| Главная » Файлы » Магистерские работы » Магистерские работы |
ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ АДВОКАТІВ
| [ Скачать с сервера (151.0 Kb) ] | 30.03.2017, 20:52 |
| ВСТУП Актуальність теми роботи. Безперервний розвиток теорії права, зміни законодавства і практики його застосування, вдосконалення форм і методів адвокатської діяльності обумовлюють необхідність адвокатів постійно і безперервно вдосконалювати знання – підвищувати свою кваліфікацію. Основні принципи, що стосуються ролі юристів (прийняті VIII Конгресом ООН з попередження злочинності та поводженню з правопорушниками, Гавана, 27 серпня – 7 вересня 1990 року) [1], відносять безперервну освіту та постійне вдосконалення знань адвокатів до загальновизнаних стандартів адвокатської професії, недотримання яких є підставою дисциплінарної відповідальності, і зобов'язують професійні об'єднання (палати) адвокатів сприяти безперервному навчанню та підготовці юристів. Це, в свою чергу, вимагає комплексного підходу, на державному рівні, у взаємодії з асоціаціями та спілками адвокатів, до проведення організаційно-правових заходів спрямованих на впровадження ефективної системи підвищення кваліфікації для адвокатів України. Першим, і найбільш важливим, кроком у побудові такої системи стало рішення Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури від 3 вересня 2010 року №V/21-421 [2], яким було затверджено Порядок підвищення кваліфікації адвокатами України, що почав діяти з 1 січня 2011 року. Разом з тим, до сьогодні у вітчизняній науці відсутні правові дослідження, присвячені підвищенню кваліфікації адвокатів. В роботах науковців В. Купрішина, Д. Сусло, Ю. Стецовського, Т. Варфоломеєвої, О. Святоцького, В. Кульчицького, І. Гловацького, В. Гайворонської, І. Гончар питання підвищення кваліфікації адвокатів розглядалися лише поверхнево (наголошується на обов’язку адвоката підвищувати свій ідейно-політичний рівень та кваліфікацію, зазначаються поширені форми (види) підвищення кваліфікації адвокатів, наводяться приклади передового досвіду у цій сфері). Комплексних досліджень цього процесу здійснено не було. Навіть після прийняття Порядку підвищення кваліфікації адвокатами України інтерес до цієї теми надто не пожвавився. Отже, знання про відповідну систему мають обмежений (фрагментарний) характер, що обумовлює необхідність комплексного аналізу інституту підвищення кваліфікації адвокатів. Особливо існує потреба у досліджені низки теоретичних питань, що стосуються поняття «підвищення кваліфікації адвокатів», принципів побудови і функцій системи підвищення кваліфікації адвокатів України, її внутрішніх та зовнішніх властивостей – сутності системи. Тому актуальність теоретичної розробки зазначених питань, передумов і процесу становлення, механізму дії сучасної системи підвищення кваліфікації має як теоретичну, так і практичну цінність, та базується, насамперед, на необхідності вдосконалення Порядку підвищення кваліфікації адвокатами України, у тому числі й на наукових засадах. Об’єкт і предмет дослідження. Об’єктом дослідження є система правовідносин, які виникають у сфері підвищення кваліфікації адвокатів України, а саме правовідносини, пов’язані з загальною організацією підвищення кваліфікації адвокатів, реалізацією форм (видів) підвищення кваліфікації адвокатів, процесом звітності про виконання обов’язку підвищення кваліфікації та дисциплінарною відповідальністю за його невиконання, а також правовідносини щодо додаткового регулювання окремих форм (видів) підвищення кваліфікації адвокатів. Предметом дослідження є приписи нормативно-правових актів, що регламентують інститут підвищення кваліфікації адвокатів України, практика їх застосування, а також положення правової доктрини у сфері підвищення кваліфікації. Мета і завдання роботи. Метою роботи є розробка теоретичних засад системи підвищення кваліфікації адвокатів України, дослідження передумов і процесу її становлення, аналіз сучасного стану системи та перспектив її розвитку, формулювання пропозицій щодо удосконалення законодавства у цій сфері. Досягнення поставленої мети зумовило вирішення наступних завдань: - проаналізувати наукові підходи до визначення поняття (категорії) «підвищення кваліфікації»; - виявити і конкретизувати суттєві ознаки цього процесу та сформулювати на їх основі визначення поняття «підвищення кваліфікації адвокатів»; - розкрити сутність системи підвищення кваліфікації адвокатів України, виявити її основні елементи; - розкрити зміст основних принципів і функцій системи підвищення кваліфікації адвокатів України; - дослідити процес становлення і розвитку системи підвищення кваліфікації адвокатів на території України; - проаналізувати дію сучасної системи підвищення кваліфікації адвокатів України, встановити конкретні проблеми її функціонування та сформулювати пропозицій щодо їх усунення; - дослідити процес підвищення кваліфікації адвокатів у країнах близького (Російська Федерація, країни Європи) та далекого (США та Канада) зарубіжжя. Методи дослідження. Основним засобом пізнання був обраний системно-структурний метод, оскільки в роботі проведене комплексне дослідження складного об’єкта – системи підвищення кваліфікації адвокатів (цілісної сукупності взаємопов’язаних елементів). Використання історичного методу було зумовлено потребою дослідження процесу становлення і розвитку системи підвищення кваліфікації адвокатів України, що бере свій початок з 20-х років XX ст. Логічний метод використовувався для формулювання родового поняття (категорії) – «підвищення кваліфікації» та на його основі видового поняття – «підвищення кваліфікації адвокатів». Формально-юридичний метод застосовувався при аналізі джерел права та конкретних юридичних норм, визначені понять і категорій, виявлені проблем нормативного матеріалу та розробці пропозицій щодо їх усунення. Порівняльно-правовий метод застосовувався при співставлені правових компонентів правової системи України (приписів Конституції України, Закону України «Про адвокатуру», Порядку підвищення кваліфікації адвокатами України) та компонентів правових систем Норвегії, Російської Федерації та інших країн. При висуненні та обґрунтуванні рекомендацій щодо варіантів вирішення окремих проблем і усунення недоліків правового регулювання використовувався метод теоретико-правового прогнозування. Структура роботи обумовлена метою, завданнями та предметом дослідження. Магістерська робота складається з вступу, трьох розділів (які містять у собі 10 підрозділів), висновків, списку використаних джерел та додатку. Загальний обсяг магістерської роботи складає 95 сторінок, не враховуючи списку використаних джерел. Список використаних джерел розміщений на 9 сторінках і охоплює 79 найменувань. РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ АДВОКАТІВ. 1.1. Теоретичні підходи до розуміння поняття «підвищення кваліфікації адвокатів». Адвокатська професія не тільки важлива, але і нелегка. Адвокатура вимагає до себе не менше уваги, ніж державні органи. Тому вивчення організації та порядку діяльності адвокатури – одне з найважливіших завдань юридичної освіти і, передусім, науки [3, с. 14]. Особливо, коли з’являються нові виміри такої діяльності – становлення системи підвищення кваліфікації адвокатів України. Для створення наукових засад розбудови ефективної системи підвищення кваліфікації адвокатів України особливе значення має розробка поняття «підвищення кваліфікації адвокатів», за допомогою якого можна було б окреслити межі цього процесу, визначити його зміст та закономірності розвитку. Виявлення і конкретизація суттєвих ознак цього процесу є не лише передумовою вироблення якісного фундаменту усієї системи, але й надійним орієнтиром її розвитку. Однак доводиться константувати, що визначення поняття «підвищення кваліфікації адвокатів» становить складну наукову проблему, вирішення якої ускладнюється її багатоаспектністю та низьким ступенем розробки. Але перед тим як розпочати безпосередній виклад матеріалу, який стосуватиметься теми цього підрозділу, слід зупинитись на його методологічній основі. Як галузь специфічних знань правова наука має притаманну їй упорядковану систему взаємопов’язаних, взаємообумовлених і взаємодіючих понять та категорій, які за суттю і змістом визначаються предметом даної науки і одночасно відображають логіко-семантичну організацію знань у сфері держави та права. У своїй єдності правові поняття та категорії утворюють понятійний апарат даної науки. Одночасно правова наука виступає джерелом формування її понятійного апарату. Правові категорії і поняття відображають певний рівень (зріз) знань у галузі державно-правових явищ, незалежно від того, включені чи не включені дані категорії і поняття у позитивне право – у закони чи підзаконні нормативно-правові акти. Правові поняття – це основні (базові) одиниці розумової діяльності людини, які відтворюють суттєві, тобто загальні (типові) та відмінні ознаки (властивості, риси) фактів, явищ, становищ та процесів у сфері держави і права. Правові поняття знаходять свій вираз у термінах (словах та словосполученнях), правових визначеннях (дефініціях) і мають строгу логічну характеристику з точки зору їх змісту, обсягу та співвідношення з іншими поняттями. Правові категорії – найбільш загальні за обсягом фундаментальні правові поняття, які фіксують найсуттєвіші закономірні зв’язки і відношення у сфері правознавства та юридичної практики [4, с. 109-110]. В аспекті аналізу варто зазначити, що понятійно-категоріальний апарат – це сукупність засобів, які виражають предмети і явища правової дійсності, а також способи передачі правової інформації. Такими засобами є поняття (категорії, терміни), а способами – їхні визначення (дефініції) [5, с. 14]. Залежно від свого статусу – реального місця і ролі у правовій науці і практиці – правові поняття (категорії), на наш погляд, можуть бути розподілені на дві великі і відносно самостійні групи, які умовно назвемо «доктринальні» і «легальні». Доктринальні (теоретико-правові) – це правові поняття, які, виступаючи результатом пізнавальної діяльності, належать безпосередньо до сфери науки і за допомогою яких виражаються ті або інші «наукові теорії», «вчення», «концепції» юридичної науки. Вони, власне кажучи, і становлять зміст останньої як результату пізнавальної діяльності, несуть у собі первинну і базову правову інформацію про відповідні державно-правові явища. Легальні (нормативно-правові) – це такі поняття (категорії), що дістали офіційне нормативне закріплення і фіксування у відповідних нормативно-правових актах – законах і підзаконних актах – і є приналежністю не тільки юридичної науки, а і позитивного права [4, с. 118]. Таким чином, якщо маємо справу з поняттями чи категоріями, то нас цікавить насамперед їхній зміст. Він не міститься безпосередньо у слові, що його виражає. Кожен юридичний термін, наприклад, «громадянство», «злочин» тощо, слід розкрити, пояснити його смислове значення, встановити виражений цим терміном зміст поняття. Цей зміст з’ясовується завдяки логічній дії (операції) – визначенню (definitio) . Тернім «дефініція» належить до слів іншомовного походження (англ. definition, лат. definitio) та етимологічно означає «встановлення меж», «визначення». Дефініції розглядаються як судження, що розкриваються зміст і значення понять. Акцентуючи на головному у предметі, вони дають змогу вирізнити його з-поміж інших, застерігають від змішування понять, плутанини в судженнях. Визначити поняття – означає розкрити суттєві ознаки його змісту. Але зважаючи на те, що ознаки поняття – це відображення властивостей реальних предметів, явищ матеріального і духовного світу, можна стверджувати, що визначення – це виокремлення суттєвих ознак самого предмета, логічне зіставлення поняття з об’єктивною дійсністю. Власне, щоб визначити поняття предмета, слід докладно вивчити його самого, порівнявши з іншими предметами. Визначення є підсумком складного пізнавального процесу, воно деякою мірою завершує формування поняття [5, с. 15-16]. Формування правових понять і категорій, власне кажучи, не відрізняється в цілому від загальної і універсальної процедури формування понятійного апарату в інших сферах наукового пізнання. Суть цієї процедури полягає у формалізації знань у галузі державно-правових явищ. Вона полягає, по-перше, в абстрагуванні, тобто у відволіканні від несуттєвих, нетипових (не головних) рис і властивостей даних явищ; по-друге, у виявленні і фіксуванні закономірностей розвитку, і незмінної їх повторюваності (алгоритму) та встановлені найбільш істотних і загальних (типових) ознак, властивих всьому (виду, типу) цих явищ і за якими ці явища відрізняються від інших. Тут завжди має місце використання різноманітних прийомів, таких, наприклад, як пошук і оброблення інформації, висування наукових гіпотез і ідей, розробка наукових теорій і концепцій, використання і застосування формалізованих і соціометричних процедур і операцій вивченні соціально-правових явищ. До таких також слід віднести не тільки використання правил формально-логічного мислення, а й аналогій, інтуїцій, а також спостережень, порівнянь, аналізу, синтезу, узагальнень та ін. Усі вони спрямовані на одержання найбільш загальних і в той же час фундаментальних (істотних) знань про об’єкт дослідження. У підсумку формалізації одна й та сама думка про найбільш істотні властивості об’єкта або явища державно-правового характеру завжди маж бути виражена за допомогою тих самих лінгвістичних компонентів, тобто системи взаємопов’язаних рядів слів (термінів), розташованих у тому самому порядку стосовно об’єкта пізнання, і відображати його сутність [4, с. 111-112]. Правові поняття завжди характеризуються відносною статичністю, завершеністю, тому що вони, з огляду на їх обсяг і зміст, досить чітко фіксують точно визначений рівень (зріз) знань про найбільш загальні та істотні риси і властивості державно-правових явищ певного виду (типу, класу). Однак статичність правових понять не абсолютна, оскільки поглиблення знань є безперервним процесом. Як і всі наукові поняття, вони рухливі, відрізняються відносним динамізмом, мають тенденцію до розвитку і удосконалення відповідно до поглиблення знань про об’єктивну дійсність, що динамічно розвивається. При цьому така тенденція реалізується за допомогою двох логічних прийомів: а) через збільшення обсягу понять (тобто кола об’єктів, мислимих у понятті) досягається зменшенням їх змісту, тобто скорочується кількість ознак, що утворюють поняття. Цей метод лежить в основі формування так званих загальних (родових) понять, що за загальним правилом набувають значення правових категорій, тобто гранично широких за обсягом понять. До них належать, наприклад, такі категорії, як «держава», «право», «правопорушення», «юридична відповідальність», «норма права» та ін.; б) шляхом зменшення обсягу понять, у результаті чого збільшується його зміст (змістовне навантаження), тобто зростає кількість ознак, що утворюють ці поняття. За допомогою такого способу формуються видові, або конкретні, поняття, наприклад, «договір купівлі-продажу», «договір зберігання» – у цивільному праві; «крадіжка», «вбивство», зловживання владою або службовим становищем» – у кримінальному праві тощо. Зазначені способи мають взаємопов’язаний і взаємодоповнюючий характер, завжди спрямовані на розвиток і вдосконалення понятійного апарату юридичної науки. Тут загальні (родові) правові поняття (категорії) дозволяють розглядати і пізнавати правові явища з позицій загального, видові ж (конкретні) поняття – з погляду конкретного (особливого). При цьому між видовими і родовими поняттями існують відносини не тільки координації, а й субординації, тобто перші підкорені останнім як за обсягом, так і за змістом. Розглянуті способи утворення правових понять і категорій лежать в основі формування так званих «понятійних рядів» юридичної науки, в яких усі поняття (категорії), з погляду обсягу висвітлюваних у них правових явищ, перебувають між собою у чіткому співвідношенні і ієрархічній підпорядкованості: завжди розташовані в порядку від більш загального до одиничного (конкретного). Понятійний ряд утворюють, наприклад, такі взаємозалежні поняття (категорії), як «правова поведінка», «правопорушення», «злочин», «крадіжка», «крадіжка у великому розмірі»; «крадіжка в особливо великому розмірі» та ін. Так само простежується чітка закономірність, коли зі зменшенням обсягу поняття збільшується кількість ознак, що утворюють його зміст. Однак тут виявляється й інша закономірність: поняття менш загального рівня узагальнення повинні містити ознаки понять більш високого рівня узагальнення. У цьому, властиво, і знаходить вираз методологічний аспект формування правових понять і понятійних рядів юридичної науки. Порушення цієї логіко-гносеологічної процедури призведе до помилок не тільки при побудові систем правових понять у кожній з юридичних наук, але й до помилок в правотворчості [4, с. 115-117]. З огляду на це, розглянемо наявність понятійного ряду і його обсягу щодо поняття «підвищення кваліфікації». Юридичній науці відомі такі рівні (класи) понять, як загальнотеоретичні (власне категорії), міждисциплінарні та галузеві поняття. Загальнотеоретичні поняття є універсальними, загальними для усієї юридичної науки, мають широке застосування різними галузями права. Міждисциплінарні поняття розробляються і використовуються в межах так званих «блоків» або «циклів» юридичних наук, які об’єднані подібністю предметів цих наук. Зокрема виділяють: державознавчі, цивілістичні, криміналістичні блоки (цикли) наук. На відміну від міждисциплінарної термінології, галузева властива певній (конкретній) галузі, відображає її специфіку і особливості у відносно вузькій сфері правого регулювання суспільних відносин. Незважаючи на те, що поняття «підвищення кваліфікації» було впроваджене і розроблене у науці трудового права, на сьогоднішній день, на нашу думку, його можна беззаперечно віднести до «класу» правових категорій, оскільки про міжгалузевий характер говорити важко: підвищення кваліфікації існує в якості обов’язку адвокатів, державних службовців, працівників прокуратури, нотаріусів, суддів. Згадані суб’єкти досліджуються в межах відповідних галузей (інститутів), які не входять до одного блоку (циклу) юридичних наук. Це свідчить про універсальність аналізованого поняття, широке його застосування, що є характерно ознакою «правової категорії». Таким чином можна вести мову про те, що понятійний ряд аналізованої категорії має дворівневу будову: «підвищення кваліфікації» як родове (загальне) поняття, «підвищення кваліфікації адвокатів»; підвищення кваліфікації суддів»; «підвищення кваліфікації працівників» тощо – видове (конкретне) поняття. У зв’язку з обмеженим обсягом даної роботи, спробуємо сформулювати родове (загальне) визначення категорії «підвищення кваліфікації» користуючись лише «нормативним матеріалом», незвертаючись до наукових розвідок. У чинному законодавстві України термін «підвищення кваліфікації» можна віднайти у нормативно-правових актах різного рівня і галузевої належності, де він визначається як: підвищення кваліфікації робітників – це професійно-технічне навчання робітників, що дає можливість розширювати і поглиблювати раніше здобуті професійні знання, уміння і навички на рівні вимог виробництва чи сфери послуг [8]; розширення профілю (підвищення кваліфікації) – набуття особою здатностей виконувати додаткові завдання та обов'язки в межах спеціальності [9]; підвищення кваліфікації – це навчання авіаційного персоналу, що дає змогу розширювати і поглиблювати раніше здобуті знання, уміння і навички на рівні стандартів та сучасних вимог у галузі авіаційної безпеки [10]; підвищення кваліфікації – це набуття особою знань та навичок щодо виконання додаткових завдань та обов'язків у межах спеціальності [11]; підвищення кваліфікації керівників підприємств – це навчання з метою оновлення та вдосконалення знань і умінь, необхідних для здійснення ефективного управління підприємством та вдосконалення його діяльності [12]; підвищення кваліфікації фахівців з питань європейської та євроатлантичної інтеграції – це навчання (керівників та спеціалістів) з метою оновлення та розвитку вмінь і знань, необхідних для ефективного вирішення завдань професійної діяльності у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції [13]. Аналізуючи зазначені дефініції можна помітити, що «нормотворці», за виключенням невеликих розбіжностей, обрали єдиний підхід до розуміння поняття «підвищення кваліфікації», і якщо їх узагальнити, то можна дати наступне визначення: підвищення кваліфікації – це навчання з метою оновлення та вдосконалення раніше здобутих знань і умінь відповідно до рівня стандартів та сучасних вимог у сфері (галузі), набуття особою здатностей виконувати додаткові завдання та обов'язки, необхідних для ефективного вирішення завдань професійної діяльності у певній сфері (галузі). Адже, «сенс підвищення кваліфікації полягає не в збереженні або зміні колишньої професії (спеціальності), а в підвищенні рівня підготовленості працівника до належного виконання заданого обсягу і виду робіт та посилення за допомогою цього ефективності професійної праці. Очевидно, в цьому і полягає цільове призначення підвищення кваліфікації» [14, с. 20]. Таке визначення не є абсолютно істинним, але, на нашу думку, може розглядатися як родове поняття в межах даної роботи, тому що воно є найбільш загальним за обсягом, фіксує найсуттєвіші закономірні зв’язки і відношення у сфері підвищення кваліфікації. Запропоноване нами загальне (родове) визначення категорії «підвищення кваліфікації» дає можливість перейти до розробки видового (конкретного) поняття – «підвищення кваліфікації адвокатів». В радянській та сучасній науковій юридичній літературі питання підвищення кваліфікації адвокатів розглядалися лише поверхнево (наголошується на обов’язку адвоката підвищувати свій ідейно-політичний рівень та кваліфікацію, зазначаються форми (види) останньої, наводяться приклади передового досвіду у цій сфері). Комплексних досліджень даного процесу не було. Навіть після прийняття Порядку підвищення кваліфікації адвокатами України (далі – Порядок), інтерес до аналізованих питань надто не пожвавився [15, с. 9-12; 16, с. 26-28; 17, с. 8]. Визначення поняття «підвищення кваліфікації адвокатів» не було здійснено в наукових працях, тому й не дивно, що воно відсутнє в Порядку підвищення кваліфікації адвокатами України. Отже, можна стверджувати, що в цій роботі буде здійснена найперша спроба надати доктринальне (теоретико-правове) визначення поняття «підвищення кваліфікації адвокатів». Для виконання цього завдання, на нашу думку, потрібно не лише орієнтуватися на родове (загальне) визначення поняття «підвищення кваліфікації», також доречним буде використання правил порівняння, застосування аналогій. Як вже було зазначено, початковий інтерес до розробки проблем «підвищення кваліфікації» мала наука трудового права, об’єктом вивчення якої був процес підвищення кваліфікації робітників і службовців, але єдиного підходу до розуміння (галузевого) поняття «підвищення кваліфікації» вироблено не було. При цьому слід мати на увазі, що воно вживалося у двох аспектах – широкому і вузькому. На думку В.Р. Дубуре (широкий підхід), під підвищенням кваліфікації слід розуміти подальше вдосконалення теоретичних знань, виробничого досвіду і навичок роботи в межах наявної спеціальності та розширення кваліфікаційного профілю шляхом здобуття другої та суміжних професій [18, с. 12], з метою збільшення ефективності праці [19, с. 250]. В. Н. Артемова (вузький підхід) підвищення кваліфікації розглядає як подальше поглиблення і розширення знань, вдосконалення умінь і виробничих навичок працівника. Це визначення об'єднує підвищення професійної майстерності трудящих за допомогою самостійного навчання та вивчення досвіду передовиків, в результаті товариської взаємодопомоги і співробітництва, в ході соціалістичного змагання і навчання в тих чи інших організаційних формах. Різні за своєю природою явища об'єднуються спільністю кінцевої мети [14, с. 16-17] – збільшення ефективності професійної праці за рахунок підвищення ступеня підготовленості працівника до виконання обумовленого трудового завдання [14, с. 27]. За останній час в Україні, у зв’язку з нагальною потребою проведення адміністративної реформи, питанню підвищення кваліфікації почали присвячувати свої праці фахівці з державного управління. І, зважаючи на високу складність завдань, які вирішують державні службовці, на підвищену відповідальність, яку несе державний службовець під час прийняття рішень, на високі вимоги суспільства до державного службовця як до особистості, так і до професіонала, на потребу постійного пристосування цього важливого інституту до реалій сьогодення, можна говорити про суттєву схожість вимог до системи підвищення кваліфікації державних службовців та адвокатів, а отже, і про можливість запозичення теоретичного підґрунтя для опрацьовуваної теми. На науковому рівні дослідженням окремих аспектів підвищення кваліфікації державних службовців та управлінських кадрів займаються вчені: Н. Нижник, В. Олуйко, В. Яцюк, Н. Грицяк, В. Гущенко, Н. Протасова, В. Майборода, О. Ноздрачова, Д. Дзвінчук та інші. Проте зазначені науковці по-різному підходять до визначення поняття «підвищення кваліфікації». На думку В. Майбороди, «підвищення кваліфікації – цілеспрямований, спеціально організований процес систематичного оновлення професійної компетентності державних службовців, зумовлений динамікою розвитку суспільства, економіки, науки, освіти, культури та потребами, що випливають з особистого досвіду й специфіки діяльності кожного державного службовця». Далі він додає. «Це, насамперед, складне психологічне явище, процес поступового росту державного службовця як особистості і як професіонала, який здійснюється під час його практичної діяльності та самовдосконалення» [20, с. 122-123]. Н. Нижник зазначає, що «підвищення кваліфікації – це постійний процес відновлення кваліфікації кадрів у зв’язку з розвитком практики й теорії управління для роботи на попередній або новій (вищій або іншого профілю) посаді» [21, с. 31]. О. Ноздрачова вважає, що «підвищення кваліфікації – це оновлення теоретичних і практичних знань державних службовців відповідно до вимог освітніх стандартів для підтримки рівня їх кваліфікації, достатнього для ефективного виконання посадових повноважень» [22, с. 12]. Цікавим, на нашу думку, є визначення, що міститься у довідниковому виданні «Управление персоналом: Экономический словарь»: «підвищення кваліфікації кадрів – це підготовка кадрів для удосконалення знань, умінь і навичок у зв’язку з підвищенням вимог до професії або підвищенням на посаді» [23, с. 154]. Адже відомо, що постійне ускладнення суспільних відносин і правовідносин ставить все вищі вимоги не лише до окремого адвоката, а й до усієї професії (корпорації, інституту) в цілому. В інших довідникових виданнях (енциклопедіях) знаходимо таке визначення: «підвищення кваліфікації – поглиблення теоретичних знань та вдосконалення практичних навичок працівника в галузі певного виду трудової діяльності в межах його спеціалізації або розширення його кваліфікаційного профілю шляхом опанування інших чи суміжних професій» [24, с. 535]; «підвищення кваліфікації фахівців – збільшення міри усвідомлення фахових задач і завдань та способів їх розв’язання в певній галузі продуктивної діяльності. Усвідомлення, пізнання, освоєння вище за попереднє, процес висхідного руху ступеня фахової підготовленості» [25, с. 675]. Вартою уваги є і позиція Д. Дзвінчука, який розглядає підвищення кваліфікації державних службовців як тип післядипломної освіти, в основі якого процес і результат розвитку видів та (або) типів компетентності останніх за умови, що: процес – цілеспрямований, гнучкий, активний і керований; результат – здатність ефективно розв’язувати ситуації, що постають при виконанні службових обов’язків; розвиток – неперервна зміна стану освіченості держслужбовця, що має позитивну тенденцію, управляється, корегується і забезпечується навчанням управлінських кадрів за відповідними програмами підвищення їх кваліфікації [26, с. 8-9]. На нашу думку, варто більш детально проаналізувати даний підхід. Д. Дзвінчук пише про такі особливості підвищення кваліфікації, про які не згадують інші автори, насамперед: процес – гнучкий і активний; розвиток – «безперервна зміна стану освіченості» особи. Мається на увазі, що способи і форми підвищення кваліфікації повинні бути досить різноманітними і сучасними (гнучкість процесу); активність полягає у особистій і свідомій заінтересованості суб’єкта у підвищенні свого професійного рівня, «творчого та активного ставлення до процесу свого безперервного вдосконалення», а не у простому виконанні припису нормативно-правового акту, що покладає обов’язок підвищувати кваліфікацію; слова «безперервна зміна стану освіченості» розширюють межі «професійної компетентності», оскільки «професійно компетентними» є і інші правники, наприклад, представники так званої «бізнес-адвокатури», які можуть і не бути адвокатами. Від адвоката вимагається постійно удосконалювати не лише свої вузькопрофесійні знання та навички, він повинен розширювати свої знання з морально-етичних норм (загального і професійного характеру), щоб мати своєрідний імунітет від негативних явищ, що відбуваються у суспільстві, а особливо у функціонуванні державного апарату, повинен володіти знаннями про звичаї, правила, обов'язки і права адвокатської професії. Тому загалом рівень його освіченості повинен відповідати колу й складності його професійних завдань і обов’язків. Поряд з поняттям «підвищення кваліфікації» можна зустріти і поняття «професійний розвиток». Тому у контексті опрацьовуваного питання необхідно встановити як співвідносяться між собою ці поняття. Професійний розвиток – процес формування суб’єкта професійної діяльності, тобто системи певних властивостей в умовах неперервної професійної освіти, самовиховання та здійснення професійної діяльності. У процесі професійного розвитку особистість оволодіває системою професійно важливих якостей, до якої входять комунікативні, мотиваційні, характерологічні, рефлексивні, освітні, інтелектуальні, психофізичні властивості людини. У ході професійного розвитку формуються світоглядні, етичні якості, спеціальні наукові, технічні, технологічні знання, вміння, навички, здібності особистості фахівця. Професійний розвиток здійснюється в суспільстві в умовах неперервної професійної освіти, яка охоплює до профільне і профільне навчання у загальноосвітніх, професійно-технічних, вищих та післядипломних навчальних закладах, і в умовах виробництва. Водночас професійне навчання відбувається у процесі професійного навчання і самовиховання, професійної підготовки особистості. Кінцевою метою професійного розвитку є формування професійної культури працівника, що виявляється у високому рівні професійної освіченості, компетентності та майстерності, в усвідомленні людиною цінності своєї професії та себе як професіонала, відданість своїй професії, досягнення на цій основі суспільно й особистісно значущих творчих результатів, суттєвого внеску в культуру суспільства і людства. Складовою професійної культури особистості є естетична, етична, виробнича, творча, інноваційна та психологічна культура фахівця. Тому важливого значення набуває суспільний, психологічний, педагогічний супровід професійного розвитку особистості [25, с. 733]. З зазначеного випливає, що «професійний розвиток» і «підвищення кваліфікації» співвідносяться як ціле і частина. Підвищення кваліфікації виступає лише однією сходинкою (хоча і достатньо тривалою у часі) професійного розвитку фахівця. З іншого боку важливо, щоб провідне місце, поряд з «централізованим» навчанням (до профільне і профільне навчання у загальноосвітніх, вищих та післядипломних навчальних закладах, і в умовах виробництва), у процесі професійного розвитку займало самовиховання та систематичне самостійне навчання, без якого професійний розвиток фахівця буде обмеженим. Отже, маючи методологічну основу, дослідивши понятійний ряд, легальні та наукові дефініції поняття «підвищення кваліфікації» представників різних напрямів юридичної науки, встановивши співвідношення поняття «підвищення кваліфікації» з поняттям «професійний розвиток» можемо безпосередньо перейти до розв’язання поставленого завдання – надати доктринальне визначення (тлумачення) поняття «підвищення кваліфікації адвокатів». Порядок підвищення кваліфікації адвокатами України (його чинна та попередні редакції), як вже зазначалося, не містить визначення поняття «підвищення кваліфікації адвокатів», однак в ньому містяться норми, які дозволяють зрозуміти сутність даного поняття. Ці положення можемо розглядати як чотири компоненти: процесуальний, цільовий, підставовий або причинний та варіативний. Підставовий (причинний) компонент повідомляє про причину, яка зумовила потребу у підвищені кваліфікації. На нашу думку, вона зафіксована у рішенні Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури (далі – ВККА) № V/21-421 від 3 вересня 2010 року (цим рішенням було затверджено первинну редакцію Порядку). ВККА зазначила таке: «Безперервний розвиток теорії права, зміни діючого законодавства та практики його застосування, вдосконалення форм та методів адвокатської діяльності обумовлюються необхідність адвокатів постійно та безперервно вдосконалювати знання та підвищувати кваліфікацію». Цільовий компонент дає змогу визначити ціль (кінцевий результат, на досягнення якого спрямовані зу¬силля суб’єктів діяльності) «підвищення кваліфікації». У пункті 3 Порядку зазначено, що підвищення кваліфікації адвокатами має: зміцнювати їх правові навички; підвищувати рівень усвідомлення ними етичних питань; підвищувати рівень усвідомлення ними прав людини; навчати адвокатів повазі до прав та інтересів клієнтів; навчати адвокатів захисту прав клієнтів і сприянню їхньому здійсненню; навчати адвокатів сприянню належному відправленню судочинства. Додамо, що підвищення кваліфікації адвокатами також має забезпечувати підтримання на належному рівні знань у питаннях, з яких вони згідно з чинним законодавством зобов’язані надавати юридичну допомогу за призначенням органів досудового слідства або суду (п. 2). Варіативний компонент визначає межі вибору способів підвищення кваліфікації. Так, наприклад, п. 2 Порядку відносить здобуття нової спеціалізації або кваліфікації (на основі раніше здобутої освіти і практичного досвіду) до різновиду підвищення кваліфікації. Тобто термін «підвищення кваліфікації» потрібно розглядати не лише як підтримуюче й додаткове професійне навчання за фаховим спрямуванням без зміни рівня попередньо здобутої за певним фахом кваліфікації – у вузькому значені, а навпаки – у широкому (як поглиблення, розширення і оновлення професійних знань, умінь та навичок в межах кваліфікації чи спеціалізації або розширення кваліфікаційного профілю шляхом здобуття нової кваліфікації (спеціалізації), опанування інших (суміжних) професій). Процесуальний компонент надає характеристику «підвищення кваліфікації адвокатів» власне як процесу (ряду послідовних дій, спрямованих на досягнення певного результату), який є: цілеспрямованим, гнучким (спеціально чи самостійно організованим), активним і систематичним (безперервним, постійним). Таким чином, підводячи підсумок, на основі проведеного дослідження можемо розкрити (дати визначення) поняття «підвищення кваліфікації адвокатів». Підвищення кваліфікації адвокатів – це цілеспрямований, гнучкий, активний процес систематичного поглиблення, розширення і оновлення професійних знань, умінь та навичок адвокатів, в межах кваліфікації чи спеціалізації або розширення кваліфікаційного профілю шляхом здобуття нової кваліфікації (спеціалізації), опанування інших (суміжних) професій, зумовлений безперервним розвитком теорії права, змінами діючого законодавства та практики його застосування, вдосконаленням форм та методів адвокатської діяльності, що має зміцнювати їх правові навички, підвищувати рівень усвідомлення ними етичних питань, підвищувати рівень усвідомлення ними прав людини, навчати адвокатів повазі до прав та інтересів клієнтів, навчати адвокатів захисту прав клієнтів і сприянню їхньому здійсненню, навчати адвокатів сприянню належному відправленню судочинства, забезпечувати підтримання на належному рівні знань у питаннях, з яких вони згідно з чинним законодавством зобов’язані надавати юридичну допомогу за призначенням органів досудового слідства або суду. 1.2. Підвищення кваліфікації адвокатів: система, принципи, функції. Ефективність системи підвищення кваліфікації адвокатів України значною мірою залежить від її організації, що передбачає як створення й чітке функціонування системи підвищення кваліфікації загалом, так і організовану роботу кожної ланки цієї системи, взаємодію навчальних структур, організаторів навчання з центральними органами виконавчої влади (органами місцевого самоврядування), високу відповідальність Вищої кваліфікаційної комісії та регіональних кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури (далі – КДКА) за стан і результати підвищення кваліфікації кадрів. Тому подальша розробка наукових засад системи підвищення кваліфікації адвокатів України вимагає з’ясування сутності самої системи підвищення кваліфікації, складу її елементів, засад (принципів) її побудови, функцій, які вона повинна виконувати. Категорія «система» досить поширена і використовується сьогодні не лише в юридичній науці. Існує безліч різних визначень систем, які пропонують вчені – філософи, соціологи, юристи. У філософських працях поширена думку про те, що під терміном «система» слід розуміти відокремлену цілісну множину взаємодіючих елементів. Вважаємо, що це є занадто спрощеним уявленням про системні утворення. Тому тут більш точною є позиція Д. Керімова, який правильно наголошує на двох основних характерних ознаках системи: на її стійкому автономному функціонуванні, а також на наявності між її складовими об’єктивних та закономірних зв’язків, які грунтуються на змістовних ознаках цих складових. Якщо погодитися з тим, що система – це передусім цілеспрямоване явище (тобто яке залежить від мети свого існування), то прийнятним буде підхід В. Протасова, який розуміє систему як об’єкт, функціонування якого, необхідне та достатнє для досягнення певної мети, забезпечується (у певних умовах середовища) сукупністю поєднаних між собою його елементів [27, с. 17]. Узагальнивши їх, можна зробити висновок, що система – це упорядкована сукупність елементів, взаємопов’язаних і взаємодіючих один з одним, яка має відносну самостійність і органічну єдність, характеризується внутрішньою цілісністю і автономністю функціонування, що функціонує з певною метою [4, с. 546]. Перераховані ознаки, на нашу думку, притаманні і системі підвищення кваліфікації адвокатів України. Тому під системою підвищення кваліфікації розуміємо єдність відповідних елементів (компонентів, частин), які взаємопов’язані і взаємодіють один з одним і які залежно від їх природи та характеру зв’язку між ними, становлять відносно самостійну й органічну єдність, що характеризується внутрішньою цілісність і автономність функціонування, з метою забезпечити безперервне поглиблення, розширення й оновлення професійних знань, умінь та навичок адвокатів України. Для того щоб правильно уявити систему як структурне утворення, необхідно визначити її елементи. Проте це питання не таке просте, як здається на перший погляд. Так, наприклад, відповідно до Програми кадрового забезпечення державної служби [28] державна система підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців – це сукупність: освітньо-професійних і професійних програм підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців; акредитованих навчальних закладів, інститутів і центрів підвищення кваліфікації, які реалізують зазначені програми; органів, що здійснюють управління системою підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців. Такий підхід умовно назвемо – «широким». Згідно з підп. 1 п. 1 Положення про єдину систему підвищення кваліфікації прокурорсько-слідчих працівників органів прокуратури України [29, с. 487], єдина система підвищення кваліфікації прокурорсько-слідчих працівників включає в себе різноманітні форми і види навчання, зокрема: самостійне навчання; надання індивідуальних завдань; стажування в структурних підрозділах та кабінетах криміналістики прокуратур обласного рівня; навчально-методичні семінари, у т.ч. заняття у школах молодого спеціаліста, державного обвинувача тощо; науково-практичні конференції; навчання за окремими планами працівників, які зараховані до резерву на заміщення керівних посад; навчання в Інституті підвищення кваліфікації кадрів Академії прокуратури України. Це, відповідно, приклад «вузького» підходу. Але, на нашу думку, такий підхід є не зовсім вдалим. Річ у тому, що сукупність елементів в даному випадку обмежується лише формами (видами) навчання, хоча поряд з цим і згадується, наприклад, Інституті підвищення кваліфікації кадрів Академії прокуратури України як навчальна установа, яка має забезпечувати організацію і проведення навчання. Тобто здійснює розробку і викладання певних програм (курсів), проводить навчально-методичні семінари, науково-практичні конференції. Також слід зауважити, що згідно з зазначеним Положенням, система підвищення кваліфікації прокурорсько-слідчих працівників органів прокуратури є єдиною, тобто централізованою, «серцем» якої і є згаданий Інститут. Зазначена характеристика вказує на наявність об’єктивного і безпосереднього зв’язку і взаємодії вказаних елементів, які ґрунтуються на змістовних ознаках останніх. Це свідчить про хибність «вузького» підходу щодо окреслення кола елементів системи підвищення кваліфікації. | |
| Просмотров: 482 | Загрузок: 17 | Рейтинг: 5.0/1 | |
| Всего комментариев: 0 | |