| Главная » Файлы » Доклады » Доклады |
Право на свободу об’єднання та мирні збори
| [ Скачать с сервера (84.0 Kb) ] | 08.02.2014, 00:40 |
| Безперечно, профспілки відрізняються від політичних партій, які фактично мають на меті оволодіння владою та використання влади. Але всі об’єднання громадян (і профспілки в тому числі) постійно звертаються до використання певних можливостей державної влади для забезпечення своїх інтересів, а в ситуації політичного вибору підтримують певну політичну силу. І це є проявом політичної якості асоціацій, які не є політичними за своєю природою. З іншого боку, державна влада, політичні партії зацікавлені у збільшенні відповідної підтримки і прагнуть залучати громадські організації до участі у здійсненні певних заходів. Тому право на свободу об’єднання визнається політичним. Першим наближенням до міжнародних стандартів щодо права на свободу об’єднання у незалежній Україні було прийняття 16 червня 1992 року Закону України «Про об’єднання громадян», згідно з яким це право громадян визнавалось таким, що «є невід’ємним правом людини, закріпленим Загальною декларацією прав людини, і гарантується Конституцією та законодавством України». Відповідно до статті 1 Закону об’єднання громадян визначається як «добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод», користується правом брати участь у політичній діяльності (стаття 20) і, незалежно від назви, може бути політичною партією або громадською організацією. У статті 2 Закону міститься визначення політичної партії як «об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування і представництво в їх складі». А в статті 3 громадською організацією визнається «об’єднання громадян для задоволення та захисту своїхзаконних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів» . У статті 12 Закону були встановлені обмеження щодо членства в політичних партіях: ними могли бути лише громадяни України, які досягли 18-річного віку, а право об’єднання в громадські організації визнавалось за особами, які досягли 14 років. Встановлення вікових обмежень для членів молодіжних та дитячих громадських організацій делегувалось їх статутам у межах, передбачених законами України. У Законі закріплювались демократичні принципи створення та діяльності об’єднань громадян (стаття 6), встановлювалась заборона на створення і діяльність об’єднань, які своєю метою проголошували зміну конституційного ладу шляхом насильства і в будь-якій протизаконній формі територіальної цілісності держави, підрив безпеки держави у формі ведення діяльності на користь іноземних держав, пропаганду війни, насильства чи жорстокості, фашизму та неофашизму, розпалювання національної та релігійної ворожнечі, створення незаконних воєнізованих формувань, обмеження прав і свобод людини (частина перша статті 4). Конституційне право громадян на свободу об’єднання за своїм змістом дає кожному з них та спільно з іншими можливості засновувати (бути засновниками) громадські об’єднання, вступати до об’єднання, бути його членом, брати участь у діяльності об’єднання, його осередків, ініціювати розпуск (ліквідацію) об’єднання, виходити з об’єднання. Конституційний Суд України у Рішенні від 18 жовтня 2000 року № 11-рп/2000 (справа про свободу утворення профспілок) визнав неконституційними встановлені статтею 16 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» умови легалізації профспілок, які фактично пов’язують початок діяльності створеної з метою забезпечення і захисту інтересів працівників організації як профспілки з моментом її реєстрації у відповідних органах, що рівнозначно вимозі про попередній дозвіл на утворення профспілки . Право на свободу мирних зібрань, поряд зі свободою самовираження і свободою об'єднань, лежить в основі будь-якої функціонуючої демократичної системи. Право на свободу зібрань, а також обмеження цього права, чітко викладені в Статті 11 Європейських конвенції з прав людини та в Копенгагенському документі ОБСЄ 1990 року. Більшість національних конституцій або основних законів повторює ці документи або поширює аналогічні принципи . Відповідно до статті 39 Конституції України «Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку - з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей» . Згідно з ч.ч.2,3 статті 8 Основного Закону «Конституція України має найвищу юридичну силу. Норми Конституції України є нормами прямої дії». Тобто, вони застосовуються безпосередньо, незалежно від того чи прийнято на їх розвиток відповідні закони або інші нормативно-правові акти. Право громадян збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації є однією з конституційних гарантій права громадянина на свободу свого світогляду і віросповідання, думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, на використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір, права на вільний розвиток своєї особистості тощо. При здійсненні цих прав і свобод не повинно бути посягань на права і свободи, честь і гідність інших людей. За Конституцією України (ч.1 статті 68) «Кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України». Згідно з ч.2 статті 19 Конституції України «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України». На основі конституційних положеньч.3 статті 24 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (далі - Закон) передбачено, що «Органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції» .Згідно з підпунктом 3 пункту "б" частини першої статті 38 Закону «вирішення відповідно до закону питань про проведення зборів, мітингів, маніфестацій і демонстрацій, спортивних, видовищних та інших масових заходів; здійснення контролю за забезпеченням при їх проведенні громадського порядку» віднесено до делегованих повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад. Отже, реалізація органами місцевого самоврядування повноважень щодо забезпечення проведення, зокрема, мирних заходів - зборів, мітингів, маніфестацій і демонстрацій - має здійснюватися виключно у межах повноважень, на підставі і у спосіб, визначений законом. У відповідності до коментаря до ст. 315 Цивільного кодексу України, мирні збори — це скликання людей, що проводиться з мирною метою, тобто не порушує громадський порядок, права інших людей, інтереси держави. Право на мирні зібрання, що передбачене даною статтею, гарантує фізичним особам можливість вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі, вуличні походи, демонстрації, мітинги, хресні ходи тощо . Законодавець не передбачає визначення конкретних форм проведення мирних зборів. Як правило, така форма визначається організаціями в залежності від кола учасників і мети такого мирного зібрання. Слід констатувати, що чинне законодавство з питань організації і проведення мирних заходів є недосконалим. На сьогодні дуже часто органи місцевого самоврядування ухвалюють акти щодо організації і проведення мирних заходів на місцях посилаючись на положення Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 року N 9306 "Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР" (далі - Указ), який згідно з пунктом 1 розділу XV "Перехідні положення" Конституції України є чинним у частині, що не суперечить Конституції України. Зазначеним Указом визначено, зокрема, осіб, повноважних звертатися до виконавчих органів сільських, селищних, міських рад з повідомленням про проведення мирного заходу, вимоги до терміну подання та змісту такого повідомлення, порядок розгляду повідомлення, обов’язки організаторів заходу, вимоги щодо забезпечення виконавчими органами сільських, селищних, міських рад умов проведення мирного заходу. Наразі, правники та громадські діячі наголошують на нелегітимності посилання органів місцевого самоврядування на Указ й обґрунтовують це таким чином: - Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 року «Про порядок організації проведення зборів, мітингів, вуличних заходів і демонстрацій в СРСР» встановлює дозвільний, а не повідомчий характер проведення мирного зібрання, то ж він суперечить статті 39 Конституції. Тому, відповідно до Постанови Верховної Ради України «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР» від 12 вересня 1991 року та Закону «Про правонаступництво України», цей Указ втратив свою чинність. - Указ Президії ВР СРСР "Про порядок організації й проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій у СРСР" не є нормативним актом, що має силу закону згідно тоді діючий Конституції УРСР. Відповідно до 3-ї статті Закону "Про правонаступництво України", до ухвалення нових законів в Україні діють закони й інші акти, ухвалені Верховною Радою УРСР, або Президією Верховної Ради УРСР. У той же час правонаступництво щодо актів президії ВР СРСР зазначений закон не передбачає. Тому акти президії Верховної Ради СРСР не є діючими на території України. Вимоги щодо порядку організації і проведення мирних заходів, строків завчасного сповіщення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, документів, які мають бути долучені до заяви про проведення мирного заходу, тощо наданий час законом не врегульовано.При вирішенні порушених питань щодо порядку організації і проведення мирних заходів необхідно враховувати правову позицію, яку Конституційний Суд України висловив у своєму Рішенні від 19 квітня 2001 року N 4-рп, у пункті 2 мотивувальної частини якого, розглядаючи питання щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 39 Конституції України про завчасне сповіщення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій - масових мирних зібрань, - зазначив, зокрема, що проводити збори, мітинги, походи і демонстрації громадяни можуть за умови обов'язкового завчасного сповіщення про це органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування. Таке сповіщення має здійснюватись громадянами через організаторів масових зібрань. Завчасне сповіщення відповідних органів про проведення тих чи інших масових зібрань - це строк від дня такого сповіщення до дати проведення масового зібрання. Тривалість строків завчасного сповіщення має бути у розумних межах і не повинна обмежувати передбаченого статтею 39 Конституції України права громадян на проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій. Такі строки мають слугувати гарантією реалізації. | |
| Просмотров: 947 | Загрузок: 74 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |