| Главная » Файлы » Доклады » Доклады |
Зародження адвокатської професії
| [ Скачать с сервера (40.9 Kb) ] | 23.03.2017, 00:22 |
| Адвокатура у найдавніші часи людського суспільства Адвокатура — найдавніша і в той же час загальнолюдська інституція. Про розвиток адвокатури як професії ми дізнаємося з історії стародавніх та нових культурних народів (Африки, Азії, Америки, Австралії, Китаю, Японії та ін ) Слушно зазначити, що на перших ступенях юридичного розвитку людського суспільства адвокатура в тому вигляді, у якому вона існує у світі сьогодні, відсутня. Як справедливо зауважує Є. Васьковськии "адвокатура подібно усім соціальним інститутам не виникла одразу в організованому вигляді, а спочатку існувала як незначний зародок, який за сприятливих умов сформувався і досяг певного розквіту". Слід також зауважити, що адвокатура не виникає разом з судом. Лише в міру ускладнення політичної організації шляхом об'єднання окремих племен під владою єдиного вождя відправляти правосуддя стає не під силу одній особі. Вождь для успішного виконання урядового контролю вже потребував помічників. Він збирав біля себе людей, які добували для нього необхідні відомості, давали поради та виконували його накази Деякі з них допомагали йому відправляти правосуддя і, таким чином, виникали органи суду У народів, які досягли цього ступеня розвитку, вже можна знайти перші зародки адвокатури. Це — королівства зулусів, бечуанів. У зулусів верховна влада належала королю, який правив разом з двома обраними ним міністрами, а у бечуанів місце міністрів посідала рада старійшин, яку складали теж дві особи. Нижчими органами правління були вожді племен і старійшини сіл. Зулуське судочинство мало такий вигляд. Особа, яка по рушувала позов проти кого небудь, збирала друзів чи сусідів, які, озброївшись, відправлялися разом з ним до хижі чи поселення відповідача і розташовувалися там на якомусь видному місці, щоб спокійно зачекати дію своєї присутності їм і не доводилося довго чекати незабаром напроти них збиралися в такому ж німому чеканні дорослі сусіди відповідача або мешканці його поселення. Один із них вигукував, звертаючись до цих небажаних пришельців "Розкажи нам новину'" Тоді позивач детально викладав свою вимогу, причому його за звичаєм переривали товариші поправками, а супротивники — перехресними питаннями. Але це ні до чого не призводило, бо після обміну думками, який тривав кілька годин, група відповідача все ж рішуче заявляла, що мужів, здатних думати, немає вдома і що там лишилися лише діти, які в цих речах нічого не розуміють. Наступного дня вони збирали як можна більше мужів і серед них таких, які відомі як майстерні оратори, докази за і проти ретельно досліджувалися. Сторона відповілача починала викладати свою думку; група позивача повинна була знову викласти своє, причому його намагалися спростувати настійним і вправним способом. Якщо один оратор втомлювався, його заміняв інший і знову проходив по вже обробленому полю із лемешем нових аргументів. Коли всі докази за і проти були вичерпані обома сторонами, група позивача віддалялася, і обидва вони обговорювали вигоди чи невигоди досягнутого ними становища. Якщо одна сторона відчувала, що не може втриматися, то вона пропонувала найменшу вірогідну нагороду. Коли згода не досягалася, позивач звертався до ватажка сусіднього округу, в присутності якого ще раз повторювалася вся суперечка. Найінтимніші відносини, а також розлади між сімействами обговорювалися там особливо охоче. Коли ватажок гадав, що зрозумів усе, то майже тиждень він виносив рішення. Коли ж він не міг цього зробити, або ж одна сторона була незадоволена рішенням, то можна було подати апеляцію до головного вождя племені і ради. Перед новим розглядом знову ж відбувалася така ж процедура, доки вождь не проголошував рішення, яке можна було оскаржити тільки королю. З цього опису видно, що судочинство знаходилося у зулусів на низькому щаблі розвитку, але все ж у них, хоч і в найпростішій формі, адвокатура існувала. Адвокатами були сусіди, друзі і земляки (односельчани) позивачів і особливо ті з них, які "відомі як умілі оратори". Це вказівка на тих осіб, які запрошувалися для захисту в суді, тобто були примітивними адвокатами за професією. Звичайно, у них було ще надто мало спільного із правозахисниками. Вони не були правознавцями і спеціалістами; вони так само відносяться до адвокатів цивілізованих держав, як первісний юридичний устрій до розвинутого правового життя. Проте в них вже можна було побачити зародок адвокатури, бо вони виконували один з обов'язків, а саме: захищали чужі інтереси на суді'. Подібні зародки адвокатури зустрічаються і у деяких інших первісних народів. Судочинство бечуанів в суттєвих рисах подібне до зулуського. У багатьох негритянських племен процеси велися перед зборами старійшин; головний вождь відкривав збори, оратори сторін виступали вперед і по черзі виголошували промови. Присутні поводилися з гідністю та урочистістю і не переривали оратора. У кафрів позивачі з'являлися на суд із своїми рідними, які заміняли їм адвокатів. Викладені факти свідчать, що потреба в адвокатурі відчувалася навіть у первісних народів, які перебували на низькому щаблі юридичного розвитку. Зупинимося на її формах в стародавніх, напівцивілізованих державах. Так, в Китаї, як і у кафрів, була родинна адвокатура. Про адвокатуру в Японії не згадується в жодному відомому джерелі. Ті країни і народи, які сповідують магометанство, як Іран, Аравія, Турція та ін., мали майже однаковий юридичний устрій, оскільки їх законодавство походило з одного джерела, із Корану. Священна книга Магомета була і релігійним, і світським кодексом для мусульман. Звідси зрозуміло, що відправлення правосуддя було організовано у всіх мусульманських країнах приблизно однаково, і що всюди ми знаходимо прошарок осіб, які займалися вивченням ісламського кодексу і здійснювали правозахист громадян. Так, у Турції, де в 1876 p. була введена адвокатура за європейським зразком, здавна існували так звані муфтії — вчені-знавці ісламського права. Їх діяльність була подібна до діяльності юрисконсультів імператорського Риму. Обов'язком їх було давати відповіді на поставлені їм юридичні запитання особами, що сперечалися. Подібні погляди римських юрисконсультів (responsa prudentium), відповіді муфтіїв мали силу закону, але для цього вони повинні були містити: печатку муфтія; його адресу; дослівний арабський текст, що підходив би до даного випадку, і вказівку на канонічний твір, на якому грунтувалася відповідь'. Отже, в деяких напівцивілізованих державах, переважно ісламських, правозахист уже досяг значного розвитку і навіть став професійним заняттям спеціального прошарку осіб. У давній Індії правосуддя проводилося царем як верховним суддею і колегіальними судами. Процес грунтувався на принципах усності, гласності і змагальності як в цивільних, так і в кримінальних справах. Найповнішими дослідженнями доведено, що в давній Індії була відома адвокатура, причому обов'язки правозахисту та представництва поєднувалися в одному класі осіб'. Давньому Єгипту теж знайома адвокатура. Так, один з папірусів свідчить про участь адвокатів у цивільному процесі, що відбувався між жрецем і грецьким найманим воїном. Захисниками були два грека. Після подання прохання і пояснень ворогуючими сторонами адвокати теж пред'явили по одному писаному мемуару. У давніх іудеїв право ототожнювалося із релігією. Судді вважалися намісниками Ієгови. Провадження грунтувалося на принципах усності, гласності та змагальності і право підсудних старанно охоронялося. За таких обставин поява адвокатури була не тільки можливою, а й неминучою. У найдавніший час захисником міг бути кожний бажаючий. Це допускалося без перешкод і навіть вважалося священним обов'язком. "Коли я, говорить Іов, виходив до воріт міста і на площі ставив стілець, князі припиняли промову і клали руку на уста свої; голос знаменитих мужів зривався і язик прилипав до піднебіння їх. Бо вухо слухало і радувало мене, і око бачило і хвалило мене. Бо рятував я страдника волаючого і сироту, коли не було допомоги йому. Благословіння погибаючого приходило на мене і серце вдовиці було мною обрадувано. Я пробирався в праведність, і вона одягала мене собою, плащем і ув'яслем служило мені правосуддя. Сліпому я був очима, а кривому — ногами. Старцям я був батьком і вникав у справу незнайомого мені. І розтрощував беззаконному щелепи і з його зубів видирав викрадене. Слухали мене і в чеканні моєї ради мовчали. Після речей моїх уже не заперечували і капало на них слово моє. І чекали мене, як дощу, і як пізньому відкривали уста свої"'. Такою була патріархальна форма судового захисту перед патріархальним судом старійшин, які збиралися біля міських воріт для відправлення правосуддя. Вона являла собою чисто благодійну діяльність, найблагородні-шу форму милостині. Пізніше адвокатура набула тут іншої форми. За талмудним правом при судах синедріону перебували особи, які готувалися бути суддями і звалися кандидатами. Останні були присутні на засіданнях і могли говорити промови на захист обвинуваченого. Як спеціалісти, вони дещо більше наближалися до адвокатів в прямому значенні. Але, виступаючи не за запрошенням підсудних і без посередньої згоди з ними, вони не визнавалися все ж справжніми адвокатами. Пізніше у єврейській мові виникає термін "адвокат", запозичений із грецької. Це, мабуть, свідчить, що іудеї стали запозичувати у греків справжню адвокатуру. Особливо визначених форм адвокатська професія набула в таких античних країнах Середземномор'я, як Греція та Рим. Вважаємо за необхідне у нашому дослідженні присвятити особливі розділи історії адвокатури країн цього регіону. Викладені факти дають підстави зробити наступні висновки. По-перше, зародки правозахисту з'являються на найнижчих ступенях юридичного розвитку людського суспільства. При цьому адвокатура не виникає одночасно із судом. По-друге, першими правозахисниками були особи, пов'язані з позивачами певними зв'язками, а саме, родичі (Китай, Земля кафрів), друзі чи сусіди (країни зулусів і бечуанів). По-третє, особлива група осіб, які присвятили себе право-захисту і займалися цією професією як адвокати, з'являється лише на більш високому етапі розвитку юридичного устрою, коли звичаєве право, яке існувало у свідомості народу, замінювалося писаними законами, і коли знання цих законів перестає бути доступним для всіх і кожного (мусульманські країни). По-четверте, навіть у тих країнах, де з'являються особи, які присвятили себе правозахисту, ще відсутні будь-які свідчення щодо адвокатської професії. | |
| Просмотров: 453 | Загрузок: 9 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |