| Главная » Файлы » Магистерские работы » Магистерские работы |
МИРНІ ЗІБРАННЯ ЯК СПОСІБ БЕЗПОСЕРЕДНЬОГО НАРОДОВЛАДДЯ
| [ Скачать с сервера (115.4 Kb) ] | 23.07.2017, 12:05 |
| ВСТУП Актуальність теми дослідження. Реалізація права на мирні зібрання, як тема для наукового дослідження, цікава передусім з огляду на проблемний характер цієї сфери в Україні. З року в рік в Україні зростає кількість судових заборон мирних зібрань, збільшується кількість осіб притягнених до адміністративної відповідальності за наслідками порушення порядку проведення зібрань. Причини таких заборон часто викликають подив. На відміну від більшості європейських держав, Україна досі не ухвалила спеціального закону щодо мирних зібрань. Зважаючи на це, видається цікавим проаналізувати зарубіжне законодавство і європейські стандарти реалізації свободи мирних зібрань та порівняти їх з українською правозастосовною практикою в цій сфері. Наукове значення дослідження полягає в тому, що в ході роботи досліджуються думки науковців, позиції законодавців та судів, з проблемних теоретичних питань щодо мирних зібрань. Зокрема, в роботі аналізується до індивідуальних чи колективних прав належить право на мирні зібрання, досліджуються історичні витоки та характер цього явища. Практичне значення дослідження полягає в тому, що на підставі аналізу законодавства зарубіжних країн та європейських стандартів щодо мирних зібрань виробляються рекомендації до законодавчого регулювання свободи мирних зібрань в Україні. Це стане корисним надбанням для належного правозастосування при виникненні спорів, та сприятиме перетворенню права на свободу мирних зібрань в Україні з декларативного на реальне. Також в ході роботи аналізується підходи та практика Європейського суду з прав людини в сфері мирних зібрань, що є корисним, враховуючи недостатній рівень застосування позицій Європейського суду в українській правозастосовній практиці. Теоретичну основу дослідження становлять наукові положення, що стосуються права людини на свободу мирних зібрань, особливостей його реалізації, які містяться у працях і позиціях громадських діячів та науковців зарубіжних держав та України. Серед них праці і публікації І. Валюшка, С. Головатого, Є. Жовтіса, Ю. Кривицької, Р. Куйбіди, В. Матвєєвої, Е. Мухамєдової, О. Патлайчука, М. Середи, В. Чемериса та інших. Нормативно-правову основу дослідження становлять міжнародні документи та законодавчі акти (а також законопроекти), що стосуються свободи мирних зібрань в Україні та в зарубіжних країнах. До цієї основи включені також акти європейських інституцій, серед яких Керівні принципи ОБСЄ зі свободи мирних зібрань, Сіракузькі принципи тлумачень обмежень та відступів від Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, висновки Європейської комісії за демократію через право (Венеціанської комісії) та інші акти. Також велику роль в дослідженні питання свободи мирних зібрань відіграє практика українських та іноземних судів щодо мирних зібрань та позиції Європейського суду з прав людини. Метою дослідження є аналіз стану реалізації свободи мирних зібрань в Україні і іноземних державах та вироблення практичних рекомендацій щодо покращення можливості реалізації свободи мирних зібрань в Україні. З урахуванням окресленої мети магістерської роботи поставлені наступні завдання: 1) дослідити сутність права на свободу мирних зібрань; 2) дослідити та проаналізувати юридичні та практичні особливості реалізації права на мирні зібрання; 3) дослідити проблемні аспекти у реалізації права на мирні зібрання; 4) проаналізувати та виділити основні міжнародні стандарти у сфері реалізації та забезпечення права на мирні зібрання; 5) дослідити та проаналізувати досвід європейських країн у сфері реалізації та забезпечення права на мирні зібрання; 6) розробити практичні рекомендації та напрямки вдосконалення законодавства про мирні зібрання в Україні. Об’єктом дослідження є суспільні відносини щодо реалізації права на свободу мирних зібрань, які виникають в Україні та зарубіжних країнах Предметом дослідження є аналіз нормативно-правових актів України та інших держав, законопроектів, міжнародно-правових актів в сфері мирних зібрань, практики Європейського суду з прав людини, українських та іноземних судів, правової доктрини, актів органів влади та міжнародних установ. Методологічна основа дослідження тісно пов’язана з поставленою метою та завданнями, що випливають з неї. Методологічною основою дослідження є діалектичний метод наукового пізнання та наукові методи системного, історичного, нормативно-порівняльного, формально-логічного, структурно-функціонального аналізу досліджуваних правових явищ. Крім того, у роботі використано такі методи і прийоми пізнання: формально-логічний, логіко-юридичний, логіко-семантичний, історико-правовий, порівняльно-правовий, статистичний та інші. Теоретичну основу дослідження складають праці вчених в сфері конституційного та адміністративного права, судова практика міжнародних та національних судів, а також аналіз чинного міжнародного та українського законодавства. Структура магістерської роботи визначається її метою, завданнями та предметом і складається зі вступу, трьох розділів, які включають в себе вісім підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Повний обсяг роботи становить 82 (вісімдесят дві) сторінки друкованого комп’ютерного тексту, у тому числі, 13 (тринадцять) сторінок списку використаних джерел, який охоплює 125 (сто двадцять п'ять) найменувань. Розділ 1. Теоретико-правові аспекти формування конституційного права на мирні зібрання 1.1 . Поняття та зміст права на свободу мирних зібрань Право на свободу мирних зібрань знайшло своє відображення в більшості конституцій світу та в численних міжнародно-правових документах, зокрема, в Загальній декларації прав людини [2], Європейській конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [10], Міжнародному пакті про громадянські і політичні права [16] та інших документах. Для того щоб зрозуміти сутність цього права, доцільно вивчити підходи до розуміння понять «зібрання», «мирне зібрання», визначити яким чином «мирні зібрання» можна відмежувати від суміжних понять. Відповідно до великого тлумачного словника української мови за редакцією В.Т. Бусел поняття «зібрання» означає зустріч групи людей, товариства для відпочинку, розваг та іншого [111, c. 458]. Цей же словник визначає термін «мирний» як такий, що виключає насильство [111, c. 668]. Керівні принципи ОБСЄ зі свободи мирних зібрань розуміють поняття «зібрання» як свідому і тимчасову присутність в публічному місці групи осіб з метою вираження спільних інтересів [83]. В українському законодавстві немає легального визначення поняття мирного зібрання. Проте, спроби надати таке визначення можемо знайти в законопроектах, які подавалися до Верховної Ради України щодо врегулювання мирних зібрань. Цікавим, з погляду еволюції визначення поняття «мирні зібрання», є проект Закону № 2450 від 6 травня 2008 року. На різних етапах розгляду законопроекту можна знайти відразу три різних визначення мирних зібрань. В початковому варіанті, автори законопроекту дали визначення поняттю мирний захід як — «вільне, публічне вираження громадянської або політичної позиції осіб, при якому можливе висловлення вимог, прийняття резолюцій, інших звернень з різноманітних питань суспільного життя, на доступному кожному зібранні, що проводиться у формі зборів, мітингу, походу, демонстрації, пікетування або у будь-якому різному поєднанні цих форм за ініціативою фізичних чи юридичних осіб» [23]. В тексті проекту поданого до другого читання пропонувалося визначити мирні зібрання як «публічний захід, що проводиться за ініціативою громадян, закладу, підприємства, установи, організації, спрямований на привернення громадської уваги та/або вираження особистої, громадянської або політичної позиції з будь-яких питань, що не має протиправних цілей та проводиться мирно, без зброї у формі зборів, мітингу, демонстрації, пікетування, походу або у будь-якому іншому поєднанні цих форм чи інших не заборонених законом формах» [22]. В тексті законопроекту поданого до повторного другого читання, мирне зібрання розуміють як «публічний захід, що проводиться в публічному місці мирно, без зброї у формі зборів, мітингу, демонстрації, пікетування, походу або в будь-якому поєднанні цих форм чи в інших не заборонених законом формах для вираження особистої, громадянської або політичної позиції з будь-яких питань» [24]. На мій погляд, саме третє визначення мирних зібрань є найкращим. Так, у першому варіанті автори законопроекту використовують поняття «мирний захід», що є менш усталеним терміном, ніж мирні зібрання. Суттєвим недоліком першого визначення є також те, що в ньому відсутня категорія публічного місця проведення як обов’язкової складової поняття мирних зібрань. Справді, публічне вираження своєї громадянської і політичної позиції кількох людей можливе і в межах власного помешкання, проте навряд чи таке вираження поглядів можна назвати мирним зібранням. Недоліком другого визначення, як на мене, є також вичерпне визначення осіб, які можуть бути ініціаторами мирного зібрання. Більшість спеціальних законів західних країн, що регулюють право на свободу мирних зібрань не містять законодавчого визначення поняття «мирні зібрання». Це пояснюється тим, що традиція надання відповідного визначання притаманна більшою мірою законодавству пострадянських країн та країн колишнього соціалістичного табору. Зокрема, визначення понять «зібрання» та «мирні зібрання» містяться в законах Киргизстану, Російської Федерації, Польщі та Молдови. Закон Киргизстану «Про мирні зібрання» визначає «мирні зібрання» як зібрання, які за своїм характером є ненасильницькими і не збройними [31]. Федеральний Закон Російської Федерації «Про зібрання, мітинги, демонстрації, марші і пікетування» розуміє зібрання як «спільну присутність громадян в спеціально визначеному або пристосованому для цього місці, з метою колективного обговорення яких-небудь суспільно важливих питань» [66]. Відповідно до статті першої Закону «Про зібрання» Польщі, зібранням є «згрупування щонайменше 15 осіб, скликане з метою спільних обговорень або з метою спільного вираження позиції» [35]. Закон Молдови «Про зібрання» встановлює розуміння мирного зібрання як «тимчасового і свідомого знаходження в одному місці групи осіб, з метою вираження певних ідей або поглядів» [32]. Найгіршим з наведених дефініцій є визначення зібрань у законодавстві Російської Федерації. Для ілюстрації всіх хиб такого визначення слід ознайомитися з Законом Санкт-Петербургу «Про зібрання, мітинги, демонстрації, марші і пікетування» від 8 червня 2011 року. Стаття 5-2 Закону передбачає заборону проведення зібрань на Двірцевій площі, Ісакіївській площі, Невському проспекті, на території прилеглій до будівель, що належать органам державної влади Санкт-Петербургу та в багатьох інших місцях [37]. Можливість визначати місця «придатні» для проведення мирних зібрань, влада Санкт-Петербургу отримала саме виходячи з визначення поняття «зібрання» у федеральному законі. Проте, як на мене, такий підхід порушує відразу кілька фундаментальних прав учасників мирних зібрань. По-перше, автоматичній законодавчій забороні мирних зібрань на великій території значно важче пройти перевірку на пропорційність, ніж у випадку судової заборони кожного окремого зібрання. Так, у пункті 97 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Станков і об’єднана організація Македонців Ілінден проти Болгарії» Суд зазначив: «Сутність демократії полягає її в здатності вирішити проблеми шляхом відкритих дискусій. Широке використання превентивних заходів для придушення свободи мирних зібрань і свободи вираження поглядів, за виключенням випадків підбурювання до насильства або відмови від демократичних принципів, якими б шокуючими і незаконними не здавалися владі вимоги демонстрантів, йде на шкоду демократії і навіть ставить її під загрозу» [107]. По-друге, заборона проводити мирні зібрання на території прилеглій до органів влади призводить до вихолощування суті самого права. Практику визначення на законодавчому рівні спеціальних місць, придатних до проведення мирних зібрань, влучно охарактеризував експерт БДІПЛ ОБСЄ з питань свободи мирних зібрань Євген Жовтіс. Так, за словами пана Жовтіса, такі дії свідчать про намір створити «резервації для проведення мирних зібрань» [115]. Цікавою, під кутом зору можливості запозичення елементів визначення до законодавства України, є дефініція польського закону «Про зібрання». На мій погляд, пропозиція вважати мирним зібранням лише зібрання щонайменше 15 осіб має як переваги, так і хиби. Перевагами такого підходу є те, що це дозволяє проводити мирні зібрання з невеликою кількістю учасників без повідомлення (така практика визнається прогресивною відповідно до Керівних принципів ОБСЄ зі свободи мирних зібрань [83, пар. 100-115]). Крім того, доцільно було б дещо видозмінити дефініцію польського Закону, додавши до нього пункт «2» такого змісту: «У випадку, якщо організатори повідомили про проведення заходу кількістю учасників менше 15 осіб, такий захід слід вважати мирним зібранням». Таке формулювання надасть можливість організаторам мирного зібрання з невеликою кількістю учасників, за їх бажанням, отримати від органів влади певні послуги (наприклад у забезпеченні надання медичної допомоги під час мирного зібрання). Недоліком імплементації такого підходу до визначення поняття «мирні зібрання» у законодавстві України є те, що така дефініція може сприйматися як спроба обійти Конституцію України, яка передбачає обов’язкове завчасне повідомлення про проведення мирного зібрання. Щодо визначень мирних зібрань в законах Молдови та Киргизстану то вважаю, що незважаючи на їх лаконічність, загалом вони є прийнятними і такими, що відповідають розумінню мирних зібрань з позицій Європейського суду з прав людини та Керівних принципів ОБСЄ зі свободи мирних зібрань. Таким чином, можна дійти висновку, що в зарубіжних країнах відсутнє єдине загальноприйнятне визначення поняття мирного зібрання на законодавчому рівні. В кожній країні такому визначенню притаманні свої особливості. Розмежування мирних і немирних зібрань має дуже важливе не тільки теоретичне, але й практичне значення. Необхідно пам’ятати, що Конституція України та ключові міжнародні документи у сфері зібрань захищають саме мирні зібрання. Керівні принципи ОБСЄ зі свободи мирних зібрань та рішення Європейського суду з прав людини відображають позицію про те, які зібрання можуть вважатися мирними. Так, відповідно до пункту 1.3 розділу А Керівних принципів ОБСЄ зі свободи мирних зібрань зібрання слід вважати мирним, якщо його організатори мають мирні наміри і зібрання має ненасильницький характер. «Термін «мирні» слід розповсюджувати і на таку поведінку, яка може ображати або дратувати інших осіб чи навіть на таку поведінку, яка тимчасово перешкоджає, ускладнює чи створює незручності третім особам» [83]. Схожу позицію висловив і Європейський суд з прав людини у справі «Станков та об’єднана організація македонців Ілінден проти Болгарії» та у справі «Баранкевич проти Росії». Так, зокрема, в пункті 32 рішення у справі «Баранкевич проти Росії» Європейський суд вказав, що «свобода зібрань захищає також демонстрації, здатні роздратувати або нанести образу особам, які дотримуються протилежних ідей чи вимог» [100]. Водночас, слід розуміти, що відповідно до позицій Європейського суду з прав людини використання насильства невеликою групою осіб під час зібрання не повинно автоматично заперечувати мирний характер зібрання в цілому. Будь-яке зібрання слід вважати мирним, якщо його організатори відкрито заявили про свої мирні наміри, і саме так слід ставитися до даного заходу – за виключенням тих випадків, коли є неспростовні та очевидні докази того, що організатори та учасники мирного зібрання мають намір використовувати, підтримувати і провокувати насильницькі дії [83]. Однак українська судова практика часто йде врозріз з наведеними стандартами. Суди в своїх рішеннях досить часто, особливо у випадку проведення контр-демонстрацій, виходять з презумпції того, що зібрання матимуть немирний характер. Наприклад, Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд в своїй ухвалі вказав, що суд «врахував можливість некоректного висловлювання учасників однієї політичної сили на адресу іншої, небажання кожного окремого індивіда поважати політичні, громадянські погляди свого опонента, що, в свою чергу, може призведе до виникнення суперечки, а з урахуванням кількості учасників, яких планується залучити до участі в акціях, не виключено, що такі дії можуть призвести до непередбачуваних наслідків» [77, c.154]. Такі ж позиції знаходимо у рішеннях адміністративних судів від 3 лютого 2012 року [87], від 2 листопада 2012 року [88] та в інших випадках. На думку Романа Куйбіди, «проведення одночасних заходів в одному й тому ж місці учасниками з протилежними поглядами – це одна з найбільш розповсюджених підстав для заборони мирних зібрань в Україні» [78, c. 55]. Таким чином, можна зробити висновок, що таким, що «не має мирного характеру або втратило його, є зібрання, учасники якого масово умисно застосовують фізичну силу, зброю чи інші небезпечні засоби для заподіяння шкоди життю, здоров’ю або майну інших осіб» [123]. 1.2. Становлення права на свободу мирних зібрань Право на свободу мирних зібрань це природнє право людини і громадянина і саме в цьому контексті слід розглядати історичний розвиток цього права. На думку, С.С. Алєксєєва «природне право – це сукупність вимог, за своєю вихідною основою безпосередньо, без якої-небудь прямої людської участі породжених самим натуральним життям суспільства, «природою» людського буття, об’єктивними умовами життєдіяльності, природним ходом речей» [76, c. 93]. Альберт Дайсі, порівнюючи положення тогочасної Конституції Бельгії з англійським принципом верховенства права, аналізував такі права, як: право на особисту свободу, право на свободу думки, право на свободу вираження поглядів і переконань, право на свободу зібрань тощо. З позицій Дайсі, статутне право Англії і бельгійська писана Конституція є актами позитивного права, які фіксують властиві людині природні права, а не надають їй ці права. Таким чином, право на свободу зібрань так само як і інші суміжні права, в розумінні Дайсі, слід розглядати саме як природне право людини і громадянина [68, c. 1517-1518]. Природній характер прав людини випливає із рішень Європейського суду з прав людини. Так, Європейський суд вказав, що «У зв’язку з природнім характером свободи зібрань і її тісним зв’язком з демократією, необхідні переконливі та безспірні причини для виправдання втручання в це право» [98]. Е. Мухамєдова пов’язує виникнення права на мирні зібрання у вигляді окремих його правомочностей з процесом становлення традиційно ліберальних цінностей, що отримали потужний позитивний імпульс завдяки європейським буржуазним революціям 18-19 ст. [75, c. 52]. На мій погляд, з такою позицією Е. Мухамєдової погодитися складно. Як на мене, право на мирні зібрання, як природнє право людини і громадянина, виникло в момент становлення людини як соціальної істоти. Адже зібрання жителів певного міста (місцевості) для вираження своєї позиції з політичних, економічних тощо питань відомі нам ще з часів давньої Греції та Риму і навіть з більш ранніх часів. Таким чином, з кінцем XVIII – початком XIX століття, ми можемо пов’язувати лише виникнення актів позитивного права, що певним чином регулюють реалізацію права на мирні зібрання. Більшість авторів пов’язують виникнення актів позитивного права, які фіксують право на зібрання на теренах України з початком XX століття. Так, Е. Мухамєдова виводить нормативне закріплення права на мирне зібрання з статті 17 Конституції УНР. Відповідно до норм статті, громадянин УНР і «ніхто інший на її території не може бути обмежений у правах слова, друку, сумління, організації, страйку, оскільки він не переступає при тому постанов карного права». На думку Е. Мухамєдової, незважаючи на те, що в згаданій статті право на зібрання прямо не згадується, його слід виводити шляхом широкого тлумачення права на організацію [75, c. 53]. В той же час, на думку Денісової М.М. в актах конституційного законодавства України періоду 1917-1921 р. «праву на мирні зібрання приділялася недостатня увага, що не сприяло утворенню відповідних національних правових інститутів та механізмів» [69]. В радянський період, право на мирні зібрання отримало нормативне закріплення в Конституціях 1919 [12], 1929 [13], 1937 [14] та 1978 [15] років. Зокрема, стаття 48 Конституції УРСР 1978 року визнавала це право за трудящими та їх організаціями. Проте, незважаючи на визнання цього права Конституціями УРСР, можна погодитися з позицією Денісової М.М. про фіктивність права на мирні зібрання а Радянському союзі [69]. Реальну можливість реалізувати право на мирні зібрання в обмеженому вигляді, як на мене, слід пов’язувати з прийняттям Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» від 28 липня 1988 року. Нормами Указу передбачалася можливість проводити мирні зібрання за умови попереднього повідомлення про їх проведення, не менше як за 10 днів до «намічуваної дати» проведення. Пункт 3 Указу уповноважував відповідний виконавчий комітет Ради народних депутатів розглядати заяву про проведення заходу і повідомляти організаторам мирного зібрання про прийняте рішення не пізніш як за п’ять днів до часу проведення заходу, зазначеного в заяві [20]. Цікаво, що Указ 1988 р. українські суди продовжують застосовувати і дотепер, хоча практика його застосування є неоднозначною. Наприклад, Київський апеляційний адміністративний суд в Ухвалі від 24 січня 2013 року, вказав на чинність Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР». На думку суду, «Згідно з вимогами Постанови Верховної Ради України від 12 вересня 1991 року № 1545-XII «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР» залишаються чинними нормативно-правові акти СРСР, які застосовуються у порядку правонаступництва, зокрема Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 року № 9306-XI «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» [97]. Протилежна позиція висловлена у постанові Рівненського окружного адміністративного суду від 16 квітня 2013 року. Так, розглядаючи можливість застосування Указу, суд вказав що: «Норми Указу Президії Верховної Ради Союзу Радянських Соціалістичних Республік «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» від 28.07.1988 року №9306-XI встановлюють дозвільний (реєстраційний) порядок проведення мирних зібрань та надають право органам влади та місцевого самоврядування заборонити їх проведення, у той час як норми Конституції України передбачають повідомний порядок проведення зібрань (шляхом сповіщення органів влади) та надають повноваження заборонити проведення мирного зібрання тільки суду. Оскільки норми вказаного Указу Президії Верховної Ради Союзу Радянських Соціалістичних Республік суперечать нормам Конституції України, норми останньої підлягають переважному застосуванню» [89]. Наступний етап розвитку нормативного закріплення права на мирні зібрання в Україні, безумовно слід пов’язувати з прийняттям Конституції України. Стаття 39 Конституції України передбачила право громадян «збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку - з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей» [1]. Важливим є також рішення Конституційного Суду України у справі щодо завчасного сповіщення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій від 19 квітня 2001 року. Конституційний Суд України дійшов висновку, що «визначення строків завчасного сповіщення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування з урахуванням особливостей мирних зібрань, їх форм, масовості, місця і часу проведення тощо є предметом законодавчого регулювання» [94]. Після згаданого рішення Конституційного Суду України, попри неодноразові спроби, Верховна Рада України так і не ухвалила спеціальний закон у сфері мирних зібрань, що відповідав би європейським стандартам. Можливо, стимулом до ухвалення такого закону служитиме рішення Європейського суду з прав людини у справі «Веренцов проти України», який вказав на прогалини в українському законодавстві в сфері мирних зібрань [108]. Також, слід погодитися з позицією І. Валюшка щодо того, що «закон про свободу мирних зібрань має бути розроблений в процесі діалогу влади і громадських організацій» [67, c. 52]. Франція. Перші спроби нормативного закріплення права на мирні зібрання в законодавстві Франції припадають на період Великої французької революції. За твердженням В.Ф. Матвєєва, «в період абсолютної монархії у Франції діяв принцип les affaires publiques sont les affaires du roi (справи публічні є справами корони), і звичайний смертний мав триматися подалі від цієї небезпечної і забороненої галузі». В період Революції, був прийнятий один з найвизначніших актів в історії Франції – Декларація прав людини і громадянина 1789 р. Хоча Декларація і не передбачала прямого закріплення права на свободу зібрань, однак таке право можна вивести з статті 11, яка передбачала право вільного вираження своїх думок і переконань [74]. Французькому праву цього періоду відомі також і акти, які обмежували право на свободу зібрань для певних категорій населення. Зокрема, Закон «Про зборища» від 14 червня 1791 року позбавляв робітників права зібрань для відстоювання своїх економічних інтересів [74]. Розвиток права на свободу зібрань на початку 19 століття у Франції характеризувався регулюванням цього права в основному декретами органів місцевої влади. Нове регулювання свободи зібрань на загальнодержавному рівні слід пов’язувати з Законом «Про бунтівні зібрання» від 7 червня 1881 року. Відповідно до положень цього Закону, розрізнялися зібрання збройні та мирні. Збройні зібрання підлягали безумовній забороні і мали розганятися силою [74]. Необхідно також згадати спеціальний акт, який нормативно закріплював право на свободу зібрань у Франції від 30 липня 1881 року, що зберігає чинність і сьогодні. Так, стаття 1 Закону «Про свободу зібрань» передбачає, що публічні зібрання є вільними, і можуть проходити без отримання попереднього дозволу [39]. Німеччина. Свобода мирних зібрань на території Німеччини вперше була законодавчо визнана 1848 року. Відповідно до статті 8 Основних прав (Grundrechten) німці мали право збиратися мирно і без зброї, без необхідності отримання для цього якого-небудь дозволу. Народні зібрання під відкритим небом могли бути заборонені в тому випадку, якщо публічному порядку і спокою загрожує небезпека [70]. До 1908 року, нормативне закріплення права на свободу зібрань на території Німеччини здійснювалося на місцевому рівні. Однак, не дивлячись на факт регулювання права на зібрання місцевим законодавством, відмінності між його регулюванням в різних німецьких державах були незначними. «Метою регулювання права зібрань і союзів в Пруссії, Баварії, Саксонії і в цілому ряді менших держав завжди було прагнення якомога повнішого забезпечення державного порядку і громадського спокою, попри те, що для досягнення цієї мети доводилося приносити в жертву інтереси особистої свободи і прав громадян» [74]. Єдиний спеціальний імперський закон, який регулював право на зібрання в Німеччині був прийнятий 19 квітня 1908 року. За твердженням В.Ф. Матвєєва, оцінка закону 1908 року не може бути однозначною. Так, в законі містилися норми, які безумовно звужували свободу зібрань, зокрема норми про мову зібрань та про обмеження для неповнолітніх. Водночас, окремі положення закону значно розширювали можливість реалізації права на зібрання в Німеччині. Передусім йдеться про норми, які звужували повноваження місцевих адміністрацій, розширювали можливості для оскарження рішень таких адміністрацій, і звужували саму сферу нагляду адміністрацій за зібраннями [74]. Досить демократичне регулювання права на свободу мирних зібрань у Німеччині забезпечила Веймарська Конституція від 31 липня 1919 року. Стаття 123 Конституції гарантувала усім німцям право збиратися мирно, не подаючи при цьому ніякої попередньої заяви і не отримуючи ніякого попереднього дозволу. Необхідність попереднього повідомлення могла бути встановлена окремим законом для зібрань на відкритому повітрі [55]. В післявоєнний період, право на свободу мирних зібрань знайшло своє відображення в статті 8 Конституції 1949 року [56] та в Законі «Про зібрання, демонстрації і марші» від 24 липня 1953 року [34]. Незважаючи на загалом демократичний характер Закону 1953 року, в ньому все ж таки містилися положення, які суттєво обмежували право на свободу мирних зібрань. Зокрема, Закон забороняв мирні зібрання біля будівель Парламенту та Конституційного суду. Наразі, спеціальним актом, який регулює право на свободу мирних зібрань в Німеччині є Закон «Про зібрання» від 26 липня 1978 року [33]. Великобританія. За твердженням Джорджа П. Сміта II, право на зібрання в Англії, з історичної точки зору, завжди було тісно пов’язане з правом на свободу слова і правом на петицію. Ставлення англійського законодавця до свободи зібрань добре сформулював Дайсі: «Нема ніякого спеціального закону, який дозволяє А, В і С зійтися на відкритому повітрі або в іншому місці з законними цілями. Але право А іти туди, куди він захоче, і говорити В все, що він захоче, якщо в його словах не буде закликів до заколоту, право B робити теж саме по відношенню до А і існування тих самих прав у С, D, E, F і так далі, призводить до того, що A, B, C, D, E і тисяча і десять тисяч інших осіб можуть зійтися в якому-небудь місці, де кожен з них має право бути законним чином і з законною метою» [81]. Отже, виходячи з англійської правової доктрини право на мирні зібрання не потребує якогось спеціального визнання, воно виводиться з природніх прав людини. На сьогодні, така позиція зазнала змін і певне регулювання права мирних зібрань на території Великобританії все ж існує. Норми, які впливають на право проведення мирних зібрань знаходимо в Акті «Про публічний порядок» 1986 року» [28]. Зокрема, Акт «Про публічний порядок» встановлює досить жорстку процедуру проведення мирних зібрань у формі маршів. Відповідно до норм Акту, попереднє повідомлення про проведення маршу має бути подане не менше як за 6 днів до його початку [80]. Сполучені Штати Америки. Актом позитивного права, який фіксує право на свободу зібрань в Сполучених Штатах Америки є перша поправка до Конституції Сполучених Штатів Америки (1791 р.). Відповідно до тексту поправки, «Конгрес не має права видавати закони щодо впровадження будь-якої релігії чи заборони вільно сповідувати її, а також не має права видавати закони, що обмежують свободу слова, друку і права народу мирно збиратися і звертатися до уряду з проханням усунути якусь кривду» [60]. Встановлення більш спеціальних вимог до проведення мирних зібрань в США належить до компетенції штатів [121]. Таким чином, можна зробити висновок, що право США також розглядає право на мирні зібрання, як природне право людини і громадянина, і зобов’язує Конгрес США не видавати закони, що обмежують громадян у реалізації цього права. 1.3. Механізм реалізації конституційного права на мирні зібрання Слід констатувати, що чинне законодавство з питань організації і проведення мирних заходів є недосконалим. Як показав аналіз судової практики, спірні правовідносини регулюються приписами ст. 39 Конституції України, ст. 38 Закону України «Про місцеве самоврядування», Закону України «Про основи національної безпеки України», нормами ст. 11 Конвенції про захист прав людини і основних свобод, Указом Президії ВР СРСР від 28.07.1988 рокy № 9306-XI «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР», який є чинним відповідно до постанови ВР України «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР», а також рішенням Конституційного Суду України від 19.04.2001 року № 4-рп/2001 (справа № 1-30/2001). Так, реалізація права на мирні зібрання в Україні регулюється актами національного та міжнародного законодавства. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, ратифікована Верховною Радою України згідно із Законом України від 17.07.1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», гарантує кожній особі, серед інших прав і свобод, право на свободу зібрань та об’єднання. Зокрема, ч.1 ст. 11 Конвенції передбачено право кожного на свободу мирних зібрань і свободу об'єднання з іншими особами, включаючи право створювати профспілки та вступати до них для захисту своїх інтересів. Ст. 21 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ратифікованого ще Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19.10.1973 року № 2148-VIII, також визнається право на мирні збори. Зазначена стаття визначає, що користування цим правом не підлягає ніяким обмеженням, крім тих, які накладаються відповідно до закону і які є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах державної чи суспільної безпеки, громадського порядку, охорони здоров'я і моральності населення або захисту прав та свобод інших осіб. Мирні зібрання можна розтлумачити як масові заходи громадян, відкриті й доступні кожному, хто бажає взяти у них участь. Мирні заходи найчастіше проводяться з метою вираження ставлення тих чи інших груп, об'єднань громадян до суспільних явищ та проблем, привернення уваги органів влади до них та є однією із форм безпосередньої демократії. Основною рисою мирних зібрань є мирний характер їх проведення. За характером, метою, місцем проведення розрізняють різні форми мирних зібрань. Так, ст. 39 Конституції України визначає мирні заходи як збори, мітинги, походи і демонстрації. Необхідно зазначити, що цей перелік не є вичерпним. Кодекс адміністративного судочинства України (ст. 182) (далі - КАСУ) визначає мирні зібрання як збори, мітинги, походи, демонстрації тощо, тобто передбачає можливість прояву мирних зібрань в інших формах [9]. До мирних можна віднести також релігійні зібрання, які проводяться релігійними організаціями відповідно до ст. 21 Закону України від 23.04.1991 року № 987-XII «Про свободу совісті та релігійні організації». Такими зібраннями можуть бути публічні богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії [7]. Щодо визначення форм та видів мирних зібрань у національному законодавстві, то необхідно зазначити, що залежно від поставленої мети та методів проведення масові заходи громадян розподілено на кілька категорій Статутом патрульно-постової служби міліції України, затвердженим наказом Міністерства внутрішніх справ України від 28.07.1994 року № 404. Так, відповідно до п.п. 332 - 336 п. 4 розділу XV цього Статуту [18]: - збори - це спільна, спеціально організована невелика присутність громадян у громадському або іншому місці, викликана необхідністю обговорення різних політичних, соціальних, економічних, культурних та інших проблем; - мітинг - масові збори з питань злободенних, переважно політичних питань, які проводяться, як правило, на вулицях, майданах, стадіонах, парках. Неодмінні атрибути мітингу - масова аудиторія, промовці, лозунги, прапори, заклики (усні, друковані, письмові); - демонстрація - масове находження громадян з приводу висловлення будь-яких громадсько-політичних настроїв, в тому числі з питань протесту або незгоди будь з чим. (Цей захід може проявлятися також у проступку однієї особи, здійсненні нею вчинку з метою підкреслення свого відношення до будь-якої події чи посадової особи тощо); - вуличний похід проводиться з тією ж метою, що і демонстрація, мітинг, однак відрізняється меншою динамікою, відсутністю мітингово-демонстраційної атрибутики; - пікетування - форма демонстрації, під час якої виставляються представники будь-де, наприклад, перед будинками об'єднань, підприємств з метою висловлення протесту проти чого-небудь, для забезпечення охорони на місці проведення страйку або демонстрації. Під пікетуванням як формою безпосередньої демократії необхідно розуміти публічне вираження колективної або індивідуальної думки (демонстрація підтримки, солідарності, протесту проти чого-небудь) шляхом розташування громадян біля певного об'єкта. Під час пікетування можуть використовуватися плакати, транспаранти, інші засоби наочної агітації. Водночас невідповідність змісту зібрання будь-якому з наведених визначень не може бути перешкодою для його проведення за умови мирних характеру та мети такого зібрання. Ч.2 ст. 11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що здійснення прав на свободу зібрань та об'єднання не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції чи адміністративних органів держави. Висновки до Розділу 1 Проаналізувавши викладене, можна зробити висновок, що право на мирні зібрання є природним правом людини і являється безпосередньою формою здійснення народовладдя. В порівнянні із західноєвропейською моделлю демократії, в Україні, що знаходиться лише на початкових етапах державотворення, право на мирні зібрання є відносно новим правовим явищем. За радянських часів у системі позитивного права і тотального контролю суспільно-політичних та соціально-економічних процесів у державі жодного права на мирні зібрання існувати не могло, оскільки апріорі політика єдиної правлячої партії вважалася завжди правильною і завжди такою, що покриває інтереси 100% населення. З іншого боку – це є навіть позитивним моментом для України, адже наша держава тепер має змогу узагальнити практику західних сусідів і на її основі сформувати власну модель реалізації права на мирні зібрання, урахувавши всі переваги і недоліки. | |
| Просмотров: 575 | Загрузок: 24 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |