| Главная » Файлы » Магистерские работы » Магистерские работы |
ФОРМИ ЗАХИСТУ СУБ`ЄКТИВНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ
| [ Скачать с сервера (520.5 Kb) ] | 28.05.2017, 00:23 |
| ЗМІСТ ВСТУП…………………………………………………………………………. 3 1. СИСТЕМА І ФОРМИ ЗАХИСТУ СУБ’ЄКТИВНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ ТА ЗАКОННИХ ІНТЕРЕСІВ…………………………………………... 7 1.1 Право на захист як суб’єктивне цивільне право…………………………. 7 1.2 Види і форми захисту суб’єктивних цивільних прав та законних інтересів ……………………………………………………………………….. 15 2 ЮРИСДИКЦІЙНА ФОРМА ЗАХИСТУ СУБ’ЄКТИВНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ…………………………………………………………… 35 2.1 Захист суб’єктивних цивільних прав в судовому порядку………………. 35 2.2 Адміністративний порядок захисту суб’єктивних цивільних прав та інтересів………………………………………………………………………… 50 2.3 Захист суб’єктивних цивільних прав та інтересів нотаріусом……..…… 60 3 НЕЮРИСДИКЦІЙНА ФОРМА ЗАХИСТУ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ ТА ІНТЕРЕСІВ………………………………………………………... 73 3.1 Самозахист цивільних прав………………………………………………... 73 ВИСНОВКИ……………………………………………………………………… 86 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………… 92 ВСТУП Актуальність теми дослідження. Відповідно до ст. 3 Конституції України [1] права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Отже, на конституційному рівні визначено, що пріоритетним напрямком у побудові правової, демократичної, соціальної держави є створення дієвого механізму захисту прав. Це обумовило підвищений науковий інтерес до питань захисту прав, насамперед, людини та інших учасників цивільних правовідносин. Сучасні реалії суспільного життя пов’язують ефективність механізму цивільно-процесуального захисту, перш за все, з його оперативністю. Одним з елементів механізму цивільно-процесуального захисту, який надає можливість оперативного захисту, є право особи своїми діями відновлювати порушені права й усувати перешкоди у їх здійсненні без звернення до юрисдикційних органів. Це право було законодавчо закріплене як у найдавніших правових джерелах, так і у сучасному законодавстві різних держав світу. Захист цивільних прав і законних ін¬тересів у широкому розумінні (цивільних, сімей¬них і т.д.) здійснюється не тільки судовими, але й іншими юрисдикційними органами. Для кож¬ного з них закон установлює певну процесуальну форму діяльності. У рамках юрисдикційної фор¬ми захисту суб'єктивних прав і законних інте¬ресів можна вести мову про загальний порядок захисту прав у судах загальної юрисдикції, гос¬подарських і третейських судах, і про спеціаль¬ний порядок захисту суб'єктивних цивільних прав і законних інтересів - адміністративному та нотаріальному порядку захисту. Актуальність теми дослідження обумовлена також надзви¬чайно важливим місцем форм захисту прав, що, в свою чергу, є життєво необхідним для нашої держави в період становлення громадянського суспільства. Форми захисту суб'єктивних цивільних прав є однією з важливих категорій теорії цивільного та цивільного процесуального права, і займають вагоме місце в загальній теорії права. Так, категорія "цивільна процесуальна фор¬ма" є найбільш сталою за своїм змістом в теорії процесуального права. Разом з тим реформування судово-правової системи безумовно впливає на реформування про¬цесуального законодавства. Однією з фундаментальних проблем у науці цивільного процесуального права є цивільна процесуальна форма. Саме цивільну процесуальну форму як найбільш центральну проблему в правовій науці зумовлено, перш за все, тим, що вивчення її різних аспектів передбачає правильне розуміння поняття «процесу», коло його учасників, побудову процесу в цілому і окремо його стадії, послідовність здійснення процесуальних дій судом і учасниками процесу. Цивільна процесуальна форма – важливий і обов’язковий елемент цивільного судочинства, а вчення про неї – складова частина процесуальної теорії. Автори багатьох праць стверджували, що цивільна процесуальна форма містить гарантії здійснення прав, свобод і інтересів учасників процесу, забезпечує функціонування демократичних принципів, створює умови, що забезпечують об’єктивний розгляд і вирішення цивільних справ. Тому розгляд питань, що стосуються цивільної процесуальної форми, аналіз і характеристика її структури дасть можливість обрати правильний підхід до подальшого реформування цивільного процесуального законодавства. Визначення форм захисту суб’єктивних цивільних прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави завжди було предметом дослідження багатьох провідних вчених-цивілістів як Д.М.Чечот, М.С. Шакарян, В.М. Горшеньов, В.С. Бєлих, А.П. Сергєєв, Г.П. Арефьєв, В.П. Воложанін та багато інших, проте багатоманітність думок поняття, видів та способів захисту породжувала необхідність комплексного ана¬лізу вказаного інституту з метою узагальнення позицій та вироблення єдиного підходу. Будучи одним з центральних питань у науці цивільного процесуального права, цивільна процесуальна форма стала об’єктом пильної уваги з боку таких відомих учених-процесуалістів, як: В.М. Горшенєв, І.А. Жеруоліс, М.В. Максютін, Г.Л. Осокіна, Т.В. Сахнова, Н.А. Чечіна, Д.М.Чечот, К. С. Юдельсон та інші. Перелічені науковці здійснювали дослідження таких питань, як поняття цивільної процесуальної форми, виділяли її особливості, види, способи та складові компоненти. Але, незважаючи на це, в науці цивільно-процесуального права немає єдності позицій щодо даного інституту цивільного судочинства. Метою дослідження є науковий всебічний та комплексний аналіз форм захисту суб’єктивних цивільних прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Мета наукового дослідження зумовила такі задачі наукового пошуку: - визначити особливості права на захист як суб’єктивне цивільне право; - навести види і форми захисту суб’єктивних цивільних прав та законних інтересів; - розглянути особливості захисту суб’єктивних цивільних прав в судовому порядку; - проаналізувати особливості адміністративного порядку захисту суб’єктивних цивільних прав та інтересів; - обґрунтувати суть захисту суб’єктивних цивільних прав та інтересів нотаріусом; - дослідити особливості самозахисту цивільних прав. Об'єктом дослідження є суспільні відносини у сфері цивільного процесуального судочинства, що виникають зв’язку застосування форм захисту суб’єктивних цивільних прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Предмет дослідження – нормативно-правове регулювання форм захисту суб’єктивних цивільних прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Методи дослідження. Дослідження побудовано на засадах методологічного плюралізму, тобто на використанні ряду наукових методів і підходів тією мірою, якою вони адекватні об'єкту, предмету та завданням дослідження. Методи дослідження складають загальнотеоретичні методи та підходи до визначення змісту інституту права на захист цивільних прав та інтересів. З цією метою автором використовується система як загальнофілософських (діалектика, об’єктивність, історизм), загальнонаукових (метод системного аналізу, структурно-функціональний, ретроспективно-порівняльний), так і спеціальних (формально-юридичний, порівняльно-правовий, статистичний) методів дослідження. Аналіз поняття й змісту права на захист, динаміки правовідношення, що виникає у зв’язку із порушенням права і його захистом, здійснювався з використанням аналітико-синтетичного методу. Формально-логічний метод застосовано для з’ясування механізму реалізації цивільно-процсуального законодавства при застосуванні основних форм, способів і засобів захисту. Певне значення мав системно-структурний метод, що сприяв визначенню співвідношення права на захист, процесуальних форм захисту, цивільного процесу тощо як сукупності різноманітних правових явищ та їх взаємозв'язків. Історичний метод застосовувався при дослідженні закономірностей формування поняття «форма захисту права», як процесуальної категорії. За допомогою діалектичного методу в дослідженні виявлено взаємозв'язки і динаміка розвитку форм захисту прав, цивільного судочинства, його інститутів, а також їх законодавчої регламентації. Структура роботи складається зі вступу, трьох розділів, шість підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Перший розділ присвячено дослідженню права на захист як суб’єктивне цивільне право й видам і формам захисту суб’єктивних цивільних прав та законних інтересів. У другому розділі послідовно викладено особливості захисту суб’єктивних цивільних прав в судовому порядку, адміністративному порядку захисту суб’єктивних цивільних прав та інтересів та особливості захисту суб’єктивних цивільних прав та інтересів нотаріусом. Третій розділ роботи розкриває особливості самозахисту цивільних прав. 1. СИСТЕМА І ФОРМИ ЗАХИСТУ СУБ’ЄКТИВНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ ТА ЗАКОННИХ ІНТЕРЕСІВ 1.1 Право на захист як суб’єктивне цивільне право Відповідно до ст. 8 Конституції України, в нашій державі визнається і діє принцип верховенства права [1]. Конституційні права та свободи людини і громадянина визначають цілі і зміст законів та інших нормативно-правових актів, зміст і спрямованість діяльності органів законодавчої та виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і забезпечуються захистом правосуддя. Конституція України, як зазначено у статті 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необ¬хідних випадках застосовувати її як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Консти¬туції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй. Відповідно до положень Основного Закону та нормативно-правових актів, прийнятих у його розвиток, забезпечення управління державою через контроль судових органів за рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повно¬важень належить саме судовій гілці влади, основ¬не функціональне призначення якої — здійснення правосуддя, що поширюється на всі правові від¬носини, які виникають у країні. Суть правосуддя полягає в охороні врегульо¬ваних нормами права суспільних відносин від порушень з боку будь-яких суб'єктів права - орга¬нів державної влади, органів місцевого самовря¬дування, їхніх посадових осіб, підприємств, уста¬нов, організацій, громадян та їх об'єднань [2, с. 37]. У юридичній науці щодо поняття та елементів суб'єктивного цивільного права, існування окремого самостійного права на захист тощо існують різні точки зору. Цивільне право, не забезпечене кон¬кретним правовим засобом захисту, залишається негарантованим. Враховуючи цю обставину і спираючись на положення ст. 19 Кон¬ституції, глава 3 Цивільного Кодексу України (далі – ЦК) [3] встановлює головні засади захисту цивільного права та інтересу. По визначенню М. Н. Марченка, суб'єктивне право може бути визначене як забезпечена нормами об'єктивного пра¬ва міра можливої дозволеної поведінки уповноваженої особи, що забезпечується юридичними обов'язками ін¬ших осіб для задоволення її інтересів [4, с. 95]. С. М. Братусь визначив, що суб'єктивним цивільним пра¬вом є визнана і забезпечена законом міра можливої пове¬дінки особи [5, с. 33-34]. На підтвердження цього М. І. Матузов зауважив, що суб'єктивне цивільне право, з точки зору юридичної на¬уки, є не лише можливість суб'єкта діяти, а діяти у відпо¬відних межах (міра поведінки) та відповідним чином (вид поведінки) [6, с. 95]. Найбільш повне визначення надає В. І. Борисова: суб'єктивне цивільне пра¬во - це міра дозволеної поведінки, що належить учаснику цивільних правовідносин [7, с. 85]. При цьому йдеться саме про можливість поведінки, яка передбачена, дозволена або визнана (допускається) нормами об'єктивного права (законодавства). Суб'єктивне право є досить складним явищем, котре має свою струк¬туру, може поділятися на частини, складатися з окремих юридичних можливостей, що складають у сукупності міру дозволеної поведінки уповноваженої особи. Слід додати, що суб'єктивному праву властива своя структура. Воно складається з трьох прав (повноважень): а) право (повно¬важення) на власні дії; б) право (повноваження) на чужі дії; в) право (повноваження) вимагати застосування засо¬бів примусу до зобов'язаних осіб [8, с. 82]. Аналіз різних підходів до визначення поняття суб'єктивного обов'язку дозволяє зробити висновок, що загальнотеоретичне поняття обов'язку визначається як на¬лежна поведінка зобов'язаної особи, як необ¬хідність певної поведінки, як встанов¬лена міра належної поведінки. Отже, суб'єктивний обов'язок - це встановлена міра належної (необхідної) поведінки зобов'язаної особи. Та¬кий висновок дозволяє погодитися з думкою, що обов'язок встановлюється законом, нормою права та є загальним правилом поведінки [9, с. 34]. Як наголошує Л.А. Куріньовська, в юридичній літературі звертається ува¬га на той факт, що суб'єктивне цивільне право не може, в апріорі, існувати без відповідного суб'єктивного цивільно¬го обов'язку. У свою чергу, зміст суб'єктивного обов'язку полягає у необхідності здійснення суб'єктом певних дій пасивного або активного характеру [10, с. 159]. Цивільне право, що належить суб'єкту, слід відрізняти від цивіль¬ної правоздатності. Основні відмінності між цими ними полягають у такому: - цивільна правоздатність є загальною, абстрактною можли¬вістю мати права і обов'язки. Цивільне право завжди конкретне і означає наявність конкретних правомочностей стосовно цілком певних благ; - правоздатність невідчужувана, а цивільне право може бути передане іншій особі; - правоздатність є органічною (природною) властивістю суб'єкта цивільного правовідношення, а суб'єктивне цивільне право вини¬кає, змінюється або припиняється за наявності певних обставин, передбачених нормою права (юридичних фактів). Інтерес у загаль¬ній теорії права може розглядатися як феномен, що має об'єктив¬ні і суб'єктивні характеристики, а тому з деякими застереженнями можна вести мову про "об'єктивні" та "суб'єктивні" інтереси [11, с. 268]. Проте оцінювати "інтерес" як "благо" некоректно. І не лише тому, що є неточним власне термін "благо", котрий в українській мові ще в позаминулому столітті вважався архаїчним запозичен¬ням з церковної мови [12, с. 70]. Поняття "інтерес" у концепції вітчизняного цивільного законодавства розглядається як категорія суб'єктивна, а не об'єктивна [13, с. 97]. Цивільний інтерес відповідно до концепції українського цивільного законодавства - це прагнення, потреби особи, котрі не визначені законом або уго¬дою сторін як цивільні права, але спрямовані на виникнення або збереження останніх. За такого розуміння суті поняття "інтерес" воно виступає як категорія, що доповнює категорію "суб'єктивне право", будучи своєрідним вторинним, похідним елементом структури цивільних правовідносин. За цієї умови можлива постановка питання про узгодження, протиставлення та конфлікт інтересів тощо [14]. Цивільний інтерес - це об'єкти цивільних прав, блага, прагнен¬ня особи, котрі не визначені законом або угодою сторін як цивільні права, але є предметом цивільних відносин. Прикладом цивільного інтересу може бути зацікавленість кредиторів фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, у збереженості її майна для подаль¬шого задоволення боргових вимог. Слід визнати, що ЦК України не містить визначень як захисту, так і охорони цивільних прав. Водночас, саме існування суб’єктивного цивільного права обумовлене наявністю цих правових категорій, тому що суб’єктивне право є передбаченою законом і забезпеченою державою мірою можливої (дозволеної) поведінки особи із задоволення своїх законних інтересів. Під захистом мається на увазі встановлений нормами права можливий або обов‘язковий вплив на суспільні відносини, які зазнали протиправного впливу, з метою поновлення порушеного, невизнаного чи оспореного права. Право на захист являє собою суб'єктивне цивільне право певної особи, тобто вид і міру її мож¬ливої (дозволеної) поведінки із захисту своїх прав. У сучасній цивільно-правовій науці немає єдності щодо право¬вої природи права на захист. Останнє визначається як одне з правомочностей суб'єкта права. Захист цивільного права здійс¬нюється в рамках охоронного правовідношення. Однак в теорії цивільного права обґрунтовується позиція, що будь-яке суб'єктивне право, яке існує в регулятивному цивільному правовідношенні, складається з трьох повноважень. Право на захист є одним з цих повноважень. Цивільно-правовий захист цивільних прав та інтересів як правова категорія може мати багатоаспектне значення. Так, цивільно-правовий захист може розглядатися як правовий інститут цивільного, так і цивільно-процесуального права. Коли ж застосовується термін "право на захист", то, як правило, мається на увазі суб'єктивне право особи вимагати від уповноважених органів примусового застосування засобів реагування до порушників цивільних прав. Захист цивільних прав в юридичній літературі, в нормативно-правових актах може застосовуватися в значенні певної системи організаційно-правових заходів, застосовуваних у разі порушення цивільних прав. Необхідно чітко розмежовувати право на захист цивільних прав в матеріальному і процесуальному значенні. З позицій цивільного процесуального права є підстави вважати, що реалізація права на захист в суді здійснюється в межах самостійного процесуального правовідношення, яке виникає у особи з моменту звернення до суду за захистом порушеного цивільного права (інтересу). В цивільно-процесуальній науці суб'єктивне цивільне процесуальне право розглядається як встановлена і забезпечена нормами цивільного процесуального законодавства, можливість учасника процесу діяти певним чином або вимагати певних дій від суду або через суд від інших учасників процесу в межах порушеного провадження у тій чи іншій справі. Відповідно ж до ст. 122 Цивільного процесуального кодексу України [15] (далі – ЦПК) таких можливостей особа може набути лише після відкриття провадження у справі на підставі, зокрема, заяви особи, яка звертається за захистом свого права або охоронюваного інтересу. З моменту відкриття провадження у справі за ст. 122 ЦПК 2004 р. суб'єктивне матеріальне право на захист трансформується у суб'єктивне процесуальне право на захист відповідно до процесуальних процедур. Однак, у будь-якому разі право на захист є похідним від основного суб'єктивного цивільного права і не може існувати без останнього. Це власне і підтверджується нормою ст. 15, відповідно до якої "Кожна особа має право на захист…", а також нормою ст. 3 ЦПК України, відповідно до якої "Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів" [15]. Установлюючи норми права і тим надаючи можливість виник¬нення на їхній основі суб'єктивних прав і закон¬них інтересів, держава зобов'язана передбачити і відповідну форму їх захисту. На сього¬дні в уповноваженої особи є великий вибір форм захисту цивільних прав та інтересів. Однак наяв-ність декількох форм захисту ставить перед за¬конодавцем і суб'єктом, права чи інтереси якого порушені, проблему розмежування їх викорис¬тання. Відповідно перед суб'єктом права виникає питання про ефективність і доцільність викорис¬тання тієї чи іншої форми захисту (юрисдикцій¬ної чи неюрисдикційної). Основне розмежування між ними полягає в тому, що захист прав та інте¬ресів у юрисдикційній формі здійснюється різ¬ними державними й громадськими органами, із властивим кожному з них певним процесуальним порядком діяльності в рамках загального й спе¬ціального провадження, тоді як захист прав та інтересів у неюрисдикційній формі відбувається в рамках матеріальних правовідносин і здійснюєть¬ся, як правило, самими учасниками правовідно¬син. Чинне законодавство встановлює чималу кількість способів і засобів захисту суб'єктивних цивільних прав і законних інтересів, які реалізу¬ються в рамках тієї чи іншої форми захисту, зок¬рема юрисдикційної. Захист цивільних прав - це правомірна реакція учасників цивіль¬них відносин, суспільства та держави на порушення, невизнання чи оспорювання цивільного права з метою припинення порушення, поновлення чи визнання цивільного права або компенсації завданої уповноваженій особі шкоди. Для особи право на захист полягає у можливості використання в межах, визначених законом засобів самозахисту, а також у мож¬ливості звернення до відповідного державного, самоврядного чи громадського органу або уповноваженої особи за захистом свого цивільного права чи інтересу. Право на захист слід розуміти в об’єктивному та суб’єктивному значеннях. В об’єктивному значенні право на захист є гарантією забезпечення прав та інтересів особи, що реалізується лише у випадку порушення суб’єктивного права, визначає та фіксує ступінь свободи правомірної поведінки. Право на захист є одним із складових елементів будь-якого суб’єктивного права. Право на захист однакове для усіх осіб, яким воно надане. Саме тому воно є родовою можливістю і розраховане на конкретизацію в кожній окремій ситуації. Суб’єктивне ж право специфічне для кожного суб’єкта, оскільки воно характеризується обставинами, які існують у кожному конкретному випадку. Цивільний інтерес підлягає захисту, якщо він не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Наприклад, інтерес кредиторів фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, у збереженості її майна для подальшого задоволення боргових вимог захищається шляхом призначення над майном безвісно відсутньої особи опікуна, котрий має здійснити виконання обов'язків цієї особи перед кредиторами за рахунок її майна (ст. 44 ЦК) [16, с. 122]. Наголосимо, що суб'єкт цивільного права може обрати один або кілька способів захисту. За загальним правилом право на звернення до суду має особа, яка має матеріально-правову заінтересованість у справі. Разом з тим, справу щодо захисту цивільного права чи інтересу можуть порушити не тільки особи, які мають матеріально-правову заін¬тересованість у ній, але й інші особи, яким це дозволяє закон, з метою захисту інтересів інших осіб. Слід зазначити, що у більшості випадків захист цивільних прав здійснюється за бажанням потерпілого, тобто від нього залежить, звертатися за таким захистом або залишити правопорушення без правових наслідків [17, с. 94]. Нездійснення уповноваженою особою дій, спрямованих на захист суб'єктивного права, за загальним правилом не тягне за собою його втрату, за винятками, передбаченими законом. Наприклад, замовник за договором підряду в разі виявлення допущених у роботі відсту¬пів від умов договору або інших недоліків негайно зобов'язаний заявити про них підрядникові. Якщо замовник не зробить такої заяви, він втрачає право у подальшому посилатися на ці відступи від умов договору або недоліки у виконаній роботі (ст. 853 ЦК). Отже, право на захист – це можливість його носія самому вчиняти юридично значимі активні дії в разі порушення його прав та інтересів шляхом звернення до компетентних державних органів або за допомогою застосування особою фактичних дій, які не суперечать закону з метою задоволення особистих інтересів. Захистом суб’єктивних цивільних прав та інтересів є правозастосовна діяльність, яка здійснюється компетентним органом або безпосередньо уповноваженою особою з метою відновлення порушеного, невизнаного чи оспорюваного суб’єктивного права та інтересу. 1.2 Види і форми захисту суб’єктивних цивільних прав та законних інтересів Слід відзначити, що в теорії права немає єдності думок з питання поняття «форма захисту права». Деякі вчені розуміють під процесуальною формою особливу юри¬дичну конструкцію, що являє собою сукупність найбільш доцільних процедур здійснення певних повноважень [18, с. 34]. Інші вважають, що зазначена юридична конструкція є елементом процедурно-проце¬суальної форми, а власне процесуальна форма - це форма правозастосовної діяльності, виражена в порядку вирішення справ при здійсненні правосуддя. В науці цивільного процесуального права існують різноманітні поняття цивільного процесуальної форми. Пояснюється це насамперед тим, що категорія “цивільна процесуальна форма” – явище досить складне, яка передбачає розгляд таких важливих питань, як поняття цивільного процесу та визначення кола його учасників,організацію цивільного процесу як у цілому, так і кожної окремої стадії, послідовність вчинення процесуальних дій суб’єктами цивільних процесуальних відносин. У цілому загальновизнаним у науці цивільного процесуального права є те, що цивільна процесуальна форма існує для впорядкування діяльності суду з приводу застосування норм матеріального та процесуального права. По суті цивільна процесуальна форма утворює теоретичну модель цивільного процесу. Питання про форми захисту цивільних прав і охоронюваних законом інтересів у широкому змісті (тобто цивільних, сімейних, трудових і інших) найбільше повно й глибоко досліджува¬лось Г.П. Ареф'євим, В.П. Воложаніним, С.В. Курильовим і іншими авторами. В залежності від предмета дослідження в основу класифікації форм захисту цивільних прав названими авторами були покладені різні критерії. Відомий цивіліст Г.П. Ареф'єв, розуміючи під формою захисту «вказівку на той орган, який має право (і зобо¬в'язаний) надати захист порушеному праву або охоронюваному законом інтересу, який має право (і зобов'язаний) застосувати передбачені в законі способи захисту», бере за основу класифікації форм захисту цивільних прав і охоронюваних законом інтересів коло суб'єктів, уповноважених здійснювати захист. За цією підставою форми захисту суб'єктивних цивільних прав автор поділяє на державні, громадські, самозахист, змішану і третейську форми. До державних форм захисту суб'єктивних прав він відносить: судову, господарську (колишню арбітражну) та адміністративну. До громадських організацій, що здійснюють захист прав і інтересів, він відносить товариські суди, профспілкові комітети, правління колгоспів, товариства й кооперативи [19, с. 18]. Інший правознавець В.П. Воложанін виділяв у своїй класифікації безспірний і спірний порядок (форму) примусового здійснення суб'єктивних цивільних прав і інтересів. До безспірних форм захисту прав і інтересів він відносить самостійне здійснення права уповноваженою особою й випадки безспірного примусового здійснення прав і інтересів в адміністративному порядку, а до спірних - судову, громадську й адміністративну форму розгляду й вирішення цивільних справ [20, с. 125]. Приймаючи за основу класифікації форм захисту цивільних прав і охоронюваних законом інтересів той або інший критерій, вищевказані автори не виключають можливість викорис¬тання й інших оцінних критеріїв. Такий підхід до даної проблеми можна визнати правильним, тому що будь-яка класифікація якоюсь мірою носить умовний характер і визначається пред¬метом дослідження. Аналіз існуючих у науці цивільного процесуального права визначень понять цивільної процесуальної форми дає підстави поділити їх умовно на два напрямки, в залежності від того, яку саме родову ознаку виділяє той чи інший автор. Представники першого напрямку,серед яких можна назвати відомих процесуалістів Н.А. Чечину, Д.М.Чечота, в основі поняття цивільної процесуальної форми виділяють норму цивільного процесуального права, а конкретніше – систему вимог, які в ній закріплені. Цивільну процесуальну форму вони розглядають як сукупність правил, які регулюють порядок здійснення правосуддя і діяльність кожного учасника процесу. Інший відомий процесуаліст М.А. Гурвіч вважав, що норми цивільного процесуального права у своїй сукупності утворюють поняття цивільної процесуальної форми. Представники першого напрямку розглядали цивільну процесуальну форму як сукупність вимог, установлених нормами цивільного процесуального права. Представники іншого напрямку розглядали цивільну процесуальну форму, як порядок здійснення правосуддя або як порядок розгляду і вирішення цивільних справ. При цьому К.І.Комісаров та В.М.Семенов цивільну процесуальну форму визначали, як особливу форму діяльності суду по розгляду і вирішенню цивільно-правових спорів, Н.А.Рассахатская як форму процесуальних дій та строки виконання цих дій. І.А.Жеруоліс розглядав процесуальну форму як порядок здійснення правосуддя, а К.С.Юдельсон – як діяльність суду та інших осіб, пов’язаних з порушенням, підготовкою і розглядом цивільної справи. С.Ю.Кац, Л.Я.Носко хоча розглядали цивільну процесуальну форму, як порядок застосування норм права як послідовне вчинення процесуальних дій, але все ж таки зводили це поняття до встановленого законом порядку вчинення дій судом, особами, які беруть участь у справі та всіма іншими учасниками процесу. Подібні погляди також висловлені М.С.Шакарян, А.К.Сергун, М.А.Вікут, І.М. Зайцевим, але з деякими доповненнями та уточненнями. Отже, існуючі погляди процесуалістів щодо поняття цивільної процесуальної форми можна звести до двох основних положень: це система вимог,які пред’являються до порядку здійснення правосуддя в цивільних справах; це порядок здійснення правосуддя у цивільних справах. Обидва напрямки у дослідженні поняття цивільної процесуальної форми мають різні теоретичні обґрунтування. Але щоб правильно зрозуміти сутність цивільної процесуальної форми, потрібно все ж таки дати чітке її поняття. При цьому треба враховувати положення обох напрямків, оскільки це дасть можливість визначити зміст поняття цивільної процесуальної форми. Цивільний процес за своїм змістом завжди включає процесуальну діяльність суду, діяльність учасників цивільного судочинства, яка має певний змісті процесуальну форму вираження і проводиться у відповідній послідовності, у певному порядку, встановленому нормами цивільного процесуального права. Справді процесуальна діяльність стає безпредметною, якщо дії вчиняються без дотримання визначеної законом послідовності. Будь-яка діяльність повинна здійснюватися у певній послідовності, яка визначена нормами цивільного процесуального законодавства. Лише завдяки процесуальній формі цивільне судочинство стає процесом. Саме тут, як зазначає М.Й.Штефан, відбувається діалектичний зв’язок цивільного процесуального права з цивільним процесом, як поєднання змісту і форми. Змістом буде діяльність суду і учасників процесу (дії і правовідносини), а цивільною процесуальною формою – об’єктивне (зовнішнє) вираження вчинення, закріплення і оформлення відповідної діяльності [21, с. 9-10]. Аналіз наявних визначень поняття цивільної процесуальної форми є підстави зробити загальний висновок, що процесуальна форма в кінцевому рахунку регулює послідовність вчинення процесуальних дій, виступає свого роду процесуальним регламентом здійснення діяльності з розгляду і вирішенню цивільних справ. У цьому проявляється призначення процесуальної форми: по-перше, встановлення процесуального порядку вчинення процесуальних дій учасниками процесу, і по-друге, оформлення такої діяльності. Наприклад, діяльність суду з розгляду справи складається з сукупності дій, спрямованих на дослідження доказів за допомогою визначених законом засобів доказування. Така діяльність здійснюється у точно встановленому порядку, за встановленими правилами, принципами, у встановленій процесуальній формі судового засідання, безпосередньо, усно, тобто процесуальні дії вчиняються у певній процесуальній формі й фіксуються в певних процесуальних документах. Доречно погодитися з Н.А. Чечіною, Д.М. Чечотом, що процесуальна форма невід’ємна від судової діяльності, виступає одним із її конститутивних елементом [22, с.179]. Вона слугує інструментом об’єктивного вираження передбачених у нормах цивільного процесуального законодавства послідовності вчинення дій учасниками процесу. Це модель, яка впорядковує судочинство шляхом закріплення у нормах цивільного процесуального законодавства вимог процесуальних дій і процесуальному порядку їх оформлення. | |
| Просмотров: 508 | Загрузок: 19 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |