| Главная » Файлы » Доклады » Доклады |
Судовий прецедент і система українського права
| [ Скачать с сервера (25.5 Kb) ] | 20.05.2017, 23:51 |
| Судовий прецедент і система українського права -На запрошення Німецького Фонду міжнародного правового співробітництва у складі робочої групи з питань кримінально-процесуального права Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права в Україні автор мав нагоду побувати у ФРН і вести дискусії з суддями, науковцями, прокурорами (які одночасно є експертами Ради Європи у сфері кримінальної юстиції) щодо процедур досудового розслідування, розгляду кримінальних справ у судах різних інстанцій, оскарження судових рішень, перегляду справ у касаційній інстанції цієї країни. У ФРН, як і в кожній країні, є свої правові традиції та цінності, яких дотримуються, їх поважають за те, що вони забезпечують конституційні права і свободи окремих осіб, а в цілому — гармонійний розвиток усього суспільства. Найперше, що цікавить практика, це, звичайно, за допомогою яких правових засобів судова система цієї країни досягає таких гарантій. У ФРН цим засобом, зокрема, є офіційно невизнаний в українському праві судовий прецедент, про який йдеться у Законі про судоустрій ФРН у редакції від 9 травня 1975 р. із подальшими змінами (далі — Закон)1. Він і є тим регулятором, який головним чином визначає діяльність не тільки судів, але й поліції, прокуратури, адвокатури, спецслужб, державних органів, права та свободи фізичних і юридичних осіб. Про прецедентний характер рішень Федерального Верховного суду ФРН свідчать положення § 132 Закону: «коли один склад судової колегії у кримінальних справах (Великого сенату з кримінальних справ) Федеральної судової палати у кримінальних справах під час розгляду справи вважає, що вона повинна бути вирішена інакше ніж та, яка попередньо розглядалася всім складом Великого сенату з кримінальних справ або спільно об’єднаними великими сенатами з кримінальних і цивільних справ, то справа повинна розглядатися всім складом Великого сенату з кримінальних справ, спільно об’єднаними великими сенатами або усім складом Федеральної судової палати у кримінальних справах» і положення § 17 і 17а Закону про те, що «якщо суд визнав звернення до нього в межах судового порядку розгляду справи допустимим, то всі інші суди зв’язані таким рішенням». Можна було б іще наводити приклади, як нормами цього Закону врегульовано інститут судового прецеденту, однак деталі, коли мова йде про поняття в цілому, не є головними. Як відомо, система права ФРН належить до романо-германської, в якій судовий прецедент до 80-х років ХХ ст. ще не був тим визначальним правовим інструментом для функціонування судової системи, який є на сьогодні. Одразу виникає питання, а що викликало такі радикальні зміни у правовій системі ФРН? Як зазначає С.В. Шевчук, саме підписання Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (далі — Конвенція) та протоколів до неї стало «результатом негативної загальноєвропейської реакції на правовий позитивізм, яка отримала назву правової революції»2, зокрема, й у ФРН, що фактично започаткувало процес зближення англосаксонської та романо-германської систем права. Активізації цих процесів, які тривають і до цього часу, сприяли Європейський суд з прав людини (далі — Суд), що розпочав свою діяльність з 1959 р., та створене ним право, яке за оцінкою А.О. Селіванова «є класичним прецедентним правом, основою якого є принцип rаtіо deсіdеndі («підстава для вирішення»), коли правило, сформульоване судом під час вирішення конкретної справи, стає нормою права для цього ж суду і для внутрішніх судів країн-учасниць Конвенції»3. Із часу заснування Суду його діяльність була побудована на пріоритеті природно-правових прав та свобод людини перед законами, тобто таких, «які не надаються державою, а є «непорушними та невідчужуваними» (не можуть бути забрані державою за суспільним договором) і не можуть бути скасовані» 4. Саме тоді науковці ФРН почали оцінювати ефективність як діючого на той час в судовій системі країни засобу правового регулювання — судової практики (аналогічної тій, яка і зараз лежить в основі діяльності судової системи України), так і прецедентних рішень Суду, і визнали недосконалість судової практики порівняно з прецедентним рішенням, яке дає змогу більш повно та оперативно захистити права і свободи людини, подолати «позитивізм закону», яким лише частково врегульовуються певні правовідносини, або усунути прогалину в ньому. Оцінюючи стан довоєнного законодавства Німеччини, коли «закон» домінував над природними правами людини, німецький дослідник Г. Радбрух зазначав, що «юридичний позитивізм відповідає за збочення права при націонал-соціалізмі, оскільки він своїм твердженням «закон є закон» обеззброїв німецьких юристів перед його свавільним та злочинним змістом» 5. Хоча ФРН, Франція та ще деякі країни континентальної Європи і не сприйняли англосаксонську доктрину судового прецеденту, яка має 800-річну історію, у її класичному вигляді, проте це не вплинуло на кількість судових рішень, в яких вирішувалися спори шляхом застосування судового прецеденту, тобто більш досконалим засобом, ніж той, яким є судова практика. У результаті парламент ФРН офіційно визнав положення про прецедентний характер судових рішень як основний принцип здійснення правосуддя, внісши зміни у Закон про судоустрій ФРН у 1975 р. Судовий прецедент як результат вирішення конкретного спору за змістом суттєво відрізняється від судової практики, яку слід розуміти як сукупність судових рішень певної категорії справ. Обов’язковість дотримання певного рішення для судді у справі, яку він розглядає, виникає тільки за умови подібності справи тій, яка вирішена раніше. Судовий прецедент може бути встановлено як одним рішенням, так і декількома, якими він уточнюється стосовно нових обставин у справі. Для прикладу розглянемо рішення Суду у справах щодо України. Так, у справі «Антоненков та інші проти України» (рішення Суду від 22 листопада 2005 р.) заявники скаржилися на порушення п. 1 ст. 6 Конвенції щодо надмірної тривалості (протягом 6 років) кримінального провадження. У п. 29 рішення Суд нагадав про свою прецедентну практику (зокрема, рішення від 30 березня 2004 р. у справі «Меріт проти України»)6, у якій попередньо було дано оцінку українському законодавству, що діяло на час провадження у справі щодо скаржників, як такому, що «не надавало ефективних засобів захисту в сенсі своєї практики за п. 1 ст. 35 Конвенції з огляду на скарги стосовно тривалості кримінального провадження». Обґрунтовуючи рішення у справі «Антоненков та інші проти України», Суд послався на пункти 61—67 іншої справи «Меріт проти України», в якій попередньо давав оцінку українському законодавству, що регулює скарги стосовно тривалості кримінального провадження7, а тому в цій справі Суд, замість повторення наведеної вище оцінки, обмежився лише коротким посиланням на те, що «не знаходить причин для відмови від цього висновку». Разом із тим, порівнюючи можливості правового захисту особи в українському та італійському законодавстві (Закон Пінто), Суд у п. 66 рішення у справі «Меріт проти України» дійшов висновку, що ця справа відрізняється від справ щодо тривалості провадження проти Італії (та аналогічних справ проти Словаччини і Хорватії), в яких можна було очікувати, що засіб правового захисту, зазначений у Законі Пінто, відповідає критеріям п. 1 ст. 35 Конвенції щодо його ефективності й доступності (див. ухвали «Джакометті та інші проти Італії», № 34939/97, ECHR 2001-XII або «Бруско проти Італії», № 69789/01, ECHR 2001-IX). Суд також зазначив, що засоби правового захисту, згадані у названих справах, були розраховані на надання відшкодування у випадках подання скарг стосовно тривалості провадження, проте в українському законодавстві такі правові засоби відсутні. Якщо певний спір не має прийнятної аналогії, то суддя з огляду на встановлені фактичні обставини і правовий характер спору діє з позицій верховенства природних прав і свобод особи і, вирішуючи конкретний спір, тим самим заповнює прогалину в законі. «Судове право» випереджає у своєму розвитку законодавчий процес, як стверджує Д. Кирилюк. Суддя при розгляді конкретних справ змушений вирішувати казуси, що виникають у правовій дійсності, які законодавець не завжди встигає врегулювати8. Питання про набуття новим рішенням статусу прецеденту або визнання його хибності знову буде залежати від правової позиції, яку підтримуватиме найвища судова інстанція. Заповнення судом прогалини у законі спонукає законодавця до її врегулювання шляхом прийняття відповідної норми закону. При цьому законодавець, враховуючи практичне вирішення спору судом, може підтвердити такий досвід у нормі закону або ж запропонувати свій, більш досконалий спосіб. Отже, заповнення прогалин у законах через постановлення рішення судом стимулюватиме законодавця до більш активної законотворчості, а в результаті суспільство матиме належний рівень правового забезпечення. Проте певні правовідносини, які виникають у кримінальній процедурі, законодавець взагалі врегулювати не може і залишає їх на розсуд суддів. Прикладом може бути ст. 370 Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК), де мова йде про істотні порушення вимог кримінально-процесуального закону. У ч. 1 цієї статті йдеться лише про оцінку таких порушень, які перешкодили чи могли перешкодити суду повно та всебічно розглянути справу і постановити законний, обґрунтований і справедливий вирок чи постанову, а в ч. 2 хоча й наводиться їх перелік, однак він далеко неповний. Наприклад, апеляційний суд скасовує вирок і направляє справу на новий судовий розгляд чи додаткове розслідування (неодноразово одну і ту саму справу). Інколи не треба бути професійним суддею, щоб, ознайомившись з окремим рішенням, побачити його безпідставність або навпаки — підстави для залишення вироку суду першої інстанції без зміни. Чинна редакція ч. 2 ст. 383 КПК виключає можливість перегляду такої категорії рішень Верховним Судом України як судом касаційної інстанції. | |
| Просмотров: 368 | Загрузок: 6 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |