| Главная » Файлы » Магистерские работы » Магистерские работы |
Цивільно-правова характеристика права на приватність
| [ Скачать с сервера (236.5 Kb) ] | 20.07.2017, 22:47 |
| ВСТУП Актуальність теми дослідження. З проголошенням незалежності, Ук-раїна вступила на шлях демократичних перетворень, формування соціальної і правової держави. Одним з головних ціннісних орієнтирів у досягненні цієї мети є права людини і громадянина. Конституція України [1] містить ряд норм, спрямованих на визнання та захист прав людини і громадянина, які визначають суть і зміст норм права інших законодавчих актів України в даній сфері. Водночас, в силу своїх осо-бливостей і загального характеру, частина конституційних норм не завжди дає повне уявлення про зміст прав людини. У цьому зв’язку, з метою визна-чення їх змісту, розробляються і приймаються інші нормативні правові акти. Серед сукупності прав людини особливе місце займає право на недото-рканність приватного життя. Дане право, як одне із значущих і загальнови-знаних прав людини, закріплене в найавторитетніших міжнародних та у вну-трішньодержавних правових актах. Одним з перших міжнародних правових актів, що закріпив право на недоторканність приватного життя, стала Загальна декларація прав людини 1948 р. [23], яка поклала початок процесу визнання зазначеного права. На-ступними були Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.) [27], Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.) [28]. Однак, відзначаючи важливість і значимість вказаних міжнародних правових актів, слід відзначити їх обмеженість, оскільки вони розглядають досліджуване право в розрізі недоторканності житла, сімейного життя і та-ємниці кореспонденції. Свій безпосередній розвиток право, яке нами розглядається, отримало і в галузевому законодавстві, зокрема в конституційному, кримінальному, ци-вільному. Водночас, роль цивільного права в регулюванні аспектів, пов’язаних з проблемами права на приватність, є чи не найбільш важливою. Адже саме в Цивільному кодексі України [4] закріплено зазначене право в якості самостійного виду нематеріального блага, в ньому воно отримало правове регулювання, яке в свою чергу є основою для застосування норм інших галузей права. Відзначаючи важливу роль цивільного права, слід також визнати, що норми Цивільного кодексу України, які спрямовані на регулювання даних відносин, законодавцем визначені недостатньо, що відбивається на рівні пра-возастосовної практики. Виходячи з цього, дослідження актуальних проблем цивільно-правового регулювання права на приватність є важливим завдан-ням, що стоїть перед юридичною наукою на сучасному етапі. За всю історію існування цієї проблеми в юридичній науці накопичила-ся велика кількість конструкцій, що відображають різні точки зору на недо-торканність приватного життя, які нерідко суперечать одна одній. Донині го-стра полеміка ведеться з питань про поняття «недоторканність приватного життя», про його зміст, межі і способи його здійснення, про співвідношення недоторканності приватного життя з іншими особистими немайновими пра-вами. Неідентичність понять, обсяг змісту різних термінів (наприклад, спів-відношення понять «приватної» і «особистої» недоторканності) ще більше посилюють проблему. Словом, питання про право на приватність на сьогод-нішній даень являє собою невирішену проблему теорії цивільного права, що стримує подальший розвиток даного інституту. Складність питання, яке розглядається, обумовлена і тією обставиною, що розуміння права на недоторканність приватного життя знаходиться в прямій залежності від самого розуміння «життя» і «приватного життя», а пи-тання про поняття «приватного життя», у свою чергу, ще не знайшло узго-дженого вирішення. Складнощі в підвищенні ступеня захищеності системи приватного жит-тя поєднані також з іншими техніко-юридичними та гносеологічними про-блемами. Так, чинне законодавство оперує різними термінами: «особисте життя», «сімейне життя», «особиста таємниця», «сімейна таємниця», «таєм-ниця листування, телефонних переговорів, поштових, телеграфних та інших повідомлень», «інформація про приватне життя особи», «гідне життя» тощо, але при цьому ні Конституція України, ні Цивільний кодекс України, ні інші джерела, які регулюють відносини, пов’язані з приватністю, не містять лега-льних дефініцій цих значущих понять. На даний час в умовах розвитку інформаційного простору особливої актуальності набула проблема захисту прав особи від несанкціонованого збору персональних даних, зловживань, можливих при такому зборі, оброб-ці та розповсюдженні інформації персонального характеру. Оскільки сучасні комп’ютерні технології дозволяють миттєво обмінюватися інформацією, зіс-тавляти і зводити воєдино персональні дані, що накопичуються в різних ін-формаційних системах, то доступ до таких баз даних можуть спричинити по-рушення, які важко відстежити. Хоча порушення права на недоторканність приватного життя в Україні мають місце, однак, вони є менш очевидними для більшості громадян, у порівнянні з порушеннями інших основних прав лю-дини. Розробка та впровадження механізмів захисту приватного життя гро-мадян державою (зокрема, законодавцем) на сьогодні здійснюються ненале-жним чином. Численні порушення даного права, і в той же ж час невелика судова практика в даній сфері, є наслідком низького рівня його правової охорони. Викладені обставини надають особливої актуальності проблемі вивчен-ня правового регулювання інституту права на приватність і визначення шля-хів його ефективного забезпечення. Ступінь розробленості теми. Окремі аспекти питання здійснення та захисту права права на недоторканність приватного життя досліджували такі вітчизняні вчені, як В.І. Бобрик, Ю.О. Гелич, О.М. Доценко, Н.В. Коробцова, О.В. Кохановська, Н.С. Кузнєцова, С.Т. Мішуровська, В.В. Назаров, А.В. Пазюк, К.І. Пономаренко, В.О. Серьогін, Р.О. Стефанчук, Т.В. Чабайовський та інші. Вагомий внесок у дослідження окресленого питання здійснили у своїх роботах ряд російських вчених: Н.Г. Бєляєв, В.В. Воронко, Н.С. Ізмайлов, Л.О. Красавчиков, М.Н. Малєїна, В.П. Мозолін, М.Є. Петросян, І.Л. Петру-хін, Г.Б. Романовський, B.C. Толстой, Є.А. Флейшиць, Є.А. Чефранова та інші. Деякі проблеми досліджуваної теми розглядалися в роботах провідних вчених-правознавців, присвячених правам людини в цілому, конституційно-му та цивільно-правовому захисту права на недоторканність приватного життя. У їх числі роботи С.А. Авак’яна, С.С. Алексєєва, С.М. Братуся, В.П. Грибанова, Н.Д. Єгорова, О.С. Йоффе, O.Є. Кутафіна, В.В. Лазарєва, A.B. Малько, Н.І. Матузова, Ю.Г. Матвєєва, JI.A. Окунькова, І.А. Покровського, О.Н. Садікова, Є.А. Суханова, Б.М. Топорніна, К.Б. Ярошенка, A.M. Ерде-левського, В.Ф. Яковлєва та інших. Приділили увагу проблемі недоторканності приватного життя також вчені далекого зарубіжжя – П. Айронс, У. Бартон, А. Уестін, Дж.Д. Новік. Загалом, незважаючи на наявність робіт вітчизняних вчених з даної проблематики, які часом носять фрагментаний характер, можна відзначити про неповну дослідження даної теми. На сьогодні в силу слабкої вивченості особливостей права на недоторканність приватного життя відсутнє чітке ви-значення і розуміння його структури як суб’єктивного цивільного права, яким воно закріплене в Цивільному кодексі України поряд з іншими особис-тими немайновими правами. Об’єктом дослідження даної магістерської роботи є суспільні відноси-ни у сфері правового регулювання недоторканності приватного життя (при-ватності) особи, практика судових органів щодо застосування норм цивіль-ного права при вирішенні спорів, пов’язаних із захистом права на приват-ність, а також опубліковані наукові роботи з даної проблематики. Предметом дослідження є цивільно-правове регулювання здійснення і захисту недоторканності приватного життя в Україні. Метою цієї роботи є дослідження особливостей суб’єктивного цивіль-ного права на недоторканність приватного життя в його історичному розви-тку та сучасному втіленні в законодавстві з урахуванням внесення пропози-цій щодо вдосконалення чинного законодавства та правозастосовної практи-ки України, формулювання пропозицій з метою створення єдиної концепції правового регулювання недоторканності приватного життя. Відповідно до зазначеної мети, поставлені такі завдання дослідження: дослідити генезис права на приватність як особистого немайнового права; дати визначення поняття «приватності» як об’єкта правового регу-лювання; розкрити зміст приватності, визначити суб’єктний склад даного пра-ва, а також дослідити поняття «приватне життя», «недоторканність приват-ного життя»; визначити складові та зміст аналізованої категорії, відмежувати її від суміжних правових категорій; визначити межі здійснення права на приватність; проаналізувати загальні умови виникнення цивільно-правової відпо-відальності в результаті порушень права на приватність; дослідити практику Європейського суду з прав людини та практику українських судових органів з питань захисту та регулювання права на при-ватність; виявити недоліки цивільно-правового регулювання в галузі здійс-нення і захисту приватності в Україні і виробити конкретні пропозиції, спря-мовані на вдосконалення цивільного законодавства і підвищення ступеня за-хищеності особистості. Методологічну основу дослідження поряд з діалектичним методом пі-знання, що дозволяє визначити загальну методологію дослідження, склада-ють як загальнонаукові, так і спеціально-юридичні методи. Зокрема застосо-вувалися: метод системного аналізу, метод синтезу, історичний, порівняльно-правовий, формально-юридичний, статистичний методи. Структура та обсяг роботи зумовлені предметом, цілями і завданнями дослідження. Робота складається з вступу, трьох розділів, що включають ві-сім підрозділів, висновків та списку використаних джерел. РОЗДІЛ 1. ЗМІСТ ПРАВА НА ПРИВАТНІСТЬ У ДОКТРИНІ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА 1.1. Виникнення і розвиток права на приватність у доктрині цивільного права Суспільні та економічні перетворення, здобуття Україною незалежності та прагнення розбудувати соціальну і правову державу обумовили пріорите-тність людини, її прав та законних інтересів. Нова система цінностей була за-кріплена Конституцією України 1996 року, ст. 3 якої було визнано людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціа-льною цінністю. Водночас, незважаючи на пряму дію конституційних норм, для повної реалізації закріплених Конституцією основоположних принципів необхідно передбачити їхню реалізацію галузевим законодавством. При прийнятті Цивільного кодексу України 2003 року було повною мірою враховано гуманістичний вектор, визначений у конституційних нор-мах, що особливо підкреслюється віднесенням до предмета цивільно-правового регулювання та захисту особистих немайнових прав фізичної осо-би та у широкому їх закріпленні у Книзі 2 Цивільного кодексу. Питання віднесення особистих немайнових прав фізичної особи до пре-дмета цивільно-правового регулювання було до останнього часу предметом жвавої дискусії вчених-цивілістів та практиків. Але активні дослідження у цій царині почались лише наприкінці ХХ століття [49, с.121]. Зокрема, дослідженням права на приватність займались такі вчені, як В.І. Бобрик [36-37], О.В. Кохановська [57], Л.О. Красавчикова [59-60], С.Я. Лихова [63], М.М. Малеїна [65-67], З.В. Ромовська [83-84], Р.О. Стефанчук [90-93], Т.В. Чабайовський [103-104] та ін. Серед великої кількості наукових праць, кожна з яких робить свій вне-сок у розвиток теорії особистих немайнових прав, варто відзначити дисерта-ційну роботу К.А. Флейшиць «Личные права в гражданском праве Союза ССР и капиталистических стран» 1941 року, яка стала першою комплексною роботою з дослідження особистих немайнових прав на теренах СРСР [49, c. 121]. Вагомим внеском у досліджені особистих немайнових прав та подаль-шого їх закріплення у Цивільному кодексі СРСР були дослідження українсь-кої вченої-цивіліста З.В. Ромовської, яка у 1968 році захистила кандидатську дисертацію на тему «Личные неимущественные права граждан СССР (поня-тие, виды, класификация, содержание, гражданско-правовая защита)» [83], праці О.А. Красавчикова [58] та М.Н. Малеїної [65]. Після здобуття Україною незалежності інтерес до дослідження особис-тих немайнових прав фізичних осіб тільки посилився. Зокрема, були захище-ні дисертаційні дослідження Л.В. Малюгою «Особисті немайнові права фізи-чних осіб у цивільному праві: теоретичні основи та проблеми правового за-безпечення» [68], Л.В. Федюк «Система особистих немайнових прав у циві-льному праві» [98]. Відзначити слід докторську дисертацію Р.О. Стефанчука «Особисті немайнові права фізичних осіб» [93] тощо. Разом з цим, питання віднесення особистих немайнових прав, серед яких важливе місце займає право на приватність, до предмета цивільного права лишаються актуальними, оскільки досі існує доктринальна дискусія щодо підстав їх віднесення до предмета цивільного права та подальшого ро-звитку у цивільному законодавстві. Тому необхідно дослідити існуючі на сьогодні концепції щодо віднесення приватності до предмета цивільно-правового регулювання та їх класифікації. Тривалий час право на приватність не відносили до предмета цивільно-го права; натомість предмет даної галузі права складали лише майнові пра-ва, тобто такі, що мають грошову оцінку. Так, відомий цивіліст Д.І. Майєр зазначав, що «...майнові права мають самостійний характер, що різко відріз-няє їх від інших прав, і, відповідно, повинна бути самостійна наука про май-нові права, яку ми називаємо цивільним правом. Якщо характерна риса усіх інституцій сімейного союзу є чужою у сфері цивільного права, то з суворою послідовністю слід сказати, що інституціям цим не місце в системі цивільного права. До нього належить лише майнова сторона цивільних відносин; інші сторони мають бути розглянуті лише в міру необхідності для розуміння майнової сторони» [70, с. 34]. Матеріальний підхід до визначення предмета цивільного права прева-лював до кінця ХХ століття, і лише загальна гуманізація, демократизація та необхідність закріплення у законодавстві першості особи, її прав та законних інтересів призвели до внесення змін у законодавство та широкого закріплен-ня прав та свобод людини, зокрема її особистих немайнових прав, необхід-ність яких вже на той час була обґрунтована цивілістичною доктриною [49, с.122]. Питання включення особистих немайнових прав було досліджено бага-тьма вченими-цивілістами, зокрема, О.О. Красавчиковим, який узагальнюю-чи усі теоретико-правові підходи для вирішення цього питання, виокремив такі концепції: негативну, позитивну та радикальну [58, с. 12-18]. Негативна концепція передбачала регулювання цивільним правом ли-ше тих особистих немайнових відносин, які пов’язані з майновими. Прихи-льником даної концепції, окрім відомих радянських цивілістів (Ю.К. Толсто-го, Б.Б. Череапахі, О.С. Іоффе), є С.М. Братусь, який звертає увагу на те, що цивільно-правове регулювання особистих немайнових відносин побудовано як захист особистих благ від неправомірного на них посягання, і до тих пір, поки особисті права не порушені, правовий характер відносин, що пов’язаний з їх здійсненням, взагалі не відчувається [38, с. 84-85]. В свою чергу, прихильники позитивної концепції вважають, що цивіль-не право не лише охороняє, а й регулює особисті немайнові права, зокрема і ті, що не пов’язані з майновими. Як слушно зазначає Р.О. Стефанчук, при цьому думки прихильників цієї теорії зводяться до того, що регулятивні та охоронні приписи тісно пов’язані між собою, виступаючи в нерозривній єд-ності, а регулятивна та охоронна підсистеми не об’єктивують окремо «регу-лятивного» чи «охоронного» права. Цієї концепції дотримуються, зокрема, Б.Г. Венедиктов, М.С. Малеїн, Ш.Т. Тагайнаразов, К.Б. Ярошенко та інші. Радикальна ж концепція визначає особисті немайнові відносини як такі, що завдяки своїй оригінальності, невіддільності від особи не є предметом ре-гулювання цивільного права, що для їхнього захисту не достатньо лише ци-вільно-правових заходів захисту. Прихильником цієї теорії є В.О. Тархов. Вказані теорії, на думку Р.О. Стефанчука, є найбільш повними та такими, яких достатньо для аналізу існуючих наукових концепцій. В той же час Л.В. Федюк у дисертаційному дослідженні виділяє такі підходи до особистих немайнових праві фізичної особи: скептичний, консер-вативний, класичний, моністичний, реформаторський [98, с. 25]. Як ствер-джує Л.В. Федюк, скептична теорія заперечує як охорону, так і регулювання цивільним правом особистих немайнових відносин, тобто не відносить їх до предмета цивільного права. Скептицизм при цьому проявляється в критиці можливості охорони та регулювання особистих немайнових відносин цивіль-ним законом. Прихильниками цієї концепції є А.В. Венедиктов та Д.М. Ген-кена [49, c. 122-123]. Консервативна теорія ґрунтується на охороні особистих немайнових відносин у випадку порушення, не погоджуючись з регулюванням особистих немайнових відносин цивільним правом. Сюди пропонувалося віднести пог-ляди В.О. Рясенцева, І.А. Покровського. Класична ж теорія визнає лише регулювання особистих немайнових прав, пов’язаних з майновими, при цьому визнається охоронна функція ци-вільного права щодо інших особистих немайнових відносин. До прихильни-ків цієї теорії слід відносити М.М. Агаркова, О.С. Йоффе, С.Н. Братуся тощо. Моністичний підхід ґрунтується на єдності охоронної та регулятивної функції права. Прихильниками даної концепції є С.С. Алексєєв, Л.В. Малюка тощо [49, c. 122-123]. Реформаторська теорія полягає в тому, що цивільне право не тільки охороняє, а й регулює особисті немайнові відносини. З.В. Ромовська ствер-джує, що не зв’язок особистих відносин і не можливість задоволення майно-вих інтересів завдяки здійсненню особистого права, а наявність у них спіль-них, особливо характерних рис повинно вважатися основою включення у сферу цивільно-правового регулювання і особистих немайнових, не пов’язаних з майновими, відносин [83, с. 23]. Нормами ЦК може і повинен здійснюватись не лише захист особистих немайнових прав, а й так зване по-зитивне регулювання, тобто конкретне визначення змісту обов’язків, які їм кореспондують [84, с. 48]. Слушною у цьому контексті є думка Л.О. Красавчикової, яка зазначає, що цивільне право здійснює по відношенню до особистих немайнових прав не лише охоронну функцію, а й регулятивну, яка проявляється у формі юри-дичного визнання належності кожній фізичній особі невідчужуваних немате-ріальних благ та свободи визначати свою поведінку в індивідуальній життє-діяльності на свій розсуд, що виключає втручання з боку інших осіб, окрім випадків, що прямо передбачені законом [59, с. 53]. На думку С.І. Чорнооченко, регулятивна функція цивільного права у сфері особистих немайнових відносин проявляється у формі юридичного ви-знання приналежності кожній фізичній особі невідчужуваних нематеріальних благ та свободи визначення своєї поведінки в індивідуальній життєдіяльності на власний розсуд. Вона полягає також у власній фіксації меж юридичної свободи, яка існує в індивідуальній життєдіяльності. В той же час цивільно-правова охорона за своїм функціональним значенням полягає у захисті сво-боди громадян від втручання з боку інших осіб та забезпеченні права грома-дян самостійно визначати свою поведінку в індивідуальній життєдіяльності [105, с. 23]. Прихильниками цієї теорії є К.А. Флейшиць, З.В. Ромовська, В.І. Ко-рецький, Н.С. Малєїн, В.П. Мозолін, К.Б. Ярошенко, Р.О. Стефанчук, О.А. Красавчикова, О.Л. Маковський, Є.А. Крашенінніков, Т.Н. Лисова та інші. На сьогодні саме реформаторська теорія є найбільш поширеною серед науковців та знайшла своє відображення у сучасному цивільному законодав-стві України. Можна наводити й інші класифікації до характеристики особис-тих немайнових відносин як предмета цивільного права, але слід погодитись з Р.О. Стефанчуком, що визначений О.О. Красавчиковим підхід достатньою мірою групує існуючі концепції і є найбільш вдалим та актуальним на сього-дні [49. ст.122]. Ми згодні з тим, що цивільне право не лише охороняє, а й регулює пи-тання приватності, адже визначаючи межі можливої поведінки та встанов-люючи їх охорону, право забезпечує її здійснення належним чином. Безпере-чно, регулювання та охорона є різними категоріями, але розглядати виокре-млено охоронну чи регулятивну функції права є доволі абстрагованим від умов реальної дійсності, оскільки навіть проста заборона вчинення певних дій, чи передбачення настання негативних наслідків такого вчинення (охоро-на) спонукають суб’єкта утриматись від їх вчинення, тобто відбувається опо-середковане регулювання. За словами Ш.Т. Тагайназарова, правове регулю-вання в тому і виражається, що норма встановлює правило поведінки та ста-вить це правило під державну охорону... охорона означає, що відносини, які охороняються, мають правовий характер, стають предметом правового ре-гулювання [97, с. 44]. Названі вище дослідження та концепції створили доктринальну перед-умову віднесення приватності до предмета цивільно-правового регулювання та надання їй беззаперечного пріоритету у новому ЦК. Так, структура норм та побудови Цивільного кодексу України, зокрема ст. 1 (яка першими нази-ває особисті немайнові відносини), Книга друга тощо говорить про антропо-центризм цивільного законодавства та надзвичайну важливість особистих немайнових відносин. Це, на думку Р.О. Стефанчука, дає можливість харак-теризувати приватність як первинний, самостійний та рівний за значенням у структурі предмета цивільного права вид відносин, та характеризувати її як таку, що має особистий, немайновий та абсолютний характер [92, с. 92-93]. Не можна заперечити важливість інституту приватності в цивільному праві, особливо на сучасному етапі розвитку громадянського суспільства в Україні. Перш за все, звертає на себе увагу те, що, оскільки право на приват-ність має абсолютний характер, цей інститут розміщено серед інститутів ін-ших абсолютних прав – права власності, речових прав та права інтелектуа-льної власності. Крім того, логіка законодавця ґрунтується на переконанні в тому, що соціальна значущість, зокрема, права на приватність вища, ніж прав, які існують у матеріальній сфері суспільства і які є, перш за все, кон-ституційними правами, духовною основою суспільства і виступають переду-мовою забезпечення свободи власності, свободи договору, свободи підприє-мництва тощо. Та обставина, що право на приватність передує речовим, зо-бов’язальним правам, зумовило також перегляд на сучасному рівні самого поняття цивільних відносин та цивільного права. Мету закону у розробці загальних положень про особисті немайнові права у главі 20 ЦК України слід розуміти як необхідність встановити норми загального характеру, що застосовуються до всіх без винятку особистих не-майнових прав, а також як новий етап у забезпеченні всебічного розвитку особистості, охороні її життя, свободи, честі, гідності та особистої недотор-канності. За словами О.В. Кохановської, «тільки за такого підходу людина в жодному разі не буде розглядатися лише як засіб для досягнення цілей» [57, с. 4]. У повній відповідності з Конституцією України, яка змінила саме розу-міння прав людини як таких, що отримуються нею від держави, на концепцію прав людини, які пов’язані із самим фактом її існування, тобто відносяться до основних її властивостей, ч. 1 ст. 269 ЦК України вказує на те, що особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження або за зако-ном. Слід зазначити, що відносини приватності виникають з приводу особи-стих немайнових благ, які охороняються цивільним законодавством, а саме: здоров’я, життя; честі, гідності і ділової репутації; ім’я; авторства; свободи літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інших благ, які охороняються цивільним законодавством (ст. 201 ЦК України). Що стосується права на приватність, то воно належить усім без винятку фізичним особам незалежно від віку, дієздатності, інших обставин, зокрема від того, де та у зв’язку з якими подіями життя вони перебувають. Як відомо, положення про рівність конституційних прав усіх громадян закріплено у ст. 24 Конституції України. Водночас, теоретичні підходи до приналежності особистих немайнових прав усім без винятку фізичним особам і рівність об-сягу цих прав повинні бути втілені в повсякденне життя і набути свого реаль-ного змісту. Абсолютний характер права на приватність відрізняє його від майно-вих прав, які в своїй переважній більшості відносні. У даному разі конкрет-ному носієві абсолютного права протистоїть невизначена кількість осіб, які повинні поважати його право і не порушувати його. Крім того, суб’єкти мо-жуть користуватися ними без спеціального дозволу. Межі користування ци-ми правами можуть встановлюватися лише законом. Основна частина права на приватність виникає у зв’язку з народженням, тобто воно є природним правом людини. Для інших момент його виникнення не має точної фіксації і пов’язується з різними обставинами, які зумовлюються рядом чинників. То-му момент виникнення права на приватність визначається як специфічний, а у ст. 269 ЦК України визначено дві підстави виникнення особистих немайно-вих прав – народження людини і припис закону. Визнання Конституцією України та ЦК України природних прав люди-ни стало підставою для корекції поняття цивільної правоздатності саме як природної здатності мати цивільні права і обов’язки. Це дає підстави для ви-значення елементів структури цивільного стану особи: природна здатність особи мати цивільні права і обов’язки, юридична можливість мати ці права та обов’язки, фактична можливість стати учасником цивільних правовідно-син і реальне володіння цивільними правами та обов’язками. Право на приватність не має економічного (або майнового) змісту, має єдину неекономічну природу і утворюється у духовній сфері життя суспільс-тва. Відсутність економічного змісту випливає із самої його суті, як немайно-вого права. Між тим, певний зв’язок між майновою сферою і названим пра-вом існує. Так, при порушенні особистих немайнових прав особа змушена нести як матеріальні, так і душевні втрати. Це, в свою чергу, має вплив в майбутньому і на її майновий стан. Виходячи із цього, право на приватність слід аналізувати поряд з іншими правами особи, враховуючи те, що вони ви-ступають складовою частиною єдиної системи прав, які підпорядковуються особою відповідно до своїх інтересів і якими вона володіє [57, с. 4]. Особливістю права на приватність є і те, що воно тісно пов’язане з фі-зичною особою (ч. 3 ст. 269 ЦК України). Фізична особа не може відмовити-ся від особистих немайнових прав, як і не може бути позбавлена цих прав. Це положення відповідає положенням Конституції, які мають вплив на всю сфе-ру прав людини, а саме невідчужуваність і непорушність прав і свобод лю-дини (ст. 21), неможливість скасування конституційних прав і свобод (ст. 22). Невіддільність від особи – носія даного нематеріального права індиві-дуалізує і робить неповторною саму особистість його носія. Особливо слід підкреслити, що правом на приватність фізична особа володіє довічно. В чинному ЦК України закріплено особисті немайнові права фізичних осіб, визначений їх зміст, гарантії та способи захисту. Закріплення на рівні цивільного кодексу особистих немайнових прав фізичних осіб стало суттєвим внеском у процес поліпшення чинного цивільного законодавства, приведення його у відповідність з міжнародними стандартами. Відповідно до Конституції України та ст. 270 ЦК України, фізична осо-ба має право на життя, право на охорону здоров’я, право на безпечне для життя і здоров’я довкілля, право на свободу та особисту та особисту недото-рканність, право на недоторканність особистого і сімейного життя, право на повагу до гідності та честі, право на таємницю листування, телефонних роз-мов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на недоторканність житла, право на вільний вибір місця проживання та на свободу пересування, право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості. Все це є складовими права на приватність [57, с. 5]. Кодексом та іншими законами можуть бути передбачені й інші особисті немайнові права фізичної особи. Так, ч. 3 ст. 270 ЦК України містить важли-ве уточнення щодо того, що перелік особистих немайнових прав, які встано-влені Конституцією України, ЦК України та іншими законами, не є вичерп-ним. Це положення підтверджується міжнародно-правовими підходами до вирішення даного питання. Таким чином, українське законодавство зорієн-товане не лише на сучасний етап розвитку цивільних відносин, а й на їх роз-виток у перспективі [57, с. 5]. Виходячи з ч.1 ст. 271 ЦК України, зміст права на приватність складає можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд (тобто без втручання інших осіб) визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя. Позитивний характер права на приватність випливає з аналізу його змісту та здійснення. Відправним моментом у з’ясуванні юридичного змісту приватності є визначення суб’єктивного особистого немайнового права управомоченої фізичної особи та кореспондуючого йому суб’єктивного ци-вільного обов’язку всіх інших осіб. Таким чином, в особистому немайновому правовідношенні беруть участь управомочений та зобов’язаний суб’єкт. Специфікою суб’єктивного особистого немайнового права є те, що його реалізація передбачає, у першу чергу, можливість вчинення певних дій са-мою управомоченою особою. Управомоченими в особистих немайнових правовідносинах є повністю дієздатні, неповнолітні (фізичні особи віком від 14 до 18 років) та обмежено дієздатні фізичні особи. Малолітні віком до 14 років та недієздатні особи ви-ступають як носії вказаних прав, але вони не можуть в ряді випадків само-стійно здійснювати окремі правомочності. Зобов’язаними особами в абсолю-тному немайновому правовідношенні виступають всі суб’єкти цивільного права, а у відносному – ті, хто вказаний в такій якості в законі чи договорі. Це, наприклад, такі особи, як лікарі, які зберігають медичну таємницю, пра-цівники банку, які зобов’язані зберігати банківську таємницю за договором тощо. Законом встановлюються лише певні межі можливості особи діяти на свій власний розсуд і де вони не заважають здійсненню інтересів інших осіб. Межа суб’єктивного права є встановленою мірою поведінки. В цих юридич-них межах свободи кожен має можливість діяти на свій власний розсуд. Іноді такі межі встановлюються договором чи правовими актами і містять точну вказівку – що саме дозволено. Це є найбільш характерним для відносних, зокрема договірних відносин. В ряді випадків межі суб’єктивного права ви-значаються найбільш загальним їх окресленням і уточнюються за допомогою додаткових критеріїв. В таких випадках йдеться найчастіше про абсолютні цивільні права. Зміст права на приватність не включає, за загальним правилом, здійс-нення позитивних цивільно-правових дій, окрім ряду винятків, хоча управо-мочений суб’єкт на свій розсуд використовує належні йому особисті немай-нові права. Таким чином, управомочена особа виступає носієм свободи як щодо своїх власних дій, так і свободи від стороннього втручання, а суб’єктивне особисте немайнове цивільне право являє собою право на свобо-ду визначення своєї поведінки в індивідуальній життєдіяльності на власний розсуд, яке виключає можливість будь-якого втручання з боку інших осіб, крім випадків, прямо передбачених законом. Однак єдина модель особистого немайнового права не в змозі враховувати особливостей усіх немайнових прав і тому вважається, що вона не потребує конструювання. Суттєве значення в цьому процесі набувають норми моралі. Важливо підкреслити, що кожен випадок можливого втручання у сферу немайнових прав має базуватися на певних підставах. Фізична особа, згідно з ч. 1 ст. 272 ЦК України, здійснює особисті не-майнові права самостійно. Здійснення права на приватність відбувається найчастіше шляхом пасивного нездійснення юридичних та фактичних дій, які охоплюються можливістю відповідної поведінки. Здійснення немайнового права може полягати і у певних активних діях у тих випадках, коли закон надає можливість скористатися правом. Так, наприклад, здійснення права фізичної особи на інформацію полягає в тому, що вона може вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію (ст. 302 ЦК України). Важливо зазначити, що відмова фізичної особи від права, яке їй нале-жить, не тягне за собою припинення цього права, за винятком випадків, пе-редбачених законом. Наприклад, фізична особа не здійснює належне їй пра-во на недоторканність ділової репутації або на недоторканність житла, але це право не припиняється і може бути реалізоване у майбутньому. Здійснення права на приватність може відбуватися різними способами. Переважно воно здійснюється шляхом багаторазових повторюваних дій. На-приклад, неодноразове використання імені фізичною особою, чи викорис-тання права на таємницю кореспонденції, використання права на вільний ви-бір місця проживання тощо. Іноді право на приватність реалізується шляхом однієї дії, але залишає можливість змінити своє рішення за відповідних умов. Так, автор вправі використати при опублікуванні твору літератури псевдо-нім, а при повторному виданні можливо використання справжнього імені. Більшість немайнових прав здійснюється тільки особисто управомоче-ною особою, але існують випадки, коли здійснення окремих правомочностей здійснюється представником. Наприклад, опікун недієздатної або малоліт-ньої дитини має право звернутися до суду в інтересах названих осіб з позо-вом про захист їх честі та гідності. Право і особисте життя тісно пов’язані одне з одним і немає підстав стверджувати про неможливість використання правового регулювання у да-ній сфері. Деякі найбільш вагомі особисті немайнові та майнові права сфор-мульовані в формі принципів права. Наприклад, неприпустимість свавільно-го втручання у сферу особистого життя людини віднесена до загальних засад цивільного законодавства (ст. 3 ЦК України). Більш того, згідно з ч. 1 ст. 32 Конституції України, ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Хоча інститут особистих немайнових прав фізичної особи є досить до-бре розвинутим у ЦК України, самé поняття приватності на сьогоднішній день властиве більше науковій і публіцистичній літературі, а також положен-ням деяких нормативно-правових актів (ст.182 Кримінального кодексу Укра-їни, офіційний переклад Конвенції про захист прав людини і основополож-них свобод), аніж українському законодавству в цілому. Так, замість вказа-ного поняття для позначення сфери приватної життєдіяльності людини здебі-льшого можна зустріти термін «особисте життя» (ст. 32 Конституції України, ст. 3, 301-303, 306 ЦК України, ч.4 ст.7 Сімейного кодексу України, ст.37, 47 Закону України «Про інформацію) [37, c. 55]. У юридичній літературі існує велика кількість погля¬дів на сутність осо-бистого (приватного) життя, біль¬шість з яких є спробами визначення со-ціологічного аспекту цього поняття [37, c. 55]. Так, наприклад, З.В. Ромов-ська під особистим життям розуміє поведінку фізичної особи за межами її роботи, громадської діяль¬ності, навчання [85, с. 57]. Водночас, як правильно зазначає Р.К. Рибальченко, таке розмежування є досить умовним, оскільки людина може розціню¬вати деякі аспекти трудової участі, на¬вчання та інших проявів суспільної діяль¬ності як складові свого особистого життя. Науковець вважає, що особисте життя – це складна систе-ма соціальних відносин, де індивід виступає зі своїм, тільки йому властивим духовним світом, думками, по¬чуттями, переживаннями, надіями і мрі¬ями, а основою особистого життя є індивідуальна свобода особистості, яка реалі-зується у формі певної відокремленості від суспільства [37, с. 55]. Якщо розглядати правові підходи до визна¬чення особистого життя, то, наприклад, Н.В. Устименко особисте життя визначає як «сукупність осо-бистих немайнових благ, що знаходять своє правове закріплення в особистих не¬майнових правах, метою яких є забезпе¬чення свободи й незалежності лю-дини ви¬значати за своїм розсудом поведінку в житті, виключаючи будь-яке втручання сторонніх осіб, за винятком випадків, пря¬мо передбачених зако-нодавством» [99, с. 5]. Науковці-правники визначають сферу особистого життя переважно на основі його співвідношення, порівняння або про¬тиставляння із суспільним життям. При цьому за радянських часів завжди наголо¬шувалося, що особис-те життя підпорядко¬вується суспільному, визначається ним. Саме тому в сво-їх працях багато радянських вчених трактували особисте життя як одну зі сфер суспільного життя, що обумовлю¬валося якісною природою суспільства і пануючими в ньому формами власності. Вважалося, що зміст життя особисто¬сті залежить від того, як повно представ¬лене в ньому життя суспільства. Проте для радянської правової на-уки в цілому така категоричність твер¬дження про входження особистого життя до складу суспільного не була притаман¬ною. Так, М.С. Малеїн писав, що в ра¬дянському суспільстві особисте життя входить до загального поняття соціаліс¬тичного способу життя і хоча не зли¬вається із суспільним, але й не протис¬тавляється йому [37, с. 55]. Г.Д. Мепарішвілі вважає, що особисте життя охоплює ті сторони інди-відуально¬го буття, яким притаманний відносно від¬окремлений від суспільст-ва характер і які слугують для задоволення духовних і матеріальних потреб індивіда. Це, зокре¬ма, сімейна та інтимна сфери життя, житло, листування, телеграфні повідом¬лення і телефонні розмови та ін. [37, с. 55]. А відомий віт-чизняний науковець М.Й. Штефан наголошує: «Особисте життя – особиста справа громадянина, зміст і форми його визначає він сам» [109, с. 45]. Дійсно, визначити зміст особистого жит¬тя можна лише для певної лю-дини. Кож¬ний має власне бачення особистого життя і це бачення залежить лише від психологіч¬них характеристик конкретної людини та від тих норм і традицій, що існують у тому чи іншому суспільстві у визначений істо¬ричний період, тобто зміст особистого жит¬тя визначається самою особистістю на ос-нові соціальних детермінант (соціально-економічного ладу суспільства, його соці¬ально-культурної і побутової основи тощо). Крім того, необхідно врахо-вувати, що особисте жит¬тя – це така сфера життєдіяльності лю¬дини, в якій вона має максимум свободи, але при цьому особисту свободу і особисте жит-тя не можна ототожнювати, оскільки перше поняття значно ширше за друге [37, с. 56]. Розглядаючи поняття приватного життя, доцільним буде зазначити, що сучасне право не ругулює відносини, що складаються в особистому житті людини. Як зазначає З.В. Ромовська, закон не може – та й не має у цьому по-треби – розписати дії, які особа могла б вчиняти у межах особистого життя [85, с. 57]. Досить вдалим, на наш погляд, є визначення права на приватність, на-дане Стефанчуком Р.О., як особисте немайнове право фізичної особи, що за-безпечує життєдіяльність фізичної особи у сфері сімейних, побутових, особи-стих, інтимних та інших відносин, які вивільнені від виконання покладених на неї публічних функцій, а також надає можливість визначати межі та режим доступу до цієї приватності, дозволяти чи забороняти поширювати інформа-цію щодо неї [92, с. 479]. Загалом же, вивчаючи історію виникнення права на приватність, слід звернутись до англо-американського права, оскільки саме воно започаткува-ло цей інститут. Спочатку загальне право захищало осіб лише від фізичного посягання на матеріальні блага, на об’єкти права власності. Однак, у 1884 році компа-нія «Кодак» почала виробляти фотокамери, доступні для широких верств населення, що стало причиною для несанкціонованого проникнення в прива-тну сферу та її фіксацію. Право на приватність було вперше сформульовано в 1890 році бостон-ськими адвокатами С. Уоррен (S. Warren) та Л. Брандейс (L. Brandeis) у стат-ті «Право на приватність» («The Right to Privacy») [114, с. 197]. У літературі відзначається, що ця стаття зробила ніщо інше, як створила новий інститут в приватному праві [115, с. 70]. Під правом на приватність ці юристи розуміли право бути залишеним у спокої («the right to be let alone»). Сутність цього права пройшла тернистий шлях. Деякі його складові довго не визнавались судовою гілкою влади, яка є головним нормотворцем в країнах англо-американської правової сім`ї. Ще на початку ХХ ст. фотозйомка та розміщення фото без дозволу то-го, хто сфотографований, було законним в Сполучених Штатах. Наприклад, в 1902 році фото американської жінки А. Роберсон (A. Roberson) було вико-ристано без її згоди компанією «Рочестер Фолдінг Бокс» для реклами боро-шна. Вважаючи, що право на приватність було порушено, Роберсон подала позов до суду штату Нью-Йорк про визнання її права і компенсацію шкоди. Перша та апеляційна інстанція відмовили в задоволенні позову, оскільки в цьому штаті не було судової практики з приводу заборони публікації фотог-рафій особи [116]. Цей судовий прецедент викликав бурхливу реакцію суспі-льства, яке засуджувало компанію, що самовільно використала фото фізич-ної особи для реклами своєї продукції. Зазначена судова справа стала вирі-шальною в прийнятті в 1903 році Закону про цивільні права, в якому є нор-ма, що забороняє використовувати з метою реклами чи покращення прода-жу ім’я, зображення, фото живої фізичної особи без її письмової згоди (§ 50 New York Civil Right Law). Приклад розвитку інституту приватності в американському праві пред-ставляє собою інтерес тому, що ефективне вирішення конфлікту здійснила не судова, а законодавча гілка влади. Як відомо, закон (статут) не є традицій-ним джерелом регулювання суспільних відносин в країнах англо-американської правової сім'ї, але саме закон, а не судове рішення належним чином врегулював суспільні відносини щодо захисту особи, зображеної на фото. Пізніше Алан Уестін, автор фундаментальної праці 1967 року «Прива-тність і свобода», визначив приватність як бажання людини вільно обирати, за яких умов і до якої міри вона готова відкрити себе, свою поведінку іншим [113, с. 7]. Таким чином, якщо американське суспільство відчуло потребу у захис-ті приватності ще наприкінці ХІХ століття, то для української цивілістики дане поняття є відносно новим. Хоча інститут особистих немайнових прав фізичної особи було досить широко втілено в ЦК України, що стало важли-вим кроком на шляху розвитку національної системи права в цілому, однак, разом з цим, українське законодавство і цивілістична наука оперує поняттям приватності далеко не завжди. Замість цього, традиційним є застосування словосполучення «особисте життя», яке є близьким за змістом, однак, не то-тожним приватності. При цьому варто погодитися з розумінням приватності як поняття, що вказує більше не на межі особистого життя, а на межі дозво-леного втручання в цю сферу [37, c. 58]. Трансформувавши поняття «особи-сте життя» в поняття «приватність», ґрунтовно осмисливши і дослідивши сутність останнього, цивілістична наука зможе виробити теоретичну основу для вдосконалення норм чинного законодавства, спрямованих на захист права особи на приватність. 1.2. Складові права на приватність В діючому цивільному законодавстві України немає окремо закріпле-ного права на приватність, а є ціла сукупність його складових: право на по-вагу до гідності та честі (ст. 297 ЦК України), право на індивідуальність (ст. 300 ЦК України), право на особисте життя та його таємницю (ст. 301 ЦК Ук-раїни), право на особисті папери (ст. 303 ЦК України), право на розпоря-дження особистими паперами (ст. 306 ЦК України), право на таємницю коре-спонденції (ст. 306 ЦК України), права, що виникають із цивільно-правової охорони фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та відеозйомок (ст. 307 ЦК України), та охорони інтересів фізичної особи, яка зображена на фо-тографіях та в інших художніх творах (ст. 308 ЦК України), право на недо-торканність житла (ст. 311 ЦК України). Цивільне право регулює найбільш важливі і найбільш типові суспільні відносини шляхом закріплення в цивільно-правових нормах відповідних особистих немайнових прав, які складають їх зміст. Адже цивільне право не в змозі нормативно регулювати і охороняти абсолютно всі особисті немайнові правовідносини, які виникають у суспільстві. Як справедливо відзначається в літературі, проведення надмірної дріб’язкової деталізації особистих немай-нових прав фізичної особи є помилковим. Цивілістичні наукові дослідження не повинні гнатись за кількістю особистих немайнових прав. Вдосконалення системи особистих немайнових прав повинно здійснюватися шляхом право-вого осмислення, а не механічної юридизації медичних, біологічних та інших генетичних процесів та явищ [92, с. 249]. З метою узгодженого регулювання особистих немайнових відносин особисті права слід розглядати, ґрунтуючись на сукупності існуючих між ними приватних і публічних зв’язків, в єдності природного існування і соціа-льного буття фізичної особи. В підтримку даної позиції слід відзначити, що відносно системи особи-стих немайнових прав фізичної особи спостерігається тенденція розгляду особистих немайнових прав фізичної особи у сукупності з майновими права-ми. Так, І.В. Спасибо-Фатєєва розглядає «феномен парних прав», який поля-гає в тому, що будучи протилежними за своєю природою, вони взаємно пов’язані. Цей зв’язок призводить до їх взаємообумовленості, взаємозалеж-ності, взаємодоповнюваності [87, с. 139]. Враховуючи ознаку взаємодопов-нюваності «парних прав», вважаємо, що такий підхід сприятиме створенню цілісної системи особистих прав людини, що має метою забезпечення най-більш ефективного їх регулювання. Заслуговує на увагу позиція, висловлена Л.О. Красавчиковою [60, с. 45]. Право на приватність вона поділяє на дві групи прав. Перша з них має своєю функцією здійснення охорони недоторканності особистого життя, а друга – таємниць цього життя. Так, до прав, пов’язаних з охороною недото-рканності особистого життя, відносяться право на недоторканність: житла, засобів особистого спілкування, особистих паперів, власного зображення. Серед прав, які належать до другої групи, можуть бути названі право на охорону: медичної таємниці, таємниці усиновлення, адвокатської таємниці, банківської таємниці і таємниці здійснення нотаріальних дій. Тут важливо підкреслити наступне: кожна з названих сторін в тій чи іншій мірі пов’язана з суспільним життям громадянина. І цей стик особистого та суспільного життя має велике значення: він утворює цілу зону явищ, зв’язків та відносин, яку можна назвати контактною. Сутність явищ, зв’язків і відносин цієї зони полягає в тому, що в них переплітаються особистісні та соціальні елементи. Перші – ніби виходять за рамки інтимного, а соціальні – в певній мірі проникають в особисте. Вище-сказане дозволяє прийти до висновку про те, що сфера охоронюваного зако-ном приватного життя людини включає два основних блоки: один з них – власне особисте життя, інший включає особистісні елементи в явищах і відно-синах контактної зони. Саме цю сферу як певну єдність охороняє закон з ви-користанням відповідних галузевих засобів. | |
| Просмотров: 510 | Загрузок: 21 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |