| Главная » Файлы » Магистерские работы » Магистерские работы |
Особливості кримінального провадження щодо застосування примусових заходів виховного характеру
| [ Скачать с сервера (112.4 Kb) ] | 31.05.2017, 14:47 |
| Особливості кримінального провадження щодо застосування примусових заходів виховного характеру Вступ…………………………..………………………………………………..3 Розділ 1. Правова природа примусових заходів виховного характеру. 1. Історико – правовий аспект застосування примусових заходів виховного характеру…………………………………………………….5 2. Поняття примусових заходів виховного характеру…………………………………………………….………….16 3. Юридичне значення і функції застосування примусових заходів виховного характеру…………………………………………………...28 Розділ 2. Кримінальне провадження щодо застосування примусових заходів виховного характеру. 1. Підстави для застосування примусових заходів виховного характеру………………………………………………………………..32 2. Порядок кримінального провадження щодо застосування примусових заходів виховного характеру……………………………47 3. Участь прокурора у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів виховного характеру ……………………….......61 Розділ 3. Проблеми правового регулювання застосування примусових заходів виховного характеру. 1. Проблеми правового регулювання застосування примусових заходів виховного характеру…………………………………………………...66 2. Шляхи вдосконалення законодавства щодо застосування примусових заходів виховного характеру………………………………………….73 Висновки………………………………………………………………………79 Список використаних джерел………………………………………………..87 ВСТУП В Україні спостерігається високий рівень злочинності неповнолітніх. Крім того, спостерігаються загрозливі тенденції у її структурі, що вимагає нових підходів до протидії. Видається, що зазначену проблему слід вирішувати як на загальносоціальному рівні, так і шляхом вдосконалення провадження у справах про кримінальні правопорушення, суспільно небезпечні діяння, вчинені неповнолітніми. У державі назріла необхідність формування ювенальної юстиції зі специфічними підходами до вирішення питання про кримінальну відповідальність неповнолітніх, з забезпеченням всебічного захисту прав та законних інтересів неповнолітніх у кримінальному судочинстві, про що наголошується і в концепції Загальнодержавної програми «Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини на 2006 – 2016 роки». Суттєвий внесок у вирішення теоретичних і практичних проблем, пов’язаних із запропонованою темою, зробили у своїх працях В.І. Арькова, А.С. Барабаш, Ю.В. Баулін, Г.Б. Віттенберг, Л. Герасимчук, А.Є. Голубов, Н.І. Гуковська, П.М. Давидов, А.Я. Дубинський, М.О. Карпенко, О.О. Левендаренко, В.Т. Маляренко, А.А. Музика, Л.І. Нека, Ю.Б. Некрасов, В.В. Ніколюк, Є.В. Ремізова, В.Я. Рибальська, Н.К. Семерньова, З.Д. Смітієнко, Я.І. Соловій, С.М. Стахівський, В. Ягодинський, А.Є. Якубов та інші автори. Головна мета роботи полягає у комплексному теоретичному дослідженні провадження у справах про застосування примусових заходів виховного характеру, формування пропозицій по вдосконаленню законодавства України та його гармонізації з міжнародними правовими документами. Досягнення цієї мети передбачає вирішення таких завдань: 1) з’ясувати сутність інституту застосування примусових заходів виховного характеру, тенденції його розвитку, правову природу провадження у справах про застосування примусових заходів виховного характеру; 2) з’ясувати сутність підстав, умов для прийняття рішення про застосування примусових заходів виховного характеру; 3) вирішити теоретичні і практичні проблеми, що стосуються провадження у справах про застосування примусових заходів виховного характеру у окремих категоріях справ, на різних стадіях процесу; Об’єктом дослідження є суспільні відносини, пов’язані з застосуванням примусових заходів виховного характеру. Предмет дослідження становлять норми вітчизняного та зарубіжного законодавства, що регулюють провадження у справах про застосування примусових заходів виховного характеру у різних категоріях справ на різних стадіях кримінального процесу, норми міжнародно-правових актів, практика провадження у цій категорії справ, теоретичні дослідження, що проводилися з цієї тематики. Для досягнення поставленої мети було використано діалектичний метод, методи аналізу, синтезу, дедукції, індукції, аналогії, історико-правовий метод, порівняльно-правовий методи, метод статистичного аналізу. Розділ 1. Правова природа примусових заходів виховного характеру 1. Історико – правовий аспект застосування примусових заходів виховного характеру Історія становлення того чи іншого інституту права дозволяє краще зрозуміти його сутність, тенденції розвитку та призначення. Тому задля дослідження розглядуваного інституту звернемось до аналізу кримінального законодавства про кримінальну відповідальність неповнолітніх. Так, у XV – XVIII століття питаннями запобігання негативній поведінці неповнолітніх займався державний інститут призріння [1, с. 8]. Перші згадки про інститут застосування примусових заходів виховного характеру сягають корінням у XVII – XVIII століття. Прототипом виправних закладів були «змішані» заклади для малолітніх («порочних, непорочних, злочинних») за зразком сирітських будинків у Голландії, Німеччині, куди поміщали як дітей безпритульних, так і правопорушників. Ці заклади у XVII ст. почали змінювати на суто виховні заклади для неповнолітніх, які не вчиняли злочинів [2, с. 239]. Дослідники зазначають, що певний вплив на Україну в другій половині ХVІІ століття мав перший в історії Росії систематизований закон – «Соборное уложение» 1649 року, що визначав коло питань, які стосувалися кримінального і цивільного судочинства [3, с.32]. Цей нормативно-правовий акт містив певні положення, що стосувалися участі неповнолітніх осіб у судочинстві. Зокрема, стаття 1 глави ХVІ передбачала, що особи віком до двадцяти років в суді не допускалися до цілування хреста [4, с.159]. В Зібранні Малоросійських прав 1807 року містилися лише норми матеріального права, що стосувалися кримінальної відповідальності неповнолітніх (§§ 78, 79), і були відсутні норми, що визначали статус неповнолітніх у кримінальному процесі. У §79 цього правового акту містилася норма про відповідальність шляхтича віком до шістнадцяти років, який обвинувачувався у крадіжці. Зокрема, він повинен був відшкодувати заподіяну шкоду або до нього могло бути застосоване «віддання на вислугу» для відшкодування заподіяних збитків [5, с. 128]. У процесі запровадження єдиної правової системи на усій території Російської імперії, до складу якої на той час входила більшість українських земель, на території України в 1840-1842 роках було поширено загальноімперське цивільне та кримінальне законодавство. Основними джерелами кримінального права в Україні стали 15-й том Зводу законів (1832 рік) та введене у дію з 1846 року Уложення про покарання кримінальне та виправне [6, с. 270, 271]. У статті 138 тому ХV Зводу законів 1842 року зазначалося, що малолітніх віком до десяти років, які вчинили суспільно небезпечні діяння, без втручання суду віддавали батькам чи родичам для перевиховання. Особи віком від десяти до чотирнадцяти років, якщо було встановлено, що вони діяли «з розумінням», тобто усвідомлювали суспільну небезпеку своїх дій, підлягали загальним покаранням, за винятком каторжних робіт та деяких інших. Коли ж було встановлено, що вони діяли «без розуміння», їх віддавали батькам чи родичам [7, с.27, 28]. Відповідно до статті 137 Уложення про покарання кримінальне та виправне 1846 року неповнолітніх віком від десяти до сімнадцяти років, якщо було встановлено, що вони діяли «без розуміння», віддавали батькам чи родичам під відповідальний нагляд. Коли ж у законі за вчинений злочин було передбачено покарання не нижче тюремного ув’язнення, таких осіб слід було направляти у виховно-виправні установи. Якщо такі установи були відсутні, неповнолітніх могли направити до спеціально пристосованих приміщень при тюрмах чи арештних будинках або направляли в монастирі [7, с.32-36]. У статті 143 цього Уложення зазначалося, що діти у віці від семи до десяти років, які ще не мали належного розуміння про свої обов’язки, не піддавалися визначеному в законах покаранню, а віддавалися батькам або «благонадійним родичам для суворого за ними нагляду, виправлення і наставництва, в тому числі і через духовника їх чи іншого священнослужителя» [8, с. 202]. У 1864 році в Російській імперії відбулася судова реформа. 20 листопада 1864 року було затверджено проекти чотирьох судових статутів, серед яких «Статут кримінального судочинства», «Статут про покарання, які накладали мирові судді». З виданням Статуту про покарання, які накладали мирові судді, в 1864 р. в Російській імперії з’явилися законодавчі положення про виправні притулки для малолітніх. Зокрема, у статті 5 цього Статуту зазначалося, що в тих місцях, де встановлено виправні притулки, неповнолітні від десяти до сімнадцяти років замість ув’язнення в тюрми поміщаються у ці притулки до виправлення, але не більше ніж до досягнення ними вісімнадцятирічного віку [7, с. 175]. На підставі цього було створено притулки ремісничі, землеробські, змішані. Н.С. Таганцев у зв’язку з цим, зокрема, зазначав, що загальне число таких притулків було незначним, а кількість малолітніх, яких туди поміщали, порівняно з загальною кількістю засуджених неповнолітніх була мізерною: до 1 січня 1898 року у всіх закладах було лише 1414 учнів [9, с. 167]. У статті 11 цього Статуту зазначалося також, що неповнолітніх, які не досягли чотирнадцяти років, суддя міг, «не піддаючи покаранням, відіслати до батьків, опікунів або родичів для наступного виправлення» [7, с. 178]. У Статуті кримінального судочинства містилися окремі положення, що стосувалися правового статусу неповнолітніх осіб у кримінальному судочинстві. Зокрема, у статті 413 цього Статуту зазначалося, що у випадку, коли вік обвинуваченого міг мати вплив на інкримінування йому вчиненого у вину або на визначення йому покарання, то показання його про вік перевірялися довідкою з метричних книг, а за відсутності таких – з «ревізійних сказок» або інших документів. У випадку неможливості отримання таких документів вік обвинуваченого визначався через судового лікаря. Згідно з приміткою до статті 421 Статуту, обвинувачені віком від десяти до сімнадцяти років, які підлягали триманню під вартою, могли бути поміщені у виправні притулки і колонії для неповнолітніх злочинців [7, с.250-251]. Відповідно до статті 861, за неповнолітніх і загалом осіб, позбавлених можливості користуватися своїми правами, відзиви (скарги на судові рішення у вищестоящі судові інстанції) могли подавати їхні батьки, подружжя, опікуни або ті, у кого вони перебували на вихованні [7, с.274]. У Законі «Про малолітніх і неповнолітніх злочинців» від 2 червня 1897 року було врегульовано ряд питань, що стосувалися провадження у справах про злочини неповнолітніх. Зокрема, було врегульовано питання участі законних представників під час провадження у справах про злочини неповнолітніх; встановлено нові запобіжні заходи, а саме, відповідальний нагляд, ув’язнення у відділеннях при виправних колоніях; виділення в окреме провадження справ за участю неповнолітніх; порядок здійснення провадження «про розуміння» (встановлення ступеня розумового і морального розвитку обвинуваченого); було передбачено обов’язкову участь захисника [10]. Водночас зазначений закон зберіг для підлітків покарання у вигляді ув’язнення в тюрму, хоча і в спеціальних для них приміщеннях, каторгу і поселення (для неповнолітніх у віці від 17 років до 21 року). Дослідники зазначають, що цей закон був явно реакційним - так його оцінювали прогресивні російські юристи [11, с.55, 56]. Відповідно до статті 41 Кримінального Уложення 1903 року, не ставилося у вину злочинне діяння, вчинене неповнолітнім у віці від десяти до сімнадцяти років, який не міг розуміти «властивості і значення вчиненого ним і керувати своїм вчинком». Такі неповнолітні могли бути передані під відповідальний нагляд батькам або особам, на піклуванні яких вони перебували, або іншим благонадійним особам, які дали на це свою згоду, а у випадку вчинення тяжких злочинів вони могли бути поміщені у виховно-виправні заклади. Відповідно до цієї ж статті Кримінального Уложення, неповнолітні жіночої статі, у разі неможливості помістити їх у виховно-виправні заклади, могли бути поміщені в жіночі монастирі їх віросповідання, якщо за правилами, встановленими в цих монастирях, проживання в них сторонніх осіб не було заборонене [12, с.9]. Відповідно до пункту другого статті 55 цього Уложення неповнолітні віком від десяти до сімнадцяти років, яким вчинений злочин ставився у вину, підлягали: неповнолітній від десяти до чотирнадцяти років, замість смертної кари, каторги, заслання на поселення або ув’язнення у виправний будинок, фортецю або тюрму, - поміщенню у виховно-виправний заклад; до неповнолітнього віком від десяти до сімнадцяти років замість арешту або грошової пені застосовувалося попередження («внушение») суду. Згідно цієї статті неповнолітні, визнані винуватими у вчиненні злочинних діянь менш небезпечних, ніж ті, за які застосовувалися зазначені види покарань, могли бути передані під відповідальний нагляд батькам або особам, на піклуванні яких вони перебували, або «іншим благонадійним особам», які дали на це згоду [12, с.9]. Починаючи з 1910 року, в Російській імперії почали створюватися суди у справах неповнолітніх. Перший суд у справах неповнолітніх в Росії було створено у Санкт-Петербурзі в 1910 році. Його діяльність характеризувалась тим, що розгляд справ стосовно неповнолітніх здійснювався одноособово мировим суддею; судді обиралися населенням судового округу; фахова підготовка судді передбачала знання дитячої психології (перевага надавалася лікарям і педагогам); конфіденційністю судового розгляду; відсутністю формального обвинувального акту; спрощеним судочинством; рішення судів у справах неповнолітніх можна було оскаржити в особливому відділенні з’їзду мирових суддів. У 1917 році суди у справах неповнолітніх діяли в Москві, Харкові, Києві, Одесі, Ризі, Томську, Саратові [13, с.774]. Найбільш поширеними заходами впливу, що застосовувалися судами, були передача неповнолітніх під нагляд і поміщення у виправно-виховну установу. Причому перевага надавалася першому з цих заходів. На службі в суді у справах неповнолітніх перебували піклувальники, які здійснювали нагляд за неповнолітніми [14, с. 73; 15, с.179]. У післяреволюційній Україні Декретом РНК УРСР «Про відповідальність неповнолітніх» від 12 червня 1920 року суди у справах неповнолітніх було ліквідовано і замінено на комісії у справах неповнолітніх. Відповідно до цього Декрету, передбачалася передача з судів усіх справ про неповнолітніх до 18-річного віку, обвинувачених у вчиненні злочинів, для розгляду їх в комісіях про неповнолітніх. Виняток складали справи щодо неповнолітніх віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, обвинувачених у контрреволюційних злочинах, державній зраді, шпіонажі та інших злочинах, вказаних у пункті першому статті третьої «Тимчасового положення про Народні суди і революційні трибунали». Ці справи, якщо комісія визнала неможливим обмежитися заходами медико-виховного характеру, передавались для вирішення судово-слідчим органам [16, с.177-179]. Відповідно до пункту 13 Керівних начал з кримінального права РРФСР від 12 грудня 1919 року, що без змін були введені на території України Постановою колегії НКЮ від 4 серпня 1920 року, особи віком до 14 років не підлягали суду і покаранню. До цих осіб могли застосовуватися лише заходи виховного характеру. Такі ж заходи застосовували до осіб «перехідного віку» - від 14 до 18 років, якщо було встановлено, що вони діяли «без розуміння» (коли вони не усвідомлювали характеру, суспільної небезпеки вчиненого ними діяння) [16, с.183-187]. Постановою Раднаркому від 21 червня 1921 року «Про зміну ст. 1, 2 і 11 Декрету Раднаркому від 12 червня 1920 року «Про відповідальність неповнолітніх» у зазначений Декрет РНК УРСР було внесено зміни, відповідно до яких всі справи про відповідальність осіб у віці до вісімнадцяти років, яких обвинувачували у вчиненні злочинів, були підвідомчі комісіям про неповнолітніх. У випадку, коли неповнолітніх обвинувачували у бандитизмі і комісія про неповнолітніх визнавала, що стосовно осіб віком від сімнадцяти до вісімнадцяти років неможливо обмежитися заходами медико-педагогічного впливу, то таких неповнолітніх віддавали до суду [16, с.275-276]. З 1922 року в Україні діяльність комісій у справах неповнолітніх почала регламентуватися Кодексом законів про народну просвіту, затвердженим постановою ВУЦВК від 15 лютого 1922 року. Відповідно до цього нормативно-правового акту при місцевих комісіях запроваджувався інститут вихователів-обстежувачів, які здійснювали попереднє слідство, зокрема вивчали умови життя підлітків, розслідували факт правопорушення, а також здійснювали за призначенням комісій піклувальницький нагляд за неповнолітніми правопорушниками [17]. У статті 8 Основних начал кримінального законодавства СРСР та союзних республік, що були прийняті 31 жовтня 1924 року, передбачалося, що заходи соціального захисту медико-педагогічного характеру обов’язково застосовувались до малолітніх. До неповнолітніх їх могли застосовувати при умові, якщо відповідний орган визнав неможливим застосування заходів соціального захисту судово-виправного характеру [16, с.201]. У частині другій статті 11 Кримінального кодексу УРСР 1927 року зазначалося, що навіть тоді, коли такого неповнолітнього передавали до суду, суд зобов’язаний був знову розглядати питання про затосування до нього заходів медико-педагогічного впливу [18, с. 12-13]. Наступний етап у розвитку законодавства, що регулювало особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх та провадження у справах про злочини неповнолітніх, започаткувала Постанова ЦВК і РНК СРСР від 7 квітня 1935 року «Про заходи боротьби зі злочинністю неповнолітніх». У цій постанові наголошувалося на «необхідності притягнення до кримінального суду з застосуванням всіх заходів кримінального покарання неповнолітніх з 12-річного віку, що були викриті у вчиненні крадіжок, в заподіянні насильства, тілесних ушкоджень з метою найшвидшої ліквідації злочинності серед неповнолітніх». Цим самим була ліквідована можливість пом’якшення покарання неповнолітнім; до них могли бути застосовані всі види покарань. Цією постановою було скасовано статтю 8 Основ Кримінального законодавства СРСР, де зазначалося про обов’язкове застосування до малолітніх правопорушників заходів медико-педагогічного характеру і про переважне їх застосування до неповнолітніх [19]. Е.Б. Мельникова зазначає, що зазначена постанова від 7 квітня 1935 року на довгі роки визначила зовсім недемократичну прокурорську і судову практику щодо неповнолітніх [11, с.61]. Постановою ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про ліквідацію дитячої безпритульності і бездоглядності» від 31 травня 1935 року комісії про неповнолітніх при відділах народної освіти було ліквідовано. Замість цих комісій було організовано секції боротьби з дитячою безпритульністю, бездоглядністю і вуличними правопорушеннями неповнолітніх [20]. У 1958 році було прийнято «Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік» [21], а також на їх основі Кримінальні кодекси союзних республік. Верховною Радою СРСР 25 грудня 1958 року були прийняті «Основи кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік» [22]. На їх основі 28 грудня 1960 року було затверджено Кримінально-процесуальний кодекс УРСР, який введено у дію з 1 квітня 1961 року, але нині уже втаритив чинність. У зв’язку з прийняттям нового кримінального, кримінально-процесуального законодавства у 1961 році Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 30 грудня 1961 року «Про затвердження Положення про комісії в справах неповнолітніх Української РСР» було відновлено діяльність комісій у справах неповнолітніх [23]. При цьому статус комісій у справах неповнолітніх відрізнявся від статусу аналогічних комісій, що діяли раніше. Відповідно до вказаного вище Положення, вони були основною координаційною ланкою в системі державних органів і організацій громадськості, що займалися виховною і профілактичною роботою серед неповнолітніх [24]. В Кримінально-процесуальному кодексі УРСР на той час не було виділено окремої глави щодо особливостей розслідування та судового розгляду справ про злочини неповнолітніх. Відповідно до статті 9 КПК УРСР суд, прокурор, а також слідчий за згодою прокурора вправі були закрити кримінальну справу щодо особи, яка не досягла вісімнадцятирічного віку, яка вчинила злочин, що не становив великої суспільної небезпеки, і направити справу на розгляд комісії у справах неповнолітніх, якщо за обставинами справи і даними, що характеризували особу правопорушника, його виправлення було можливе без застосування кримінального покарання. До неповнолітніх, які були звільнені від кримінальної відповідальності на стадії попереднього розслідування, примусові заходи виховного характеру застосовували комісії у справах неповнолітніх. В інших випадках, за наявності відповідних підстав, неповнолітній звільнявся від кримінальної відповідальності судом відповідно до статей 244, 248, 282, 336 КПК УРСР. Відповідно до частини другої статті 9 цього кодексу відмова в порушенні кримінальної справи або закриття кримінальної справи і направлення матеріалів в комісію у справах неповнолітніх не допускалося, якщо проти цього заперечував неповнолітній або його законний представник. Щодо неповнолітніх, які не досягли на момент вчинення злочину віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, кримінальна справа не могла бути порушена, а порушена підлягала закриттю. Одночасно із закриттям справи щодо неповнолітнього, її матеріали направлялися в комісію у справах неповнолітніх для вжиття до неповнолітнього заходів виховного характеру. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 30 серпня 1971 року КПК УРСР було доповнено розділом восьмим під назвою «Провадження у справах про злочини неповнолітніх» і, відповідно, главою 36 «Особливості провадження в справах про злочини неповнолітніх». У зазначеній главі була виділена стаття 447 під назвою «Порядок застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру та їх скасування», де зазначалося, що у випадку, коли суд прийде до висновку про можливість виправлення неповнолітнього, який вчинив злочин, що не являє великої суспільної небезпеки, без застосування кримінального покарання, він виносить ухвалу про закриття кримінальної справи і вирішує питання про застосування до неповнолітнього одного з примусових заходів виховного характеру. Відповідно до частини другої цієї статті, скасування примусового заходу виховного характеру, застосованого судом до неповнолітнього у зв’язку з його виправленням, здійснювала комісія у справах неповнолітніх, в районі діяльності якої застосовувався цей захід [25]. Характеризуючи розвиток законодавства, що регулює провадження у справах про застосування примусових заходів виховного характеру після проголошення незалежності України, необхідно зауважити, що в цей період до КПК України в частині регулювання порядку провадження у зазначеній категорії справ неодноразово вносилися зміни і доповнення. Так, зокрема, Законом України «Про внесення змін і доповнень до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів України та до Положення про комісії в справах неповнолітніх Української РСР» від 23 грудня 1993 р. № 3787-ХІІ КПК України було доповнено статтями 7-3, 232-1, 448 і 449, що визначають порядок провадження у справах про застосування примусових заходів виховного характеру до осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння у віці від одинадцяти років до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Цим законом повноваження застосовувати примусові заходи виховного характеру до зазначеної категорії осіб було віднесено до виключної компетенції суду [26]. | |
| Просмотров: 523 | Загрузок: 16 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |