| Главная » Файлы » Курсовые работы » Курсовые проекты |
Заходи російського уряду в системі реформування православної церкви на українських землях наприкінці XVIII – початку ХІХ ст.
| [ Скачать с сервера (326.5 Kb) ] | 01.04.2017, 15:01 |
| ВСТУП Актуальність дослідження Історія Православної Церкви в Україні після тривалого радянського періоду заборон та обмежень досліджується нині дуже активно. Однак відчувається певний розрив між традицією ведення церковно-історичних досліджень у дорадянський період і в наші дні, існує гостра потреба в активнішому залученні до наукового обігу доробку представників різних історичних наукових напрямів та шкіл. Нині в українській історіографії неактуалізованою залишається значна кількість цінного історичного матеріалу, зібраного фахівцями духовно-навчальних та наукових закладів наприкінці позаминулого – на початку минулого століття і дуже потрібного при вивченні наукової спадщини окремих дослідників, імена котрих досить довгий час піддавалися забуттю. Сьогодні бракує фундаментальних історичних досліджень, у котрих би уважно була проаналізована релігійна ситуація, що склалась на українських землях наприкінці XVIII – початку ХІХ ст. виявлені їхні сильні й слабкі сторони, дискусійні проблеми. Окремі аспекти церковного життя в зазначений період висвітлюються в працях І. Огієнка, І. Лимана, О. Сотника, І. Смолича. Окремої уваги заслуговує 4- томне І. Власовського «Нарис історії Української Православної Церкви», в котрій аналізується становище православної української церкви у складі Російської імперії. Проте на сьогоднішній день дана проблема досліджена поверхово, найчастіше в контексті загальної історії православної церкви в Україні. Метою дослідження є висвітлення політики Російської імперії щодо української церкви після ліквідації Польської держави. Об’єктом дослідження є сукупність явищ і процесів які впливали на релігійну ситуацію в Наддніпрянщині в зазначений період. Предмет дослідження – заходи російського уряду в системі реформування православної церкви на українських землях наприкінці XVIII – початку ХІХ ст. Досягнення мети дослідження передбачає виконання наступних завдань: 1) з’ясувати причини територіально-адміністративних змін на українських землях та їх вплив на становище української церкви; 2) дослідити політику самодержавства по відношенню до католицької та греко-католицької церков; 3) проаналізувати становище чорного та білого духовенства; 4) вивчити становище та умови функціонування православних монастирів; 5) висвітлити стан церковної освіти Наддніпрянщини наприкінці XVIII – початку ХІХ ст. Хронологічні межі дослідження охоплюють період від ліквідації Речі Посполитої та приєднання Правобережжя до складу Російської імперії (1772, 1793, 1795 р.) до початку правління імператора Миколи І (1825 р.). РОЗДІЛ І: АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНІ ЗМІНИ ЗА ПРАВЛІННЯ ПАВЛА І 4. Запровадження нових єпархій на українських землях після ліквідації державності Речі Посполитої Наприкінці XVIII ст., після втрати Польщею державної незалежності, Правобережна Україна увійшла до складу Російської імперії. Самодержавство з інтеграційною метою відразу ж взяло курс на посилення державного контролю над місцевим церковним життям й на послаблення пропольських католицьких впливів. Саме в цей час російський уряд вирішив провести перше значне скорочення земельної власності католицької церкви. Зі всією очевидністю став проявлятися курс влади на зміцнення церкви як складової частини державно-бюрократичної системи й одного з гарантів соціального спокою в імперії. В законі про успадкування престолу (1797 р.) імператора було оголошено главою Російської православної церкви, її «верховним захисником і охоронцем догматів», «блюстителем православ’я», а сама церква «панівною і первенствуючою». Указом 1799 р. передбачалося приведення єпархіальних меж у відповідність до меж губерній. Поділ єпархій і протопопій мав узгоджуватися з поділом губерній на повіти. Оновлювалися духовні штати й істотно збільшувалися державні асигнування на утримання духовенства. Цілою серією указів розширювалися права та привілеї духовенства. Воно звільнялося від подушної податі (1804 р.), постоїв, земської повинності (1821 р.), від військової служби. Щоб священно-та церковнослужителі мали «необхідне й пристойне утримання», для їхніх потреб додатково виділялися землі, угіддя [1, с. 234]. Спеціальний указ 1798 р. покладав обробіток церковної землі на парафіян. Вводилася нова система морального заохочення ієрархії та кліру, що включала таку незвичну для ієрархів нагороду, як ордени. Відмінялися тілесні покарання для духовенства (1801 р.), оскільки це могло викликати в рядових віруючих «презирство до священного стану». З моральних міркувань і відповідно до стародавніх апостольських правил указ 1825 р. нагадував духовенству про заборону займатися «торговим промислом» (синодальне рішення з цього питання, до речі, будувалося на фактах Слобідсько-Української єпархії). Указом 1869 р. дітям православного духовенства надавалася можливість забезпечувати своє існування «в усіх сферах світської діяльності». Ці та інші заходи російського самодержавства мали на меті не лише сильніше прикути церкву до державної колісниці, а й, наблизивши духовенство за юридичним та суспільним статусом до дворянства, піднести його авторитет, можливості як важливого духовного та ідеологічного важеля в Російській державі [5, c. 110]. Значна частина державних рішень щодо церкви, духовенства тепер вже стосувалася і православної церкви в Україні, щоправда, з деякими істотними корективами, які враховували, наприклад, специфіку церкви на недавно приєднаних землях Правобережжя, Поділля, Волині, небезпеку можливого тут опору надто рішучим діям російської адміністрації з боку місцевого населення, що все ще перебувало під активним впливом католицьких факторів. Так, секуляризацію церковних та монастирських населених маєтків Правобережжя, подібну актам 1764 р. у Росії, 1786 р. у Центральній та Лівобережній Україні, царський уряд наважився провести лише в 1841—1843 рр., поволі реалізовуючи її протягом майже 20 років. Своїми указами щодо церкви й духовенства, самодержавство та Синод намагалися примусити запрацювати громіздкий і все ще не уніфікований у цілому церковний механізм по всій території Російської імперії. Однак незважаючи на те, що централізаторська, нівелізаторська політика царизму на українських землях велася більше як 100 років, про єдиний православно-церковний простір і механізм тут і на початок XIX ст. говорити не доводиться. Постійні церковно-адміністративні перебудови не лише на новоприєднаних землях так званої польської України, а й на Лівобережжі, на півдні України засвідчують, що йшов гарячковий пошук оптимального варіанта церковного управління, що давав би можливість центру через світські й церковні владні структури не лише здійснювати керівництво єпархіями, протопопіями, благочинними, парафіями на кшталт державно-бюрократичної системи, а й використовувати православно-церковну організацію як різновид державного апарату з метою, далекою від власне релігійної. Складовими частинами централізації, уніфікації та бюрократизації церковної системи були: • формування єдиної структури церковної організації в імперії; • ліквідація цьому будь-яких історичних, національних, територіальних особливостей релігійно-церковної практики і традицій на місцях; • реформування Синоду в напрямі піднесення єдиновладдя обер-прокурора, який, подібно до царських міністрів, одноосібно керував би «віросповідним відомством» і був би підпорядкований самодержцю. Синод при цьому перетворювався з колегіального на малозначимий дорадчий орган при обер-прокурорі, а функції церковної ієрархії (митрополитів, архієпископів, єпископів) фактично ототожнювалися з функціями державних чиновників. За зразком державно-чиновницьких установ перебудовувалися й вводилися нові церковно-адміністративні органи на місцях, наприклад, консисторії, благочиния, що вже відверто моделювалися із зразків державних «присутственных мест». Заходами 1808, 1814 рр. одержавлювалася система підготовки духовних кадрів, а викладачі духовних академій, семінарій, по суті, перетворювалися на чиновників з чітко фіксованою державною платнею. Створення в жовтні 1817 р. міністерства духовних справ і народної освіти (самі ієрархи називали його «ігом єгипетським») стало логічним підсумком курсу на перетворення церкви в підрозділ державного апарату. Спроби окремих церковних діячів відстоювати суверенітет церкви, вголос і реально оцінити ті чи інші нововведення (впровадження орденів, приниження обер-прокурорами ролі Синоду, негласний нагляд жандармів за архієреями тощо) дорого обійшлися навіть авторитетним ієрархам. 1797 р. іменним указом було наказано створити Київську єпархію лише з парафій на правому березі Дніпра. З 12 повітів, територія яких тепер складала Київську єпархію, 10 було ново приєднаними, де православні церкви, монастирі на землях колишньої Польської держави перебували у занедбаному стані, бідні і пограбовані. За церковно-адміністративним поділом православна церква на українських землях у XIX ст. мала дев’ять єпархій: Волинську (з 1799 р.), Катеринославську (з 1802 р., раніше – Словенську й Херсонську), Київську (від 1797 р. – в нових єпархіальних межах), Подільську й Брацлавську (з 1795 р.), Полтавську й Переяславську (з 1803 р.), Харківську (з 1799 р., в 1836 –1876 рр. – Слобідсько-Українську), Херсонську й Таврійську (з 1837 р., пізніше – Херсонську Й Одеську), Таврійську й Сімферопольську (з 1859 р.). Практично всі єпархії на українських землях у цей час переживали період перебудови й становлення як нові церковно-адміністративні області. В кожній з них насаджувався курс на «купночиніє», тобто приведення релігійно-церковного життя, богослужбової практики до єдиного зразка, із взяттям за основу московсько-візантійських взірців. Починаючи з київського митрополита Гавриїла Банулеско-Бодоні (1799 –1803), київську, як і інші українські кафедри, займали архієреї-росіяни, іноземці або, в крайньому разі, зросійщені українці, котрим було вже байдуже до національно-релігійних традицій українського народу. Всі вони запопадливо виконували синодальні інструкції про вилучення з цер-ковнослужбового користування книг українського друку, заборону будівництва церков в українських стильових традиціях, недопущення в проповідницькій практиці «наречия» (української мови), вилучення оригінальних ікон українських майстрів тощо. Окремої уваги заслуговує процес секуляризації церковних земель, розпочатий спеціальним указом від 1786 р. ще за правління імператриці Катерини ІІ. Десятки монастирів закривалися і перетворювалися на парафіяльні церкви. Скорочувалося також фінансування, та земельні угіддя. Так після секуляризації лише в Новгород-Сіверській єпархії було закрито і перетворено на парафіяльні церкви 15 монастирів, залишивши мінімум майна, а решту було передано до Спасо-Преображенського монастиря, де розміщувалася на той час кафедра. За підрахунками вчених після останньої хвилі секуляризації (1795 р.) було ліквідовано 45 монастирів, у тому числі такі відомі як Софіївський, Києво-Братський, Богоявленський, Києво-Кирилівський, Межигірський, Спасо-Преображенський, Густинський, Троїцький [15, с. 81]. Незважаючи на прояви вільнодумства в церковному середовищі, все ж в цілому церква підтримувала політику самодержавства, виконувала охоронну функцію. Як відомо, від церкви уряд найбільше вимагав забезпечення соціального спокою, переконання селян у потребі коритися властям і своїм поміщикам. Тому церква заповзято боролася із селянською «крамолою», адже селянські повинності на церкву були основним джерелом матеріального забезпечення духовенства. Переважну більшість українського православного, греко-католицького й римо-католицького духовенства (особливо ієрархів, найбільше обласканих урядом) задовольняв, передусім, соціальний захист, який надавало йому самодержавство. Особливою запопадливістю в підтримці царського уряду відзначалося українське православне духовенство, чиє економічне і правове становище зміцнилося під патронатом російської корони, особливо, коли царський уряд перетворив його у 40-50-х роках XIX ст. на дрібних поміщиків. Однак, в першій половині XIX ст. і в середовищі православного духовенства не було ідеологічної єдності. Про це говорить той факт, що окремі його представники були членами масонських організацій поміркованого напряму, зокрема таких масонських організацій як «Філадельфійська церква» й «Біблійне товариство», які ставили перед собою завдання реформувати православ’я. Хоч радикалізм декабристів-масонів і налякав як російське самодержавство, так і православну церкву, однак, незважаючи на це, вона, на відміну від римо-католицизму, ставилася до існування масонських організацій поміркованого кшталту дещо толерантніше. Це пояснюється тим, що православна церква знаходилась під цілковитим контролем імперських владних структур, в яких, особливо за часів царювання Олександра I, більшість вищих сановників були членами масонських лож. Зокрема, нерідко оберпрокурорське крісло займали масони. Отож масони могли на пряму впливати на православну церкву, яка тотально контролювалася царською адміністрацією. 2. Послаблення позицій католицької церкви на Правобережжі За правління царів Павла І (1796-1801) і Олександра І (1801-1825) становище православ’я на українських землях, приєднанихних після поділів Польщі (1772, 1793, 1795) до Росії, зовсім не свідчило про те, що ці землі опинились в православній державі. Відомо, що Павло підтримував папство і католицтво остільки, що «здавалось, ніби надійде нова доба для католицької церкви в Росії». В 1798 р. Павло І встановив 6 католицьких єпархій на українсько-білоруських землях. Це в свою чергу дозволило зберегти на деякий час свої позиції і уніатам. Про це свідчить той факт, що митрополит Ростоцький, який після закриття 6 жовтня 1795 р. уніатських кафедр – митрополичої, пінської, луцької і берестейської – проживав на пенсії в Петербурзі, вітав вступлення на престол імператора Павла І. Павло І відновив єпархію Берестейську для уніатів Мінської і Литовської областей та єпархію Луцьку для уніатів Волині, Поділля, Київщини. В правління Олександра І, коли в 1807 р. за умовами Тильзитського миру з Наполеоном Бонапартом, було утворено Варшавське Герцогство, та відновлено польське управління майже у всій його давнині і в західніх областях російської держави, – положення православ’я і православних українців значно погіршилось. На Волині, де за Олександра І польські поміщики займали становища губернаторів (В. Гижицький, граф Ф. Плятер), Поділлі, Поліссі, спіраючись на право патронату, поляки-католики з населеними маєтностями, багатством, освітою – усіма способами намагались обмежити православ’я та піднести католицизм. Як зауважує І. Власовський: «…Незважаючи на велику чисельну перевагу православної людності на цих землях, (для прикладу в Волинській губернії було в цей час 1580 православних церков, а уніатських 154), однак разяча бідність старих деревяних православних святинь кріпацької людності супроти розкішних мурованих католицьких костелів свідчила, що хлопська й панська віри залишились в цій країні так само, як було за польського владицтва. Волинський православний архиєрей та його управління не мали належного катедрі собору й приміщення. За катедральний собор служила в м. Острозі вбога парафіяльна Пятницька церква, а для приміщення архиєрея, його єпархіяльного управління і духовної семінарії – обгорілі поєзуїтські будинки в Острозі, палені пожарами в рр. 1799, 1809, 1812 і 1821.» [1, 237-238]. Волинський єпископ Стефан в 1823 р. представив Синоду доповідь, в якій порушив питання повернення православним давньої української православної святині на Волині Почаївського манастиря, який міг би бути й місцем резиденції православного волинського архипастиря з його управлінням, але ця пропозиція залишилася без уваги, як «неугодна» імператору Олександру І. Проте курс на централізацію влади поступово послабив впливи католицької церкви в Україні. У 1795 році були секвестровані обширні маєтки католицького єпископату. Вони були пожалувані російському дворянству й включені в систему державної оренди. Спершу католицьких єпископів, а в 1804 році й греко-католицьких, було переведено на посадовий оклад у розмірі 6 тис. крб. на рік. Після 1795 року католицька церква зазнала й інших економічних обмежень та утисків. Так, на неї поширився закон, який забороняв шляхті відписувати церкві населені маєтки. А своїм указом від 5 квітня 1800 року російський уряд забороняв архієпископським домам і монастирям клопотати про заміну своїх ланів на кращі. Збитковим для католицького духовенства був і царський указ від 1811 року про продаж дворянам старостинських земель, адже він позбавив церкву можливості брати з цих маєтків десятину та права вільного помолу й вільної рубки дерев у місцевих лісах. 27 березня 1795 р. виданий був височайший указ Синодові про утворення в областях Польщі православного єпископства у виді коадюторства Київської митрополії, з іменуванням єпископа Переяславським і Боришпольським та Слуцького Свято-Троїцького манастиря архимандритом. В рамках недопущення «ворожої латинської пропаганди», поблизу греко-католицьких парафій, ліквідувалися римо-католицькі костели та монастирі обох католицьких обрядів; здійснювався суровий поліцейський нагляд за діяльністю ксендзів тощо. Важливість репресивних мір влади по відношенню до римо-католицької церкви з часом проявиться і в 60-х pp. на холмській єпархії, де міцні позиції латинства зменшували ефективність політики русифікації уніатської церкви. В результаті переслідування латинського обряду на теренах уніатських єпархій, влада зачиняла частину латинських церков та монастирів, а частково передавала їх у власність православним чи зрусифікованим уніатам. Латинські священики звільнялися або переходили на інші приходи. Після закриття монастирів, частина доходів з їх власності спрямовувалася на покращення добробуту «білого духовенства», а також будівництва нових уніатських церков. За допомогою позбавлення матеріальної незалежності, католицьких монахів було позбавлено можливості активної діяльності у парафіях і школах, що зменшувало їх тогочасну роль у суспільстві. Закриття монастирів та переслідування «чорного духовенства» (як латинських так і уніатських) крім причин, пов'язаних із «очищенням уніатського обряду», було складовою спільної для усіх віросповідань антимонастирської політики царської влади. Від XIX ст., найбільш негативно сприймалася діяльність єзуїтів, яка на довгий час стала символом латинської та польської пропаганди у Росії. Не менш критично влада відносилася і до уніатів-василіан, в діяльності яких відмічалася латинізація унії та небажання її об’єднання з православ’ям. Хоча антимонастирська політика влади далеко виходила за межі уніатських справ, ліквідація та підпорядкування монастирів мало виняткове значення і у послабленні впливу римо-католицької церкви на уніатських землях. Це позначалося у зникненні найактивнішої частини латинського духовенства з теренів, населених греко-католиками, що зменшувало можливість «втручання у справи уніатів» з боку ворогів політики влади на цих землях [5, с. 95]. 3. Антиуніатська політика царської влади Наприкінці XVIII - початку XIX ст.ст., після входження до складу Російської імперії більшості польських земель, перед владою повстало питання навернення на православ'я її колишніх вірних. Одними з таких, від 1596 р. були уніати, які жили на більшості «руських» (українських та білоруських) земель колишньої Речі Посполитої. В 1772 р. на її теренах існувало 8 уніатських єпархій (дієцезій), які входили до складу митрополії з центром у Вільні (Вільнюсі). Аналізуючи греко-католицьку церкву у XVIII ст. в польсько-литовській державі, варто зазначити внутрішні відмінності уніатського обряду різних регіонів. Це обумовлювалося нерівномірністю у прийнятті унії різними православними єпархіями, близькістю до православної Росії, польських земель із домінацією римо-католицького обряду або теренів, де зберігалися впливи православного населення Речі Посполитої. Усе це сприяло тому, що уніати Київщини, Поділля, частини Волині та східної Білорусі не дуже відрізнялося від православного населення Литви та Польщі. Натомість на Холмщині та Підляшші, більшості білоруських земель та частині Волині, обряд уніатської церкви був більш златинізований. Після Замостського Синоду 1720 p., латинізація цих теренів була ще більш відчутна. Під її впливом почали змінюватися архітектура уніатських церков, і їх внутрішнє убранство, мова та порядок богослужінь, зовнішній вигляд священників тощо. У кінці XVIII ст. сильні латинські впливи спостерігалися і в уніатському ордені василіан, звідки протягом XVII - XVIII ст. походило більшість греко-католицької духовної еліти [28, с. 129]. Ситуація уніатської церкви ще більш змінилася після розборів Речі Посполитої. Релігійна політика, яка проводилася в Петербурзі та Відні відрізнялася, а це накладало відбиток і на поглиблення відмінностей між уніатським обрядом по дві сторони Збручу. З іншої сторони, поглиблювалися відмінності і між теренами які увійшли до складу Росії. Процес входження цих земель до складу царської імперії тривав з 1772 до 1815 р. В результаті І розбору Польщі до Росії відійшла східна Білорусь, після II (1793) і III (1795) розборів, до неї приєдналися інші білоруські землі, а також українські Київщина, Поділля та Волинь. В 1807 р. в результаті Тильзитського мирного договору до складу імперії увійшов Білостоцький округ, а у 1815 р. також Холмщина і Підляшшя, як східні землі автономного Польського Королівства. Нерівномірність процесу входження окремих уніатських єпархій не могла не позначитися і на особливостях їх подальшого існування. В тих єпархіях, які перші зіткнулися з самодержавством, було менше можливостей протидіяти його антиуніатській політиці. Натомість холмська єпархія, яка до складу Росії увійшла найпізніше, і вже на той час була сильно златинізованою, могла довше підтримувати зв'язки із латинським обрядом, знаходячись у складі Польського Королівства. Автономний статус Королівства, захищений Конституцією 1815 p., безумовно допоміг унії на Холмщині та Підляшші, даючи змогу довше протриматися в умовах наступу православ'я, але з іншого боку, створював небезпеку подальшої латинізації греко-католицької церкви, що відбувалося тут до 60-х pp. XIX ст. Як зазначалося, від початку існування уніатської церкви у складі Російської імперії, царська влада неохоче дивилася на це віросповідання. Керуючись ідеологією православної церкви, яка намагалася повернути уніатів, влада час від часу ініціювала навернення їх на православ’я. В цьому сприяла і ментальність частини греко-католицького населення, яке симпатизувало до державної релігії і могло перейти на неї навіть без акцій з боку влади. Перша спроба навернення з боку влади відбувалася в 1793 – 1796 pp. Згідно даних Е. Ліковського, в результаті цієї місіонерської акції до православ’я перейшло біля 200 уніатських парафій і більш мільйона вірних. А. Міроновіч, зазначає, що 1295471 неофітів походило з Брацлавщини, 48125 з Волині, 97598 з ізяславської губернії та 107685 з Білорусі. На його думку, до православ’я верталися переважно ті парафії, які недавно приступили до унії. Як бачимо, більшість новонавернених становили вихідці з українських земель, що можна пояснити більшим впливом православ’я на духовенство на південному сході колишньої Речі Посполитої. З іншого боку, уніатська церква на теренах Великого Князівства Литовського була краще зорганізована, там же активніше діяли і василіанські монастирі. Перший етап «возз’єднання уніатів» скінчився після смерті імператриці Катерини II. Більш ліберальна політика імператорів Павла І і Олександра І на певний час зупинила цей процес. На той час у складі чотирьох уніатських єпархій, які на поч. XIX ст. існували в Росії (митрополітарної, полоцької, володимирської та луцької) залишалося 1500 парафій, 80 василіанських монастирів та 1428000 вірних. Незначна кількість греко-католиків також залишалася на Волині. Унія на землях, які безпосередньо увійшли до складу імперії, протривала до 1839 p., коли була урочисто «возз’єднана із православ’ям» [28, 134]. Інакшою була ситуація на Холмщині та Підляшші. Ці землі до входження в склад Росії певний час були у складі Австрії (1795 - 1809 pp.), а в 1809 - 1815 pp. були складовою частиною Варшавського Князівства. В цей час розпочалася реорганізація холмської єпархії у нових кордонах, які формувалися в результаті політичних змін в цьому регіоні, що закінчилися лише із входженням Холмщині та Підляшшя разом із Польським Королівством до складу Росії. Як зазначалося, міцніший в порівнянні з іншими теренами Речі Посполитої, стан посідання римо-католицької церкви на землях холмської єпархії, впливав на латинізацію місцевих уніатів. Тут відбувався найсильніший відтік греко-католицького населення до латинського обряду, що майже повністю позбавляло уніатське віросповідання його природного приросту. Це видно зі статистичних даних, які свідчать що протягом 1816 - 1874 pp. відсоток греко-католицького населення у Королівстві зменшився з 7,9 до 3,9%. Найбільш златинізованим і сполонізованим було Підляшшя, де більшість населення було виховано в латинських традиціях, що вже були елементом культури місцевих уніатів. За цією причиною русини Підляшшя бачили своє віросповідання тісніше пов'язаним з римо-католицькою церквою ніж православ’ям. На Холмщині латинізація була меншою, однією з причин чого можна побачити в близькості до Галичини, де популярною була ідея «очищення уніатського обряду». Особливий статус холмської єпархії у складі Польського Королівства, безпосереднє підпорядкування Риму (з 1830 р.), географічна віддаленість від основних уніатських теренів, та сильніші впливи латинської культури справили, що процес ліквідації унії на Холмщині та Підляшші тривав довше . Незважаючи на різний час, коли уніатські єпархії Російської імперії були «возз’єднані з православ’ям», в їх ліквідації простежується багато спільного. Перший крок в напрямку ліквідації греко-католицької церкви був здійснений у 20 - 30-х pp. XIX ст. на землях, які увійшли до складу Росії внаслідок трьох розділів Речі Посполитої (Полоцькій, Віленській, Луцькій та Володимирській єпархіях). Одним з найперших кроків, необхідних для підготовки возз’єднання місцевих греко-католиків з православ’ям, було звільнення уніатської церкви від домінування латинських впливів. Для цього прийнято постанови про заборону втручання римо-католицької церкви у справи уніатів. Антикатолицька політика царату ішла поруч із зміцненням православ’я на терені уніатських єпархій. Посилення впливів державної церкви відбувалося за рахунок штучного будівництва православних церков і колонізацією частини теренів її вірними з Росії, а також наверненню частини уніатських парафій на православ’я. Нові православні приходи, беручи участь у контролі над уніатським населенням, були надійним інструментом для посилення позицій влади на цих теренах. Послаблення унії на колишніх польських землях автоматично означало збільшення кількості православних єпархій. Включені після II і III розділів Речі Посполитої білоруські землі увійшли до Мінсько-Ізяславсько-Брацлавської єпархії створеної у 1793, а у 1799 pp. перейменованої на Мінсько-Литовську. В той самий час на українських землях повстала Волинсько-Житомирська. Взагаліж у період з 1772 до 1839 р. на місці колишніх уніатських єпархій з’явилося 7 православних (могилевська 1772 p., київська та подольська 1795 p., волинська та мінська 1799 p., полоцька 1833 р. та варшавсько-новогеоргієвська 1834 р. ), які утворювалися для потреб як неофітів, так православних колоністів і «непостійного населення». Паралельно із врегулюванням зовнішніх впливів на білоруських та волинських уніатів, важливим кроком держави на шляху до ліквідації унії було підпорядкування уніатського духовенства. На теренах чотирьох греко-католицьких єпархій: полоцької, віденської, луцької та володимирської, які у 1828 р. об’єдналися у литовську та білоруську, серед духовенства були прихильники «очищення уніатського обряду» і навіть об’єднання з православ’ям. Державна влада розраховувала на ці настрої. Використовуючи вірне «реформам» духовенство, влада «зберігала обличчя», зменшуючи критику щодо втручання у релігійні справи, але насправді саме вона була на чолі всіх змін. Питання ліквідації унії царем Миколою І було вирішено задовго до 1839 р. Час її існування багато в чому залежав від позиції духовенства, частина якого з ворожістю ставилася до «возз’єднання із православ’ям». Зміна «опорного» духовенства на налаштованих на співпрацю вимагало часу. Важливу роль у контексті підготовки налаштованого на «очищення уніатського обряду» духовенства відігравало виховання, священників лояльних до уряду. Кожна з нових двох єпархій отримала власну семінарію (вищу і нижчу), які вже нічим не відрізнялися від православних, російська мова викладів змінювала польську, фінансування ж проводилося за повної допомоги державної казни. Головна Католицька семінарія з центром у Вільні, де раніше уніатські семінаристи навчалися разом з римо-католицькими алюмнами, була замінена на Православну Духовну Семінарію у Петербурзі, в якій панував «російський дух». Поруч із вихованням майбутньої еліти, проводилася заміна священників, неприхильних до намірів влади, на прихильних до православ’я. Як зазначив формальний організатор і керівник акції ліквідації унії на Білорусі та Волині, литовський єпископ Йосип Семашко, простий народ стане православним так швидко, як швидко його духовенство стане православним. Не дивно, що питання «надійності» духовенства визначено одним з найголовніших для влади, і як показали подальші події, це було правильно. Уніатські парафії швидко ставали православними, де на «грецьку віру» переходили їх настоятелі. Там же, де священики не хотіли перейти на православ’я, доходило до виступів і протестів населення. Хоча не все духовенство, вороже наставлене до православ’я, було замінене на лояльне, не викликає сумнівів, що ці заміни вплинули на спокійний перебіг ліквідації унії на теренах литовської і білоруської єпархії. Одними з найважливіших змін, які підготовлювали уніатську церкву до возз’єднання із православ’ям, були і зміни у обряді. Так зване «очищення обряду» означало зміни внутрішнього убранства уніатських церков і стилю їх архітектури на зразок російського православ’я. З храмів усувалися предмети латинського культу, натомість з’являлися іконостаси і «царські брами». Змінювалося богослужіння: тиха літургія і польська мова заборонялися, замість цього на взірець православ’я вводилися єдина співана літургія та російська (в початковий етап «руська») мова . Противників цих змін чекали репресії, священики, заангажовані у виконанні наказів влади, отримували державні нагороди. Не менші зміни відбувалися і в площині церковного права. «Очищений греко-уніатський обряд» трактувався як окреме віросповідання, незалежне від латинської церви, як це було раніше. Першим кроком до цієї незалежності було виділення від Римсько-католицького Колегіуму незалежного Греко-уніатського, що почало знесення домінації латинського обряду над уніатським. Знесення підпорядкування римо-католицькій церкви замінювалося на залежність уніатів від православного Синоду [18, с. 72]. Так у 1837 р. Греко-уніатський Колегіум був підпорядкований обер-прокурору Св. Синоду. Боротьба з втручанням римо-католицької церкви у справи уніатського віросповідання поступово призводила до все більшої залежності греко-католицької церкви від держави та православ’я. Остаточним результатом «реформ» уніатської церкви на литовській та білоруській єпархіях був Синод уніатського духовенства у Полоцьку, де 24 лютого 1839 р. було ухвалено «акт возз’єднання унії з православ’ям». 6 квітня цей акт був підтриманий Св. Синодом і затверджений імператором. З цього часу унія на українських землях в складі Російської імперії стала історією. Висновок Остаточне приєднання Правобережної України до складу Російської імперії суттєво позначилося на релігійній ситуації краю. Новий централізаторський курс царської влади, який полягав у зведенні до єдиного імперського зразка церковної організації мав наступні риси: • уніфікація українських церков на взірець великоросійських; • призначення на ключові ієрархічні посади росіян, або ж іноземців, котрі ретельно виконували будь-які команди з центру; • залежне матеріально-фінансове становище монастирів та чернецтва; • перебудова діяльності українських монастирів за імперським зразком; • боротьба з католицизмом та уніатством. РОЗДІЛ ІІ СТАНОВИЩЕ БІЛОГО І ЧОРНОГО ДУХОВЕНСТВА 1. Правовий статус чорного духовенства За часи правління імператора Павла І розпочалося відродження чернецтва. Продовжив традицію прихильного ставлення до чернецтва його наступник імператор Олександр І. За їх правління міське майно монастирів було звільнене від податків та повинностей (окрім ліхтарного і мостового збору), а нерухоме майно, розташоване поза межами міст, звільнялося від сплати податків у державну скарбницю [30, с. 45]. Православне духовенство за своїм правовим статусом розподілялося на біле та чорне. Чорне духовенство за адміністративними функціями та правовим статусом поділялося на дві основні групи: а) духовна влада: митрополити, архієпископи, єпископи, архімандрити, ігумени, «строители», ігуменії та настоятельниці монастирів жіночих; б) решта чернецтва – братія. Крім того, на думку М. Горчакова, чернецтво поділялося на власне, чорне духовенство (ієродиякони та ієромонахи) та звичайних ченців, які лише перебували в духовному стані, але по суті не є духовенством у прямому розумінні. Детальніше варто зупинитися на правовому становищі найбільш масової частини чернецтва – братії. Право вступати до чернецтва мали повнолітні особи усіх станів православного віросповідання при дотриманні ряду вимог. Постриг у ченці цілковито контролювався державою. Охочий стати ченцем чи послушником обов’язково мав бути вільним від приватних та суспільних зобов’язань. Стосовно віку канони дозволяли приймати для підготовки до постригу 10-річних, а для виголошення самих обітниць 17-річних. У Російській імперії в синодальну епоху постриг у ченці дозволявся чоловікам із тридцяти років від народження, а жінкам – із сорока. Необхідними передумовами для постригу були: неодруженість, відсутність малолітніх дітей і боргів [16, с. 24]. Заборонялося приймати до чернецтва чоловіка при живій дружині без законного розлучення, а якщо бажало постригу подружжя, то вимагалося перевірити наявність малолітніх дітей, які потребують опіки. Перепоною для постригу могли слугувати наявність судимості або перебування під слідством. Представники податних станів (селяни та міщани) мали надати відпускний документ від своєї станової общини й свідоцтво про дозвіл на це Казенної Палати. Службовці мали надати акт звільнення від свого керівництва. Після дотримання всіх цих вимог питання про постриг узгоджувалося із губернатором і лише по тому справа вирішувалася Св. Синодом. Винятки в питаннях постригу могли бути тільки з дозволу Св. Синоду. До приєднання (1792 р.) територій Чигиринського, Черкаського та Канівського староств до російської держави постриг ченців могли здійснювати ігумени самостійно, без особливого на те дозволу. З середини XVIII cт., для монастирів Лівобережжя, а з 1792 року й на Правобережжі, при постригу в ченці необхідно було отримати дозвіл Св. Синоду, а постриг без дозволу найвищої ієрархічної структури кваліфікувався як тяжкий злочин і суворо заборонявся [11, с. 98]. Подібна практика призводила до перевантаження канцелярії Св. Синоду. У зв’язку з чим, «височайшим указом» від 31 серпня 1832 року було «предоставлено синодальным конторам право разрешать по их ведомству пострижение послушников обеего пола в монашество без испрашивания каждый раз на то разрешения Св. Синода». Законодавчо було заборонено насильницький постриг у ченці. За це винуватців чекав суд духовної дeкастерії. Примушення до постригу світським законодавством синодального періоду розглядалося як кримінальний злочин. Обітниці батьків щодо постригу своїх дітей, без їхньої на те згоди не визнавалися як у церковному, так і в державному праві. До постригу майбутній чернець мав (незалежно від свого звання і станової приналежності) лишити родовий маєток (для дворян) законним спадкоємцям, а власноруч придбаним майном він мав розпорядитися на свій розсуд. Якщо майно не було вчасно передане, то держава сама передавала його законним спадкоємцям. Вступаючи до лав чернецтва, особа раз і назавжди відмовлялася від свого майна, тому не могла претендувати на його повернення по виході з чернецтва (указ від 10 квітня 1823 р.). Ченцям заборонялося займатися торгівлею, дозволялося продавати лише вироблені своїми руками товари. Й не інакше, як із дозволу настоятеля за посередництвом вибраних для цих цілей похилого віку ченців. Ченцям, окрім церковної адміністрації, заборонялося складати заповіти, їхнє майно належало тільки монастиреві. 29 травня 1832 року імператор Микола І затвердив нові правила постригу в ченці. Згідно з ними робилися винятки для випускників духовних училищ, які мали відмінну поведінку, та вдівців-священнослужителів приймали до лав чернецтва без обов’язкового трирічного послуху [5, 156]. Вихід із чернецтва в синодальний період визначався рядом канонічних правил та державних законів. На початку ХІХ ст. вихід із чернецтва міг бути лише шляхом примусового позбавлення статусу. Згідно із «височайше» затвердженою думкою Державної ради від 10 квітня 1823 р., було узаконено добровільний вихід із чернецтва. Особи, що добровільно відмовлялися від чернечого звання, поверталися до свого «первобытного состояния гражданского» й користувалися усіма правами, але їм не поверталися маєтки, чини та нагороди. Подальше законодавство закріпило цю норму, лише було додано вимогу обов’язкового «увіщання» протягом шести місяців. Тільки в разі його неефективності духовна консисторія приймала рішення або справу передавали для вирішення проблеми до Св. Синоду. Чернець міг бути примусово позбавлений чернецтва й виключений із духовного стану за тяжкі провини та систематичне порушення чернечих клятв. Подібні справи розглядалися духовною консисторією, а у випадках апеляцій справу вирішував Синод. Вихід з чернецтва не схвалювали ані церковні, ні світські органи влади. Він призводив до ряду обмежень. Особи, які добровільно вийшли з чернецтва чи були позбавлені цього звання, не мали права займати державні посади. Також, добровільно вийшовши з чернецтва, заборонялося протягом семи років проживання в столицях і тих губерніях, де вони були ченцями, а примусово позбавленим чернецтва ці заборони були безтерміновими Особи, що переходили в духовний стан, звільнялися від рекрутської повинності. Монастирські казенні служителі (працівники) не звільнялися від рекрутської повинності, хоча самі й не відбували її, за них цю повинність виконувала їхня сільська община. Як відомо, певні корпорації чи товариства можуть володіти майном лише у випадку їх визнання з боку держави як юридичних осіб. Тому суб’єктом церковного майна в Російської імперії визнавалися ті церковні установи, які мали статус юридичних осіб. За тогочасним законодавством такий статус надавався тим церковним установам, які володіли певною самостійністю й мали потребу у володінні майном – консисторії, архієрейські будинки, парафіяльні церкви та монастирі [3, с.288]. Майнові права монастирів цілковито регулювалися «височайшими» указами. Речі та нерухомість (землі, будівлі), що належала монастирям за аналогією зі священними та освяченими речами вважали невідчужуваними і становили недоторканну церковну власність [3, с. 293]. Монастирі мали право на володіння відведеними казною угіддями (землі, рибні лови та ін.), котрі приєднувалися до них на правах власності. Мінімальні розміри монастирських наділів визначалися у межах 100-150 дес. (у випадках недостачі земель держава компенсувала це відповідними коштами). Монастирі могли здавати землі в оренду, але не мали права на їх відчуження. Монастирям з «височайшої» санкції дозволялося купувати та отримувати в дарунок незаселені маєтності й іншу нерухомість. Монастирям категорично заборонялося володіти населеними нерухомими маєтками. Монастирі не могли навіть брати такі маєтки на вічний спомин чи дарунок. Якщо траплялися подібні прецеденти, то маєтності мали передаватися у казенне відомство без жодної компенсації обителі. Згідно із російським законодавством, монастирям для ремонту і будівництва церков та інших будівель мав безкоштовно виділятися ліс із казенних дач. Майже всі православні монастирі київської єпархії володіли «лесными дачами», винятком був приклад Богуславського монастиря, якому не було звідки надати казенних лісів. Катерина ІІ звільнила вище чорне духовенство (до ієродиякона включно) від тілесних покарань. Із 1811 року все чорне духовенство було звільнене від тілесних покарань. У ряді випадків монастирям надавалося право успадкування. Спадкові права чернецтва значно обмежувались. Абсолютно різними були спадкові права пересічного чернецтва та чернечої адміністрації. Настоятелі і єпископи мали право заповідати своє майно за межі своєї обителі. У разі смерті представників чернечого керівництва (ігуменів, архімандритів, єпископів), якщо вони не встигали заповісти своє майно на користь інших духовних місць, скажімо, монастирів, майно автоматично переходило у власність монастиря. Рухоме та нерухоме майно рядової чернечої братії (в тому числі й збудоване на кошти самого ченця чи благодійника) повністю успадковували монастирі. У неспільножитних монастирях ченцям дозволялося будувати власним коштом або купувати келії чи інші будівлі в монастирях. Ці будівлі, як зазначалося вище, по їх смерті переходили у власність обителі [8, с. 29]. Настоятелі неспільножитних монастирів мали привілей заповідати свої майнові права рідним чи близьким. По смерті настоятеля неспільножитного монастиря ризничі речі передавалися до монастирської церкви (якщо настоятель не заповів їх іншій церкві), а про решту майна повідомлялося цивільній владі. Під час опису майна обов’язково мав бути присутнім представник поліції. Цивільна влада розшукувала спадкоємців померлого. Якщо було виявлено заповіт і він стосувався духовного відомства, то його виконання покладалося на Консисторію. В іншому випадку заповіт виконувала цивільна влада, якій і передавалося майно. Для вступу в права власності родичам надавався певний термін, у разі недотримання якого майно визнавалося власністю монастиря. Матеріальні права чорного духовенства характеризувалися рядом обмежень. Ченці не мали права ні купувати нерухомого майна, ні отримувати його в дар, ні в спадок. Чернець не мав права володіти нерухомим майном. За наявності такого, послушник мав розпорядитися ним чи на користь родичів, чи монастиря. Ченці мали право тримати грошові вклади в банках, але смерті по вкладника вони переходили на рахунок монастирів. Обитель успадковувала й рухоме майно ченців. Виняток могли становити представники вищого духовенства (архієреї, архімандрити та ін.). У вирішенні всіх господарських питань монастирі цілковито керувалися вказівками Київської духовної консисторії та благочинного над монастирями. На ремонт господарських чи церковних споруд, на вкладання капіталів до банків, на здачу в оренду майна та інші, менш важливі питання потрібно було питати дозволу відповідної губернської та церковної адміністрації. Найближчий єпархіальний нагляд за монастирськими економіями виконували благочинні над монастирями. Згідно із указом про призначення благочинних від 24 березня 1799 р., останні повинні обиратися єпархіальним архієреєм зі здібних до управління та благонадійних монастирських настоятелів. Для спостереження за дотриманням статутів та розв’язання внутрішніх конфліктів єпископом (в Київській єпархії митрополитом) призначався окремо від благочинного парафіяльних церков, благочинний над монастирями. Як правило, на цю посаду призначали одного з настоятелів чоловічих монастирів. Благочинний контролював як чоловічі так і жіночі обителі своєї округи. Згідно із законодавством, благочинний наглядав за такою кількістю монастирів «сколько он может с удобностию иметь их под своим надзором» [9, 499]. У Київській єпархії призначалися два благочинних над монастирями: один керував губернськими монастирями, другий – монастирями Києва та округи. Зокрема, настоятелі Жаботинського Онуфріївського монастиря архімандрити Пахомій, а згодом Антоній із 1876 майже безперервно до 1895 р. були благочинними над губернськими монастирями Канівського, Черкаського та Чигиринського повітів. Внутрішньо монастирський устрій визначався традиційними чернечими правилами, особливими статутами та указами Св. Синоду і Духовної Консисторії та «інструкцією благочинному монастирів». Ця інструкція була видана у 1828 році Св. Синодом. Згідно неї, одному з монастирських настоятелів, благочинному, доручалася певна визначена кількість монастирів. До функцій благочинного входив нагляд за правильністю богослужіння, поведінкою чернечої братії та монастирським господарством. | |
| Просмотров: 422 | Загрузок: 14 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |