| Главная » Файлы » Магистерские работы » Магистерские работы |
Підстави перегляду судових рішень Верховним судом України в цивільному судочинстві
| [ Скачать с сервера (447.5 Kb) ] | 07.06.2017, 21:56 |
| ВСТУП Актуальність теми дослідження. Після набуття незалежності в Україні відразу почали формувати судову владу, яка повинна була відповідати демократичному вибору народу. У 1992 році була прийнята Концепція судово-правової реформи, яка повинна була привести судову систему у відповідність із соціально-економічними та політичними змінами. Важливим кроком у цьому напрямку стало прийняття у 1996 році Конституції України, яка закріпила основні положення діяльності судової гілки. Першим етапом реалізації судово-правової реформи було прийняття ряду Законів одним із яких у 2002 році став Закон України «Про судоустрій України». Даний Закон визначив правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні, деталізував систему судів загальної юрисдикції, основні вимоги щодо формування корпусу професійних судів тощо. Нажаль, проведена судово-правова реформа не вирішила всіх проблем в Україні, оскільки її слід реалізовувати послідовно та обґрунтовано, не вдаючись до кардинальних необдуманих кроків. Судова реформа повинна розглядатися як частина загальнодержавної реформи, відповідати внутрішнім (економічним, соціальним, політичним) і зовнішнім (інтеграційним) пріоритетам розвитку, бути гармонійно пов’язаною із загальними цілями розвитку держави в цілому [ , с. 379]. Подальші напрями реформування української судової системи розроблялися і обговорювалися давно, однак саме 7 липня 2010 року відбулися зміни, обумовлені прийняттям Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у якому змінено повноваження Верховного Суду України у зв’язку з чим розділ п’ятий глава третя Цивільнольно-процесуального кодексу змінено та доповнено «Перегляд судових рішень Верховним Судом України». Отже, з прийняттям Закону «Про судоустрій і статус суддів» змінилася система повноважень Верховного Суду України при розгляді цивільних справ. Закон фактично завершує судово-правову реформу, яка проводилася, з різним успіхом та швидкістю, протягом усіх років незалежності України. Однак законодавче закріплення положень реформи не поклало край дискусіям та суперечностям навколо судової системи. Одним із актуальних питань нового Закону є повноваження Верховного Суду України під час перегляду судових рішень за діючим Цивільним процесуальним кодексом України. Про необхідність судово-правової реформи підготовлено дуже багато досліджень, як вченими-правниками, так і представниками інших професій. Значну роль у вирішенні цього питання відіграла Концепція судово-правової реформи, яка намітила напрямки розвитку третьої гілки влади в Україні. У юридичній літературі містяться теоретичні засади здійснення правосуддя в діяльності Верховного Суду України. З цього приводу доцільно згадати роботи таких вчених, як: Ю.П. Аленін, В.П. Бахін, Г.П. Власова, В.К. Весельський, В.І. Галаган, Л.А. Гарбовський, В.Г. Гончаренко, В.В. Городовенко, Ю.М. Грошевий, О.А. Калганова, С.В. Ківалов, Н.І. Клименко, В.І. Косарєв, М.В. Костицький, В.В. Кривенко, В.Т. Маляренко, В.Я. Марчак, М.М. Михеєнко, В.В. Молдован, О.Р. Михайленко, В.Т. Нор, А.Й. Осетинський, А.Й. Пашук, П.П. Пилипчук, В.В. Сердюк, Д.С. Сусло, Є.В. Фесенко, П.В. Цимбал, С.В. Шевчук, М.В. Ярова та інших, але вони розглядають проблеми повноважень Верховного Суду України за Законом 2002 року. Мета і задачі дослідження. Метою роботи є комплексне висвітлення проведених реформ у сфері правосуддя щодо забезпечення конституційного права громадян на судовий захист та вироблення на цій основі пропозицій до цивільно-процесуального законодавства в частині повноважень Верховного Суду України з перегляду судових рішень у цивільних справах. Для досягнення поставленої мети передбачається вирішення таких задач: – дослідити історію становлення та розвитку Верховного Суду України; – з’ясувати правовий статус Верховного Суду України в системі судів загальної юрисдикції; – розглянути підстави для перегляду судових рішень у цивільних справах Верховним Судом України; – з’ясувати коло суб’єктів та строки подання заяви про перегляд судових рішень у кримінальних справах Верховним Судом України; – визначити особливості подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах Верховним Судом України; – дослідити порядок підготовки та розгляду цивільної справи Верховним Судом України; – внести науково обґрунтовані пропозиції по вдосконаленню цивільно-процесуального законодавства та практики його застосування в обсязі досліджуваних питань. Об’єкт дослідження є суспільні відносини, що виникають під час перегляду судових рішень у цивільних справах Верховним Судом України. Предмет дослідження є процесуальний порядок підстав перегляду судових рішень у цивільних справах Верховним Судом України. Методи дослідження. Специфіка та багатоаспектність об’єкта і предмета дослідження визначили систему загальнонаукових і спеціальних методів. В основу дисертаційного дослідження покладено загальний діалектичний метод, як фундаментальний (філософський) метод наукового пізнання (дозволив розглянути усі питання теми в динаміці, виявити їх взаємозв’язок і взаємообумовленість). Також у роботі використано ряд загальнонаукових методів, а саме історико-правовий (при дослідженні становлення найвищого судового органу), порівняльно-правовий (який дає підстави стверджувати про тенденцію зближення та гармонізації цивільного судочинства з таким судочинством в інших європейських державах), системного аналізу (дав можливість проаналізувати законодавчі та інші нормативно-правові акти, наукові праці вітчизняних і зарубіжних учених щодо повноважень найвищого судового органу), моделювання (при визначенні перспективної ефективності запропонованих змін та доповнень до чинного Цивільно-процесуального кодексу України), індукції та дедукції (використовувалися для виокремлення завдань підстав перегляду судових рішень в цивільному процесі Верховним Судом України на основі аналізу мети та завдань цивільного судочинства, а також для створення нових правових норм та приписів), аналізу та синтезу (за їх допомогою підстави перегляду судових рішень аналізувався шляхом вивчення властивостей його окремих частин та узагальнення їх в єдине ціле), соціологічний (використано при вивченні правозастосовної практики, а також при анкетуванні професійних суддів стосовно проблем провадження у Верховному Суді України). Нормативну основу дослідження складають: Конституція України; міжнародно-правові акти у галузі прав людини і судочинства, ратифіковані Верховною Радою України; Цивільний процесуальний та інші кодекси України; законодавчі акти; постанови Пленуму Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ; відомчі нормативні акти МВС України, Генеральної прокуратури України. Обґрунтованість і достовірність сформульованих у роботі наукових положень, висновків і рекомендацій визначаються і забезпечуються емпіричною базою дослідження, яку становлять аналітичні і статистичні матеріали Верховного Суду України за період 2010-2013 рр.; дані опитування 214 суддів (місцевого суду, апеляційного суду, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ та Верховного Суду України). Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дана робота є одним з перших в Україні комплексним дослідженням теоретичних та практичних проблем перегляду судових рішень у цивільних справах Верховним Судом України. У дослідженні сформульовано ряд нових положень і висновків, які мають істотне значення для теорії цивільного процесу та юридичної практики. До найбільш суттєвих із них слід віднести такі: вперше: – запропоновано авторське визначення підстав перегляду судових рішень Верховним Судом України, під яким слід розуміти врегульовану цівільно-процесуальним законом діяльність Верховного Суду спрямовану на встановлення або спростування неоднаковості застосування норм матеріального права судом касаційної інстанції, а також вирішення питання про відновлення провадження у цивільній справі та її перегляд при встановленні Європейським судом з прав людини порушень Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом; – обґрунтовано необхідність надання Верховному Суду України повноваження з перегляду рішень вищих спеціалізованих судів з підстав неоднакового застосування судами (судом) касаційної інстанції однієї і тієї самої норми процесуального права. удосконалено: – перелік та статус осіб, які можуть звернутися з заявою про перегляд судових рішень з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм закону України про суперечливість рішень, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень; – етапи розгляду цивільної справи Верховним Судом України. дістало подальший розвиток: – наукова позиція відповідно до якої провадження з перегляду судових рішень Верховним Судом України є судовою стадією цивільного процесу; – ідея про існування національного прецеденту у формі ухвал Верховного Суду України; – узагальнення причин, що призводять до констатації Європейським судом з прав людини порушень Україною положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що сформульовані й викладені в роботі висновки та пропозиції є внеском у розвиток теорії та практики цивільно-процесуального права, які використовуються: – у науково-дослідній діяльності – для подальшої розробки наукових основ перегляду судових рішень у цивільних справах Верховним Судом України; – у законотворчій діяльності – при внесенні змін і доповнень до чинного ЦПК України; – у правозастосовній діяльності – для забезпечення єдності у застосуванні законодавства під час провадження у Верховному Суді України; – у навчальному процесі – при написанні окремих розділів (глав) підручників і навчальних посібників з навчальної дисципліни «Цивільний процес», при підготовці лекцій і проведенні занять за відповідними темами. Розділ І. Історія становлення та розвитку Верховного суду України та його статус в системі судів загальної юрисдикції. 1.1. Історія становлення та розвитку Верховного Суду України Історія найвищого судового органу нашої країни унікальна, адже йому довелося діяти не лише у різних століттях і навіть тисячоліттях, а й у різних державах як за назвою, так і за суттю – з різними ідеологічними надбудовами, економічними підвалинами і, зрозуміло ж, з неоднаковими правовими системами. Це означало упродовж десятків років вершити суд серед народу з різним правовим менталітетом і рівнем правосвідомості. Проблема поглиблювалася і тим, що серед людей, котрі, ставали тоді суддями, було зовсім небагато юристів-професіоналів. У минулому столітті в Україні і у світі відбулися події, які принципово змінили процес розвитку країни, її суспільно-політичний і економічний лад, державні інститути та її правову основу. Змінилось і правосуддя. Звичайно, суд в Україні виник не у ХХ ст. Він був за часів, коли людина стала усвідомлювати себе членом суспільства. В історії Київської Русі слово «суд» вперше згадується у Статуті князя Володимира Святославовича «Про десятини, суди і людей церковних». Дослідники відносять прийняття цього Статуту до перших років ХI ст. Оскільки більш давнього нормативного акту, в якому б згадувався суд, не знайдено, то саме із цим Статутом пов’язується відокремлення суду від княжої влади на території України. За часів Київської Русі (IХ–ХII ст.) судові функції крім Великого київського князя здійснювали представники місцевої адміністрації – посадники та волостелі. Складовою Української козацької держави, створеної під проводом Богдана Хмельницького, була розгалужена судова система, в якій головне місце належало Генеральному судді, котрий очолював вищий судовий орган держави. Така організація судів продовжувала існувати і після входження України до складу Російської Імперії у 1654 р. й була скасована у ХVIII ст. у зв’язку з ліквідацією російським царатом української національної державності. В умовах національних державотворчих процесів у 1917–1920 рр. відбувалося формування судової системи в Українській Народній Республіці, Українській Гетьманській державі, УНР часів Директорії [ , с. 153]. Формувалися судові органи й у Західноукраїнській Народній Республіці. Але істотні прорахунки українських демократів, допущені в ході розбудови національної державності, і деякі інші чинники дозволили українським більшовикам, спираючись на всебічну допомогу своїх російських однопартійців, утворити Українську радянську республіку і встановити жорстокий радянський режим на більшій частині української території. У процесі побудови радянського державного апарату в 1917–1920 рр. була створена і діяла розгалужена система радянських судів, налаштованих насамперед на пригнічення тих суспільних сил України, які чинили опір більшовицькій тиранії, що запанувала на теренах країни. У 1918 р. Народний секретаріат УРСР прийняв постанову «Про введення народного суду», яка передбачала негайну ліквідацію усієї судової системи Російської імперії на території України. Цим актом було введено нові види судових органів: дільничні, повітові і міські суди та революційні трибунали. За деякий час декретом РНК УРСР від 14 грудня 1919 р. замість повітових і міських було утворено народні суди. Розгляд особливо важливих справ було доручено Верховному революційному трибуналу при ВУЦВК. Панування в Україні радянської тоталітарно-репресивної системи підірвало економіку і наприкінці 1920 р. призвело до її стрімкого падіння, що стало викликати невдоволення політикою радянської влади серед широких верств трудового населення України. Тому, побоюючись втратити владу, правляча більшовицька партія визнала за необхідне на початку 1921 р. перейти до нової економічної політики, що зумовило проведення цілого ряду реформ як в економіці, так і в державному апараті та законодавстві УРСР. У липні 1921 р. на базі Верховного революційного трибуналу при ВУЦВК було організовано Єдиний Верховний трибунал УРСР, що діяв як касаційна інстанція революційних трибуналів республіки. Основою судової реформи стала постанова Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету від 16 грудня 1922 р., якою було затверджено Положення про судоустрій УРСР (далі – Положення 1922 р.), [90] що вводилося в дію з 1 лютого 1923 р. У ст. 1 даного Положення зазначалося, що з метою охорони завоювань пролетарської революції, забезпечення інтересів держави, прав трудящих та їх об’єднань на території УРСР діє єдина система судових установ: 1) народний суд у складі постійного судді, 2) народний суд у складі постійного судді і двох народних засідателів, 3) губернський суд, 4) Верховний Суд УРСР та його колегії. Із прийняттям Положення 1922 р. підлягали ліквідації: дисциплінарні товариські суди, що існували при губпрофрадах і повітових об’єднаннях профспілок; особливі сесії народних судів; губернські й окружні (районні) революційні трибунали; губернські раднарсуди; Верховний трибунал і відділ Верховного судового контролю Народного Комісаріату юстиції УРСР [ , с. 56]. Таким чином, з 1923 р. судову систему УРСР очолив Верховний Суд УРСР. Він розглядався як «вищий інститут всієї судової системи, центральний штаб, що зосереджує у своїх руках усі важелі судової практики та скеровує їх у відповідному напрямку» [ , с. 51]. Відповідно до ст. 55 Положення 1922 р. Верховний Суд створювався у складі: президії, пленарного засідання, касаційних колегій у цивільних і кримінальних справах, судової колегії, дисциплінарної колегії. Голова Верховного Суду УРСР та його заступник, голова судової колегії призначалися Президією ВУЦВК безпосередньо, голови касаційних колегій і члени Верховного Суду – за поданням Народного комісара юстиції республіки. Відкликання з посад суддів Верховного Суду УРСР здійснювалося лише Президією ВУЦВК. Згідно зі ст. 59 Положення 1922 р., голова Верховного Суду, його заступник, голови судової і касаційних колегій утворювали президію Верховного Суду УРСР. До компетенції Президії належали: розподіл обов’язків між членами Верховного Суду УРСР; перевірка і затвердження звітності; призначення та розгляд результатів спеціальних ревізій губернських судів та інших прирівняних до них судів; порушення дисциплінарних проваджень щодо членів Верховного Суду УРСР, голів губернських і прирівняних до них судів, їх заступників як за результатами ревізій, так і за окремими повідомленнями Прокурора республіки та накладення на них дисциплінарних стягнень у межах наданих Президії повноважень; скликання пленарних засідань Верховного Суду УРСР. У засіданні Президії Верховного Суду УРСР брав участь з правом дорадчого голосу прокурор, присутність якого була обов’язковою. Пленарне засідання Верховного Суду УРСР було правомочним, якщо на ньому були присутні не менше половини всіх його членів та Прокурор республіки або його старший помічник. До відання пленарного засідання належали: – тлумачення законів з питань судової практики, що порушувались окремими колегіями, складом суду, Президією Верховного Суду, Прокурором республіки чи його помічником; – розгляд, скасування і зміна вироків, рішень та ухвал судових і касаційних колегій Верховного чи будь-якого іншого суду республіки на пропозицію Президії ВУЦВК, Президії Верховного Суду УРСР, Прокурора республіки і за протестами головуючих на засіданнях цих колегій або присутніх на них прокурорів. Крім того, на пленарних засіданнях Верховного Суду УРСР обиралась дисциплінарна колегія. Судові засідання касаційних колегій (у цивільних і кримінальних справах) проводились у складі трьох постійних членів суду. При колегіях перебували два помічники Прокурора Верховного Суду УРСР. До підсудності Верховного Суду УРСР по першій інстанції належали справи особливої важливості, які передавались на його розгляд за постановою ВУЦВК і РНК УРСР, Пленуму Верховного Суду УРСР, Прокурора республіки, Державного політичного управління УРСР. Це були справи за обвинуваченням членів ВУЦВК, народних комісарів, членів Президії Української Ради Народного Господарства, голів та членів президій губвиконкомів, губсудів, членів Реввійськради республіки та колегії ДПУ УРСР, повноважних послів та їх помічників, а також цивільні справи, у яких позивачем або відповідачем виступав Народний Комісаріат республіки чи прирівняна до нього центральна державна установа УРСР. Усі справи по першій інстанції розглядались у складі трьох постійних членів Верховного Суду. До відання Верховного Суду УРСР також належали: скасування вироків у зв’язку із нововиявленими обставинами на підставі матеріалів їх перевірки і висновків органів прокурорського нагляду; перегляд у порядку судового нагляду за протестами Прокурора республіки або Прокурора Верховного Суду УРСР вироків і рішень усіх судів у цивільних та кримінальних справах, що набрали законної сили. У порядку судового нагляду та за нововиявленими обставинами справи розглядались у касаційних колегіях у такому ж порядку, як і касаційні скарги та протести. У разі, коли справа була вже розглянута касаційною колегією Верховного Суду УРСР, протести виносилися на розгляд Пленуму цього суду. | |
| Просмотров: 512 | Загрузок: 11 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |