| Главная » Файлы » Курсовые работы » Курсовые проекты |
Порівняльно-правовий аналіз земельного законодавства України та іноземних держав
| [ Скачать с сервера (126.2 Kb) ] | 05.11.2017, 16:45 |
| Вступ.....................................................................................................................2 1. Розвиток і становлення земельного законодавства України……………...3 2. Досвід країн ЄС у реформуванні земельних відносин………………….…7 3. Розвиток та особливості системи земельного законодавства КНР та України................................................................................................................12 4. Порівняльний аспект земельної реформи в Україні та Румунії................28 5. Земельний закон Соціалістичної Республіки В’єтнам та Земельний кодекс України: порівняльно-правовий аналіз……………………………………....21 Висновок……………………………………………………………..………...24 Список використаних джерел…………………………………….……….….25 Вступ Актуальність теми зумовлена тим, що порівняльний аналіз законодавства і практики регулювання земельних відносин в Україні та інших державах дозволяє використати найбільш оптимальні та притаманні Україні моделі регулювання земельних відносин у державах з різними правовими системами. У цьому зв’язку актуальними нині с земельно-правові питання України та Китайскої Народної Республіки, Соціалістичної Республіки В’єтнам, Румунії та досвід країн ЄС оскільки, по-перше Україна успадкувала від радянської соціалістичної системи багато положень щодо регулювання земельних відносин, по-друге, з 1990 року і дотепер в Україні існує перехідна модель правової системи, по-третє, глобалізація світових процесів розвитку суспільства ставить перед нашою державою проблему інтегрування до світового співтовариства. Тому забезпечення прогресивного економічного і соціального розвитку українського суспільства потребує вирішення комплексу важливих питань і проблем, пов’язаних з використанням землі, створення належних правових, інституційних та інших умов для всебічного використання землі як ресурсу збагачення країни та економічного розвитку. У зв’язку з цим одним із головних напрямів економічних реформ, які було обрано в Україні – стала земельна реформа. Саме тому важливо проводити порівняльні аналізи земельних законодавств різних країн та за їх досвідом перейняти певні правові принципи, норми та системи в цілому, які можна адаптувати та імплементувати в законодавство України. В своїй курсовій роботі я провела аналіз земельного законодавства Румунії, Китайської Народної Республіки, Соціалістичної Республіки В’єтнам та порівняла з українським законодавством. 1. Розвиток і становлення земельного законодавства України Розвиток земельного законодавства незалежної України починається з оприлюднення намірів провести земельну реформу, які було затверджено Постановою Верховної Ради Української РСР «Про земельну реформу» від 18 грудня 1990 р. [1]. В Постанові наголошувалося, що земельна реформа є складовою частиною економічної реформи, здійснюваної у зв’язку з переходом економіки держави до ринкових відносин. Завданням реформи було перерозподілити земелі з одночасною передачею їх у приватну та колективну власність, а також у користування підприємствам, установам і організаціям з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, раціонального використання й охорони земель. Для впровадження необхідних положень щодо правового забезпечення реформування і вдосконалення земельного устрою в той же день був прийнятий Земельний кодекс України. Але розвиток суспільних відносин, вимоги державного будівництва зумовили суттєве оновлення його змісту. Згодом, через два роки, ВРУ ухвалили новий Земельний кодекс України (Закон від 13 березня 1992 р. №2196-ХІІ) [2]. Завданням оновленого Земельного кодексу було регулювання земельних відносин з метою створення умов для національного використання й охорони земель, рівноправного розвитку всіх форм власності на землю і господарювання, збереження та відтворення родючості ґрунтів, поліпшення природного середовища, охорони прав громадян, підприємств, установ і організацій на землю. ЗК 1992 року закріплював три форми власності на землю: приватну, колективну, державну. Всі три були рівноправними. Того ж 13 березня 1992 року Верховна Рада України приймає дві постанови. Першу, „Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі” № 2200-XII. В преамбулі цієї постанови зазначалося: „Відповідно до Постанови Верховної Ради Української РСР від 18.12.1990 р. “Про земельну реформу” виконано певний обсяг робіт по перерозподілу земель. Однак через відсутність належної координації контролю з боку державних органів за ходом реформи, несвоєчасне вирішення ряду організаційних і правових питань реформування земельних відносин, реалізація земельної реформи стримується, її темпи залишаються незадовільними [3]. Друга постанова мала назву «Про форми державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею». Відповідно до цієї постанови право колективної та приватної власності на землю, а також право постійного користування землею посвідчувалися державними актами. Організація виготовлення бланків державних актів і забезпечення ними місцевих Рад покладалися на Кабінет Міністрів України [4]. Отже, варто зазначити, що Земельний кодекс України 1992 р. виконував функцію регулювання земельних правовідносин в галузі використання та охорони земель. Однак, кодекс не зміг відіграти ролі основного земельного закону України в повній мірі, оскільки після прийняття Конституції України у 1996 р., і відповідно до неї ухвалених інших законів України та указів Президента України для регулювання земельних відносин, його положення в багатьох випадках не узгоджувалися з пізніше прийнятими законами і кодексами України, як і реальним станом розвитку суспільства [5]. Розбіжність у часі при прийнятті цих актів та суб’єктів нормотворчості, наявність значної кількості нормативно-правових актів із земельних питань зумовили необхідність їх упорядкування, узгодження, усунення протиріч, тобто кодифікацію. На той час сформувалося декілька поглядів щодо шляхів систематизації земельного законодавства. Серед них хочу виділити 2 варіанти: Варіант перший. Були пропозиції щодо доцільності внесення змін до Земельного кодексу України. Цю ідею намагалися реалізувати на практиці, коли Уряд 02.06.1998 р. вніс проект змін і доповнень до Земельного кодексу. Проте, постановою Верховної Ради України “Про відхилення деяких законопроектів, винесених на розгляд Верховної Ради України” від 01.12.1998 р. № 279, цей законопроект було відхилено. Підставою для такого рішення виявилося те, що проект не відповідав принципам кодифікації законодавства, оскільки деякі статті були викладені у вигляді інструкцій та закріплювали цілі групи правових норм (а це значно ускладнювало користування таким документом). Інші статті суперечили Законам України “Про господарські товариства” [6], “Про підприємництво” [7] , “Про транспорт” [8], Лісовому і Водному кодексам та кодексу України “Про надра”. За цим законопроектом Київська і Севастопольська міські ради були позбавлені прав на землю на території своїх міст. Крім того, у цьому документі допускалися прогалини в регулюванні земельних правовідносин та містилася низка відсилочних норм. В другому варіанті пропонувалося розробити і прийняти комплексний кодифікований акт, який “увібрав би найкращі традиції минулого, використав позитивний досвід сучасного та запропонував би найефективніші форми регулювання земельних правовідносин”. Таким актом, на думку авторів, міг би стати Кодекс законів України про землю, норми якого повинні мати пряму дію. Цей акт повинен був бути самодостатнім у сфері регулювання земельних правовідносин без доповнення його різними підзаконними актами (інструкції, положення тощо). Пропонувалося створити кодекс як особливу форму законодавчого акта, що включав би зібрання законів, які містили б норми, спрямовані на врегулювання найбільш сталих земельних відносин. Тому Верховна Рада Україна 11 січня 2000 р. в постанові “Про виконання земельного законодавства при реформуванні аграрного сектора економіки” [9], доручила Кабінету Міністрів України до 30 квітня 2000 р. внести на розгляд Верховної Ради України проект нового Земельного кодексу України. На виконання вищевказаної постанови Верховної Ради України провідними науковцями й фахівцями України в галузі земельних відносин у надзвичайно стислі строки було здійснено підготовку нового Земельного кодексу України та внесено його Урядом до законодавчого органу 24.05.2000 р. Майже через півтора року Україна отримала новий Земельний кодекс (25 жовтня 2001 р.). Введення його в дію практично зняли маже усі запитання щодо невідповідності земельного законодавства Конституції України та значною мірою упорядкувало та врегулювало земельні земельні правовідносини. Остання редакція Земельного кодексу, яка досі залишається чинною, дозволяє визначити: мету і завдання державної політики у сфері регулювання відносин при використанні та охороні земель; принципи формування земельних відносин; співвідношення земельного законодавства із законодавством інших галузей права, в першу чергу із цивільним; земельні права, їх обмеження, гарантії, підстави і порядок вилучення земельних ділянок, встановлення сервітутів; основи державної політики по регулюванню охорони земель та управлінню земельними ресурсами; органи, уповноважені приймати рішення у сфері землекористування; законодавче регулювання окремих категорій земель, повноваження органів місцевого самоврядування в регулюванні земельних відносин. Чинний Земельний кодекс базується на таких принципових положеннях: 1. земля розглядається не тільки як об’єкт права власності (об’єкт нерухомості), а й одночасно як природний ресурс, як об’єкт господарювання, в ряді випадків – як основний засіб виробництва; 2. містить досить чітке і співрозмірне розмежування повноважень у галузі регулювання земельних відносин та управління земельними ресурсами між центром і регіонами; 3. визначає конкретний перелік випадків, способів перерозподілу і наслідків втручання держави у реалізацію прав громадян та юридичних осіб щодо вільного володіння й розпорядження землею, якщо це не завдає шкоди довкіллю й не порушує прав та законних інтересів інших осіб; 4. містить перелік земель, що не підлягають ні за яких обставин передачі у приватну власність; 5. передбачає випадки і порядок примусового припинення прав на землю (примусовий викуп, конфіскація), якщо це викликано суспільними потребами або земельна ділянка використовується з порушенням законодавства чи способами, які призводять до деградації земель, погіршення довкілля; 6. встановлює досить детальний і зрозумілий механізм купівлі-продажу земельних ділянок державної та комунальної власності, здійснення і захист земельних прав, регулює питання управління та розпорядження землями, що знаходяться в державній, комунальній або приватній власності; Проте чинне земельне законодавство України щодо формування й регулювання цивільного обігу земельних ділянок сьогодні не враховує ряд актуальних питань, а саме необхідність: 1. обов’язкової соціальної орієнтації земельного ринку та реалізації економічних інтересів сільського населення; 2. поступовості (поетапності) включення різних категорій земель у ринковий обіг; 3. диференційованого підходу до соціальних груп суб’єктів земельного ринку, їхньої участі в ринкових угодах; 4. чіткого державного регулювання ринку землі, створення нормативно-правової бази прозорого ціноутворення на землю; 5. обмеження спекулятивно-“тіньових” угод із земельними ділянками; 6. державної реєстрації всіх угод із земельними ділянками. Чинний Земельний кодекс не позбавлений й інших недоліків. Зокрема: не досить чітко в ньому визначено правовідносини на землях сільськогосподарського призначення між громадянами та юридичною особою; нечітко окреслені обмеження щодо ринку сільськогосподарських земель; відсутні механізми стимулювання ефективного використання й охорони земель через земельні платежі та розпорядження земельними частками (паями) в процесі реформування сільськогосподарських підприємств [10]. 2. Досвід країн ЄС у реформуванні земельних відносин Вступ до ЄС - одна з пріоритетних цілей України на світовій арені. Тому виникає необхідність гармонізації національного законодавства з міжнародним законодавством, а саме Європейського Союзу як однієї з передумов вступу. Ця вимога поширюється і на земельне законодавство. Розвиток земельних відносин в Україні відбувається з певними перешкодами, які в цілому виникають в наслідок невідповідності інституційного забезпечення змін вимогам часу [11]. В Україні в декілька етапів відбувалась і відбувається реморма земельного законодавства, проте поставлений пріоритет на початку проведення земельної реформи, так і не був досягнутий, тобто у «формуванні ринкових земельних відносин, котрі забезпечили б подальший ефективний перерозподіл земельних ресурсів на основі ринкової саморегуляції» [12]. В умовах євроінтеграції України у ринки ЄС одна з побрлем виникає в державному регулюванні земельних відносин. Є необхідність поєднання ефективного землекористування, забезпечення продовольчої безпеки та пріоритетний розвиток сільського господарства. Загостреним стало поширення таких негативних тенденцій у землекористуванні як: монокультуризація, нераціональне внесення мінеральних добрив, виснаження земельних ресурсів тощо [13]. Як зазначено у Стратегії розвитку аграрного сектора економіки на період до 2020 року, внаслідок недостатньо відповідних стимулюючих заходів у підприємств відсутня мотивація до дотримання агроекологічних вимог при виробництві сільськогосподарської продукції [14]. У Концепції державної цільової програми розвитку земельних відносин в Україні на період до 2020 р. зазначені основні проблеми володіння, користування і розпорядження землею, а саме: незавершеність процесів реформування економічних та правових відносин власності; недосконалість системи державного управління у сфері використання і охорони земель; нерозвинутість автоматизованої системи ведення державного земельного кадастру; відсутність механізму економічного стимулювання використання і охорони земель [15]. Протягом тривалого періоду в Україні так і не створені належні інституційні передумови для збалансованого розвитку сільського господарства, тому проблеми є досі актуальними. Тому головними аспектами вдосконалення державного управління та регулювання земельних відносин, є: Вирішення гострих проблем, що виникли внаслідок недорозвиненості інституту приватної власності на землю. Розробка та імплементація інструментів сільського розвитку. На початку земельної реформи метою змін було формування інституту приватної власності і, як наслідок, формування конкурентного середовища в аграрному секторі економіки. Але в ході передачі земельних і майнових паїв селянам такі перетворення зіткнулися з рядом проблем. Після розформування колективних господарств селянам не було надано сільськогосподарських земель в натурі. Окрім того, немає чітко прописаних заходів щодо закріплення і реалізації права власності. Як результат, утворилась велика кількість тільки номінальних власників сільськогосподарських земель. Управління та регулювання земельних відносин повинні мати на меті задоволення, в першу чергу, суспільніх, а потім вже і державних потреб, забезпечення продовольчої безпеки країни, раціональне використання земель, захист навколишнього середовища. Належне на практиці управління земельними відносинами обумовлюють сталий розвиток сільського господарства та сприяють формуванню конкурентоспроможної економіки країни на міжнародному ринку. При формуванні механізму цього регулювання необхідно спиратися на вже наявний досвід країн ЄС разом із урахуванням особливостей вітчизняних земельних правовідносин та сільського господарства. Як показує досвід закубіжних країн, якісні зміни в земельних відносинах будуть результативними у разі, якщо здійснюватиметься ефективне державне регулювання на основі вирішення зроблених помилок у минулому та внесення розроблених і обґрунтованих пропозицій. У багатьох європейських країнах функціонують ринки земель сільськогосподарського призначення із чітко прописаними законодавчими нормами, серед яких особливу увагу приділено обмеженню концентрації значної кількості земель в одних руках. Наприклад, у Австрії, Данії, Німеччині, Норвегії придбання сільськогосподарських земель відбувається на дозвільній основі. Дозволи надаються органами влади (міністерство сільського господарства, місцеві органи влади) при наявності обґрунтування цільового використання земельної ділянки та засвідчення професійної аграрної спеціальності потенційного землевласника. У Данії для того щоб придбати земельну ділянку, фермер повинен проживати у цій місцевості не менше восьми років. Дозвільна система спрямована на упередження надмірної концентрації земель, купівлі із метою спекуляції, нецільового використання, порушення екологічних вимог використання земельних ресурсів, порушення аграрної структури тощо. У Франції та Італії встановлюються обмеження в розмірі на придбання земельних ділянок, у Новій Зеландії їх розмір не повинен перевищувати 2 га. Для більших діля- нок необхідно отримувати адміністративний дозвіл [16]. У Болгарії, Словаччині, Угорщині та Чехії діє обмеження на несільськогосподарське використання протягом перших п’яти років, тобто вільно розпоряджатися придбаною землею можливо лише після закінчення обмежувального періоду. У багатьох країнах продаж сільськогосподарських земель для несільськогосподарського використання взагалі забороняється [17]. У разі отримання земельної ділянки в оренду у низці зазначених країн, так само як і при купівлі, від орендарів вимагається здійснювати заходи із збереження та покращення стану природних ресурсів та навколишнього середовища. Громадяни, які ведуть сільське господарство, зобов’язані постійно проживати на території здійснення господарської діяльності. З метою запобігання надмірної концентрації земель у Данії, Іспанії, Франції, Німеччині, Новій Зеландії застосовуються відповідні регуляторні заходи щодо оренди земель. Наприклад, в Данії, з метою недопущення формування землекористувань за типом латифундій, прийнятий закон в якому встановлюється верхня межа земель у використанні – 150 га власних і орендованих сільськогосподарських угідь. Лише в окремих випадках фермери мають можливість розширювати площу земель, що пов’язано із специфікою ведення господарської діяльності. Варто зазначити, що рішення про розширення площ земель поза встановлені межі узгоджуються із місцевим населенням [18]. В Україні на ринку оренди земель крупні аграрні підприємства займають монопольне становище, що унеможливлює оренду земель для малих підприємств та фермерських господарств. Цю ситуацію можна вважати великим прорахунком державної політики. На відміну від капіталістичного виробництва, дрібне сільськогосподарське виробництво у вигляді ОСГ і фермерських господарств виконує низку інших важливих функцій. Саме тому при формуванні регуляторної державної політики, доцільно сприяти розвитку дрібнотоварного виробництва так, як це відбувається в ЄС, де за допомогою добре відпрацьованих механізмів створюються всі умови для ефективної діяльності фермерів. Одним із головних таких механізмів є консолідація землеволодінь. За останні декілька років перспектива застосування механізму консолідації земель є досить актуальним. Механізм полягає в перерозподілі земельних ділянок таким чином, щоб можна було оптимізувати їх використання з урахуванням низки зовнішніх чинників. Тобто консолідація передбачає усунення фрагментації земельних ділянок із максимальним наближенням до місць проживання, доріг, інфраструктури, ринків збуту сільськогосподарської продукції. В європейських країнах цей механізм поступово вийшов далеко за межі аграрного розвитку і впливає не лише на економічні аспекти господарювання. У сучасному законодавстві ЄС зазначено декілька аспектів підтримки розвитку сільських територій, зокрема консолідації земель. Наприклад, у постанові (ЄС) No 1305/2013 європейського парламенту і ради від 17 грудня 2013 р. щодо підтримки розвитку сільських територій (EAFARD) та скасуванні постанови ради (ЕК) No 1698/2005 у статті 17, частині (с) зазначається: інвестиції у матеріальні та/ або нематеріальні активи стосуються інфраструктури, пов’язаної з розвитком, модернізацією або адаптацією сільського і лісового господарства, включаючи доступ до ферм і лісових земель, консолідацію земель, постачання і збереження енергії та води. Тобто надається підтримка у вигляді інвестицій для приведення діяльності у відповідність зі стандартами ЄС, що сприяє реалізації заходів сільського розвитку. Зокрема, у частині 5, ст. 17 зазначено, що підтримка може надаватися молодим особам, які створюють ферму, максимум на 24 місяці з дати заснування, що сприятиме покращенню та розвитку фермерства. Для осіб, що здійснюють господарську діяльність на момент прийняття змін, підтримка поширюється на 12 місяців з дати, коли зміни стали обов’язковими для ферм (п. 6, ст. 17). [19] У ЄС усі країни єдині в розумінні мети, з якою здійснюється консолідація земель, проте організаційні підходи відрізняються. Наприклад, у Норвегії діє агентство (земельний суд), якому надано широке коло повноважень в операціях із правами на землю, здійснення консолідації земель, вирішення спірних питань щодо меж земельних ділянок, виведення ділянок з користування тощо. Німеччина і Нідерланди здійснюють консолідацію земель відповідно до загальних планів з реорганізації сільськогосподарських земель. Спеціалізоване агентство визначає функції, які можуть виконувати місцеві органи влади тієї чи іншої країни [20]. | |
| Просмотров: 608 | Загрузок: 13 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |