| Главная » Файлы » Магистерские работы » Магистерские работы |
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВИДАТКІВ НА ОХРОНУ ЗДОРОВ’Я
| [ Скачать с сервера (515.5 Kb) ] | 26.07.2017, 12:03 |
| ВСТУП Актуальність теми дослідження. Згідно зі ст. 3 та 49 Конституції України життя і здоров’я людини є найвищими соціальними цінностями держави, кожний громадянин України має право на охорону здоров’я та медичну допомогу. Здоров’я людини є не лише однією з найважливіших життєвих цінностей, основою життя людини та способом (формою) її існування (німецький філософ А. Шопенгауер наголошував: «Здоров’я настільки перевищує усі інші блага життя, що воістину здоровий жебрак - щасливіший, ніж хворий король»), а й одним із визначальних чинників розвитку економіки країни, показником її благополуччя, індикатором результативності й ефективності соціальних реформ. Як зазначають експерти ВООЗ, здоров’я населення - це чинник довготривалого стійкого економічного зростання, підвищення національного доходу, що своєю чергою впливає і на соціальне благополуччя, сприяє безперервному економічному зростанню і зниженню рівня бідності [41, с. 70]. Особливо це актуально сьогодні, адже в період економічної кризи на першому місці мають бути соціальні пріоритети. Саме ступінь орієнтованості держави на покращення здоров’я громадян, вдосконалення діяльності сфери охорони здоров’я (СОЗ) і є одним із основних, на нашу думку, показників розвитку держави, її цивілізованості й конкурентоспроможності. Між тим показники стану здоров’я населення України (за даними як вітчизняної, так і міжнародної статистики) упродовж останніх десятиріч набули досить серйозних негативних тенденцій: зросли рівні смертності (особливо серед людей працездатного віку), захворюваності, зменшилась середня тривалість життя тощо. З-поміж інших чинників, це, безперечно, пов’язане з критичним станом вітчизняної системи охорони здоров’я. Адже за останні півстоліття її здатність впливати на здоров’я населення збільшилась у декілька разів. За умов ефективної організації, як зазначають експерти ВООЗ, сфера охорони здоров’я може забезпечити зменшення загальної смертності у віці до 75 років на 23 % у чоловіків і на 32 % у жінок; а смертності від ішемічної хвороби серця - на 40-50 % [28, с. 3]. За всі роки незалежності в Україні так і не вдалося створити ефективну систему охорони здоров’я. Діюча система викликає справедливі нарікання і з боку населення, і медичного персоналу, досі вона не здатна належним чином задовольнити потреби населення у медичній допомозі, забезпечити доступність, якість та своєчасність надання послуг з охорони здоров’я, належний рівень профілактики захворюваності та смертності тощо. Фінансово-економічна криза суттєво загострила проблеми, пов’язані з наданням населенню України медичної допомоги, забезпеченням її доступності та належної якості. Зростання цін на ліки, продукти харчування, енергоносії призвело до загального підвищення витрат на утримання мережі медичних закладів та збільшення собівартості надання всіх медичних послуг. Необхідність реформи сфери охорони здоров’я підкреслюється неможливістю, з одного боку, забезпечити в існуючих умовах належне державне фінансування системи, а з іншого - запровадити ефективні схеми для повноцінної конкуренції на ринку медичних послуг. Адже декларативність безкоштовної медицини перешкоджає легальному розвитку державної медицини у ринкових умовах. Слід зазначити, що сьогодні перед більшістю країн світу постали значні проблеми у сфері охорони здоров’я, що пов’язані з демографічними і епідеміологічними зрушеннями, посиленням соціально-економічних нерівностей, дефіцитом ресурсів, розвитком технологій і запитами населення, які постійно зростають. Зазначені проблеми особливо загострились в умовах сучасної економічної ситуації. Саме тому експерти Європейського регіону ВООЗ закликають керівництва країн до запровадження державних програм щодо покращення здоров’я населення та доступності послуг з охорони здоров’я в умовах економічної кризи [37, с. 59]. На жаль, охорона здоров’я в Україні не стала пріоритетом державної політики, попри численні декларації, політичні спекуляції та дискусії про шляхи реформування медичної системи, що точаться вже майже два десятиліття. Критична ситуація у СОЗ в Україні вимагає вироблення єдиної державної політики щодо її реформування. Неухильне підвищення рівня добробуту людей, суттєве поліпшення функціонування системи охорони здоров’я у спосіб її реформування з метою підвищення якості медичних послуг, їх доступності, запровадження стимулів для здорового способу життя населення та належних умов праці є одними із основних пріоритетів політики реформ. Фінансове право, як галузь публічного права, захищає спільні інтереси держави і громадян. З погляду на те, що одним із принципів фінансового права є соціальна скерованість фінансово-правового регулювання, саме його нормами регулюються процеси фінансування державою з бюджетів усіх ланок бюджетної системи України і державних позабюджетних фондів бюджетних установ, які виконують вкрай важливі соціальні функції, пов’язані з охороною здоров’я. У цих відносинах виявляється владно-організуюча роль держави й органів місцевого самоврядування - в розподілі та перерозподілі національного доходу країни. Крім того, зміни, які відбуваються у фінансовій системі України, вимагають концептуального перегляду основних фінансово-правових категорій та понять, а також розробки чіткого механізму регулювання бюджетних відносин, зокрема видаткових. Стан дослідження проблематики. Ситуація, в якій опинилася система охорони здоров’я України, вимагає негайних заходів з її реформування. Проблемам регулювання галузі охорони здоров’я та пошуком шляхів її реформування присвячені роботи Б.О. Волоса, Ю.В. Вороненька, З.С. Гладуна, О.М. Голяченка, Л.С. Григорович, Л.І. Жаліло, В.І. Журавля, В.Л. Корецького, А.Ф. Коропа, В.М. Лехан, В.Ф. Москаленка, H.Р. Нижник, Т.В. Педченка, В.М. Пономаренка, Я.Ф. Радиша, А.М. Сердюка, I.М. Солоненка. Непоодинокі праці сучасних науковців свідчать про великий інтерес професійної наукової спільноти до питань фінансування галузі охорони здоров’я. Так певним проблемним аспектам фінансування охорони здоров’я присвячені праці Я.М. Буздуган, О.Є. Вашева, Б.О. Волос, Л.К. Воронової, В.Г. Дем’янишина, В.О. Зеленевич, Д.В. Карамишева, Н.І. Карпишина, О.М. Клименко, Є.О. Маліка, О.П. Мельник-Бантона, А.С. Немченко, В.В. Рудень, О.М. Сидорчука, Т.Д. Сіташ, О.В. Солдатенко та ін. При достатньо великому інтересі професійної наукової спільноти до питань фінансування галузі охорони здоров’я, невирішеною частиною залишається місце фінансування у системі забезпечення права людини на здоров’я. Метою дослідження є аналіз проблем механізму правового регулювання видатків, які спрямовуються у сферу охорони здоров’я. Для досягнення поставленої мети у дослідженні вирішено такі завдання: - дослідити становлення та сучасний стан сфери охорони здоров’я в Україні; - розглянути правову сутність фінансування сфери охорони здоров’я; - дослідити фінансування галузі охорони здоров’я як окремий елемент системи забезпечення права людини на здоров’я; - здійснити аналіз нормативно-правового регулювання фінансування сфери охорони здоров’я в Україні; - визначити соціально-економічний зміст, фінансово-правову форму та класифікацію видатків на охорону здоров’я; - розглянути видатки на охорону здоров’я як фінансово-правову категорію: склад, структура, методи планування та режим фінансування видатків на охорону здоров’я; - виокремити проблеми та недоліки правового регулювання системи фінансування галузі охорони здоров’я в Україні; - проаналізувати правове регулювання видатків на охорону здоров’я і запровадження медичного страхування в зарубіжних країнах; - запропонувати шляхи удосконалення правового регулювання видатків на охорону здоров’я в Україні. Об’єктом дослідження виступають суспільні відносини, що виникають у зв’язку з організацією фінансового забезпечення охорони здоров’я. Предметом дослідження виступають правові та організаційні основи фінансового забезпечення охорони здоров’я в Україні. Методи дослідження обрано з урахуванням поставленої мети та завдань дослідження, зокрема, застосовувався комплекс загальнонаукових та спеціальних методів пізнання соціально-правових явищ. Використовуючи гносеологічний підхід досліджено загальні передумови, засоби і закономірності, які викладено у науково-практичних роботах економістів, юристів, учених-медиків. Діалектичний метод сприяв пошуку правильних підходів до розв’язання теоретичних і прикладних проблем, які виникають у процесі правового регулювання публічних фінансів. Крім того використовувалися порівняльно-правовий метод, що дозволило здійснити порівняльний аналіз зарубіжного і вітчизняного законодавства, яким врегульовано поняття «фінансування», «видатки»; формально-логічний метод сприяв з’ясуванню недоліків фінансового законодавства; метод системно-структурного і структурно-функціонального аналізу, метод порівняльно-правового аналізу дозволили дослідити особливості правового регулювання видатків на охорону здоров’я в Україні та зарубіжних країнах. За допомогою статистичного методу виявлено та з’ясовано тенденції у фінансуванні видатків на охорону здоров’я. Структура дослідження. Магістерська робота складається зі вступу, 3 розділів, які поділено на 9 підрозділів, висновків, списку використаних джерел. РОЗДІЛ 1 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СФЕРИ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я В УКРАЇНІ ТА ЇЇ ФІНАСУВАННЯ 1.1. Становлення та сучасний стан сфери охорони здоров’я в Україні Сучасна система охорони здоров’я, що дісталась Україні у спадок від УРСР, знаходиться в кризовому стані, що унаочнюється медико-демографічними показниками. Вона погано пристосована для того, щоб за нинішніх умов соціально-економічного розвитку країни належним чином реагувати на потреби населення. За роки незалежності цей чи не найважливіший складник сфери соціального захисту спонтанно деформувався без належної адаптації до сучасних вимог та суспільних потреб. Не викликає сумніву, що система охорони здоров’я в її нинішньому стані потребує негайного реформування, точніше - заміни новою системою, яка була б здатна забезпечити належний рівень медичного обслуговування населення відповідно до вимог сьогодення. Основним чинником погіршення стану СОЗ є відсутність впродовж всього періоду незалежності України дієвих кроків щодо адаптації СОЗ до ринкових умов. Для з’ясування коренів проблем розглянемо основні процеси трансформації принципів радянської системи охорони здоров’я, впровадженої наркомом охорони здоров’я РРФСР М. Семашком, за роки незалежності в Україні. Система М. Семашка будувалась на таких принципах: загальнодоступність безкоштовного медичного обслуговування, профілактика соціально значущих захворювань, якісне медичне обслуговування, тісна взаємодія медичної науки і практики та єдність пропаганди здорового способу життя, лікування і реабілітації. У результаті було створено цілісну систему загальнодоступного безкоштовного медичного обслуговування, основними рисами якої були такі: - домінуюча роль держави як у забезпеченні соціальних гарантій, так і в управлінні діяльністю охорони здоров’я; - пріоритетність заходів щодо заохочення народжуваності й забезпечення здоров’я матері та дитини; - профілактична спрямованість медичної політики: запровадження регулярних медичних оглядів серед дітей і трудящих (обов’язкова диспансеризація; санаторії та оздоровчі центри були добре обладнані й вважалися неодмінною частиною медичного обслуговування); - гарантований доступ всього населення до медичної допомоги (платними були лише ліки, отримані поза лікарнею); - збалансована система лікування, профілактики, реабілітації і санітарно-епідеміологічного нагляду; - добре розвинена, чітко структурована система санітарно-епідеміологічної служби, спрямованої на боротьбу з інфекціями, професійними захворюваннями та хворобами, пов’язаними з екологічними проблемами (для медичного обслуговування робочих при промислових підприємствах створювали медико-санітарні частини); - сформована, добре розвинена на всіх рівнях інфраструктура сфери; - налагоджена система кадрового забезпечення. Між тим зазначена система виявилася непридатною для використання в умовах зміни економічної моделі суспільства й розвитку ринкової економіки. Крім того, незважаючи на безумовні переваги, що можливі лише за належного фінансування сфери та в умовах адміністративно-командної системи, ця модель з самого початку мала низку вад, які без адаптації до зміни ринково-економічної ситуації в країні суттєво загострились. 1. Відсутність реакції на зміну економічної ситуації в країні. Незважаючи на поступ ринкових реформ в Україні, у сфері охорони здоров’я використовувався командно-адміністративний підхід до управління без можливості гнучкого прийняття управлінських рішень на місцях залежно від потреб громади, який полягає у такому: - низька самостійність медичних закладів щодо прийняття управлінських і фінансових рішень; - фактична відсутність впливу громадськості (як професійного самоврядування, так і громадськості в цілому) на вироблення і прийняття політичних та управлінських рішень щодо забезпечення діяльності сфери охорони здоров’я; - відсутність чіткого розмежування між платником та постачальником медичних послуг та відсутність договірних відносин між ними [5, с. 30]; - неефективність політики децентралізації: відсутність чіткого розмежування функцій і повноважень між місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування. Держава не спроможна фінансово підтримувати СОЗ у повному обсязі [5, с. 30], а механізми компенсації та формування фінансових пулів не були розроблені ані в державі загалом, ані на місцях. Крім того, на початку існування незалежної України не було ані єдиної нормативної бази, ані достатнього кадрового забезпечення для децентралізованого розвитку СОЗ. 2. Недоліки кадрового забезпечення сфери охорони здоров’я. Нині діє архаїчна система планування потреб СОЗ у кадрових ресурсах, виходячи з жорстких штатних нормативів [5, с. 30]. Має місце диспропорція кадрової структури лікарського корпусу, що виявляється у надмірній спеціалізації лікарів з одночасним браком спеціалістів первинної ланки. Особливо гострими ці проблеми є у сільській місцевості. З-поміж іншого, значну роль відіграє відсутність компенсаторних механізмів при реалізації держзамовлення на підготовку спеціалістів. Адже більшість фахівців, які були підготовлені за державні кошти, наприклад, для первинної ланки, працюють на вторинній ланці або в приватному секторі. Слід зазначити також, що низький рівень оплати праці та соціального захисту медичних працівників спонукає останніх заохочувати пацієнтів до тіньової оплати медичних послуг. 3. Диспропорційність у фінансово-організаційній структурі сфери охорони здоров’я, що виявляється у такому: - відбувається зміщення акценту з первинної на вторинну та третинну ланки; - розподіл коштів між медичними закладами здійснюється залежно від ресурсних показників (кількість ліжок, кількість штатних посад тощо), що обумовлює екстенсивний розвиток цих закладів [5, с. 74] - орієнтацію на кількість, а не на якість; - кошторисне фінансування медичних закладів призводить до відсутності мотивації їхнього керівництва до покращення якості діяльності та ефективного використання фінансів [5, с. 74]; - недостатнє фінансування СОЗ та системна корупція в країні спричинили розбалансованість системи лікування, профілактики, реабілітації та санітарно-епідеміологічного нагляду; - комерціалізація підприємств у поєднанні з відсутністю ефективних механізмів державного регулювання системи охорони здоров’я обумовила, особливо на початку становлення незалежної України, руйнацію системи профілактики професійних захворювань та захворювань, пов’язаних з екологічними проблемами. 4. Недоліки механізмів державного фінансування сфери охорони здоров’я, зокрема: загальний обсяг фінансування охорони здоров’я з державного та місцевих бюджетів щорічно збільшується. Так, у 2010 році загальний обсяг фінансування становив 41,7 млрд грн, з яких: загальний фонд (бюджетні кошти) становили 39,4 млрд грн, що на 9,4 млрд грн (31,5  перевищує показник 2009 року (2009 р. - 29,9 млрд грн), у тому числі: місцеві бюджети сплачують в обсязі 32,1 млрд грн із зростанням на 30,6 %, державний бюджет - в обсязі 7,3 млрд грн із зростанням на 35,8 %; спеціальний фонд (власні кошти закладів, установ, Стабілізаційний фонд) - 2,3 млрд грн. Питома вага видатків на охорону здоров’я в загальному обсязі ВВП складає 3,6 % (2009 р. - 2,9 [28]. З 2000 р. до 2011 р. розмір фінансування сфери охорони здоров’я зріс майже у десять разів (у 2000 р. - 4,8 млрд грн, у 2010 р. - 41,7 млрд грн). Збільшення бюджетного фінансування сфери охорони здоров’я в основному пов’язане з необхідністю підвищення заробітної плати медичним працівникам. Проте об’єктивного покращення забезпечення галузі не відбувається. Рівень заробітних плат в медичній галузі, за даними Держкомстату, залишається одним з найнижчих [35]. Високою є частка недержавної та неформальної складових фінансування. Попри конституційну гарантію (ст. 49) державного фінансування сфери охорони здоров’я, в Україні сумарне фінансування майже наполовину забезпечується за рахунок недержавної частки фінансування, що формується за рахунок інвестицій, благодійних внесків, особистих витрат населення тощо. За даними досліджень, обсяги неформальних/тіньових платежів становлять 41,0-50,0 % [14, с. 47]. Спостерігається дублювання фінансування з бюджетів різних рівнів. Формування кошторису медичних закладів відбувається залежно від потужності медичного закладу (чисельності ліжок і медичного персоналу), а не від реальних потреб населення в медичній допомозі, що призводить до екстенсивного розвитку галузі. Переважна частка державного фінансування йде на фінансування лікарень, при цьому 80 - 90 % з них витрачаються на оплату праці персоналу та комунальні послуги. Таким чином, незважаючи на певне збільшення в останні роки бюджетного фінансування сфери охорони здоров’я (СОЗ), його розмір у душовому вимірі залишається дуже низьким, що зумовлює зростання частки особистих витрат населення (як офіційних, так і неофіційних) і заміщенням безоплатної медичної допомоги платною. 5. Недосконалість структурно-організаційної моделі СОЗ: В Україні, окрім системи охорони здоров’я, що знаходиться у віданні Міністерства охорони здоров’я України (МОЗ України), існує низка паралельних медичних служб систем міністерств та відомств (14), на фінансування яких витрачається 42,3 % видатків на охорону здоров’я з державного бюджету. Наявність відомчих систем охорони здоров’я також обертається підтримкою дублювання потужностей медичних установ, і відповідно неефективним використанням державних коштів [53, с 29]. 6. Недосконалість законодавства, що регламентує діяльність СОЗ: неузгодженість нормативно-правової бази, що визначає та регулює механізми фінансування СОЗ, зокрема відсутні законодавчо закріплені терміни «медична допомога» та «медичне обслуговування». Це потрібно для встановлення базового пакету медичної допомоги, надання якого держава гарантує всім своїм громадянам безоплатно тобто за рахунок державних та місцевих бюджетів. Так, в законопроектах «Про особливості діяльності закладів охорони здоров’я» (стаття 1) [12, с. 48] та «Про внесення змін до Основ законодавства України про охорону здоров’я» (стаття 3) [38, с. 13], що знаходяться на етапі громадського обговорення на сайті МОЗ України, внесено зазначену термінологію. Але аналіз цих законопроектів показав, що по різному трактуються такі поняття, як: медичне обслуговування - допомога, що надається з метою сприяння зміцненню здоров’я, профілактики, діагностики, лікування та реабілітації пацієнта та не обов’язково обмежується медичною допомогою; медичне обслуговування - діяльність закладів охорони здоров’я та фізичних осіб - підприємців, які зареєстровані та одержали відповідну ліцензію в установленому законом порядку, що сприяє зміцненню здоров’я, профілактиці, діагностиці, лікуванню та реабілітації громадян та не обов’язково обмежується медичною допомогою. Це може призвести до подальшої неузгодженості при розробці пакету підзаконних актів, маніпуляції відповідним неузгодженням тощо. Відсутність законодавчого забезпечення захисту прав пацієнтів та медичних працівників в Україні. Отже, сучасна система охорони здоров‘я, що дісталась Україні у спадок від УРСР, знаходиться в кризовому стані, що наочно підтверджується медико-демографічними показниками. Вона погано пристосована для того, щоб за нинішніх умов соціально-економічного розвитку країни належним чином реагувати на потреби населення. За роки незалежності ця чи не найважливіша складова сфери соціального захисту набула спонтанної деформації без належної адаптації до сучасних вимог та суспільних потреб. Не викликає сумніву, що система охорони здоров'я в її нинішньому стані потребує негайного реформування, точніше - заміни новою системою, яка була б здатна забезпечити належний рівень медичного обслуговування населення у відповідності до вимог сьогодення. 1.2. Правова сутність фінансування сфери охорони здоров’я Правовідносини у сфері охорони здоров’я регламентуються і регулюються досить значною законодавчою базою, а саме: Конституцією України, Бюджетним кодексом України, Основами законодавства України про охорону здоров’я, указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України, нормативними наказами Міністерства охорони здоров’я України, які реєструються в Міністерстві юстиції України, а також національними і державними, комплексними і цільовими програмами з актуальних проблем охорони здоров’я, затвердженими указами Президента України або постановами Кабінету Міністрів України [18, с. 54-55]. Їх аналіз свідчить про таке. Деякі правові норми у сфері охорони здоров’я досі не переглянуті з радянських часів і продовжують бути чинними, хоча суттєво змінились і політичні, й соціально-економічні умови функціонування СОЗ. Це призвело до суперечностей в нормативно-правовій базі, що регламентує діяльність СОЗ, декларативності й неузгодженості цих норм між собою та іншими правовими актами, що утруднює їх виконання [18, с. 54-55] (таблиця 1). Відсутнє законодавче забезпечення захищеності прав пацієнтів та медичних працівників в Україні. Нечіткою та неузгодженою є нормативно-правова база, що визначає та регулює механізми фінансування СОЗ, зокрема немає законодавчо закріпленого базового пакету медичної допомоги, надання якого держава гарантує всім своїм громадянам безоплатно, тобто за рахунок державних та місцевих бюджетів. Це спричинює законодавчі колізії і проблеми, коли норми різних актів, що регламентують охорону здоров’я, суперечать одна одній [18, с. 54-55]. Таблиця 1 Ступінь виконання основних законодавчих актів, що регламентують діяльність СОЗ Законодавчий акт Задекларовані положення Стан виконання Конституція України Ст. 49. Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціа- льно-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуго-вування. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Виконується частково Закон Украї¬ни «Основи законодав-ства України про охорону здоров’я» Ст. 7. Держава згідно із Конституцією України гарантує всім громадянам реалізацію їх прав у сфері охорони здоров’я шляхом надання всім громадянам гарантованого рівня медичної допомоги у обсязі, що встановлюється Кабінетом Міністрів України<...> Ст. 12. Державна політика охорони здоров’я забезпечується бюджетними асигну¬ваннями в розмірі, що відповідає її науково обгрунтованим потребам, але не менше 10 % національного доходу. Ст. 18. Кошти Державного бюджету України, <...> використовуються для забезпечен¬ня населенню гарантованого рівня медичної допомоги, фінансування державних цільових і місцевих програм охорони здоров’я та фундаментальних наукових дослі¬джень з цих питань. Обсяги бюджетного фінансування визначаються на підставі нау¬ково обгрунтованих нормативів з розрахунку на одного жителя. Ст. 19. <...> забезпечується реалізація державних цільових програм пріоритетного розвитку медичної, біологічної та фармацевтичної промисловості, заохочуються під¬приємництво і міжнародне співробітництво в сфері матеріально-технічного забезпе¬чення охорони здоров’я, створюється система відповідних податкових, цінових, мит¬них та інших пільг і регуляторів. Виконується частково Рішення Конституцій¬ного Суду України від 29 травня 2002 р. Положення ч. 3 ст. 49 Конституції України «у державних і комунальних закладах охо¬рони здоров’я медична допомога надається безоплатно» треба розуміти так, що у дер¬жавних та комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається всім громадянам незалежно від її обсягу та без попереднього, поточного або наступного їх розрахунку за надання такої допомоги. Словосполучення «безоплатність медичної до-помоги» означає неможливість стягування з громадян плати за таку допомогу в держав¬них і комунальних закладах охорони здоров’я у будь-яких варіантах розрахунків<„> Не виконує-ться Основними чинниками наведеного вище є: - нестача спеціалістів, які б мали необхідний обсяг знань як у сфері юриспруденції, так і в медицині; - неконсолідованість діяльності представників правової і медичної науки; - недостатнє врахування міжнародно-правових стандартів у сфері охорони здоров’я і неефективне використання позитивного зарубіжного досвіду в регулюванні охорони здоров’я [18, с. 54-55]. При цьому слід зазначити, що аналіз поточних заходів уряду України, Міністерства охорони здоров’я України щодо забезпечення реформування вітчизняної системи охорони здоров’я свідчить про низку позитивних змін. Зокрема прийнято такі законодавчі та нормативні акти: - нову редакцію Бюджетного кодексу України, в якому враховані питання, пов’язані з оптимізацією медичних закладів (зокрема внесені зміни у ст. 88 та ст. 89 Бюджетного кодексу України, відповідно до яких фінансування дільничних лікарень, медичних амбулаторій, фельдшерсько-акушерських та фельдшерських пунктів перенесено на видатки, що здійснюються з районних бюджетів та бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим і міст обласного значення) [19]; - Закон України «Про державно-приватне партнерство» від 01.07.2010 р. № 2404-17, який законодавчо забезпечив можливість партнерства держави й приватного інвестора, в тому числі й у сфері охорони здоров’я [20]; - закони України «Про внесення змін до Основ законодавства України про охорону здоров’я щодо удосконалення надання медичної допомоги» від 07.07.2011 р. № 3611-VI [21] та «Про порядок проведення реформування системи охорони здоров’я у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій областях та місті Києві» від 07.07.2011 р. № 3612-VI [22]; - постанову Кабінету Міністрів України «Про деякі заходи щодо підвищення престижності праці медичних працівників, які надають медичну допомогу хворим на туберкульоз» [23]; - методичні рекомендації щодо реалізації положень нової редакції Бюджетного кодексу України в частині фінансування первинної медико-санітарної допомоги [24], розроблені Міністерством фінансів України. У цілому задекларовані в національному законодавстві України принципи правового регулювання діяльності сфери охорони здоров’я переважно відповідають нормам міжнародного права та міжнародним рекомендаціям. Основною проблемою в Україні є неналежне виконання законодавства органами виконавчої влади та іншими суб’єктами правовідносин. 1.3. Фінансування галузі охорони здоров’я як окремий елемент системи забезпечення права людини на здоров’я В останні роки великої актуальності набувають питання фінансування галузі охорони здоров’я. Обумовлено це непоодинокими спробами змінити систему фінансування галузі на законодавчому рівні, але на сьогодні жодна з цих спроб не завершилась успіхом. А тому, враховуючи цей аспект, можливо розглядати сучасну систему фінансування галузі охорони здоров’я як окремий елемент системи забезпечення права людини на здоров’я. Система забезпечення права людини на здоров’я складається з інституційного, організаційного, правового та ресурсного забезпечення. У рамках нашого дослідження вбачаємо за необхідне більш детально зупинитися на ресурсному забезпеченні права людини на здоров’я. Воно виступає окремим елементом системи забезпечення права людини на здоров’я, яке складається з сукупності таких показників, як матеріально-технічне, фінансове, кадрове, наукове та інформаційне забезпечення. Відповідно до статті 19 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» Держава організує матеріально-технічне забезпечення охорони здоров’я в обсязі, необхідному для надання населенню гарантованого рівня медичної допомоги. Всі заклади охорони здоров’я мають право самостійно вирішувати питання свого матеріально-технічного забезпечення. Держава сприяє виробництву медичної апаратури, інструментарію, обладнання, лабораторних реактивів, ліків, протезних і гігієнічних засобів та інших виробів, необхідних для охорони здоров’я, а також розвитку торгівлі цими виробами. З цією метою забезпечується реалізація державних цільових програм пріоритетного розвитку медичної, біологічної та фармацевтичної промисловості, заохочуються підприємництво і міжнародне співробітництво у сфері матеріально-технічного забезпечення охорони здоров’я, створюється система відповідних податкових, цінових, митних та інших пільг і регуляторів. Держава забезпечує дотримання вимог закону щодо обмеження реклами лікарських засобів та може обмежувати експорт товарів, необхідних для охорони здоров’я, і сировини для їх виготовлення, якщо це може зашкодити інтересам охорони здоров’я населення України. Для забезпечення належної якості виробів, необхідних для охорони здоров’я, їх застосування дозволяється лише після обов’язкової апробації, здійснюваної у порядку, погодженому з центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я. Фінансове забезпечення права людини на здоров’я можливо прослідкувати через статтю 18 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», яка передбачає, що фінансування охорони здоров’я здійснюється за рахунок Державного бюджету України та місцевих бюджетів, фондів медичного страхування, благодійних фондів та будь-яких інших джерел, не заборонених законодавством. Стаття 20 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» закріплює наукове забезпечення охорони здоров’я. Тобто Держава сприяє розвитку наукових досліджень у сфері охорони здоров’я і впровадженню їх результатів у діяльність закладів і працівників охорони здоров’я. Дослідження, що проводяться академічними і відомчими науковими установами, навчальними закладами та іншими науковими установами і підрозділами або окремими науковцями, фінансуються на конкурсній основі з державного бюджету, а також за рахунок будь-яких інших джерел фінансування, що не суперечать законодавству. Всі державні цільові програми у сфері охорони здоров’я та найважливіші заходи щодо їх здійснення підлягають науковій експертизі, яка проводиться відповідно до закону у провідних національних і міжнародних установах, визначених Кабінетом Міністрів України. Вищою науковою медичною установою України зі статусом самоврядної організації і незалежною у проведенні досліджень і розробці напрямів наукового пошуку є Академія медичних наук України. Інформаційне забезпечення виступає єдиним інформаційним простором. Отже, відповідно до Концептуальних основ створення Єдиного інформаційного поля охорони здоров’я України (доповнення до Концепції державної політики інформатизації охорони здоров’я України), затвердженої Наказом Міністерства охорони здоров’я України від 21.05.1998 року № 127, єдине інформаційне поле... включає в себе медичну, економічну, правову, організаційну та інші види інформації. Джерелами такої інформації є державні управлінські структури, лікувально-профілактичні та санітарно-епідеміологічні заклади, а також профільні науково-дослідні установи, вищі навчальні заклади, громадські організації. Отже, ресурсне забезпечення права людини на здоров’я передбачає сукупність засобів, а саме матеріально-технічного, фінансового, кадрового, наукового та інформаційного забезпечення, при ефективному використанні яких створюються належні умови задля досягнення головного результату - якісного забезпечення права людини на здоров’я. На нашу думку, також більш детального аналізу заслуговує окремий елемент ресурсного забезпечення права людини на здоров’я - фінансове забезпечення. Фінансове забезпечення права людини на здоров’я можливо прослідкувати через фінансове забезпечення охорони здоров’я. Насамперед необхідно розглянути, що саме розуміється під поняттям фінансове забезпечення. Тобто, як зазначають Н. І. Карпишин та Я. М. Буздуган, фінансове забезпечення охорони здоров’я - це метод фінансового механізму, що визначає джерела і форми фінансування суб’єктів господарювання, діяльність яких спрямована на відтворення, збереження та зміцнення здоров’я громадян [11, с. 7].Також звернімо увагу на фінансування охорони здоров’я. Так, Є. О. Малік зазначає, що фінансування охорони здоров’я - процес формування і використання фінансових ресурсів, які використовуються для забезпечення функціонування системи заходів, спрямованих на збереження і розвиток фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя [15, с. 8]. Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» встановлює, що фінансування охорони здоров’я здійснюється за рахунок Державного бюджету України, бюджету Республіки Крим, бюджетів місцевого та регіонального самоврядування, фондів медичного страхування, благодійних фондів та будь-яких інших джерел, не заборонених законодавством. Кошти Державного бюджету України, бюджету Республіки Крим, бюджетів місцевого та регіонального самоврядування, асигновані на охорону здоров’я, використовуються для забезпечення населенню гарантованого рівня медико-санітарної допомоги, фінансування державних цільових і місцевих програм охорони здоров’я та фундаментальних наукових досліджень з цих питань. Обсяги бюджетного фінансування визначаються на підставі науково обґрунтованих нормативів з розрахунку на одного жителя. За рахунок Державного бюджету України, бюджету Республіки Крим, бюджетів місцевого та регіонального самоврядування фінансуються загальнодоступні для населення заклади охорони здоров’я. Кошти, не використані закладом охорони здоров’я, не вилучаються і відповідне зменшення фінансування на наступний період не проводиться. Відомчі та інші заклади охорони здоров’я, що обслуговують лише окремі категорії населення за професійною, відомчою або іншою, не пов’язаною зі станом здоров’я людини ознакою, фінансуються, як правило, за рахунок підприємств, установ і організацій, які вони обслуговують. Допускається фінансова підтримка таких закладів за рахунок державного або місцевого бюджетів, якщо працівники відповідного відомства, підприємства, установи або організації становлять значну частину населення відповідної місцевості. Усі заклади охорони здоров’я мають право використовувати для підвищення якісного рівня своєї роботи кошти, добровільно передані підприємствами, установами, організаціями й окремими громадянами, а також із дозволу власника або уповноваженого ним органу встановлювати плату за послуги в галузі охорони здоров’я. Держава забезпечує створення і функціонування системи медичного страхування населення. Страхування громадян здійснюється за рахунок Державного бюджету України, коштів підприємств, установ і організацій та власних внесків громадян. Питання організації медичного страхування населення і використання страхових коштів визначаються відповідним законодавством [46]. Положення національного законодавства в частині фінансування галузі охорони здоров’я наштовхує на висновок, що його можливо структурувати таким чином, тобто: 1) фінансування за рахунок бюджетів різних рівнів; 2) фінансування за рахунок фондів медичного страхування; 3) фінансування за рахунок благодійних внесків; 4) фінансування за будь-яких інших джерел, не заборонених законом. Також слід зазначити, що існують й інші підходи до структурування джерел фінансування галузі охорони здоров’я. Так, наприклад, Є. О. Малік зазначає, що крім бюджетних коштів, функціонуюча галузь охорони здоров’я щорічно додає до фінансування власні кошти закладів і установ - від здачі в оренду тимчасово вільних приміщень, від надання платних послуг населенню, гуманітарної допомоги, благодійних внесків, інших надходжень, що не заборонені законодавством [55, с. 12]. В. О. Солдатенко наголошує, що в Україні на сьогодні надалі основним джерелом фінансування системи охорони здоров’я залишаються бюджетні асигнування. Крім бюджетів, джерелами фінансування медичних установ можуть бути доходи, що одержуються за договорами на проведення медичного обслуговування, профілактичних заходів (щеплень тощо), доходи від надання платних послуг, надходження спонсорських та благочинних внесків від юридичних і фізичних осіб. Хоча такі кошти є спеціальними, на них також поширюється загальний режим фінансування, у зв’язку з чим позабюджетні кошти бюджетних установ та організацій включаються до бюджетів усіх рівнів і мають цільове спрямування [70, с. 49]. Я. М. Буздуган обґрунтовує позицію, що основними правовими формами фінансового забезпечення охорони здоров’я в Україні є: бюджетне фінансування, добровільне медичне страхування, самофінансування, благодійництво, інвестування і кредитування [11, с. 8]. Л. К. Воронова встановлює, що, крім бюджетів, джерелами фінансування медичних установ можуть бути доходи, що одержують від підприємств, установ за договорами на проведення медичного обслуговування, проведення профілактичних заходів (щеплень від грипу тощо), доходи від надання платних послуг тощо, надходження спонсорських та благочинних внесків [20, с. 361]. В огляді, який є підсумком фінансованого Європейською Комісією проекту Tacis BISTRO «Ознайомлення з досвідом країн Європи у фінансуванні галузі охорони здоров’я» встановлено, що джерелами фінансування медичної допомоги в Україні є: державний і місцеві бюджети; доброчинні внески юридичних і фізичних осіб; особисті (приватні) внески фізичних і юридичних осіб за послуги, надані медичними установами; безпосередня плата (гонорари) за послуги медичним працівникам; фонди добровільного медичного страхування [45]. Джерелами фінансування охорони здоров’я В. Г Дем’янишин та Т Д. Сіташ пропонують вважати: кошти бюджетів, добровільного медичного страхування; кошти накопичувальних фондів територіальних громад і благодійних фондів, благодійні внески та пожертвування юридичних і фізичних осіб; кошти, одержані за надання платних медичних послуг, а також інші джерела, не заборонені законодавством. Своєю чергою, кошти бюджетів будуть джерелом фінансового забезпечення населення загальнодоступною медичною допомогою в межах визначеного базового рівня надання безоплатної медичної допомоги та його медикаментозного і технологічного забезпечення. А кошти добровільного медичного страхування, накопичувальних фондів територіальних громад спрямовуватимуться на задоволення індивідуальних потреб населення у медичних послугах понад базовий рівень безоплатної медичної допомоги. Такий підхід у комплексі з основною вимогою визначає дотримання закладами охорони здоров’я всіх форм власності в обов’язковому порядку державних соціальних нормативів у сфері охорони здоров’я та забезпечення їх належного фінансування [23, с. 12]. Усі ці позиції та думки доповнюють одна одну, чим розширюють та допомагають зрозуміти нормативно закріплену дефініцію стосовно фінансування з будь-яких інших джерел, не заборонених законодавством. Проте при цьому необхідно зазначити, що основним та першочерговим джерелом фінансового забезпечення галузі охорони здоров’я в Україні є видатки бюджетів різних рівнів, тобто бюджетне фінансування. Отже, окремим елементом ресурсного забезпечення права людини на здоров’я виступає фінансове забезпечення, яке має своє відображення у фінансуванні галузі охорони здоров’я. Тобто фінансування галузі охорони здоров’я виступає окремим елементом системи забезпечення права людини на здоров’я. Фінансування галузі охорони здоров’я має свою структуру, провідним елементом (джерелом) якої є бюджетне фінансування галузі. РОЗДІЛ 2 ПРАВОВІ ЗАСАДИ РЕГУЛЮВАННЯ ВИДАТКІВ НА ОХОРОНУ ЗДОРОВ’Я 2.1. Нормативно-правове регулювання фінансування сфери охорони здоров’я в Україні Охорона здоров’я населення є важливою сферою суспільного життя, внутрішньою функцією і частиною соціальної політики держави. Однак слід зауважити, що за роки незалежності показники стану охорони здоров’я населення в Україні надзвичайно низькі і незадовільні. Це пов’язано зі складною економічною і політичною ситуацією в державі, гострою економічною кризою і вкрай недостатнім фінансуванням. Недосконала з економічного та управлінського погляду модель системи охорони здоров’я, успадкована від колишнього СРСР, у нових економічних умовах виявилась неефективною і зумовила зменшення доступності медичної допомоги для широких верств населення. Дефіцит бюджету галузі, що спостерігається впродовж всього періоду незалежності України, призвів до значного погіршення якості медичного обслуговування і стану здоров’я нації. Проблеми фінансування охорони здоров’я завжди викликали жваві дискусії в країнах із різним рівнем розвитку економіки. У вітчизняній та зарубіжній літературі розглядаються результати багатьох досліджень, присвячених цим питанням та, попри це, вони лишаються актуальними. Згідно зі ст. 3 Конституції України здоров’я людини є однією з найголовніших соціальних функцій держави. Стаття 18 Основ законодавства України про охорону здоров’я, проголосивши, що фінансування охорони здоров’я в нашій державі здійснюється за рахунок державного та місцевого бюджетів, благодійних фондів та будь-яких інших, не заборонених законодавством джерел, визначила можливість багатоканального фінансового забезпечення системи охорони здоров’я. Водночас ст. 49 Конституції України проголошує, що охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм, а держава стимулює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. Слід зазначити, що в цій статті Основного Закону йдеться про те, що громадяни мають право на медичне страхування, а держава повинна сприяти розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності. Отже, згадана стаття Конституції України не заперечує можливість використання для фінансування системи охорони здоров’я інших, крім бюджетних джерел фінансування. І це конче важливо з огляду на реальну неможливість забезпечення належного фінансування зазначеної галузі лише за рахунок бюджету. Необхідність вжиття низки заходів щодо реформування економічних засад системи охорони здоров’я, зокрема її фінансування, визначено Концепцією розвитку охорони здоров’я України. З цією метою Концепція передбачає необхідність збереження контролю держави за механізмами забезпечення обсягу та якості медичної допомоги, які поступово збільшуватимуться за рахунок бюджетного фінансування та залучення додаткових джерел фінансування. При цьому джерелами фінансування охорони здоров’я мають бути кошти державного та місцевих бюджетів, кошти загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування та добровільного медичного страхування, кошти накопичувальних фондів територіальних громад і благодійних фондів, благодійні внески та пожертвування юридичних та фізичних осіб, кошти, одержанні за надання платних медичних послуг, а також інші джерела, не заборонені законодавством. Кошти державного та місцевих бюджетів, згідно з Концепцією, мають бути основним джерелом фінансування державних цільових програм охорони здоров’я населення. Це підтверджується і відповідними положенням чинного Бюджетного кодексу України. Президент України Указом «Про невідкладні заходи реформування системи охорони здоров’я населення» від 6 грудня 2005 р. поставив завдання щодо підвищення якості та доступності медичного обслуговування населення, впровадження обґрунтованих державних гарантій надання населенню безоплатної медичної допомоги, ефективної та прозорої моделі фінансування галузі, що орієнтована на реальні потреби пацієнтів, розробки та впровадження в діяльність закладів охорони здоров’я стандартів медичної допомоги, раціоналізації використання ресурсів у цій сфері, вдосконалення системи управління галуззю, оптимізації мережі державних, комунальних і відомчих закладів охорони здоров’я, поліпшення підготовки медичних працівників та умов оплати їх праці, спрощення дозвільної системи в галузі, оновлення матеріально-технічної бази закладів охорони здоров’я. Міністерство охорони здоров’я України розробило Дорожню карту стратегії і тактики структурних змін галузі, яка передбачає короткострокові, середньострокові та довгострокові заходи. Серед короткострокових заходів планується здійснити розробку національної програми боротьби з онкозахворюваннями. Для належних умов розвитку спеціалізованих видів педіатричної допомоги та вдосконалення медичного обслуговування дітей усіх регіонів України передбачається створення Національного дитячого медичного центру. Середньострокові заходи передбачають таке: доопрацювання законодавчих актів для створення необхідних передумов запровадження страхової медицини, насамперед Закону про надання лікувально-профілактичним закладам статусу комунальних підприємств; впровадження стандартів лікування та формулярної системи на засадах доказової медицини; створення умов для активної та ефективної роботи лікарняних кас; розвиток системи інформаційного забезпечення охорони здоров’я на основі широкого розвитку інформаційних мереж, уніфікації методів і засобів інформації, реорганізації і медико-статистичної служби; створення конкуренції на ринку медичних послуг між їх надавачами та забезпечення свободи вибору; спрощення процедур ліцензування медичної практики, медичної техніки, виробів медичного призначення, продуктів харчування. Міністерство охорони здоров’я України визначило також довгострокові заходи: запровадження медичного страхування - в Україні повинно мати місце як загальнообов’язкове, так і приватне медичне страхування; створення єдиного простору медичних послуг незалежно від відомчого підпорядкування та форм створення системи контролю необхідного рівня якості медичних послуг шляхом введення стандартів; реалізація системи економічних і правових механізмів гарантування медичної допомоги у належному обсязі незалежно від управлінських та дозвільних функцій Міністерства охорони здоров’я України лікарським асоціаціям та громадським організаціям. Реформа фінансового забезпечення охорони здоров’я України має відбуватися в рамках загальноприйнятих в Європі принципів соціальної рівності, справедливості і солідарності під час організації і надання послуг з охорони здоров’я, оскільки саме такий підхід дав змогу європейським країнам досягти високих показників стану здоров’я своїх громадян. Досвід країн Європейського Союзу, а також країн Центральної і Східної Європи, які нещодавно стали на шлях реформ, засвідчує, що механізм фінансування охорони здоров’я можна успішно вдосконалювати і в рамках бюджетного фінансування та соціального медичного страхування. У багатьох країнах Європейського Союзу держава тим чи іншим чином (або від імені певних категорій громадян, або у вигляді капітальних інвестицій) бере участь у розвитку страхової медицини. | |
| Просмотров: 496 | Загрузок: 19 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |