| Главная » Файлы » Магистерские работы » Магистерские работы |
ОСОБЛИВОСТІ УЧАСТІ СТОРІН В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ
| [ Скачать с сервера (468.0 Kb) ] | 10.06.2017, 13:44 |
| Актуальність теми. В умовах здійснення правової реформи й становлення правової держави подальшого закріплення гарантій прав і свобод фізичних та юридичних осіб вагома роль відводиться судовій владі. Важливим завданням цивільного судочинства в умовах проведення правової реформи є забезпечення ефективного захисту прав особи. Важливим кроком на шляху реформування цивільного судочинства стало оновлення чинного цивільного процесуального законодавства України, яке відбувається починаючи з липня 2010 року. Водночас, існуюча судова практика переконливо свідчить, що вказані зміни не в повній мірі дозволяють забезпечити реальний захист прав і законних інтересів громадян, оскільки у заінтересованих осіб не завжди є можливість ефективно здійснювати надані їм процесуальні права, що обумовлено в першу чергу недосконалістю процесуального законодавства. Ефективне законодавче регулювання участі сторін в цивільному судочинстві, їх процесуальної правосуб’єктності, особливостей здійснення процесуальних права та обов’язків мають велике значення для цивільного судочинства. Невипадково ця проблематика була і залишається актуальною в науці цивільного процесуального права. В тій чи іншій мірі ці питання висвітлювались в працях багатьох науковців та практикуючих юристів: М.І. Балюка, С.С. Бичкової, М.А. Вікут, С.В. Васильєва, Н.М. Васильченко, Л.Є. Гузя, М.А. Гурвіча, П.Ф. Елісейкіна, Н.Б. Зейдера, Я.П. Зейкана, О.В. Іванова, В.В. Комарова, В.М. Кравчука, Д.Д. Луспеника, А.А. Мельникова, Л.М. Орлової, Є.Г. Пушкаря, О.І. Угриновської, С.Я. Фурси, Є.І. Фурси, М.X. Хутиза, Н. О. Чечиної, Д.М. Чечота, Ю.С. Червоного, М.С. Шакарян, М.Й. Штефана, В.Н. Щеглова, В.В. Яркова та інших дослідників. Результати цих напрацювань частково знайшли свою практичну реалізацію. Разом з тим, слід визнати, що більшість з вказаних досліджень проводилось до оновлення цивільного процесуального законодавства України, тому не можуть в повній мірі слугувати достатнім теоретичним підґрунтям для вдосконалення правового регулювання інституту сторін в цивільному судочинстві, що обумовлює актуальність та необхідність дослідження цієї проблематики в сучасних умовах. Магістерська робота спрямована на дослідження теоретичних і практичних проблем з питань реалізації спеціальних прав позивача та відповідача під час здійснення цивільного судочинства. Об’єкт дослідження – цивільні процесуальні правовідносини, які виникають у цивільному процесі під час здійснення сторонами своїх спеціальних прав відповідно до цивільного процесуального законодавства України. Предмет дослідження – норми чинного цивільного процесуального законодавства України, доктринальні джерела, матеріали судової практики та дані судової статистики, що розкривають загальні та спеціальні права позивача та відповідача у цивільному процесі, правозастосовчі проблеми їх набуття, здійснення та захисту в цивільному процесі. Метою магістерської роботи є розкриття поняття та сутності спеціальних прав сторін у цивільному процесі відповідно до цивільного процесуального законодавства України, визначення шляхів забезпечення ефективного здійснення позивачем та відповідачем своїх прав, які повинні застосовуватись під час підготовки розгляду цивільної справи та безпосереднього розгляду справи в суді. Досягнення поставленої мети вимагає вирішення таких завдань: • проаналізувати правовий статус сторін в цивільному процесі, визначивши правосуб’єктність сторін, в тому числі виокремити права позивача та відповідача, а також проаналізувати класифікацію цих прав; • проаналізувати зміст права позивача на зміну предмета та підстав позову, а також збільшення та зменшення розміру позовних вимог та особливості його здійснення; • дослідити право позивача на відмову від позову та визначити процесуальні наслідки здійснення цього права; • охарактеризувати право відповідача подати заперечення проти позову для захисту своїх суб’єктивних цивільних прав та інтересів; • дати аналіз здійснення права на пред’явлення зустрічного позову як цивільного процесуального способу захисту інтересів відповідача; • розкрити основні положення права відповідача визнати позов під час вирішення та розгляду справи в цивільному процесі; • дослідити теоретичні та практичні проблеми, пов’язані із здійсненням примирення сторін як універсального права сторін під час вирішення судових спорів; • сформулювати пропозиції до уточнення цивільного процесуального законодавства з приводу удосконалення регулювання цивільних прав сторін у цивільному процесі. Теоретичною основою дипломної роботи стали праці вчених-науковців: М.І. Балюка, В.А. Бабакова, С.С. Бичкової, Ю.В. Білоусова, С.В. Васильєва, М.А. Вікута, А.А. Власова, Л.Є. Гузя, В.О. Єльцова, Я.П. Зейкана, С.М. Квасниці, В.В. Комарова, В.М. Кравчука, Д.Д. Луспеника, Г.Л. Осокіної, Б.П. Ратушної, Г.П. Тимченка, М.К. Треушнікова, О.І. Угриновської, С.Я. Фурси, Є.І. Фурси., Є.О. Харитонова, О.І. Харитонової, С.П. Хіміча, Ю.С. Червоного, М.С. Шакаряна, М.Й. Штефана, В.В. Яркова та інших дослідників. Структура роботи. Відповідно до мети та завдань дослідження робота складається із вступу, чотирьох розділів, які включають 9 підрозділів, висновків, списку використаних джерел із 85 найменувань. Загальний обсяг роботи складає 103сторінки. РОЗДІЛ 1 ЗАГАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА СТОРІН В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ 1.1 Поняття сторін та їх види в цивільному процесі Правильне визначення поняття сторін має важливе практичне значення адже є необхідною умовою для ефективного, а головне однакового застосування судами норм цивільного процесуального законодавства, що регламентують процесуальний правовий статус цих учасників цивільного процесу. Цивільним процесуальним кодексом України (далі ЦПК України), главою 4 розділу І визначаються «Учасники цивільного процесу». Зокрема параграфом І закріплено осіб, які беруть участь у справі - це суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин, які відстоюють (захищають, відновлюють чи підтверджують) в порядку цивільного судочинства належні їм права та свободи чи інтереси або у випадках, встановлених законом, права свободи та інтереси інших осіб [78, с.53]. Процесуальна діяльність цих осіб активно впливає на весь хід процесу, від їх дій, насамперед, залежить його рух, перехід цивільного судочинства із однієї стадії до іншої, всі вони заінтересовані у розгляді цивільної справи [31, с.114]. Аналізуючи статтю 26 ЦПК України «Склад осіб, які беруть участь у справі»: 1. У справах позовного провадження особами, які беруть участь у справі, є сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб. 2. У справах наказного та окремого провадження особами, які беруть участь у справі, є заявники, інші заінтересовані особи, їхні представники. 3. У справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб. 4. У справах про оскарження рішення третейського суду та про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду особами, які беруть участь у справі, є учасники третейського розгляду, особи, які не брали участі у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов'язки, треті особи, а також представники цих осіб. Можна зазначити, що головними учасниками цивільної справи в позовному провадженні, без яких неможливий сам процес по справі є сторони: позивач і відповідач. Спір може виникнути щонайменше між двома особами, кожна з яких має у судовому процесі статус сторони: позивача або відповідача[ 60, c.82]. Так, Законом до сторін віднесено позивача та відповідача, але при цьому і Цивільний процесуальний кодекс України (далі – ЦПК України) не розкриває сутність цих понять, що негативно впливає на сприйняття послідовності цивільного процесу та взаємозв’язку між різними його інститутами. Насамперед доцільно сказати про те, що сторони є суб’єктами спірних правовідносин майнового та особистого немайнового характеру, тобто коли спір виникає з цивільних, сімейних, трудових, житлових, земельних, корпоративних та інших правовідносин. Сторони – це особи, які беруть участь від свого імені та з метою захисту своїх власних прав та інтересів, спір між якими про їхні суб’єктивні права та інтереси має бути вирішений судом. Сторони – це суб’єкти спірних матеріальних правовідносин, але слід враховувати те, що на момент пред’явлення позову вони не є передбачуваними суб’єктами, оскільки суд може дати відповідь про їхні остаточні права та обов’язки тільки після розгляду справи по суті [67, с. 134]. Подібної точки зору підтримуються інші науковці Чечот М.К., Ченооченко С.І. [77 c. 108 ;76 c.44]. Найважливіша відмінна риса сторін полягає в тому, що вони особисто заінтересовані в вирішенні справи [5, с.106]. Сторонами у процесі можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава. До фізичних осіб (індивідуальні суб’єкти) належать всі громадяни, іноземці і особи без громадянства. У сучасному розумінні «фізична особа» як суб’єкт права ототожнюється, по суті, з людиною, що має правоздатність та дієздатність. Фізична особа, зазначав ще Г. Шершеневич, це суб’єкт права, який співпадає з людиною. До юридичних осіб (колективні суб’єкти) учасників правовідносин, належать підприємства та організації. Вони: а) мають відокремлене майно; б) відповідають цим майном за своїми зобов’язаннями; в) можуть від свого імені набувати і здійснювати майнові та особисті немайнові права; г) мають самостійний баланс чи кошторис; д) можуть нести обов’язки, бути позивачем і відповідачем в суді [30, с.22]. Але основною умовою є те, що у цивільному процесі хоча б однією із сторін повинна бути фізична особа, наділена процесуальною право- та дієздатністю. Щодо установ, підприємств та організацій, то у цивільному процесі при визначенні їхнього процесуального становища враховується такий критерій, як правосуб’єктність, тобто це поняття ширше ніж діє- та правоздатність. Фактично це можливість підприємств, організацій, установ, які не користуються правами юридичної особи, бути суб’єктами цивільних процесуальних відносин. Формально статус позивачів та відповідачів можуть отримати особи, перелічені у статті 2 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), а не тільки перераховані у частині 2 статті 30 ЦПК України. Так, згідно зі статтею 2 ЦК України, позивачами та відповідачами можуть стати: фізичні особи та юридичні особи; держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного прав [2]. У сторін з’являється сенс для звернення за допомогою до судових органів за наявності спірності та невизначеності матеріальних правовідносин. Але виникнення спірної ситуації може мати місце і у випадку відсутності таких відносин у дійсності: у такому випадку правосуб’єктність сторін можуть мати особи, які лише дійшли висновку, що між ними існують матеріально-правові відносини. Становище сторін у процесі тісно пов’язане з правопорушенням, але його може і не бути у разі помилки про наявність між ними спірних правовідносин. Більше того, особа може вимагати від суду усунення умов, які створюють реальну загрозу порушення. Сторонами слід визнавати осіб, матеріально-правовий спір між якими є предметом судового розгляду у порядку цивільного судочинства [22, c.53]. Сторони мають у переданій на розгляд суду справі особистий юридичний інтерес, який буде протилежним за матеріальним і процесуальним характером. Матеріально-правовий інтерес визначається спірними матеріальними правовідносинами сторін. Процесуально-правовий – наслідками розв’язання матеріально-правового спору, одержання відповідного рішення суду. Заінтересованість сторін своєрідна: вона зачіпає їх особисту сферу, тому що саме сторони є суб’єктами матеріального правовідношення, що припускаються. Саме їх зв’язок із до процесуальними правовідносинами і додає їхній заінтересованості особистого, суб’єктивного відтінку. Особиста юридична заінтересованість має і матеріально-правову, і процесуальну спрямованість – це і заінтересованість в одержанні сприятливого матеріально-правового результату, і заінтересованість у можливості участі у процесі [60, с. 39]. На думку С.В. Васильєва, для того, щоб стати сторонами в цивільному процесі, необхідно відповідати таким умовам: 1) ці особи повинні бути сторонами спірного матеріально-правового відношення. А тому їх інтереси протилежні один одному. 2) повинно бути звернення однієї із сторін за захистом до суду; 3) справа, за вирішенням якої сторона звернулася до суду, повинна бути юрисдикційна суду; 4) особи повинні бути правоздатними; 5) сторони беруть участь у процесі від свого імені і в своїх інтересах; 6) тільки сторони можуть бути зобов’язані або уповноважені рішенням на здійснення конкретних дій по передачі і відповідно отриманню матеріальних благ, а також інших дій матеріально-правового характеру; 7) покладання на сторін судових витрат [25, с. 60, 61]. Оскільки визначення сторін у цивільному процесі подається через перелік їх відмінних ознак, Ю.З. Дацко пропонує ширше визначення, а саме, на його думку, сторони у цивільному процесі – це особи, щодо яких припускається наявність особистої матеріально-правової та процесуальної заінтересованості у вирішенні справи, від імені та в інтересах яких ведеться процес у конкретній справі, які здійснюють в процесі належні їм права, в тому числі щодо розпорядження предметом спору, та несуть судові витрати у справі, які заінтересовані в отриманні позитивного для себе рішення суду, поширеного на них, та правосуб’єктність яких допускає правонаступництво у цивільному процесі [35, с. 234]. У цивільному процесі закладений процесуальний паритет сторін, який сформульований у вигляді дозволу для позивача та відповідача використовувати весь арсенал закладених у ЦПК України різноманітних прав, які, безумовно, можливо використати для всебічного захисту своїх інтересів у суді. Також для підтримання процесуальної рівноваги у суді передбачені досить зручні механізми впливу на сторони при розгляді цивільного позову, це деякі чітко сформульовані правила у вигляді процесуальних обов’язків, що є результатом досягнення та підтримання рівноваги між сторонами в цивільному процесі. Закладена рівноправність сторін у цивільному процесі є виправданою, оскільки, з огляду на модель змагального процесу, будь-яка з заінтересованих сторін повинна, насамперед, як юридично, так і фактично мати рівні процесуальні можливості з обстоювання своїх прав, передбачених для них на законодавчому рівні [38, с. 116]. Основні принципи та гарантії здійснення правосуддя закріплені у міжнародних актах - Загальній декларації прав людини прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10.12.1948., Міжнародному пакті про громадянські та політичні права прийнятому Генеральною Асамблеєю ООН 16.12.1966. та Європейській Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. Дані акти в загальному вигляді закріплюють основні засади здійснення правосуддя і в цивільних справах[12 ]. Норми міжнародного права стали основою для закріплення та деталізації принципів і гарантій здійснення правосуддя в національному законодавстві – Конституції України та Цивільному процесуальному кодексі України виділити такі ознаки процесуальних гарантій принципу рівноправності сторін у цивільному судочинстві: 1. Це заходи, які забезпечують ефективну реалізацію сторонами своїх процесуальних прав та обов’язків так, що позивач та відповідач мають рівні можливості для захисту своїх суб’єктивних прав та обов’язків. 2. Це умови, які сприяють реалізації принципу рівноправності сторін у цивільному судочинстві. 3. Процесуальні гарантії є правовим явищем, тому обов’язково повинні мати нормативне закріплення. 4. За структурою вони неоднорідним явищем, тому гарантіями можуть виступати правові норми, принципи чи окремі правові інститути [58, с.79]. Отже, з урахуванням характерних ознак принципу рівноправності сторін у цивільному судочинстві можна дати таке визначення процесуальних гарантій даного принципу, як сукупності процесуальних засобів та умов, які шляхом їх належної регламентації в законодавчому порядку забезпечують реалізацію сторонами своїх процесуальних прав та обов’язків так, що позивач і відповідач мають рівні можливості для захисту своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у суді. Аналізуючи систему гарантій принципу рівноправності сторін у цивільному судочинстві залежно від об’єкта гарантій, їх можна поділити на такі групи: 1. Гарантії принципу рівноправності сторін, які стосуються діяльності суду в процесі розгляду справи: принцип незалежності суду (ст.ст. 126, 129 Конституції України); норми про відвід судді у випадках встановлених законодавством (ст.ст. 20, 21 ЦПК України); норма про обов’язок головуючого на початку розгляду справи роз’яснити сторонам їх права та обов’язки (ст. 167 ЦПК України); норми про ухвалення рішення у нарадчій кімнаті (ст.ст. 196, 209 ЦПК України). 2. Гарантії принципу рівноправності сторін, що стосуються їх участі у процесі : принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом (ст. 129 Конституції України); принцип державної мови судочинства (ст. 7 ЦПК України); норми про судові виклики та повідомлення (ст.ст. 74-78 ЦПК України); норми про право сторони брати участь у процесі через представника (ст.ст. 38, 39 ЦПК України); норми про зупинення провадження у справі (ст.ст. 201, 202 ЦПК України); норми про можливість апеляційного та касаційного оскарження судових рішень (ст. 13 ЦПК України). 3. Гарантії принципу рівноправності сторін у процесі доказування: однакові для обох сторін процесуальні правила оцінки доказів; норми про право сторін виступати та давати пояснення рівну кількість разів (ст.ст. 176, 193 ЦПК України); норми про право сторін клопотати перед судом про витребування доказів, якщо у них виникли складнощі в їх отриманні (ст. 137 ЦПК України). 4. Гарантії принципу рівноправності сторін, що стосуються форми цивільного процесу: принцип законності (ст. 129 Конституції України); принцип гласності та відкритості судового розгляду (ст. 6 ЦПК України); принцип змагальності (ст. 10 ЦПК України); принцип диспозитивності (ст. 11 ЦПК України) [58, с.81]. Отже, процесуальні гарантії принципу рівноправності сторін у цивільному судочинстві – це сукупність процесуальних засобів та умов, які шляхом їх належної регламентації в законодавчому порядку забезпечують реалізацію сторонами своїх процесуальних прав та обов’язків так, що позивач і відповідач мають рівні можливості для захисту своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у суді [58, с.82]. Закладена рівноправність сторін у цивільному процесі є виправданою, оскільки, з огляду на модель змагального процесу, будь-яка з заінтересованих сторін повинна, насамперед, як юридично, так і фактично мати рівні процесуальні можливості з обстоювання своїх прав, передбачених для них на законодавчому рівні [78, с. 99]. Так, на думку Е.В. Васьковского принцип рівноправності сторін характеризується двома ознаками: По-перше, суд не може постановити рішення, не слухаючи пояснення відповідача (audiatur et altera pars), або не надаючи можливості дати пояснення, чи, якщо відповідач не бажає пояснювати, його не можна до цього примусити. По-друге, кожній стороні повинні бути надані однакові процесуальні засоби боротьби і ця однакова можливість ними користуватися полягає у тому, що позивачу не може бути дозволено те, на що не має право відповідач, і навпаки (non debet actori licere, quod reo non permittitur) [26, с. 126]. На нашу думку, позивач – це особа, на захист суб’єктивних прав і охоронюваних законом інтересів якої порушується цивільна справа в суді і розпочинається цивільний процес. Позивач є активною стороною, тому що він спрямовує свою вимогу для того, щоб цивільна справа була відкрита з метою захисту своїх прав та інтересів. З огляду на зазначене, позивачем іменується та сторона у цивільному процесі, яка звернулась з відповідною цивільною позовною заявою до суду і переконана, що її права порушені чи оспорюються. В позовному провадженні при розгляді цивільної справи завжди присутня особа відповідача, під якою розуміється особа, яка за цивільною позовною заявою позивача притягається до відповідальності за порушення чи оспорювання її прав та охоронюваних законом інтересів, а також у передбачених законом випадках, й інші особи, на адресу яких спрямована вимога позивача, яка знайшла своє аргументування та вираження у відповідній позовній заяві. Прийнято розглядати відповідача як пасивну сторону в цивільному процесі. Розуміючи, що в основу свого цивільного позову закладається думка позивача про те, що безпосередньо відповідач є порушником права, науковцями зроблено висновок, що під поняття відповідача підпадає саме та сторона, на яку вказує позивач як на порушника свого права. Так, С.Я. Фурса вважає, що відповідач – це особа, яка вступає у процес або притягується судом до участі за вказівкою і вимогою позивача. При цьому С.Я. Фурса просить звернути увагу на той аспект, що порушення прав позивача з боку відповідача – це лише припущення позивача, яке проходить всебічну перевірку під час розгляду справи. Тому суд не може поводитися з відповідачем як з правопорушником суб’єктивного права та охоронюваного законом інтересу позивача [63, с. 135]. У цивільному процесі поняття «сторони» має безпосередній зв’язок із матеріальними правовідносинами, оскільки позивачем і відповідачем виступають переважно суб’єкти таких відносин: кредитор і боржник, чоловік і дружина, роботодавець і працівник та ін. У такому випадку можна стверджувати, що сторонами у цивільному процесі є дійсні суб’єкти відповідних матеріальних правовідносин. Разом із тим слід мати на увазі, що поняття сторін у цивільному процесі не є ідентичним поняттю сторін матеріальних правовідносин, оскільки за результатами розгляду та вирішення правового спору суд може встановити, що сторони цивільної справи не є суб’єктами цих правовідносин. У такому випадку сторонами у цивільному процесі будуть імовірні суб’єкти матеріальних правовідносин, які через свою суб’єктивну впевненість помилялися щодо наявності у них відповідних матеріальних прав та обов’язків [17, с. 135]. Ознака правового статусу сторін як імовірних суб’єктів імовірних матеріальних правовідносин дозволяє акцентувати увагу на допроцесуальних протиріччях сторін, а наявність між сторонами спору про право, який є предметом розгляду та вирішення у порядку цивільного судочинства, підкреслює виключну процесуальну природу досліджуваного нами інституту права. Адже цивільного процесуального правового статусу сторін учасники правовідносин, справи щодо яких розглядаються в порядку цивільного судочинства, набувають лише з моменту відкриття провадження у справі. Ці ознаки взаємопов’язані й, одночасно, взаємовиключні. Не будучи ймовірними суб’єктами ймовірних матеріальних правовідносин, особи не можуть набути правового статусу сторін у цивільному процесі, а без пред’явлення позову та відкриття провадження у справі ймовірні суб’єкти ймовірних матеріальних правовідносин сторонами цивільної справи не стають. Варто зауважити, що в інтересах сторін ведеться процес, сторони персоніфікують цивільну справу. Це має практичне значення, тому що закон забороняє пред’явлення і розгляд дозволеного спору між тими ж сторонами, про той самий предмет і з тих же підстав (статті 122, 205 ЦПК України). Позивач може і не бути ініціатором процесу, тому у випадках, встановлених законом, Уповноважений Верховної Ради з прав людини, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів. З метою представництва інтересів громадянина або держави в суді прокурор в межах повноважень, визначених законом, також має право звернутися до суду з позовною заявою (стаття 45 ЦПК України) [3]. Відносини між сторонами набувають офіційно спірний характер. Суд зобов’язаний врегулювати ці відносини. Матеріально-правова сила судового рішення розповсюджується на сторони, а в деяких випадках – на третіх осіб, що заявляють самостійні вимоги на предмет спору (частина 2 статті 223 ЦПК України), по спорах з абсолютних правовідносин – на невизначене коло осіб. Сторони несуть судові витрати по справі, що складаються з судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом справи (стаття 79 ЦПК України). Стягнення судових витрат зі сторін обумовлено тим, що провадження у справі відкривається і розглядається в їх інтересах, всі витрати виникають у зв’язку з їх суперечкою [82, с. 94, 95]. Отже, виходячи із процесуального становища позивача та відповідача можна сформулювати основні їх ознаки: • сторони захищають у процесі свої власні порушені, оспорювані, невизнані права, свободи та інтереси; • заінтересованість у результатах розгляду справи є об’єктивним критерієм, який притаманний сторонам; • сторони діють у процесі від свого імені або від їх імені може діяти у процесі процесуальний представник; • матеріально-правовий спір між сторонами, який виникає з матеріальних галузей права, є підставою для відкриття позовного провадження і предметом розгляду його у суді; • щодо сторін може мати місце процесуальне наступництво; • з приводу їх спору ухвалюється судом рішення; • на них поширюється законна сила судового рішення; • вони несуть судові витрати. Таким чином, сторонами в цивільному процесі є юридично заінтересовані особи, матеріально-правовий спір між якими є предметом розгляду і вирішення в цивільному судочинстві. 1.2 Правосуб’єктність сторін у цивільному процесі Категорія правосуб’єктності міцно затвердилася у науковій термінології та широко застосовується у всіх галузевих юридичних науках. Однак проблему правосуб’єктності не можна вважати остаточно вирішеною, оскільки до цього часу не сформульовано однозначного розуміння її змісту та співвідношення з іншими категоріями теорії права. Сфера застосування категорії «правосуб’єктність», її зміст, структурні елементи як у загальній теорії держави і права, так і в галузевих юридичних науках розкриваються неоднозначно, і цей предмет, відповідно, потребує подальшого дослідження [54, с.60]. Однією із ключових у сучасній теорії права є проблема формування ефективної моделі правосуб’єктності як найбільш концептуальної властивості суб’єктів права, за допомогою якої забезпечується реалізація норм права, їх життєдіяльність. У теорії права та держави зазначається, що правосуб’єктність як категорія юридичної науки слугує цілям визначення кола суб’єктів, що можуть бути учасниками суспільних відносин, врегульованих правовими нормами. Той, хто має правосуб’єктність, той і є суб’єктом права, тобто майбутнім чи актуальним учасником правовідносин. Властивість бути суб’єктом права не виникає стихійно, вона не становить природної якості людини. Ця властивість, як справедливо зазначав Г. Ф. Шершеневич, «є творінням об’єктивного права». Іншими словами, тільки за допомогою законодавчо закріплених норм можливе встановлення і надання специфічної юридичної якості (правосуб’єктності), що дає змогу особі або організації бути суб’єктом права. Не зважаючи на те, що в юридичній літературі обговорюються різні аспекти понять «суб’єкт права» та «правосуб’єктність», є достатні підстави стверджувати: в теорії права та в чинному законодавстві суб’єкт права визначається формально, тобто юридично, а саме: через наявність у нього правосуб’єктності. Зокрема, в теорії права правосуб’єктність визначається як здатність особи бути суб’єктом права, мати права і обов’язки, брати участь у правовідносинах [54, с.60]. Однак висловлюються різні погляди на визначення змісту цієї правової категорії. Більшість з авторів не надають правосуб’єктності самостійного значення і розглядають її не як окремий правовий та категоріальний засіб, а розуміють як узагальнююче поняття, що відображає наявність в учасника правовідносин певних юридичних властивостей у їх нерозривній єдності. О. С. Іоффе підкреслював, що витоки теоретичних уявлень про правосуб’єктність тісно пов’язані із категоріями «правоздатність» та «дієздатність». По-перше, за німецькою доктриною термін «правосуб’єктність» ототожнювався з правоздатністю, виходячи із того, що суб’єктом права вважався той, хто може мати права; по-друге, за французькою доктриною термін «правосуб’єктність» розглядався через взаємозв’язок правоздатності та дієздатності3. У сучасній вітчизняній теорії права стверджується, що «під правосуб’єктністю фізичних і юридичних осіб розуміється наявність у них властивостей правоздатності та дієздатності» [57]. С. І. Архіпов підкреслює, що дієздатність, як більш висока ступінь розвитку правосуб’єктності, вміщує у собі правоздатність в якості однієї із своїх сторін, аспектів. Існує точка зору про те, що застосовувати інститути правоздатності та дієздатності можливо лише до фізичних осіб при дослідженні їх правосуб’єктності. Стосовно ж організацій, то у них правосуб’єктність знаходить свій вираз у компетенції їх органів, тобто в сукупності прав та обов’язків, що надаються їм для виконання відповідних функцій [54, с.61]. Що ж стосується деліктоздатності, то у теорії права остання найчастіше тлумачиться як здатність особи нести відповідальність за вчинене нею правопорушення, а категорія деліктоздатності в юридичній літературі розуміється у трьох ракурсах: як елемент правоздатності, як елемент дієздатності і як самостійний елемент правосуб’єктності. С. С. Алєксєєв визначав деліктоздатність як «властивість особи нести самостійну юридичну відповідальність за вчинені нею правопорушення (делікти)». Щодо можливості виокремлення вказаної властивості як елемента загальної структури правосуб’єктності вчений займав доволі прагматичну позицію: з одного боку, він вважав, що для більшості суб’єктів права потреби у цьому немає, а з іншого, підкреслював, що «у деяких випадках виникає необхідність відокремлення деліктоздатності [54, с.61]. Як зазначають М. В. Цвік, О. В. Петришин, Л. В. Авраменко, правосуб’єктність складається з правоздатності, дієздатності та деліктоздатності разом узятих [36, с.166]. Таким чином, узагальнюючи викладене вище, вважаємо, що у сучасній теорії права ствердився підхід, відповідно до якого елементами правосуб’єктності визнаються правоздатність, дієздатність та деліктоздатність (остання часто включається до складу дієздатності). Поняття «правосуб’єктність» є міжгалузевим, і тому у межах кожної галузі права воно набуває свого особливого змістовного відтінку. Саме елементи змісту правосуб’єктності слугують опорою при визначенні спільних ознак та розбіжностей останньої у різних галузях права. Зафіксувавши розуміння поняття «правосуб’єктність» у теорії права, перейдемо до розгляду особливостей цієї категорії у галузі цивільного права. Цікавою є думка цивіліста Н. М. Хуторян щодо визначення змісту правосуб’єктності. Вона вважає, що сутність категорії правосуб’єктності розкривається через правоздатність, дієздатність і деліктоздатність[83, с 64]. Як правило, дослідники розглядають деліктоздатність суб’єктів цивільного права взагалі, а деліктоздатність юридичної особи зокрема – як елемент дієздатності відповідного учасника цивільних відносин. Проте в цивільній теорії також обґрунтована думка стосовно того, що аналіз змісту дієздатності та деліктоздатності правосуб’єктної організації, а також зв’язок зазначених правових засобів з певними матеріальними (соціально-економічними) ознаками юридичної особи свідчать про неприйнятність описаного вище підходу. Згідно зі ст. 25 Цивільного кодексу України здатність мати цивільні права та обов’язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Жоден громадянин не може бути позбавлений правоздатності; це така правова властивість, яка в принципі не може бути вилучена у фізичної особи шляхом передачі її іншим суб’єктам [1]. Для того, щоб особа чи інший суб’єкт могли вступити у правові відносини, поряд із правоздатністю вони повинні володіти також і дієздатністю. Адже правоздатність означає лише здатність суб’єкта набувати права та виконувати обов’язки, обсяг яких визначений законом та установчим документом, однак скористатися ними особа може самостійно тільки за наявності дієздатності. Якщо правоздатність – це здатність бути адресатом суб’єктивного права, то дієздатність – це здатність суб’єкта генерувати та реалізовувати свою волю, яка має юридичні наслідки, тобто здатність самостійно здійснювати юридичні дії і особисто відповідати за власні протиправні діяння. Цивільна дієздатність – це здатність особи своїми діями набувати та здійснювати свої права й обов’язки, а у випадку невиконання обов’язків нести відповідальність [38, с.61]. Узагальнюючи викладене вище, доходимо до висновку, що як у загальній, так і у цивільній теорії права правосуб’єктність складається із міри нормативно окреслених та доступних суб’єкту правових можливостей (правоздатність) та міри можливостей суб’єкта власними діями реалізувати доступний йому правовий ресурс (дієздатність). Правоздатність та дієздатність суб’єкта є правовими субстанціями, діалектично поєднаними в межах правосуб’єктності як єдиного цілого та виступають проявами останньої. Що ж стосується цивільного процесу то необхідно зазначити, що Сторони володіють цивільною процесуальною правосуб’єктністю. Цивільна процесуальна правосуб’єктність – це елемент механізму правового регулювання цивільних процесуальних правовідносин, який забезпечує переведення «нормативності» цивільного процесуального права у специфічний правопорядок при здійсненні правосуддя та реалізації суб’єктами цивільного процесуального права процесуальних функцій [34, с. 181]. Н.А. Чечина в своїй монографії «Гражданские процессуальные отношения» вперше запропонувала застосувати поняття «процесуальна правосуб’єктність» замість поняття «цивільна процесуальна правоздатність», а також спростувала висновки, що з неї витікає правосуб’єктність. На думку Н.А. Чечиної у зв’язку з тим, що в процесі можуть брати участь тільки такі особи, які здатні самі здійснювати свої права та обов’язки, теорія цивільного процесуального права та чинне процесуальне законодавство повинні відмовитися від поняття цивільної процесуальної правоздатності й користуватись тільки поняттям процесуальної правосуб’єктності. Вона визначає останню як «…признанную нормами гражданского процессуального права способность иметь и осуществлять гражданские процессуальные права и обязанности». Її слід розглядати як загальну, абстрактну передумову цивільних процесуальних прав і обов’язків. Правосуб’єктністю володіють усі особи, які можуть брати участь у процесі, але вона встановлюється відповідно для кожного учасника процесу окремо, зокрема, на її думку потрібно говорити про правосуб’єктність сторін, правосуб’єктність третіх осіб тощо [80, с. 16, 17, 25]. Процесуальна правосуб’єктність – це специфічна властивість суб’єктів цивільного процесуального права, яка дозволяє їм бути носієм прав та обов’язків, вступати в цивільні процесуальні правовідносини [45, с. 128]. Процесуальна правосуб’єктність має свій зміст. Він структурований і складається з двох елементів: по-перше, можливості мати права і нести обов’язки (правоздатність); по-друге, можливості до самостійного здійснення прав і обов’язків (дієздатність). Сторони характеризуються юридичними властивостями правоздатності та дієздатності. Відповідно до статті 28 ЦПК України цивільна процесуальна правоздатність визнається за всіма громадянами і організаціями рівною мірою. Цивільна процесуальна правоздатність – це передбачена процесуальним законом здатність мати цивільні процесуальні права і обов’язки [60, с. 95]. Цивільна процесуальна правоздатність виникає у особи в момент виникнення цивільних процесуальних правовідносин. До виникнення цих правовідносин у особи існує лише право на звернення до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Таким чином, цивільна процесуальна правоздатність є абстрактною умовою володіння усіма передбаченими законом процесуальними правами і обов’язками. Цивільна процесуальна дієздатність – це здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати цивільні процесуальні обов’язки в суді [60, с. 96]. Відповідно до статті 29 ЦПК України цивільну процесуальну дієздатність мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи. Неповнолітні особи віком від 14 до 18 років, а також особи, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов’язки в суді у справах, що виникають з відносин, у яких вони особисто беруть участь, якщо інше не встановлено законом. Суд може залучити до участі в таких справах законного представника неповнолітньої особи або особи, цивільна дієздатність якої обмежена. Також слід пам’ятати, що для особистої участі в цивільній справі недостатньо володіти тільки правоздатністю, необхідна ще й цивільна процесуальна дієздатність, тобто здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов’язки в суді (частина 1 статті 29 ЦПК України). У повному обсязі цивільна процесуальна дієздатність належить громадянам, що досягли повноліття, і юридичним особам. Для того, щоб стати суб’єктом цивільних процесуальних відносин, особа має володіти як цивільною процесуальною правоздатністю, так і цивільною процесуальною дієздатністю. Для того, щоб отримати судовий захист, особі достатньо бути правоздатною. Наприклад, оскільки цивільна процесуальна правоздатність належить особі з моменту народження, право на судовий захист виникає у особи з того самого моменту, і тому однорічна дитина може бути суб’єктом судового захисту. В процесі щодо захисту прав такої дитини саме вона в матеріально-правовому сенсі буде позивачем як носій відповідного інтересу, і на її користь буде прийматися судове рішення. Однак, очевидно, що своїми діями здійснювати права і обов’язки позивача така дитина не зможе, і за неї їх будуть здійснювати законні представники [71, с. 109]. Тому, у правосуб’єктності сторін міцного зв’язку між процесуальною правоздатністю та дієздатністю немає, а процесуальна правоздатність являє собою рівну можливість у цивільному процесі посісти становище і мати процесуальні права та обов’язки сторони. 1.3. Процесуальні права та обов’язки сторін, їх класифікація Позивач і відповідач – є суб’єктами спірного правовідношення і спір про право між ними підлягає судовому розгляду. Проте питання про те, чи існує спірне право, чи оспорюється воно насправді і чи оспорює його вказаний позивачем відповідач, вирішує суд в результаті розгляду справи. Тому у момент порушення справи лише передбачається, що позивачу належить певне право і що дане право (інтерес) порушується, оспорюється або не визнається вказаною ним особою – відповідачем. Суб’єктивне цивільне процесуальне право сторони – встановлена і забезпечена нормами цивільного процесуального права міра можливої поведінки сторони в цивільному судочинстві і можливість вимоги певних дій від суду [25, с. 69]. З правами сторін у цивільному процесі тісно взаємопов’язані і взаємообумовлені такі принципи цивільного судочинства як принципи змагальності та диспозитивності. Варто зауважити, що певний час принципи диспозитивності та змагальності ототожнювали, але за своєю природою це дійсно різні принципи, які доповнюють один одного. Можна сказати про те, що змагальність процесу визначає його рух, а диспозитивність його забезпечує. Диспозитивність охоплює ті положення цивільного судочинства, від яких залежить його виникнення, розвиток і закінчення, в процесі яких особа активно використовує своє право розпорядження процесуальними правами. Змагальність, на відміну від диспозитивності, визначає порядок здійснення правосуддя, за яким позивач та відповідач самі визначають докази, які необхідні для підтвердження своїх вимог та заперечень. Якщо принцип диспозитивності надає сторонам право вільно розпоряджатися своїми матеріальним і процесуальними правами, то принцип змагальності, навпаки, накладає на сторони обов’язок надати суду докази, які підтверджують їх вимоги та заперечення [78, с. 183]. Сторони наділяються рівними процесуальними правами, а також несуть рівні процесуальні обов’язки – це умовний принцип, який спонукає до врівноваження сторін у процесі розгляду справи. Рівними можна вважати загальні права сторін як осіб, які беруть участь у справі (стаття 27 ЦПК України). Так, зокрема вони мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, одержувати копії рішень, ухвал, брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам, заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб, користуватися правовою допомогою, знайомитися з журналом судового засідання, знімати з нього копії та подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, прослуховувати запис фіксування судового засідання технічними засобами, робити з нього копії, подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, оскаржувати рішення і ухвали суду, користуватися іншими процесуальними правами, встановленими законом [3]. Крім того, позивач має право протягом усього часу розгляду справи збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а відповідач має право визнати позов повністю або частково. До початку розгляду судом справи по суті позивач має право шляхом подання письмової заяви змінити предмет або підставу позову, а відповідач – пред’явити зустрічний позов. Сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії цивільного процесу. Кожна із сторін має право вимагати виконання судового рішення в частині, що стосується цієї сторони (стаття 31 ЦПК України) [3]. В юридичній літературі здійснюється класифікація процесуальних прав за різними критеріями, що дозволяє чітко визнати особливості їх змісту та способів здійснення в процесі. Права, якими наділені всі особи, які беруть участь прийнято називати загальними, права передбачені тільки для конкретного суб’єкта процесу – спеціальними. Аналіз змісту спеціальних прав дозволяє нам зробити висновок, рівність прав сторін означає не їхню тотожність, а рівні можливості щодо здійснення. Рівність позивача і відповідача у процесі полягає не в тому, що кожен із них має однакові права та обов’язки, а в тому що кожен з них має однакові юридичні можливості щодо доведення переконливості своїх вимог і заперечень[ 56, c.88]. Так, позивач має право на позов та на судовий захист порушених або оспорюваних прав. У свою чергу право відповідача має бути врівноважене з правом позивача, тому законодавець з цією метою передбачив способи захисту інтересів відповідача, які можуть реалізуватися шляхом подання заперечень проти позову, що можуть мати як матеріальний, так і процесуальний характер або пред’явлення зустрічного позову. Але таке врівноваження прав сторін не є їхньою тотожністю, оскільки право на позов не є тотожним запереченням проти позову або зустрічного позову. В.В. Комаров вважає, що процесуальні права різноманітні, і тому їх можна згрупувати залежно від змісту таким чином: права, пов’язані з самостійним визначенням об’єму захисту своїх прав і охоронюваних законом інтересів; права, пов’язані з використанням процесуальних засобів захисту; права сторін домагатись перевірки законності обґрунтованості судових рішень і права, пов’язані з примусовим виконання рішень [44, с. 95]. Для забезпечення виконання процесуальних функцій М.Й. Штефаном запропоновано класифікацію цивільно-процесуальних прав сторін на такі групи: 1. Права, які характеризують повноваження на відкриття провадження у справі – права на пред’явлення позову, зустрічного позову, вимоги про виправлення недоліків рішення судом, який його постановив; права апеляційного, касаційного оскарження судових рішень і ухвал, про перегляд рішення, ухвали, що набрали законної сили, за нововиявленими обставинами та заяви про перегляд судового рішення Верховним Судом України. 2. Права на зміни в позовному спорі – права позивача на зміну підстави або предмета позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, на відмову від позову; права відповідача на повне або часткове визнання позову; права сторін на укладення мирової угоди; доповнення, зміна апеляційної і касаційної скарги або відмова від них. 3. Права на подання і витребування доказів та участь в їх дослідженні - права сторін подати до суду свої пояснення, подавати письмові та речові докази, вимагати залучення у справу свідків і призначення експертизи. 4. Права, пов’язані із залученням до справи всіх заінтересованих осіб – права вимагати від суду залучення до справи співучасників, третіх осіб, органи держави, органи місцевого самоврядування. 5. Права, пов’язані із забезпеченням законного складу суду, об’єктивності розгляду справи і виконання судових постанов – права сторін заявляти клопотання про відводи суддів, прокурора, експертів, перекладача і секретаря судового засідання. 6. Права на участь у судових засіданнях по розгляду справи і в здійсненні окремих процесуальних дій в суді першої інстанції, у провадженні справи в апеляційній і касаційній інстанціях та в стадії перегляду справи за новиявленими обставинами; на особисту участь і ведення справи або за участю чи через представника. 7. Інші права, що забезпечують захист у процесі по справі: вибір підсудності, забезпечення доказів і позову, приєднання співучасників до апеляційної та касаційної скарги сторони, передання справи на вирішення третейського суду та інші [82, с. 103, 104]. Класифікацію процесуальних прав сторін більш згруповано охарактеризував С.В. Васильєв. Так, на його думку, за змістом можна виділити три групи суб’єктивних процесуальних прав сторін: 1) права, реалізація яких впливає на динаміку цивільного судочинства; 2) права на участь в судовому розгляді; 3) права, що забезпечують сторонам судовий захист в широкому значенні [25, с. 63]. Цивільне процесуальне законодавство наділяє сторони широким колом процесуальних прав. Так, на думку М.А. Вікута та І.М. Зайцева, всі процесуальні права сторін об’єднуються за інститутами цивільного процесуального права і розрізняються по окремим стадіям цивільного процесу. Тому виникають процесуальні права сторін у стадії розгляду і вирішення справи по суті, в стадії апеляційного, касаційного провадження та інші [27, с. 97]. Не слід також забувати, що дії всіх учасників процесу під час слухання цивільної справи санкціонуються виключно судом та вчиняються під його контролем. Ось чому О. В. Науменков правильно зазначає: якщо суддя, не тільки умисно, але і необережно вчиняючи судову помилку, до пускає різноманітні процесуальні правопорушення у справі, то він підлягає відводу. Відвід у такому разі задовольняє приватні та публічні інтереси. Приватні інтереси мають сторони справи, які зацікавлені в усуненні судді, що може у майбутньому вчинити неправомірні дії, а публічні інтереси виражають заінтересованість держави, яка не зацікавлена у накопиченні судових помилок з боку конкретного судді [53, с.43]. Деякі дослідники вважають, що вказівка на обставини, які викликають сумнів у об’єктивності та неупередженості судді та інших учасників цивільного процесу, може бути підставою для відводу лише з ініціативи осіб, які беруть участь у справі. Самовідвід з цієї підстави суддя заявити не може, адже у нього не може бути сумнівів у власній об’єктивності чи неупередженості. Проте із цим припущенням погодитися не можна. Якщо суддя заявить самовідвід, посилаючись на наявність інших обставин, які будуть викликати сумнів у його об’єктивності та неупередженості, то суд повинен такий самовідвід задовольнити. Адже краще за нього про наявність чи відсутність таких обставин ніхто знати не може. Визнавши самостійно їх наявність, суддя таким чином позбавить учасників процесу від необхідності їх доводити за допомогою доказів. Зрозуміло, що на практиці такі випадки трапляються дуже рідко, адже судді необхідно публічно визнати себе таким, що не може належним чином розглянути цивільну справу, але вони все-таки мають місце. Зокрема, в одній із цивільних справ суддя, з посиланням на п. 4 ч. 1 ст. 20 ЦПК України, заявив самовідвід, пояснюючи, що позов виник з правовідносин, які були досліджені під час судового розгляду по кримінальній справі з обвинувачення особи у вчиненні нею злочинів, передбачених ч. 1 ст. 222, ч. 1 ст. 366, ч. 2 ст. 366 КК України, де цей суддя був головуючим та заявляв самовідвід, який був задоволений апеляційним судом. Характерним для всіх загальних підстав відводу є те, що здебільшого вони за своєю природою є матеріально-правовими, проте серед них можна виділити одну, що є процесуальною за своєю природою, – участь у попередньому вирішенні даної справи як свідка, перекладача, експерта, спеціаліста, представника та секретаря судових засідань. Значення загальних підстав для відводу полягає у тому, що вони охоплюють випадки, які найчастіше повторюються на практиці. Ось чому вказаним випадкам можна дати нормативне за кріплення і у переважній більшості, сформувати їх у гіпотезі правової норми як абсолютно визначені. Крім того, за рахунок загальних підстав для відводу у цивільному процесі можна сформувати єдину практику їх застосування стосовно всього кола суб’єктів, яким можна заявити відвід, незалежно від їхньої процесуальної ролі у справі. Тому, незважаючи на те, що перелік загальних підстав відводу в цивільному процесі є не виключним, відкритим, на нашу думку, нині його варто доповнити новою підставою, яка відсутня у поточному законодавстві: якщо особою робилися публічні заяви по розглядуваній цивільній справі до набрання рішенням суду законної сили. Звичайно, вказана вище підстава може бути цілком охоплена п. 4 ч. 1 ст. 20 ЦПК України – «якщо інші обставини, які викликають сумнів в об’єктивності та неупередженості». Проте не слід забувати, що всі підстави відводу в цивільному процесі формувалися та розвивалися шляхом узагальнення судової практики. Як ми вже зазначали щодо підстав відводу, найчастіші випадки на практиці законодавець оформив та нормативно закріпив у правових актах, але виділення окремої підстави для відводу дасть можливість розвивати цей інститут у чинному законодавстві та судовій практиці, що тільки її збагатить. Судді та інші учасники процесу, яким можна заявити відвід, живуть у суспільстві та контактують із ним, часом висловлюються з приводу своєї професії. В умовах розвитку інформаційного суспільства створюється дедалі більше різноманітних дискусійних інформаційних програм, які мають предметом обговорення правові питання. Суддя, експерт, секретар судового засідання та ін., беручи участь у правових дискусіях, відповідаючи на запитання журналістів (часто провокативні), читаючи лекції, повинні утриматися від висловлювань по суті будь-якого спору, доки він не буде вирішений судом. Пропонуючи своє бачення розвитку справи та результатів її вирішення, особа, якій можна заявити відвід, уже, таким чином, стає упередженою у справі. Якщо це робить суддя, то він порушує численні норми процесуального характеру, які чітко визначають місце оцінки доказів (нарадча кімната), форму висловлювання владної позиції у справі (ухвала та рішення суду), спосіб її доведення до відома суду (публічне читання тексту процесуального документа) тощо. Секретар судового засідання, як і суддя, повинен утримуватися від висловлювань щодо результатів розгляду справи, адже як працівник суду він разом із суддею уособлює цю установу та формує своїми вчинками авторитет судової влади. Експерту також забороняється спілкуватися з особами, які прямо чи побічно зацікавлені у результатах експертизи, та повідомляти їм такі результати. Тотожні заборони можна за аналогією встановити для спеціаліста. Перекладач, здійснюючи переклад, також має утриматися від публічних висловлювань щодо сторін справи, характеристики поданих ними доказів тощо [53, с.44]. Випадків із судової практики, коли особи, яким можна заявити відвід, робили публічні заяви, що надалі розцінювалися Європейським судом з прав людини як факти упередженості до сторони, чимало. Зокрема, рішенням у справі Бушемі проти Італії було зазначено, що представники судової влади мають виявляти щонайбільшу стриманість при виконанні службових обов’язків для того, щоб гарантувати репутацію безстороннього судочинства. Почуття стриманості має підказати їм не робити заяв у пресі навіть у відповідь на провокації. Цього вимагають вищі інтереси юстиції і престиж суддівської професії. Той факт, що голова суду публічно вживав такі вислови, які натякали на негативну оцінку самого заявника, ще до того, як суд під його головуванням мав винести рішення у справі, дійсно, не видається сумісним з вимогами про безсторонність суду, закріпленими в п. 1 ст. 6 Конвенції [53, с.44]. Отже, визначення такої загальної підстави для відводу у цивільному процесі, як публічний виступ по розглядуваній справі, додатково гарантуватиме забезпечення інтересів сторін та інших осіб, які беруть участь у розгляді справи, та збагатить арсенал процесуальних засобів, покликаних забезпечити досягнення одного із завдань цивільного судочинства – неупереджений розгляд і вирішення цивільних справ [53, с.44]. Отже, існують різноманітні класифікації прав сторін в цивільному процесі, але на нашу думку, найбільш доцільним є перелік прав, які закладені в ЦПК України, а саме усі права сторін поділяються на дві групи: загальні та спеціальні. Спеціальними правами вважаються права, які можуть використовувати лише головні учасники судового процесу – сторони. Право позивача на зміну предмета чи підстави позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, відмова від позову, право відповідача подати заперечення проти позову, пред’явити зустрічний позов, визнати позов, а також укладення мирової угоди є спеціальними правами сторін, які можуть скористатись ними для захисту своїх інтересів у випадку виникнення цивільно-правого спору та розгляду цивільної справи в суді. Як і будь-який інший суб’єкт цивільних процесуальних правовідносин, поряд з процесуальними правами сторони несуть тягар процесуальних обов’язків. Цивільний процесуальний обов’язок сторони – це потрібна і забезпечена процесуальним законом належна поведінка сторони в цивільному процесі, що відповідає суб'єктивному процесуальному праву суду [23 c.77]. Процесуальні обов’язки – це правила поведінки суб’єктів процесуальних відносин [14, с. 163]. Вони є важливою складовою процесуального правового статусу, оскільки тісно пов’язані із процесуальними правами та урівноважують їх. Основним процесуальним обов’язком сторін, як і інших осіб, які беруть участь у справі є обов’язок добросовісно користуватися своїми процесуальними правами та нести свої процесуальні обов’язки (частина 3 статті 27, стаття 131 ЦПК України). | |
| Просмотров: 664 | Загрузок: 20 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |