| Главная » Файлы » Доклады » Доклады |
Поняття цивільного права, цивільного інтересу та цивільного обов'язку
| [ Скачать с сервера (80.1 Kb) ] | 24.05.2017, 01:33 |
| У попередніх главах підручника вже йшлося про цивільне право як галузь національного права. Разом з тим згадувалися й цивільні права та обов'язки як елементи цивільних правовідносин. Оскільки у цивілістиці традиційно має місце вживання обох термінів, тут і далі цивільне право, котре належить учаснику цивільних відносин, буде позначатися як "цивільне право у суб'єктивному сенсі" або як "суб'єктивне цивільне право". Отже, цивільне право як суб'єктивна категорія - це можлива поведінка уповноваженої особи, якій відповідає міра належної поведінки зобов'язаної особи. Суб'єктивне цивільне право слід відрізняти від правоздатності. Основні відмінності між цими категоріями полягають, зокрема, у такому: 1) правоздатність є загальною, абстрактною можливістю мати права і обов'язки. Суб'єктивне право конкретне і означає наявність конкретних правомочностей стосовно цілком певних благ; 2) правоздатність невідчужувана, а суб'єктивне право може передаватися іншій особі; 3) правоздатність є невід'ємною властивістю учасника цивільних відносин, а суб'єктивне право виникає, змінюється або припиняється за наявності певних обставин (юридичних фактів). Традиційно суб'єктивне цивільне право характеризується через так звану "тріаду" можливостей. Згідно з цією характеристикою наявність цивільного права означає для уповноваженої особи: 1) можливість поводитися певним чином; 2) можливість вимагати певної поведінки від інших осіб; 3) можливість отримати захист порушеного права за допомогою суду, державних органів тощо. Наприклад, власник має можливість здійснювати своє право власності, не вдаючись до допомоги інших осіб. Він також має право вимагати, щоб інші особи не перешкоджали йому у здійсненні повноважень володіння, користування, розпорядження його майном. Нарешті, у випадку порушення його права власності (наприклад, позбавлення можливості користуватися річчю, спроба привласнення його майна тощо) він може звернутися до суду з позовом про усунення перешкод в здійсненні права користування річчю, про повернення її з чужого незаконного володіння тощо. Крім поняття "цивільне право" цивільне законодавство використовує також поняття "цивільний інтерес". Цивільний інтерес - це об'єкти цивільних прав, блага, прагнення особи, котрі не визначені законом або угодою сторін як цивільні права, але є предметом цивільних відносин. Прикладом цивільного інтересу може бути зацікавленість кредиторів фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, у збереженості її майна для подальшого задоволення боргових вимог. Цивільний обов'язок - це адресована зобов'язаній особі вимога певної поведінки, що відповідає умовам договору, закону або іншої норми цивільного права. Він може бути також визначений як міра належної поведінки зобов'язаної особи. Обов'язок може бути активного і пасивного типу. Обов'язок активного типу полягає у вимозі до зобов'язаної особи вчинити певну дію. Невиконання цих дій тягне застосування санкцій, передбачених законом або договором. Обов'язок пасивного типу грунтується на існуванні правової заборони здійснювати певні дії. Зобов'язана особа повинна утримуватись від здійснення заборонених дій для уникнення застосування правових санкцій. Заборона може бути прямою або непрямою. Так, пряма заборона має місце, коли йдеться про обов'язок наймача житлового приміщення не порушувати правила користування приміщенням, гуртожитком. Непряма заборона має місце у разі, коли вона випливає з самої суті відносин. Наприклад, право власності породжує обов'язок пасивного типу для всіх третіх осіб - не порушувати права власника. Пряма заборона звичайно має місце у вже існуючому зобов'язанні (правовідносинах). Непряма заборона може бути у правовідносинах, що вже існують, але може також слугувати правовстановлюючим або правостворюючим юридичним фактом. 2. Здійснення цивільних прав Під здійсненням цивільного права слід розуміти реалізацію тих можливостей, які передбачені змістом суб'єктивного цивільного права. Здійснення суб'єктивного цивільного права може відбуватися шляхом вчинення як фактичних, так і юридичних дій. Наприклад, власник користується майном (фактична дія), що належить йому, або продає його (юридична і фактична дія). Розглядаючи питання здійснення цивільних прав, слід враховувати декілька принципово важливих положень. По-перше, уповноважена особа здійснює своє цивільне право вільно, на власний розсуд, тобто сама вирішує, здійснювати чи не здійснювати право, що їй належить, визначаючи при цьому строк, порядок, характер дій, що вчиняються нею для здійснення права. Вона ж вирішує, чи відмовитися їй від цих прав. Наприклад, спадкоємець може здійснити своє право на прийняття спадщини протягом 6 місяців після його відкриття, звернувшись з відповідною заявою до нотаріальної контори або здійснивши дії, які свідчать про те, що він прийняв спадщину. Однак його не можна примусити прийняти спадщину. Його також не можна примусити прийняти спадщину протягом більш короткого строку, наприклад, через один місяць після того, як відкриється спадщина, тощо. По-друге, деякі суб'єктивні цивільні права можуть одночасно бути і цивільними обов'язками. Наприклад, особа, що є власником будинку - пам'ятки архітектури або історії, не тільки має право здійснювати своє право власності, але і як власник зобов'язана вживати заходів до забезпечення збереження цього будинку, його ремонту, утримання тощо. В таких випадках до уповноваженої (і водночас - зобов'язаної) особи може бути пред'явлена вимога про здійснення права (реалізації права - обов'язку). Способи здійснення цивільних прав можуть бути різними. Так, їх розрізняють залежно від того, за допомогою якого виду дій - юридичних або фактичних - реалізуються права. Юридичні дії полягають, як правило, у вчиненні правочинів - двосторонніх чи багатосторонніх (договорів) або односторонніх (складання заповіту, видача довіреності). Фактичні дії становлять юридично значущі вчинки. Наприклад, використання автомобіля його власником, вживання продуктів тощо. Залежно від суб'єктного складу відносин, пов'язаних з реалізацією прав, розрізняють активні (позитивні) дії уповноваженого суб'єкта (наприклад, при реалізації правомочностей власника) і його вимоги про виконання певних дій, що адресовані до зобов'язаного суб'єкта (вимога кредитора про повернення боргу у договорі позики). При цьому слід звернути увагу на те, що незалежно від того, яким чином реалізуються цивільні права, їх здійснення нерозривно пов'язане з виконанням цивільних обов'язків іншими особами. Так, при здійсненні права за допомогою активних дій, наприклад, власника речі, всі інші особи зобов'язані не заважати йому користуватися речами, розпоряджатися ними. В зобов'язальних відносинах праву кредитора вимагати певної поведінки від боржника відповідає обов'язок останнього виконати ці вимоги, здійснити певні дії. У більшості випадків здійснення цивільних прав можливе як особисто, так і через представника. Однак у правовідносинах, що мають суто особистий характер, реалізувати певні права може тільки уповноважена особа. Наприклад, реалізувати право на видачу довіреності або складання заповіту можна тільки особисто. З такими ж обмеженнями можна реалізувати право на укладання шлюбу, оскільки чинне законодавство не передбачає його реєстрацію через представника. Суб'єктивне цивільне право може бути передане іншій особі. Наприклад, право власності може бути передане за договором купівлі-продажу, право вимагати виконання зобов'язання може бути передане шляхом поступки права вимоги (цесії). Крім того, суб'єктивне право може перейти до іншої особи в порядку правонаступництва незалежно від волі уповноваженої особи. Наприклад, у разі відсутності заповіту застосовуються правила про спадкування згідно із законом - правонаступниками померлого стають його спадкоємці за законом. При цьому в таких випадках має місце універсальне правонаступництво, тобто до спадкоємців переходять не тільки права, але й обов'язки спадкодавця. Гарантіями права особи на вільне здійснення нею цивільного права є: 1) презумпція добросовісності та розумності його здійснення, котра діє аж до того часу, доки інше не буде встановлено рішенням суду. Тобто щодо кожної особи, яка володіє цивільним правом, припускається, що вона сама здатна визначити суть права, доцільність та характер його здійснення. При цьому "добросовісність" має тлумачитися як категорія моральна, що відображає врахування особою інтересів інших учасників цивільних відносин, публічного інтересу тощо, а "розумність" - як категорія інтелектуальна, що припускає адекватність оцінки особою цінності певного цивільного права, доцільності своїх дій, наслідків здійснення або нездійснення цивільного права; 2) положення, відповідно до якого нездійснення особою свого цивільного права не є підставою для припинення цього права, крім випадків, встановлених законом (ч. 2 ст. 12 ЦК). Хоча особа може ставитися до свого цивільного права так, ніби воно їй не потрібне, це не означає, що хтось може вирішувати за неї питання про недоцільність її володіння цим правом. Винятки становлять випадки, прямо передбачені законом. Наприклад, ст. 352 ЦК передбачає викуп пам'ятки історії та культури, якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам'ятки історії та культури їй загрожує пошкодження або знищення. Слід звернути увагу на те, що у ч. 2 ст. 12 ЦК вживається термін "закон", а не "акти законодавства". Це дає підстави зробити висновок про те, що підстави припинення суб'єктивного цивільного права можуть бути встановлені лише у законах, але не у підзаконних нормативних актах. Спеціальні правила встановлені щодо використання майнових прав. Особа може не лише пасивно ставитися до свого майнового права, не використовуючи його, але й активно донести "непотрібність" для неї такого права, ясно відмовившись від нього. Втім, тут існують обмеження, пов'язані з необхідністю документального оформлення права на окремі види об'єктів. Внаслідок цього відмова від права власності на транспортні засоби, тварини, нерухомі речі здійснюється у порядку, встановленому актами цивільного законодавства. Якщо ж такого порядку не буде дотримано, то особа продовжує вважатися суб'єктом права власності. Вона зберігає суб'єктивні права, так само, як і пов'язані з цими правами обов'язки (наприклад, обов'язок сплати податку на транспортні засоби). Відмова від права може бути "безадресною", якщо особа має на меті позбавитися свого права. Разом з тим допускається не лише відмова від майнового права, а й передача його іншій особі за відплатним чи безвідплатним договором (крім випадків, встановлених законом). Зовнішньо така передача теж може нагадувати відмову від права (наприклад, при даруванні). Однак різниця полягає в тому, що при відмові від права немає наступництва і право як таке припиняє своє існування. При передачі майнового права воно зберігається як таке, і лише змінюється суб'єкт, що має це право. Відбувається перехід прав (і обов'язків) від однієї особи до іншої (правонаступника). 3. Межі здійснення цивільних прав У загальній формі вимога до належного здійснення суб'єктивних прав виражена у ст. 68 Конституції, яка передбачає, що кожний зобов'язаний неухильно дотримуватися Конституції, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Межі здійснення права власності передбачені ст. 41 Конституції, яка встановлює, що використання права власності не може завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Власне усі вимоги до здійснення цивільного права охоплюються вже першою умовою, вказаною у ст. 13 ЦК - здійснення його має відбуватися у межах, встановлених договором або актами цивільного законодавства. Адже саме цивільне законодавство встановлює заборону завдавати шкоди іншим особам, довкіллю, культурній спадщині, конкурентам, суспільству тощо і визначає наслідки недотримання цієї вимоги. Але, очевидно, з метою загострити увагу на особливо важливих аспектах здійснення прав, низка об'єктів далі названа окремо, що виправдано з практичних міркувань. Аналізуючи вимоги до здійснення цивільного права, варто підкреслити, що відповідно до загальної тенденції зростання значення договору, при визначенні вимог до здійснення права його положення фактично прирівнюються до норми права. Згідно з ч. 2 ст. 13 ЦК при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Це положення ЦК розвиває правило ст. 23 Конституції, згідно з якою кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей. Частина 3 ст. 13 ЦК встановлює, що не допускаються дії особи, які вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Вказана норма забороняє зловживанням правом, розрізняючи два види останнього: 1) навмисне завдання шкоди іншій особі у процесі реалізації свого права; 2) зловживання правом, пов'язане з використанням недозволених форм його реалізації, але у рамках загального дозволеного типу поведінки щодо такого права. Зловживання правом як і будь-яке правопорушення тягне застосування санкції. Загальна санкція вміщена у ст. 16 ЦК, яка передбачає відмову в охороні неналежно здійснюваного права. Це положення стосовно випадків завдання шкоди іншим особам при реалізації свого права конкретизоване у нормах глави 82 ЦК, присвяченій зобов'язанням, що виникають внаслідок заподіяння шкоди. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися "моральних засад суспільства". Як зазначалося вище, поняття "моральні засади суспільства" є продуктом звичаєвого права. Це - сукупність звичаїв, котрим надана обов'язкова сила актами цивільного законодавства. Категорія "моральні засади суспільства" охоплює як народні звичаї, положення релігії, що домінує у суспільстві, так і офіційну ідеологію суспільства, відображену у Конституції та інших законодавчих актах. Положення ч. 5 ст. 13 ЦК, яким встановлено, що не допускається використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція, стосується певної групи цивільних відносин, що складаються у сфері підприємницької діяльності, але підпорядковуються загальним положенням ЦК. Таким чином, вказана норма стосовно підприємницьких відносин є загальним положенням, але у системі норм ЦК є спеціальним правилом, що стосується певного типу відносин і конкретизує загальне правило про межі здійснення цивільних прав. Згідно з ч. 6 ст. 13 ЦК у випадку недодержання особою вимог здійснення права, сул може зобов'язати її припинити зловживання своїм правом, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом. Такими наслідками є, наприклад, правило ст. 16 ЦК, яке передбачає, що суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею вимог його здійснення. Таким чином, критеріями належного здійснення цивільного права можуть вважатися вимоги щодо відповідності поведінки уповноваженої особи положенням договору (якщо такий був) або актів цивільного законодавства; врахування публічного інтересу і моральних засад суспільства; відсутність зловживання правом. 4. Виконання цивільних обов'язків Виконання цивільного обов'язку, на відміну від здійснення суб'єктивного цивільного права, завжди є юридичним фактом. Згідно з ч. 4 ст. 14 ЦК підставами звільнення від виконання цивільних обов'язків є: 1) умови договору; 2) положення актів законодавства. При цьому договору надається перевага перед актами законодавства: у тих випадках, коли є договір, спочатку мають бути з'ясовані умови договору; якщо ж договору немає або його тлумачення недостатньо для з'ясування того, як мають виконуватися обов'язки учасниками правочину, то слід звернутися до актів цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї. Це положення, встановлене у ст. 14 ЦК, грунтується на таких засадах цивільного права як неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини, свобода договору, свобода підприємництва, справедливість, добросовісність та розумність цивільного законодавства. Оскільки у ч. 2 ст. 14 ЦК йдеться про те, що особа не може бути примушена до дій, "вчинення яких не є обов'язковим для неї", виникає питання, що слід розуміти під "обов'язковими діями"? Аналіз ч. І цієї статті дозволяє зробити висновок, що маються на увазі дії, виконання яких покладається на особу договором або актом цивільного законодавства. Виконання цивільних обов'язків забезпечується засобами заохочення та відповідальності, які встановлені договором або актами цивільного законодавства. На відміну від традиційного для раніше чинного цивільного законодавства підходу, коли як засіб забезпечення виконання обов'язків, в першу чергу згадувалися заходи відповідальності, ЦК виходить з провідної ролі засобів заохочення. Засоби заохочення можуть бути встановлені у договорі, наприклад, у вигляді позитивних стимулів (надбавка до суми платежу за дострокове виконання роботи). Однак на практиці все-таки частіше як стимул до виконання обов'язків застосовуються заходи відповідальності або інші засоби "негативного впливу" на зобов'язану особу, що одночасно мають на меті захист інтересів уповноваженої особи. Наприклад, у договорі позики може бути передбачене його забезпечення за допомогою штрафу, поруки або застави. У таких випадках, крім основного зобов'язання (правовідношення) з договору позики виникають додаткові (акцесорні) зобов'язання або правовідношення, пов'язані з вимогами щодо забезпечення виконання основного зобов'язання. Якщо штраф - це, передусім, захід відповідальності, то застава має метою, насамперед, захист інтересів кредитора, а вже потім "принагідно" стимулює боржника до виконання зобов'язання загрозою втрати заставленого майна. 5. Загальні положення про захист цивільних прав та інтересів У юридичній науці щодо поняття та елементів суб'єктивного цивільного права, існування окремого самостійного права на захист тощо існують різні точки зору. Цивільне право, не забезпечене конкретним правовим засобом захисту, залишається негарантованим. Враховуючи цю обставину і спираючись на положення ст. 19 Конституції, глава З ЦК встановлює головні засади захисту цивільного права та інтересу. Захист цивільних прав - це правомірна реакція учасників цивільних відносин, суспільства та держави на порушення, невизнання чи оспорювання цивільного права з метою припинення порушення, поновлення чи визнання цивільного права або компенсації завданої уповноваженій особі шкоди. Для особи право на захист полягає у можливості використання в межах, визначених законом засобів самозахисту, а також у можливості звернення до відповідного державного, самоврядного чи громадського органу або уповноваженої особи за захистом свого цивільного права чи інтересу. Класифікація видів захисту цивільних прав можлива за різними підставами: залежно від способів, форм, порядку здійснення тощо. Зокрема, залежно від порядку захисту цивільних прав можна виокремити: 1) судовий захист (ст. 55 Конституції, ст. 16 ЦК); 2) адміністративний захист (ст. 17 ЦК); 3) захист нотаріусом (ст. 18 ЦК); 4) самозахист (ст. 55 Конституції, ст. 19 ЦК); 5) захист за допомогою інших громадських, державних та міжнародних інституцій (органів прокуратури - ст. 121 Конституції та Закон України від 5 листопада 1991 р. "Про прокуратуру"; Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини - ст. 55 Конституції та Закон України від 23 грудня 1997 р. "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини"; після використання всіх національних засобів правового захисту - Європейським судом з прав людини, який діє відповідно до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Підставами для захисту цивільного права є його порушення, невизнання або оспорювання. Порушення цивільного права - це результат протиправних дій, внаслідок чого воно зазнало зменшення або ліквідації, що позбавляє його носія можливості здійснити, реалізувати це право повністю або частково. Невизнання це дії носіїв пасивного цивільного обов'язку, які полягають у запереченні цивільного права уповноваженої особи, внаслідок чого остання повністю або частково позбавляється можливості реалізувати своє право. Несприятливий наслідок може мати місце як при абсолютному, так і при відносному цивільному право-відношенні. Оспорювання - це такий стан цивільного правовідношення, за якого між його учасниками існує спір з приводу наявності чи відсутності у них суб'єктивного права, а також щодо належності такого права певній особі. Оспорюване цивільне право ще не порушене, але виникає невизначеність у праві, що зумовлює неможливість його повного або часткового використання. Наприклад, при розгляді справи про визначення частки майна у спільній власності сторони правовідносин спільної власності (співвласники) звертаються до суду для того, щоб вирішити цей спір і визначити дійсну частку кожного із співвласників. Цивільний інтерес підлягає захисту, якщо він не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Наприклад, інтерес кредиторів фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, у збереженості її майна для подальшого задоволення боргових вимог захищається шляхом призначення над майном безвісно відсутньої особи опікуна, котрий має здійснити виконання обов'язків цієї особи перед кредиторами за рахунок її майна (ст. 44 ЦК). Суб'єкт цивільного права може обрати один або кілька способів захисту. За загальним правилом право на звернення до суду має особа, яка має матеріально-правову заінтересованість у справі. Разом з тим справу щодо захисту цивільного права чи інтересу можуть порушити не тільки особи, які мають матеріально-правову заінтересованість у ній, але й інші особи, яким це дозволяє закон, з метою захисту інтересів інших осіб. Слід зазначити, що у більшості випадків захист цивільних прав здійснюється за бажанням потерпілого, тобто від нього залежить, звертатися за таким захистом або залишити правопорушення без правових наслідків. Нездійснення уповноваженою особою дій, спрямованих на захист суб'єктивного права, за загальним правилом не тягне за собою його втрату, за винятками, передбаченими законом. Наприклад, замовник за договором підряду в разі виявлення допущених у роботі відступів від умов договору або інших недоліків негайно зобов'язаний заявити про них підрядникові. Якщо замовник не зробить такої заяви, він втрачає право у подальшому посилатися на ці відступи від умов договору або недоліки у виконаній роботі (ст. 853 ЦК). Суб’єктивне право і суб’єктивний обов’язок становлять зміст цивільних правовідносин.Можливість здійснення суб’єктивного цивільного права полягає в реалізації тих повноважень, які за своїм змістом закладені у правовідносинах. Важливе місце у цивільних правовідносинах мають і суб’єктивні обов’язки, які можуть бути активними, коли особа повинна вчинити певні дії, і пасивними, коли особа зобов’язана утримуватися від певних дій. Об’єктивне право - це вид і міра можливої (дозволеної) поведінки уповноваженої особи, в якій виявляється її самодіяльність, свобода вибору варіанта поведінки в межах наданого суб’єктивного права, права на власні дії, що забезпечується виконанням обов’язків іншими суб’єктами і можливістю застосування державного примусу до зобов’язаних осіб. Суб’єктивне цивільне право - це можливості відповідного суб’єкта. Слід мати на увазі, що реалізація можливостей однією особою залежить від поведінки інших осіб. Юридична суть суб’єктивного права полягає в тому, шо воно є видом і мірою дозволеної поведінки. Для здійснення такої поведінки суб’єкт повинен мати можливість вимагати від зобов’язаних осіб відповідної поведінки. Суб’єктивне право складається з трьох прав (повноважень): 1) права на власні дії; 2) право на чужі дії; 3) право вимагати застосування засобів примусу до зобов’язаних осіб. Візьмемо, наприклад, закріплене законом право витребування майна з чужого незаконного володіння, чи усунення порушень його права. Згідно із ст. 4 Закону «Про власність», власник має право вимагати від усіх не перешкоджати йоМУ в здійсненні своїх прав: володіння, користування і розпорядження. Суб’єктивний обов’язок - це міра необхідної поведінки зобов’язаної особи для задоволення інтересів уповноваженої особи. Він також пов’язаний зправом в об’єктивному розумінні. Згідно з договором купівлі-продажу ст. 657 ЦК України передбачає обов’язок продавця передати майно покупцеві. Це норма цивільного права, тобто права в об’єктивному розумінні. Зазначений обов’язок виникає саме тому, що він встановлений нормою об’єктивного права. Цивільні правовідносини складаються з цивільних прав і обов’язків. Суб’єктивне право існує в межах правовідносин. Зміст суб’єктив-ного правамістить у собі лише можливе конкретне поводження правомочної особи, тоді як здійснення права є вчиненням реальних, конкрет них дій, пов’язаних із перетворенням цієї можливості на дійсність. Це можливе поводження припускає насамперед можливість вільного вибору способу дій. Суб’єктивне право - це свобода в рамках закону, а законом гарантована свобода, тобто вона визнана правом, і тому можливість самостійно діяти і приймати вольові рішення підлягає обов’язковій охороні з боку держави. Суб’єктивному праву завжди відповідає юридичний обов’язок. Дії можуть бути різноманітними і залежати від характеру права, його призначення і тих цілей, досягнення яких ставить собі за мету уповноважена особа, здійснюючи своє право. Дії можуть мати тривалий характер, наприкладздійснення власником права володіння і користування. Дії, що здійснює уповноважена особа, називаються способами здійснення суб’єктивного права. Вибір способу залежить насамперед від характеруправової норми, мети, яку ставить уповноважена особа, вчинення дій особисто або через представника. До уповноваженої особи у процесі здійснення суб’єктивного ци-вільного права пред’являються певні вимоги - це додержання законів, правилсуспільного життя та ін. Межі суб’єктивного цивільного права визначаються законом і встановлюють міру можливої поведінки упов-новаженої особи. Суб’єктивному цивільному праву відповідає юридичний обов’язок. Зобов’язана особа повинна вчинити певні дії (активний обов’язок) або утриматися від них (пасивний обов’язок). Принцип належного виконання обов’язку означає, що мають бути додержані всі умови зобов’язання. Належністьвиконання обов'язку передбачає також виконання обов’язку належною особою (ст. 527 ЦК України). Строк виконання обов’язку має важливе значення, він може бути встановлений сторонами правовідносин або законом. Зловживання правом. Слід проаналізувати існуючі в теорії цивільного права точки зору щодо правомірності існування такого поняття як зловживанняправом. Цивільні права, що здійснюються всупереч їх призначенню, не мають правового захисту. Зловживання правом визначається як цивільне правопорушення, що вчинюється уповноваженою особою при здійсненні свого права, пов’язаного з використанням недозволених засобів його реа-лізації, але в рамках звичайного типу поведінки, яке визначається змістом даного права. Зловживання правом має на меті умисне заподіяння шкоди іншій особі. Зловживання правом має назву шикана. Уповноважена особа при цьому спирається на формально належне їй право. Зловживання правом може бути виражено у межах належних особі прав, але без наміру спеціально заподіяти шкоду іншій особі. Тоді воно не носить назву шикана, але результати заподіяння шкоди недозволени-ми засобами характеризують і цей вид правопорушення. Різниця між ними полягає в суб’єктивному складі правопорушень - здійснення свого права без наміру заподіяти шкоду іншій особі і здійснення свого праваспеціально з метою заподіяння шкоди. Антимонопольні заборони та правила про неприпустимість недобросовісної конкуренції як різновиди межі здійснення цивільного права. Одним із поширених засобів протидії здійсненню прав всупереч суспільним інтересам можна вважати антимонопольні заборони. Анти-монопольне регулювання - це процес обмеження монопольної діяльності, шо передбачає безпосереднє державне регулювання на конкретних монополізованих ринках або діяльності конкретних монопольних утворень шляхом централізованого встановлення кількісних і якісних показників. Саме по собі монопольне становище того чи іншого суб’єкта цивільних (господарських) правовідносин не визнається порушенням антимоно-польного законодавства. Таким порушенням Закон України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності» визнає зловживання монопольним становищем на ринку. У ст. 4 названого Закону визначені дії, які вважаються зловживанням монопольним становищем. Вищевикладене дає можливість зробити висновок про те, що здійснення суб´єктивних цивільних прав може полягати як у вчиненні активних дій, так і в пасивних діях. При цьому вид дій (активні чи пасивні), в яких полягає здійснення конкретно взятого суб´єктивного цивільного права, визначається юридичною нормою або змістом цього права. Відзначимо, що вирішення цього питання може мати суттєве практичне значення. З´ясування цієї обставини дає відповідь на запитання здійснювалося чи не здійснювалося певне суб´єктивне цивільне право і відповідно настали чи не настали певні юридич¬ні факти. Згідно з ч. 2 ст. 12 ЦК України нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випад¬ків, встановлених законом. Наприклад, невикористання осо¬бою права на надання належного їй приміщення у платне стро¬кове користування не може призвести до втрати особою цього суб´єктивного права. У той же час, відповідно до ч. 1 ст. 1272 ЦК України, якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спад¬щини, він вважається таким, що не прийняв її. Суб´єктом здійснення суб´єктивного цивільного права може бути лише уповноважена особа. У переважній більшості випадків такою уповноваженою осо¬бою виступає сам носій, володар цивільного права. Такий висно¬вок ґрунтується на аналізі положень цивільного законодавства, зокрема, ч. 1 ст. 12 ЦК України. Наприклад, власник квартири виступає продавцем в договорі купівлі-продажу цієї квартири. Поряд з цим в цивільному праві України можливі випадки, коли суб´єктивне право однієї особи фактично здійснюється ін¬шою. При цьому саме суб´єктивне цивільне право належить одній особі, проте, в силу повноважень, передбачених законодавством, дії по використанню можливостей, закладених у цьому праві, здійснюються іншою особою, але з метою задоволення потреб і ін¬тересів саме носія цього права. (В іншому випадку має місце зви¬чайне здійснення суб´єктивного цивільного права його носієм). Проаналізувавши з таких позицій чинне цивільне законодавс¬тво, слід дійти висновку, що особою, яка здійснює суб´єктивне цивільне право іншої фізичної особи, виступає представник, що діє від імені носія суб´єктивного цивільного права. | |
| Просмотров: 1333 | Загрузок: 14 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |