| Главная » Файлы » Доклады » Доклады |
Суб'єкти міжнародного права
| [ Скачать с сервера (29.6 Kb) ] | 18.05.2017, 21:27 |
| 1. У доктрині міжнародного права існує декілька десятків підходи до того, кого потрібно вважати суб'єктом міжнародного права. Наведемо найбільш поширені концепції. Перша "широка" концепція передбачає, що суб'єктами міжнародного права можуть бути всі суб'єкти міжнародних правовідносин, без будь-яких обмежень, тобто держава, юридична та фізична особа. Основним аргументом прихильників цієї концепції було те, що не можна бути учасником правовідносин без того, щоб бути їх суб'єктом. Інша концепція наголошує, що суб'єктами міжнародного права лише ті суб'єкти міжнародних правовідносин, які здатні своїми діями створювати норми міжнародного права. Третя "вузька" концепція передбачає, що суб'єктами міжнародного права є лише ті учасники міжнародних відносин, які відповідають певним ознакам. До таких відносили: здатність створювати нормі міжнародного права, володіти міжнародними правами та обов'язками нести міжнародно-правову відповідальність тощо. Цю теорію активно підтримували радянські вчені, вона все ще є домінуючою на пост радянському просторі, у тому числі в Україні. Крім того, існують інші, не менш цікаві думки про коло суб'єктів міжнародного права. Так, Ж. Ссель вважав, що єдиним суб'єктом міжнародного права є індивід. У той час як Л. Моджорян та інші науковці наполягали, що єдиним суб'єктом міжнародного права є держава. Кожна із позицій має свої "плюси" і "мінуси". Проте нині в українській науці міжнародного права домінує думка, що суб'єктами міжнародного права є: 1 ) держави; 2) народи (нації), що борються за незалежність; 3) міжнародні організації; 4) державоподібні утворення. Таку позицію аргументують наявністю в цих суб'єктів усіх елементів міжнародної правосуб'єктності. Як справедливо зазначає О. Висоцький, термін "правосуб'єктність" належить переважно до наукової сфери. У міжнародно-правових документах (міжнародних договорах, деклараціях, резолюціях міжнародних організацій тощо) як його синонім застосовують термін "правоздатність", поняття якого у таких випадках включає право- і дієздатність суб'єкта. Міжнародна правосуб'єктність - це юридична ознака того чи іншого утворення, яка надає йому статус суб'єкта міжнародного права. Подібну позицію підтримує Б. Шибаєва, яка розуміє міжнародну правосуб'єктність міжнародних організацій як якісну характеристику юридичної природи міжнародної організації, що передбачає здатність мати права і самостійно їх здійснювати. Тобто лише суб'єкт, наділений усіма елементами міжнародної правосуб'єктності, може вважатися суб'єктом міжнародного права. Більшість учених виокремлює такі необхідні елементи міжнародної правосуб'єктності, а саме можливість: - володіти міжнародними правами та обов'язками; - брати участь у відносинах, урегульованих нормами міжнародного права; - нести відповідальність за порушення норм міжнародного права. Таким чином, усі названі елементи характеризують суб'єкт міжнародного права як учасника міжнародних відносин, який здатен створювати норми права і підпадати під їхню дію. Саме відсутність у фізичних та юридичних осіб вказаних вище елементів міжнародної правосуб'єктності виключає їхню можливість бути суб'єктами міжнародного права. Крім цих ознак, для кожної з груп суб'єктів міжнародного права притаманні й інші обов'язкові елементи міжнародної правосуб'єктності. Так, наприклад, міжнародні організації повинні створюватися на основі норм міжнародного права, володіти привілеями та імунітетом, правом посольства тощо. Тому обсяг міжнародної правосуб'єктності окремих видів суб'єктів може суттєво відрізнятися. Найбільш повна правосуб'єктність є у держав. Суб'єкти міжнародного права - це учасники міжнародних правовідносин, яким притаманні елементи міжнародної правосуб'єктності, а саме: вони здатні володіти та безпосередньо здійснювати міжнарод-ні права й обов'язки, створювати норми міжнародного права та нести відповідальність за їхнє порушення. Досить часто поряд з поняттям "суб'єкт міжнародного права" в літературі може траплятися термін "дестинатор міжнародного права". Дестинатори - це особи, які не володіють усіма елементами міжнародної правосуб'єктності, але можуть брати участь в окремих правовідносинах, урегульованих нормами міжнародного права. Проте, як правило, така участь не є безпосередньою, а опосередковується яким-небудь іншим суб'єктом міжнародного права. Так, фізична особа бере участь у міжнародних правовідносинах за посередництвом держави, хоча, як виняток, можлива безпосередня участь. Найчастіше зазначається, що дестинатори не беруть участі у створенні норм міжнародного права. До дестинаторів варто віднести фізичних та юридичних осіб. Усі суб'єкти міжнародного права можна поділити на види. У літературі, найчастіше наводять класифікацію за способом створення суб'єктів. За цим критерієм їх поділяють на первинні та вторинні (похідні). Більшість науковців вважають, що держави та народи (нації), що борються за незалежність, є первинними суб'єктами, оскільки їх ніхто не створював. Вони виникли у результаті історичного розвитку суспільних відносин. Вторинні суб'єкти створюють внаслідок діяльності первинних суб'єктів, найчастіше держав. До вторинних суб'єктів відносять міжнародні організації та державоподібні утворення, їхньому створенню найчастіше передує прийняття міжнародно-правового акта, як правило, договору. Цю класифікацію фактично повторює інша, критерієм якої виступає наявність у суб'єкта суверенітету. Більшість науковців вважають, що суверенітет притаманний виключно державі. До несуверенних суб'єктів варто відносити міжнародні організації та державоподібні утворення. Іноді серед науковців трапляються такі, які підтримують твердження, що суверенітетом володіють також народи (нації), котрі борються за незалежність. Ще одним можливим критерієм класифікації суб'єктів міжнародного права є їх поділ на ті, що можуть створювати норми міжнародного права, і ті, що не виконують такої функції. Таку класифікацію, як правило, наводять науковці, які підтримують "широку" концепцію суб'єкта міжнародного права для того, щоб не пояснювати, чому деякі з "некласичних суб'єктів" (наприклад, фізичні та юридичні особи)не беруть безпосередньої участі у процесі створення норм міжнародного права. Відповідно до цієї класифікації, всі чотири групи (держави, народи (нації), що борються за незалежність, міжнародні організації державоподібні утворення) потрібно відносити до правостворюючих суб'єктів. 3. Міжнародна правосуб'єктність міжнародних організацій Поряд із державами все більшу роль у міжнародних відносинах відіграють міжнародні організації. Нині є понад 500 міжнародних організацій, тобто їхня чисельність давно перевищила кількість усіх інших суб'єктів міжнародного права. Однак варто зазначити, що не всі міжнародні організації мають статус суб'єкта міжнародного права. За загальним правилом, суб'єктами міжнародного права визнають виключно міжурядові організації, тобто такі, які створені державами. Питання про визнання суб'єктами міжнародного права міжнародних неурядових організацій і надалі залишається спірним. Саме тому, коли ми будемо говорити про міжнародні організації, матимемо на увазі лише міжурядові. Оскільки міжнародні організації є вторинними суб'єктами міжнародного права, то їхня міжнародна правосуб'єктність є похідною від правосуб'єктності держав. Уперше питання про правосуб'єктність міжнародних організацій виникло у зв'язку з діяльністю Ліги Націй, але так і не було вирішено до її ліквідації. Після Другої світової війни було створено ООН, що знову актуалізувало питання правосуб'єктності міжнародних організацій. Тому, коли у 1948 р. у Палестині було вбито службовця ООН, організація звернулася у Міжнародний суд ООН. У своєму консультативному висновку "Про відшкодування шкоди, заподіяної на службі ООН" цей авторитетний судовий орган підтвердив, що ця організація володіє міжнародною правосуб'єктністю. З цього моменту більшість учених вважає, що міжнародні організації володіють міжнародною правосуб'єктністю. Це підтверджується в низці міжнародних угод. Так, наприклад, у Віденській конвенції про право міжнародних договорів між державами та міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. зазначено, що міжнародна організація володіє такою правоздатністю укладати міжнародні договори, яка необхідна для виконання її функцій і досягнення її цілей. При цьому практика укладення міжнародних договорів з державами або між собою повинна відповідати їх установчим актам. Міжнародна правосуб'єктність міжнародної організації базується на положеннях, що закріплені в установчих документах - статутах та інших актах, які визначають її обсяг, виходячи із завдань та функцій цієї організації. Однак загальновизнано, що нині всі міжнародні міжурядові організації мають міжнародну правосуб'єктність. Оскільки обсяг прав і обов'язків визначається засновниками в момент створення організації і залежить від тих завдань та цілей, які вона повинна виконувати, а також сфери дії, то міжнародна правосуб'єктність міжнародних організацій може суттєво відрізнятися. Про зміст міжнародної правосуб'єктності міжнародних організацій можна робити висновки на основі аналізу відповідних міжнародних прав та обов'язків, а саме щодо їх: - права на привілеї та імунітети; - права створювати норми міжнародного права, у тому числі права на укладення договорів з державами, міжнародними організаціями, іншими суб'єктами міжнародного права; - права обміну представництвами з державами та міжнародними організаціями; - обов'язку щодо несення міжнародно-правової відповідальності за свої дії. Вважається, що серед чинних міжнародних організацій найширшою правосуб'єктністю володіє ООН та деякі її спеціалізовані установи. Серед інших ознак, які характеризують міжнародні організації як суб'єкти міжнародного права, варто зауважити: їх створюють на основі міжнародно-правового акта, як правило, міжнародного договору (як виняток можна навести приклад ОБСЄ, яка діє без статуту); засновниками й учасниками міжнародної організації можуть бути лише держави та інші суб'єкти міжнародного права; наявність постійно діючих органів тощо. 4. Визнання в міжнародному праві Коло суб'єктів міжнародних відносин постійно змінюється. Особливо це стосується держав. З моменту закінчення Другої світової війни вже виникло понад сто держав. При появі на арені нового суб'єкта міжнародного права (в основному держав) нерідко виникає питання його визнання, під яким розуміють односторонній акт держави, який констатує виникнення нового суб'єкта міжнародного права і містить пропозицію вступити з таким суб'єктом у дипломатичні та інші зносини. Визнання поєднує в собі два акти - політичний та юридичний. Перший полягає у схваленні чи несхваленні новоствореної держави, уряду, національно-визвольного руху. Стосовно визнання як юридичного акту, то він тягне встановлення певних правовідносин, що регулює міжнародне право. Обов'язку визнання не існує. Визнання є суверенним правом кожної держави і не повинно впливати на її відносини з іншими суб'єктами міжнародного права. Питання про визнання найчастіше виникає у випадку виникнення нової держави (незалежно від способу - поділ чи, навпаки, об'єднання), а також коли у вже існуючій державі до влади неконституційним шляхом приходить нова політична сила. Окремим випадком потрібно вважати визнання воюючою чи повсталою стороною. Визнання здійснюється компетентним органом держави. Відповідно до п. 4 ст. 106 Конституції України, рішення про визнання у нашій державі приймає Президент України. Однак варто наголосити, що визнання не завжди є явно виражене. У деяких випадках акт визнання може випливати з факту встановлення дипломатичних чи консульських відносин. Надане визнання, як правило, не може скасовуватись чи відкликатися. Хоча такі випадки відомі в історії. Так, Франція у 1918р. відкликала своє визнання Фінляндії, коли в останній хотіли коронувати родича німецького Кайзера Вільгельма II. Та після того, як Фінляндія відмовилася від таких планів, Франція повторно визвала її. Ще більш цікавим є акт визнання комуністичного уряду Китаю США у 1979 р. Цим актом одночасно було скасовано визнання уряду Республіки Китай, що знаходився у Тайвані. Іноді на практиці виникають питання про те, чи є необхідним акт визнання для того, щоб існував певний суб'єкт міжнародного права. Наприклад, нещодавно таке питання постало стосовно Косова, Абхазії та Південної Осетії. Щодо впливу визнання у доктрині міжнародного права існує дві основні теорії: конститутивна та декларативна. Конститутивна теорія (іноді її ще називають теорією Тобара-Вільсона) виходить з того, що держава набуває статусу суб'єкта міжнародного права лише в результаті її визнання з боку інших держав. Таким чином, відповідно до цієї теорії сам факт виникнення держави не означає автоматичного надання їй статусу суб'єкта міжнародного права. І дійсно, якщо жодна держава не визнала новостворену, навіть якщо вважати, що остання володіє міжнародною правосуб'єктністю, вона не зможе її реалізувати за відсутності інших суб'єктів, які хочуть вступити з нею у правовідносини. "Мінусом" цієї теорії є те, що невідомо, яка кількість актів визнання потрібна для того, щоб констатувати появу нового суб'єкта міжнародного права. З іншого боку, с випадки, коли держави можуть існувати і вступати в правовідносини з іншими суб'єктами міжнародного права без визнання (наприклад, Тайвань, Турецька Республіка Кіпру). Декларативна теорія визнання виходить із того, що держава набуває статусу суб'єкта міжнародного права з моменту виникнення, її правосуб'єктність жодним чином не залежить від визнання іншими державами. Згідно з цією теорією, факт визнання держави ніяк не впливає на її правосуб'єктність, лише підтверджує виникнення нової держави - суб'єкта міжнародного права. Хоча акт визнання не впливає на обсяг правосуб'єктності держави, він визначає коло суб'єктів, з яким у майбутньому в держави будуть встановлені дипломатичні та інші зносини, що є важливим фактором, особливо для новоствореної держави. За обсягом і характером відносин між державами вирізняють дві форми визнання: "de-jure" і "de-facto". І перше, і друге є офіційними визнаннями. Хоча останнє іноді ще називають неповним визнанням. Його, як правило, застосовують у випадках, коли є сумнів щодо подальшого існування визнаної держави. Такий вид визнання не оформляється юридично, а полягає у фактичному налагодженні зносин. У випадку необхідності такий вид визнання може бути відкликано. Стосовно визнання "de-jure", то воно є повним і тягне встановлення офіційних дипломатичних та консульських зносин. Визнання "ad hoc" - особливий вид визнання, який здійснюють тимчасово, зазвичай для певної конкретної ситуації чи випадку. Як приклад можна навести ситуацію, що мала місце на початку 90-х років XX ст. під час війни в так званій Придністровській Молдавській республіці. Загалом не визнаючи уряд цієї республіки, Молдова визнала її для того, щоб підписати угоду про обмін полоненими. Такий тип визнання не створює довготривалих наслідків і не тягне обов'язку вступити в дипломатичні чи інші зносини. Крім форм визнання, у доктрині міжнародного права прийнято виокремлювати види визнання. Найчастіше поділяють визнання за дестинатором. За цим критерієм вирізняють визнання: держав; урядів; урядів у вигнанні; націй; державоподібних утворень; воюючих та повсталих сторін. Визнання держав є найбільш використовуваним видом визнання. Потреба в такому виникає у випадку виникнення нової держави. Чітких критеріїв для визнання не було вироблено, хоча можна назвати декілька міжнародних документів регіонального характеру, які врегульовують ті чи інші аспекти цього питання. Так, ст. 1 Міжамериканської конвенції про права та обов'язки держав 1933 р. визначає чотири ознаки держави, а саме: постійне населення; територію; уряд; здатність бути учасником міжнародних відносин. Виходячи з нього, визнавати потрібно лише ту державу, яка відповідає всім вищеназваним ознакам. У рамках Європейського Співтовариства в 1991 р. було прийнято декларацію "Керівні принципи визнання нових держав у Східній Європі і Радянському Союзі". Цей документ передбачав, що держави ЄС визнають новостворені держави за умови виконання ними таких вимог: поваги до Статуту ООН, положень Заключного акта НБСЄ 1975 р. та Паризької хартії 1990 p.; поваги прав і свобод людини, національних і етнічних груп та меншин; поваги принципу непорушності кордонів; роззброєння та мирного вирішення всіх спорів про правонаступництво. Визнання уряду має місце тоді, коли уряд приходить до влади неконституційним шляхом. Прикладами є Росія 1917 p., Куба 1959 p., Греція 1967 p., Чилі 1973 р. Сучасні держави відмовилися від такого виду визнання, оскільки воно, за суттю, є актом узаконення неконституційної влади. Тому досить багато сучасних держав дотримуються практики, згідно з якою не розглядають питання визнання уряду окремо від визнання держави. | |
| Просмотров: 835 | Загрузок: 7 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |