| Главная » Файлы » Магистерские работы » Магистерские работы |
ІНВЕСТИЦІЙНИЙ ДОГОВІР
| [ Скачать с сервера (515.5 Kb) ] | 01.04.2017, 13:57 |
| Актуальність теми. Необхідним елементом для успішного розвитку економіки країни завжди були та є інвестиції. Україна, маючи зовнішні запозичення, як ніколи потребує внутрішніх інвестиційних ресурсів. Проте, для залучення інвестицій, як зовнішніх, так і внутрішніх, держава повинна створити дієві механізми, які б гарантували інвесторам прозорість залучення і використання грошових коштів та максимальну їх захищеність, особливо в період фінансової кризи. Вирішення проблеми залучення інвестицій вимагає, з одного боку, забезпечення високої інвестиційної привабливості України, а з іншого боку, посилення мотивації на користь інвестиційної діяльності суб’єктів господарювання у порівнянні з іншими напрямками вкладання вільних коштів. І в тому, і в іншому випадку, насамперед, мається на увазі необхідність формування і реалізації комплексної державної політики, спрямованої на створення в країні сприятливого інвестиційного клімату і, в першу чергу, – адекватної правової форми реалізації інвестиційних відносин. Одною з основних таких правових форм повинен стати договір інвестиційного характеру (інвестиційний договір), що досі був не визначений в існуючому правовому полі. На сьогодні у законодавстві України щодо інвестиційної діяльності фактично відсутні спеціальні правові норми, які б здійснювали чітке регулювання інвестиційного договору, а також саме його поняття, не чітко визначені його види, ознаки, істотні умови, форма, порядок укладення та інші питання. Наприклад, протягом останнього десятиріччя в Україні набув особливого поширення та популярності спосіб придбання об’єктів нерухомості або їх частини за інвестиційними договорами. Водночас у законодавстві України щодо інвестиційної діяльності відсутні спеціальні правові норми, що регулюють форму інвестиційного договору, а також власне вичерпне поняття інвестиційного договору, не визначені його нормативні ознаки та види. У зв’язку з цим необхідна чітка правова формалізація договірного складу інвестиційних відносин для того, щоб саме вони стали об’єктом правового інструментарію, що буде стимулювати інвестиційний процес у напрямку соціально-економічного розвитку України. Варто зазначити, що багатьом питанням інвестиційних договорів приділяли свою увагу такі дослідники як Ю.Б. Бек, Т.В. Блащук, В.М. Бутузов, М.В. Венецька, М.А. Вересоцький, О.М. Вінник, Л.А. Жук, І.Л. Жук, В.В. Кафарський, О.Р. Кібенко, В.І. Король, В.М. Коссак, В.В. Кудрявцева, І.В. Курафєєва, В.В. Луць, В.С. Мілаш, Ю.О. Моісєєв, С.В. Мостовенко, В.П. Нагребельний, Н.О. Саніахметова, О.Е. Сімсон, В.А. Січевлюк, О.А. Слободян, В.М. Стойка, В.Г. Федоренко, О.М. Чабан, Ю.С. Черних, О.В. Шаповалова, Г.Ю. Шемшученко, Р.Б. Шишка, Т.В. Щадріна, Б.М. Щукін, О.С. Яворська та інші. Але все ж таки господарсько-договірні відносини у сфері інвестиційної діяльності є ще недостатньо дослідженими у вітчизняній юридичній науці. Тому в цьому аспекті важливими є дослідження практичних проблем реалізації інвестиційного законодавства, укладання, зміни і припинення інвестиційних договорів, подолання колізій і прогалин у господарсько-правовому регулюванні інвестиційних відносин. Наукова розробка цих проблем є необхідною передумовою створення комплексної системи правового регулювання інвестиційної діяльності. Мета дослідження – формування поняття інвестиційного договору, виділення кола договорів інвестиційного характеру з загальної кількості господарсько-правових договорів для включення їх у систему публічно-правового регулювання. Відповідно до поставленої мети були визначені такі основні дослідницькі завдання: – висвітлити історію становлення та сучасний стан правового регулювання інвестиційних договорів; – визначити поняття, правову природу та функції інвестиційних договорів; – здійснити класифікацію інвестиційних договорів; – дослідити сторони, зміст та форму інвестиційного договору; – з’ясувати порядок укладення інвестиційного договору; – проаналізувати способи забезпечення виконання інвестиційних договорів; – охарактеризувати окремі інвестиційні договори, зокрема інвестиційні договори в будівництві, угоди про розподіл продукції, концесійні та інші інвестиційні договори; – сформулювати пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання інвестиційних договорів в Україні. Об’єкт дослідження – суспільні відносини, що виникають у процесі здійснення інвестиційної діяльності. Предметом дослідження є інвестиційні договори, а також критерії їх класифікації, родове поняття, основні умови і види. Під час дослідження теми використовувалися різні методи дослідження. Зокрема, історико-хронологічний (або генетичний) метод застосовувався при розкритті історії розвитку як інституту договорів в цілому, так і історії становлення правового регулювання інвестиційних договорів. З його допомогою вдалося не лише розкрити події та явища різних історичних епох, а й встановити їх причинно-наслідковий зв’язок. Порівняльний метод дослідження застосовувався під час зіставлення Цивільного та Господарського кодексів, виявленні та порівнянні їх спільних та відмінних рис в положеннях, які стосуються питань інвестиційної діяльності. Метод формальної логіки, зокрема його прийоми (синтез і аналіз, абстрагування, індукція і дедукція) використовувався при дослідженні внутрішньої будови інвестиційного договору. За допомогою системно-структурного методу були розкриті та теоретично осмисленні основні елементи інвестиційного договору. Джерела та література. В роботі були використані Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року, Цивільний кодекс України, затверджений Законом від 16 січня 2003 року № 436-IV, Господарський кодекс України, затверджений Законом України від 16 січня 2003 року № 435-IV, чинні закони України, підзаконні та інші акти матеріали судової практики. З методичної літератури було використано праці українських та зарубіжних вчених – спеціалістів з цивільного, господарського та інших галузей права. Теоретичне та практичне значення дослідження. Основні положення роботи можуть бути використані в подальших дослідженнях, доопрацюванні та вдосконаленні законодавства України з питань інвестиційних договорів, при підготовці підручників і навчальних посібників, методичних рекомендацій, читанні лекційних курсів і проведенні практичних занять з дисциплін «Господарське право», «Цивільне право», «Договірне право», у практичній діяльності судів, господарських судів України, правозастосувальній практиці з питань договірного права, зокрема можуть бути корисними для адвокатів, працівників юридичних служб тощо. Структура та обсяг дослідження. Робота складається із вступу, основної частини (трьох розділів, дев’яти підрозділів, висновків до розділів), висновків, списку використаних джерел (175 найменувань). Повний обсяг дослідження становить 115 сторінок, основної частини – 92 сторінки, 21 сторінку займає список використаних джерел. РОЗДІЛ І ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ДОГОВОРІВ 1.1. Історія становлення та сучасний стан правового регулювання інвестиційних договорів Інвестування – це процес вкладення грошей в об’єкти підприємницької діяльності з метою збільшення їхньої вартості, а також отримання прибутку [87, с. 20]. При цьому інвестиції – це сукупність майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності з метою отримання прибутку, доходу або досягнення соціального ефекту [149, с. 11]. Отже, інвестування – це складова розвитку економічних об’єктів, основний спосіб поліпшення матеріальних умов життя суспільства. Організація ефективного інвестування важлива як для інвестора, так і для суспільства в цілому. Добрі результати в роботі кожного конкретного інвестора, підприємства просувають економіку країни вперед і забезпечують зростання рівня життя населення [160, с. 3]. З часу виникнення товарно-грошового обігу існує жорстка конкуренція за ринки збуту. За право використовувати чужий ринок треба платити визначені державою податки та збори чи вкладати інвестиції. Розвиток економічних процесів у різних країнах світу свідчить про значну роль саме інвестиційних вкладів. На сьогодні поки що відсутня конвенція універсального характеру, яка б регулювала порядок здійснення іноземних інвестицій. Спроби врегулювати інвестиційну діяльність на міжнародно-правовому рівні були зроблені ще наприкінці XVIII ст. Вчені вважають початком сучасного етапу розгляду інвестиційних спорів підписання «Договору Джея» [95, с. 314] – така назва була дана Договору про дружбу, торгівлю й мореплавання між Великобританією та Сполученими Штатами Америки, підписаному 19 листопада 1794 року. В Договір були включені правові положення про створення трьох змішаних комісій для вирішення спорів, одна з них для розгляду претензій британських кредиторів [108, с. 80]. Таким чином, можна зробити висновок про те, що витоки практики арбітражного розгляду спорів між державою та закордонними інвесторами нараховують століття. 18 травня 1965 р. у Вашингтоні 46 держав – членів Міжнародного банку реконструкції та розвитку уклали Конвенцію «Про порядок розв’язання інвестиційних спорів між державами та іноземними особами». Конвенція набрала чинності 14 жовтня 1966 р.. Сьогодні учасниками Вашингтонської конвенції є понад 160 держав. Вона складається із 75 статей та преамбули, автентичні тексти – англійський, французький та іспанський. Україна є учасником із 7 липня 2000 р. У преамбулі Конвенції зазначено, що Договірні держави, «маючи на увазі ймовірність того, що час від часу можуть виникати спори в зв’язку з… іноземними інвестиціями між Договірними державами та особами інших Договірних держав… надаючи особливого значення доступності міжнародних засобів примирення або арбітражу», домовилися про заснування Міжнародного центру з врегулювання інвестиційних спорів – ICSID (ст. 1). Враховуючи важливість діяльності ICSID в сучасному економічному житті, детальніше зупинимося саме на діяльності цього центру. ICSID є міжнародною публічною організацією, яка відповідно до Конвенції 1965 року забезпечує вирішення через примирення та арбітраж інвестиційних спорів між Договірними державами та особами інших Договірних держав. Сам Центр не займається примиренням чи арбітражем. Від допомагає розпочинати й проводити процедури примирення та арбітражу, виконуючи тут певну кількість адміністративних функцій. Звернення до ICSID за примиренням та арбітражем відбувається цілком добровільно. Жодна Договірна держава чи громадянин цієї держави не зобов’язані звертатися за таким примиренням чи арбітражем, якщо вони на це не погодилися. Однак якщо вони дали згоду на процедуру примирення чи арбітражу, вони не можуть відмовитися від неї. Рішення арбітражу є обов’язковим для виконання. Ці рішення не підлягають опротестуванню в апеляційному порядку, за винятком тих, які передбачені в цій Конвенції [3J. До середини 1980-х років ICSID мав право вирішувати подані до нього справи на основі письмово висловленої на це згоди в конкретному інвестиційному контракті чи подібному документі. Відтоді дедалі більше справ ґрунтуються на згоді вирішувати справи в ICSID, закріпленій в законодавчих актах та договорах з питань інвестицій. Із середини 1980-х років більшість справ, що вирішуються ICSID, обумовлені мотивами – громадські заворушення, відмова у правосудді, дії місцевих органів. З часів першої угоди 1959 р. (між Німеччиною та Пакистаном) дотепер кількість двосторонніх угод про захист інвестицій стрімко зросла. На сьогодні у країнах світу прийнято близько 20 спеціальних законів та більш ніж 2500 двосторонніх інвестиційних договорів, в яких уряди надали згоду вирішувати інвестиційні спори в разі їх виникнення відповідно до процедури арбітражу, передбаченого ICSID [155, с. 188]. Арбітраж під егідою ICSID є одним з головних механізмів вирішення інвестиційних спорів відповідно до чотирьох міжнародних договорів про торгівлю та інвестиції (North American Free Trade Agreement, European Energy Charter, Cartagena Free Trade Agreement, Colonia Investment Protocol of Mercosur). Засідання ICSID можуть проходити там, де учасники інвестиційного спору виявлять бажання їх провести. Кількість справ, поданих до Центру, останніми роками значно збільшилася. ICSID веде значну дослідницьку роботу та надає консультації з питань інвестицій, а також оприлюднює щорічний звіт про свою діяльність [128, с. 591]. Враховуючи необхідність зміцнення міжнародного співробітництва з метою економічного розвитку, стимулювання іноземних інвестицій, у 1985 році ряд держав підписали Сеульську конвенцію про заснування багатостороннього Агентства з гарантій інвестицій, але Україна поки що не приєдналася до неї. Конвенція включає 67 статей та 2 додатки [102, с. 86-103]. Мета Агентства – стимулювати потік інвестицій, насамперед до країн, що розвиваються, доповнюючи діяльність МБРР. За Конвенцією під інвестиції підпадають акціонерна участь (у т.ч. середньо- та довгострокові займи, які надаються власниками акцій зацікавленому підприємству, а також форми прямих капіталовкладень, які визначаються Радою директорів), будь-яке перерахування іноземної валюти, яке проводиться з метою модернізації, розширення або розвитку капіталовкладення тощо. У статті 13 Конвенції визначено коло інвесторів, які підпадають під гарантії. Агентство проводить дослідження, поширює інформацію про можливість капіталовкладень у країнах – членах Сеульської конвенції, що розвиваються, прагне до зняття бар’єрів. До структури Агентства входять Рада управляючих, Рада директорів, президент і персонал для виконання обов’язків. У рамках Сеульської конвенції Агентство співробітничає з ООН та іншими міжурядовими організаціями, які спеціалізуються з цього питання, зокрема МБРР та Міжнародною фінансовою корпорацією. Про великий інтерес ділових кіл до міжнародного інвестиційного права свідчить потужна видавнича діяльність міжнародних центрів з питань інвестицій. Серед найбільш шанованих видань – «Investment Laws of the World» («Інвестиційні закони світу») в 10-ти томах; «Investment Treaties» в 7-ми томах; розвиткові юридичних аспектів міжнародної інвестиційної діяльності присвячене дуже цікаве видання – «Огляд ICSID – Журнал іноземного інвестиційного права» («ICSID Review – Foreign Investment Law Journal»), Він містить коментарі, справи, огляди документів та книжок, виходить двічі на рік. Журнал вважається одним з 20 найкращих у галузі міжнародного права в США. Всі вищезазначені видання готує і видає Міжнародний центр з питань врегулювання інвестиційних спорів, який знаходиться у Вашингтоні. Поки що ці видання недоступні для широкого загалу американських юристів: зокрема, «Збірник інвестиційних договорів» коштує 950 доларів. Вільний рух капіталу в межах Європейського Співтовариства регулюється Римським договором 1957 р. Для міжнародно-правового регулювання інвестиційної діяльності велике значення має Договір європейської енергетичної хартії 1994 р., ратифікований Верховною Радою України 6 лютого 1998 р. Він містить поняття «капіталовкладення», яке позначає «всі види активів, що є власністю інвестора або прямо чи побічно контролюються ним» [161, с. 377-378]. Оскільки одержання енергії неможливе без інвестицій, то цей договір можна вважати ще міжнародним багатостороннім договором про захист інвестицій. Україна приєдналася до нього (ратифіковано Законом № 89/98-ВР від 06.02.98 р.). У межах СНД також укладаються міжнародні договори з питань власності та інвестицій держав – учасниць СНД та їх суб’єктів на території кожної з них. Зокрема, Конвенція про захист прав інвестора, яку було укладено в Москві 28 березня 1997 року, передбачає, що умови здійснення інвестицій, а також правовий режим діяльності інвесторів у зв’язку із здійсненими інвестиціями не можуть бути менш сприятливими, ніж умови здійснення інвестицій і пов’язаний з ними режим діяльності для юридичних і фізичних осіб країни-реципієнта, за винятком вилучень, встановлених законодавством країни-реципієнта. Конвенція визначає правові засади захисту прав інвестора. Ця Конвенція містить визначення поняття «інвестор», а саме: «це держава, юридична або фізична особа, яка здійснює вкладення власних, позичених чи залучених коштів у формі інвестицій» [102, с. 87]. Важливим джерелом міжнародного інвестиційного законодавства є двосторонні договори про сприяння здійсненню та захисту інвестицій або відповідні розділи міжнародних торговельних договорів. Характерним прикладом сучасного інвестиційного договору є Договір між Україною та Сполученими Штатами Америки «Про заохочення та взаємний захист інвестицій» (ратифікований Законом № 226/94-ВР від 21.10.94 р.). У Договорі зазначено, що режим, «що надається Сполученими Штатами Америки по відношенню до інвестицій та пов’язаною з ними діяльністю громадян та компаній України… буде не менш сприятливим, ніж режим, який надаватиметься ними інвестиціям та пов’язаною з ними діяльністю громадян США, що постійно мешкають в інших штатах, на територіях або володіннях СІНА…». Поняття «інвестиції» за цим Договором включає: і) матеріальну та нематеріальну власність, в тому числі такі права, як іпотека, заставне утримання, забезпечення по позиці; іі) компанію, пакет акцій або іншу участь у компанії або участь в активах останньої; ііі) вимогу стосовно грошей або вимогу відносно виконання договору, що мають економічну цінність та пов’язані з інвестицією; ІУ) інтелектуальну власність…; у) будь-яке право, що надається за законом або договором, а також будь-які ліцензії та дозволи згідно з законом; (ст. 1, п. «а»), У ст. 6 п. 2 Договору також міститься положення про те, що у випадку виникнення інвестиційного спору сторони цього спору відшукуватимуть рішення спочатку шляхом консультацій та переговорів, а потім – за процедурою Конвенції 1965 року або в національних судах. Проте у додатку США та Україна залишили за собою право встановлювати або зберігати винятки обмеженого характеру з національного режиму в таких відповідно галузях: «повітряний транспорт, океанське та прибережне судноплавство, банківська діяльність, страхування, урядові субсидії, програми страхування та позик, енергетика, брокерство у митній службі, володіння нерухомим майном, володіння або управління радіомовленням або громадськими радіо- та телестанціями, володіння акціями в Корпорації супутникового зв’язку, послуги у сфері громадського телефонного та телеграфного зв’язку, підводна кабельна служба, використання землі та природних ресурсів, гірничі розробки надр, морські та пов’язані з ними послуги, «первісне дилерство» з цінними паперами уряду Сполучених Штатів Америки» та «підприємства атомного машинобудування; морський транспорт, включаючи океанське та прибережне судноплавство; повітряний транспорт; атомна електроенергетика; приватизація об’єктів освіти, спорту, медицини та науки, які фінансуються за рахунок державного бюджету; підприємства з видобутку солі; підприємства з видобутку та переробки рідкоземельних, уранових та інших радіоактивних елементів; володіння та управління телевізійними та, радіотрансляційними станціями; власність на землю». Таким чином, можна зробити висновок, що країни (в даному випадку – США й Україна) намагаються захистити національну економіку від проникнення іноземного капіталу до стратегічно важливих галузей. Аналогічну угоду «Про сприяння та взаємний захист інвестицій» підписано між Україною та Швейцарською Конфедерацією. Крім того, як показує досвід країн Центральної та Східної Європи, залучення та ефективне використання прямих іноземних інвестицій було і залишається ключовим стабілізуючим фактором економіки, особливо за умови значного дефіциту власних інвестиційних ресурсів [107, с. 34-35]. Що ж до України, то, на думку спеціалістів, тут відсутня чітка і стабільна система правових норм, яка б регулювала діяльність іноземних інвесторів, визначала їхні права та обов’язки, обмежувала свавілля корумпованих чиновників. Напевно, це і є основною причиною того, що прямі іноземні інвестиції у сферу виробництва та виробничу інфраструктуру України, які обіцяють високий прибуток, склали незначну суму [95, с. 316]. Отже, однією з найважливіших проблем, на думку спеціалістів, є проблема регулювання міжнародних інвестицій як для країн усього світу, так і для України, адже на сьогодні немає єдиного міжнародного акта, який би регулював це питання; воно регулюється в основному, як зазначалося вище, положеннями національного законодавства та двосторонніх інвестиційних договорів. За адміністративно-командної економіки СРСР інвестиційні договори укладалися, як правило, на планових засадах, а початок розвитку інститутів інвестування в Україні був покладений на початку 90-х років в період проведення роздержавлення при створені інвестиційних фондів та взаємних фондів інвестиційних компаній. В той час були прийняті закони «Про захист іноземних інвестицій на Україні» від 10 вересня 1991 року № 1540а-XII [35], «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 року № 1560-XII [39], пізніше – Закон України «Про іноземні інвестиції» від 13 березня 1992 року № 2198-XII [40] (на сьогодні чинність), Декрет Кабінету Міністрів України «Про режим іноземного інвестування» від 20 травня 1993 року № 55-93 [60] (на сьогодні дію Декрету скасовано), Закон України «Про Державну програму заохочення іноземних інвестицій в Україні» від 17 грудня 1993 року № 3744-XII [24] (на сьогодні втратив чинність), Закон України «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996 року № 93/96-ВР [61] та низка підзаконних актів. Так, базовий Закон України у інвестиційній сфері – «Про інвестиційну діяльність» – спрямований на забезпечення рівного захисту прав, інтересів і майна суб’єктів інвестиційної діяльності незалежно від форм власності, а також на ефективне інвестування економіки України, розвитку міжнародного економічного співробітництва та інтеграції. У 1994 році був виданий нормативний акт, який регламентував діяльність інститутів спільного інвестування в Україні, – Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, затверджене Указом Президента України від 19 лютого 1994 року № 55/94 [84] (на сьогодні втратило чинність). Положення визначало поняття інвестиційних фондів та інвестиційних компаній, правові та організаційні засади їх створення та діяльності, здійснення державного контролю, а також заходи щодо захисту інтересів їх учасників. В.М. Бутузов зазначав, що Положення містило велику кількість неузгоджень, необґрунтованих приписів, норм, які викликають багато запитань та протиріч. Крім того, Положення в значній мірі було орієнтовано на забезпечення процесу приватизації з використанням приватизаційних майнових сертифікатів, а цей етап закінчився в кінці 90-х років. Положення не захищало належним чином ні інтересів інвесторів, ні інтересів засновників, не давало можливості державі отримати результати, які надає відповідним чином організована індустрія спільного інвестування. Зрозуміло, що все це негативно відбивалось на ефективності діяльності інститутів спільного інвестування. Тому закономірним був висновок про необхідність розробки нового законодавства в галузі регулювання діяльності інститутів спільного інвестування [92, с. 11]. 15 березня 2001 року було прийнято Закон України № 2299-III «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» [41], який в значній частині вмістив світовий досвід організації та регулювання одного із найпоширеніших секторів фінансового небанківського ринку. Згідно ст. 3 цього Закону інститут спільного інвестування (далі – ІСІ) – це корпоративний інвестиційний фонд або пайовий інвестиційний фонд, причому відповідно до ст. 4 цього закону словосполучення «корпоративний інвестиційний фонд», «пайовий інвестиційний фонд» та похідні від них можуть використовуватися лише у назвах відповідних ІСІ, що створені відповідно до цього Закону. Активи ІСІ складаються з грошових коштів, у тому числі в іноземній валюті, на поточних та депозитних рахунках, відкритих у банківських установах, банківських металів, об’єктів нерухомості, цінних паперів, визначених Законом України «Про цінні папери та фондовий ринок» від 23 лютого 2006 року № 3480-ІV [76], цінних паперів іноземних держав та інших іноземних емітентів, корпоративних прав, виражених в інших, ніж цінні папери, формах, а також інших активів, дозволених законодавством України з урахуванням обмежень, установлених Законом України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» безпосередньо для конкретних типів та видів інвестиційних фондів. Зазначені активи формуються (оплачуються) за рахунок коштів спільного інвестування [142, с. 175-176; 143, с. 391-392]. Проте варто зазначити, що недосконалість чинного законодавства створює перепони у становленні та розвитку ІСІ. Якщо пайові інвестиційні фонди не є юридичними особами і всі дії за нього здійснює компанія з управління активами такого фонду, то у діяльності корпоративних інвестиційних фондах існує ряд прогалин та різного роду неузгодженостей між нормами законодавства, що гальмує розвиток цього виду ІСІ, про що неодноразово згадувалось в літературі [126, с. 285; 146, с. 214-216]. Вже в ХІХ ст. були прийняті окремі законодавчі акти, які регулювали окремі напрямки реалізації інвестиційних проектів та спеціальні режими інвестиційної діяльності, зокрема закони України «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на території міста Харкова» від 11 травня 2000 року № 1714-ІІІ [62], «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на території пріоритетного розвитку у Волинській області» від 5 квітня 2001 року № 2354-ІІІ [64], «Про забезпечення реалізації інвестиційних проектів в Туркменистані» від 4 липня 2002 року № 43-ІV [29], «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на території міста Шостки Сумської області» від 18 листопада 2003 року № 1251-IV [63], «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку в Чернігівській області» від 18 листопада 2003 року № 1250-IV [65] та інші. Виконавши завдання щодо акумуляції активів у ході приватизації (приватизація державних підприємств за приватизаційні папери), вказані нормативно-правові акти надалі, при переході до грошових розрахунків на права власності, перестали відповідати новим ринковим умовам. Очевидною стала необхідність створення нової моделі інститутів спільного інвестування на основі Господарського кодексу України від 16 січня 2003 року [3] (далі – ГК України) та Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року [9] (далі – ЦК України). Одним із останніх законів був прийнятий Закон України «Про підготовку та реалізацію інвестиційних проектів за принципом “єдиного вікна”» від 21 жовтня 2010 року № 2623-VI [56]. Цей Закон визначає правові та організаційні засади відносин, пов’язаних з підготовкою та реалізацією інвестиційних проектів за принципом «єдиного вікна». Відповідно до ст. 1 цього Закону інвестиційний проект – це комплекс організаційно-правових, фінансових та інженерно-технічних заходів, що здійснюються суб’єктами інвестиційної діяльності відповідно до планово-розрахункових документів, які містять обґрунтування необхідності здійснення таких заходів; принцип «єдиного вікна» – це спосіб взаємодії уповноваженого органу і суб’єкта інвестиційної діяльності з метою підготовки та видачі пакета документів, який дає право на реалізацію інвестиційного проекту. Але сфера дії цього Закону поширюється лише на центральний орган виконавчої влади у сфері інвестиційної діяльності, уповноважені органи та заявників. Отже, на сьогодні законодавство України, яке регулює інвестиційні відносини, достатньо розгалужена, тому варто визначити сучасне поняття системи інвестиційного законодавства України. Взагалі особливістю поняття категорії «система законодавства» є його використання для позначення певних сукупностей, не завжди однакових за формою і за рівнем юридичної сили нормативно-правових актів, які приймаються різними органами держави, посадовими особами, самоврядувальними організаціями. В одних випадках мають на увазі тільки сукупність законів; в других – закони, укази Президента України і урядові постанови; в третіх – усю діючу в межах країни (держави) сукупність нормативно-правових актів. Під системою законодавства умовно, згідно з термінологією, що склалася в теорії права, мається на увазі уся система чинних, взаємодіючих нормативно-правових актів [105, с. 267]. Конституційний Суд України у справі про тлумачення терміну «законодавство» від 9 липня 1998 року № 12-рп/98 [77] вирішив термін «законодавство», що вживається у ч. 3 ст. 21 Кодексу законів про працю України від 10 грудня 1971 року [6] щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України. Але з таким Рішенням Конституційного Суду України погоджуються не всі науковці. Так, суддя Конституційного Суду України М.Д. Савенко висловив окрему думку щодо цього рішення, яка відповідно до ст. 64 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 року № 422/96-ВР [44] додається до рішення Конституційного Суду України. Суддя вважає, що під терміном «законодавство» необхідно розуміти сукупність лише законів, прийнятих Верховною Радою України [79]. В.М. Сущенко зазначає, що Конституційний Суд України розтлумачив термін «законодавство» тільки стосовно його вживання саме і лише в ч. 3 ст. 21 Кодексу законів про працю України. Внаслідок прийнятого Конституційним Судом України Рішення виникає потреба в офіційному тлумаченні терміну «законодавство» як у кожній статті Кодексу законів про працю України, так і в інших нормативно-правових актах, де він вживається. Таким чином, Конституційний Суд України не дав загального тлумачення поняття «законодавство». То невже з метою встановлення змісту цього поняття необхідно щоразу офіційно тлумачити вказаний термін щодо кожного нормативного акта, в якому він вживається? [147] В літературі також є різні думки щодо термінів «законодавство» та «система законодавства». Практично всі існуючі енциклопедичні, довідкові та словникові видання наводять одразу кілька визначень терміну «законодавство». Наприклад, Ю.С. Шемшученко визначає законодавство в «Юридичній енциклопедії» як систему нормативних актів, якими регулюються суспільні відносини [157, с. 499]. Однак більшість енциклопедичних видань, як і зазначене, підкреслюють багатозначність даного терміну. Серед визначень поняття законодавства в Україні зустрічаються й такі, що не відповідають основним положенням теорії права. Так, наприклад, Гірничий закон України від 6 жовтня 1999 року № 1127-XIV [12] у ст. 1 гірниче законодавство визначає як сукупність правових норм, які регулюють гірничі відносини та встановлюють правила ведення гірничих робіт. Водночас під сукупністю, точніше системою, норм в юридичній науці слід розуміти галузь (підгалузь) права, або окремий правовий інститут [147]. Але, загалом, як бачимо з наведених прикладів, законодавець дотримується широкого підходу до розуміння терміну «законодавство». Такий підхід є дуже поширеним і в галузевих правничих науках. Тому, на наш погляд, варто притримуватися зазначеного Рішення Конституційного Суду України і в трактуванні термінів «інвестиційне законодавство» та «система інвестиційного законодавства». Тобто в систему інвестиційного законодавства повинні включатися закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України і які відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України та ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 року № 1906-ІV [49] є частиною національного законодавства України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України. В систему інвестиційного законодавства не можуть бути включені такі акти як розпорядження Президента України та Кабінету Міністрів України, відомчі та інші акти. Щодо системи саме інвестиційного законодавства, то, зокрема, В.В. Кафарський визначає цю систему як сукупність нормативно-правових актів і норм, що регулюють інвестиційну діяльність, та правовідносини, які формуються на основі цих актів і норм між її суб’єктами [112, с. 8]; О.М. Вінник вказує, що інвестиційне законодавство – це сукупність нормативних актів, що регулюють інвестиційні відносини – щодо безпосереднього здійснення інвестиційної діяльності і щодо керівництва такою діяльністю [97, с. 30-31]. Отже, проаналізувавши як законодавче регулювання, так і погляди вчених на систему інвестиційного законодавства, її можна визначити як сукупність законів України, чинних міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, постанов Верховної Ради України, указів Президента України, декретів і постанов Кабінету Міністрів України, прийнятих в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України, які регулюють інвестиційну діяльність, а також інвестиційні правовідносини, які формуються на основі цих актів і норм між її суб’єктами щодо безпосереднього здійснення інвестиційної діяльності і щодо керівництва цією діяльністю. 1.2. Поняття, правова природа та функції інвестиційних договорів Поряд з існуючою законодавчою базою інвестиційної діяльності, яка формується зі спеціальних нормативно-правових актів та актів загального характеру, регулювання конкретних правовідносин у сфері інвестування здійснюється на основі відповідного договору, що за своєю сутністю і змістом належить до інвестиційних договорів. Значення інвестиційного договору як ефективного засобу правового регулювання на практиці в сучасних умовах суттєво зростає, що обумовлює необхідність вивчення, аналізу та вироблення пропозицій щодо вдосконалення механізму реалізації його виконання [89, с. 138]. Згідно з ч. 1 ст. 9 Закону України «Про інвестиційну діяльність» основним правовим документом, який регулює взаємовідносини між суб’єктами інвестиційної діяльності, є договір (угода). Укладення договорів, вибір партнерів, визначення зобов’язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України, є виключною компетенцією суб’єктів інвестиційної діяльності. Інвестування та фінансування однієї квартири в об’єкті будівництва кількома інвесторами можливе виключно за умови укладення між ними договору в письмовій формі, в якому визначаються частка кожного інвестора та порядок внесення ним відповідної інвестиції. При цьому втручання державних органів та посадових осіб у реалізацію договірних відносин між суб’єктами інвестиційної діяльності зверх своєї компетенції не допускається. Слід зазначити, що в законодавстві України термін «інвестиційний договір» не зустрічається, за виключенням ст.ст. 1, 7, 13, 15 Закону України «Про комплексну реконструкцію кварталів (мікрорайонів) застарілого житлового фонду» від 22 грудня 2006 року № 525-V [43]. Але судова практика вирішення господарських спорів активно оперує цим поняттям. Для прикладу можна назвати постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 16 січня 2012 р. про визнання права власності за інвестиційним договором (справа № 10/93-10) [165], ухвалу господарського суду Одеської області від 11 січня 2011 р. про розірвання на майбутнє інвестиційного договору та визнання права власності на майно (справа № 27-12-23-15-6-30-28-25/96-06-2358) [174], рішення господарського суду м. Києва від 11 січня 2012 р. про розірвання інвестиційного договору (справа № 14/507) [170], ухвалу господарського суд Одеської області від 1 вересня 2011 р. про повернення позовної заяви у справі про розірвання інвестиційного договору (справа № 3/17-2011-1637) [172], рішення господарського суду Миколаївської області від 9 лютого 2012 р. про визнання права власності за інвестиційним договором (справа № 5016/4102/2011(6/215)) [171], ухвалу господарського суду Хмельницької області від 11 січня 2011 р. про визнання недійсним інвестиційного договору (справа № 16/9/1744) [175], рішення господарського суду Львівської області від 11 січня 2011 р. про визнання права власності за інвестиційним договором (справа № 15/221) [169]. В літературі ж поняття інвестиційних договорів трактується з різних позицій. Так, В.В. Кафарський визначає інвестиційний договір як угоду між двома або кількома особами, яка встановлює на певний строк права і обов’язки у відносинах між сторонами щодо вкладання всіх видів майнових та інтелектуальних цінностей в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності для отримання прибутку або досягнення соціально корисного ефекту [113, с. 168]. На думку М. Котова, інвестиційний договір – це договір про надання послуг, який за своєю юридичною природою є або договором доручення, або договором комісії. Вчений вважає, що цей договір укладається у разі, якщо інвестор покладає функції замовника будівництва на іншу особу, яка і набуває правового статусу замовника, а договір, який опосередковує такі відносини, називається інвестиційним [101, с. 333]. На погляд П. Матюшка, інвестиційний договір (контракт) – це угода двох або більше учасників інвестиційної діяльності, змістом якої є взаємні права та обов’язки, спрямовані на реалізацію іноземних інвестицій з метою одержання прибутку або досягнення іншого соціального ефекту [127]. І.В. Курафєєва вказує, що інвестиційний договір – це договір, який опосередковує інвестиційну діяльність, яка, відповідно до Закону, є сукупністю практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій. При цьому автор зазначає, що законодавець не тільки не дав легального визначення інвестиційного договору, але навіть чітко не окреслив кола відносин, які можуть опосередковуватися цим договором [121, с. 194]. На погляд М.О. Вінник, термін «інвестиційний договір» слід використовувати у двох значеннях: широкому і вузькому. В першому (широкому) розумінні цей термін застосовується щодо договорів, які укладаються між інвестором та іншими учасниками інвестиційної діяльності і спрямовані на реалізацію будь-яких видів і форм інвестицій з метою одержання прибутку або досягнення соціального ефекту. У другому (вузькому) розумінні термін «інвестиційний договір» застосовується щодо угод між іноземним інвестором і вітчизняними учасниками інвестиційного процесу щодо вкладення та реалізації іноземних інвестицій. Саме в цьому розумінні зазначений термін використовується у міжнародній комерційній (господарській) практиці [97, с. 172]. Таким чином, можна запропонувати наступне визначення інвестиційного договору – це договір, який укладається між інвестором та іншими учасниками інвестиційної діяльності і спрямований на реалізацію будь-яких видів і форм майнових та інтелектуальних цінностей (інвестицій), що вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності з метою одержання прибутку (доходу) або досягнення соціального ефекту. До особливостей інвестиційного договору можна віднести наступні: 1) передумова укладення договору – наявність інвестиційного проекту; 2) довготривалий характер відносин сторін; 3) обов’язкове здійснення інвестицій у формі вкладення майнових та інтелектуальних цінностей в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності; 4) комерційна заінтересованість або досягнення певного соціального ефекту (за умови здійснення державних інвестицій); 5) цільове використання коштів інвестора; 6) спільна (часткова) власність на вкладене майно і на результат інвестиційної діяльності; 7) за інвестиційним договором цінності у вигляді інвестицій, як правило, вкладаються в об’єкти права, а не надаються суб’єктам права, як за іншими подібними цивільно-правовими договорами [112, с. 9-10]. Інвестиційний договір виконує усі притаманні господарському договору функції, хоча взагалі поняття функції договору неоднозначно визначається в юридичні науці. Так, В.Г.Вердников під функцією договору розумів вияв основних цілей використання договірної форми відносин між організаціями в галузі господарства, вияв головного призначення цього договору [94, с. 83]. Вважаючи наведене визначення неприйнятним з ряду мотивів, О.О.Красавчиков так формулював поняття функції договору: функція договору – це не форма (вираз, вияв тощо), а певний вид дій (впливу) названого юридичного факту на суспільні відносини [118, с. 16]. Мабуть, у функціях договору поєднується і вияв головних цілей, основного призначення договору і його вплив на суспільні відносини, бо без використання цієї форми для конкретних правовідносин не може виявитися головне призначення цієї категорії. Тому можна сказати, що функції господарського договору – це передбачені або санкціоновані законом регулятивні властивості його як юридичного акта, завдяки яким врегульовуються відповідні господарські відносини. Детальну класифікацію загальних функцій договорів взагалі запропонував О.О.Красавчиков. На його думку, договору властиві такі загальні функції: ініціативна, програмно-координаційна, інформаційна, гарантійна та захисна [118, с. 16-20]. На наш погляд, їх можна застосувати до інвестиційного договору. Так, ініціативна функція господарського договору полягає в тому, що як результат погодження волі сторін договір є водночас актом вияву ініціативи і реалізації диспозитивності учасників договору. Програмна-координаційна функція означає, з одного боку, що господарський договір є своєрідною програмою поведінки його учасників один щодо одного, відповідно до економічних інтересів і намірів, а з другого, – засобом координації цієї поведінки сторін на засадах рівності, диспозитивності та ініціативи. Інформаційна функція виявляється в тому, що завдяки чітко сформульованим умовам господарський договір містить певну інформацію щодо наявних прав та обов’язків у сторін, яка в разі спору може бути врахована і юрисдикційним органом для правильної кваліфікації взаємовідносин сторін і прийняття законного та обґрунтованого рішення з цього спору. Гарантійна функція господарського договору зводиться до залучення для стимулювання належного виконання зобов’язань системи забезпечувальних засобів, які також набувають договірної форми (застави, завдатку, гарантії, поруки, неустойки тощо). Нарешті, захисна функція полягає в тому, що завдяки господарському договору включається в дію механізм захисту порушених прав шляхом примусу до виконання обов’язку в натурі, відшкодування збитків, застосування заходів оперативного впливу тощо. Зазначені функції об’єднуються більш загальною – регулятивною функцією господарського договору як правового засобу регулювання правовірної поведінки учасників господарських правовідносин. Специфічними, властивими лише господарському договору, є такі функції: 1) правового забезпечення економічних потреб стосовно тих споживачів, потреби яких централізовано враховуються державою і фінансуються за рахунок державного бюджету. Цю функцію виконує такий особливий господарський договір, як державний контракт; 2) правового засобу реалізації державних замовлень. Державні замовлення – це обов’язкові для виконавців юридичні акти централізованого планування виробництва. У формі держзамовлень плануються: виробництво дефіцитної продукції; заходи щодо розвитку пріоритетних галузей народного господарства; виконання міждержавних економічних угод; експортно-імпортна діяльність; розв’язання соціальних проблем тощо. Державне замовлення реалізується шляхом укладання господарських договорів (державних контрактів) між його виконавцями і споживачами продукції, послуг, замовниками робіт. Інакше кажучи, господарський договір у цьому разі є функціональним правовим засобом реалізації державного замовлення; 3) правового інструмента (засобу) децентралізованого планування господарської діяльності. Детально ця функція врегульована ст. 13 ГК. Вона полягає в тому, що: а) юридичними актами планування діяльності підприємств є їхні плани виробничого і соціального розвитку (затверджуються як локальні правові акти). Плани на перспективу розробляють підприємства, виходячи з попиту на продукцію, роботи, послуги; б) попит визначається двома правовими формами: державним замовленням та господарськими договорами, які підприємства укладають із споживачами та постачальниками матеріально-технічних ресурсів. | |
| Просмотров: 500 | Загрузок: 18 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |