| Главная » Файлы » Доклады » Доклады |
Перкусія легень
| [ Скачать с сервера (112.5 Kb) ] | 09.09.2017, 20:11 |
| 1. Історія розвитку перкусії як методу дослідження стану внутрішніх органів. 2. Класифікація перкусії за способом проведення, за завданнями та силою удару. 3. Які загальні правила перкусії? 4. Які правила порівняльної перкусії легень? 5. Топографічні області на поверхні грудної клітки, їх межі. 6. Топографічні лінії на поверхні грудної клітки, орієнтири їх проходження. 7. Які бувають основні перкуторні звуки та їх варіанти? 8. Фізичні основи виникнення та характеристики тупого, ясного легеневого та тимпанічного тонів. 9. Над якими органами та тканинами в нормі визначаються ясний легеневий, тупий, тимпанічний перкуторний тон? 10. Які правила топографічної перкусії органів? 11. Анатомія лівої та правої легені: кількість часток, сегментів, положення нижнього та верхнього краю. 12. Якими частками представлена передня поверхня правої та лівої легені? Де анатомічно проходить межа між верхньою та середньою частками правої легені? 13. Яким чином визначається верхня межа легені? 14. Що таке поле Креніга, як визначити його ширину та скільки вона складає в нормі? За яких умов змінюється ширина полів Креніга? 15. Коли відбувається зміщення верхньої межі легень догори, донизу? 16. Яка різниця у техніці визначення нижньої межі правої та лівої легені? 17. Які нормальні межі правої та лівої легені? 18. Коли відбувається зміщення нижньої межі легені догори, донизу? 19. Що таке активна рухомість нижнього краю легень? Як вона визначається та скільки складає у нормі? 20. За яких умов відбувається обмеження рухомості нижнього краю легень? 21. Що таке простір Траубе, чим він обмежений, яке його діагностичне значення? 4.3. Практичні роботи (завдання), які виконуються на занятті: 1. Розпитування та огляд хворого з патологією органів дихання, аналіз отриманих даних. 2. Проведення порівняльної перкусії легень, визначення характеру перкуторного тону на симетричних ділянках легень, аналіз отриманих даних. 3. Проведення топографічної перкусії легень із визначенням висоти стояння верхівок легень спереду та ззаду, ширини полів Креніга, положення нижніх країв легень, активної рухомості нижнього легеневого краю, ширини простору Траубе. 5. Зміст теми: Сутність перкусії полягає в тому, що лікар наносить удари по тілу хворого та викликає коливання підлеглих тканин та за характером звуку, що виникає, робить висновок про стан тканин і положення органів. Перкусія розрізняється: а) за способом проведення - опосередкована та безпосередня; б) за задачами - порівняльна та топографічна; в) за силою удару - гучна, тиха та найтихіша. Техніка безпосередньої перкусії. Трьома або чотирма пальцями (другим – четвертим, або другим – п’ятим), злегка зігнутими у міжфалангових суглобах, наносять кілька (2 – 3) чітких але не сильних удари по обстежуваній ділянці. На основі отриманого звуку (тупого або тимпанічного) діагностують патологічні зміни. Наприклад, наявність тупого звуку над грудною кліткою може свідчити про накопичення у плевральній порожнини великої кількості рідини (гідроторакс, ексудативний плеврит); її наявність іноді відчувається перкутуючи ми пальцями у вигляді коливальних рухів (балотування). У разі появи у цій порожнині газу (пневмоторакс) з’являється тимпанічний звук. За допомогою цього методу іноді вдається орієнтовно визначити межі між великими і контрастними структурами в організмі (повітряні ємності, що межують з ущільненими утвореннями, порожнина з твердим або газоподібним вмістом). Для цього поступово переміщують пальці перкутуючої кисті від звуку однієї тональності до іншого (в слуховому сприйманні – краще від більш ясного до тупого). Недоліки методу: 1) недостатня чіткість переходу перкуторного звуку з однієї тональності до іншої, що унеможливлює в більшості випадків визначити межі органів та топографічні співвідношення між ними; 2) перкуторний звук над поверхнею тіла у осіб з надмірним жировим прошарком, і добре розвинутою атлетичною мускулатурою значно притишується, часто поєднується з допоміжними звуками (шумами), що спричинюються мимовільним тертям пальців об шкіру, особливо за наявності вираженого волосяного покриву; 3) значно великий розмір перкуторної сфери ускладнює перкусію невеликих органів та утворень; 4) нанесення перкуторного удару може викликати болісні відчуття у обстежуваного. Методика однопальцьової безпосередньої перкусії за В.П.Образцовим. Нігтьову фалангу вказівного пальця перкутуючої кисті, злегка зігнутого у першому між фаланговому з’єднанні зачіплюють за випрямлений радіальний край середнього пальця. Пружним зісковзувальним рухом наносять удар (клац, щиголь) пучкою по певній перкуторній ділянці. Перкуторний палець після зіскакування до моменту контакту з поверхнею тіла повинен тремтіти, подібно до басової струни музичного інструмента, що досягається систематичною практикою лікаря – діагноста. Але лише у цьому разі перкуторний удар досягне бажаного звукового відтворення і матиме істинне діагностичне значення. З метою чіткого акустичного сприймання звуку доцільно нанести на кожну перкутовану ділянку 2 – 3 удари. Метод безпосередньої однопальцьової перкусії за В.П.Образцовим має переваги над іншими при перкусії органів черевної порожнини, а також при перкуторному обстеженні дітей. Однак за належного практичного досвіду нею можна користуватися і при перкусійному обстеженні легень і серця. Важливою його особливістю і перевагою над іншими методами виявилася та, що акустичне сприймання контрасту перкуторного тону часто доповнюється додатковим (тактильним) відчуттям резистентності і вібрації тканин, які знаходяться у перкуторній сфері, наприклад, при перкуторному визначенні меж серця на границі межування їх з навколишніми легенями. З використанням цього методу, звісно, за умови великої лікарської діагностичної майстерності, не лише перкуторно, але й додатково пальпаторно відчуваюти межі переходу від легень до серця. Це стосується і інших топографічних контрастів, зокрема, між легенями і печінкою та селезінкою, між шлунком та попереково – ободовою кишкою. Найбільш широко у клінічній практиці використовується опосередкована перкусії (молоточком по плесиметру), при якій ударним молоточком слугує середній палець однієї кисті (у правців – правої), а плесиметром – середній палець другої. У такий спосіб вдало поєднувались технічні переваги молоточко – плесиметрової перкусії з тактильними відчуттями перкутуючого пальця. Метод відносно простий у виконанні, не вимагає допоміжних технічних засобів і заодно досить інформативний. Тому він вважається класичним у сучасній перкусії і застосовується переважною більшістю клініцистів. Метод пальце–пальцьової перкусії є основним і в клінічній підготовці студентів – медиків у галузі пропедевтичної фізичної діагностики. Методика. Важливе вихідне положення пальця – плесиметра і ударного пальця, а також методика здійснення перкусійного удару. Долонну поверхню середньої і частково проксимальної частини нігтьової фаланги середнього пальця неперкутуючої кисті (плесиметр) щільно, але безболісно прикладають до перкутованої ділянки. Для нанесення перкусійного удару використовують кінчик нігтьової фаланги (пучку) середнього пальця другої кисті; палець її помірно згинають у міжфалангових суглобах, при цьому суміжні пальці (вказівний і безіменний) мають бути дещо відведені у незміненому положенні від ударного пальця. Ділянка нанесення удару – з’єднання між нігтьовою і середньою фалангами пальця – плесиметра. Удар наноситься кінцевою частиною нігтьової фаланги пальця вертикально до перкутованої поверхні. Удар повинен бути коротким, чітким і еластичним. Останнє означає, що ударний палець відразу після нанесення удару повинен швидко відходити (відскакувати) від поверхні пальця – плесиметра. Для здійснення досконального проведення такого удару важливе значення мають рухи ударного пальця. Вони повинні бути чіткими, вільними і гнучкими. Цього можна досягти лише у разі енергійного згинального руху у променевозап’ястковому суглобі без застосування інших м’язових компонентів; такі рухи кисті і пальців дещо схожі із рухами кисті при грі на фортепіано. З метою чіткішого сприймання акустичних особливостей перкусійного звуку його повторюють на окремих вистукуваних ділянках двічі – тричі. Загальні правила перкусії: - у приміщенні має бути тихо і тепло; - руки лікаря мають бути теплими і сухими; - перкусія проводиться по оголеному тілу хворого у положенні стоячи, сидячи або лежачи (тяжкохворі). При перкусії розрізняють такі основні перкуторні тони: 1. Тупий (тихий) - дають щільні тканини чи середовища, що не містять газу (стегно, печінка, рідина в плевральній порожнині та інших порожнинах і т.д.). 2. Тимпанічний (гучний) - виникає над заповненими газом порожнинами, які мають тонку та еластичну оболонку. 3. Ясний легеневий тон, що займає середнє місце між першими двома тонами. Можливі варіанти перехідних тонів: коробковий (легеневий тон із тимпанічним відтінком); притуплений легеневий тон, притуплений тимпаніт, металевий тон та ін. Під гучною розуміють таку перкусію, при якій перкуторна сфера сягає 6 см та більше. При помірній перкусії вона в межах 4-6 см. Тиха та найтихіша - відповідно менше 4 та 2 см. Залежно від методичних цілей застосовують порівняльну і топографічну перкусію. Методом порівняльної перкусії досліджується ступінь повітряності тканин на симетричних ділянках грудної клітки. Основні методичні і технічні правила порівняльної перкусії: 1) перкутувати слід чітко симетричні ділянки послідовно праворуч і ліворуч, визначати їх за відомими топографічними лініями і утвореннями; 2) сила перкуторного тону повинна бути однаковою на обох порівнювальних ділянках; 3) притиснення пальця-плесиметра до тіла хворого має бути однакове на симетричних делянках; 4) послідовність проведення порівняльної перкусії (праворуч, ліворуч) не має значення, однак у разі відчуття різного перкусійного звуку перкусію слід повторити у протилежній послідовності, наприклад, коли перкусію проводили спочатку у лівій, а потім у правій симетричних ділянках, то у разі різниці перкусійного тону слід перкусію повторити – спочатку праворуч, а потім ліворуч; 5) в аналітичній оцінці перкуторного тону визначати такі його основні акустичні властивості: гучність, тональність, тембр, тривалість. Перкусія проводиться: спереду - над і під ключицями, по ключицях, по міжребір’ям до рівня ІІІ міжребір’я; ззаду - над верхівками, між лопатками, під лопатками, на симетричних ділянках по нижніх та бокових поверхнях грудної клітки. Над легенями у здорової людини визначається ясний легеневий тон. Цей тон може змінюватись як на бік притуплення, так і тимпаніту. Притуплення легеневого тону (тупість) спостерігається: 1. При ущільнені легеневої тканини (пневмонія, абсцес та гангрена легені, туберкульозна інфільтрація, пухлина легені та ін.). 2. При наявності заповнених секретом великих каверн і бронхоектазів. 3. При наявності рідини в плевральній порожнині. | |
| Просмотров: 1113 | Загрузок: 9 | Рейтинг: 3.0/1 | |
| Всего комментариев: 0 | |