| Главная » Файлы » Доклады » Доклады |
Психічний розлад
| [ Скачать с сервера (72.0 Kb) ] | 11.07.2017, 22:37 |
| . Поняття розладів Психічний розлад – термін, що останнім часом замінив традиційний термін «психічна хвороба», поширений до 1960–1980-х рр. Деякі з психічних розладів виникають на ранньому етапі індивідуального розвитку, інші є результатом соціального життя. Термін «розлад» використовується у Міжнародній Класифікації Хвороб 10-го перегляду (МКХ-10), оскільки терміни «хвороба» та «захворювання» при їх використанні викликають великі складнощі. «Психічний розлад» не є точно визначеним терміном, але в МКХ-10 під ним детально описана визначена група клінічних симптомів або поведінкових ознак, які у більшості випадків завдають страждання і перешкоджають особистісному функціонуванню. Також зазначено, що ізольовані соціальні відхилення або конфлікти без особистісної дисфункції не повинні включатися до групи психічних розладів[1]. Для тлумачення терміну «психічний розлад» використовується визначення способом негації – його визначають як відсутність психічного здоров’я; або ж як комплекс характеристик і моделей поведінки, які не є частиною нормального розвитку особистості чи культури. Психічним розладом вважається клінічно значимий поведінковий патерн, який виникає в індивіда і пов'язаний з наявним дистрессом (хворобливим симптомом), або недієздатністю, або значним ризиком актуальною втрати свободи, болем. Психічні розлади - це патологічні стани, що характеризуються порушеннями психічної, інтелектуальної діяльності різного ступеня вираженості і емоційними розладами. 3. методи дослідження психічних розладів Експериментально-психологічний – це метод, за допомогою якого можна виявити порушення кожного психічного процесу та особистості. Патопсихологічний – метод, який застосовується для вивчення змін психічної діяльності при патологічних станах головного мозку, обумовлених психічними чи соматичними захворюваннями. Нейрофізіологічні методи дослідження : – електроенцефалографія (ЕЕГ) – запис біострумів клітин головного мозку, які відображують процеси церебрального метаболізму. Це найважливіше дослідження для діагностик и епілепсії та епілептичних психозів; – реоенцефалографія (РЕГ) – реєстрація особливостей кровопостачання мозку шляхом вимірювання коливань електричного опору тканин голови. Дослідження дає змогу розпізнати пошкодження церебральних судин; – ехоенцефалоскопія (ЕхоЕС) – дослідження мозку з допомогою ультразвуку, я ке грунтується на принципі ехолокації. Використовують за підозри, що психічний розлад пов’я заний з осередковим ураження м головного мозку, наприклад, з пухлиною, гематомою тощо. Нейрорентгенологічні методи дослідження : – комп’ютерна томографія голови (КТ) – автоматизоване пошарове рентгенологічне дослідження тканин мозку з аналізом показників на ЕОМ і побудовою об’ємного зображення на спеціальному екрані. Призначають з метою діагностик и мозкових пухлин, атрофічних процесів, абсцесів тощо; – ядерно-магнітно-резонансна томографія (ЯМРТ) . Це метод прижиттєвої візуалізації біологічних структур, у тому числі й головного мозку, я кий грунтуєтьсяна ефекті я дерно-магнітного резонансу (Я МР). Феномен Я МР поля гає у вибірковому поглинанні речовиною електромагнітного випромінювання внаслідок переорієнтування магнітних моментів атомних я дер і спостерігається у я дер з непарним числом протонів. Різним я драм відповідають різні частоти резонансу. Під впливом зовнішнього постійного чи перемінного поля відбувається розщепленняцих частот на багато резонансних ліній, тобто утворюється спектр Я МР та зображення органу, що вивчається . Аналіз цих спектрів дозволя є робити висновки про хімічну структуру різних органів, проникливість мембран, ліпідний склад, стан іонів та інших частин клітин. Я МРТ – високоінформативний метод дослідженняпатогенетичних механізмів функціональних захворювань психіки, спадкової патології обміну, судинних уражень головного мозку, пухлин та інших патологічних процесів; – позитронно-емісійна томографія (ПЕТ) – грунтується на різниці розщеплення радіонуклідів, якими мітять під час уведення в судини головного мозку глюкозу, нейромедіатори або інші препарати. Дозволя є судити про локальні зміни метаболізму мозку, нейрорецепторів, кровопостачання тощо. Отримані показникисинтез уються на ЕОМ. Один із найперспективніших діагностичних методів. Лабораторні дослідження (загальні аналізи крові та сечі, біохімія крові та сечі, аналіз спинномозкової рідини, імунологічні дослідження ). Генетичні методи дослідження . Сучасне вивчення спадкової схильності до психічних захворювань, а також ролі чинників середовища у виявах психічної патології грунтується на комплексному застосуванні різних методів медичної генетики. Традиційно виділяють такі її методи: генеалогічний, близнюковий, популяційний, цитогенетичний, біохімічний, молекулярно-генетичний та метод моделювання . Епідеміологічний метод . Цей метод застосовують для дослідження закономірностей виникнення , перебігу, закінчення захворювання не в поодиноких випадках, а у великій кількості. За його допомогою вивчають усю популяцію або репрезентативну групу. При цьому визначають захворюваність, хворобливість і ризик захворюваності на психічні розлади. При психічній патології, як і при інших видах патології, клінічні вияви розподіляються на симптоми, синдроми та нозологічні форми (одиниці). Психопатологічний симптом розум іється я к одинична, окремо взя та ознака психічної хвороби (наприклад, безсоння , тривога , страх , ілюзія , галюцинаціятощо), однак факт ично усі симптом и мають складний генез і в картині хвороби перебувають у взаємозв’я зку один з одним. Психопатологічний синдром – сукупність взаємопов’я заних симптом ів, що визначає клінічну форму вия ву хвороби і поведінку хворого, я ка має єдиний складний патогенетичний механізм. Діагностик а психопатологічного синдром у відіграє першочергову роль у призначенні необхідної невідкладної терапії, а в подальшому і основного лікування . Діагноз синдром у певною мірою може передбачити і діагноз нозологічної форми (хвороби чи стану), але слід пам’я тати, що специфічних для конкретних хвороб психопатологічних синдром ів практ ично не існує, тобто я кийсь синдром може частіше трапля тися саме при даному захворюванні, але можливий і за інших. Нозологічний діагноз припускає встановлення характер ної клінічної картини хвороби і можливого прогнозу її перебігу, знання етіології, патогенезу та патологоанатомічних змін в організмі, призначення найадекватніших методів етіологічного і патогенетичного лікування . У класифікації психічної патології використовують нозологічний і синдромологічний принципи . Нозологічний принцип передбачає розподіл патологічних проя вів на окремі хвороби і патологічні стани з урахування м характер них особливостей клініки і перебігу порушень психіки, етіології, патогенезу, анатомо-фізіологічного субстрату і важкості його ураження . 4. причини Понад сто років тому, ще на світанку розвитку на¬укової психіатрії, виникла боротьба між двома діамет¬рально протилежними концепціями про причину психозів. Представників однієї з них називали психіками, а дру¬гої — соматиками. Психіки твердили, що причини душев¬них хвороб дуже відрізняються від причин хвороб тіла. Душа, казали вони, взагалі не може хворіти так, як «гріш¬не» тіло, вона може страждати, а причини душевних страждань — не що інше, як гріх або розбурхані пристра¬сті. Тика концепція виростала з ідеалістичного уявлення про душевну діяльність, яка нібито незалежна від тіла і існує окремо від нього. Соматики, навпаки, цілком за¬перечували роль будь-яких психічних або душевних при¬чин і твердили, що вони такі самі, як і причини тілесних хвороб, оскільки психічні хвороби — це хвороби такого тілесного органа, як мозок. Соматики, таким чином, вихо¬дячи з методологічно правильної концепції про залеж¬ність психічної діяльності під фізіологічної (діяльності мозку), опускали ту важливу обставину, що психіка не безпосередньо «продукується» мозком, а є відображен¬ням навколишнього (в тому числі соціального) середо¬вища, є суб'єктивним образом об'єктивного світу і має свої, відмінні від тілесних процесів, закони життя. Можна сказати, іцо в дещо модернізованому вигляді боротьба між цими старими концепціями триває і досі. Представ¬ники сучасного соціопсихологічпого напряму є типовими неопснхіками. Багато сучасних соматиків, як і їх по¬передники, не позбавились вульгарно-матеріалістичних і механістичних помилок. При діалектично - матеріалістичному підході в аналізі психічних захворювань зважають і па специфіку різних категорій причин, що породжують хвороби, і на певну між ними єдність та взаємодію. З'ясовуючи причини розвитку хвороби, аналізують насамперед ті чинники, що формують психічну діяльність, як у нормі, так і в патології (нри психічних хворобах), тобто розшифровують взаємодії між спадковими (генетичними), екологічними (біологічний вплив природного середовища) і соціально-психологічни¬ми чинниками. Хоча ці питання надзвичайно складні і важкі, сучасна наука намагається дати па них відповідь. Розглянемо коротко кожний з цих чинників окремо і їх спільну дію. Емпіричні спостереження вже давно свідчили про роль спадковості у виникненні психічних захворювань. Наси¬ченість спадкового обтяження часом дуже значна. На цій підставі пробували виділяти групи спадкових психічних хвороб, але потім виявлялось, що деякі з них розвиваються і в осіб без спадкового обтяження, і навпаки, особи із спадкове обтяжених родин залишалися все життя психіч¬но здоровими. А річ у тім, що ми до останнього часу мало знали про спадковість і закони її передачі. Останні де¬сятиліття, як відомо, характеризувались великими від¬криттями в цій галузі. На молекулярному рівні виявлено субстрат спадковості в формі величезної молекули ДНК, в якій у вигляді ланцюжка зв'язані між собою в певній послідовності всього 4 порівняно простих за своєю хіміч¬ною структурою азотистих основи — аденін, гуанін, ти-мін, і цитозин. Цей ланцюжок, скріплений молекулами фос¬форної кислоти і закручений у вигляді подвійної спіра¬лі, залягає у кожній із 23 пар хромосом ядра клітин, оку¬таний білковою оболонкою. У чотирибуквеному коді А-аденін, Г-гуапін, Т-тпмін і Ц-цнтозпп, як азбукою Морзе, записано весь спадковий код нашого організму, включаю¬чи код мозку і психічних властивостей. За певних умов де¬зоксирибонуклеїнова кислота (ДНК) у хромосомі активу¬ється і закладений у ній код починає списуватись (транс-люватися) у формі рибонуклеїнової кислоти (РНК), що відповідає кодові (комплементарна). Ця так звана інформа¬ційна РИК залишає ядро клітини, надходить у її цито¬плазму, підходить до такого утвору клітини, як рибосо¬ма, прикріплюється до неї і вже на ній, як на матриці, синтезується білкова молекула. 5. класифікація психічних хвороб) Існує безліч класифікацій психічних розладів, але немає жодного, яке будувалося б на одному загальноприйнятому критерії. Далі приведено поділ психічних захворювань, яким користуються в практичній психіатрії останні сто років і, ймовірно, користуватимуться ще сто. До цих захворювань відносяться «Органічне захворювання мозку» (частіше його називають «Психоорганічний синдром», що і правильно, по суті), епілепсія, шизофренія і маніакально-депресивний психоз. Психоорганічний синдром ПСИХООРГАНІЧНИЙ СИНДРОМ (органічний психосиндром) — стан психічної слабкості, обумовлений органічним враженням головного мозку (судинних захворюваннях головного мозку, враженні центральної нервової системи, при сифілісі, черепномозкових травмах, різних інтоксикаціях, хронічних порушеннях обміну речовин, при пухлинах і абсцесах головного мозку, енцефаліті). Але особливо часто психоорганічний синдром виникає при атрофічних процесах головного мозку в передстаречому та старечому віці (хвороба Альцгеймера, старече недоумство). У найбільш легкій формі психоорганічний синдром є астенічним станом із слабкістю, підвищеною виснажуваністю, емоційною лабільністю, нестійкістю уваги, зниженням працездатності. При важких формах психоорганічного синдрому на перше місце виступає интеллектуально-мнестичне зниження, що доходить до ступеню недоумства (деменція). Оскільки ключовим моментом при недоумстві, викликаному психоорганічним синдромом є порушення пам`яті, то порушення інтелекту у хворих виявляються в першу чергу в погіршенні в різному ступені здібності до придбання нових знань, знижується об`єм і якість знань, одержаних у минулому, обмежується коло інтересів. Далі починається погіршення мови, зокрема усної (зменшується словарний запас, спрощується структура фраз, хворий частіше використовує словесні шаблони, допоміжні слова). Важливо відзначити, що порушення пам`яті розповсюджуються на всі її види. Погіршується запам`ятовування нових фактів, тобто страждає пам`ять на поточні події, знижується здатність зберігати сприйняте і можливість активізувати запаси пам`яті. Епілепсія Клінічні прояви епілепсії відрізняються винятковим різноманіттям. У даній статті розглядається тільки характерний епілептичний дефект (епілептичне недоумство — epileptic dementia). Ключовим компонентом епілептичного недоумства є порушення мислення. Розумові операції включають аналіз, синтез, порівняння, узагальнення, абстракцію і конкретизацію з подальшим створенням понять. Саме процес абстрагування і утворення понять і порушується при епілепсії в першу чергу. Хворий втрачає здатність відокремлювати головне, істотне від другорядного, від дрібних деталей. Мислення хворого стає все більш конкретно-описовим, причинно-наслідкові відносини перестають бути для нього зрозумілими. Хворий в`язне в дрібницях, насилу перемикається з однієї теми на іншу. У хворих на епілепсію виявляється обмеження назв предметів рамками одного поняття (називаються одні домашні тварини як одушевлені або меблі і навколишнє оточення як неживі). Інертність протікання асоціативних процесів характеризує їх мислення як тугорухоме, в`язке. Зубожіння словарного запасу часто призводить до того, що хворі вдаються до утворення антоніма шляхом збільшення до заданого слова частинки «не». Непродуктивне мислення хворих на епілепсію іноді називають лабіринтовим. Шизофренія У даній статті розглядається тільки характерний шизофренічний дефект (шизофренічне недоумство — dementia praecox). Ключовим компонентом шизофренічного недоумства є порушення психічної функції, званої «Афект». Це недоумство характеризується емоційним зубожінням, що досягає ступеня емоційної тупості. Дефект полягає в тому, що у хворого не виникають емоції взагалі і (або) емоційна реакція на продукцію мислення збочена (не таку невідповідність змісту мислення і емоційною оцінки називають «розщеплюванням психіки»). Маніакально-депресивний психоз При розвитку психічних розладів (продуктивної симптоматики, тобто манії або депресії) психічної функції під назвою «Афект» дефекту (недоумства) не наступає. Теорія єдиного психозу Згідно теорії «єдиного психозу», єдине ендогенне психічне захворювання, яке об`єднує в собі поняття «шизофренія» і «маніакально-депресивний психоз», на початкових етапах свого розвитку протікає у вигляді «манії», «меланхолії (тобто депресії)» або «безумства» (гостре марення). Потім, у разі існування «безумства» воно закономірно трансформуються в «безглуздя» (хронічне марення) і, нарешті, призводить до формування «вторинного недоумства». Основоположником теорії єдиного психозу є В. Грізінгер. В її основу покладено клінічний принцип Т. Сиденгама, згідно якому синдром є закономірним поєднанням симптомів, що змінюються в часі. Існують серйозні доводи на користь правильності цієї теорії. Одним з них є та обставина, що порушення афекту включають і специфічні, викликані виключно порушенням афекту порушення мислення (так звані вторинні зміни мислення). Такими специфічними (вторинними) порушенням мислення є в першу чергу порушення темпу мислення (темпу процесу мислення). Маніакальний стан викликає прискорення темпу мислення, а депресія темп процесу мислення уповільнює. Причому зміни темпу мислення можуть бути настільки вираженими, що саме мислення стає не продуктивним. Темп мислення при манії може збільшуватися до такого ступеню, що втрачається будь-який зв`язок не тільки міжреченнями, але й між словами (такий стан називають «словесна окрошка»). З іншого боку, депресія може настільки уповільнити темп процесу мислення, що мислення взагалі припиняється. Порушення афекту можуть стати і причиною своєрідного, характерного тільки для порушень афекту, марення (таке марення називають «вторинним»). Маніакальний стан викликає манію величі, а депресія є першопричиною ідей самоприниження. Іншим доводом на користь теорії єдиного психозу є та обставина, що між шизофренією і маніакально-депресивним психозом існують проміжні, перехідні форми. Причому не тільки з погляду продуктивної, але й з погляду негативної, тобто симптоматики, що визначає діагноз захворювання. Для таких перехідних станів існує загальне правило, яке свідчить: чим більше в ендогенному захворюванні розладу афекту по відношенню до продуктивного розладу мислення, тим подальший дефект (специфічне недоумство) буде менш виражений. Таким чином, шизофренія і маніакально-депресивний психоз є одним з варіантів перебігу одного й того ж захворювання. Тільки шизофренія — це найзлоякісніший варіант перебігу хвороби, оскільки вона призводить до розвитку вираженого недоумства, а маніакально-депресивний психоз найдоброякісніший варіант єдиного ендогенного захворювання, оскільки в цьому випадку дефект (специфічне недоумство) не розвивається взагалі. Маніакально-депресивний психоз виявляється в типових випадках маніакальних і депресивних фаз (приступів), що виникають періодично. Приступи захворювання зазвичай розділені періодами повного психічного здоров’я (інтермісії). Зауважимо, що жінки становлять 70 % загальної кількості хворих на маніакально-депресивний психоз. Маніакальна фаза маніакально-депресивного психозу має три основні клінічні ознаки: підвищений, радісний настрій; прискорення інтелектуальних процесів; мовне і рухливе збудження. Настрій у хворого підвищений неадекватно обставинам, може варіювати від безтурботної веселості до майже неконтрольованого маніакального збудження. Злети настрою супроводжуються підвищеною енергійністю, що призводить до гіперактивності, просторікування, зниження потреби у сні. У таких хворих втрачається нормальне соціальне гальмування потреб, увага не утримується, виявляється виражене відволікання, підвищена самооцінка, легко висловлюються надоптимістичні ідеї та ідеї величності. Ідеї величності зазвичай зводяться до вихваляння своїх талантів, дотепності, зовнішньої привабливості, великої фізичної сили. У такому стані хворі часто дають необгрунтовані й нездійсненні обіцянки, здійснюють крадіжки, розтрати для задоволення виникаючих численних дрібних бажань. Хворий може робити екстравагантні й непрактичні кроки, бездумно витрачати гроші чи стати агресивним, схильним закохуватися, грайливим у невідповідних ситуаціях. Маніакальний стан супроводжується також розгальмовуванням і посиленням потягів (до їжі, сексуальних). Особливе значення мають сексуальні порушення, які виявляються у статевій розбещеності. Крім того, у цих хворих може з’явитися поліпшення пам’яті про минуле, що паралельно може супроводжуватися порушенням процесів запам’ятовування; виникнути порушення сприйняття, такі як переживання через особливо яскравий колір чи дрібні деталі якоїсь поверхні предмету. Підвищена самооцінка та ідеї величності можуть перейти у маячення величності чи знатного походження, а дратівливість і підозрілість — у маячення переслідування. У результаті стрибкоподібності думок і мовного напору мова хворого стає малозрозумілою. Важкі й тривалі фізичні навантаження можуть призвести до агресії чи насильства, зневага до їжі, пиття та особистої гігієни — до небезпечного стану дегідратації і занедбаності. Депресивна фаза немов протилежна маніакальній фазі за клінічними проявами. Вона характеризується зниженим, сумним настроєм, сповільненістю інтелектуальних процесів і психомоторною загальмованістю. Туга може стати безпросвітною, супроводжуватися суб’єктивними відчуттями байдужності до здоров’я та долі близьких, і це хворі особливо важко переживають, страждаючи від думки про власну черствість, бездушність. Для депресивної фази характерні маячні ідеї самозвинувачення, самоприниження, гріховності, що може виявлятись у надмірному ставленні до незначних провин у минулому, спричинити спроби самогубства. Хворі з депресивною симптоматикою здатні також на розширене самогубство, тобто вбивство членів своєї родини, а потім самогубство, вони скоюють такі вчинки з метою позбавити всіх рідних майбутніх страждань чи глуму. Психомоторна загальмованість може іноді зненацька перериватися меланхолійним шаленством, що виявляється в різкому психомоторному збудженні, коли хворі прагнуть нанести собі різні ушкодження, викинутися з вікна, б’ються головою об стіну, дряпають і кусають себе. Біполярний афективний розлад характеризується повторними станами (манія, гіпоманія чи депресія). Маніакальні епізоди найчастіше починаються раптово і тривають від двох тижнів до п’яти місяців (середня тривалість епізоду — близько чотирьох місяців). Депресії мають тенденцію до щодалі тривалішого плину (середня тривалість — близько шести місяців), рідко — понад рік (окрім хворих літнього віку). Судово-психіатрична оцінка. Маніакально-депресивний психоз важко піддається судово-психіатричному аналізу. Утруднення виникають тоді, коли судово-психіатричним експертам потрібно визначити ступінь наявних у хворого афективних (емоційних) розладів. У разі наявності у хворого в період, що належить до інкримінованого йому діяння, загострення захворювання з розвитком депресивного чи маніакального нападу хворий втрачає здатність адекватно оцінювати власний психічний стан і кримінальну ситуацію, а також критично оцінювати суть і наслідки своїх дій, керувати власною поведінкою. У стані маніакального нападу хворі можуть кривдити оточуючих, вчиняти щодо них агресивні дії, робити безглузді вчинки. Через підвищене в такому стані сексуальне збудження хворі можуть вдаватися в розпусту і зґвалтування. Водночас у них можуть виникнути різні розлади звичок і потягів (патологічна схильність до азартних ігор, піроманія, клептоманія, дромоманія, розлади статевої переваги та ідентифікації), що не були властиві їм у минулому та які зникають разом із нападом хвороби. Суспільно небезпечні діяння, які вчиняють хворі під час психотичного нападу, слід оцінювати як неосудні. При менш виразному маніакальному стані хворі можуть укладати протизаконні угоди, здійснювати розтрати, порушувати трудову дисципліну, через що вони часто піддаються судово-психіатричній експертизі як потерпілі. У депресивній фазі маніакально-депресивного психозу хворі піддаються судово-психіатричній експертизі рідше, зокрема коли їх звинувачують у злочинній недбалості, іноді в банальних крадіжках. Цим хворим властиві спроби самогубства чи розширеного самогубства. Такі вчинки найчастіше відбуваються у стані психотичної депресії, коли на тлі пригніченого настрою, почуття глибокого смутку, депресивних маячних ідей самозвинувачення і самознищення виникають суїцидальні думки, маячні думки депресивного змісту (що життя зайшло у глухий кут, надії втрачено, а тому близьких, особливо дітей, необхідно вбити, щоб позбавити їх від різних страждань). Хворі, які вчинили суспільно небезпечні діяння в період психотичної депресії, так само визнаються неосудними. Якщо хворий до моменту прийняття експертного рішення про неосудність вийшов із психотичного стану, а ознаки психічного захворювання перебувають на субклінічному рівні, доцільно рекомендувати такій особі призначення примусових заходів амбулаторного медичного характеру. З метою профілактики повторних правопорушень таких хворих при загостренні психотичних фаз маніакально-депресивного психозу необхідно госпіталізувати до психіатричних лікарень з подальшим вирішенням відповідних юридичних питань. Епілепсія — це хронічне захворювання, яке виникає в дитячому і юнацькому віці, виявляється у вигляді різноманітних судомних чи без-судомних нападів, а також типових змін особистості, психозів, а у важких випадках — розвитку специфічного слабоумства. Крім епілепсії епілептичні симптоми і синдроми можуть виявлятися при органічному ураженні головного мозку (судинного, інтоксикаційного, інфекційного генезу). У цьому разі йдеться не про епілепсію як захворювання, а про симптоматичну епілепсію. Поширеність епілепсії серед населення — 0,3-0,5 %. Епілепсія належить до захворювань з невиразною етіологією (причиною), хоча багато вчених вважають, що в її походженні велике значення мають спадкові чинники. Клініка епілептичної хвороби доволі різноманітна, її прояви поділяються на три групи станів: короткочасні судомні та безсудомні (параксизмальні) стани; гострі та задовгі психози; зміни особистості та слабоумство. Судомні напади, у свою чергу, поділяються на великі, малі та абортивні. Класичним і найтиповішим проявом цього захворювання є великий епілептичний напад, який виникає без провісників і зненацька для хворого. Тому в осіб, які страждають на епілепсією, іноді можна побачити сліди від укусів язика і губ, невдалих падінь. Перша фаза нападу — аура (провісник судомного нападу) спостерігається приблизно у половині випадків; цей стан не забувається хворими, і вони можуть про нього розповісти. Найчастіше спостерігаються такі варіанти аур: гострий страх, зорові яскраві образи, тактильні й смакові відчуття, голосні звуки, посилення серцебиття, ядуха, болючі відчуття у грудях і животі, рясний піт, несподіваний біг, обертання навколо осі тіла, тупцювання на одному місці, гостра депресія чи відчуття неймовірного щастя, слухові уривчасті галюцинації, відчуття інсценізації. У стані аури свідомість порушена, тому хворі не можуть запобігти розвитку другої фази епілептичного нападу. Друга фаза — тонічна: хворий падає, м’язи тіла різко скорочуються і стають напруженими, голова закинута. Від різкого скорочення м’язів грудної клітки хворий видає різкий звук, можливе мимовільне сечовипускання і дефекація. Свідомість хворого глибоко потьмарена — зіниці не реагують на світло, зникає болюча і тактильна чутливість. Третя фаза — клоніч-на, коли безладне скорочення м’язів тіла призводить до того, що хворий тіпається в судомах, на губах з’являється піна, іноді пофарбована в червоний колір через прикушування язика і щік, обличчя починає кривитися внаслідок скорочення м’язів. Через кілька хвилин судомний напад переходить у четверту фазу. Хворий затихає, у нього відновлюються ритмічний подих і серцебиття. Однак свідомість залишається глибоко потьмареною, можливий термінальний сон або стан психомоторного збудження з безцільною агресією, шарпанням, прагненням підвестись і піти. Загальна тривалість судомного нападу, включаючи ауру, може становити до п’яти хвилин. Після судомного нападу протягом доби, а іноді й більше часу хворі відчувають слабкість, розбитість, пригніченість. Власне судомний напад хворий забуває. Якщо під час нападу випадає одна з фаз, напад вважається абортивним. Малий припадок виникає так само зненацька, як і великий, триває одну-дві хвилини, однак з такими самими фазами. Хворий не встигає впасти, свідомість тьмариться, вимова переривається, з’являються судомні посмикування окремих м’язів, обличчя блідне, погляд заклякає, спрямовується в одну точку або стає блукаючим. Через короткий час хворий повертається до перерваної розмови чи заняття. Ще коротший напад називається абсансом; при цьому свідомість відключається на кілька секунд, судом не спостерігається. Про перенесені епілептичні напади (великі, малі, абсанси) хворі не пам’ятають через порушення свідомості. Частота нападів при епілепсії може бути різною. У разі сприятливого перебігу захворювання вони повторюються щонайбільше двічі на рік, у разі несприятливого — кілька разів на місяць чи тиждень, а іноді й кожного дня. Можлива серія судомних нападів (кілька разів на день). Якщо наступний судомний напад виникає одразу після попереднього на тлі неповного відновлення свідомості, такий стан називається епілептичним статусом. Такі стани небезпечні для життя хворого і потребують невідкладної медичної допомоги і стаціонарного лікування. Епілепсія може відбуватися як з одним типом нападів, так і з появою у клінічній картині нападів іншого типу, що свідчить про перехід перебігу хвороби в несприятливу форму. Епілептичні еквіваленти — це нетривалі психічні розлади, що виникають замість судомного нападу зненацька, без провісників і так само зненацька закінчуються, хоча можуть тривати й довго. До типових епілептичних еквівалентів (пароксизмів) належать дисфорія (афективний пароксизм) і сутінковий розлад свідомості. Дисфорія — раптова поява гнівно-злісного чи злісно-тужного настрою, часто з агресією і люттю щодо оточуючих. У такі періоди хворі причепливі, конфліктні з найменшого приводу, не знаходять собі місця, виявляють схильність до завдання собі ушкодження (припікають шкіру цигаркою, дряпають, кусають руки або здійснюють руйнівні дії). Вони скаржаться на нездоланне бажання вчинити агресивні дії, відчувають неприємні відчуття у внутрішніх органах. Якщо переважають депресивні компоненти, у хворих виникають утруднення при інтелектуальній діяльності, неможливість зосередитись, неуважність. Дисфорії з підвищеним настроєм трапляються вкрай рідко, при цьому завжди виявляється гнівливий афект, і вони перебігають за типом “гнівливої манії”. На висоті розвитку дисфорії свідомість іноді порушується як у разі оглушення. Найбільше значення в судово-психіатричній практиці мають сутінкові розлади свідомості, які так само належать до психічних еквівалентів судомних нападів, що можуть з’являтися замість таких нападів. Виникають сутінкові розлади свідомості зненацька і в одних випадках поведінка хворих залишається зовні впорядкованою, коли вони виявляють формально правильне орієнтування в навколишньому середовищі, часі та здатні підтримувати мовний контакт. Часто такий стан змінюється несподіваною агресією, злостивістю, руйнівними діями. Іноді сутінкові стани починаються одразу з великого афективного напруження з перевагою злісного афекту, дезорієнтації в місці, часі, власній особистості й нецілеспрямованого і хаотичного психомоторного збудження з агресивними та руйнівними діями. В окремих випадках у структурі сутінкових розладів свідомості виникають галюцинаторно-маячні симптоми з яскравими зоровими, слуховими та нюховими галюцинаціями. Характерна ознака цих станів полягає в тому, що попри глибоко порушену свідомість хворі здатні виконувати цілеспрямовані дії: перейти вулицю перед транспортом, що рухається, відімкнути ключем двері тощо. Сутінкові розлади свідомості такого типу можуть тривати від години до кількох днів. Хворий виходить з такого стану поступово, зазвичай напад закінчується сном з подальшою амнезією, хоча можливе відновлення в пам’яті уривчастих психопатологічних переживань. Сутінкові розлади свідомості іноді набирають форми амбулаторних автоматизмів, коли хворі виходять з будинку, бродяжать, переїжджають з міста до міста, часто оговтуються в незнайомому місці й не пам’ятають шляху свого пересування. Сомнамбулізм (лунатизм, сноходіння) — це амбулаторний автоматизм, що настає під час сну. Хворі, що перебувають у сутінковому розладі свідомості й у стані амбулаторного автоматизму, становлять підвищену соціальну небезпеку, часто здійснюють важкі протиправні дії, спрямовані проти особистості. Крім судомних нападів та їх еквівалентів епілепсія завжди проходить зі змінами особистості, що спостерігаються на ранніх етапах захворювання і є важливим діагностичним критерієм. Діапазон особистісних змін великий і коливається від неявно виражених до глибоких з поступовим формуванням специфічного епілептичного слабоумства. При цьому з’являються загальмованість процесів мислення, схильність до застрягання на малоістотних деталях, утрудненнях при вирізнюванні основних і другорядних деталей і обс | |
| Просмотров: 474 | Загрузок: 8 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |