| Главная » Файлы » Магистерские работы » Магистерские работы |
Питання історичного розвитку торговельної марки
| [ Скачать с сервера (180.0 Kb) ] | 18.07.2017, 17:25 |
| В умовах ринкової економіки істотно зростає значення знаків для розрізнення одних і тих самих товарів, що виробляються різними виробниками, чи послуг, що надаються різними особами. Коли виробництво товарів і надання послуг переважають попит, гостро постає питання їх індивідуалізації. Товари і послуги, що виробляються або надаються, завжди відрізняються різними характеристиками, ознаками, якістю, тощо. Споживач повинен точно знати, хто виробник того чи іншого товару, чим він характеризується, які послуги відзначаються вищою якістю, тощо. Тут споживачеві допомагають саме торговельні марки. Згідно даних офіційного сайту Українського інституту промислової власності, за перший квартал 2013 року, в Україні було зареєстровано 3297 торговельних марок. Це однозначно свідчить про зростання важливості торговельної марки, як засобу індивідуалізації товарів, її роль та значення в умовах сьогодення. Важливу роль торговельна марка відіграє не лише для власників, а й для споживачів, так дослідження, проведені Інститутом Макса Планка, свідчить, що 38% покупців Німеччини купують товари, товари марковані певними торговельними марками, 47 % сприймають торговельну марку як свідчення високої якості товару і тільки 14% споживачів купують немарковану продукцію, тому що вона дешевша. В науковій доктрині питанню правового регулювання торговельної марки, як об’єкта права інтелектуальної власності та її правової охорони, присвячені праці таких вчених як Ю.Л.Бошицького, В.А.Дозорцева, В.Валлє, Т.С. Демченко, О.Ю. Кашинцевої, А.О.Кодинця, В.Є. Макоди, О.М.Мельник, П.Ф.Немеш, А.О.Підопригори, О.В.Піхурець, Л.Д.Романадзе, Ю.С.Шемчушенка, О.О.Штефан та інш. Для написання даної магістерської роботи використовувались дисертаційні та монографічні роботи, наукові статті вчених та юристів-практиків, національне та міжнародне законодавство а також судова практика. Актуальність саме дослідження теми торговельної марки, на мою думку полягає, у тому, що кожного року зростає кількість заявок та реєстрацій торговельних марок в Україні як за національною так і за міжнародною процедурою. Це зумовлює вихід України на міжнародний ринок, і тому, задля забезпечення державою прав власників на торговельну марку, споживачів та інших зацікавлених осіб, повинно бути чітке розуміння правової природи торговельної марки, її функцій, особливостей правової охорони та захисту, а також способів уникнення зловживання з боку третіх осіб на право власника торговельної марки. На сьогоднішній день увагу до правового регулювання торговельних марок приділяють не лише через посилення її ролі в сучасних економічних умовах, а також через її особливе значення у розвитку ринкових відносин та наявність прогалин у законодавстві з питань забезпечення гідного правового регулювання торгівельної марки та її охорони. Важливим моментом є встановлення окремого правового статусу торговельної марки, що має свої власні характерні ознаки та особливості, що докорінно відрізняються від інших засобів індивідуалізації. Перед написанням даної роботи, мною було поставлено за мету з’ясувати зміст понятійних розбіжностей, що існують в національному та міжнародному законодавстві, зокрема вирішення питання застосування термінів «торговельна марка», «товарний знак», «знак для товарів і послуг» та інших понять, що застосовуються для індивідуалізації товарів і послуг; розкрити для себе питання умови надання правової охорони торговельній марці, та значення таких умов; пояснити схожість та єдність таких умов та ознак торговельної марки; розглянути сучасні тенденції правової охорони та правового захисту торговельної марки у контексті порівняння із зарубіжним законодавством, спробувати знайти шляхи вирішення проблем, що постають сьогодні перед українськими судами при вирішенні спорів, предметом яких є торговельна марка та її охорона. Однією із основних задач постало наголошення на правовій та соціально-економічній ролі торговельної марки, її двоякій природі захисту прав та гарантій споживачів та в забезпеченні прав власника торговельної марки. У даній магістерські роботі, на базі вже існуючих наукових, дисертаційних досліджень, розкриваються питання історичного розвитку торговельної марки, етапи її становлення першість виникнення, її понятійного апарату та співвідношення з суміжними поняттями, на прикладах української та зарубіжної судової практики розмежовуються поняття «торговельної марки» та таких засобів індивідуалізації як «географічне позначення», «фірмове найменування», «промисловий зразок» та інш. Окремо розглядаються функції, що виконує торговельна марка, її ознаки та класифікація. Розкривається питання умовам надання правової охорони торговельній марці, реєстрації та припинення дії свідоцтва прав на знак для товарів і послуг, наводиться приклади зарубіжного правового регулювання торговельної марки, у порівняльному аспекті та з метою запозичення основних позитивних положень, які б сприяли удосконаленню національного законодавства. В роботі наводиться перелік міжнародних правових документів, угод, конвенцій, що регулюють питання, пов’язані з торговельними марками та умови їх дії на території України. Протягом написання даної магістерської роботи, торговельна марка розглядалася мною, як об’єкт права інтелектуальною власності, але неможливо було не застосовувати норми цивільного права, для порівняльного аспекту та кращого розуміння правової сутності торговельної марки вивчалися норми господарського права в даній сфері. В останньому розділі увага приділяється саме цивільно-правовому захисту торговельної марки, наводяться способи та особливості такого захисту, називаються способи цивільного захисту торговельної марки, які застосовуються у країнах Європейського Союзу та розглядається можливість застосування відповідних способів національним правом. Також, визначаються основні проблеми, що постають перед судами України у вирішенні справ пов’язаних з об’єктами інтелектуальної власності, зокрема, з торговельними марками та здійснюється спроба навести шляхи вирішення даних питань. В роботі присутня достатня кількість прикладів судових справ, що відображають ситуацію, яка склалася на сьогоднішній день як в Україні так і за її межами, наведені приклади торговельних марок які реєструються, і які не можуть бути зареєстровані, через норми, передбачені законодавством. Окремо висвітлюється питання добре відомої торговельної марки, визнання її такою та надання їй правової охорони. Із врахуванням обставин, що полягають у великій кількості судових справ, предметом яких є реєстрація торговельних марок як географічних позначень чи інших видів засобів індивідуалізації, в роботі висвітлено способи як можна уникнути даних ситуацій, та шляхи вирішення, якщо така ситуація вже склалася. Окреслюється поява нових «нетрадиційних» видів торговельних марок, порядок і можливість їх реєстрації та перспективи введення даних торговельних марок в цивільний оборот України. Практичне значення даної магістерської роботи полягає у сформульованих положеннях щодо вдосконалення чинного законодавства та адаптації, гармонізації його до законодавства європейського союзу в сфері торговельних марок, шляхом застосувань положень міжнародних конвенцій, угод та договорів. Піднімаються питання порядку реєстрації торговельних марок, що є досить складною процедурою, розкриваються переваги даної реєстрації, пропонуються нові способи захисту торговельних марок, запозичені з досвіду інших країн, моделюються випадки спорів щодо торговельних марок та надаються приклади їх вирішення. Магістерська робота складається з трьох розділів, що містять в собі вісім підрозділів та списку використаної літератури (69 джерел). РОЗДІЛ I ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ТОРГОВЕЛЬНУ МАРКУ ТА ЇЇ ОХОРОНУ 1.1 Історичний розвиток поняття торговельна марка Історія торговельної марки починається зі стародавніх часів, а саме з тих самих пір, коли, коли в людському суспільстві відбувся розподіл праці і з’явилися конкуруючі між собою ремісники. Приблизно з 5000 року до нашої ери людство починає масове на ті часи виробництво глиняного посуду. Саме на цьому посуді і з’явилися позначення – перші торговельні марки. Посуд, вироблений в Китаї в період царювання імператора Хонг – То, був маркований першими позначеннями, які містили ім’я правлячого імператора, ім’я виробника або місце виробництва. Майже за 4000 років до н.е. майстри Ассириії та Вавилона вирізали на каменях побудованих ними споруд свої клейма. Ці знаки, знайдені археологами ХХ ст.. можна вважати попередниками торговельних марок. Існують документальні свідоцтва появи торговельних марок на грецьких і римських світильниках. Археологічні знахідки підтверджують використання торговельних марок також в Індії в 1300 році до н.е. В Європі торговельні марки першими почали використовувати стародавні греки. До наших днів збереглося безліч амфор з особистим клеймами гончарів, статуї, на яких вирізані імена скульпторів, елементи споруд з ініціалами архітекторів. В середні віки з’явилася нова форма торговельної марки, що відображала характер торгівлі того часу, - марка гільдії. Гільдією являлося об’єднання ремісників, що спеціалізувалися на певному виді продукції. Щоб займатися своїм ремеслом, потрібно було стати членом відповідної гільдії, яка встановлювала стандарти якості, ціну на товар, а також правила праці. У кожної гільдії була своя, легко впізнана торговельна марка або логотип, і поступово за гільдією а часто і за місцевістю, в якій вона розташовувалася, закріплювалася монополія на виробництво певних товарів. В середні віки перед торговельною маркою ставилася мета гарантувати якість товару, пов’язуючи його при цьому безпосередньо з ім’ям конкретного виробника. Таким чином, майстер або гільдія несли відповідальність за кожний виріб, позначений торговельною маркою. Поступово маркування товарів стало обов’язковим. Були видані спеціальні закони, що вимагали наносити торговельні марки на вироби. Перший законодавчий акт про торговельні марки був прийнятий англійським парламентом в 1266 році. Відповідно до цього акту, кожний пекар був зобов’язаний проставляти свій знак на хлібі, щоб « якщо хліб випечений недостатньої ваги, було відомо, хто в цьому винний». У зв’язку з інтенсивним розвитком ювелірного ремесла виникла необхідність в створенні єдиного стандарту вмісту дорогоцінного металу в сплаві. Були створені пробірні палати і спеціальними указами майстрів зобов’язали клеймити ювелірні вироби. Найперше французьке ювелірне клеймо датується 1272 роком, а в 1275 році обов’язкове таврування золотих та срібних виробів було введено у всій Франції. Спеціальний декрет наказував всі вироби маркувати клеймом міста і ім’ям майстра. В Німеччині перша згадка про таврування ювелірних виробів датується 1239 роком. В Англії в 1363 році був прийнятий закон короля Едуарда III, згідно з яким кожний ювелір повинен був мати своє власне клеймо, клеймо майстра. Для клейма використовували малюнки, а не свої ініціали. Маркування гончарного ремесла в Англії не одержало такого ж розвитку, як в інших країнах Європи. Початок масового використання торговельних марок серед британських гончарів поклав Джон Дуайт, якому в 1672 році королем був наданий патент на виробництво порцелянових виробів, що мали велику цінність на той час. Епоха бурхливого промислового зростання, що почалася в ХIХ столітті, привела до необхідності чіткої регламентації всіх аспектів використовування торговельних марок. З 1857 року до 1900 року у всіх промислово розвинених країнах були прийняті національні закони, що стосувалися торговельних марок. Першою такою країною стала Франція (1857 рік) , потім – Італія (1868 рік), Великобританія (1875 рік), Бельгія (1879 рік), США ( 1870, 1881 роки). Першою зареєстрованою у Великобританії торговельною маркою був червоний трикутник пивоварної компанії Bass&Co. Співробітник компанії Bass&Co, щоб випередити конкурентів, провів зимову ніч на 1 січня 1876 року під дверима патентного відомства. Він зареєстрував також червоний ромб і коричневий ромб для двох інших сортів пива. Свідоцтво на червоний трикутник діє дотепер, і ця торговельна марка вважається найпершою зареєстрованою торговельною маркою в світі. Діють понині і свідоцтва на ромби. Щодо США, то в ранній історії цієї країни для ідентифікації худоби часто використовували клейма. Пізніше ці клейма стали використовувати для підтвердження особливої якості товару, пропонованого власником певної фірми або ранчо. Таким чином, клеймо трансформувалося з характеристики власності товару в символ походження товару, його знак якості. Тобто, клеймо ставало товарним знаком власника товару. Згодом, клейма перетворилися в торговельні марки деяких фірм США. Повертаючись, до доби промислового зростання , слід зазначити, що реєстрація торговельних марок стала проводитися в США згідно із законом від 8 липня 1870 року. Першу заявку на реєстрацію торговельної марки подала компанія Averill Chemical Paint Co. На ескізі марки був зображений орел, що тримав горщик з фарбою в дзьобі, а також вимпел із словами « Економічно Красиво Надійно». Проте, закон був визнаний таким, що суперечить Конституції, і скасований. А новий закон з’явився лише в 1881 році. Велику увагу слід звернути, на розвиток використання торговельної марки в побуті нашої держави та її законодавстві. На території України, як і в більшості країн Європи, торговельні марки почали використовуватися в гончарному виробництві, поступово розповсюджуючись серед представників інших професій : ювелірів, видавців книг, ковалів, столярів та інш. За свідченнями істориків використання торговельних марок у вигляді клейм почалося ще з часів Київської Русі і потім продовжувалося аж до приєднання Україною до Росії в 1654 році. Використання торговельних марок не регламентувалася законодавчо і регулювалося звичаями і правилами тих часів. Першим законодавчим актом, що регламентує використовування торговельних марок став, затверджений московським царем в 1667 році Статут, який наказував ставити клеймо на вітчизняних товарах для того, щоб відрізняти їх від іноземних. Укази Сенату Російської імперії від 1753 і 1778 років зобов’язували « класти свої особливі від інших клейма» для «кращого розпізнавання доброти і справності фабриканта. В 1754 році був виданий перший російський урядовий Указ про обов’язкове таврування всіх вітчизняних товарів особливими фабричними знаками, «зі всіма благами і повинностями». Згідно цього документа вимагалося на всі товари наносити клейма, а також передбачалася кримінальна відповідальність за фальшиві клейма. Цариця Катерина II в 1783 році спробувала ввести в Російській імперії європейські порядки і наказала « мати господарям, власникам фабрик і мануфактури кожному свій власний штемпель». Зразок штемпеля надавався в губернське управління за місцем розташування фабрики, а його копія зберігалася в Комерц – колегії в Петербурзі. В 1830 році Указом Сенату Російської імперії було прийнято Положення «Про таврування фабричних виробів», в якому описувалося значення товарних клейм, визначався порядок їх використання і реєстрації знаків клейм, встановлювалася кримінальна відповідальність за їх підробку. Положенням регламентувався зміст товарних клейм: вони повинні містити позначення імені, прізвища фабриканта і місця розташування фабрики. Згідно Положенню обов’язкове таврування товарів було скасовано. З 1830 року було розпочато введення офіційного реєстру виробників, що зареєстрували свої клейма в Департаменті торгівлі і мануфактури. В перший рік їх було заявлено 14, в наступному – 78, а в 1883 р. в реєстрі було вже 2913 знаків. З 1857 року в Російській імперії починають реєструватися торговельні марки іноземних фірм, і за чверть століття в реєстр було внесено більше 400 іноземних торговельних марок. Промисловість Росії розвивалася не так бурхливо як у Європі, сплеск промислового зростання стався лише після скасування кріпацтва в 1861 році. Старий Сенатський Указ 1830 року виявився дуже застарілим в нових економічних умовах, і нарешті, в 1896 році був прийнятий досконалий на той час Закон «Про товарні знаки ( фабричні і торговельні марки і клейма)». В ньому товарними знаками визнавалися «усякого роду позначення, що проставляються промисловцями і торговцями на товарах або на упаковці і посуді, в яких вони зберігаються, для відрізнення їх від товарів інших промисловців». Користування товарним знаком визнавалося правом, а не обов’язком особи, окрім випадків, спеціально встановлених законом( таврування виробів із золота, срібла, обов’язкове маркування тютюнова них і горілчаних виробів, тощо). Для реєстрації знака необхідно було подати заявку в Департамент промисловості, мануфактури і торгівлі. Свідоцтво видавалося на термін від 1 до 10 років. В товарних знаках заборонялося використовувати написи і зображення «огидні людському порядку, моральності і благопристойності», розміщати явно помилкову і неправдиву інформацію, зображати відзнаки, призначені для носіння, що були даровані промисловцю або торговцю, а також використовувати зображення нагород і почесних відзнак, присуджених товарові, без зазначення року отримання. Закон 1896 року продовжував діяти до Жовтневої революції. Потім всі підприємства були націоналізовані і потреба в торговельних марках зникла. В недовгий період своєї незалежності ( 1917 – 1920 роки) Україна встигла сформувати державні установи, в компетенцію яких входила реєстрація торговельних марок. Ці установи часто змінювали свою назву через безперервну зміну урядів ( при Центральній Раді – Департамент винаходів і Департамент з охорони промисловості, при гетьмані Скоропадському – Фабрично – заводський департамент), але все ж таки приймали і реєстрували подані заявки. Їх діяльність була припинена зі встановленням радянської влади і виникненням СРСР. Декілька років торговельні марки СРСР існували в правовому вакуумі, а більшість з них не використовувалася взагалі. Відродження торговельних марок почалося в період НЕПу. В 1923 році приймається Декрет Ради народних комісарів «Про товарні знаки», в якому визначалися нові правила їх реєстрації. За перші півроку після ухвалення цього декрету подається на реєстрацію більше 1000 заявок, з яких близько половину було подано іноземними фірмами. З 1924 року всі відомості щодо реєстрації торговельних марок, почали публікуватися в «Віснику комітету у справах винаходів». В 1926 році приймається Постанова ЦВК Ради народних комісарів СРСР «Про товарний знак», згідно з якою функція реєстрації товарних знаків передавалася відділу товарних знаків і промислових зразків Комітету у справах винаходів. Як тільки, радянська промисловість спробувала вийти на міжнародний ринок, вона зіткнулася з необхідністю позначати свою продукцію торговельними марками і реєструвати їх в інших країнах. Неодноразово робилися спроби продажу різноманітної продукції за кордон з використанням старих торговельних марок, що існували ще в дореволюційний період і були знайомі закордонним покупцям. Проте, багато хто з власників цих позначень емігрував за межі СРСР і ставав на перешкоді спробам використання своєї інтелектуальної власності радянськими підприємствами. Спроби СРСР реєструвати нові торговельні марки в зарубіжних країнах ускладнювалися тим, що СРСР не брав участь в жодному міжнародному договорі з охорони інтелектуальної власності. Саме поняття інтелектуальної власності входило в суперечку з комуністичною ідеологією. Зрештою, СРСР довелося укласти із зарубіжними країнами низку міжурядових договорів про взаємне визнання торговельних марок. В 1936 році в СРСР приймається закон про обов’язкове нанесення на продукцію так званої « виробничої марки» так виник термін, що не має аналогів в світовій практиці. Під виробничою маркою малося на увазі позначення, що містить повну або скорочену назву підприємства – виробника, його місцезнаходження, сорт товару і номер ГОСТ. Процедура реєстрації виробничої марки законом не передбачувалася. Оскільки, формально торговельні марки ніхто не скасовував, довгі роки в радянському законодавстві існували і виробничі і торговельні марки. На внутрішньому ринку також використовувався термін « фабрична марка», що був синонімом терміну « торговельна марка». В 1962 році в СРСР приймається рішення Ради Міністрів «Про товарні знаки», згідно з яким підприємства були зобов’язані розміщати товарні знаки на виробах, що випускаються, або на їх упаковці. Рішенням передбачався механізм реєстрації знаків в Державному комітеті СРСР у справах винаходів і відкриттів. В 1965 році керівництво СРСР усвідомило важливість міжнародної охорони інтелектуальної власності і ратифікувало Паризьку конвенцію 1883 року і Мадридську угоду 1891 року. Істотним кроком в розвитку законодавства про товарні знаки стало ухвалення 3 червня 1991 року Закону СРСР «Про товарні знаки і знаки обслуговування», який повинен був набути чинності 1 січня 1992 року. Цей закон був розроблений з урахуванням вимог ринкової економіки, досвіду розвинених країн і положень міжнародних конвенцій. Але, у зв’язку з розпадом СРСР закон так і не набув чинності. Першим законодавчим актом України, що регламентує використання і охорону товарних знаків, стало « Тимчасове положення про правову охорону об’єктів промислової власності та раціоналізаторських пропозицій в Україні», затверджене 18.09.1992 року. 15.12. 1993 р. був прийнятий Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», який діє і сьогодні. З того часу почалася сучасна епоха товарних знаків в Україні. Свідоцтво № 1 України було видано Інституту електродинаміки Академії наук України на торговельну марку «ИЭД». З початку дев’яностих років двадцятого сторіччя почався активний процес використання товарних знаків як маркетингового інструменту. Засоби масової інформації заповнила реклама. Спочатку лише західні компанії активно використовували можливості реклами для просування товарних знаків, створення необхідного іміджу щодо них. Все частіше стала вживатися фраза « торговельна марка» ( англ..-trademark), що є синонімом товарного знаку. Через деякий час вже і українські виробники почали використовувати торговельні марки не тільки для позначення своїх товарів, але і як засіб активізації їх збуту. Перші роки незалежної України характеризувалися сплеском неправомірного використання чужих торговельних марок. Неготовність населення до продуктово – промислового різноманіття призвела до великої кількості підробленої продукції. Підроблені товари з торговельними марками відомих іноземних фірм заповнили ринки та крамниці України. З’явилося безліч імітацій відомих торговельних марок : кава Neecafe, шоколадний батончик Nuss, аудіокасети BSAF, кросівки Abibas та інш. Знадобилися роки, щоб зменшити вал підробок та зусиль фірм виробників, щоб зробити свою продукцію знайомою та споживчою для громадян України. Врешті – решт, вдосконалення механізму охорони торгових марок і інтеграція України в світову економіку призвели до того, що їх використання в нашій країні стало підкорятися загальносвітовим тенденціям, а судові процеси відносно порушників прав інтелектуальної власності повернули віру виробникам в можливість захисту власних прав і ефективність реєстрації торговельних марок. Підтвердженням тому є постійний зріст кількості заявок, що надходять в Укрпатент. [58] 1.2. Поняття торговельної марки та її співвідношення з суміжними поняттями. Проблема застосування термінології у законодавстві кожної країни завжди є актуальною проблемою як показник досконалості юридичної техніки під час вироблення правових норм. На сьогоднішній день в законодавстві, науковій доктрині та юридичній практиці України застосовується декілька понять, що в основній мірі несуть в собі єдину правову суть. Так, наприклад, законодавець в ст. 492 Цивільного Кодексу України застосовує термін « торговельна марка», тоді як спеціальна норма Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» використовує поняття «знак». Окрім того, у законодавстві фігурують терміни «знак для товарів і послуг», «товарний знак» , «торговий знак», «комерційне (фірмове) найменування», « торгова марка», «логотип», «фірмове найменування», і навіть «бренд». Дана теоретична невизначеність негативно впливає на вирішення проблемних питань та прийняття судових рішень. Термінологічну проблему поняття торговельної марки в своїх працях піднімають науковці. Так, наприклад В.М.Сєргєєв під торговельною маркою розуміє марку, яка використовується в установленому порядку підприємствами та організаціями для позначення певних видів товарів(послуг) з метою їх реклами та відмінності від однорідних товарів ( послуг) інших підприємств. На думку автора, таке визначення, з одного боку, відображає можливість охорони марки не тільки на основі законодавства в певній країні, але і на основі міжнародних угод, а з іншого боку підкреслює правове значення використання марки в господарському обороті. Дане визначення співпадає з тим, що надає ЦК України, де зазначено, що торговельною маркою може бути будь – яке позначення або будь – яка комбінація позначень, які придатні для вирізнення товарів(послуг), що виробляються(надаються) однією особою від товарів(послуг),що виробляються( надаються) іншими особами. Радянський вчений І.Є. Маміофа пропонує розділити визначення торговельної марки як соціальної реальності і як правового явища. Торговельної марки як соціальної реальності пропонується наступне визначення: торговельна марка – це відображення в громадській уяві об’єктивно існуючого стійкого зв’язку між специфічними споживчими властивостями товару певного роду і характерною рисою зовнішньої цього товару або упаковки. Як правове явище, торговельна марка- це знову ж таки знак для вирізнення однієї групи товарів від інших. Дослідженням даної проблеми займалась О.А.Рассомахіна, і стверджує,що стосовно терміну « торговельна марка» існує декілька зауважень, та щодо понятійної відповідності термінів « товарний знак» , «торгова марка» та «знак сервісу ( обслуговування)» у сфері законодавства з інтелектуальної власності. В українському законодавстві було зроблено спробу піти шляхом термінології англійського законодавства, де терміном trade mark позначаються як знаки для товарів так і для послуг. Так, терміносистема патентного відомства Великої Британії подає таку ж дефініцію даного поняття, як і Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», тобто « знак – це позначення, за якими товари і послуги одних осіб відрізняються від товарів і послуг інших осіб». Проте, переклад прикметника «trade» в українському варіанті було втрачено, мабуть, через те, що, як стверджує доктор філологічних наук Л.І.Шевченко , для авторів українського законопроекту залишилися нез’ясованими семантичні деталі слів « знак» та «марка», які є дещо відмінними між собою і різняться як в українській так і в англійській мовах. Тобто, в українському варіанті значення слова «знак», яке може бути застосоване у тлумаченні понять, що розглядаються, є першим, а відповідно значення слова «марка» є другим. Поняття «знак» є родовим до «марка» і, відповідно, - видовим до «знак» у розглядуваному значенні. Крім того, поняття « марка» стосується об’єктів матеріально – речовинної сфери і через це ним не зовсім коректно позначати послуги. Таким чином, «товарний знак» - це поняття, що позначує й ідентифікує товари та послуги і відповідає визначенню у Законі України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг». «Торгова марка» є терміном на позначення товарних знаків тільки для предметів матеріально – речовинної природи ( товарів), тим часом як для позначення послуг було б логічніше використовувати спеціальний термін- «знак сервісу». У такий спосіб українська термінологія відповідатиме міжнародним стандартам і водночас відбиватиме специфіку сучасної української літературної мови. Отже, як ми бачимо, термінологічний апарат, що використовується для ідентифікації товарів і послуг, характеризується відсутністю єдиного підходу до визначення його правової природи, яка б чітко окреслювала економічну роль цих засобів і функцій. Якщо, ж звернутися до міжнародно – правових актів то побачимо, що Паризька конвенція про охорону промислової власності використовує, але не містить визначення поняття товарного знака. Такий документ, як Типовий закон Міжнародних об’єднаних бюро по охороні інтелектуальної власності – попередника Всесвітньої організації інтелектуальної власності « Про знаки, фірмові найменування і акти недобросовісної конкуренції» зазначає, що товарний знак становить собою будь-яке позначення, яке індивідуалізує товари даного підприємства і допомагає відрізнити їх від товарів його конкурентів. У статті 15 Угоди про торговельні аспекти прав на інтелектуальну власність ( TRIPS) зазначається , що будь – яке позначення чи комбінація позначень, за допомогою яких можна відрізнити товари і послуги одного підприємства від товарів і послуг іншого підприємства, можуть являти собою товарний знак. Це означає, що такі позначення можуть підлягати реєстрації в якості товарних знаків, разом з тим, якщо знаки не наслідують здатність до розрізнення відповідних товарів і послуг, то члени Угоди можуть поставити реєстрацію знака в залежність від розрізняльної здатності, набутої в процесі використання. Перша Директива Ради ЄС « Про наближення законодавства держав –членів, що стосується торговельних марок» визначає, що торговельна марка може складатися з будь-якого знака, який можна представити у графічній формі, зокрема слів, малюнків, літер, цифр, зображень товарів чи їхніх упаковок, за умови, що такі знаки здатні розрізняти товари та послуги одного виробника від товарів чи послуг іншого виробника, але поряд з тим дана Директива також оперує поняттям «знак для товарів і послуг». Регламент Ради ЄС «Про торговельну марку спільноти» вказує, що торговельна марка може складатися з будь-яких позначень, знову ж таки за умови, що такі позначення здатні відрізняти товари одного виробника від товарів і послуг іншого виробника. Торговельна марка як ідентифікуючий для товару та послуг інструмент, на практиці часто плутається та іноді застосовується замість один одного з фірмовим або комерційним найменуванням. Правовою проблемою українського законодавства, є те що немає чіткого визначення «комерційного найменування». ЦК України ототожнює фірмове та комерційне найменування в ст. 420, а ст.489 говорить про те, що правова охорона надається комерційному найменуванню, якщо воно дає можливість вирізнити одну особу з-поміж інших та не вводить в оману споживачів щодо справжньої її діяльності. Одразу стає помітним, що на відміну від торговельної марки, фірмове найменування покликане відрізняти саме особу, що створю та продає товар, тобто суб’єкта підприємницької діяльності, тоді як функція торговельної марки – це розрізнення безпосередньо товарів, що споживаються. Але, зрозумілим дане питання є лише на перший погляд, на практиці ж через недосконалість правового регулювання даної проблеми, виникає безліч суперечок та судових спорів між власниками торговельних марок та комерційних позначень. Перш за все труднощі розмежування даних понять виникають саме тоді, коли має місце частковий збіг або навіть повний окремих елементів фірмового найменування та торговельної марки того самого чи різних власників. На відміну від фірмового найменування, торговельна марка може існувати не лише в словесній формі, а й в образотворчій, комбінованій, тощо. Крім того, товарний знак проходить держану реєстрацію, носить терміновий характер і може бути переданий за договором іншим користувачам. Як, вже зазначалося ні ЦК України, ні судова практика не розрізняє фірмове найменування від комерційного, але право на комерційне(фірмове найменування) виникає з моменту його першого використання й охороняється без обов’язкового подання заявки на нього або реєстрації, а також незалежно від того чи є воно частиною торговельної марки. Законодавством також встановлено, що комерційні найменування можуть вноситися до реєстрів порядок ведення яких встановлюється законом, але тут постає ще одна проблема, на сьогоднішній день закон, що визначає порядок ведення даного реєстру не є прийнятим. На мою думку це є найголовнішою проблемою в сфері правової охорони фірмових найменувань, наприклад, у Франції такі фірмові найменування можуть вноситися до місцевих торговельних реєстрів, а в США заявлятися у встановленому законом порядку.[28] Основні проблеми, що виникають при «зіткненні» фірмового найменування одного суб’єкта підприємницької діяльності й торговельної марки іншого, можна розглянути, змоделюючи конкретну ситуацію, що досить часто виникає на практиці. Припустимо, існує підприємство, що тривалий час займається своєю підприємницькою діяльність під конкретним фірмовим найменуванням. На ім’я іншої особи, яка не має ніякого відношення до даного підприємства реєструється торговельна марка, схожа з фірмовим найменування настільки, що споживачі можуть переплутати їх. Звісно , дана ситуація має двояке розуміння, з одного боку, якщо допустити, що підприємство з конкретним фірмовим найменування користується великим успіхом у споживачів, то дана ситуація є вигідною для власника торговельної марки і паралельно невигідно для власника підприємства. І , зрозумілим, є те, що власник підприємства буде здійснювати спроби захисту свого комерційного найменування. В такому випадку як захистити свою торговельну марку? Одним із варіантів розвитку подій, звісно є судовий спір, в якому обидві сторони можуть наводити цілком аргументовані докази. Але все ж таки, згідно пп.3 п.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики призначення судами експертиз у справах зі спорів, пов’язаних із захистом права інтелектуальної власності» від 23.03.2012 р. № 5 господарські суди за допомогою експертного дослідження мають встановлювати фактичні дані щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні торговельній марці правової охорони. З метою такого з’ясування слід вирішувати питання про те чи є торговельна марка оманливою або такою, що може ввести в оману щодо товару, послуги або особи, що виробляє товар або надає послуги та чи є дана торговельна марка тотожною або схожою настільки, що її можна сплутати з відомим в Україні фірмовим( комерційним) найменуванням іншої особи. А отже, якщо торговельна марка була зареєстрована Держаною службою інтелектуальної власності то відповідно їй була надана правова охорона, та видане свідоцтво на знак для товарів і послуг. Також, згідно ч.5 ст.16 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», свідоцтво надає його власнику виключне право забороняти іншим особам використовувати будь яким чином його торговельної марки без його згоди, тобто в нашому випадку власник торговельної марки також може забороняти власнику підприємству використовувати його фірмове найменування. Але, перевагою для власника знака для товарів і послуг є той момент, що в Україні відсутній реєстр фірмових найменувань, і тому при проведенні експертизи на певний знак для товарів і послуг у процесі його реєстрації, експерт не може протиставити заявленому позначенню найменування українських фірм. Також, судом має бути доведено, що існує факт використання торговельної марки та фірмового найменування щодо однакових або споріднених товарів і послуг. Навіть якщо, в судовому порядку буде доведено, що комерційне найменування та торговельна марка є схожими та тотожними, і за принципом застосування часу , торговельна марка була зареєстрована пізніше ніж було створено фірмове найменування, як правило підприємство, чиє право було порушено, має довести факт своєї відомості серед споживачів задля скасування свідоцтва на знак для товарів і послуг. Позиція ВГС щодо цього питання, зводиться до того, що для визначення відомості фірмового найменування не можна застосовувати критерії аналогічні для визнання торговельної марки добре відомої. А отже, для власника фірмового найменування постане складна задача доведення факту відомості свого комерційного найменування. На мою думку, єдиним варіантом, коли фірмове найменування може протистояти торговельній марці, це лише в тому випадку, якщо власник підприємства зареєструє своє комерційне найменування і як торговельну марку. Такого роду конфлікти виникають не лише в Україні. Так, наприклад розвиток права ЄС стосовно фірмових найменувань здійснювалося рішеннями суду ЄС у разі конфліктів фірмових найменувань та торговельних марок. Наприклад, розголосу набуло рішення у справі Anheuser-Bush Inc. v Budjovickэ Budvar, у зв’язку з етикетками, що їх використовував Budvar (Чехія) при продажу виробленого ним пива у Фінляндії, що з погляду Anheuser-Bush(США) порушувало торговельні марки, оскільки Budweiser, Bud, Bud Light та Budweiser King of Beers зареєстровані у Фінляндії. Суд, розглянувши охорону торговельних марок та фірмових найменувань за Паризькою Конвенцією, Директивою Ради ЄС «Про наближення законодавства держав-членів стосовно торговельних марок» від 21.12.1988 року, Регламентом Ради ЄС №40/94 від 20.12.1993 року «Про торговельну марку спільноти» а також положеннями угоди TRIPS, зазначив особливості охорони фірмових найменувань у Фінляндії. Відповідно до Закону Фінляндії «Про торговельні марки» від 10.01.1964 року у Фінляндії «будь яка особа може використовувати під час своєї торгівлі своє ім’я, адресу або фірмове найменування як торговельні позначення своєї продукції, доти використання таких позначень не призведе до сплутування із захищеною торговельною маркою третьої сторони або з іменем, адресою або фірмовим найменуванням, що законно використовується третьою стороною в її торговельній діяльності». Інша стаття ЗФ говорить, що торговельні марки, визнані такими, що призводять до плутанини стосовно захищених фірмових найменувань, інших позначень або торговельних марок іншого економічного оператора, не можуть бути зареєстровані. Відповідно до Закону Фінляндії « Про фірмові найменування» від 3.02.1979р. виключне право на фірмові найменування набувається або через реєстрацію або через використання. При цьому права набуваються через використання, якщо найменування добре відомі публіці, на яку спрямована діяльність економічного оператора. Практика судів Фінляндії визначила можливість охорони фірмових найменувань іноземних компаній за умови, що суттєвий елемент такого найменування є, хоча б у деякому обсязі, добре відомий у відповідних торговельних колах Фінляндії. Суть справи ,що розглядалася ЄС, полягала у наступному : Anheuser-Bush є власником торговельних марок у Фінляндії Budweiser, Bud, Bud Light та Budweiser King of Beers, що були зареєстровані між 5.06.1885 року та 5.08.1992 року. Перша заявка на реєстрацію торговельної марки Budweiser була подана 24.10.1980 р. Budvar зареєстрував своє фірмове найменування в комерційному реєстрі Чехословаччини 1.02.1967 р. на чеській мові (Budjovickэ Budvar), англійській (Budweiser Budvar, National Corporation ) та французькій (Budweiser Budvar, Entrepsire nationale). Крім того, він був власником у Фінляндії торговельних марок Budvar та Budweiser Budvar, які застосовувалися до пива та були зареєстровані 21.05.1962 р. та 13.11.1972 р. , однак суди Фінляндії визнали права не чинними через невикористання марок. 11.10.1996 р. Anheuser-Bush було подано позов до регіонального суду м. Хельсінкі про заборону використання у Фінляндії торговельних марок Budjovickэ Budvar, Budweiser, Budweis, Budvar, Bud та Budweiser Budvar як позначень, що використовуються для маркетингу та продажу пива, виробленого Budvar, у зв’язку з тим, що позначення використовувалися для ідентичних чи схожих типів товарів. Позов містив вимогу про видалення етикеток з назвами, зазначеними вище та сплату компенсації. У цьому ж позові Anheuser-Bush вимагав наказу про заборону використання у Фінляндії фірмових найменувань Budjovickэ Budvar,Budweiser Budvar, National Corporation , Budweiser Budvar, Entrepsire nationale на тій підставі, що ці найменування призводять до плутанини з торговельними марками. На свій захист Budvar зазначив, що його позначення не можуть бути сплутані з торговельними марками Anheuser-Bush, крім того, позначення Budweiser Budvar зареєстроване як фірмове найменування на чеській, англійській та французькій мовах і відповідно до ст.8 Паризької Конвенції право на фірмове найменування виникло у Фінляндії раніше ніж права на торговельні марки Anheuser-Bush і захищається відповідно до цієї конвенції. Верховний суд Фінляндії по розгляді справи сформулював низку запитань перед Судом ЄС. Вивчивши, матеріали справи, СУД зазначив наступне : положення Угоди TRIPS не мають прямої сили у державах-членах. Такі положення є в принципі серед правил, за якими суд перевіряє законність дій Інструкції відповідно до першого параграфа ст..230 Директиви ЄС, а також не утворюють права, які можуть захищати особи перед судами на підставі законодавства ЄС. Однак, як випливає з рішень Суду при захисті прав у сфері Угоди TRIPS у галузях, де вже прийняті акти ЄС, зокрема стосовно торговельних марок, національні суди мають здійснювати це у світлі формувань та цілей відповідних положень ТРІПС. Положення національного законодавства про торговельні марки, наскільки можливо, мають бути застосовані та інтерпретовані у світлі формувань та в цілях відповідних положень як Директиви ЄС так і Угоди TRIPS. Крім того, Угода TRIPS та ст.8 Паризької Конвенції вимагають захист фірмового найменування та такий захист не пов'язаний з будь-якими вимогами до реєстрації такого найменування. Ні ст.16 TRIPS ні ст..8 Паризької конвенції не визначають вимоги щодо мінімального використання або наявності мінімальних відомостей про фірмове найменування для набуття правової охорони. У зв’язку з цим Суд ухвалив таке рішення: 1.) Угода про торговельні аспекти права інтелектуальної власності має застосовуватися у разі конфлікту між торговельною маркою та позначенням, яке ймовірно порушує право на торговельну марку у разі, якщо конфлікт мав місце перед датою вступу Угоди ТРІПС у силу, однак продовжувався після цієї дати. 2.) Фірмове найменування може утворювати позначення у сенсі першого речення ст16(1) Угоди TRIPS. Тобто власник торговельної марки має виключне право заперечувати використання третьою стороною такого позначення, якщо це завдає шкоду функціям торговельної марки, зокрема її суттєвої функції надавати споживачам гарантії щодо справжнього походження товарів. Винятки, визначені у ст.17 TRIPS, передбачені в числі інших з метою надання можливості третій стороні використовувати позначення, що ідентичне або схоже до торговельної марки, для зазначення її фірмового найменування, беручи до уваги, що таке використання здійснюється відповідно до чесної практики в промислових та комерційних справах. 3.) фірмове найменування, що не зареєстроване або утворено через використання у державі-члені, де зареєстрована торговельна марка, може розцінюватися як таке, що має попереднє право у значенні третього речення ст..16(1) Угоди TRIPS, якщо власник фірмового найменування має право, що підпадає під дію основної частини цієї Угоди та її попередніх положень, та яке виникло до торговельної марки. Тож Суд ЄС таким чином підтвердив дію Паризької Конвенції та відповідних положень Угоди TRIPS щодо виникнення пріоритету на позначення при використанні фірмового найменування проти реєстрації(використання) торговельної марки. [28] Отже, проблема співвідношення комерційного найменування та торговельної марки гостро постає як в українському законодавстві так і в законодавстві зарубіжних країн, і як вже зазначалося через недосконалість процедури реєстрації фірмових найменувань. Але, ще існує норма, що закріплена Постановою Вищого Господарського Суду України від 17.10.2012р. № 12 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із захистом прав інтелектуальної власності», яка говорить про те, що у разі необхідності роз'яснення питань стосовно наявності чи відсутності тотожності, тобто цілковитої схожості між комерційними (фірмовими) найменуваннями, що протиставляються, а також між такими найменуваннями та знаками для товарів і послуг (торговельними марками), господарським судом призначається судова експертиза з урахуванням викладеного в постановах пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 4 "Про деякі питання практики призначення судової експертизи" та від 23.03.2012 № 5 "Про деякі питання практики призначення судових експертиз у справах зі спорів, пов'язаних із захистом права інтелектуальної власності". І вже результати такої експертизи можуть мати вплив на вирішення подібних ситуацій на практиці. Ще одним, засобом індивідуалізації, що співіснує у правовій площині поруч з торговельною маркою, є географічне зазначення. В даному випадку дублюється ситуація, що склалася с комерційним найменуванням, і визначення географічного зазначення на законодавчому рівні немає. Разом з тим ч.2.ст.501 ЦК України, зазначає, що обсяг правової охорони географічного зазначення визначається характеристиками товару(послуги) і межами географічного місця його ( її ) походження, зафіксованими державною реєстрацією права інтелектуальної власності на географічне зазначення. Але, ст.22 Угоди щодо торгових аспектів прав інтелектуальної власності (TRIPS), визначає географічне зазначення як назву або позначення, котрі ідентифікують товар, як такий, що походить з певної території, країни, регіону або місцевості і особлива якість, репутація та інші важливі характеристики якого у значній мірі пов’язані із його географічним походженням. В науковій доктрині існують позиції, що торговельні марки та географічні зазначення тісно пов’язані між собою, аргументом даної тези, є те, що обидва об’єкти мають на меті забезпечити маркування продукції та виступають її засобами індивідуалізації. Проте, відмінностей між даними поняттями в науці наведено значно більше. До таких відмінностей належить перш за все те, що географічне зазначення виникає внаслідок широкого використання географічного позначення, коли воно стає загальновідомим, створює стійку уяву про товар із певними характеристиками, які зумовлені відповідним географічним середовищем конкретної місцевості(наприклад, торт «Київський», мінеральна вода «Миргородська», «Трускавецька»). Тоді, як торговельну марку створюють штучно, за бажанням розробника; Ще однією відмінністю вважається, що географічне зазначення завжди пов’язане з конкретним місцем незалежно від виробника, і тому не може розглядатися як засіб розрізнення однорідних товарів, які походять з одного місця, але мають різних виробників. Торговельна марка насамперед відрізняє однорідні товари різних виробників; Географічне зазначення, крім позначення місцевості походження товару, вказує на певну якість та інші характеристики продукції, тоді як торговельна марка вказує виключно на належність певного товару відповідному виробникові; Реєстрація географічного зазначення не надає виключного права на його використання(це право має колективний характер), в свою чергу торговельну марку, як правило, реєструють на ім’я одного власника, що надає йому виключне право володіння, користування та розпорядження торговельною маркою; Географічне зазначення є невід’ємним від місцевості, з якою воно пов’язане, тому право на його використання не може бути передано, а право на торговельну марку може бути передано. І насамперед, строк охорони географічних зазначень є необмеженим, тоді як строк охорони торговельної марки має певний строк та може бути продовжений. Незважаючи, на наведені відмінності, на практиці досить часто виникають спори та конфлікти між сторонами власникам на торговельну марку та особами, що реєструють географічне позначення. Торговельна марка та географічне позначення пов’язані між собою спільним призначенням – вони мають на меті забезпечити ідентифікацію продукції та виступають засобами її індивідуалізації. Водночас, значення та важливість виконуваних ними функцій суттєво відрізняється. Як зазначають науковці, основна функція торговельної марки – ідентифікаційна(розрізняль-на), полягає у позначенні особливим знаком товар для його відмежування від аналогічної продукції. У географічному зазначенні на перший план виходить гарантійна функція – засвідчення високої якості позначеного продукту шляхом вказівки на зв'язок особливих властивостей товару з унікальним географічним середовищем. Ще однією особливістю географічного зазначення є обов’язкова наявність у позначувальному товарі особливих властивостей чи певних якостей, що обумовлюються місцем його походження. Ідентифікований торговельною маркою продукт не обов’язково повинен характеризуватися високими показниками якості, які відрізняють його від інших аналогічних виробів. Для надання правової охорони достатньо факту придатності позначення для індивідуалізації виробу та відсутності небезпеки змішування з аналогічними чи схожими знаками інших виробників. Тому, можна зробити висновок, що гарантійна функція для торговельної марки виконує факультативну роль. Спільною рисою обох засобів індивідуалізації є можливість їх трансформації у родове(видове) позначення, тобто найменування, яке у результаті довгострокового застосування для характеристики певного продукту втратило дистинктивний характер – зв'язок з географічним місцем виготовлення чи конкретним товаровиробником та уособлює чи асоціюється споживачами з певним різновидом товарів. Слід, також зазначити, що у сфері географічних зазначень відсутній характерний для торговельної марки поділ засобів індивідуалізації на прості та загальновідомі(добре відомі). Його простим різновидом виступає зазначення походження товару, яке не відноситься ЦК України до категорії об’єктів інтелектуальної власності. Роль загальновідомого географічного місця походження продукту виконує саме географічне зазначення – вид охоронюваних ЦК України засобів індивідуалізації товару. Водночас, можна підкреслити, що на національному та міжнародному рівнях неоднозначно вирішується питання пріоритетності прав на торговельну марку та географічне зазначення. Відповідно до ст.6 п.3 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» не можуть бути зареєстровані як знаки позначення, які є тотожними або подібними настільки, що їх можна сплутати з кваліфікованими зазначеннями походження товарів. Їх реєстрація допускається в формі елементів торговельної марки, що не охороняється за умови наявності у заявника права на використання відповідного кваліфікаційного зазначення походження товару. Дане положення законодавства цілком відповідає принципу часової першості при встановленні пріоритету виникнення суб’єктивних прав на різні засоби індивідуалізації, які мають тотожні чи подібні об’єкти. Але українське законодавство не завжди дотримується даної правової засади. У разі, якщо торговельна марка була зареєстрована раніше виникнення у іншої особи прав на тотожне чи подібне географічне зазначення закон надає перевагу суб’єкту права на географічне зазначення. Отже, можна говорити, що такий підхід національного законодавства до регулювання питання співвідношення прав на дані види товарних позначень свідчить про домінантну правову охорону географічних позначень та ставить власника прав на торговельну марку у невигідне правове становище, навіть у випадку, коли зареєстроване як марка географічне найменування відповідає місцю виготовлення, переробки чи реалізації позначуваного нею товару. Дещо іншим шляхом іде зарубіжна практика. Неоднозначно вирішується співвідношення прав на товарний знак та географічне позначення на міжнародно –правовому рівні. Основними правовими актами у даній галузі є Лісабонська угода про охорону найменувань місць походження товарів від 1958 року та Угода TRIPS, які закріплюють різні підходи до співвідношення цих товарних позначень. Лісабонською угодою передбачено правову охорону зазначення місця походження товару проти будь-якого присвоєння або імітації, навіть якщо наводиться справжнє зазначення місця походження виробу, або якщо зазначення використовується в перекладі, або в поєднанні з такими виразами як «рід», «тип», «фасон», «імітація» або подібними. Угодою встановлюється дворічний строк для припинення колізійного товарного знака. Таким чином, якщо чинне право на товарний знак вступає у конфлікт з пізніше зареєстрованим зазначенням місця походження товару, то воно має бути припинене протягом наступних двох років. Закріплення даного правила, на думку науковців стало однією з основних причин низької популярності Угоди 1958 року серед міжнародної громадськості. Аналіз норм Угоди TRIPS навпаки, дає підстави для висновку, що в ній закріплюється пріоритетність охорони прав власників товарних знаків. Єдиний виняток, коли Угода надає географічному зазначенню переважну силу перед попередніми товарними знаками має місце у разі, коли ці товарні знаки є такими, що можуть ввести в оману. Таким чином, Угода закріплює домінуючий правовий статус товарних знаків серед інших видів товарних позначень, не беручи до уваги момент виникнення суб’єктивних прав на тотожне чи подібне позначення географічного місця виготовлення продукту. Отже національне законодавство, що надає пріоритет географічним зазначенням не співпадає з нормами Торговельної Угоди, яка домінуюче становище віддає торговельні марці. Отже, колізія між правом на торговельну марку та географічне зазначення має вирішуватися з принципу першості виникнення права на відповідне ідентифікуюче позначення. У разі первинної реєстрації географічного зазначення, тотожне позначення може отримати правову охорону у формі торговельної марки лише після одержання заявником права на використання зазначення. Якщо ж має місце протилежна ситуація, то право власника торговельної марки мають бути збережені, але управомочений суб’єкт позбавляється можливості забороняти використання подібного до марки позначення у формі зареєстрованого географічного зазначення. Інший підхід до вирішення даного питання суперечитиме положенням Угоди TRIPS. Значна кількість наукових досліджень присвячена співвідношенню торговельних марок та промислових зразків. На сьогоднішній день практика склалася таким чином, що різні особи незалежно одна від одної отримують в Україні виключні права на упаковки, етикетки та форму товарів як на торговельні марки та промислові зразки. Так, наприклад, одна особа зареєструвала торговельну марку « ABC» , а інша запатентувала промисловий зразок « емблему ABC». В такому випадку виникають зіткнення інтересів між власником свідоцтва на знак та власником патенту. Зазначені спори виникають незалежно від того, що за своєю правовою природою промисловий зразок та торговельна марка суттєво відрізняються. Так, наприклад об’єктом торговельної марки може бути будь – яке позначення або комбінація позначень(зокрема, слова у тому числі власні імена, літери, цифри, зображувальні елементи, кольори та комбінації таких позначень). Промисловий зразок в свою чергу, згідно ст.1 Закону України «Про охорону прав на промислові зразки»- це результат творчої діяльності людини у галузі художнього конструювання, і його об’єктом може бути форма, малюнок чи розфарбування або їх поєднання, що визначають зовнішній вигляд промислового виробу.[37] Також, для обох засобів індивідуалізації законодавство передбачає різні умови надання правової охорони. Промисловий зразок, відповідно до ст.461 ЦК України вважається придатним для набуття права інтелектуальної власності, якщо він є новим. У Великій Британії , умова новизни замінена на індивідуальність, в Російській Федерації промисловому зразку надається правова охорона, якщо він є новим і оригінальним, відповідно до Положення ЄС «Про промислові зразки» від 5.01.2002 № 6/2002 , умовою правової охорони промислового зразка є його індивідуальний характер.[47] Але, незважаючи на різні варіації назв даних умов, основною на мою думку є все ж таки новизна, і підтвердженням цього є п.86 Постанови ВГСУ «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із захистом прав інтелектуальної власності» від 17.10.2012р. №12, де сказано, що питання щодо новизни промислового зразка потребує спеціальних знань у сфері інтелектуальної власності. І , для визначення промислового зразка новим має значення відсутність загальнодоступності відомостей саме про сукупність його суттєвих ознак, а не відомостей стосовно кожної з них окремо. Згідно ст..5 ЗУ «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», правова охорона надається знаку, який не суперечить публічному порядку, принципам моралі і гуманності. Також, торговельна марка має мати розрізняльну здатність, бути оригінальною та легко запам’ятовуватися. Суттєві відмінності між промисловим зразком і торговельною маркою зумовлені їх призначенням. Торговельна марка має забезпечити можливість відрізняти товари і послуги одного виробника від однорідних товарів і послуг іншого виробника. Сутність промислового зразка пов’язана з декоративною або естетичною стороною зовнішнього вигляду виробу, тобто є результатом творчої діяльності людини у сфері художнього конструювання. Власник патенту на промисловий зразок може заборонити будь-якій особі виробляти та реалізовувати виріб, що містить промисловий зразок. Власник свідоцтва на знак для товарів і послуг може запобігти лише недозволеному використанню знака у зв’язку з зазначеними в свідоцтві товарами, але не може перешкодити виробництву та реалізації таких товарів, якщо при цьому знак не використовується. [48] Отже, необхідно ще раз відмітити, що законодавством України передбачено, що один і той же об’єкт може отримати правову охорону і як промисловий зразок і як торговельна марка. Не дивлячись на це, законодавством чітко встановлені функції і призначення як промислового зразка (задоволення естетичних та ергономічних потреб), так і торговельної марки ( відрізнення одного товару від іншого, і тому часто виникає ситуація коли права на дані об’єкти пересікаються. На сьогоднішній день існують патенти на промисловий зразок, зображення яких включає в себе словесні позначення, які в той же час зареєстровані як торговельні марки, і по суті являються позначеннями , функція яких – індивідуалізація суб’єктів підприємницької діяльності. При цьому власниками таких знаків є особи, що не мають ніякого відношення до авторів промислових зразків та власників патентів на промислові зразки. Так, існує вже згадуваний промисловий зразок «Емблема ABC». При цьому свідоцтво на знак для товарів і послуг «АВС» належить особі, яка не власником зазначеного патенту на промисловий зразок. В результаті вищезазначений патент на промисловий зразок надає право власнику патенту виробляти такі емблеми « Емблема АВС» та забороняти іншим особам їх виробництво. Але, при цьому патент на промисловий зразок не дає його власнику право маркування товарів цими емблемами. Таке право має тільки власник свідоцтва на знак для товарів і послуг. Невід’ємне місце в сфері права інтелектуальної власності України займає добре відома (загальновідома) торговельна марка. Доцільність розгляду даного поняття, в контексті питання співвідношення торговельних марок з іншими суміжними поняттями, на мою думку, є той факт, що проблемним залишається питання визнання торговельної марки добре відомою, її правове регулювання, правова охорона та відмінності від торговельної марки в цілому. Загалом, термін «добре відома торговельна марка» було введено в текст Паризької конвенції ще в 1925 р. В даній конвенції використовується термін «загальновідомий знак». Тому в контексті законодавства щодо товарних знаків загальновідомий знак можна охарактеризувати як відомий великій частині населення й асоціюється в його свідомості з визначеними товарами чи послугами. | |
| Просмотров: 780 | Загрузок: 20 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |