в юридичній науці. Зокрема, Л.Я. Гінцбург, Є.Б. Пашуканіс, Я.Ф. Миколенко називали теорію права оперативного управління конструкцією «расщепленной собственности», згідно якої господарські органи є поряд з державою власниками закріпленого за ними майна [12, c.80]. За часів «перебудови» право оперативного управління зазнало поділу на два різновиди – поняття права повного господарського відання та права оперативного управління (ст.ст.24, 26 Закону СРСР «Про власність в СРСР») [15, с.7]. Чинний Цивільний кодекс України відмовився від поняття права (повного) господарського відання. Можливо, мотивами такої відмови була вказана вище відсутність такого поняття в інших країнах за межами колишнього Радянського Союзу та бажання виконати вимогу ч.1 ст.51 Угоди про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами, згідно якої Україна зобов’язалась вжити заходів для забезпечення того, щоб її законодавство поступово було приведене у відповідність до законодавства європейських Співтовариств [1, ст.51]. Що ж до Господарського кодексу України, то він визначає право господарського відання як речове право. Право господарського відання вужче за змістом, а тому не є тотожним праву власності, а є обмеженим речовим правом. Найбільш часто вказується про те, що право державного підприємства на розпорядження майном у випадках, встановлених законом, обмежене згодою держави (державного органу). Більше того, у статті 136 Господарського кодексу України це «обмеження правомочності» використане як єдина ознака, що відрізняє право господарського відання від права власності: «Право господарського відання є речовим правом суб’єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами» [2, ст.136]. На думку Р. Таш’яна, вживання законодавцем терміну «суб’єкт підприємництва» у дефініції права господарського відання є дискусійним, оскільки в ГК України немає визначення даного поняття. Тому, на його думку, невизначеність поняття суб’єкта права господарського відання є однією з найбільших вад вітчизняного законодавства [16, с. 37]. Проаналізувавши ряд визначень, якими оперує ГК України, можна дійти висновку, що суб’єктом підприємництва, а отже, і суб’єктом права господарського відання є учасник господарських відносин, який здійснює комерційну діяльність. На такому правовому титулі майно закріплюється за державними (ч. 3 ст. 73, ст. 74 ГК України) та комунальними (ч. 3 ст. 78 ГК України) унітарними підприємствами, що діють з метою отримання прибутку (комерційні підприємства); підприємствами об’єднання громадян, релігійної організації (ст.112 ГК України); об’єднаннями підприємств (ч.2 ст.123 ГК України). Об’єктом права господарського відання є майно, що перебуває у державній власності. Такого висновку можна дійти, проаналізувавши норми ЗУ «Про управління об’єктами державної власності», згідно якого об’єктами управління державною власністю є, в тому числі, майно, передане державним комерційним підприємствам [6. с.299; 3, ст.1,3.]. Особливості права господарського відання проявляється в наступному. Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб’єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства. Суб’єкт права господарського відання за своїми зобов’язаннями відповідає усім майном, що закріплене за ним на цьому правовому режимі, і може бути суб’єктом банкрутства. Держава та орган, до сфери управління якого входить суб’єкт права господарського відання, не несуть відповідальності за його зобов'язаннями, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами. Право господарського відання захищається за допомогою тих самих положень закону, що і право власності. Важливе значення для захисту права господарського відання має вказівка закону на те, що суб’єкт підприємництва, який здійснює господарювання на основі права господарського відання, є підприємством. Статус юридичної особи, яким наділене підприємство дозволяє йому не лише закріпити за ним майно засобами бухгалтерського обліку і тим самим відокремити його від майна інших суб’єктів господарювання, власника тощо, а й нести відповідальність за своїми зобов’язаннями закріпленим за ним майном, звертатися до суду за захистом порушених майнових прав і в тому випадку, коли таке порушення мало місце з боку власника [14, с.232]. Деякі представники доктрини господарського та цивільного права (О. Вінник, В. Кравець, А. Довгерт, В. Селіванов, Я. Шевченко) вважать, що право господарського відання є штучною конструкцією, від якої потрібно відмовитися, визначивши усіх юридичних осіб субітками права власності на належне їм майно. Така ідея закладена і в Цивільному кодексі України. Ті ж підприємства, які через загальнодержавні потреби не можуть бути підприємницькими суб’єктами, слід з усім їх майном включати до державного бюджету. Вони не повинні визнаватися юридичними особами. У приватноправових відносинах, на думку В.М. Кравчук, від права господарського відання потрібно відмовитися. У сфері майнових відносин, особливо у підприємництві, право власності має стати єдиним правовим режимом майна юридичних осіб, незалежно від їх виду [11]. О.М. Вінник наголошує на доцільності відмови від юридичних осіб-невласників. А у випадку необхідності їх створення варто надавати йому статус не юридичної особи, а права філії материнської організації [8, с.6]. Однак в доктрині господарського права існує протилежна позиція. Її представники (В. Щербина, А. Червяцова) вважають за необхідне зберегти інститут права господарського відання та закріпити положення про право госопдраського відання у Цивільному кодексу України [19, с. 22]. 2. Особливості права оперативного управління Право оперативного управління як правовий інститут вперше було запроваджено в законодавство Основами цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 року спочатку лише для позначення майнових прав державних організацій, а згодом (1981 р.) поширене і на кооперативні, державно-кооперативні, міжколгоспні підприємства - юридичні особи [14, c. 235]. Як було зазначено вище, згодом право оперативного управління зазнало поділу на два різновиди – поняття права повного господарського відання та права оперативного управління. ЗУ «Про власність» (ст. 39) застосовував цей титул щодо правового режиму майна державної установи [4, cт.39], а ЗУ «Про підприємства в Україні» (ч. 3 ст. 10) – щодо правового режиму майна казенних підприємств [5, ст.10]. Теорія права визначає право оперативного управління як речове право вторинного характеру, яке не може існувати самостійно, є засобом реалізації права власності [10, c. 228] та похідним від нього, але ще більш обмеженим, ніж право господарського відання [9, c. 213]. Довгий час у науці господарського та цивільного права точилися дискусії стосовно правової природи права оперативного управління. Існувала позиція, згідно якої право оперативного управління – специфічна цивілістична правомочність, носієм якої можуть бути тільки юридичні особи. В літературі існувала і інша позиція, яка полягала в тому, право оперативного управління розглядалося як інститут, що опосередковує майнову самостійність будь-яких ланок народного господарства та суб’єктів, що не є власниками закріпленого за ними майна, незалежно від сфери їх функціонування. Тому носіями права оперативного управління є не тільки організації,що виступають юридичними особами, а й їх підрозділи, виробничі одиниці, що здійснюють щодо закріпленого ними майна право внутрішньогосподарського оперативного управління, а також органи господарського керівництва [17, c. 109]. Саме такий підхід щодо правової природи права оперативного управління доктрина господарського права підтримує і сьогодні [6, c.304]. В чинному ГК України під правом оперативного управління розуміється речове право суб’єкта господарювання, який здійснює некомерційну діяльність, тобто самостійну систематичну господарську діяльність, спрямовану на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку (ч. 1 ст. 52 ГК України) [2, cт.52]. Змістом права оперативного управління є повноваження володіння, користування і розпорядження майном, закріпленим за суб’єктом господарювання власником (уповноваженим ним органом). Проте реалізація зазначених повноважень здійснюється у межах, встановлених Господарським кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом) [2, ст.137]. Суб’єктами права оперативного управління в ГК України визнаються казенне підприємство (ч.3 ст.76 ГК України), комунальне некомерційне підприємство (ч.3 ст.78 ГК України), підприємство об’єднання громадян, релігійної організації (ст.112 ГК України), об’єднання підприємств (ч.2 ст.123 ГК України). Таким чином, можна зробити висновок про те, що суб’єктами оперативного управління є суб’єкти господарювання, які здійснюють некомерційну діяльність. Особливості права оперативного управління проявляються в наступному. Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб’єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у суб’єкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не використовується, та майно, що використовується ним не за призначенням. Казенне підприємство відповідає за своїми зобов’язаннями лише коштами, що перебувають у його розпорядженні. У разі недостатності зазначених коштів держава, в особі органу, до сфери управління якого входить підприємство, несе повну субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями казенного підприємства. | |
| Просмотров: 928 | Загрузок: 21 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |