| Главная » Файлы » Мои файлы |
Європейські стандарти прав людини: загальнотеоретична характеристика
| [ Скачать с сервера (591.0 Kb) ] | 13.04.2017, 11:15 |
| Вступ Розділ I. Iсторико-правові аспекти становлення прав людини у світі та в Україні Утвердження інституту омбудсмана у світі Розділ II. Європейська гуманітарна юстиція 1. Європейська Конвенція про захист прав людини та основних свобод 2. Європейська комісія з прав людини 3. Європейський суд Розділ III. Механізм імплементації новітніх міжнародних стандартів з прав людини в Україні Розділ IV. Конвенція про захист прав людини та основних свобод для України: європейська мрія чи реальний захист прав людини? Розділ V. Пояснювальна нотатка для осіб, які мають намір звернутися до Європейського суду з прав людини 1. Які заяви розглядає Суд?. 2. Як подавати заяву до Суду? Висновки Список використаної літератури З А К О Н У К Р А Ї Н И Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини 23 лютого 2006 року Рада Європи Комітет міністрів Декларація про рівноправність жінок та чоловіків (прийнята Комітетом міністрів 16 листопада 1988 року на 83 сесії Комітету міністрів) Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню Страсбург, 26 листопада 1987 року Європейські в'язничні правила Сьогодні свобода людської особистості захищається Європейською конвенцією захисту прав людини і основоположних свобод (1950), Хартією засадничих прав Європейського Союзу (2000), Європейською соціальною хартією (1999) та іншими документами. Демократія і свобода залишаються фундаментальними принципами більшості основних законів не лише Західної, але також Східної і Центральної Європи. Вступ Права людини грають особливу роль у взаємовідносинах людини і держави. Вони контролюють і регулюють здійснення державної влади над окремою людиною, надають свободи громадянам у відношеннях з державою і потребують від держави задоволення основних потреб людей, підпадаючих під його юрисдикцію. Краще всього ці права виражені в міжнародно-правових, котрі були погоджені державами і в яких вміщуються норми прав людини. Після другої світової війни проблема прав людини з чисто внутрішньої стала перетворюватися в міжнародну. Поступово Конституційне право почало попадати під вплив міжнародних стандартів. Були прийняті ряд міжнародних документів, що зобов'язують держави, що підписали їх дотримувати і розвивати повагу до прав людини, без якої-небудь дискримінації. Першим великим правовим актом стала Загальна декларація прав і свобод людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, цей основоположний документ і в даний час має великий вплив у світі. Хоча Всезагальна декларація не являється обов’язковим до виконання документом, більшість юристів доводять, що вона вже здобула обов’язкову юридичну силу на основі міжнародних звичаїв і практики, так як її застосовують в конституціях і судах багатьох країн. 3 вересня 1953 року набула чинностіЄвропейська конвенція про захист прав людини та основних свобод. Цей документ гарантував громадянам держав членів Ради Європи дотримання їхніх конституційних прав. Для того щоб ефективно захищати права людини і належним чином реагувати на їхнє порушення, створені органи контролю: Комісія з прав людини, Центр прав людини, Європейський суд, що розглядає порушення прав людини на державному рівні. Істотною відмінністю міжнародних правових документів у галузі прав людини від інших міжнародних угод є те, що зобов'язання, що накладаються на держави, регулюють відносини не стільки з іншими державами, скільки мають своєю метою захистити права і свободи громадян саме цієї держави. Однак, у багатьох країнах справи з розвитком конституційного права, а головне з його виконанням знаходяться не в найкращому стані. Здавалося б, що говорити про рабство в ХХ-у столітті вже смішно, але в східному султанаті Оман рабство було скасовано лише в 1962 році. Щоб мати уявлення про обсяги міжнародної діяльності, пов‘язаної із захистом прав людини, досить зазначити, що основними актами, які регулюють цивільні і політичні права на міжнародному рівні, є Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 року, Пакт про цивільні і політичні права від 19 грудня 1966 року, Конвенція про попередження злочину геноциду і покаранні за нього від 9 грудня 1948 року, Конвенція про припинення злочину апартеїду і покаранні за нього від 30 листопада 1973 року, Конвенція проти катувань і інших жорстоких, нелюдських чи принижуючих достоїнство видів звертання і покарання від 10 грудня 1984 року і європейська Конвенція про захист прав людини й основних свобод від 4 листопада 1950 року. РАДА ЄВРОПИ І ПРАВА ЛЮДИНИ Рада Європи — міжнародна організація 47 держав-членів в європейському просторі. Членство відкрите для всіх європейських держав, які визнають принцип верховенства права і гарантують основні права людини і свободи для своїх громадян. Один з найбільших успіхів Ради це Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка слугує основою для Європейського суду з прав людини. Штаб-квартира Ради Європи знаходиться у Страсбурзі на французько-німецькому кордоні. Спочатку засідання Ради відбувалися в Університетському Палаці Страсбургу, у 1977 році для засідань Ради на околиці міста був зведений Палац Європи. Рада Європи не є частиною Євросоюзу і її не слід плутати із Радою Європейського Союзу чи Європейською Радою. Рада Європи глибоко переконана в тому, що в кожному демократичному суспільстві права людини є універсальними, невід'ємними і основними. її діяльність спрямована на захист цих прав через посилення європейської солідарності та гарантії поважання інтересів окремих осіб, дотримання їхніх громадянських та політичних свобод, а також соціальних, економічних та культурних прав, що має бути досягнуте завдяки ефективній системі контролю та захисту; визначення чинників, які становлять нові загрози для прав людини та людської гідності; ознайомлення громадськості з правами людини та підтримку викладання прав людини в школах, університетах та при підготовці фахівців. Протягом останніх п'ятидесяти років держави-члени закріпили ці права в чотирьох основних текстах. Перше місце серед них посідає Європейська конвенція з прав людини Це є міжнародна угода, завдяки якій держави - члени Ради Європи намагаються забезпечити кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, окремі права людини та основні свободи. Конвенцію було підписано 4 листопада 1950 року в Римі, вона набрала чинності у 1953 році. Від самого початку було створено два незалежних органи: Європейська комісія з прав людини (1954) та Європейський суд з прав людини (1959). Вони повинні були слідкувати за дотриманням прав людини, що гарантувались Конвенцією. У відповідь на зміни, що відбулись у новій "Великій Європі", під час Віденського самміту у 1993 році було ухвалено рішення про створення нового Європейського суду з прав людини, який замінить колишню двоступеневу систему. Новий Суд, що був створений у Страсбурзі як орган Ради Європи, почав свою роботу 1 листопада 1998 року. ЩО гарантує Конвенція Конвенція та протоколи до неї гарантують: - право на життя, свободу та особисту недоторканість; - право на справедливий судовий розгляд під час здійснення цивільного та кримінального судочинства; - право на вільні вибори; - свободу думки, совісті і віросповідання; - свободу вираження поглядів (зокрема, свободу засобів масової інформації); - право власності. Конвенція та протоколи до неї забороняють: - катування і нелюдське, або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання; - смертну кару; - дискримінацію у здійсненні прав і свобод, які викладені у Конвенції; - вислання особи з території держави, громадянином якої вона є, або позбавлення особи права в'їзду на територію держави, громадянином якої вона є; - колективне вислання іноземців. ЧОМУ це так важливо? Конвенція є першою вдалою спробою забезпечення певних прав та свобод, що були визначені в прийнятій ООН в 1948 році Загальній Декларації прав людини. Відтак, Конвенція стала моделлю для інших систем в різних частинах світу, зокрема, для Американської конвенції з прав людини. Конвенція встановила єдиний механізм постійного і незалежного контролю у Європі, який забезпечує дотримання державами широкого спектру основних прав (переважно громадянських та політичних). Значимість Конвенції полягає не тільки в обсязі прав, які вона забезпечує, але також і в тому механізмі захисту, який було встановлено в Страсбурзі для розгляду можливих випадків порушення Конвенції та для нагляду за дотриманням державами їхніх зобов'язань за Конвенцією. Держави, що є сторонами Конвенції, зобов'язані забезпечувати кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією - незалежно від статі, раси, національності, етнічного походження і т. п. -можливість користуватись правами і свободами, які захищає Європейська конвенція з прав людини. ЯК функціонує система? Система повинна функціонувати, в першу чергу, на національному рівні. Кожна держава-член повинна забезпечити користування цими правами будь-якій особі, яка перебуває під її юрисдикцією. Якщо ця перша гарантія не забезпечується, то кожна особа може - з дотриманням відповідних умов - подати заяву до Європейського суду з прав людини. Держава може також подати заяву проти іншої держави. Юрисдикція Суду є обов'язковою для всіх договірних сторін. Суд знаходиться в Страсбурзі і функціонує на постійній основі. Суд задіяний на кожній стадії процедури розгляду справи - від попереднього розгляду заяви до остаточної ухвали рішення. Судді є цілком незалежними, вони обираються Парламентською асамблеєю Ради Європи. У разі, коли заява визнається прийнятною, заявник повинен довести, що він вичерпав всі національні засоби правового захисту у державі, де, як стверджується у заяві, відбулось порушення права. Заяву слід надсилати впродовж шести місяців від дати прийняття судовими органами цієї країни остаточного рішення. Заяви, що є явно необгрунтованими, вилучаються на цій стадії розгляду із реєстру справ одностайним ухваленням комісії у складі трьох суддів. ПРО ЩО йдеться в заявах? В індивідуальних заявах, які подаються згідно з Конвенцією, йдеться про широке коло можливих порушень, що пов'язані з тілесними покараннями, поводженням з психічно хворими, правами позбавлених волі осіб, військовою та професійною дисципліною, доступом до суду та тривалістю судових процедур, прослуховуванням телефонних переговорів, законодавством про гомосексуальні стосунки, свободою преси, питаннями щодо опіки над дітьми, правами на возз'єднання сім'ї та питаннями депортації. ЯК розглядаються заяви? Якщо заява визнається прийнятною, Суд звертається до сторін з пропозицією досягти дружнього врегулювання. Якщо це є неможливим, справа розглядається у відкритому судовому засіданні. Суд засідає в палатах у складі семи суддів, або ж, у виняткових випадках, у Великій палаті у складі сімнадцяти суддів. Судове рішення проголошується у відкритому слуханні і не може бути переглянуте. Воно є остаточним і держави зобов'язані виконувати рішення в справі, в якій вони є сторонами. Виконання таких судових рішень передбачає, що держава, по-перше, виплачує компенсацію заявнику, який виграв цю справу, і, по-друге, повинна уникати в майбутньому повторення подібних порушень. ЯК виконуються судові рішення? Нагляд за виконанням судових рішень належить до кола завдань Комітету міністрів Ради Європи, який перевіряє, чи держави вжили належних заходів з тим, щоб уникнути нових подібних порушень (внесли зміни до законодавства, до судової практики, до нормативних документів чи до практики їх застосування; збудували нові в'язниці чи призначили додатково суддів і т. ін.). Комітет міністрів повинен також переконатись, щоб заявникові було виплачене призначене Судом відповідне відшкодування та, в окремих випадках, були вжиті інші додаткові заходи, які б забезпечували повне відшкодування (здійснено перегляд справи, скасовано судову постанову про накладення арешту на майно або його конфіскацію, знято судимість, надано дозвіл перебувати на території держави і т.п.). Якщо заявник вважає, що він не отримав достатньої компенсації, він може звернутись до Комітету міністрів. Три інші основні тексти Європейська соціальна хартія є документом, який є відповідником Європейської конвенції з прав людини в царині захисту соціальних та економічних прав. Вона гарантує такі права, як право на працю та на професійну підготовку, право на справедливі умови праці та на справедливу винагороду, забезпечує свободу профспілок, право на соціальну та медичну допомогу, на захист здоров'я а також право на соціальне забезпечення. Переглянута Хартія 1996 року посилює принцип рівноправності жінок та визначає деякі інші права, такі, як належні умови проживання. За застосуванням Хартії здійснюється контроль на міжнародному рівні. Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню передбачає додаткові гарантії для тих ув'язнених осіб, яким загрожує катування чи нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання. Відповідний комітет вповноважений здійснювати візити до місць тримання позбавлених волі осіб - до в'язниць, центрів тримання неповнолітніх, поліцейських дільниць, військових казарм, психіатричних лікарень і т.п. Цей комітет з'ясовує, як саме поводяться з позбавленими волі особами, і розроблює рекомендації з тим, щоб посилити захист цих осіб. Рамкова конвенція про захист національних меншин є першим багатостороннім правовим документом, в якому визначені основні засади захисту національних меншин. Імплементація цього документу відбувається через національні законодавства та практику. В цій конвенції закріплені принципи, яких має дотримуватись кожна держава, що ратифікувала цей документ. Ці принципи містять норми про рівність усіх перед законом, про ужиття заходів, які спрямовані на збереження та розвиток культур і забезпечення самобутності, релігій, мов і традицій національних меншин, про забезпечення доступу до засобів масової інформації, встановлення вільних і мирних транскордонних взаємовідносин з особами, які законно проживають на території інших держав. У конвенції визначено механізм контролю за її застосуванням; цей контроль забезпечує Комітет міністрів, якому допомагає консультативний комітет. ЯКУ ще діяльність здійснює Рада Європи в царині прав людини? Європейська комісія проти расизму та нетерпимості бореться з проявами насильства, ксенофобії, антисемітизму та нетерпимості в кожній з держав-членів а також працює над зміцненням правових і політичних гарантій, які спрямовані проти таких явищ. Вона оцінює ефективність усіх заходів, які вживаються на національному та міжнародному рівнях, з тим, щоб у разі необхідності підтримати такі заходи та надати сприяння подібним ініціативам. Забезпечення рівноправності між жінками та чоловіками є невід'ємною складовою у захисті прав людини. Рада Європи здійснює цілу низку проектів, які спрямовані на боротьбу з торгівлею людьми з метою їх подальшої сексуальної експлуатації або покликані боротись з насильством по відношенню до жінок, забезпечувати, наскільки це видається можливим, паритетну участь жінок та чоловіків у політичному та громадському житті. Реалізація проектів повинна сприяти вирішенню питання про рівноправність жінок та чоловіків у всіх областях діяльності. Свобода вираження поглядів є наріжним каменем кожного демократичного суспільства. Рада Європи не лише забезпечує правовий захист цього основного права, яке закріплене в Європейській конвенції з прав людини, але через прийняття правових та політичних документів, які регулюють здійснення цієї свободи, ще більше розширює область застосування свободи вираження поглядів та поширення інформації в секторі засобів масової інформації. Така робота по виробленню нормативних стандартів доповнюється заходами, що спрямовані на ознайомлення та практичну підготовку як керівників, так і звичайних працівників засобів масової інформації. Комісар з прав людини Інститут Комісара з прав людини було створено в 1999 році. До завдань Комісара належить поширення інформації та ознайомлення населення з правами людини у державах-членах, нагляд за повним і ефективним виконанням документів Ради Європи, таких, як конвенції, рекомендації та резолюції Комітету міністрів. Комісар не наділений якимись реальними повноваженнями, однак він надає консультації або поширює інформацію про захист прав людини та про запобігання порушенням прав людини. РОЗДІЛ I. IСТОРИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ СТАНОВЛЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ У СВІТІ ТА В УКРАЇНІ Омбудсмен, рідко Омбудсман (від швед. ombudsman «представник») — посадова особа, на яку покладаються функції контролю за дотриманням законних прав та інтересів громадян в діяльності органів виконавчої влади і посадових осіб. Офіційні назви посади в різних країнах розрізняються. На сучасному етапі посада омбудсмена існує в понад 100 країнах світу. В Україні посада Омбудсмена існує з 1998 року і називається «Уповноважений Верховної Ради України з прав людини». Її з 1998 року й до 27 квітня 2012 обіймала Ніна Карпачова. З 24 квітня 2012 цю посаду обіймає Валерія Лутковська. Історія Вперше посаду «парламентського омбудсмена» заснував риксдаг Швеції 1809 року, відповідно до прийнятої того року конституції. Довгий час посада омбудсмена не була поширена в інших правових системах, окрім шведської. Проте з часом такий пост за шведським зразком запровадили в інших країнах Північної Європи: в Фінляндії (1919), Норвегії (1952), Данії (1953). Першою неєвропейською державою, яка запровадила посаду Омбудсмена, стала Нова Зеландія (1962), першою соціалістичною — Польща (1987)[1]). Досвідом Польщі скористалися багато інших країн Східної Європи. У 1989 р. інституцію омбудсмана було запроваджено в Угорщині, а у 90-х роках – у Грузії, Литві, Латвії, Молдові, Російській Федерації, Румунії та Узбекистані. 15 січня 1998 р. набрав чинності Закон України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”. 14 квітня того ж року Верховна Рада України обрала першого в історії держави Уповноваженого з прав людини. На сучасному етапі ідея омбудсманства переросла національні межі і все частіше використовується на регіональному та міжнародному рівнях. Поширення служб омбудсмана в світі стало поштовхом до створення у 1976 р. Міжнародного інституту омбудсмана, який об’єднує національні інституції більш ніж 50 країн світу, сприяє розвитку концепції омбудсмана в світі за допомогою досліджень, освітніх програм, публікацій і обміну інформацією, а також організації регіональних і міжнародних конференцій. У 1982 р. викладачі університету м. Інсбрук (Австрія) виступили ініціаторами створення наукового товариства, головним завданням якого стало дослідження феномена омбудсмана в Європі. З 1988 р. товариство отримало статус міжнародної громадської організації і зараз відоме як Європейський інститут омбудсмана. Основними напрямами діяльності цього інституту є поширення та сприяння розвитку ідеї омбудсмана в Європі, підтримка наукових досліджень у цій сфері, сприяння обміну досвідом на національному, європейському і міжнародному рівнях. Членами інституту є більшість європейських інституцій омбудсмана. У жовтні 1998 р. до Європейського інституту омбудсмана було прийнято Українського Уповноваженого з прав людини. У 1993 р. згідно з положеннями Маастрихтського договору про створення Європейського Союзу було запроваджено посаду омбудсмана в ЄС. Йому було надано право приймати до розгляду скарги будь-якої юридичної чи фізичної особи країни – члена ЄС та проводити розслідування діяльності інституцій і органів Європейського Союзу, за винятком Суду Європейських співтовариств та суду першої інстанції ЄС. Нині проводиться активна робота з підготовки єдиного кодексу поведінки службовців ЄС, що дало б змогу встановити чіткі критерії оцінки їхньої діяльності з боку європейського омбудсмана. Європейський омбудсмен (англ. European Ombudsman) — посада, запроваджена Маастрихтським договором. Уповноважений приймати скарги від громадян Союзу, фізичних чи юридичних осіб, резидентів держав-членів на незадовільну діяльності інституцій або установ Спільноти. У відповідь на скаргу, або за власною ініціативою, європейський омбудсмен проводить розслідування. Інституції ЄС зобов'язані надавати йому будь-яку інформацію і доступ до відповідних документів. Виявивши факти порушень, він сповіщає установу, про яку йдеться, і надсилає їй свої рекомендації. Установа-адресат має три місяці на те, щоб дати докладну відповідь; після чого омбудсмен направляє остаточний звіт Європейському Парламентові та відповідній установі. Крім того, він сповіщає скаржника про результати свого розслідування. Європейського омбудсмена призначає Європейський Парламент на п'ять років, може бути переобраний. Щорічно омбудсмен звітує у Парламенті про результати усіх розслідувань, проведених впродовж року. Акти Омбудсмена носять рекомендаційний характер. У 1999 р. після тривалих дебатів було запроваджено посаду Уповноваженого з прав людини в Раді Європи. Слід зазначити, що ця посадова особа не цілком вписується в концепцію омбудсмана, оскільки позбавлена такого важливого права, як право провадити конкретне розслідування на підставі скарг громадян або за власною ініціативою. Уповноважений з прав людини Ради Європи покликаний швидше здійснювати освітні функції та координуючу діяльність у галузі прав людини в рамках діяльності цієї європейської інституції. Процес визначення конкретної сфери його компетенції та повноважень ще не завершений. Першим Омбудсманом Ради Європи став Альваро Хиль-Роблес – в минулому Захисник народу Іспанії. На сьогодні інституція омбудсмана на національному, регіональному та місцевому рівнях існує більш ніж у 100 країнах світу, і ця ідея продовжує поширюватися. Без перебільшення можна сказати, що інституція омбудсмана є не лише бажаним, а й необхідним елементом національної системи захисту прав людини, ключовою ланкою в процесі перетворень у країнах, що стали на шлях демократії та верховенства права. РОЗДІЛ II. ЄВРОПЕЙСЬКА ГУМАНІТАРНА ЮСТИЦІЯ Європейська Конвенція про захист прав людини та основних свобод Для європейців, які прагнули до політичної єдності, права людини стали важливим пріоритетом. У травні 1948 року представники багатьох організацій, що прагнули європейської інтеграції, зустрілися в Гаазі на Конференції міжнародного комітету рухів за європейську єдність. 5 травня 1949 року було підписано Акт, згідно якого десять держав у Лондоні утворили Раду Європи. Були великі сподівання на те, що одним із початкових завдань Ради стане розробка і запровадження конвенції з прав людини для Європи. Так 12 липня 1949 року було підготовлено проект Європейської конвенції з прав людини і проект Статуту Європейського Суду та подано їх до утвореного Комітету міністрів Ради. У серпні того ж року на Асамблеї було висунуто пропозицію, у якій пропонувалося створити Європейську комісію з прав людини і Європейський суд з прав людини з метою забезпечення даної конвенції. Після цього звернення Комітет з правових питань постановив, що “хоча кожна держава має право встановлювати норми для захисту прав людини в межах своєї території, метою колективної гарантії повинно бути забезпечення того, щоб такі норми та їх застосування відповідали загальним принципам права, визнаним цивілізованими державами (ст. 38 Статуту Постійної палати міжнародного правосуддя). У ситуації, коли основні права вже було погоджено, але обговорення ролі Суду і права на індивідуальне звернення до суду все ще вирували, у серпні 1950 року Комітет міністрів вирішив зробити факультативними як юрисдикцію Суду, так і право на індивідуальне звернення. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод набула чинності 3 вересня 1953 року. Як просто європейський біль про права Конвенція, у тому вигляді, як її розроблено і прийнято, передбачає мало чого виняткового на міжнародній арені. Серцевиною є її дві факультативні статті, які забезпечують вирішальні складові механізму правозастосування системи: стаття 25, яка дає як окремим особам, так і державам право на звернення до Європейської комісії з прав людини, і стаття 46, яка уповноважує Європейський Суд з прав людини провадити слухання і розгляд справ, про які доповіла Комісія. За станом на березень 1995 року всі 30 держав - членів Ради Європи, які є учасниками Конвенції, прийняли як статтю 25 про право на індивідуальне звернення, так і статтю 46 про юрисдикцію Суду. 2. Європейська комісія з прав людини Обговорюючи умови Конвенції в Раді Європи делегати висловили думку про доречність утворення не лише Європейського суду, а й Європейської комісії з прав людини, роль якої полягала б у захисті судової функції. “Комісія може сформувати своєрідний бар’єр, - практична потреба якого добре відома всім юристам, який би відсіював необґрунтовані та безглузді звернення”. Отож, від самого свого початку Комісії випало займати посередницьку позицію в системі Європейського права у галузі прав людини. З одного боку - служити заслоном для Суду від можливого потоку індивідуальних скарг; з іншого боку, Комісія покликана бути міжнародною установою, безпосередньо доступною для окремих осіб, і в цьому полягає принциповий відхід від традиційних державоцентристських міжнародних юридичних процедур. “Комісія складається з кількості членів, яка дорівнює кількості Високих Договірних Сторін”, а за станом на березень 1995 року ця кількість становила 30 чоловік. Комісія може проводити засідання у формі пленарного засідання, але також і в палатах у складі не менше семи членів та в комітетах у складі не менше трьох членів. Члени Комісії обираються Комітетом міністрів Ради Європи зі списків, що складаються Консультативною Асамблеєю, і працюють протягом шестирічних строків, які можуть поновлюватися. Члени Комісії беруть участь у засіданнях “від себе особисто” тобто, на відміну від осіб, які беруть участь у роботі багатьох міжнародних установ, члени Комісії не представляють уряди. Скарги на ті порушення прав людини, які захищає Конвенція, спочатку надсилаються до Комісії. Згідно зі ст. 24 Конвенції, держави можуть направляти до Комісії “питання про будь-яке здогадне порушення положень Конвенції іншою Високою Договірною Стороною” незалежно від громадянства потерпілої особи. Таким чином, іноземні держави можуть захищати окремих осіб навіть від їх власного уряду. У 1955 році в Комісії з‘явились повноваження одержувати індивідуальні звернення відповідно до ст. 25. До 28 липня 1994 року всі 30 держав, на той час учасниць Конвенції, погодились визнати прийнятність звернень від приватних осіб, які у практиці Комісії називаються “заявами”. У цілому ж у неї чотири функції: 1) відфільтровувати скарги (через Секретаріат, шляхом ухвалення рішення про неприйнятність); 2) по справах, що залишилися, вона виступає посередником у суперечці і прагне досягти дружнього врегулювання; 3) якщо дружнє врегулювання неможливе, Комісія розслідує факти і представляє свої висновки; 4) Комісія повноважна сама вчиняти і аргументувати позови в Суді. Вимоги до подавців скарг установлені ст. 26 Європейської конвенції про права людини: "Комісія може приймати справу до розгляду, тільки якщо були використані усі національні засоби правового захисту відповідно до загальновизнаних принципів міжнародного права, і протягом шести місяців з дати прийняття остаточного рішення". Також не розглядаються скарги, якщо вони анонімні чи якщо однакова справа вже розглядалася Комісією чи іншою процедурою міжнародного розслідування і не містить жодної нової обставини, якщо на її думку звернення не сумісне із положеннями Конвенції, явно необґрунтоване або таке, що є зловживанням права на подання звернення. Якщо Комісія приймає звернення, то вона повинна підготувати доповідь, в якій викладає “свій висновок щодо того, чи встановлені факти свідчать про порушення заінтересованою державою її зобов‘язань за конвенцією”, яка направляється Комітетові Міністрів Ради Європи та заінтересованим державам. Нині Комісія переважно звертається до Комітету Міністрів – політичного органу, який складається з міністрів іноземних справ держав-членів, представлених у Страсбурзі постійними делегатами, лише якщо більшість Комісії вважає, що порушення Конвенції не відбулося, або, що справа вимагає спеціального політичного впливу Комітету Міністрів. Справа, яку Комісія вже заслухала і про яку склала доповідь, може бути направлена нею або заінтересованою державою до Європейського суду з прав людини. Якщо справа не передається в Суд, то Комітет міністрів Ради Європи (більшістю в двох третин голосів) вирішує, чи мало місце порушення Конвенції. Виявивши порушення, Комітет міністрів може далі ухвалити, що держава повинна надати жертві "справедливе задоволення", тобто компенсацію за збиток, розмір якої встановлюється. Як і рішення Суду, рішення Комітету міністрів є остаточними, і держави-члени зобов'язуються вважати їх обов'язковими. 3. Європейський суд Європейський суд з прав людини не став ефективним правовим інструментом легко і швидко. Майже двадцять років він виступав “сплячею красунею, до якої часто зверталися, але без особливих результатів”. Суд складається з такого числа суддів, що дорівнює числу держав - членів Ради Європи. Судді обираються на дев'ятирічний термін Парламентською Асамблеєю зі списків, що нараховують по три кандидата, що представляються державами. Протягом терміну своїх повноважень вони не повинні займати посад, не сумісних з незалежністю, неупередженістю і вимогами цієї посади. Якщо справу передає в Суд сам подавець скарги відповідно до Протоколу 9, то група в складі трьох суддів, включаючи суддю, обраного від зацікавленої держави, може прийняти одноголосне рішення про те, що справа не буде розглядатися Судом; у цьому випадку рішення в справі приймає Комітет міністрів. Заявник і його адвокат можуть брати участь у розгляді, проведеному Судом, і представляти пам'ятні записки й усні аргументи в ході слухань.Усі витрати Європейського суду, згідно ст. 58, несе Рада Європи. Після слухань судді за закритими дверима вирішують більшістю голосів чи мало місце порушення Конвенції. Якщо порушення виявлене, то Суд може також надати справедливе відшкодування потерпілій стороні, включаючи компенсацію за моральний і матеріальний збиток і відшкодування витрат. Відповідальність за виконання рішень Європейського Суду несе Комітет міністрів Ради Європи. Упевнившись у тім, що зацікавлена держава вжила заходів до задоволення позову, що можуть містити в собі виплату компенсації чи зміну внутрішньодержавного права, Комітет міністрів приймає резолюцію про припинення справи. Нагляд Комітету міністрів за здійсненням рішень Суду, а до вступу в силу Протоколу 11 - і його власні рішення, що приймалися відповідно до статті 32 Конвенції, можливо, входять у число головних позитивних відмінностей, що пояснюють ефективність Європейської конвенції про права людини. Але вплив Конвенції не обмежується контролем за виконанням рішень Суду, а також рішень Комітету міністрів про наявність порушень. Як уже відзначалося, передбачена Конвенцією процедура дружнього врегулювання також приносить значні результати. Так, у справі “Гіама проти Бельгії”(Заява №7612/76, Доповідь Комісії від 17 липня 1980 року) з метою врегулювання конфлікту було залучено 10 держав та 6 міжнародних організацій та національних організацій, які потерпілий та його адвокат навряд чи змогли б залучити без допомоги та впливу Комісії. Узагалі національні суди в державах - учасниках Конвенції все частіше звертаються до страсбурзького прецедентного права, приймаючи рішення з питань прав людини, і застосовують стандарти і принципи, розроблені Судом. У практиці Європейського суду широко застосовуються прецеденти. Більш того, розгляд аналогічної справи в минулому є підставою для визнання позову неприйнятним. При аргументації своєї позиції Суд часто посилається на свої колишні рішення. Окремі труднощі виникають через те, що рішення Суду не носять юридично обов'язкового характеру для держав, що визнали його юрисдикцію. Це і зрозуміло: кожна держава є самостійним носієм свого суверенітету, і ніхто не може змусити її слідувати розпорядженням Суду. У результаті Суд повинний розрахувати, наскільки принципова позиція держави, і не занадто сильно давити на неї: інакше рішення просто не буде виконано (наприклад, у справі про ірландську виборчу систему). Така ситуація має місце зараз. Але в даний час йде реформа Комісії і Суду, що передбачає серйозні зміни в статусі Суду. До травня 1994 року був розроблений Протокол №11 до Європейської Конвенції про захист прав людини й основних свобод. Він передбачає злиття Комісії і Суду і перетворення нового Суду в професійний орган. В даний час на професійній основі працює тільки допоміжний апарат Комісії, зокрема Секретаріат. При реалізації вимог цього протоколу відбудуться серйозні зміни, що об'єктивно уже вимагаються. Це обумовлено в першу чергу великою перевантаженістю Суду і Комісії. При злитті укріпляться незалежність Суду і його судові функції на противагу політичним аспектам діяльності. Існуюча двоступінчаста процедура відрізняється значним дублюванням, що затягує розгляд справ. Протокол уже ратифікований необхідним числом держав і набрав сили . Однак поки йде перехідний період, коли завершує свою роботу Комісія. У ній завершується провадження по наявних справах, і під кінець року вона буде остаточно ліквідована. У цілому можна сказати, що рішення Суду повільно, але вірно стають частиною національного права європейських держав. РОЗДІЛ III. МЕХАНІЗМ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ НОВІТНІХ МІЖНАРОДНИХ СТАНДАРТІВ З ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ У Статуті Організації Об’єднаних Націй, прийнятому після Другої світової війни та повалення тоталітарних фашистських режимів, які звели нанівець права людини та навіть саме її існування, було проголошено, що однією з цілей діяльності ООН є міжнародне співробітництво для сприяння загальній повазі та дотриманню прав людини і основних свобод для всіх. Ще тоді Україна як одна з держав – засновниць ООН відповідно до ст. 55 Статуту ООН узяла на себе ці зобов’язання. Для забезпечення проголошеної мети Генеральна Асамблея ООН прийняла 10 грудня 1948 р. Загальну декларацію прав людини, в якій уперше в історії було встановлено перелік основних прав і свобод людини, що підлягають дотриманню в усьому світі, а також було погоджено юридичний зміст цих прав і свобод та визначено легальні випадки допустимих їх обмежень. Загальна декларація була прийнята у формі резолюції Генеральної Асамблеї ООН і тому мала на той час рекомендаційний характер. На її основі ООН підготувала і в 1966 р. відкрила для підписання та ратифікації Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, які було ратифіковано Україною в 1973 р. Понад сто країн світу ратифікували кожен із цих пактів. Завдяки міжнародному визнанню норм Загальної декларації в конституціях більше 120 країн світу перелік, зміст і допустимі обмеження прав і свобод, які містяться в Декларації, перетворилися на загальновизнані звичаєві норми міжнародного права, тобто на міжнародні стандарти прав людини, яких мають дотримуватися всі країни світу. На Всесвітній конференції з прав людини (Відень, 1993 р.) представники 171 держави, в тому числі й України, підтвердили універсальність та загальнообов’язковість міжнародних стандартів прав людини і наголосили, що їх виконання є важливим чинником існування демократичного суспільства в будь-якій країні. Загальне визнання міжнародних стандартів обумовлює зобов’язання всіх держав світу погодитись на міжнародний контроль за додержанням цих стандартів у національній правовій системі. Крім того, відповідно до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та Факультативного протоколу до нього 1966 р., Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р., Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р., Конвенції про права дитини 1989 р., Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р. Україна, ратифікувавши їх, взяла на себе зобов’язання надавати конвенційним органам доповіді про дотримання прав і свобод, передбачених цими конвенціями, і виконувати зауваження цих органів, а також брати участь у інших формах міжнародного контролю. Крім того, приєднавшись до Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р., Україна взяла на себе зобов’язання щодо імплементації цього документа в національне законодавство. Особливістю цієї конвенції є встановлення механізму міжнародного контролю, найважливішим елементом якого є діяльність Європейського суду з прав людини, який розглядає заяви будь-яких осіб, неурядових організацій або груп осіб про порушення положень конвенції або Протоколів до неї. Держави – учасниці конвенції зобов’язались ніяким чином не перешкоджати ефективному здійсненню цього права. Особливі форми міжнародного контролю передбачено Європейською конвенцією про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню 1987 р., яку Україна ратифікувала 5 травня 1997 р. Відповідно до цієї конвенції діє Європейський комітет про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню. У ньому працюють представники всіх держав-учасниць, у тому числі й України. Комітет проводить інспекції на місцях на предмет дотримання конвенції усіма державами-учасницями і відповідно до наслідків інспекцій готує доповідь про стан дотримання конвенції, яку в конфіденційному порядку надає уряду держави, в якій відбулася інспекція. Уряд повинен вжити необхідних заходів щодо викорінення зазначених порушень і доповісти комітетові. У разі відмови держави співробітничати з комітетом, останній може оприлюднити факти порушень і обов’язково доповідає Комітету міністрів Ради Європи про наслідки своєї роботи. Таким чином, сьогодні Україна взяла на себе зобов’язання брати участь у міжнародних засобах імплементації універсальних і європейських конвенцій у галузі прав людини. Випадки невиконання міжнародних стандартів прав людини завдяки цій системі міжнародного контролю стають широко відомі в світі і зумовлюють негативні наслідки для держави-порушниці. Рішення Європейського cуду з прав людини у разі встановлення порушень прав людини мають наслідком відшкодування матеріальної і моральної шкоди державою-порушницею. Відповідно до Статуту ООН і Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. Україна має сумлінно виконувати чинні договори, учасницею яких вона є, а також дотримуватися всіх загальновизнаних норм міжнародного права в сфері прав і свобод людини. Зокрема, згідно з Міжнародними пактами про права людини 1966 р. Україна взяла на себе зобов’язання привести своє законодавство у відповідність до міжнародних стандартів, закріплених у цих пактах. Аналогічне зобов’язання взяла Україна згідно зі ст.1 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. Отже, Україна з часу проголошення незалежності стала складовою частиною міжнародної системи захисту прав людини, взяла на себе відповідні міжнародні зобов’язання, зокрема в рамках європейської системи захисту прав людини, яка є найбільш розвинутою і найефективнішою у світі. РОЗДІЛ IV. КОНВЕНЦІЯ ПРО ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ОСНОВНИХ СВОБОД ДЛЯ УКРАЇНИ: ЄВРОПЕЙСЬКА МРІЯ ЧИ РЕАЛЬНИЙ ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ? Проблеми захисту прав і свобод людини існують вже не одне десятиліття. Разом з демографічними, екологічними, енергетичними та іншими цю категорію проблем цивілізоване людство поставило у розряд глобальних, вимагаючих першочергового розв’язання. Чому? Намагання не лише продекларувати права і свободи людини, але й забезпечити їх виконання: це – одне з досягнень цивілізації чи просто інстинкт самозбереження? Як би там не було, ця справа благородна і вимагає відповідного до себе ставлення. За яких необхідних умов може бути забезпечено реалізацію та захист прав і свобод людини? На мою думку, чи не єдиним (бо всі інші не мають такої значущості, не є настільки вирішальними) чинником, що реально цьому сприяє, є режим демократії. І нехай доказом на користь цього буде хоча б вислів класика про те, що демократія – це не лише влада більшості, це, перш за все, захист меншості. Україна, поставши 1991 року на шляху демократії, цілеспрямовано прямує до досягнення міжнародних рівнів у сфері захисту прав і свобод людини. Вже 12 вересня 1991 року Законом “Про правонаступництво” Україна гарантувала “забезпечення прав людини кожному громадянину України незалежно від національної належності та інших ознак відповідно до міжнародно-правових актів про права людини”. 1996 року, “дбаючи про забезпечення прав і свобод людини…” (Преамбула), Верховна Рада України прийняла Конституцію України, яка визнає людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю в Українській державі. Правам і свободам в Конституції присвячений Другий розділ, статті якого складають чверть від кількості статей всієї Конституції і майже відтворюють у національному законодавстві Загальну Декларацію прав людини, що є красномовним свідоцтвом того, яке значення віддає Україна правам і свободам. Міжнародно-правовим нормам в українській правовій системі віддається перевага перед національними (ст. 9 Конституції України). Це обумовлює існування наднаціональної системи захисту прав і свобод людини, однією з підсистем якої є дієвий правозахисний механізм передбачений Європейською Конвенцією про захист прав людини й основних свобод. Доречі, ця Конвенція – чи не єдиний міжнародний документ, що не тільки закріплює права людини, а й створює систему їх захисту. Тому її цінність є не стільки у фіксації прав та свобод, скільки у створенні механізму їх імплементації, сутність якого полягає у виникненні на європейському просторі особливого органу – Європейського Суду з прав людини. Крім того, Європейська Конвенція з прав людини є не тільки міжнародно-правовим інструментом в галузі прав людини, що має на меті захист широкого спектра громадянських і політичних прав особи, разом з тим вона є договором, юридично обов’язковим для Високих Договірних Сторін, який встановлює систему контролю за здійсненням прав людини в межах країни-члена Ради Європи, якою є й Україна. Україна є державою європейської орієнтації, тому її вступ до Євросоюзу – стратегічна мета зовнішньої політики. Тут же слід зазначити, що вступу всіх нинішніх країн-членів Євросоюзу передувало їх членство у Раді Європи, а останньому – ратифікація Конвенції про захист прав людини і основних свобод. | |
| Просмотров: 741 | Загрузок: 18 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |