| Главная » Файлы » Магистерские работы » Магистерские работы |
ПРАВОВИЙ СТАТУС ОСІБ, ЯКІ НАДАЮТЬ ПРАВОВУ ДОПОМОГУ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ
| [ Скачать с сервера (127.0 Kb) ] | 24.07.2017, 16:49 |
| ВСТУП Актуальність теми дослідження. У правовій державі пріоритет людської особистості, її прав і свобод є однією з основних засад правової системи. Україна належить до кола таких держав, проголосивши у ст. 3 своєї Конституції гарантії щодо забезпечення державою прав і свобод людини. Важливу роль у забезпеченні охорони та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні як демократичній правовій державі відведено праву особи на правову допомогу, яке закріплене у ст. 59 Конституції України. Це право є одним із невід’ємних прав людини і громадянина і має загальний характер. Зокрема, чинне цивільно-процесуальне законодавство в певних питаннях не узгоджується з іншими правовими актами та недостатньо чітко регулює окремі важливі питання надання правової допомоги у цивільному судочинстві України. У науці цивільного процесуального права недостатньо досліджено теоретичні основи інституту правової допомоги в Україні, поняття правової допомоги, кола осіб, які надають правову допомогу та головне, невирішеними повною мірою залишаються питання щодо повноважень фахівців у галузі права та їх місця серед інших учасників цивільних процесуальних правовідносин, визначення обсягу їх спеціальних прав; немає чіткого розмежування інституту представництва та правової допомоги; низка норм діючого ЦПК України, які регулюють правовідносини з приводу надання правової допомоги, застаріла й не відповідає вимогам сьогодення тощо. Зазначена ситуація не може не вплинути на практику застосування чинного законодавства України. Аналіз правових норм та судової практики з питань, що стосуються надання правової допомоги, свідчать про назрілу потребу в усуненні протиріч та прогалин, які існують на сьогодні в інституті правової допомоги, та необхідність вдосконалення механізму правового регулювання процесуальних правовідносин за участю особи, яка надає правову допомогу. Вирішення вищевказаних питань тісно пов’язане з дослідженням теоретичної основи правового статусу осіб, які надають правову допомогу, сформованої у науці цивільного процесуального права. У науці цивільного процесуального права тема правового статусу осіб, які надають правову допомогу майже не досліджена. Серед вчених не існує єдиного підходу як до визначення правового статусу осіб, які надають правову допомогу, так і до розуміння правової природи, змісту інституту правової допомоги, класифікації правової допомоги на види, визначення суб’єктного складу осіб, які надають правову допомогу, правового становища осіб, які надають правову допомогу, особливо фахівців у галузі права, обсягу їх повноважень тощо. Питання надання правової допомоги в Україні неодноразово були предметом дослідження таких науковців, як В.Г. Андрусів, О.А. Бранчук, М.С. Демкова, Д.О. Кирилюк, О.В. Кузьменко, В.С. Наливайко, О.В. Таращук, Ю.Т. Шрамко, О.Г. Юшкевич та інших дослідників, науковий доробок яких використано як теоретичне підґрунтя у даному дослідженні. Центром політико-правових реформ у 2004 році було видано посібник «Правова допомога в Україні: Зарубіжний досвід та пропозиції для України», але це не монографічне дослідження, а скоріше порівняльний аналіз, до того ж у зв’язку з прийняттям нових законодавчих актів, є застарілим. Тема правового статусу осіб, які надають правову допомогу певною мірою висвітлювалась також у підручниках з цивільного процесу. Проте комплексно та системно дана тема в українській науці цивільного процесуального права окремо не досліджувалась. Об’єкт дослідження. Об’єктом дослідження в науковій роботі є цивільні процесуальні відносини, що виникають у зв’язку з наданням правової допомоги при здійсненні цивільного судочинства. Предмет дослідження. Предметом дослідження в науковій роботі є теоретичні основи правового статусу осіб, які надають правову допомогу фізичним та юридичним особам у цивільному судочинстві України, реалізація права на отримання правової допомоги, а також особливості надання правової допомоги в зарубіжних країнах. Мета і завдання дослідження зумовлені актуальністю обраної теми, необхідністю вирішення проблем, які виникають при визначенні правового статусу особи, яка надає правову допомогу в цивільному судочинстві України. Відтак мета даного дослідження: виробити обґрунтований науково-практичний підхід розв’язання проблем, які виникають при визначенні правового статусу особи, яка надає правову допомогу в цивільному судочинстві України для правильного розуміння місця особи, яка надає правову допомогу серед інших учасників цивільних процесуальних правовідносин. Досягнення мети потребує вирішення кола завдань: - Засвоєння теоретичних основ правового статусу осіб, які надають правову допомогу. - Проаналізувати законодавство та стан дослідження проблем правового статусу осіб, які надають правову допомогу у науці цивільного процесуального права, зокрема правового статусу фахівця у галузі права. Висунути ряд пропозицій для збільшення кола повноважень даного суб’єкта. - З’ясування проблемних аспектів при визначенні поняття правової допомоги у науці цивільного процесуального права. Дослідити різні позиції науковців та виокремити найбільш прийнятне поняття. - З’ясування особливостей та проблем на шляху реалізації права на отримання правової допомоги у цивільному судочинстві України. - Виокремити види правової допомоги. Звернути увагу на порядок надання оплатної та безоплатної правової допомоги. З’ясувати законодавчі недоліки. - З’ясувати як співвідносяться інститути представництва та правової допомоги у цивільному судочинстві України та яка роль адвокатів в цих інститутах. Дослідити проблеми повернення судових витрат, зокрема витрат на правову допомогу. - Сприйняття та засвоєння іноземного досвіду надання правової допомоги у зарубіжних країнах, зокрема країнах СНД та Балтії. Звернути особливу увагу на законодавчі акти щодо питань надання правової допомоги Російської Федерації, Республіки Білорусь та Республіки Молдова. Методологічна основа дослідження. Методологічну основу дослідження обрано відповідно до поставленої мети та завдань, з урахуванням об’єкта і предмета дослідження. У процесі дослідження застосовувалися такі методи: Порівняльно-правовий – використання даного методу надало можливість порівняти норми цивільного процесуального законодавства України, країн Франції, Німеччини, Великобританії, країн СНД та Балтики в частині правового регулювання правового статусу осіб, які надають правову допомогу та порядку надання правової допомоги, встановити при цьому спільне та відмінне у законодавстві зазначених правових систем. Статистичний – при вивченні судової статистики та практики розгляду справ про компенсацію витрат на правову допомогу. Моделювання – при формулюванні пропозицій щодо змін до законодавства. Формально-логічний – при тлумаченні положень законодавства, теоретичних дефініцій та юридичних практичних явищ можливо більш повно з’ясувати місце особи, яка надає правову допомогу серед інших учасників цивільних процесуальних правовідносин. Формально-юридичний метод - застосовувався при аналізі правових норм, які регулюють інститут правової допомоги. Індукції – застосовувався при аналізі процесуальних документів (ухвал, постанов та рішень суду), в частині переходу від одиничного до загального, тобто отримання загальних висновків завдяки знанням отриманим з окремих джерел. Структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, що поділяються на чотири підрозділи, висновків до розділів, загальних висновків та списку використаних джерел. Апробація результатів дослідження. Основні теоретичні положення, висновки і пропозиції, що містяться у роботі опубліковані у тезах виступів на міжнародних науково-практичних конференціях. 1. Теоретичні основи правового статусу осіб, які надають правову допомогу 1.1 Аналіз законодавства та стан дослідження проблем правового статусу осіб, які надають правову допомогу в Україні Аналіз виникнення і становлення правової допомоги дозволяє стверджувати, що її інституціоналізація в Україні починається з прийняття Конституції України 1996 року. Саме після цього розробляється Концепція формування системи безоплатної правової допомоги в Україні [21] і Закон України «Про безоплатну правову допомогу» [10], що упорядковують суспільні відносини у сфері надання та отримання правової допомоги, розробляється структура інституту правової допомоги тощо. Усе це дає підстави для теоретичного узагальнення вже існуючого законодавства у сфері надання правової допомоги і розробки чітко структурованих міжгалузевих положень. Питання, пов’язані з інститутом правової допомоги, неодноразово були предметом дослідження науковців і практиків. Розглядалися різні аспекти забезпечення права на правову допомогу, проте питання упорядкування суспільних відносин у норми права до цього часу є не достатньо висвітленими. Саме тому досить важливими залишаються дослідження шляхів перетворення суспільних відносин з надання й отримання правової допомоги у загально-правовий інститут в Україні. Питання надання правової допомоги в Україні неодноразово були предметом дослідження таких науковців, як В.Г. Андрусів, О.А. Бранчук, М.С. Демкова, Д.О. Кирилюк, О.В. Кузьменко, В.С. Наливайко, О.В. Таращук, Ю.Т. Шрамко, О.Г. Юшкевич та інших дослідників, науковий доробок яких використано як теоретичне підґрунтя у даному дослідженні. Проте на сьогодні відсутність закріплення на законодавчому рівні визначення правової допомоги, її змісту та конкретних осіб, які мають право надавати правову допомогу, призводить до неоднозначного розуміння ст. 59 Конституції України та численних дискусій серед науковців й юристів. Отже, досить актуальним є на підставі чинного законодавства та наукових розробок визначити поняття «правова допомога», з’ясувати зміст правової допомоги та осіб, які мають право надавати правову допомогу. У Конституції України закріплено положення: «Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура» (ст. 59). Дана норма була прийнята у 1996 році, але й дотепер відсутні комплексні загально-правові теоретичні дослідження щодо змісту права на правову допомогу. Інститут правової допомоги помилково порівнюють з інститутом адвокатури або мають на увазі лише питання надання безоплатної правової допомоги чи розглядаються лише окремі аспекти реалізації права на правову допомогу в межах відповідних галузей права або окремими суб’єктами, або розкривається закордонний досвід правового регулювання надання правової (юридичної) допомоги. Центром політико-правових реформ у 2004 році було видано посібник «Правова допомога в Україні: Зарубіжний досвід та пропозиції для України» [53], але це не монографічне дослідження, а скоріше порівняльний аналіз. На думку Омельченко Т.В. є вкрай необхідним теоретичне дослідження, де було б синтезовано напрацювання галузевих наук щодо правової допомоги і зроблено загальнотеоретичні висновки. Відсутність таких досліджень спонукає розглянути деякі теоретичні проблеми інституту правової допомоги [79; 90]. Статтею 56 Цивільного процесуального кодексу України визначено такого суб’єкта цивільного процесу як «особа, що надає правову допомогу». Тобто це фахівець у галузі права який за законом має право надавати правову допомогу іншим особам, але більше ні в одному законі чи іншому нормативно-правовому акті не надається ні визначення, ні тлумачення поняття «особа, що надає правову допомогу» як суб’єкта цивільного процесу. Тому визначення правового статусу особи, що надає правову допомогу є досить актуальним питанням як у теорії цивільного процесуального права, так і у практиці не лише цивільного судочинства, але в інших сферах юриспруденції. Варто зазначити, що в Законі України « Про безоплатну правову допомогу», який набув чинності 09.07.2011 року, дане визначення терміну виключено, на відміну від Проекту Закону України «Про безоплатну правову допомогу», де наводилося чітке визначення терміну «фахівець у галузі права» (особа, що надає правову допомогу), а саме, фахівець у галузі права - це особа, яка має вищу юридичну освіту, високий рівень професійних знань у відповідній сфері законодавства та практичний досвід правозастосування у цій сфері законодавства не менше трьох років. Після прийняття Закону України «Про безоплатну правову допомогу» стає незрозумілим яким чином можливо визначати даного суб’єкта цивільного судочинства та процесу. А це є неправомірно, оскільки згідно статті 59 Конституції України кожен є вільним у виборі захисника своїх прав і не завжди цим захисником виступає саме адвокат, оскільки правовою допомогою є професійна діяльність юристів, які працюють у державних, громадських та приватних структурах або індивідуально, що спрямована на забезпечення інформованості громадян України, іноземців, осіб без громадянства про свої права, підготовку всіх документів, покликаних сприяти реалізації прав і свобод людини і громадянина, представництво громадян в усіх органах державної влади, органах місцевого самоврядування України і інших держав світу, міжнародних організаціях, а також інша діяльність з захисту прав, свобод і законних інтересів громадян. В цьому законі говориться, що правова допомога громадянам повинна надаватися безоплатно, а кожен громадянин є вільним у виборі захисника своїх прав [10]. Особа, яка надає правову допомогу - це особа, яка бере участь у справі з метою захисту прав та інтересів інших осіб, адже ці особи займають статус представників, зокрема, як зазначено у ст. 12 ЦПК, такими особами можуть бути адвокати та інші фахівці у галузі права. Дані суб’єкти мають не матеріальний, а процесуальний інтерес у справі, який направлений на надання особам кваліфікованої правової допомоги, яка допоможе останнім реалізувати свої процесуальні права згідно з принципом змагальності, встановити істину у справі та тим самим сприяти суду у постановленні законного та обґрунтованого рішення. Таким чином, в жодному із нормативно-правових актів чинних в Україні не дається чіткого і конкретного визначення хто саме є особою, яка надає правову допомогу. Крім того даний учасник цивільного процесу має надзвичайно обмежені права відповідно до ст.56 ЦПК України і досить невизначене правове становище у здійсненні цивільного процесу. Також особа, яка надає правову допомогу, не має права брати активну участь в судових засіданнях, тому її правова допомога має позасудовий характер і допускається лише ухвалою суду за заявою особи, яка бере участь у справі. Особа, яка надає правову допомогу, має такі права: знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії долучених до справи документів, бути присутнім у судовому засіданні. Таким чином, складається враження, що відповідно до чинного законодавства, у особи яка надає правову допомогу дуже обмежені права, а єдиним фахівцем у галузі права є адвокат, який і має право надавати правову допомогу. Однак, виходячи з положень ЗУ «Про безоплатну правову допомогу», в якому хоч і не наводиться чіткого визначення терміну «фахівця у галузі права» або «особи, яка надає правову допомогу», все ж таки проаналізувавши ст.9 даного Закону, правову допомогу можуть надавати також органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи приватного права та спеціалізовані установи. На наш погляд для кращого розуміння місця фахівця у галузі права серед інших учасників цивільного процесу, а також його процесуального статусу потрібно детальніше дослідити нормативне регулювання діяльності даного суб’єкта. Варто зазначити, що цей, порівняно, новий суб’єкт з’явився у правовому набутку України завдяки діяльності Конституційного Суду України, а саме завдяки ухвалення останнім Рішення у справі за зверненням громадянина Солдатова Г.І., в якому вирішив, що положення частини першої статті 59 Конституції України про те, що "кожен є вільним у виборі захисника своїх прав", в аспекті конституційного звернення громадянина Солдатова Г.І. треба розуміти як конституційне право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного при захисті від обвинувачення та особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, з метою отримання правової допомоги вибирати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи [36]. Оцінки правового становища фахівців у галузі права, що з’являлися у тих чи інших правових виданнях, мали більший нахил до співвіднесення вказаних осіб та їх прав і обов’язків зі статусом адвоката. Дехто вказував на те, що реально фахівці у галузі права не можуть взяти участі у, скажімо, судовому засіданні, що не додає оптимізму навіть з огляду на прогресивність позиції Конституційного Суду України. Інші правники іронічно вказували, що навіть професії у таких спеціалістів немає, у зв’язку з чим Конституційний Суд мав використовувати досить складну конструкцію для їх позначення [59]. Хоча дискусії науковців і практиків не отримали позитивного результату і показували лише діаметральні інтереси останніх, все ж Пленум Верховного Суду України спробував вирішити дану проблему. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року «Про застосування законодавства, що забезпечує право на захист у кримінальному процесі», яку також використовують у цивільному та інших процесах, визнає правильною практику тих судів, які не допускають до участі в процесі фахівців у галузі права без обґрунтування такого допуску спеціальним законом. Як бачимо, виникає колізія національного законодавства. Тому необхідно визначити, наскільки правомірно діяв Пленум Верховного Суду України. У зв’язку з тим, що Конституція України відповідно до ст.8 має найвищу юридичну силу, тому тлумачення даного документу також претендує на таку високу роль. Таким чином, залежно від того, наскільки вузько чи широко Конституційним Судом буде розтлумачене конкретне конституційне положення, настільки й матиме міць юридичної сили певна правова норма. Однак, проблема також полягає в тому, що Конституційний суд України не завжди чітко вирішує певне питання по суті. Наприклад, у даному випадку залишається відкритим питання, що ж це за «спеціальний закон», відповідно до якого фахівець у галузі права матиме повноваження на надання правової допомоги. Як вказується в Рішенні Конституційного Суду № 3-зп від 11 липня 1997 року [36], поняття «закон» може мати в тому числі широке значення (вузьке визначається за загальним правилом із додаванням «Конституцією України та законами»). Оскільки ж подібного додавання в Рішенні не наводиться, ми схильні вважати, що Конституційний Суд вжив термін «закон» у контексті Рішення за зверненням Солдатова Г. із включенням у логічний об’єм цього поняття і Конституції України. Зрозуміло, аналогією при тлумаченні поняття «закон» у наведеному Рішенні ми не обмежуємося: на користь саме такого розуміння свідчать ті правові позиції Конституційного Суду, за якими останній визнає прямоту дій норм Основного акту незалежно від наявності норм, прийнятих на розвиток конституційних положень. Конституція не згадує про будь-який закон, відповідно до якого особа може отримати правову допомогу, отже подібні вимоги не можуть висуватися жодним органом державної влади. На нашу думку, потрібно більше схилятися до позиції Конституційного Суду України і вивести загальну у галузях процесуального права можливість фахівця у галузі права бути реально допущеним до участі у судовому процесі. Потрібно знову ж таки звернутися до ст.59 Конституції України, а саме до ч.1, де передбачено право кожного на правову допомогу. При цьому, кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Якщо до вказаного додати положення ст. 21 Конституції України, згідно з яким усі люди вільні у своїх правах, то залишається лише згадати про ч.3 ст.8 Основного Закону, відповідно до якої норми Конституції України є нормами прямої дії. Останнім положенням варто скористатися для того, щоб особа, яка потребує правової допомоги мала вільний вибір свого захисника, як з числа адвокатів, так і з числа інших фахівців у галузі права, які відповідно до Закону мають право надавати правову допомогу. Потрібно звернути увагу, що існує велика різниця між положеннями «право на вільний вибір захисника» та «вільне право на вибір захисника», оскільки останнє поняття містить акцент на не обмеженій можливості фізичної особи вибрати собі захисника, тобто вирішити питання, чи буде взагалі дана особа вибирати собі захисника, тоді як перше поняття вказує вже на те, що сам вибір має бути повністю вільним, тобто тут вже дана особа вирішує питання кого саме вона буде обирати своїм захисником. Отже, особа, яка потребує правової допомоги, може її отримати навіть від фахівця в галузі права, оскільки прямота дії норм Конституції забезпечує правовий порядок, за якого право особи на вільний вибір захисника не залежить від того, чи визначено законом статус такого представника особи, чи ні. Таким чином, вимогу, що її висуває Верховний Суд України до правового статусу фахівця в галузі права, а саме – необхідність обґрунтування допуску такого фахівця спеціальним законом, – можна вважати такою, що обмежує права особи за ст. 59 Конституції та унеможливлює прямоту дії закріплених в ній положень. Тому, подібні роз’яснення Верховного Суду України чи інших органів правосуддя, що мають повноваження на надання таких роз’яснень, не мають виконуватися судами. А тому і актів чи норм спеціального характеру, які б регулювали питання допуску фахівців у галузі права до надання правової допомоги може й не бути, оскільки Конституційний Суд такого не передбачав, а лише він тлумачить Конституцію України. Інша справа, що виникають труднощі зі встановленням кваліфікаційних вимог до фахівця в галузі права, оскільки з цього приводу з огляду на законодавство важко щось сказати. Однак, на заваді цій правовій невизначеності може стати наявність вищої юридичної освіти у фахівця в галузі права, за освітньо-кваліфікаційним рівнем якої можна вказувати на можливість допуску особи до надання правової допомоги у зазначеному правовому статусі. Цікавим є порівняння правового становища фахівця у галузі права у Кодексі адміністративного судочинства і у Цивільному процесуальному кодексі. Кодекс адміністративного судочинства досить ліберально підходить до визначення правового статусу фахівців у галузі права. Ряд положень Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) дозволяє дійти висновку про те, що адвокати є також фахівцями у галузі права, що повністю кореспондує до правових позицій Конституційного Суду. Крім того, адвокати відповідно до частини 5 статті 58 КАС можуть посвідчувати свої повноваження ордером, що видається відповідним адвокатським об’єднанням. Ця сама норма визнає адвоката представником сторони; будь-яких заперечень стосовно визнання інших спеціалістів у галузі права представниками сторони КАС не містить. До того ж, методом виключення можна дійти висновку, що іншого правового статусу, крім статусу представника, інші фахівці у галузі права не можуть мати, адже (з аналізу положень статей 47 та 62 КАС) результатом може стати або повне виключення інших спеціалістів у галузі права зі складу осіб, які беруть учать у справі (так само, як зі складу інших учасників процесу), або ж визнання їх представниками. В свою чергу, частина 2 статті 16 чітко вказує на «іншого» фахівця у галузі права як на суб’єкта надання правової допомоги при вирішенні справи в адміністративному суді. Отже, з числа осіб, які беруть участь у справі (або з числа інших учасників процесу) «інших» фахівців у галузі права не може бути виключено. Правове обґрунтування віднесення «інших» фахівців у галузі права саме до групи осіб, які беруть участь у справі, а також вказівка на правову природу відносин із «іншим» фахівцем у галузі права як представницьких, мають базуватися на договорі між таким фахівцем і клієнтом, зміст якого має містити слова «в якості представника», «для представництва» тощо. Подібні положення, підведені до законодавчого визначення відносин представництва, допоможуть віднести «інших» фахівців у галузі права тільки до числа представників. За умови, що перелічені дії буде виконано, можна приступити до підготовки документів, що підтверджуватимуть повноваження представника («іншого» фахівця у галузі права). Оскільки ж стаття 58 КАС досить детально регулює згадані питання, то особливих складнощів на цьому, завершальному етапі обґрунтування участі фахівця у галузі права у провадженні виникнути не повинно. Надалі всі позитиви визнання особи дійсним учасником процесу із повним набором процесуальних прав, у тому числі – на відміну від представника – права на відшкодування витрат на правову допомогу згідно статті 90 КАС, має відчувати на собі вже клієнт позначених фахівців у галузі права [5]. Щодо Цивільного процесуального кодексу України, то тут вже існує набагато більше перепон для потенційної участі фахівця у галузі права з огляду на законодавче регулювання цивільного процесу. До того ж, певні структурні особливості Цивільного процесуального кодексу України (надалі – ЦПК), що мають юридичне значення, на перший погляд, взагалі відбивають будь-яку привабливість участі у статусі особи, яка надає правову допомогу. До останніх віднесемо вказівку на осіб, які надають правову допомогу, у параграфі 2 глави 4 ЦПК (інші учасники цивільного процесу), що унеможливлює без прямої на те вказівки стверджувати про наявність у вказаної особи низки прав, закріплених у статті 27 ЦПК. Більш того, частина 2 статті 56 ЦПК, в якій визначено перелік прав особи, що надає правову допомогу, де-факто робить неможливими будь-які посилання на статтю 27 ЦПК[2]. Якими ж мають бути дії юриста у подібній ситуації? Акцентуємо увагу на тому, що участь фахівця у галузі права в цьому виді процесу має обґрунтовуватися, якнайперше, посиланням на Конституцію, відповідно до норм якої ми виводимо право особи фактично брати участь у процесі з права клієнта на отримання правової допомоги. Однак, досить вдала правова позиція визнання фахівця у галузі права представником особи у КАС має зазнати деяких змін, пов’язаних із «різнопараграфним» регулюванням схожих за правовою природою відносин [90; 85-86]. Зазначимо, що ст. 41 ЦПК визначає, що не можуть бути представниками в суді особи, які діють у цьому процесі як секретар судового засідання, перекладач, експерт, спеціаліст, свідок. Якщо порівняти цей суб’єктний перелік із статтею 47 ЦПК, яка визначає осіб, що є іншими учасниками цивільного процесу, то потрібно виокремити також судового розпорядника та особу, яка надає правову допомогу. На нашу думку, судовий розпорядник не потрапив до ст.41 ЦПК внаслідок механічної помилки або недбалості законодавця, тому що логічно даний суб’єкт мав би міститися у переліку ст.41 ЦПК. А щодо можливості набуття особою, що надає правову допомогу, статусу представника ані логічних, ані формальних заперечень бути не може. Надалі можна рухатися пройденим шляхом: відповідно до частини 1 статті 40 ЦПК відносини адвоката з клієнтом визнаються за правовою природою представницькими, і адвокат є також одним з фахівців у галузі права. При цьому для обґрунтування відносин представництва можна також використовувати договір із включенням відповідних фраз (аналогічно до ситуації у адміністративному провадженні). Отже, враховуючи вищесказане, можна зробити висновок, що в Україні є вкрай необхідним теоретичне дослідження, де було б синтезовано напрацювання галузевих наук щодо правової допомоги і зроблено загальнотеоретичні висновки щодо правового статусу особи, яка надає правову допомогу, а також необхідно закріпити на законодавчому рівні право фахівця у галузі права брати активну участь у судовому процесі. На нашу думку, щоб запобігти законодавчим колізіям та неточностям у формулюваннях в роз’ясненнях судів вищих інстанцій, необхідно внести відповідні зміни до існуючих законодавчих актів, в якому визначити поняття фахівця у галузі права, встановити кваліфікаційні вимоги до останнього та підстави допуску такої особи до безпосередньої участі у судовому засіданні. Необхідно чітко розмежувати повноваження представника та особи, яка надає правову допомогу та прирівняти їх у процесуальному статусі. А також забезпечити реалізацію права кожної особи, що потребує правової допомоги на вільний вибір захисника. 1.2 Поняття правової допомоги в цивільному судочинстві України В Україні тривають дискусії з приводу обсягу і змісту поняття «правова допомога», яке використовується у статті 59 Конституції України. Дискусія має не лише теоретичний, а й практичний характер, оскільки вона має важливе значення для визначення змісту суб’єктивного права осіб на правову допомогу. Від позиції конкретного правозастосувача щодо тлумачення цього поняття буде залежати можливість реалізації права осіб на правову допомогу. Це трактування також важливе і для законодавця (Верховної Ради України), тому що Основний Закон визначив, що правова допомога може надаватися безоплатно у випадках, передбачених законом. Сама Конституція України передбачила можливість прийняття такого Закону, але зміст положень цього нормативного акта щодо переліку видів безоплатної правової допомоги необхідно визначити. В Україні існує кілька підходів до вирішення цього питання: - правова допомога – це допомога, яка надається лише у випадку захисту від обвинувачення в кримінальних справах тільки адвокатами [56; 21], - правова допомога – це будь-який вид правової допомоги, за винятком захисту особи від обвинувачення у кримінальних справах, який є однопорядковим з правовою допомогою поняттям і не включається до останнього[56; 21], - правова допомога – це будь-яка допомога правового характеру, яка надається безоплатно на підставах, визначених законом, та суб’єктами, передбаченим у законі. За критерієм оплатності (безоплатності) правова допомога відрізняється від правових послуг, які завжди надаються на платній основі згідно з положеннями Цивільного кодексу України [58; 7] - правова допомога – це будь-який вид допомоги, який надається адвокатами, на відміну від приватно-практикуючих юристів, які не є адвокатами (фахівці у галузі права), та юридичних осіб приватного права (юридичних фірм, юридичних компаній), що надають правові послуги. Це пояснюється тим, що діяльність адвокатів не є підприємницькою, в той час як фахівці у галузі права та юридичні фірми діють з метою отримання прибутку і їхня діяльність є підприємницькою[54]. Відповідно до останніх двох підходів, фахівці в галузі права та юридичні фірми не можуть надавати правову допомогу, а займаються наданням лише юридичних послуг. Вважається, що похідним терміном від «допомога» є «соціальна допомога». Під соціальною допомогою можна розуміти систему заходів, спрямованих на повернення особи до активного життя та праці, відновлення соціального статусу і формування в особи якостей, установок щодо пристосування до умов нормальної життєдіяльності шляхом правового і матеріального захисту її існування, підготовки до самообслуговування з формуванням здатності до пересування і спілкування, повсякденних життєвих потреб тощо [86]. Зазначимо, що може бути виділено велику кількість різних аспектів або сфер соціального життя; отже, кожна з них також має певну структуру. Таким чином, у результаті аналізу наведеного вище визначення поняття «соціальна допомога» можна зробити висновок, що правова допомога як один із аспектів соціальної допомоги не існує сама по собі, вона є впорядкованою системою суспільних відносин. Ключова теза, яка відображає сутність терміна «допомога», - це суспільні відносини у сфері сприяння, підтримки, що регулюються як нормами права, так і нормами моралі, нормами-звичаями, корпоративними нормами. Відповідно до Тлумачного словника української мови допомога - це сприяння, підтримка в чому-небудь; поміч, захист, порятунок у біді; допомагати - подавати допомогу кому-небудь; зарадити, пособити; робити певний вплив, давати потрібні наслідки [78]. Звертаючись до юридичних енциклопедичних словників, з'ясовуємо, що правова допомога розглядається як договірні відносини між державами з питань співробітництва установ юстиції щодо надання правової допомоги у цивільних, сімейних і кримінальних справах [94]. Відповідно до Великого юридичного словника, правова допомога - це сформована в міжнародних відносинах система нормативних та організаційно-правових засобів, які використовуються при співробітництві держав у галузі взаємного надання допомоги, щодо цивільних, сімейних і кримінальних справах, що потребують здійснення процесуальних дій на території більш ніж однієї держави [57; 465]. Основу такої системи становлять двосторонні та багатосторонні договори про правову допомогу, що регулюють питання захисту суб'єктів права, визначення компетентності судових інстанцій для розгляду спорів різних категорій, дотримання процесуальних прав іноземців; такими договорами регулюється також порядок визначення дійсності різних документів (свідоцтв, дипломів тощо), виконання службових доручень, рішень щодо спорів, пересилання документів тощо. Зазначимо, що в науковій літературі використовується термін «юридична допомога». Його визначають як сукупність заходів щодо надання юридичної допомоги громадянам, підприємствам, установам тощо для правильної орієнтації в чинному законодавстві, виховання звички свідомого виконання правових норм, зміцнення законності [95]. У результаті аналізу існуючих точок зору щодо визначення поняття «правова допомога» можна зробити висновок, що на сьогодні у вітчизняній науці відсутня чітка позиція щодо розуміння поняття «правова допомога». Більшість авторів дотримується точки зору щодо доцільності розгляду поняття «правова допомога» в широкому та вузькому розумінні. У широкому розумінні правова допомога - це діяльність, спрямована на реалізацію та захист прав, свобод та законних інтересів заінтересованих суб'єктів, яка здійснюється уповноваженими на те особами чи органами в порядку та у видах, не заборонених законодавством, пов'язана із застосуванням правових норм; у вузькому розумінні - це правові заходи, що здійснюються уповноваженими суб'єктами, спрямовані на конкретну особу, яка перебуває у складних життєвих обставинах та потребує сторонньої допомоги з метою правильної орієнтації в чинному законодавстві, виховання звички свідомого виконання правових норм, що сприяє поліпшенню її життєдіяльності та соціальної адаптації [96; 131]. На думку В.С. Наливайко,правова допомога – це, насамперед, правове поняття, закріплення якого в Основному законі має на меті забезпечити єдність нормативного змісту правової допомоги в державі та мінімальний рівень її гарантій, незалежно від суб'єкта юридичної підтримки і предметної спеціалізації конкретних (галузевих) правовідносин, з якими пов'язане її надання [72; 17]. Під правовою допомогою О. В. Кузьменко розуміє: 1) можливість особи використовувати або захищати свої права у будь-яких судах, компетентних виносити рішення у цивільних, адміністративних тощо справах; 2) усі витрати, яких зазнала особа, котрій надається правова допомога, у ході захисту своїх прав і, зокрема, гонорари адвокатів, мита, витрати на експертизу, відшкодування витрат свідків і витрати на переклад; 3) звільнення від внесення застави або депозиту на покриття судових витрат. Правова консультація передбачає забезпечення особам, які перебувають в економічно несприятливому становищі, можливість одержати необхідну правову консультацію з усіх питань, що можуть стосуватися їхніх прав та інтересів [69]. О. А. Бранчук та М. С. Демкова, досліджуючи проблеми інституту правової допомоги в Україні та зарубіжних країнах, пропонують визначати правову допомогу як будь-які дії, що мають правовий зміст і вчиняються визначеними в законі суб'єктами, які мають відповідний рівень освіти, спрямовані на реалізацію та захист прав, свобод та законних інтересів особи, яка звертається за допомогою, та мають відповідати принципам їх надання [72; 19]. На думку В. Г. Андрусіва, правова допомога - це діяльність, спрямована на реалізацію та захист прав, свобод та законних інтересів заінтересованих суб'єктів, яка здійснюється уповноваженими на це органами або особами на підставах, у порядку та у видах, не заборонених Конституцією та законами України [50; 130]. Ю. Т. Шрамко пропонує розглядати правову допомогу як дії, спрямовані на реалізацію та захист прав, свобод та законних інтересів особи, яка звертається за допомогою; такі дії повинні відповідати визначеним принципам їх надання, вчинятися зазначеними в законі суб'єктами, які мають відповідний рівень кваліфікації [91; 41-43]. Вперше у законодавстві України поняття «правова допомога» було закріплено в Законі України «Про безоплатну правову допомогу» від 02 червня 2011 року [10]. Відповідно до п.3 ч.1 ст. 2 згаданого Закону правова допомога розглядається як надання правових послуг, спрямованих на забезпечення реалізації прав та свобод людини і громадянина, захисту цих прав і свобод, їх відновлення у разі порушення. Видається, що визначення правової допомоги через поняття послуги є не зовсім доречним, оскільки слово «послуга» вказує на можливість вчинення дії або здійснення діяльності, як правило, на відплатній основі (ст. 901 Цивільного кодексу України [4]. Тоді, як допомога повинна мати безвідплатний характер. Власне, тому у законодавстві України вживаються терміни «благодійна допомога», «безоплатна медична допомога» тощо. Також відмінними поняття допомога та послуга є з точки зору семантики. У лінгвістичному аспекті слово «допомога» означає сприяння, підтримку (фізичну, матеріальну, моральну тощо) в чому-небудь; захист кого-небудь, порятунок у біді; робити певний вплив, що дає потрібні наслідки, приносить полегшення, користь, у т.ч. і виліковувати; дію, скеровану на підтримку (реалізацію чиїх-небудь запитів або потреб у чому-небудь) за певних обставин [37]. Послуга ж розглядається як дія, вчинок, що дає користь іншому; сприяння розвиткові, піднесенню, поширенню чогось [49]. З огляду на сказане вище, правова допомога повинна надаватися виключно на безвідплатній основі, тоді, як юридичні (правові) послуги передбачають їх відплатний характер. Окрім цього, законодавець не послідовно розкриває зміст поняття «правової допомоги» у чинному законодавстві. Так, наприклад, відповідно до ст. 56 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року (далі – ЦПК) [2] особа, яка надає правову допомогу, має лише ті права, які забезпечують виконання нею обов’язку щодо складення заяв, клопотань та інших процесуальних документів за завданням особи, яка бере участь у справі. Водночас, згідно із ч.2 ст. 7 та ч.2 ст. 13 Закону України «Про безоплатну правову допомогу» правова допомога включає: надання правової інформації; надання консультацій і роз'яснень з правових питань; складення заяв, скарг та інших документів правового характеру; надання допомоги в забезпеченні доступу особи до вторинної правової допомоги та медіації; захист від обвинувачення; здійснення представництва інтересів осіб, що мають право на безоплатну вторинну правову допомогу, в судах, інших державних органах, органах місцевого самоврядування, перед іншими особами; складення документів процесуального характеру. Тобто, Закон закріплює поширювальне тлумачення правової допомоги порівняно із ЦПК України. Поняття правової допомоги у широкому розумінні дається також у ст. 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) [5]. Різні підходи до питання розкриття змісту поняття правової допомоги спостерігаються також як у міжнародному праві, так і в праві окремих країн. У межах стандартів ООН спостерігається розширене трактування права на правову допомогу. В Основних положеннях про роль адвокатів, прийнятих VII Конгресом ООН по запобіганню злочинам у 1990 році, під правом особи на правову (юридичну) допомогу розуміється: - право на звернення за допомогою до адвоката за своїм вибором для підтвердження своїх прав і захисту на всіх стадіях кримінальної процедури (пункт 1); - право на юридичну допомогу бідних і незаможних людей (пункт 3); - право на консультацію про права та обов’язки, з роз’ясненням принципів роботи правової системи, оскільки вони стосуються прав і обов’язків клієнта (підпункт а) пункту 13); - право на отримання допомоги клієнтом будь-яким законним способом та вчинення адвокатом правових дій для захисту інтересів клієнта (підпункт б) пункту 13); - право на отримання допомоги в судах, трибуналах та адміністративних органах (підпункт в) пункту 13). Отже, у понятті правової допомоги об’єднуються різні види правової допомоги (послуг), які надаються як безоплатно, так і на платній основі. Рада Європи розрізняє поняття правової допомоги і правової консультації. Під правовою допомогою тут розуміється: - можливість особи використовувати або захищати свої права у будь-яких судах, компетентних ухвалювати рішення у цивільних, торгових, адміністративних, соціальних чи податкових справах (пункт 1 Резолюції №(78) 8 Комітету міністрів про правову допомогу і консультації від 1978 року); - усі витрати, понесені особою, якій надається правова допомога, у ході захисту своїх прав і, зокрема, гонорари адвокатів, мита, витрати на експертизу, відшкодування витрат свідків і витрати на переклад (пункт 3 Резолюції №(78) 8); - звільнення від внесення застави або депозиту на покриття судових витрат (пункт 3 Резолюції №(78) 8). Правова консультація передбачає забезпечення особам, які перебувають в економічно несприятливому становищі, можливість одержання необхідної правової консультації з усіх питань, що можуть стосуватися їхніх прав та інтересів (пункт 12 Резолюції №(78) 8). У Розумінні Європейського суду з прав людини право на правову допомогу є передумовою існування та визначальною складовою ширшого за своїм обсягом та значенням права на доступ до суду, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. «Суд наголошує на переважному значенні забезпечення належного захисту обвинуваченого. Право кожної особи, обвинуваченої у вчиненні кримінального злочину, на ефективний адвокатський захист є одним із атрибутів справедливого судового процесу»[53]. Подібно до права Ради Європи вирішується питання про правову допомогу у законодавстві ФРН, яке представлене Законом про правову допомогу в нанесенні процесуальних витрат від 1980 року та Законом про правове консультування і представництво осіб з низькими доходами від 1994 року. Причому правова допомога в Німеччині є лише допомога в нанесенні всіх процесуальних витрат, як судових, так і позасудових, у тому числі на оплату послуг адвоката під час підготовки справи до суду та в судовому процесі. Надання таких консультацій регулюється іншим нормативним актом. Хоча механізми їх отримання є досить схожими з отриманням правової допомоги відповідно до законодавства ФРН. Іншу підсистему правової допомоги в Німеччині складають правові послуги, які надаються на підставі відповідних положень про послуги Німецького цивільного уложення від 1896 року. Їх особливість полягає в тому, що при виникненні цих відносин презюмується рівність їх сторін, яка є основним принципом цивільних правовідносин. Підхід французького законодавства до правової допомоги повністю відповідає позиції ООН в цьому питанні. Так, правова допомога у Франції – це: 1)безкоштовна судова допомога (статті 1-11 Закону Франції «Про правову допомогу» від 1991 року); 2)допомога у сприянні в доступі до правового захисту (стаття 1 Закону), під яким розуміється: а) надання особам загальної інформації про їхні права та обов’язки , а також спрямування осіб до організацій, відповідальних за реалізацію їхніх прав; б)допомога у виконанні всіх заходів, спрямованих на реалізацію прав особи або виконання правового обов’язку, а також допомога у здійсненні позасудових процедур; в) консультація з правових питань; г) допомога у складанні та укладенні правових актів; 3) посередництво адвоката при затриманні (стаття 1 Закону); 4) допомога при розгляді та вирішенні кримінальних справ (стаття 1 Закону) Як відомо, у Франції основи зобов’язальних правовідносин регулюються нормами Цивільного кодексу (Кодексу Наполеона) від 1804 року. Але норми Закону «Про правову допомогу» щодо допомоги у сприянні у доступі до правового захисту в перелічених її видах є спеціальними, і саме вони регулюють ці відносини, а положення цивільного права мають загальне значення і стосуються загальних питань порядку укладення та припинення зобов’язання з надання послуг. Законодавство Норвегії під правовою допомогою розуміє лише безкоштовну допомогу, зокрема: - юридичну консультацію; - судову допомогу; - звільнення від судових витрат (Закон Норвегії «Про безкоштовну правову допомогу» від 1980 року) Закон Англії «Про правову допомогу» від 1988 року під правовою допомогою розуміє різні види правових послуг, які надаються особам безоплатно. Зокрема, ними є: юридична консультація - усна або письмова консультація щодо застосування норм англійського законодавства у конкретних обставинах, що виникають щодо особи, яка потребує консультації, а також щодо дій, які особа може виконати згідно з нормами англійського законодавства за таких обставин; правова підтримка – допомога у виконанні дій, включаючи процесуальні дії при застосуванні норм англійського законодавства до конкретних обставин, що виникли у відношенні певної особи, незалежно від того, чи такі дії будуть виконуватися від імені особи (включаючи допомогу шляхом представництва), чи особа буде виконувати такі дії самостійно з певною підтримкою з боку іншої особи; представництво – допомога, що здійснюється при процесуальному розгляді справ і включає: - всі види правової допомоги, які надаються юрисконсультом на підготовчих етапах, що передують судовому процесу; - всі види правової допомоги, що надаються при розгляді цивільних справ для ухвалення рішення чи досягнення компромісу з метою уникнення або завершення певного судового процесу; - юридичні консультації та правову підтримку, що надаються з приводу будь-яких звернень при розгляді кримінальних справ[53]. Враховуючи міжнародний, зарубіжний досвід і національні та історичні особливості України, у вітчизняному законодавстві необхідно визначити свою систему правової допомоги, з якої і випливатиме зміст поняття правової допомоги. Потрібно розрізняти поняття «правової допомоги» та «права на правову допомогу». Відповідно до ст. 59 Конституції кожному громадянину України гарантується право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Важливість та особлива соціальна значимість права на правову допомогу полягає ще й у тому, що воно виступає своєрідним посередником у реалізації особою інших прав. У деяких випадках особі важко повноцінно реалізувати гарантовані Конституцією права, не скориставшись при цьому правом на правову допомогу, оскільки процесуальне законодавство України має досить формалізований за характер. | |
| Просмотров: 716 | Загрузок: 15 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |