| Главная » Файлы » Доклады » Доклады |
Поняття мови і мовлення
| [ Скачать с сервера (138.0 Kb) ] | 13.08.2017, 19:42 |
| 1. Поняття мови і мовлення 2. Основні параметри мови і мовлення 3. Про первинність між мовою і мовленням, мова і мислення 1. Поняття мови і мовлення Усе те, що пересічні мовці розуміють під словом мова, насправді є власне мовою і мовленням. Розмежування мо ви і мовлення теоретично обґрунтоване швейцарським лін гвістом Ф. де Соссюром — одним із найвідоміших теоре тиків мовознавства й основоположників сучасного етапу в мовознавстві. Незаперечним фактом є те, що існує єдина українсь ка мова. Однак кожен із тих, для кого українська мова є рідною, користується нею по-своєму. Мовець бере з неї не все (всього він не зможе засвоїти за життя), а лише те, що йому вкрай необхідне і відповідає його мов ним уподобанням. Іншими словами, кожного мовця ха рактеризує власне мовлення, яке є унікальним, непов торним. Мова — система одиниць спілкування і правил їх функціону вання. Іншими словами, мова — це інвентар (словник) і гра матика, які існують у потенції, в можливості. Мовлення — конкретно застосована мова, засоби спілкування в їх реалізації. До мовлення належать говоріння (мовленнєвий акт) і результати говоріння (текст). Правомірно говорити про мов лення окремої людини, про мовлення молоді, усне побу тове мовлення, художнє мовлення тощо. Усе це — різне використання можливостей мови. Для того щоб краще зрозуміти різницю між мовою і мовленням, Ф. де Соссюр наводив аналогію з шахами. Ша хова дошка, шахові фігури та правила шахової гри — мо ва; конкретне розігрування шахової партії — мовлення. 2. Основні параметри мови і мовлення Загалом мову і мовлення розрізняють за такими пара метрами: 1. Мова — явище загальне, абстрактне; мовлення — конкретне. Загальне (мова) реалізується в конкретному (мовленні). Конкретність мовлення виявляється в тому, що його можна чути, записати на магнітну стрічку, бачи ти і прочитати (якщо йдеться про текст). Мову безпосе редньо спостерігати неможливо. Саме тому лінгвіст має справу з мовленням (вивчає звучне мовлення або тексти). Завдання лінгвіста "добути" з мовлення мову. 2. Мова — явище відносно стабільне, довговічне, загаль ноприйняте; мовлення — динамічне (рухливе), випадкове й унікальне. Так, наприклад, сучасна українська літера турна мова охоплює період від І. Котляревського до наших днів, її норми (орфоепічні, орфографічні, лексичні та гра матичні) є відносно стабільними й загальноприйнятими. У мові немає помилок, у ній усе правильно. У мовленні лю ди можуть припускатися помилок. Мову можна порівня ти з написаною композитором симфонією. Під час виконан ня симфонії (мовлення) хтось із музикантів помилково мо же "взяти" не ту ноту. Зрештою, і весь твір по-своєму мо же б ути "прочитаний" і зінтерпретований диригентом. Унікальність мовлення полягає у своєрідному вико ристанні мовних засобів, у вживанні оказіональних (ви падкових) слів, словоформ, словосполучень тощо. На приклад, в одній поезії І. Драча є така фраза: Вагітна скрипка стане породіллю. Українська мова словосполу чення вагітна скрипка не допускає, однак в оказіональ ному поетичному мовленні І. Драча воно виявилося високохудожнім та ефективним (яскраво передає ситуацію очікування гри на скрипці, бажання скрипаля відтвори ти, а слухача почути її мелодійні звуки). Чи візьмемо єсенінське Отговорила роща золотая березовым веселым языком. У російські мові немає словосполучень роща от говорила, березовый язык, але в мовленні С. Єсеніна такі "порушення" мовних норм стають яскравим художнім засобом. 3. Мова — явище психічне, а мовлення — психо фізичне. Мова існує в індивідуальних мозках, у душах, у психіці людей, які становлять певну мовну спільність. Мовлення, крім психічного, має ще фізичний (фізіологі чний) аспект, пов'язаний із його породженням і сприй манням. Особливо помітний цей аспект при звуковій (аку стичній і фізіологічній) характеристиці мовлення. Мов лення можна характеризув 3. Мова — явище психічне, а мовлення — психо фізичне. Мова існує в індивідуальних мозках, у душах, у психіці людей, які становлять певну мовну спільність. Мовлення, крім психічного, має ще фізичний (фізіологі чний) аспект, пов'язаний із його породженням і сприй манням. Особливо помітний цей аспект при звуковій (аку стичній і фізіологічній) характеристиці мовлення. Мов лення можна характеризувати за темпом, тембром, три валістю, гучністю, артикуляційною чіткістю, акцентом тощо. 4. Мовлення — лінійне, мова — нелінійна. Мовлення розгортається в часі. Для того щоб вимовити якусь фразу, потрібен певний часовий проміжок, бо слова вимовляють ся послідовно одне за одним. А в мові всі звуки, слова, словоформи тощо існують одночасно. На відміну від мов лення, мова має ієрархічну будову. Дехто з мовознавців протиставляє мову мовленню, як соціальне індивідуальному. Насправді і мова, і мов лення — явища соціальні, бо основна функція мови — бути засобом спілкування, і люди розмовляють (корис туються мовленням) не для того, щоб демонструвати своє вміння говорити, а щоб передати комусь якусь інфор мацію. Щоправда, мовлення має й індивідуальний ас пект. Воно є індивідуальним за виконанням, завжди на лежить конкретним людям. Індивідуальність мовлення проступає у відборі мовних елементів, в улюблених син таксичних конструкціях, у частотності вживання мов них засобів, у мимовільних чи навмисних порушеннях мовних норм тощо. 3. Про первинність між мовою і мовленням, мова і мислення З історичного погляду мовлення первинне, а мова вто ринна. Спершу виникали в мовленні окремі слова, фрази тощо, а згодом із фактів мовлення склалася мова. З по гляду сучасності, навпаки, мовлення твориться з фактів мови: для вираження думки мовець відбирає з мови необ хідні мовні одиниці й оформляє їх у фразу за наявними в мові граматичними правилами. Однак слід пам'ятати, що мова і мовлення тісно пов'я зані між собою: мова не тільки породжує мовлення, стри мує його неспинну стихію, а й живиться ним, змінюєть ся, розвивається під його впливом. У мовленні з'являєть ся нове, оказіональне, яке з часом може проникнути в мову, стати фактом мови. Мовленнєву діяльність, а саме психічні закономірнос ті породження та сприйняття мовлення, механізми, які керують цими процесами і забезпечують оволодіння мо вою, а також мовну здатність людини в контексті її пси хічних та інтелектуальних здібностей вивчає психо лінгвістика, яка виокремилася як лінгвістична дисциплі на в середині XX ст. Мислення — узагальнене й абстрактне відображення мозком людини явищ дійсності в поняттях, судженнях й умовиводах. Мисленню властиві такі процеси, як абстрак ція, узагальнення, аналіз, синтез, постановка певних за вдань і знаходження шляхів їх розв'язання, висунення гі потез тощо. Щодо мови і мислення в науці існували два протилеж ні й неправильні погляди — ототожнення мови й мислен ня (Д. Шлейєрмахер, Й.-Г. Гаман) і відривання мови від мислення (Ф.-Е. Бенеке). Представники першої точки зо ру вважали, що мова — це всього лише форма мислення. А оскільки відомо, що кожне явище має форму і зміст, то мова й мислення разом становлять один об'єкт. Представ ники протилежного погляду стверджували, що мова й мис лення між собою абсолютно не пов'язані, мислення не за лежить від мови, воно здійснюється в інших формах. Насправді мова й мислення тісно пов'язані між собою, але цей зв'язок не є простим, прямолінійним, тому єд ність мови та мислення не є їх тотожністю. З одного боку, немає слова, словосполучення, речення, які б не виража ли думки. Однак мова — це не мислення, а лише одне з найголовніших знарядь, інструментів мислення. З іншого боку, існують й інші форми мислення, які здійснюються невербально (несловесно). Загалом існує три типи мислення: а) чуттєво-образне (наочно-образне); б) технічне (практично-дійове); в) понят тєве (словесно-логічне). ЧУТТЄВО-ОБРАЗНЕ МИСЛЕННЯ — мислення конкретними обра зами, картинами (в мозку прокручується своєрідний фільм). Воно притаманне не тільки людині, а й вищим тваринам — собакам, кішкам, мавпам тощо. Уявіть собі таку картину. Увечері господиня залишила незакритою сметану на кухні. Вранці приходить на кухню приготувати сніданок і бачить, як кішка доїдає сметану. Розлютившись, господиня хапає кішку і вдаряє її. Наступного ранку, побачивши господиню на кухні, кішка стрибає зі столу й ховається за буфетом, хоч на цей раз вона нічого поганого не вчинила. Перед нею ви ник учорашній образ розлюченої господині. Чуттєво-образне мислення властиве всім людям, а особ ливо представникам творчих професій (письменникам, ху дожникам, артистам, режисерам, балетмейстерам тощо). Існування цього типу мислення переконливо заперечує по ширену донедавна думку, що мислення протікає тільки в словесній формі. Коли художник-мариніст І. Айвазовсь-кий писав картину "Дев'ятий вал", він не обмірковував ЇЇ за допомогою слів, а переніс на полотно образ, який виз рів у його романтичній уяві: неосяжна велич й буйна мо гутність морської стихії, вогненні присмерки, грайливе на хвилях місячне світло, відвага людей, які мужньо бо рються з розбурханою стихією. ТЕХНІЧНЕ (ПРАКТИЧНО-ДІЙОВЕ) МИСЛЕННЯ — здійснюється без участі мови. Воно, як і наочно-образне мислення, власти ве вищим тваринам і людині. Чи не першим на цей тип мислення звернув увагу німецький філософ Г.-В.-Ф. Ге гель, який, зокрема, вказав на те, що безпосередня трудо ва діяльність, скажімо праця каменяра, обов'язково ви магає мислення. Трудові дії людини, як елементарні дії вищих тварин, осмислені. Так, наприклад, якщо високо підвісити банан, то мавпа, щоб його дістати, ставить ящик, бере в передні кінцівки палку, вилазить на ящик і збиває банан. Практично-дійове мислення притаманне всім людям, але найбільшою мірою спеціалістам технічних професій. Інколи інженеру легше створити нову машину, ніж захи стити свій проект (важко підбирати потрібні слова та ви рази). А від тих, хто працює на комп'ютерах, можна по чути, що вони мислять машинною (комп'ютерною) мовою. ПОНЯТТЄВЕ МИСЛЕННЯ — здійснюється за допомогою мо ви. Абстрактні поняття про любов і ненависть, життя і смерть, мову й мислення, науку й культуру, теорію від носності А. Ейнштейна чи гіпотезу вроджених граматич них структур Н. Хомського осмислити і передати без уча сті мови неможливо. Однак слід зауважити, що людина і в цьому випадку не завжди мислить вслух, тобто вимов ляючи слова. Частіше люди мислять за допомогою внутрішнього мовлення ("про себе"), яке відрізняється від зо внішнього тим, що є згорнутим, зредукованим. У людей усі типи мислення переплітаються, але пре валює поняттєве, тобто основним знаряддям мислення є мова. Про те, що мова і мислення не тотожні, засвідчують й інші факти. Так, зокрема, мислення не має властивостей матерії, воно є ідеальним, тоді як мова має ідеальний (се мантика) і матеріальний (звукова оболонка слів, матері ально виражені граматичні форми тощо) аспекти. Будова мови і будова мислення не збігаються. Мова і мислення оперують різними одиницями (фонема, морфема, слово, речення — поняття, судження, умовивід). Щоправда, ба гатовіковий процес оформлення й вираження думок за допомогою мови зумовив розвиток низки граматичних категорій, які частково збігаються з деякими категорія ми мислення (підмет — суб'єкт, присудок — предикат, додаток — об'єкт, означення — атрибут). Нарешті, ще одним вагомим доказом того, що мова і мислення нетотожні явища, є їх неодночасне виникнення. Історично мислення виникло раніше, воно передує мові. Саме тому й функції мови щодо мислення змінювалися. Спершу мова лише включалася в процеси мислення, допов нювала практично-дійове і наочно-образне мислення. З ча сом вплив мови на мислення зростав і мова стала основним знаряддям мислення. Висновки Отже, мова — система одиниць спілкування і правил їх функціону вання. Мовлення — конкретно застосована мова, засоби спілкування в їх реалізації. До мовлення належать говоріння (мовленнєвий акт) і результати говоріння (текст). Правомірно говорити про мов лення окремої людини, про мовлення молоді, усне побу тове мовлення, художнє мовлення тощо. Усе це — різне використання можливостей мови. Унікальність мовлення полягає у своєрідному вико ристанні мовних засобів, у вживанні оказіональних (ви падкових) слів, словоформ, словосполучень тощо. Мова — явище психічне, а мовлення — психо фізичне. З історичного погляду мовлення первинне, а мова вто ринна. Спершу виникали в мовленні окремі слова, фрази тощо, а згодом із фактів мовлення склалася мова. Мова і мовлення Теоретичні засади граматики й типологія граматичних функцій можуть бути переконливо з'ясовані тільки за умов попереднього визначення статусу граматичного ладу у загальній системі мови й ролі граматичних операцій у процесах мовленнєвої діяльності. Уособлення понять мови як системи й мовлення як форми вияву елементів мови визначило як першопочаткову проблему співвідношення мови й мовлення. Мовлення — це процес (або результат процесу) вираження думки засобами мови. Фердинанд де Сосюр характеризував мовлення як «комбінації, за допомогою яких суб'єкт, що говорить, користується мовним кодексом з метою вираження своєї особистої думки». Разом з тим, визначаючи відношення мовлення до мови, він бачив у ньому реалізацію мовної потенції, свого роду «виконання» мови. Ширше проблема співвідношення мови і мовлення була викладена Л. В. Щербою в його статті « О трояком аспекте языковых явлений и об эксперименте в языкознании». У загальній «сукупності мовних чи мовленнєвих явищ» тепер виділялися не два основних аспекти, як раніше, а три: поряд із системою мови, що визначається як словник і граматичний лад, і мовленням як результатом процесів «говоріння» тепер з'являється новий аспект — мовленнєва діяльність осіб, які спілкуються. Мовленнєва діяльність — це процеси «говоріння» і «слухання-розуміння», які є посередниками у переході від системи мови до мовленнєвих текстів. Вільгельм фон Гумбольдт уперше розглядав сутність мовленнєвої діяльності як взаємозумовленої кореляції двох процесів, що доповнюють один одного, з яких один розпадається на фази формування мовлення — думки та його звукової зашифровки, а інший — протилежний за своїм напрямом процес — складається з дешифровки і наступного відтворення думки, спираючись на знання мови і свій особистий досвід. «Дефініція мови. Мова як знакова система» Мова і світ Логічна грамматика Мова як знакова система 1. Вступ Наведений аналіз предмета логіки як науки свідчить про те, що логіка вивчає форми мислення та відношення між ними. Форми мислення — це вихідні елементи, з яких будуються міркування і в яких акумулюється та функціонує знання, а відношення між формами мислення — це логічні закони, згідно з якими будується знання у вигляді окремих міркувань, системи міркувань, теорій, фрагментів теорій тощо. Завдання логіки як науки полягає в тому, щоб подати свій предмет, форми і закони мислення у вигляді такої системи, як теорія. Своєрідністю предмета логіки є те, що він не є безпосередньо даним. Процес дослідження форм мислення та різних відношень між ними безпосередньо даним має матеріальне втілення мислення, а саме мову. Тому мова — емпірична реальність для логіки. У зв'язку з цим виникає необхідність з'ясувати, в чому полягає здатність мови бути виразником і реалізатором мислення, чим характеризуються механізми функціонування мислення у мові, чим детермінований зв'язок між мисленням і появою різних мовних засобів. Розглядаючи абстрактне мислення, вказували на таку важливу його особливість, як зв'язок із мовою, оскільки у мовленні реалізується єдність мови і мислення, яке є послідовністю слів, речень та послідовністю думок. У процесі мислення ми оперуємо мислительним змістом, який безпосередньо не збігається з тією предметною дійсністю, від якої він абстрагований. Тільки в мові цей зміст як щось ідеальне реально існує. Тому мова є дійсність, з якою має справу логіка. Іншими словами, оскільки логіка має своїм предметом форми мислення та відношення між ними, а мислення нерозривно пов'язане із мовою, то логіка в цьому розумінні є наукою про мову. Але лише в цьому розумінні, інакше не можна буде відрізнити логіку від лінгвістики. Мова визначається як система знаків, між якими існують відношення, що регулюються правилами утворення та перетворення. Враховуючи це, можна визначити мову як систему знаків із заданою інтерпретацією, яка використовується для комунікації (спілкування) та пізнання. Іноді в літературі можна зустріти визначення мови просто як системи знаків. Таке визначення неточне, оскільки в ньому немає вказівки на те, за якими правилами співвідноситься знак і об'єкт, який він позначає, і що саме він позначає (тобто без інтерпретації), така система ще не є мовою. Усю множину мов можна поділити на дві підмножини: природні мови і штучні. Серед природних мов розрізняють мови із специфікованою семантикою і мови із не специфікованою семантикою (розмовна мова різних діалектів). Природними мовами називаються мови, які виникають стихійно, в умовах практичної взаємодії індивідів певної соціальної групи. Природні мови використовуються насамперед як ефективний засіб спілкування. Штучні мови — це мови, які створені спеціально для фіксації способів, засобів і результатів пізнання. До штучних мов відносять мови математики, логіки, шифри. У цих мовах комунікативна функція відступає на задній план, вони не використовуються як засіб спілкування. Їх головна мета полягає у тому, щоб ефективно зафіксувати, утримати отриману інформацію і забезпечити її надійну передачу від одного комуніканта до іншого. Вони можуть бути засобами комунікації (спілкування) лише для спеціалістів певної галузі (математичні викладки, логічні числення, шифри тощо). Мовами із специфікованою семантикою є мови природничих, гуманітарних і технічних наук. Мови історії, фізики чи філософії включають поряд із загальновживаними фрагментами природної мови спеціально обумовлені терміни (тобто слова із суворо заданим змістом), які складають категоріальний апарат кожної із наук. Наприклад, слова «сила», «час», «швидкість» застосовуються в різних галузях, але у фізиці, історії чи філософії вони мають відповідно свій спеціальний зміст, завдяки чому їх називають — категорією філософії, історії чи фізики. 2.Мова і світ Щодо відношення мови до дійсності існують дві протилежні точки зору. Згідно з першою, мова є результатом довільної згоди, конвенції. У виборі її правил, як і у виборі правил гри, людина нічим не обмежена. Головне полягає лише в тому, щоб ці правила були достатньо чіткими. Усі мови, які мають чітко визначені правила, тобто чітку структуру, повністю рівноправні між собою. У цьому сенс відомого «принципу толерантності», висунутого кілька десятиріч тому Р.Карнапом: мови, що задовольняють якийсь мінімум структурних вимог, нічим не кращі і не гірші одна одної; можна за згодою прийняти будь-яку з них, ставлячись лояльно до всіх інших. Відповідно до другої точки зору, мова не існує сама по собі, а певним способом пов'язана з дійсністю. З цього звичайно випливає висновок про те, що аналіз мови дає змогу розкрити деякі загальні істини про світ, що описується нею. Перша, конвенціоналістична, концепція мови явно базується на перебільшенні подібності природних мов до штучних. Крім того, вона неправильно тлумачить низку фактів, які мають стосунок як до тих, так і до інших мов. Існують мови, що приймаються за згодою. Наприклад, коди, шифри, мова жестів глухонімих тощо. Певною мірою — конвенційні штучні мови логіки та математики. Конвенційні елементи існують і у природних мовах. Відсутній, наприклад, необхідний зв'язок слова і предмета, який воно презентує. У різних мовах одна й та сама річ може називатися по-різному. Річ, яка має назву в одній мові, може не мати її в іншій тощо. Перебільшення ролі узгоджень при визначенні правил природних і штучних мов сприяє впевненості, що усі мови є продуктом стихійних або свідомих конвенцій. До цього призводить і зневажання того, що побудова і використання штучних мов завжди припускає наявність природних мов. Конвенціоналізм у розумінні мови є ґрунтом для наступного висновку: правила мови в усіх аспектах подібні до правил гри. Проте аналогія між цими двома типами правил порушується вже у випадку штучних мов. Правила гри визначають способи поводження з речами, натомість правила мови говорять про дії із символами. Правила гри нічого не говорять про ту дійсність, яка знаходиться поза грою, і «ходи» у грі ніяк не пов'язані з тим, що відбувається у цій дійсності. Правила мов, у тому числі штучних мов — логіки й математики — мають «семантичні виміри», що відсутні у грі: одне із завдань цих правил — пов'язати мову з реальністю, що знаходиться поза нею, але описується мовою. Той, хто порушує правила гри, входить у конфлікт з угодами, змінивши які, конфлікт можна усунути. Той, хто порушує правила логіки або математики, перебуває у конфлікті з істиною. Її стандарти не установлюються за згодою, і невідповідність істині не може бути знята за допомоги якихось нових угод. Якщо мова, на відміну від гри, пов'язана з дійсністю, що лежить поза нею, то чи можна із знання про мову зробити якісь висновки? Аргументація від властивостей мови до властивостей позамовної дійсності має велику традицію: зразки її трапляються ще у Платона й Арістотеля. З поширенням штучних мов тенденція переносити особливості мови на світ посилилась. Особливо це стосується штучних мов, побудованих із дотриманням вимог логіки: в таких мовах іноді вбачають начебто модель, дослідження якої опосередковано дає знання про світ. Так, прихильники впливової свого часу концепції «логічного атомізму» стверджували, що у випадку логічно довершеної мови структуру факту можна «вичитати» з структури символу, який його презентує. Якщо структура мови і структура світу принципово збігаються, то особливість мови — за достатньо обережного її тлумачення — може допомогти у розумінні побудови світу, у розкритті того, з яких типів, фактів складається реальність, як вони влаштовані і як взаємопов'язані. Помилка логічного атомізму полягає насамперед в уявленні про світ як про сукупність незалежних один від одного фактів, своєрідних атомів, що не взаємодіють один з одним. Логічний атомізм ігнорує також таке положення: для побудови бездоганної мови, яка віддзеркалює структуру дійсності, необхідно знати, що вона являє собою. Мова не є довільним утворенням, ніяк не пов'язаним зі світом. Разом з тим було б помилкою уявляти цей зв'язок як образне або структурне копіювання мовою змісту реального світу. Розв'язання питання про відношення мови до дійсності повинно виходити із зв'язку мови з мисленням. Мислення — одна із форм відбиття дійсності. Мова, що є інструментом мислення, також пов'язана своїм змістовним боком з дійсністю і своєрідно віддзеркалює її. Це виявляється у зміні мови слідом за зміною людського пізнання та практики, у суспільно-історичній зумовленості походження мовних форм, в успішності людської діяльності, що спирається на інформацію, яку одержують за допомоги мови. , Без мови немає пізнання дійсності. Чи залежать наші знання про світ від мови, яку використовують у процесі його пізнання? Наскільки істотна така залежність? Чи, може, дивлячись на все крізь призму мови, ми завжди бачимо викривлений до невпізнанності довколишній світ? Положення про неминучу залежність образу світу від вибору поняттєвого апарату і виражальних можливостей мови, які ми використовуємо, дуже поширене. Воно рідко оголошується прямо, частіше воно є одним із наслідків загальних уявлень про мову та її роль у житті людини та суспільства. Німецький лінгвіст В.Гумбольдт розвивав ідею про мову як одну з форм виявлення особливого «духу народу». Німецький філософ Е.Кассирер вважав мову реалізацією споконвічно властивих людині здібностей користуватися символами. Філософи А.Бергсон і Е.Гуссерль наполягали на тому, що мова перетворює за власними законами все те, що дано нам безпосереднім досвідом. Польський логік К.Айдукевич, який певний час обстоював «радикальний конвенціоналізм», гадав, що науковий образ світу можна змінити шляхом відповідних змін поняттєвого апарату, натомість сам вибір цього апарату нічим, по суті, не обмежений. Такі досить різні міркування про мову мають один загальний наслідок: положення про неминучу залежність знань про світ від мови, яку використовують. Мова — необхідний інструмент для відображення людиною дійсності, що впливає на спосіб її сприйняття і пізнання. Активна роль мови у процесі пізнавальної діяльності безсумнівна. Вона впливає на рівень абстрактного мислення, на можливість і спосіб постановки питань щодо навколишнього світу і одержання відповіді на них. Проте твердити, що мова являє собою активний чинник формування нашої картини світу, ще не означає, що нею визначаються принципові межі будь-якого досліду. Мова не тільки впливає на пізнання, але і сама формується у процесі вивчення дійсності як спосіб адекватного її віддзеркалення. Досконалість мови залежить від рівня людських знань і людської практики. Динамічний характер зв'язку мови з пізнанням, їх постійний взаємовплив та взаємо удосконалення виключають як прямолінійне уявлення про копіювання мовою дійсності, так і положення про визначеність нашого образу світу поняттєвим апаратом нашого мислення. 4. Мова як знакова система Отже, з визначення мови випливає, що головним її елементом є знак. Природно виникає запитання: що таке знак? Під знаком розуміють матеріальний об'єкт, який символічно, умовно представляє і відсилає до означуваного ним предмета, явища, події, властивості, відношення. Щодо мови, то в ній знаками виступають слова і словосполучення. Справді, слова і словосполучення є матеріальними об'єктами (при усній мові — коливання повітря, при письмовій — сліди чорнила, фарби). При цьому слова і словосполучення завжди мають певні предметні значення, тобто вказують на відповідні об'єкти. Застосування знаків властиве різноманітним формам людської діяльності. Предметом спеціального вивчення знак стає за часів античності. У Новий час до цієї проблеми зверталися Локк, Гоббс, Лейбніц. Лейбніц вказував на те, що знак своєю чуттєвою наочністю полегшує логічні операції. Використовуючи знаки, люди не тільки передають думки один одному, а й підвищують ефективність процесу мислення. Лейбніц вважав, що знаки повинні відповідати двом основним вимогам: по-перше, бути короткими і стислими за формою і містити максимум смислу в мінімумі протяжності; по-друге, ізоморфно відповідати позначуваним ними поняттям, представляти прості ідеї найбільш природним способом. Знаки поділяють на три види: — знаки-індекси; — знаки-образи; — знаки-символи. Знаками-індексами називають знаки, які безпосередньо вказують на позначуваний ними предмет. У цьому випадку між знаком і предметом існує зв'язок, аналогічний зв'язку наслідку з причиною. Наприклад, дим вказує на наявність вогню, зміна висоти ртутного стовпчика — на відповідні зміни в атмосфері. Знаки-образи мають певну подібність з відповідними предметами. Наприклад, карта, план місцевості, картина, креслення. Знаки-символи фізично ніяк не пов'язані з предметами на які вони вказують. Тут зв'язок між знаком і предметом складається або за угодою, або стихійно при формуванні мови і практичного її засвоєння конкретною людиною. Саме ці знаки складають основу мови. Слова і є знаками-символами. Перевага знака-символу над іншими знаками полягає в тому, що за його допомогою можна відображати різноманітний зміст; маючи гнучкий зв'язок з предметом, знак-символ може виразніше представити зміст (мається на увазі саме той аспект змісту, який зараз нас цікавить). Тобто, використовуючи знак-символ, ми можемо однозначно вказати на те, що для нас суттєве саме зараз у предметі, про який ми говоримо, який ми розглядаємо, досліджуємо. Іншими словами, відмінність між знаками полягає саме в характері зв'язку, який може мати знак конкретного виду з предметом. Найдосконаліший за характером зв'язок між знаком-символом і предметом. Це дає право розглядати основні характеристики знака на прикладі знаку-символу, оскільки все, що притаманне знака-символу, можна з певною мірою умовності екстраполювати на знаки-індекси і знаки-образи. Кожний знак повинен вказувати на певний предмет і нести певну інформацію про цей предмет. Тобто, кожний знак характеризується предметним значенням і смислом. Предметним значенням знака називається об'єкт, який позначається цим знаком. Такими об'єктами можуть бути окремі предмети, множини предметів, явища, події, властивості, відношення тощо. Смислом є інформація, яку несе знак про предмет. Тут необхідно зауважити, що, говорячи про смисл знака, ми маємо на увазі інформацію про предмет, завдяки якій ми однозначно виділяємо предмет і відрізняємо його від інших предметів. Тобто не будь-яка інформація про предмет може відігравати роль смислу. Таку інформацію називають прямим смислом. Прямий смисл слів і словосполучень необхідно відрізняти від переносного та етимологічного (буквального). Переносний смисл слова вказує лише на подібність одних об'єктів до інших. Наприклад, для характеристики нафти застосовують вираз «чорне золото». Етимологічний смисл слова вказує на буквальне походження слова. Наприклад, «біографія» — буквально означає «опис життя». Знакам і знаковим системам притаманні різні відношення. По-перше, це відношення між знаками у знаковій системі, яке називається синтаксичним (від грецького sіпtахіs — складання, побудова, порядок). По-друге, між знаком та об'єктом і знаковою системою об'єктів існує відношення, яке називається семантичним (від грецького sеmantikоs — позначуваний). По-третє, між суб'єктом, який використовує знакову систему, і самою знаковою системою має місце відношення, яке називають прагматичним (від грецького ргаgmаtісиs — практичний). Синтаксичні, семантичні та прагматичні відношення називають семіотичними відношеннями. У XIX ст. американський філософ і логік Чарльз Пірс засновує спеціальну науку про знаки — семіотику, яка вивчає властивості семіотичних відношень (семіотичні властивості) і дає методологію побудови знакових систем. Семіотика як теорія знакових систем має три розділи: — синтаксис,— семантику — прагматику. Синтаксисом називають розділ семіотики, який вивчає синтаксичні відношення. На перший погляд здається, що таке визначення синтаксису є тавтологічним. Насправді ж це не так. Мається на увазі ось що. Синтаксисом називають і синтаксис знакової системи (синтаксичні відношення або правила, що визначають ці відношення), і синтаксис як науку про синтаксис знакової системи. В останньому випадку доцільніше було б вживати термін «синтактика». Але практично до цього терміна звертаються рідко, оскільки з контексту завжди видно, про який синтакс йдеться. При синтаксичному аналізі знакової системи абстрагуються від смислу і значення знаків. Семантика як розділ семіотики вивчає властивості семантичних відношень. Зрозуміло, що термін «семантика» також має два смисли: ним позначають і семантичні відношення знакової системи і науку про семантичні відношення знакової системи. Розрізнити смисли цього терміна в кожному конкретному випадку допомагає контекст. І, нарешті, прагматика як розділ семіотики досліджує прагматичні відношення знакової системи. Синтаксис, семантика, прагматика як розділи семіотики розробляють спеціальний інструментарій дослідження знакових систем. Зважаючи на цей інструментарій, визначають три рівні семіотичного аналізу знакових систем: — синтаксичний,— семантичний, — прагматичний. На синтаксичному рівні аналізу досліджують знаки самі по собі, тобто визначають принципи побудови знаків. Семантичний рівень аналізу розкриває принципи співвідношення знака і значення. Прагматичний рівень аналізу висвітлює відношення між знаковою системою та її носієм. Виділення трьох рівнів аналізу мови обумовлено насамперед тим, що мова розглядається як засіб, інструмент спілкування. Саме з тлумачення мови як інструменту спілкування випливає, що будь-який акт спілкування передбачає: а) відношення, які існують всередині цієї системи. Іншими словами, тут спілкування розглядається як звичайна маніпуляція знаками, що обумовлена їх структурними властивостями та відношеннями. б) систему явищ, до яких відносяться фрагменти мови. Ці явища знаходяться за межами мови і складають позалінгвістичну дійсність; в) системи, між якими відбувається спілкування, їх називають комунікантами або інтерпретаторами. Кожний із рівнів семіотичного аналізу розглядається як певна абстракція від реального процесу спілкування, де вони (рівні) виступають в єдності. У цьому розумінні на синтаксичному рівні беремо до уваги лише систему Семантичний рівень аналізу визначається як система а), до якої додали систему в). Але це не просто система а), тобто чисті знаки, а знаки, пов'язані (або можуть бути пов'язані) з певними типами значень. Тут предметна сторона знака виступає на передній план, є визначальною. Власне знаку надається другорядна роль. Певний об'єкт визначається знаком лише тому, що він може фіксувати певний зміст. І, нарешті, прагматичний рівень є така абстракція від реального процесу спілкування, яка дає можливість розглядати системи а) і в) з позицій того, ким і в яких умовах вони застосовуються. Йдеться про те, що на прагматичному рівні знак і його значення сприймаються і вживаються через зміни смислової характеристики слів та виразів, через явища емоційного забарвлення того, про що йдеться, через передумови світоглядного характеру суб'єктів, які спілкуються. Таке розрізнення рівнів семіотичного аналізу мови, яке свого часу запропонував Ч.Морріс, по-перше, дозволяло розглядати семіотику як єдину галузь дослідження мови, а по-друге, формувало цілісний підхід до висвітлення мови як соціокультурного феномена. На розрізнення рівнів семіотичного аналізу звертає увагу Р.Карнап у своїй праці «Вступ до семантики». Він пропонує розрізняти емпіричну семіотику від чистої семіотики. Завдання емпіричної семіотики — вивчати мови, що історично виникли. Завдання ж чистої семіотики — аналізувати штучні мовні системи, насамперед створені для потреб і в межах логіки. Звідси під «чистим» синтаксисом, «чистою» семантикою і «чистою» прагматикою (до визначення якої він приходить пізніше) Карнап розумів логічний синтаксис, логічну семантику та логічну прагматику. Виділенням логічної семіотики Карнап показав, що логіка користується специфічною мовою, яка є не мовою спілкування, а інструментом, методом дослідження предмета логіки. Мова логіки є втіленням, реалізатором мислення і, головне, методом дослідження мислення. Оскільки природна мова, інструмент спілкування, є також втіленням у собі мислення, то результати її синтаксичного, семантичного та прагматичного аналізу це база, фон, на якому могла вирости чиста семіотика. Іншими словами, численні результати емпіричної семіотики дають ключ до розуміння специфічних проблем логічної семіотики. А іноді те, що в логічній семіотиці є нормою, в емпіричній семіотиці є винятком, який обумовлений певними рамками дослідницького та практичного характеру. Наприклад,, аналізуючи розрізнення рівнів семіотичного аналізу, К.Огден і Дж.Річардс звертаються до схеми, яка дістала назву «трикутник співвіднесення»: С Вершини трикутника репрезентують три різні системи: А, В, С, відношення між якими забезпечує спілкування. А — символ (у природній мові насамперед слово); В — предмет, до якого відноситься символ (слово). Предмет, на який вказує символ, називають референтом, денотатом; С — посередник між символом і референтом. Цим посередником є думка, яку називають смислом, інформацією про предмет. Суцільні лінії трикутника вказують на реальні відношення між символом та предметом і водночас на те, що відношення між символом і предметом виникли завдяки посередництву думки (смислу). Отже, смисл — це така інформація про предмет, яка однозначно характеризує предмет. Звідси випливає, що знаки можуть мати один денотат, але різний смисл, і не можуть нести різний смисл, а вказувати на один і той самий денотат. Наприклад, вирази «Засновник логіки» і «Вчитель Олександра Македонського» мають один і той самий денотат, але різний смисл. Ці міркування, що випливають із розгляду «трикутника співвіднесення», є загальними як для емпіричної, так і для логічної семіотики (оскільки в природних і штучних мовах мають місце ситуації відношення знака і предмета). Аналіз наведеної схеми показує, що вона зображує, по суті, не відношення трьох рівнів аналізу мови, не процес спілкування, а інформацію семантичного відношення (тобто відношення між знаком і значенням через посередництво смислу). У цій схемі відсутній прагматичний рівень. Він лише передбачається у вигляді різноманітних станів свідомості. Але головна мета цієї схеми полягає у тому, щоб показати, що синтаксис, семантика і прагматика — це рівні аналізу, і якщо брати їх ізольовано один від одного, то вони стають своєрідними абстракціями. Але це не означає, що кожен із рівнів аналізу не може бути застосований самостійно. Фактично це є нормою в логічній семіотиці. | |
| Просмотров: 890 | Загрузок: 14 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |