| Главная » Файлы » Курсовые работы » Курсовые проекты |
«Європейське право в механізмі захисту та гарантії прав людини»
| [ Скачать с сервера (58.4 Kb) ] | 26.01.2018, 20:52 |
| Значна увага, яка приділяється останніми роками проблематиці захисту прав людини в ЄС, не є випадковим явищем. Прогресивна діяльність Суду ЄС протягом багатьох років щодо розробки неписаного каталогу прав для ЄС поступово знаходила своє закріплення в установчих договорах. А отже, діяльність щодо захисту прав людини в ЄС почала виходити на новий рівень. Кінець ХХ — початок ХХІ ст. позначився новими потрясіннями, що привели до кардинальних змін у міжнародних відносинах. Багато з них прямо або опосередковано пов’язані з процесами глобалізації і несуть не лише благо, але й породжують деструктивні процеси і тен- денції, які особливо болісно зачіпають сферу прав людини1 . У цих умовах розвиток міжнародних і наднаціональних структур потребує постійної уваги і аналізу, оскільки вони здатні сприяти подоланню негативних наслідків глобалізації2 . Захист прав людини і громадянина є конституційно-правовим і міжнародно-правовим обов’язком сучасних держав, який реалізуєть- ся за допомогою системи принципів, інститутів, механізмів і процедурно-правових правил, що прямо або опосередковано перед- бачені для цих цілей3 . У процесі глобалізації держави, відстоюючи власні інтереси, водночас вдаються до самообмеження окремих суве- ренних прав і передачі їх реалізації наднаціональним структурам, які допомагають їм у здійсненні традиційних функцій держави, а саме функції захисту прав людини4 . Як наслідок проблема захисту прав людини виходить за межі відповідальності окремої держави, перетво- рюючись також на справу світового співтовариства та регіональних інтеграційних об’єднань, які нормативно визначають універсальні правові стандарти, нижче яких держава не вправі опуститися. Наочний приклад ефективної взаємодії держави і наднаціональної організації у сфері захисту прав людини демонструє Європейський Союз. Історія його функціонування свідчить, що права людини не за- вжди турбували Союз. Тривалий час Суд Європейських співтовариств (далі — Суд ЄС) вважав, що включення прав людини до правопорядку Співтовариства здатне підірвати процес утвердження його примату над національним правом держав-членів1 . Зі свого боку держави-члени також утримувалися від передачі наднаціональним інститутам повно- важень у цій сфері, вважаючи їх реалізацію своєю прерогативою. Як наслідок на початку 50-х років ХХ ст. держави-члени відмовились наділити наднаціональні за своїм характером Європейські співтова- риства повноваженнями щодо захисту прав людини, надавши право їх здійснення на субсидіарних засадах Раді Європи, яку вважали при- кладом класичної міжнародної організації2 . Попри значні досягнення в питаннях захисту прав людини Раді Єв- ропи все ж не вдалося вирішити усі проблеми, а тому поступово дедалі активнішу роль у співробітництві в цій сфері почали відігравати Євро- пейські співтовариства3 . Перегляд позиції щодо прав людини розпочався наприкінці 60-х років ХХ ст., коли Суд Європейських співтовариств ви- знав, що право Співтовариства має забезпечувати захист основних прав людини як на рівні положень установчих договорів, так і через його не- писане право, яке базується на принципах права держав-членів4 . Розділ 1 Історико-теоретичний аспект проблематики гарантії прав людини в європейському праві На початку 1950-х рр., за часів, коли на європейську інтеграцію покладали багато надій, робилися пропозиції розробити Договір про Європейське політичне співтовариство, до тексту якого мали бути включені матеріальні положення Європейської конвенції прав людини. Однак після невдалих спроб ратифікувати Договір про європейське оборонне співтовариство у 1952 р. цю ідею було відхилено. Можливо, як негативна реакція на такі надмірні інтеграційні очікування у Договорі про заснування Європейського Економічного Співтовариства від 1957 р. було закріплено лише цілі економічної інтеграції і, незважаючи на ідеалістичні декларації договорів про три співтовариства, жодних згадок про політичний союз та права людини до їх змісту включено не було. Однак через незначний проміжок часу Європейське Співтовариство перетворилося на потужну організацію, діяльність якої впливала на більш широке коло питань політичного та соціального характеру, а отже, виходила за межі виключно економічної інтеграції. Більше того, заходи Співтовариства завдяки доктрині прямої дії часто мали прямі юридичні наслідки для приватних економічних та комерційних інтересів. Суб'єкти господарської діяльності почали звертатися за правовим захистом основних майнових та комерційних прав, охорона яких передбачена деякими конституціями держав-членів. Таким чином, перші кроки, зроблені Судом ЄС у сфері захисту прав людини, стосувалися економічних прав, зокрема права власності, а також свободи займатися торгівлею або професійною діяльністю. Перші справи, які розглядалися Судом ЄС, засвідчили про небажання суддів надавати перевагу правам людини щодо права Співтовариства. Так, у справах С-1/58 Stork v High Authority [1959] та C-40/64 Sgarlata v Commission [1965] аргументи позивачів, які надавалися із посиланням на права людини, були відхилені на користь положень комунітарного права Цей підхід не відповідав позиціями тодішніх 6 держав-членів щодо прав людини. Після Другої світової війни західноєвропейські нації були більш ніж будь-коли відданими концепції захисту прав людини. Конституції Німеччини та Італії були перероблені із закріпленням зобов'язань цих держав щодо прав людини, включених до відповідного розділу. До 1955 р. всі перші держави-члени ЄЕС, крім Франції, ратифікували Європейську конвенцію з прав людини. Співтовариство та Суд були морально, якщо не юридично, зобов'язані захищати фундаментальні права людини. Таким чином, Суд не міг уже дотримуватися негативної позиції в цій сфері і з середини 1960-х pp. змінив її. Важливе значення у цьому відношенні має справа С-26/69 Staudcr v City of Ulm [1969]. Вона стосувалася програми Співтовариства, що передбачала поставки в рамках соціальної допомоги масла за низькою ціною. Заявник отримував соціальну допомогу як жертва війни в Німеччині, і таким чином він підпадав під дію зазначеної програми; однак він виступав проти вимоги надавати для отримання масла купон, який містить інформацію про його ім'я та адресу: він доводив, що необхідність розголошувати ці дані є приниженням, і що це порушує його основні права людини. Він подав позов, стверджуючи, що рішення Співтовариства, яке розглядалося, є недійсним, оскільки воно містить таку вимогу. Спочатку позов було подано до німецького суду, який, у свою чергу, звернувся до Суду ЄС. Суд ЄС констатував, що за правильного тлумачення захід Співтовариства не вимагав зазначення на купоні імені отримувача. Він постановив, що "Тлумачення таким чином положення, що розглядається, не містить у собі нічого здатного обмежити основні права людини, гарантовані загальними принципами права Співтовариства, та ті, що захищаються Судом". У зв'язку з цим було визнано, що дотримання основних прав людини є загальним принципом права Співтовариства. Крім того, рішення у справі Stauder заклало підвалини для класифікації прав, що мають захищатися в межах ЄС, відповідно до юридичної природи та характеру цих прав. | |
| Просмотров: 484 | Загрузок: 10 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |