| Главная » Файлы » Курсовые работы » Курсовые проекты |
Загальна характеристика цивільно-процесуальних правовідносин:
| [ Скачать с сервера (51.0 Kb) ] | 06.08.2017, 20:02 |
| Вступ Цивільні процесуальні правовідносини є різновидом правових відносин. Як і для усіх правових відносин, цивільним процесуальним правовідносинам характерно те, що вони виникають і існують на основі норм права між конкретними суб’єктами, юридично закріплюють взаємну поведінку їх учасників, забезпечені силою державного примусу. Проте, цивільне судочинство – специфічна сфера суспільної діяльності, тому і правовідносини, які тут виникають, мають свою специфіку. Актуальність: при здійсненні правосуддя по цивільних справах суд, учасники цивільного процесу здійснюють різні процесуальні дії, вступають у відносини між собою. Оскільки зміст процесуальних дій суду, інших суб'єктів процесуальної діяльності, а також порядок їх здійснення регламентовані нормами цивільного процесуального права, то ці відносини набувають форми правових. Цивільні процесуальні правовідносини, таким чином, є засобом реалізації норм цивільного процесуального права. Об’єкт дослідження: є законодавство України, зокрема та його частина, яка регламентує цивільно-процесуальні відносини. Предмет дослідження: є загальна характеристика підстав і передумов виникнення цивільно-процесуальних відносин. Мета: полягає у вивченні підстав і передумов виникнення цивільно-процесуальних відносин. Цивільно-процесуальні правовідносини обумовлюються дією норм цивільного процесуального права, які впливають на поведінку осіб шляхом закріплення сукупності кореспондуючих між собою суб'єктивних цивільних процесуальних прав і обов'язків суду та учасників процесу, реалізація яких спричиняє виникнення, розвиток і припинення цього виду правовідносин. Однак їх виникнення може бути зумовлене підставами, передумовами та приводами цивільно-процесуальних правовідносин, серед яких слід провести порівняльно-правовий аналіз. Оскільки для визначення та аналізу підстав та передумов виникнення цивільних процесуальних правовідносин, необхідним є спочатку визначити поняття, ознаки та елементи цивільно процесуальних правовідносин, тому перший розділ моєї роботи буде присвячено загальній характеристиці цивільно-процесуальних правовідносин. Розділ I. Загальна характеристика цивільно-процесуальних правовідносин. 1.1. Поняття цивільно-процесуальних правовідносин та їх ознаки. Доктрина процесуального права багата на різні погляди про природу цивільних процесуальних правовідносин. Теорія процесуальних правовідносин одержала розвиток у працях багатьох учених-процесуалістів, зокрема, Є.В. Васьковського, Н.Б. Рейдера, В.М. Гордона, Н.О. Чечіної та ін. Сама категорія “цивільне процесуальне відношення” була введена у науковий обіг у другій половині ХІХ ст. німецьким ученим Оскаром Бюловим. Він вказував, що процесуальне право визначає права і обов’язки суду і сторін у їх взаємних відносинах, а тому цивільний процес є співвідношенням прав сторін і обов’язків суду. Закладені ним основи є фундаментом теорії процесуальних відносин у німецькій доктрині, яка по сьогоднішній день визначає цивільний процес як єдине правовідношення. Сучасна процесуальна доктрина виробила два різних підходи до розуміння процесуальних відносин як таких, що відображають суть цивільного судочинства: 1. цивільне судочинство є єдиним багатосуб’єктним процесуальним правовідношенням; 2. цивільне судочинство є системою цивільних процесуальних правовідносин, елементами якої є окремі правовідносини між судом і кожним із учасників цивільної справи. На противагу прибічників розуміння цивільного судочинства як єдиного правовідношення, у процесуальній літературі доводиться розуміння цивільного судочинства як системи процесуальних правовідносин. Наприклад, М. Гурвіч вказував , що цивільний процес – це складне (комплексне) правовідношення, яке складається із елементарних правовідносин. Ним виділялись: 1) головне правовідношення – між судом, з однієї сторони, і позивачем, відповідачем, третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, прокурором та іншими органами і особами, які мають право звернутись до суду для захисту чужих інтересів, з другої сторони; 2) додаткові правовідносини – між судом і третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, органами, які виконують функцію дачі висновку у справі; 3) службово-допоміжні правовідносини – між судом та іншими учасниками процесу (свідками, перекладачами, спеціалістами, експертами). На думку Т.В. Сахнової, цивільно-процесуальних правовідносин виникає стільки, скільки разів реалізується процесуальне право чи виконується процесуальний обов’язок конкретного учасника процесу. Будь-який суб’єкт процесу здійснить юридично значиму процесуальну дію тільки у тому випадку, коли вона є реалізацією закріпленого у ЦПК процесуального права або процесуального обов’язку. Юридичні наслідки реалізованого процесуального права (процесуального обов’язку) виражаються в юридичному “взаємозв’язку” із судом, у відповідній процесуальній дії суду. Іншої об’єктивації у процесі вони не мають . Приєднуюсь до позиції В.І. Тертишнікова, що навіть у випадках, коли сторони за договором визначають підсудність справи, вони це роблять під контролем і при участі судді, що приймає заяву. Мирова угода укладається сторонами також під контролем і за допомогою суду . Усі окремі процесуальні правовідносини не існують поза зв’язком з іншими процесуальними правовідносинами, тобто поза їх системою, що передбачено системністю цивільної процесуальної форми. Система цивільних процесуальних правовідносин є явищем динамічним. Вона розвивається послідовно. Проте у певних випадках процесуальні правовідносини можуть повторюватись. Наприклад, відповідно до ч.ч. 2, 3 ст. 195 ЦПК України, якщо під час ухвалення рішення виникає потреба з’ясувати будь-яку обставину шляхом повторного допиту свідків або вчинення іншої процесуальної дії, суд, не ухвалюючи рішення, постановляє ухвалу про поновлення судового розгляду. У цих випадках розгляд справи проводиться виключно в межах з’ясування обставин, що потребують додаткової перевірки. У цивільній процесуальній доктрині часто підкреслюється владний характер цивільних процесуальних правовідносин, що пояснюється участю у них владного суб’єкта – суду. Проте це видається не цілком правильним. Участь владного суб’єкта у правовідношенні не перетворює його у владовідношення. Суд не стоїть “над” учасниками цивільної справи, а судове керівництво процесом не зводиться до імперативу, наказного характеру вияву владних повноважень суду у цивільному судочинстві. Владні функції суду балансуються ініціативою і процесуальними правами, гарантіями процесуальних прав учасників цивільної справи, а також наявністю у суду процесуальних обов’язків перед суб’єктом, який протистоїть йому у правовідношенні. Правосудна функція суду в окремо взятих процесуальних правовідносинах усе більше виражається в контрольних і координуючих повноваженнях суду (як виняток можна вказати на застосування норм, що передбачають санкції, яких в цивільному судочинстві не так вже й багато). Як правильно зазначає з цього приводу О. Боннер , влада суду у цивільному судочинстві зводиться в основному до двох моментів: 1) суд і від його імені головуючий керують судовим засіданням; 2) суд здійснює правосуддя в цивільних справах іменем держави, вирішує справи по суті, а судові рішення, які набрали законної сили, є обов’язковими для виконання. Владний характер повноважень суду не означає, що він виступає тільки як носій права, а усі інші учасники процесу – носії обов’язків. Суд наділений не тільки процесуальними правами, а й обов’язками стосовно інших учасників процесу. Наприклад, суд зобов’язаний прийняти позовну заяву у цивільній справі, якщо вона подана у порядку, встановленому законом; він зобов’язаний розглянути і задоволити обґрунтоване клопотання про залучення до справи доказу . Аналіз правової природи цивільних процесуальних правовідносин дозволяє виділити ознаки, які відрізняють їх від інших правовідносин: – цивільні процесуальні правовідносини виникають завжди між двома суб’єктами цивільного процесуального права; – обов’язковим суб’єктом будь-якого процесуального правовідношення є суд як орган державної влади, який здійснює правосуддя; – цивільне процесуальне правовідношення завжди виникає з приводу реалізації процесуального права чи виконання процесуального обов’язку; – цивільне процесуальне правовідношення існує тільки в правовій формі; – цивільні процесуальні правовідносини взаємопов’язані і взаємообумовлені, а система правовідносин характеризується рухом цивільного судочинства як механізму судового захисту. Отже, цивільні процесуальні правовідносини – це система врегульованих цивільним процесуальним правом відносин, які виникають між судом і іншим учасником цивільного судочинства у зв’язку із здійсненням правосуддя у цивільній справі. 1.2. Елементи цивільно-процесуальних правовідносин. До елементів цивільно-процесуальних правовідносин відносять: а) суб’єкти; б) об’єкти; в) зміст. З врахуванням існуючих систем класифікації суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин, виконуваних ними процесуальних функцій та нормативного їх виділення і визначення, вони можуть бути класифіковані на три групи: 1) особи, які здійснюють правосуддя в цивільних справах: а) суди, котрі розглядають і вирішують справи по першій інстанції; б) суди, які перевіряють законність і обґрунтованість рішень у апеляційному і касаційному порядках та у зв'язку з нововиявленими та винятковими обставинами; 2) особи, які беруть участь у справі: а) з метою захисту своїх прав і охоронюваних законом інтересів сторонами, третіми особами у справах позовного провадження, заявниками та заінтересованими особами у справах з адміністративно-правових відносин і окремого провадження; б) з метою захисту прав інших осіб, державних і громадських інтересів: органи прокуратури, процесуальні представники, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації і окремі громадяни (ст. 98 ЦПК); 3) особи, які не беруть участі в справі: особи, котрі сприяють судові в розгляді справи, — свідки, експерти, перекладачі, особи, які мають письмові і речові докази . У роботі Сеника С. зазначається, що цивільне процесуальне правовідношення завжди виникає між судом і іншим учасником цивільної справи. Без участі суду суб’єкти цивільного судочинства не можуть вступати у процесуальні правовідносини один з одним. Суд є обов’язковим учасником будь-якого процесуального правовідношення. Це обумовлено специфікою судового захисту . Наприклад, позивач подає заяву про виклик свідка, щоб одержати доказ у вигляді показання свідка. Сам позивач викликати свідка не може, оскільки відповідно до ЦПК країни свідка повинен викликати суд. Проте без відповідної заяви позивача суд з власної ініціативи зробити цього не може. Отже, в першу чергу позивачеві потрібно вступити у процесуальні правовідносини із судом шляхом подання заяви про виклик свідка. Задоволення заяви судом призводить до виникнення наступного процесуального правовідношення – постановлення судом ухвали про виклик свідка до суду. Це, у свою чергу, передбачає виникнення щ одного право відношення – між судом і свідком. Саме така послідовність реалізації відповідного права приведе до бажаного для позивача результату: одержання доказу у вигляді показання свідка для підтвердження необхідного їй юридичного факту. Відповідно, елементами цивільного процесуального правового статусу осіб, які беруть участь у справах позовного провадження, є: 1) суб’єктивні цивільні процесуальні права; 2) юридичні цивільні процесуальні обов’язки; 3) законні цивільні процесуальні інтереси. Суб’єктивне право класично визначають як певну можливість, міру свободи, що належить суб’єктові, який сам вирішує: використовувати чи не використовувати йому своє право. При цьому зміст суб’єктивного права включає такі можливості: 1) діяти відповідно до свого бажання; 2) вимагати певних дій від зобов’язаної сторони; 3) користуватися соціальним благом, що закріплене суб’єктивним правом; 4) звертатися до компетентного органу чи посадової особи за захистом свого права . Виходячи з викладеного суб’єктивне цивільне процесуальне право осіб, які беруть участь у справах позовного провадження, – можливість таких осіб у визначених цивільним процесуальним законом межах чинити відповідно до свого бажання, вимагати відповідних дій від суду, а також звертатися до компетентних органів чи посадових осіб у разі виникнення потреби захисту прав, свобод чи інтересів. На відміну від суб’єктивного права, зміст юридичного обов’язку становить необхідність: 1) здійснювати певні дії; 2) утримуватися від здійснення дій, що суперечать інтересам інших осіб; 3) нести юридичну відповідальність за невиконання чи неналежне виконання передбачених нормою права дій. Таким чином, юридичний цивільний процесуальний обов’язок осіб, які беруть участь у справах позовного провадження, – міра необхідної, найбільш розумної та доцільної поведінки відповідних суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин, яка спрямована на задоволення інтересів носія суб’єктивного цивільного процесуального права і забезпечена можливістю застосування заходів процесуального примусу. Щодо законного цивільного процесуального інтересу осіб, які беруть участь у справах позовного провадження, слід зазначити, що законні інтереси перебувають у невід’ємному, логічному взаємозв’язку із цивільними процесуальними правами та обов’язками, адже є тими потребами і прагненнями, для досягнення яких зазначені суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин реалізують свої права та виконують обов’язки. | |
| Просмотров: 484 | Загрузок: 14 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |