| Главная » Файлы » Контрольные работы » Контрольные работы |
Задачі з правознавства
| [ Скачать с сервера (37.9 Kb) ] | 26.12.2017, 10:40 |
| Цивільне право тема 3 1. Важливою складовою поняття "цивільне право" є цивільне законодавство, тобто сукупність норм, що регулюють цивільні відносини. Якщо цивільне право - це поєднання концепції, правових ідей, юридичних норм, якими визначається статус приватної особи, то цивільне законодавство - система правових форм, у яких виражаються норми, що регулюють цивільні відносини. На думку деяких цивілістів, цивільне право може бути розцінене як таке, що становить зміст цивільного законодавства, а останнє є формою вираження цивільного права (О. Дзера, Д. Боброва). Однак таке визначення співвідношення цивільного права і законодавства є неточним, оскільки тоді ці поняття виглядають практично як рівнозначні, хоча й перебувають в різних площинах. Поняття "цивільне законодавство" не охоплює повністю поняття "цивільне право", оскільки останнє включає не лише правові норми, але також і доктрину цивільного права, ідеї та інші досягнення цивілістичної думки, котрі набувають практичного значення при застосуванні аналогії (особливо, аналогії права), при тлумаченні судами норм цивільного законодавства тощо. Тому слід взяти до уваги, що, хоча цивільне право й становить зміст цивільного законодавства, але останнє є сукупністю форм вираження лише нормативної частини цивільного права. Основу усього цивільного законодавства України (як і інших галузей національного права) становить Конституція. На основі її норм, котрі стосовно цивільного права є закріпленням на конституційному рівні положень природного права, формуються і застосовуються (а стосовно звичаїв - тільки застосовуються, бо вони сформувалися раніше прийняття Конституції) різноманітні форми цивільного законодавства. За змістом гл. 1 ЦК цивільне законодавство України може існувати у таких формах: 1) акти цивільного законодавства України; 2) договори суб'єктів цивільного права; 3) звичаї; 4) міжнародні договори; 5) інші форми цивільного законодавства ("неформалізовані" прецеденти, корпоративні норми тощо). Слід зазначити, що наведений перелік форм цивільного законодавства, котрий грунтується на тлумаченні положень ЦК, не дає чіткого критерію для класифікації за тими чи іншими ознаками. Але, враховуючи ті чи інші специфічні властивості вказаних форм цивільного законодавства, такі класифікації можливі за різними підставами. Наприклад, залежно від суб'єкта, що створив норму цивільного законодавства, виділяються: 1) акти суб'єктів публічного права (акти цивільного законодавства); 2) дії суб'єктів приватного права (договори, корпоративні норми); 3) змішані форми (міжнародні договори, звичаї). 2.Термін «цивільне право» вживається не тільки стосовно галузі права, а й також для позначення сукупності законодавчих актів, що регулюють суспільні відносини, які належать до предмета цивільно-правового регулювання. У цьому значенні «цивільне право» (тут точніше вести мову про «цивільне законодавство») є системою нормативних актів, що містять цивільно-правові норми. Співвідношення між цивільним правом І цивільним законодавством виглядає таким чином: цивільне право — це сукупність концепцій, правових ідей, юридичних норм; цивільне законодавство — це система нормативних актів, що регулюють цивільні відносини. Таким чином, цивільне право може бути охарактеризоване як внутрішня форма права, зміст якого визначається соціальними та економічними особливостями регульованих ним суспільних відносин, а цивільне законодавство — як зовнішня форма права, зумовлена його змістом. Звідси випливає, що цивільне право становить зміст цивільного законодавства, а останнє є формою вираження цивільного права. При визначенні поняття «цивільне законодавство» постає практично важливе питання: що слід розуміти під терміном «законодавство»? Відповідь на це питання слід шукати насамперед у площині співвідношення категорій «закон» і «законодавство», з’ясовуючи, стосується поняття «законодавство» лише законів чи ним охоплюються також і підзаконні акти загальнонормативного характеру. Визначення поняття «законодавство» (хоча й стосовно трудового права) дав Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 9 липня 1998 р. №12-рп/98 у справі за конституційним зверненням Київської міської ради профспілок щодо офіційного тлумачення ч.3 ст.21 Кодексу законів про працю (КЗпП) України. Конституційний Суд встановив, що в цьому випадку цей термін слід розуміти в широкому значенні, включаючи до нього не лише закони, а й інші відомі нині нормативні акти. 3. Система цивільного права розуміється як структура, елементами якої є цивільно-правові норми і інститути, розміщені в певній послідовності. Відповідно з цим підходом під системою цивільного права слід розуміти його структуру, розглянуту в її внутрішньому розчленуванні на окремі інститути і в єдності цих інститутів, що об'єднуються в відповідні підгалузі. При цьому інститут системи громадянського права розуміється як група норм, що регулюють певні питання (краще - аспекти) цивільних правовідносин (наприклад , інститут купівлі-продажу), а підгалузь цивільного права - як сукупність інститутів, що охоплюють своїм регулюванням цілісну сферу певних відносин, що входять до його предмет. Друга позиція видається краще, оскільки позволяет'ізбежать неясностей, які виникають внаслідок вживання однакових термінів: наприклад, «інститут зобов'язань» і «інститут договору», «інститут наслідування» і «інститут заповідального відмови» і т.п. Відповідно це впливає на визначення системи, структури громадянського права. Якщо традиційним у цивільному праві Європи було існування двох основних систем цивільного (приватного) права - інституційної, що включає в себе такі інститути як особи, речі, способи придбання речей , і пандектнойу що складається з таких частин: загальні положення, речове право, зобов'язальне право, сімейне право, спадкове право, - то тепер ні тієї, ні іншої системи в чистому вигляді не існує. Хоча деякі цивільні кодекси, склепіння, уложення і пр. і побудовані за інституційною (цивільний кодекс Франції) або пандектній системі (Німецьке цивільне укладення), але система (структура цивільного, приватного права, як галузі) виглядає складніше. Говорячи про систему цивільного права України, слід зазначити, що не дуже вдалим видається поділ його, як і цивільного права взагалі, на загальну і спеціальну частини. Це пов'язано з тим, що в цивільному праві «загальна частина» складається ніби з двох рівнів: є загальні положення, що стосуються всіх інститутів, а є загальні положення зобов'язального права. Більш того, можливий і третій рівень - загальні положення договірного права, загальні положення зобов'язань із заподіяння шкоди тощо Тому більш виправданим видається вести мову про «загальних положеннях» цивільного права, а не про «Загальної» частини. Що стосується структури громадянського права, то на сьогоднішній день (з урахуванням тенденцій його розвитку) вона виглядає наступним чином: 1 . Загальні положення. 2. Речові права (права на речі) - право власності, права на чужі речі і т.п. 3. Зобов'язальне право. Договори. 4. Позадоговірні зобов'язання. - 5. Авторські та суміжні права. 6. Спадкове право. 7. Сімейне право (поки окрема галузь, але по суті сфера громадянського права). Цивільне право, як система законодавства, являє собою систему нормативних актів, що містять цивільно-правові норми. Співвідношення між цивільним правом і цивільним законодавством виглядає наступним чином: цивільне право - це сукупність юридичних норм. Цивільне законодавство - система нормативних актів. Таким чином, цивільне право може бути розцінено як внутрішня форма права, зміст якого визначається соціально-економічними особливостями регульованих ним суспільних відносин, а цивільне законодавство - як зовнішня форма права, зумовлена ??його змістом. Звідси випливає, що цивільне право становить зміст цивільного законодавства, а останнє є формою вираження цивільного права. Структура цивільного законодавства побудована з нормативних актів, викладених у певній послідовності за критерієм їх юридичної сили. Структурно цивільне законодавство складається з п'яти видів нормативно-правових актів: 1) Конституція України, яка становить його основу і має найвищу юридичну силу; 2) ЦК України як основний акт цивільного законодавства; 3) інші закони, які приймаються відповідно до Конституції України; 4) постанови КМ України, які регулюють цивільні відносини; 5) підзаконні нормативно-правові акти, видані іншими органами державної влади України, органами влади АРК у випадках і в межах, установлених Конституцією України та законом. 4. Для забезпечення дотримання норм права необхідно, щоб вони стали відомі всім. Це відноситься не лише до законів, а й до підзаконних актів, які також зачіпають значне число громадян або груп населення. В основі цього правила - презумпція, згідно з якою об'єктивна неможливість дізнатися зміст нормативних актів логічно повинна звільняти від обов'язку їх виконання. Право на інформацію про нові закони та інших нормативних актах - це одне з визнаних міжнародним співтовариством прав людини. Держава зобов'язана поважати це право і сприяти його реалізації. Проблема доступності, відкритості законодавства набуває особливого значення ще й тому, що в якості «інформаторів» за законодавством сьогодні все частіше виступають різного роду комерційні структури, які далеко не завжди здатні забезпечити повну і достовірну інформацію про закони . Більше того, нерідко під виглядом законів вони відтворюють навіть не самі останні їхні проекти. У їх публікаціях зустрічаються неточності і помилки. Головне ж значення опублікування полягає в тому, що воно є необхідною умовою вступу нормативних актів у силу, їх застосування, дієвості, отже, обов'язкової сили правових норм. Для того щоб всі нормативні акти були доведені до відома громадян, яких вони безпосередньо чи опосередковано стосуються, в законодавстві передбачаються норми по опублікуванню юридичних актів. Опублікування - це дія, що полягає в доведенні нормативних актів до відома всіх громадян, кому вони адресовані. При публікації нормативного акта вказуються його реквізити: - вигляд; - найменування; - дата прийняття; - посадова особа, яка його підписала; - місце; - дата підписання; - реєстраційний номер. Для законів і підзаконних актів обов'язковим способом оприлюднення є публікація, тобто поширення актів за допомогою ЗМІ. В даний час їх найчастіше друк в офіційних збірниках документів. Терміни опублікування На цей рахунок встановлені наступні правила. Закони підлягають опублікуванню протягом семи днів після їх підписання Президентом РФ. Укази повинні бути доведені до загального відома шляхом опублікування протягом 10 днів після їх підписання. Постанови Уряду РФ підлягають офіційному опублікуванню не пізніше 15 днів з дня їх прийняття, а при необхідності негайного широкого їх обнародування доводяться до всіх громадян через ЗМІ невідкладно. Відомчі акти офіційно публікуються протягом 10 днів після їх реєстрації. Важко пояснити встановлення різних термінів для опублікування нормативних актів, адже сенс цього заходу ідентичний у всіх випадках. Більш того, як ми переконаємося трохи пізніше, навіть джерела опублікування деяких видів нормативних актів збігаються. Ось чому в літературі неодноразово висловлювалася думка привести законодавче закріплення термінів опублікування до єдиного знаменателю1. Більш того, в деяких державах ця ідея реалізована і практика показала ефективність цього кроку. Ідея комплексного врегулювання питань опублікування актів різної юридичної сили в одному акті (законі) знаходить втілення і в практиці окремих суб'єктів РФ. Наприклад, Законом Воронезької області від 7 липня 2006 р. № 86-03 «Про порядок опублікування, набрання чинності нормативних правових актів органів державної влади Воронезької області та порядок опублікування іншої офіційної інформації» врегульовано порядок опублікування не тільки законів, а й інших актів, прийнятих обласною Думою, а також адміністрацією області. 5. Одним із найбільш поширеним сучасним правовим звичаєм є звичай ділового обороту. В науковій літературі відносять до цього виду правових звичаїв і торгові звичаї. Під звичаєм ділового обороту, який може бути застосований судом при вирішенні спору, який випливає із підприємницької діяльності, необхідно розуміти як не передбачене законодавством або договором достатньо визначене у своєму змісті, широко застосоване у підприємницькій діяльності правило поведінки. Звичай ділового обороту може бути застосований незалежно від того, чи зафіксований він у якому- небудь документі (опублікований у друці, викладений у рішенні суду з конкретної справи, який містить спільні обставини тощо). У випадках, коли суспільні відносини, які входять до предмету цивільного права, не урегульовані законодавством або згодою сторін, або відсутній відповідний звичай ділового обороту, у такому випадку застосовується цивільне законодавство, яке регулює подібні відносини (аналогія закону) Звичаї ділового обороту беруть до уваги при тлумачення угод. У випадку сумнівів їх необхідно трактувати, виходячи із вимог добросовісності, розумності та справедливості та брати до уваги застосований до відносин між сторонами звичай. П РАВО Випуск 24’2014 164 При укладенні договорів сторони прямо або мовчазно визнають керівним звичай окремої галузі торгівлі і тим самим визнають його складовою частиною договору. Нерідко звичай стає попередником правової норми. Так, інститут загальної аварії виник із давнього звичаю фінікійців – Родоського закону про скидання (Lex Rhodia de jactu). Існує велика ймовірність трансформації у правову норму “Зводу звичаєвих норм для документарних акредитивів” [3]. З точки зору застосування звичаїв до окремих етапів формування договірних відносин між господарюючими суб’єктами можна виділити [4]: 1) звичаї ділового обороту, які стосуються формулювання умов договору; 2) звичаї, які стосуються виконання договору (звичайні правила обслуговування клієнтів, звичайні способи перевірки, звичайні способи прийняття товару); 3) звичаї, які сприяють здійсненню професійної діяльності (наприклад, торгівлі окремими товарами) або звичаї з реалізації конкретної базової умови, у тому чи іншому порту, звичаї торгівлі певними товарами, банківські звичаї та ін. Таким чином, враховуючи національну та зарубіжну практику застосування звичаїв ділового обороту, необхідно зробити висновок, що звичаї ділового обороту є особливою формою права, оскільки: – посідають специфічне місце серед видів правових звичаїв; – є достатньо диференційованими залежно від кола осіб, території, сфери застосування; – поєднують у собі внутрішньодержавні та міжнародні традиції торгівельних відносин; – можуть набувати різних форм державного санкціонування; – у різних сферах суспільних відносин їх зміст залежить від ступеня інституціоналізації групи однорідних правовідносин. 6. Правове значення рішень Конституційного Суду України Більш як половина всіх рішень, прийнятих Конституційним Судом, стосується офіційного тлумачення положень Конституції та законів України. Конституційний Суд вирішив цілу низку вузлових питань правозастосовної діяльності в Україні, зокрема щодо: несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності; дня набрання чинності Конституцією України; змісту права людини на інформацію; права на оскарження в суді неправомірних дій посадової особи; визначення результатів виборів у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі; внесення змін до Конституції України; порядку голосування та повторного розгляду законів Верховною Радою України; тлумачення терміна "законодавство"; зворотної дії у часі законів та інших нормативно-правових актів тощо. Згідно з ч. 2 ст. 150 Основного Закону України, рішення Конституційного Суду України є обов’язковими до виконання на всій території України, остаточними й не можуть бути оскаржені. Тобто виконання рішень Конституційного Суду (як і рішень судів загальної юрисдикції) є конституційним обов’язком кожного, починаючи з глави держави й закінчуючи пересічними громадянами. Аналогічні вимоги містяться в ст. 69 Закону України "Про Конституційний Суд України", а ст. 70 встановлює порядок виконання рішень і висновків КСУ. Конституційний Суд України за результатами розгляду справ щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим приймає рішення. Конституційний Суд України може визнати неконституційним правовий акт повністю або в окремій його частині. У разі якщо в процесі розгляду справи за конституційним поданням чи конституційним зверненням виявлено невідповідність Конституції України інших правових актів (їх окремих положень), крім тих, щодо яких відкрито провадження у справі, і які впливають на прийняття рішення чи дачу висновку у справі, Конституційний Суд України визнає такі правові акти (їх окремі положення) неконституційними. Таким чином, виконання рішень Конституційного Суду це додержання усіма органами державної влади й органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами норм Конституції та законів України. Рішення Конституційного Суду спрямовані на охорону й забезпечення найвищої юридичної сили Основного Закону, суверенітету і територіальної цілісності України, захист прав і свобод людини й громадянина. Рішення і висновки Конституційного Суду підписуються не пізніше семи днів після прийняття рішення, дачі висновку і офіційно оприлюднюються наступного робочого дня після їх підписання. Велике значення для правильного застосування чинного законодавства мають роз'яснення Пленуму Верховного Суду України. Йдеться про постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 р. №9 "Про практику розгляду судами трудових спорів", від 29 грудня 1992 р. № 14 "Про судову практику у справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками", від 1 листопада 1996 р. № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя", від 27 березня 1992 р. № 6 "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди", від 31 березня 1995 р. №4 "Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" і деякі інші. Дискутувалося питання про юридичну природу керівних роз'яснень Пленуму Верховного Суду України. Поширені різні погляди. Окремі вчені, серед них професори В.І. Прокопенко, СО. Іванов, Р.З. Лівшиць, відносять судову практику до джерел трудового права (див.: Прокопенко В.І. Трудове право України: Підручник. - X.: Консум, 1998, - С. 82-83; Иванов С.А. Трудовое право переходного периода: новые источники // Государство и право. - 1996, - № 1. - С, 43-52; Трудовое право России: Учеб. для вузов / Отв. ред. проф. Р.З. Лившиц и проф. Ю.П. Орловский. - М.: Изд. группа "ИНФРА-М - НОРМА", 1998. - С. 59). Так, на думку професора Р.З. Лівшиця, джерелом трудового права є ті судові акти, які, по-перше, реально змінюють права й обов'язки учасників трудових відносин і, по-друге, опубліковані. До них належать: постанови Пленуму Верховного Суду Російської Федерації; постанови Конституційного Суду; рішення Верховного Суду Російської Федерації в окремих справах, що мають принциповий характер і опубліковані; рішення нижчестоящих судів, апробовані Верховним Судом (при касаційному розгляді, при складанні оглядів судової практики) і опубліковані. Професор В.І. Прокопенко робить висновок, що керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, які містять тлумачення закону вищим судовим органом держави, даються ним у рамках його повноважень, мають правову силу, стають обов'язковими для виконання всіма учасниками судочинства і е джерелом трудового права. Дійсно, у рішеннях Пленуму Верховного Суду України містилися положення, які по суті були новою нормою права. Наприклад, згідно з ч. 2 ст. 232 КЗпП суди безпосередньо розглядають спори про відмову в прийнятті на роботу осіб, з якими власник або уповноважений ним орган відповідно до чинного законодавства зобов'язаний укласти трудовий договір (працівників, запрошених на роботу в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації; молодих спеціалістів, які закінчили вищий навчальний заклад і в установленому порядку направлених на роботу на дане підприємство, в установу, організацію; вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до 3 років або дитину-інваліда, а одиноких матерів - за наявності дитини віком до 14 років та ін.). Пленум Верховного Суду України постановою від 25 травня 1998 р. № 15 вніс доповнення до п, б постанови від 6 листопада 1992 р. № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" стосовно категорій осіб, справи за позовами яких підлягають розгляду безпосередньо у судах - "або які вважають, що їм відмовлено в укладенні трудового договору всупереч гарантіям, передбаченим ст. 22 КЗпП". Таким чином, відповідно до п. 6 постанови № 9 від 6 листопада 1992 р. в судовому порядку може бути оскаржений будь-який випадок необґрунтованої відмови в прийнятті на роботу, а не тільки незаконна відмова в прийнятті на роботу осіб, з якими власник відповідно до законодавства зобов'язаний укласти трудовий договір. Перелік таких прикладів можна продовжити. Це стосується положень частини 4 статті 24 про фактичний допуск працівника до роботи, пункту 7 статті 134 КЗпП. Оскільки в зазначених прикладах йдеться про створення нових правових норм, то в цьому разі роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, на нашу думку, потрібно визнати джерелом трудового права. Отже, Пленум дає роз'яснення судам загальної юрисдикції. Суди здійснюють правосуддя самостійно. Судді при здійсненні правосуддя незалежні від будь-якого впливу, нікому не підзвітні і підкоряються лише закону. Проекти постанов Пленуму Верховного Суду України щодо надання роз'яснення з питань застосування законодавства при вирішенні судових справ повинні бути надіслані Генеральному прокурору України та Міністру юстиції України не пізніш як за десять днів до засідання | |
| Просмотров: 501 | Загрузок: 10 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |