| Главная » Файлы » Магистерские работы » Магистерские работы |
Поняття медіації та практика її застосування в Україні
| [ Скачать с сервера (450.5 Kb) ] | 26.07.2017, 12:03 |
| ВСТУП Розвиток світових тенденцій щодо проголошення людини найвищою соціальною цінністю потребує створення ефективного механізму захисту суспільних інтересів людини та громадянина, чіткої правової системи та належного функціонування всіх гілок влади, зокрема судової. На жаль, через наявність великої кількості цивільно-правових спорів між різними членами суспільства зумовлює надзвичайну перевантаженість судової системи, через яку нівелюється можливість оперативного та ефективного розгляду зазначених вище конфліктів. Альтернативою судовому способу захисту прав і законних інтересів громадян є інститут медіації в цивільному процесі, який передбачає самостійне врегулювання цивільно-правового спору його сторонами за участю професійного посередника-медіатора, який спрямовує їх на досягнення взаємовигідного результату. Актуальність теми дослідження. Проведення комплексного реформування системи захисту прав та інтересів особи, пошук якісно нових методів захисту порушених, невизнаних чи оспорюваних прав, свобод чи інтересів осіб, впровадження процедури вирішення приватно-правових спорів шляхом проведення медіації на законодавчому рівні та вдосконалення чинного процесуального законодавства є дійсно актуальними питаннями в існуючих реаліях вітчизняної правової системи. На даний момент в Україні відсутнє єдине дослідження з питань медіації в цивільному процесі, яке могло би стати орієнтиром для нормативно-правового запровадження медіації в цивільному процесі України, наша робота є першою спробою систематизації знань у цій сфері. Об’єкт і предмет дослідження. Об’єктом вивчення в межах роботи виступають суспільні відносини з вирішення цивільно-правових спорів у порядку медіації із залученням професійного посередника. У свою чергу, предметом дослідження виступають основні історико-теоретичні положення медіації в цивільному процесі України, як-то поняття, зміст, ознаки, принципи та моделі медіації у світі; правове регулювання цього інституту в Україні. Головною метою роботи є загальна систематизація існуючих наукових напрацювань з питань медіації в цивільному процесі, яка б дозволила практичне запровадження цього інституту в Україні, а також вироблення власних науково-теоретичних поглядів на основні аспекти медіаційної процедури. Методи дослідження. В ході роботи було застосовано такі загальнонаукові методи, як аналітичний, синтетичний, діалектичний і структурно-функціональний. Окрему увагу слід приділити системному підходу до з’ясування змісту основних аспектів медіації в цивільному процесі України. Серед правових методів роботи нами найбільше було застосовано порівняльно-правовий метод, оскільки досліджуваний інститут вже зараз перебуває на етапі активного розвитку у США, Західній і Центральній Європі, а тому вивчення їх досвіду в цих питаннях є надзвичайно важливим і змістовним. Структура роботи. Дослідження складається із двох розділів, які умовно можна позначити як теоретична та практична частини. Так, у Розділі І «Історико-теоретичні основи інституту медіації в цивільному процесі України» нами було розкрито основні ознаки та характерні особливості медіаційної процедури, її принципи та моделі. У свою чергу, Розділ ІІ «Правове регулювання інституту медіації в цивільному процесі України» присвячено аналізу існуючих передумов запровадження медіаційної процедури, а також дослідженню тенденцій до розвитку такого способу альтернативного вирішення спорів в Україні. РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ІНСТИТУТУ МЕДІАЦІЇ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ 1.1. Поняття, зміст та основні ознаки інституту медіації в цивільному процесі України Медіація являє собою один із найбільш поширених у світі способів альтернативного вирішення спорів, який передбачає участь незалежної особи. У свою чергу, під позасудовим вирішенням спорів, опираючись на прийняте в англо-американському мовному просторі поняття Alternative Dispute Resolution, розуміють процедури, в яких конфлікти вирішуються позасудово за участі третьої сторони. Уперше термін «альтернативне вирішення спорів» став застосовуватися в США для позначення гнучких і неформальних процедур урегулювання конфліктів, які виникли на противагу складному та громіздкому офіційному правосуддю, стали його альтернативою. Серед методів альтернативного вирішення спорів – переговори, третейське судочинство, міжнародний арбітраж і досліджувана нами процедура медіації. Одразу слід зазначити, що як в Україні, так і в інших країнах колишнього СРСР медіація ще не набула широкого поширення, що насамперед пов’язано з її яскраво вираженим приватноправовим характером, який не був властивий системі права радянського періоду, а також специфікою взаємодії сторін та медіатора. Вивченню змісту та сутності поняття «медіації» приділила свою увагу низка вчених, серед яких можна виділити роботи А. Я. Анцупова, В. М. Баранова, О. О. Бєлікова, О. М. Бобрової, Н. Л. Бондаренко-Зелінської, Є. О. Борисової, Г. Брука, С. В. Васильчака, А. О. Горової, В. А. Жмудь, В. В. Землянської, Г. Зера, Г. І. Єрьоменко, С. І. Калашникової, Р. Г. Коваля, Н. Н. Леннуара, К. В. Михайлової, Ю. А. Михальського, Н. П. Осіпової, І. В. Панової, Т. О. Подковенко, Ю. Д. Притики, О. М. Спектор, А. І. Шипилова, В. Ф. Яковлева та інших видатних вчених та практиків. Тим не менш, не дивлячись на велику кількість досліджень з питань медіації як в Україні, так і за кордоном, у вітчизняній юридичній літературі досі не було розроблено єдиної конгруентної праці, яка би розкривала питання поняття, змісту та основних ознак медіації в цивільному процесі України. Актуальність вивчення медіації в цивільному процесі України пояснюється надзвичайною поширеністю цього інституту в зарубіжних країнах. Це підтверджується, наприклад, тим, що у країнах Європи 80 % спорів, що перебувають у провадженні суду і передаються на медіацію, вирішуються без судового розгляду [1, с. 179], оскільки медіаційна процедура дозволяє зменшити часові, фінансові та інституційні витрати як з боку сторін конфлікту, так і з боку держави. У США, країні яка дуже інтенсивно застосовує способи альтернативного вирішення спорів під час вирішення цивільно-правових спорів, медіацію використовують з 60-х років ХХ ст. Основою формування цього способу альтернативного вирішення спорів стали застосовувані ще квакерами та єврейськими громадами (на кшталт Jewish Conciliation Board) способи втручання (інтервенції) у різні види конфліктів – спори про спадкування, власність або з питань сімейного права – які, у свою чергу, брали початок з давньоєврейських традицій. У 1982 р. в США було вже понад 300 осіб і організацій, які займалися медіацією під час урегулювання сімейних конфліктів [2]. Теоретичні основи поняття медіації були розроблені представниками Гарвардської школи. Тим не менш, не дивлячись на єдине походження даної концепції, існують різні підходи до розуміння сутності поняття «медіація». Так, у США під класичною процедурою медіації розуміють саме процедуру, коли сторони, між якими виник спір, обирають нейтрального посередника, який допомагає знайти взаємовигідне вирішення проблеми. Крім класичного поняття «медіація», в Європі під даним терміном часто розуміється ще й «примирення за допомогою судді або арбітра». Тоді як синонімом до медіації приводять слово «conciliation», яке в юридичному змісті означає примирення сторін [3, с. 157]. Однак примирення, на нашу думку, є лише одним із можливих наслідків медіації. Зазначимо, що сьогодні термін «медіація» є міжнародно визнаним, а тому досить сумнівним є використання поняття «посередництво», яке також іноді застосовують у літературі як синонім «медіації». Поняття «медіація» походить від лат. mediare, що означає «бути посередником». У перекладі з англійської мови термін «медіація» – mediation – означає посередництво, клопотання, заступництво. З практичного погляду медіацію можна розуміти у широкому та вузькому сенсі: як самостійний спосіб альтернативного вирішення спорів та як безпосередній процес, фактичні дії, спрямовані на сприяння сторонам у вирішенні спору. У сучасній юридичній та конфліктологічній літературі є різні визначення медіації. Найчастіше поняття «медіація» розкривають через поняття процесу, методу, засобу, а також як опис діяльності медіатора [96]. Одним із перших дослідників природи медіації був Л. Фуллер, який даний феномен розглядав у більш широкому контексті уявлень про те, як і якими засобами повинне організовуватися життя в суспільстві. Примітно, що Л. Фуллер почав досліджувати медіацію ще до 70-х рр. минулого сторіччя. Причому предметом його аналізу була саме приватна медіація, в межах якої сторони вільні у виборі нейтрального посередника й процесуальних правил, що підлягають застосуванню [4, c. 166]. Згодом у США з’явиться різновид медіації як інституту публічного процесуального права, який буде суттєво відрізнятися від вихідного варіанту. Формальне визначення медіації міститься у ст. 1 Типового закону ЮНСІТРАЛ (Комісії ООН з міжнародного торгового права) за 2002 р. щодо міжнародних комерційних арбітражних процедур, згідно з якою медіацію можна визначити як «процес ..., коли сторони залучають третю особу або осіб ... з метою надання ними допомоги у мирному врегулюванні спорів, що виникають із приводу контрактних чи інших правових відносин, або пов’язані з ними. Мировий посередник не має права нав’язувати сторонам способи врегулювання спору» [5]. Отже, це визначення містить основні ознаки медіації: третю сторону залучають за рішенням сторін спору, головною метою такого залучення є мирне врегулювання спору, спосіб урегулювання спору, запропонований третьою стороною, не є обов’язковим для сторін. Центр із ефективного вирішення спорів також визначає медіацію як процес, наголошуючи на таких його ознаках, як гнучкість та конфіденційність, і зазначає, що під час такого процесу незалежна сторона активно допомагає зацікавленим сторонам досягти згоди щодо врегулювання конфлікту або суперечки, але останнє слово під час ухвалення рішення чи умов угоди з урегулювання спору залишається за зацікавленими сторонами [6]. У цьому визначенні також звернуто увагу на таку ознаку третьої сторони, як нейтральність, що, як буде сказано далі, є однією з обов’язкових ознак медіатора, а також наголошено на його активній позиції з урегулювання спору. На особливостях вимог до медіатора наголошують також Н. Бондаренко-Зелінська [1, с. 180] та І. Дутка [7, с. 204], визначаючи медіацію відповідно як «переговорний процес, що здійснюється за допомогою незалежної сторони – кваліфікованого посередника (медіатора)» та «добровільний і конфіденційний процес, у якому фахово підготовлена незалежна особа за згодою сторін допомагає їм вирішити конфлікт». В. Самохвалов визначає медіацію одночасно і як «процес розв’язання конфлікту, у якому незалежна третя сторона, що називається медіатором або посередником, сприяє добровільній взаємовигідній згоді під час вирішення спору між сторонами конфлікту», і як «метод вирішення спорів, за якого незалежна третя особа (медіатор), допомагає сторонам дійти прийнятного варіанта вирішення спору, сприяючи їх порозумінню, вносячи ясність в узгоджені та спірні питання, допомагаючи їм зрозуміти позиції одна одної, пропонуючи варіанти врегулювання тощо» [8, с. 176]. К. Манішева розглядає медіацію як засіб урегулювання спору за допомогою незалежного, нейтрального посередника, який сприяє сторонам у досягненні угоди [2]. На думку керівника Українського Центру Медіації Г. Єрьоменко, медіація – це процес, під час якого зустрічаються дві або більше сторін за присутності третьої нейтральної сторони (медіатора), яка сприяє досягненню сторонами взаємної згоди з вирішення спору [9, с. 22]. Деякі автори визначать медіацію за характеристикою діяльності медіатора як «професійне керівництво переговорами третьою особою, яка таким чином сприяє сторонам у самостійному пошуку компромісу» [10, с. 109] або як «сприяння третьої сторони двом (або більше) іншим у пошуках компромісної угоди в конфліктній ситуації» [11, с. 124]. Е.М. Рунессон та М.-Л. Гі пропонують визначати медіацію як «примирення і знаходження конструктивного підходу до врегулювання суперечки, який дає змогу виявити важливі для обох сторін питання; під різним кутом розглядає предмет спору; дає змогу використати конфлікт як “інструмент навчання” і основу для покращання відносин між сторонами. Медіація забезпечує сторонам можливість відновити або іноді й розпочати переговори» [12, с. 32]. Таке визначення викликає певну критику, оскільки у цьому разі йдеться вже про результат медіації, а не про визначення самого явища. На нашу думку, очевидним є той факт, що медіація являє собою не власне примирення сторін, а процес посередництва, в якому беруть участь сторони конфлікту та професійний медіатор, який застосовує спеціальні знання та навички. Крім того, до самого процесу медіації міжнародно-правовими актами висувається низка вимог, а тому зведення розуміння сутності поняття «медіація» лише до результати цього процесу є, з нашої точки зору, некоректним. Проект Закону України про медіацію дає таке визначення: медіація – позасудова процедура врегулювання конфлікту шляхом переговорів за допомогою одного або декількох посередників (медіаторів) [88]. У свою чергу, на думки О. М. Спектор, медіація – це самостійний спосіб альтернативного вирішення спорів, який полягає у забезпеченні прийняття сторонами самостійного компромісного взаємоприйнятного рішення зі спору в процесі безпосереднього чи опосередкованого спілкування за сприянням обраної сторонами за взаємною згодою незалежної третьої особи [14, с. 119]. Дослідники інституту медіації Б. Леко та Г. Чуйко визначають її як процес переговорів за участю нейтральної третьої сторони – медіатора, яка веде цей переговорний процес, вислуховує аргументацію сторін щодо суті суперечки, дає кваліфіковані поради й активно допомагає сторонам самостійно прийняти рішення, що задовольнить учасників переговорів [4, с. 163]. Треба зазначити, що у вітчизняній науці поняття «медіація» не є достатньо відпрацьованим. Для позначення процедури вирішення спору за допомогою посередника часто як синоніми використовують одночасно терміни «медіація» і «посередництво», що не є вірним. Пропонуємо погодитись із позицією Т. В. Худойкіної [15, c. 111], що посередництво – різнобічніша процедура, під час якої посередник може як проводити переговори між сторонами, так і лише консультувати їх, спілкуватися з кожною з них окремо. Медіація ж як один з головних видів посередництва – це переговори між конфліктуючими суб’єктами за участю медіатора (посередника), що допомагає сторонам, які сперечаються, врегулювати свої розбіжності й прийти до рішення, що влаштовує обидві сторони. Суть медіації полягає в тому, що сторони конфлікту можуть за допомогою посередника провести переговори і досягти згоди, не звертаючись до суду. Медіація оминає складні судові процедури та може бути адаптована до будь-яких обставин. Її метою є обговорення та опрацювання складної ситуації, налаштування учасників спору на конструктивну взаємодію, причому посередник виступає арбітром, який допомагає віднайти порозуміння між сторонами та, обговоривши протиріччя, дійти компромісу. Посередники докладають усіх зусиль, аби переконатися, що учасники медіації вірно розуміють наслідки своїх рішень. Але вони не вказують, що треба робити. Тільки сторони самі можуть вирішити, як урегулювати ситуацію [16, с. 250]. Головною умовою медіації є врахування інтересів сторін спору. Процес медіації, на відміну від судового, не потребує підготовки і надання значної кількості документів, дотримання процесуальних норм, порушення яких у суді може закінчитися програшем справи. Медіації властивий неформальний та гнучкий характер. Порівняно із судовим процесом, який може продовжуватись декілька років, медіація заощаджує час. Цей альтернативний спосіб вирішення спорів зменшує завантаженість судів і дає їм можливість сконцентруватися на більш складних справах, підвищує репутацію судової гілки влади. Пріоритетність посередництва у розв’язанні всіх спірних питань проголошена в Угоді про партнерство та співробітництво членів Європейського Союзу. Так, відповідно до ст. 96 вищевказаної Угоди, якщо спір не може бути врегульований шляхом видання Рекомендацій Радою з питань співробітництва, сторони Угоди мають право призначити посередників для вирішення конфлікту [17]. У свою чергу, Організація Об’єднаних Націй прийняла Модельний закон щодо міжнародних комерційних процедур примирення, а Кодекс поведінки для медіаторів, який було розроблено з метою одержання більшої довіри до медіації, 2004 року підтримала Європейська комісія. Визнання європейським співтовариством ефективності медіації відображається також в положеннях прийнятої 21.05.2008 року Директиви Європарламенту «Про деякі аспекти медіації в цивільних та господарських спорах», що містить зобов’язання держав-членів ЄС щодо впровадження законів та інших нормативних актів, які необхідні для належного виконання положень даної Директиви. Що стосується ознак медіації в цивільному процесі, то на думку О. В. Белінської, ознаками медіації є: 1) наявність правового спору між сторонами; 2) вирішення спору та винесення рішення безпосередньо сторонами; 3) наявність третьої особи – медіатора, який сприяє налагодженню комунікації між сторонами, однак не вирішує спір по суті; 4) відсутність жорсткої правової регламентації процедури; 5) наявність медіаційної угоди та неможливість примусового її виконання без звернення до компетентних органів [18, с. 158-159]. Однак, цей перелік ознак є властивим для медіації в цілому. Ознаки медіації як інституту цивільного процесуального права України є частково відмінними. Розглядаючи особливості проведення медіації під час вирішення цивільно-правових спорів, слід зазначити, що цей спосіб альтернативного вирішення спорів більш за все підходить для розв’язання конфліктів, у яких немає спору про право, але ситуація досягла стадії, коли нормальна комунікація між суб’єктами спору значно ускладнена. Найчастіше це стосується сімейних і «сусідських» конфліктів, коли частка психологічних факторів, що заважають розв’язанню конфліктної ситуації, значно переважає юридичну. Вирішення цієї категорії справ у судовому порядку часто не розв’язує конфлікт, оскільки суддя не мусить і не має права виходити за межі вирішення правового спору. Щодо медіації, то її технологія полягає у тому, що медіатор докладає всі зусилля, щоб позиція, побажання, інтереси та потреби сторін спочатку були «викладені на стіл медіації», потім були почуті й зрозумілі всіма, аргументи відпрацьовані, і, нарешті, вироблено загальне рішення – вихід із конфліктної ситуації, який влаштовує всіх сторін [2]. О. М. Спектор виділяє вісім ознак медіації в цивільному процесі України, серед яких конфіденційність, неформальність і гнучкість процедури, співробітництво, сприятливі психологічні умови, економія часу, можливість збереження ділових відносин із партнером; можливість уникнення подібних конфліктів у майбутньому; велика вірогідність виконання рішення [14, с. 122]. Поєднуючи та систематизуючи два зазначених вище підходи, ми виділяємо наступні ознаки медіації в цивільному процесі України. По-перше, до основною передумовою проведення процедури медіації є наявність цивільно-правового спору між сторонами. По-друге, до ознак медіації в цивільному процесі України слід відносити конфіденційність, мінімізація ризику публічного оголошення конфлікту, що є особливо важливими, зокрема для справ, які є наслідком сімейних конфліктів, або у випадках, коли є побоювання, що конфліктна ситуація може вплинути на ділову репутацію суб’єктів спору. По-третє, до характерних рис медіації в цивільному процесами відносимо неформальність і гнучкість процедури, завдяки чому сторони мають можливість контролювати як сам процес медіації, так і результат вирішення спору. Четвертою ознакою медіації в цивільному процесі є передбачуваність результатів посередництва, оскільки сторони приймають рішення самостійно і воно не може бути їм нав’язано, тоді як результат судового розгляду може бути непередбачуваним або не влаштовувати обидві сторони. Ерік Рунессон обґрунтовує доцільність виділення такої ознаки медіації, як сприятливість психологічних умов під час медіації, які великою мірою забезпечені тим, що визнання відповідальності однією зі сторін не є обов’язковим для врегулювання спору [19, с. 12]. Ми погоджуємося з цією думкою та також вважаємо, що особливий психологічний тон відноситься до ознак медіації в цивільному процесі. По-п’яте, відсутність вимоги дотримання процесуальної форми зумовлює економія часу й матеріальних ресурсів сторін конфлікту, що є основним рушієм до використання цієї примирної процедури. По-шосте, завдяки діяльності медіатора сторони мають можливість не лише побачити всі аспекти проблеми, а й зануритись у причини виникнення конфліктної ситуації. Крім того, під час процедури медіації можуть бути висвітлені й приховані небезпеки, що можуть привести до виникнення конфлікту в майбутньому. І, нарешті, сьомою ознакою медіації в цивільному процесі України ми вважаємо велику вірогідність виконання рішення (у разі успішної медіації), оскільки сторони ухвалюють рішення самостійно на підставі всебічного аналізу ситуації й узгодження інтересів. На підтримку цієї тези можна сказати, що угода, яка ухвалюється в процесі медіації є взаємовигідною, а тому її виконання відповідає потребам кожної зі сторін конфлікту. Систематизуючи всі вищезазначені підходи до розуміння поняття посередництва в цивільному процесі України та враховуючи його ознаки, можемо надати наступне визначення: медіація в цивільному процесі України – це процедура позасудового вирішення цивільно-правових конфліктів (спорів) їх сторонами із залученням медіатора на засадах гнучкості, добровільності, самовизначення і рівності сторін, конфіденційності, незалежності та неупередженості,що спрямована на самостійне досягнення сторонами рішень щодо позасудового врегулювання конфлікту (спору) з дотриманням вимог цивільного законодавства. Можемо зазначити, що медіація є однією з найбільш інноваційних і ефективних сучасних концепцій цивільного процесу України. Її вдала імплементація із застосуванням міжнародного досвіду може призвести до значного зниження завантаження судових органів, пришвидшити розгляд цивільно-правових спорів, сприяти задоволенню істинних інтересів сторін конфліктів. У свою чергу, якщо розуміти медіацію в цивільному процесі України як інститут права, то він являє собою сукупність цивільно-процесуальних норм, які регулюють порядок проведення медіаційної процедури. До змісту інституту медіації в цивільному процесі України можна віднести відносини щодо: 1) порядку передачі цивільно-правових конфліктів на розгляд із залученням медіатора; 2) навчання та сертифікації медіаторів; 3) виконання угод, укладених в порядку медіації; 4) власне проведення розгляду конфліктів із залученням медіатора. Дослідження поняття, змісту та основних ознак інституту медіації дозволить сформувати методологічну основу законотворчої діяльності в цій сфері. Оскільки досліджуваний інститут в Україні перебуває лише на стадії становлення, надзвичайно важливим є врахування будь-якого позитивного досвіду в цій сфері. А тому необхідно здійснювати повноцінний теоретичний аналіз підґрунтя цього інституту. Як відомо, на даний момент інститут медіації в цивільному процесі України ще не було регламентовано на рівні законодавчих актів. Вироблене нами визначення медіації в цивільному процесі України, а також визначені нами його особливості та ознаки можуть стати основою для подальшого законодавчого оформлення цієї юридичної конструкції у вітчизняній юриспруденції. Крім того, закріплення можливості передачі спорів на самостійний розгляд сторонами із залученням медіатора сприятиме розвантаженню судової системи та підвищенню оперативності вирішення цивільно-правових конфліктів. 1.2. Основні принципи інституту медіації в цивільному процесі України На сучасному етапі розвитку суспільства постала необхідність перегляду та вдосконалення значної кількості існуючих уявлень про правові та наукові категорії. Власне концепція медіації вже являє собою значне реформування теорії та практики цивільного процесу в Україні. Перехід від централізованого управління всіма справами суспільства (у тому числі вирішенням цивільно-правових конфліктів), що було притаманне радянській системі права, до вільного, диспозитивного та локального вирішення спорів свідчить про перегляд основних методологічних засад судочинства, які наразі потребують детального дослідження та аналізу. Основу вивчення будь-якого правового явища становить дослідження його принципів. Не виключенням є і медіація в цивільному процесі України, оскільки справжню її сутність і зміст можна встановити лише дослідивши основні принципи нормативно-правового регулювання цього інституту. Принципи медіації в цивільному процесі України являють собою основні керівні ідеї та засади, на яких має базуватися відповідне законодавство. Враховуючи той факт, що концепція медіації в цивільному процесі України на разі перебуває на етапі становлення, систематизація та визначення її принципів повинні бути пріоритетними напрямками дослідження науки цивільного процесуального права. Значний внесок у дослідження принципів цивільного процесуального права України, в тому числі і принципів медіації зробили представники українського юридичної науки, серед яких С.C. Алексєєв, А. В. Андрушко, В. Ф. Воронов, О. Ф. Гранін, В. М. Горшеньов, А. С. Довгерт, Н. Б. Зейдер, І. М. Ільїнська, В. В. Комаров, А.М. Колодій, Т. М. Нешатаєва, Ю. Д. Притика, П. М. Рабінович, М. Й. Штефан, Н. О. Чечина, а також російські науковці В. Б. Авер’янов, С. Н. Абрамова, Г. Є. Абова, В. С. Букіна, О. В. Гетманцев, М. В. Гурвіч, В. О. Котюк, К. С. Юдельсон та інші. Усі вони досліджували такі важливі питання, як сутність і поняття принципів права, принципів цивільного процесуального права, принципів медіації, а також розкривали їх зміст, здійснювали їх класифікацію, співвідношення з іншими правовими категоріями. До завдань нашої роботи в межах підрозділу слід віднести визначення поняття принципів медіації в цивільному процесі України, їх класифікацію, а також розкриття змісту кожного з таких принципів. Перш за все, варто відзначити, що для повноцінного аналізу принципів медіації в цивільному процесі України необхідно визначити зміст поняття «принцип», «принципи права», «принципи цивільного процесу України» та, безперечно, поняття «принципи медіації в цивільному процесі України». Термін «принцип» походить від латинського слова «principium», яке позначає якусь основу, начало. У той самий час, принцип – це те, що лежить в основі певної теорії науки, внутрішнє переконання людини, основне правило поведінки [20, c. 547]. За В. І. Далем, слово «принцип» означає наукове чи моральне начало, основу, правило, від якого не відступають [21, c. 431]. Академічний тлумачний словник української мови пропонує наступні розуміння поняття «принцип»: 1) основне вихідне положення якої-небудь наукової системи, теорії, ідеологічного напряму і т. ін.; основний закон якої-небудь точної науки; 2) особливість, покладена в основу створення або здійснення чого-небудь, спосіб створення або здійснення чогось; правило, покладене в основу діяльності якої-небудь організації, товариства і т. ін.; 3) переконання, норма, правило, яким керується хто-небудь у житті, поведінці [22, c. 693]. У вітчизняній правовій доктрині сформувалося дві основні концепції щодо визначення поняття принципів. Згідно з першою концепцією, що ґрунтується на теорії позитивізму, принципи права – це ідеї, теоретичні, нормативно-керівні положення того чи іншого виду людської діяльності, які конкретизуються в змісті правових норм та об’єктивно зумовлені матеріальними умовами існування суспільства. Прихильниками такої ідеї є Л. С. Явич, А. М. Васильєв, В. М. Ронжин та інші [23, с. 41]. Згідно з другим поглядом, який сформувався з ідеї природного права, принципи права розуміють як керівні ідеї, об’єктивно властиві праву відправні начала, незаперечні вимоги (позитивні зобов’язання), які ставлять до учасників суспільних відносин із метою гармонійного поєднання індивідуальних, групових і громадських інтересів та визначають зміст і спрямованість правового регулювання, відображають найважливіші закономірності соціально-економічної формації. Дотримуються такого розуміння принципів права О. Ф. Скакун, П. М. Рабінович, В. А. Козлов, К. Є. Ліванцев, Ю. А. Ведерніков, В. С. Грекул та інші [23, c. 41]. На нашу думку, більш характерним для сучасних поглядів на теорію права взагалі та на поняття принципів права зокрема є другий підхід, що був сформований представниками школи природного права. Юридична енциклопедія визначає принципи права як керівні засади (ідеї), які визначають зміст і спрямованість правового регулювання суспільних відносин [24, с. 15]. У цілому, якщо визначати принципи права, то ми підтримуємо вказані вище ідеї, формулюючи принципи праваяк основні керівні ідеї, що зумовлюють за визначають зміст правового регулювання суспільних відносин та відображають найважливіші напрями правової політики держави. Що стосується поняття «принципи цивільного процесуального права», то у вітчизняній науковій літературі є низка різних думок з цього питання. Наприклад, В. І. Тертишніков визначає принципи цивільного процесуального права Україні як основні ідеї, уявлення про суд та правосуддя, які закріплені в цивільному процесуальному праві і внаслідок цього стали основними положеннями, якісними особливостями, що визначають характер цивільного процесуального права, порядок його застосування та перспективи подальшого розвитку [25, с. 31]. Таке розуміння принципів не повністю відображає сутність природи принципів, зокрема не вказано джерела походження принципів, а також коло осіб, на які вони поширюються. Загальний характер розуміння принципів цивільного процесуального права належить В. А. Бігуну, який вказує, що вони являють собою правові вимоги у сфері правосуддя з цивільних справ, які відображають закономірності державного та суспільного життя [26, с. 12]. Проте таке визначення, на нашу думку, носить абстрактний і нечіткий характер, а тому не може бути застосоване для повноцінного наукового дослідження принципів медіації в цивільному процесі України. На наш погляд, поняття принципів цивільного процесуального права найбільш повно визначив А. В. Андрушко, вказавши, що вони являють собою «обумовлені соціально-економічними основами суспільного життя нормативно-правові основоположні засади демократичного характеру, які встановлюють завдання та мету правосуддя в цивільних справах, визначають характер, зміст і побудову цивільного судочинства; регламентують процесуальну діяльність та процесуально закріплюють правові повноваження суду та правове становище учасників процесу» [27, с. 58]. Ми цілком підтримуємо цю думку та пропонуємо застосовувати її під час дослідження принципів медіації в цивільному процесі України. На жаль, у вітчизняній юридичній літературі питання визначення поняття «принципи медіації в цивільному процесі» ще не було висвітлено, але ми можемо сформулювати власне розуміння цього терміну з урахуванням особливостей правової природи цього інституту. Так, на нашу думку, принципи медіації в цивільному процесі – це обумовлені соціально-економічними основами суспільного життя нормативно-правові основоположні засади демократичного характеру, які встановлюють завдання та мету медіації в цивільному процесі України, визначають характер, зміст і систему зазначеного інституту, а також регламентують процедуру та закріплюють правові повноваження медіатора і правове становище сторін вирішуваного конфлікту. Традиційно, принципи права поділяють на певні групи. Аналогічний поділ можна здійснити щодо принципів медіації в цивільному процесі України. Основним підходом до розподілу принципів права на види є концепція, запропонована вітчизняною дослідницею О. Ф. Скакун. Зокрема, вона пропонує здійснювати класифікацію за сферою впливу принципів на суспільні відносини. Зокрема, за цим критерієм принципи поділяються на 1) загальноправові – притаманні всій національній системі права; 2) міжгалузеві – властиві кільком спорідненим галузям; 3) галузеві – притаманні конкретній галузі права та визначають її особливості; 4) інституційні – принципи, що властиві інститутам права[28, с. 242-244]. Аналогічно, і в системі принципів медіації ми можемо виділити загальноправові принципи медіації; міжгалузеві принципи, що притаманні всім процесуальним галузям права; галузеві принципи медіації в цивільному процесі України та інституційні принципи, що проявляються лише в межах юридичної конструкції медіації у цивільному процесі України. Загальноправові принципи медіації характеризуються тим, що відносяться до всієї правової системи і розповсюджують свій вплив на всі галузі, підгалузі та інститути права загалом, і на медіацію в тому числі, позаяк остання є одним із правових інститутів. До таких принципів можна віднести вже класичні принципи: демократизм, гуманізм, соціальна справедливість, верховенство права, законність, взаємокореспондетність прав і обов’язків, поєднання примусу та переконання, невід’ємність природних прав людини, вища цінність людського життя, пріоритетність норм міжнародного права, вища сила Конституції тощо. Всі ці принципи до певної міри становлять моральне підґрунтя розвитку і функціонування будь-яких правових інститутів і механізмів. Загальноправові принципи, з одного боку, відображають об’єктивні властивості права, що обумовлені закономірностями розвитку суспільства, а з іншого – втілюють суб’єктивне сприйняття всіма членами суспільства, їх моральні та правові погляди, відчуття, вимоги, які знаходять свій вираз у різноманітних правових ученнях, теоріях, напрямках праворозуміння. Медіація є комплексним інститутом, яка будучи формою альтернативного вирішення спорів, органічно входить у сферу правового регулювання декількох галузей права і передусім процесуальної спрямованості. Як альтернативна форма розв’язання правових конфліктів, медіація може бути врегульована кодексами, що регулюють порядок провадження по справах в державних судах (мається на увазі Цивільний процесуальний кодекс України), лише частково, коли йдеться про «судову медіацію», тобто здійснення медіації суддями в межах державного судочинства. В цьому випадку на медіацію здійснюють вплив процесуальні міжгалузеві принципи. До таких принципів слід відносити наступні вихідні засади: диспозитивність, процесуальна рівність перед законом, безпосередність дослідження доказів, поєднання гласності та конфіденційності, принцип судової істини, охорони честі та гідності особистості, недоторканності особистості, презумпції невинуватості, незалежності суддів (у випадку судової медіації), допустимості і належності доказів, всебічності, повноти та об’єктивності дослідження всіх матеріалів, дотримання вимог мовного режиму провадження, оцінки доказів за внутрішнім переконанням, дотримання процесуальної форми тощо [29, с. 88]. Крім того, на позасудову (не публічну) медіацію як на певну форму процесуального розгляду справ, на наш погляд, можуть розповсюджуватися єдині міжгалузеві процесуальні принципи. Безперечно, що всі названі процесуальні принципи деталізуються з урахуванням конкретної форми правозастосування і наповнюються різним змістом в залежності від того, яка форма розв’язання правового конфлікту використовується – цивільний процес або ж альтернативний засіб, як то – медіація. Законодавство, яке безпосередньо регулює процедури медіації в цивільному процесі більшості країн, та міжнародні-правові документи пішли шляхом фіксації в текстах нормативно-правових принципів медіації. Вочевидь, це правильна практика, адже медіація, будучи однією з процедурно-процесуальних форм розв’язання правових конфліктів, має підкорятися основним принципам процесуальних галузей із врахуванням її особливостей. До галузевих принципів медіації в цивільному процесі можна віднести ті, які закріплені в Цивільному процесуальному кодексі України. Зокрема, серед них можна назвати принципи здійснення правосуддя на засадах поваги до честі та гідності особи, рівності перед законом і судом, гласності й відкритості судового розгляду, змагальності сторін, диспозитивності цивільного судочинства тощо [30]. Водночас, варто вказати, що ці принципи переважно стосуються судової моделі медіації, за якою роль суду є надзвичайно високою, а медіація здійснюється за правилами цивільного судочинства. Тим не менш, цивільно-правові спори можуть розглядатися і в порядку недержавної медіації. У цьому випадку не всі зазначені вище принципи можуть бути дотримані. Що ж стосується інституційних принципів медіації в цивільному процесі України, то варто зазначити, що саме вони є предметом нашого дослідження з огляду на те, що всі інші принципи розповсюджуються не тільки на відносини з альтернативного вирішення цивільно-правових спорів, а й на інші суспільні відносини. Аналізуючи інституційні принципи медіації в цивільному процесі, слід звернути увагу на високий рівень їх закріплення. Більшість із них визначені міжнародно-правовими актами та є спільними для всіх країн світу, що застосовують юридичну конструкцію медіації. Вихідним міжнародно-правовим документом у сфері медіації є Типовий закон «Про міжнародну комерційну погоджувальну процедуру», що прийнятий Комісією ООН по праву міжнародної торгівлі у 2002 році. Одночасно із Типовим законом було прийнято і Керівництво по прийняттю та застосуванню цього Типового закону. Що стосується принципів, то в даному Типовому законі безпосередньо текстуально не виділено розділ чи статті, присвячених принципам, але за текстом виокремлені окремі вихідні засади, які є принципами. Приміром, ст. 8 «Розкриття інформації» та ст. 9 «Конфіденційність» розкривають принцип конфіденційності, ст. 10 «Допустимість доказів у інших розглядах» закріплює принцип належності та допустимості доказів для медіаційної процедури. Стаття 7 Погоджувального регламенту ЮНСІТРАЛ, зокрема, передбачає, що посередник керується принципами об’єктивності, неупередженості та справедливості, враховуючи, серед іншого, права та обов’язки сторін, відповідні торгові звичаї та пов’язані з даним спором обставини, включаючи ділову практику, що склалася між сторонами. Базова Директива ЄС 2008/52/ЄС від 21.05.2008 р. «Відносно деяких аспектів медіації в цивільних і комерційних справах» у п. 3 преамбули чітко визначила, що «затвердження базових принципів у цій галузі є важливим кроком у напрямку належного розвитку та функціонування позасудових процедур розв’язання спорів по цивільним правам і, таким чином, спрощення та поліпшення доступу до справедливості». Директива встановила, що основоположним принципом є принцип доступу до правосуддя і, прагнучи покращити доступ до правосуддя, Європейська Рада на своєму засіданні в Тампере 15.10.99 р. закликала держави-члени до впровадження альтернативних позасудових процедур. Так, у Законі Боснії та Герцеговини 2004 р. «Про процедуру медіації» принципам медіації приділено цілий розділ «Принципи медіації», де серед таких названо – добровільність, конфіденційність, рівність, нейтральність медіатора. Болгарський Закон «Про медіацію (посередництво)» від 17.12.04 р. також у розділі ІІ виділяє аналогічні принципи і розкриває їх зміст. Серед країн СНД серед країн, які прийняли спеціальні закони про медіацію, залишаються Республіка Молдова та Російська Федерація. Відповідно до ст. 3 Закону Республіки Молдова «Про медіацію» від 14.06.07 р. медіація здійснюється на основі принципів вільного та рівного доступу до цієї процедури, добровільної згоди, конфіденційності, неупередженості, нейтральності, незалежності та вільного вибору медіатора. У Російській Федерації 27.07.2010 р. було прийнято Федеральний Закон № 193-ФЗ «Про альтернативну процедуру врегулювання спорів за участю посередника (процедуру медіації)». Стаття 3 даного закону «Принципи проведення процедури медіації» визначає такі вихідні засади медіації, як взаємне волевиявлення сторін, добровільність, конфіденційність, неупередженість посередника, співробітництво та рівноправність сторін. Окремі вітчизняні проекти законів про медіацію також виділяють окремими статтями принципи медіації, серед яких називають добровільність, неупередженість, рівність сторін, конфіденційність. Досвід роботи медіаційних центрів, які створюються на теренах СНД, дозволив їх дещо розширити коло принципів медіації. Так, розроблені 17.02.2009 р. Всеросійською асоціацією відновлювальної медіації Стандарти відновлювальної медіації серед вже згадуваних базових принципів додають ще й такі вихідні засади, як інформованість сторін, відповідальність сторін і медіатора, самостійність служб примирення, загладжування шкоди. Ініціативною групою фахових медіаторів з-понад 30 країн 02.06.2004 р. у Брюсселі при підтримці Європейської комісії було прийнято «Європейський кодекс поведінки медіаторів», в якому також, окрім визначених базових принципів (рівність, неупередженість, добровільність, конфіденційність) визначаються ще й такі принципи, як компетентність медіатора, незалежність і нейтралітет медіатора, справедливість процесу медіації. Крім того, існують і вітчизняні точки зору щодо виділення тих чи інших принципів медіації. Зокрема Український Центр Медіації на власному веб-порталі опублікували Проект Закону «Концептуальні основи законодавства України про медіацію». Згідно зі ст. 2 цього проекту основними принципами процесу медіації є наступні: самовизначення сторін, добровільність процедури, рівність сторін, незалежність медіатора, конфіденційність [31]. З огляду на відсутність нормативного закріплення системи принципів інституту медіації в цивільному процесі України, а також з огляду на проведений системний аналіз міжнародного законодавства і доктрини цивільного процесуального права, ми виокремлюємо наступну систему принципів медіації в цивільному процесі України: 1) добровільність, 2) рівність сторін, 3) нейтральність медіатора, 4) конфіденційність. Безперечно, що окрім зазначених чотирьох базових принципів, інші вихідні засади, які зафіксовані у законодавстві про медіацію, також становлять значний інтерес, але питання про самостійність таких принципів або ж їх поглинення іншими більш широкими вихідними засадами є предметом окремої дискусії. Зміст принципу добровільності полягає в наявності у сторін права особистого волевиявлення на проведення процедури медіації та свободи її припинення на будь-якому етапі процедури медіації. На відміну від правосуддя, здійснюваного у судах, ніхто не може примусити сторін до участі в медіації, а особа-медіатор є виборною сторонами. Як зазначає А. В. Вишневська, «сторони ніхто не може примусити скористатися медіацією або хоча би спробувати це зробити» [32]. У зміст цього принципу також включається і правомочність сторін приймати будь-які рішення щодо розв’язання конфлікту тільки за взаємною згодою. Реалізацією цього принципу є обов’язок медіатора на початку процедури медіації встановити факт добровільності і особистого волевиявлення на участь усіх сторін процедури. Примирна процедура не може продовжуватися у випадку, якщо є підстави вважати, що одна зі сторін бере участь у медіації проти своєї волі. Такі ситуації можуть виникнути при проведенні медіації з окремих категорій цивільно-правових спорів (наприклад, сімейних і трудових), коли в силу певних соціальних, економічних та інших обставин одна зі сторін має можливість диктувати власні умови проведення переговорів. Варто відзначити, що медіатор також вправі відмовитися від входження до примирної процедури або від її продовження. Для цього він може письмово направити заяву про завершення медіації через недоцільність її подальшого проведення [32].Межі дії принципу добровільності щодо медіатора обумовлені принципами незалежності та безсторонності, а також вимогою професіоналізму здійснення медіаційної діяльності. Принцип рівності сторін полягає у наявності рівних за змістом та обсягом суб’єктивних прав у кожної із сторін. Цей принцип є і загальноправовим і загальнопроцесуальним, для будь-якої форми юридичного процесу. Він зумовлений нормою ст. 24 Конституції України, відповідно до якої громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом [33]. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Сторонам надаються однакові права висловлювати свої думки, зауваження, визначати порядок денний, оцінювати прийнятність пропозицій та умов примирення. Г. В. Севастьянов пропонує розуміти принцип рівності сторін в розширювальному змісті – як рівність не лише сторін, а й медіатора. Автор відзначає, що посередник займає особливе становище та бере участь у відносинах, що засновані на досягненні компромісу, як рівноправний суб’єкт, оскільки разом із сторонами визначає порядок та умови врегулювання спору [34]. Однак, вказана позиція, на нашу думку, є сумнівною з урахуванням особливостей правового статусу сторін і медіатора. Так, в соціальному та психологічному плані медіатор діє зі сторонами як рівноправний суб’єкт. Тим не менш, обсяг повноважень медіатора за будь-якої моделі медіації є докорінно іншим, порівняно зі сторонами конфлікту. Крім того, така думка не враховує розподілення сфер відповідальності. Медіатор не є учасником спірних правовідносин, а тому не повинен втручатися та впливати на процедуру медіації зі змістовної точки зору. | |
| Просмотров: 2479 | Загрузок: 34 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |