| Главная » Файлы » Доклады » Доклады |
Специфіка міфології як форми духовної діяльності людини
| [ Скачать с сервера (24.0 Kb) ] | 30.03.2017, 21:01 |
| У найдавніших світоглядних системах всіх народів міфи про природу займають значне місце. Найбільш древніми були міфи про тварин, походження сонця, місяця, зірок. Далі у більш розвинених міфологічних системах широко представлені космогонічні (походження всесвіту) й антропогонічні (походження людей) міфи. Від самого початку міфи були поліфункціональними, мали вони й сакральний характер, тобто були поєднані з релігійними віруваннями. Всі предмети природи не тільки здавались живими, одушевленими, а до них і ставились ритуально. Міфологічній формі світогляду притаманні антропоморфізм, тобто ототожнення природних сил з людськими, одухотворення їх. Тому усвідомлення факту поділу світу на світ речей та світ антропоморфних істот означало початок розпаду міфу. Уособлення ж сил природи (символізм) також є пізньою стадією міфу, що особливо характерно для античної міфології. Міф є історично першою формою самосвідомості, котра відокремилася від практики. Тут криються витоки його антропоморфізму. Для міфологічного світогляду характерним є, по-перше, усвідомлення роду як колективної особи, переконаної у наявності спільного предка — тотема. За умов тогочасного суспільства тотемні вірування виявились надзвичайно практичними, через те, що цементували індивідів у родову цілісність, а отже, були життєвою силою. Власне в цьому і полягає головне призначення світогляду взагалі. По-друге, міфологічний світогляд значною мірою обернений у минуле, адже тотемний предок був, до того ж був як ідеал діяльності. У цьому секрет міфологічного розуміння історичного часу. Формально майбутнє начебто обернене у минуле, але насправді ретроспективний ідеал є те належне та жадане, до чого прагне родова община Але все ж таки людське життя поки що не поділене чітко на теперішнє і майбутнє. І ця обставина допомагає зрозуміти силу традиції, а як наслідок — панування циклічної моделі історичного часу По-третє, оскільки міфологічний світогляд антропоморфний, то неминуче формування анімістичної картини буття, тобто одухотворення усього сущого. Це олюднення природи є наслідком нерозчленованості буття на суб'єкт та об'єкт, а нероздільність людини і космосу, людини і природи означає, що у світогляді домінує світовідчуття. Та інакше не могло й бути, бо родове суспільство — це дитинство людства, і цій стадії міг відповідати світогляд у міфопоетичній формі. Міф є перше повстання поезії проти прози життя. Міф є мудрість у поетичній формі юного людства. Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогляду людства, а тому і більш дослідженою. В ній буття осягається іншими, ніж у міфі засобами. В релігійній свідомості вже чітко розділяються суб'єкт і об'єкт, а отже, долається характерна для міфу неподільність людини й природи і закладються основи проблематики, яка стане специфічною для філософії. В релігії ідея відділяється від матерії і навіть протиставляється їй. Світ роздвоюється на духовний та тілесний, земний і небесний, горний і дольний, природний і надприродний, до того ж земний починає розглядатися як наслідок надприродного. Міфологічні ж персонажі живуть у феноменальному світі. У релігії виникає зовсім інший, ноуменальний світ, недоступний органам чуттів і розуму, а тому в об'єкти надприродного світу треба вірити. Віра і виступає головним способом осягнення буття. Релігія постулює світ ідеальних сутностей, що у практичному плані веде до обгрунтування пріоритету духу над тілом, необхідності турботи про душу з усіма наслідками для способу життя віруючих, які звідси випливають. Зв'язок із богом через культ та релігійну організацію (церкву) є критерієм наявності релігійного світогляду і належності до певної конфесії. Віра в бога та надприродний світ взагалі викликає своєрідний ентузіазм, тобто життєву енергію, яка надає розумінню цього світу життєвого характеру. В релігії поряд із світовідчуттям добре розвинене світорозуміння, тобто є релігійна ідея, яка обґрунтовується теологами. Але в тому й полягає особливість і привабливість релігійного світогляду, що в ньому ідея пройнята своєрідно екзальтованим почуттям, вона переживається і підживлює віру. Для релігії — досягнення єдності з Богом як втіленням святості та абсолютною цінністю. Для середньовічного сприйняття світу характерним є його глибокий символізм та ієрархічність. Символізм походив від подвоєння світу: крім світу об'єктів природи є ще світ відповідних родових понять, який, хоч і потойбічний, але настільки ж реальний (якщо не більше), що й перший. Світ нашого повсякденного досвіду займає підпорядковане положення щодо потойбічного, позачуттєвого. Кожний елемент земного буття є символом відповідному елементу надприродного буття, і через нього символізує загальну Божественну єдність. У протилежності видимого і невидимого вбачається протилежність зовнішнього виду і сутності, позірного і дійсного, приблизного образу істини і самої істини. Тілесний світ має менший ступінь реальності і самостійності, ніж духовний світ першосутностей. №3Як уже підкреслювалося, світогляд, а отже й філософія як його теоретична серцевина, завжди звертаються до проблеми “людина — світ”. Однак від світу, від природи людина суттєво відрізняється, і в першу чергу тим, що їй притаманна свідомість. Ця властивість обумовлена її активним, діяльно перетворюючим ставленням до світу і, в свою чергу, служить передумовою такого ставлення. Свідомість – це не просто властивість матерії, а щось відносно протилежне їй. Матерія і свідомість — об’єктивне й суб’єктивне — це най-ширша єдність протилежностей, якою коли-небудь оперувала філософія. Сформульованому Енгельсом основне питанням філософії має бути саме людина в її ставленні до природи й до інших людей, тобто відношення “суб’єкт — об’єкт”. Воно пронизує постановку і розв’язання всіх світоглядних питань — про сутність руху, простору й часу, про причинність, співвідношення необхідності й свободи тощо. В межах свого основного питання філософія виділяє дві взаємопов’язані між собою сторони. Перша сторона: що саме – матерія чи свідомість, дух є первинним, має самобуття і що є вторинним, залежним у своєму бутті? 11ю сторону називають онтологічною. Друга сторона: чи може людина пізнавати світ, зокрема його сутність, чи існують якісь нездоланні перепони на цьому шляху? Цю проблему називають гносеологічною. Залежно від розв’язання першої сторони виділяються філософські напрями — матеріалізм і ідеалізм. Ті, хто за первинне вважав природу, приєднались до різних шкіл матеріалізму. Останній у своєму розвитку пройшов три основні історичні форми, які обумовлені як соціальними, так і гносеологічними причинами: Наївний матеріалізм стародавнього світу (рабовласницький лад), нерідко поєднаний з такою ж наївною (стихійною) діалектикою. Метафізичний матеріалізм філософії Нового часу (в основному XVII-XVIII ст.). Діалектичний матеріалізм (ХІХ-ХХ ст.), в якому матеріалізм і діалектика органічно поєднані. Ті, хто стверджував, що дух існував до природи і в кінцевому рахунку визнавав створення світу, становили ідеалістичний напрям. Ідеалізм має дві основні форми: об’єктивний і суб’єктивний. Об’єктивний ідеалізм – це вчення про первинність якогось позалюдського духовного начала (думка, воля, “світовий розум”, “абсолютна ідея”), яке начебто має самобуття, субстанціональність. Суб’єктивний ідеалізм визнає єдино існуючою свідомість суб’єкта, “Я” і заперечує об’єктивне існування матеріального світу. Речі, явища розглядаються ним як комплекси відчуттів, уявлень, ідей суб’єкта. Послідовне проведення суб’єктивно-ідеалістичної лінії приводить до соліпсизму, тобто такого розуміння, ніби існує лише “Я”, а навколишній світ, інші люди — це продукт моєї свідомості. Та слід відмітити, що й самі суб’єктивні ідеалісти прагнуть уникати такого висновку. Усі форми ідеалізму об’єднує визнання первинності духовного начала. Матеріалізм історично і по суті пов’язаний з наукою, оскільки прагне осягнути світ таким, яким він є, без будь-яких сторонніх доповнень Ідеалізм, у свою чергу, переплітається з релігією, оскільки їх поєднує вчення про первинність духу стосовно матерії, природи, заперечення самобуття матеріального світу. Не будучи тотожним релігії, філософський ідеалізм все ж немовби є її те-оретичним підґрунтям. Друга сторона проблема пізнаваності світу (гносеологічна) Всі послідовні матеріалісти визнавали й визнають пізнаваність світу. Матеріалізм і ідеалізм мають свої власні корені (причини, умови виникнення й розвитку). Розрізняють корені соціальні (включаючи й класові) та гносеологічні. Завжди вважалось і вважається, що матеріалізм був зацікавлений в істинному пізнанні природи й суспільства, а ідеалізм — не спроможний на це, хоч протиставляти їх абсолютно і не варто. На формування цих напрямків великий вплив справляли соціально-економічні, політичні, духовні та культурно-історичні фактори. Важливою соціальною передумовою виникнення ідеалізму було відокремлення розумової праці від фізичної при переході від первісного до класового суспільства, панування людей, що монополізували розумову, духовну працю, над людьми, справою яких була фізична й виконавська праця. Це породжувало в представників панівного класу переконання, що духовна діяльність, думкає щось важливіше, ніждіяльність матеріальна, і тому дух передує матерії, породжує її. Це питання було й залишається складним, оскільки свідомість не тільки є властивістю високоорганізованої матерії (залежна від неї), але й має відносну самостійність, і тому передує фізичній діяльності людини (не тільки відображає світ, а й творить його). Гносеологічні корені ідеалізму В.І.Ленін Він пише, що “Філософський ідеалізм є тільки нісенітницею з точки зору матеріалізму грубого, простого, метафізичного. Навпаки, з точки зору діалектичного матеріалізму філософський ідеалізм є односторонній, перебільшений… розвиток (роздування, розпухання) однієї з рисочок, сторін, граней пізнання в абсолют, відірваний від матерії. Таким чином, гносеологічна передумова ідеалізму криється в самій складності й суперечливості процесу пізнання, в тих моментах суб’єктивності, які в ньому присутні. До ідеалізму приводить невиправданий відрив будь-якої ланки або сторони пізнання від інших його сторін і від практики: перебільшення, роздування, абсолютизація цієї окремо взятої сторони. Так відчуття — це необхідне начало пізнання, його джерело. Проте, якщо його розглядати як “єдине дане”, як те, за межі якого вийти принципово неможливо, то це призводить до агностицизму або суб’єктивного ідеалізму. Абсолютизація (перебільшення) загальних, абстрактних понять, їх надіндивідуальність характеру, відрив від практики, в процесі якої вони формуються, веде до об’єктивного ідеалізму, тобто до такого стану, коли поняттям, ідеям починають приписувати самостійне, надлюдське існування. Ланцюг таких коренів (гносеологічних, соціальних) можна було б продовжити. Та при цьому ясно одне, що найбільш повно, глибоко може пізнати, осмислити світ лише той, хто користується діалектико-матеріалістичним підходом. | |
| Просмотров: 407 | Загрузок: 12 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |