| Главная » Файлы » Магистерские работы » Магистерские работы |
ПРОЦЕС ЄВРОПЕЇЗАЦІЇ ТА ЙОГО ОСОБЛИВОСТІ В КРАЇНАХ ЗАХІДНИХ БАЛКАН (ДОСВІД ХОРВАТІЇ)
| [ Скачать с сервера (119.7 Kb) ] | 19.01.2018, 21:00 |
| Зміст ВСТУП 3 РОЗДІЛ 1. Теоретико-методологічні засади європеїзації 7 РОЗДІЛ 2. Моделі та механізми європеїзації Західних Балкан 21 РОЗДІЛ 3. Досвід Хорватії у процесі європеїзації Західних Балкан 42 ВИСНОВКИ 54 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 57 ВСТУП Актуальність теми кваліфікаційної роботи обумовлюється зростаючим значенням процесу європеїзації у країнах Західних Балкан. Необхідність вивчення досвіду європеїзації країн Західних Балкан є досить важливим для вітчизняної науки, оскільки приклад європеїзації країн кандидатів та успішний досвід країн-членів ЄС – актуальний для України в процесі євроінтеграції. Політичне середовище, геополітична проблема та пост-комуністична спадщина є спільними передумовами європеїзації країн Західних Балкан та України. Безпрецедентне розширення ЄС стало можливим завдяки сприйманню країнами-кандидатами європейського вектору розвитку, як напрямку, заснованого на цінностях людської гідності, свободи, демократії, рівності, верховенства права та поваги до прав людини. Розширення ЄС, у свою чергу, стимулює процес європеїзації. «Європеїзація» в науковому розрізі розглядається як сфера досліджень європейської проблематики, зокрема впливу ЄС на політичну систему, політичну діяльність і державний устрій країн на державному рівні. Термін «європеїзація» входить в активний вжиток починаючи з 1970-80-х років, спершу в процесі поглиблення досліджень європейської інтеграції, особливо в контексті завершення створення єдиного внутрішнього ринку ЄС. Протягом розширення ЄС та підготовки до членства країн Центральної та Східної Європи термін «європеїзація» набирає нових обертів та вже розглядається з врахуванням критеріїв вступу до ЄС, в контексті інтеграції пост-комуністичних країн та все більше з урахуванням соціалізації як одного зі складників європеїзації. Актуальність питання дослідження особливостей європеїзації Західних Балкан полягає у дослідженні процесів європеїзації відмінних від тих, що відбувалися підчас попередніх розширень. Такі зміни свідчать про подальше поглиблення та розширення процесу європеїзації в майбутньої євроінтеграції. Основною причиною появи інтересу до європеїзації серед вчених був вплив європейської інтеграції на внутрішню політику в ході розширення Європейського Союзу (ЄС). Дослідження європеїзації країн-кандидатів в якості окремої області виник нещодавно, раніше європеїзація досліджувалась в першу чергу стосовно країн-членів ЄС [13, с. 27]. Ступінь наукової розробленості є досить вузьким в межах вітчизняної науки. В межах західної науки ступінь наукової розробленості з теми європеїзації достатньо високий. Європеїзація Західних Балкан здебільшого досліджується хорватськими, словенськими та австрійськими науковцями. Розвиток європейського управління та його вплив на державну службу досліджується такими вітчизняними науковцями як: В. Тимощук, Н. Колісниченко, Ю. Полянський, В. Сороко, А. Школик, С. Озірська, І. Грицяк. Новітні історичні процеси на теренах країн Південно-Східної Європи, зокрема, Хорватії, викладені у працях М. Криля та В. Ярового. Серед наукових праць, що дають розуміння глобальної політики розширення ЄС, роботи його інституцій слід відзначити праці П. Буряка і О. Гупало, І. Грицака, В. Копійки, М. Миронової та інших. Основні аспекти євроінтеграційних процесів Республіки Хорватії досліджують у своїх наукових статтях В. Артьомова та Т. Павлюка. Серед європейських та американських вчених пильну увагу проблемі європеїзації приділили Фоссум Д. Е., Русконі Г. Е., Пфетч Ф, Коувеліотіс К., Фатчс Е., Наут Р., Ольсен Д. П., Біфулко М., Бейч І. та інші. Більш широко питання європеїзації Республіки Хорватія висвітлено в наукових роботах А. Моравчика, М. Вахудової, Т. Борзель. Об’єкт дослідження: європеїзація. Предмет дослідження: особливості процесу європеїзації в країнах Західних Балкан (досвід Хорватії). Мета кваліфікаційної роботи: дослідити особливості процесу європеїзації в країнах Західних Балкан. Завдання дослідження: Сформульована мета передбачає вирішення таких завдань: • здійснити аналіз сучасних теорій, концепцій і підходів до розуміння процесу європеїзації; • порівняти поняття «європеїзація» та «євроінтеграція»; • визначити основні моделі процесу європеїзації; • проаналізувати головні механізми європеїзації у країнах Західних Балкан; • проаналізувати особливості умов європеїзації країн регіону Західних Балкан; • здійснити аналіз успішного процесу європеїзації на досвіді Республіки Хорватія. Методи дослідження: база використовувалась відповідно до мети та завдань кваліфікаційної роботи. За допомогою геополітичного аналізу визначена наслідки впливу євроінтеграційних процесів на політичні інститути в регіоні Західних Балкан з урахуванням комплексного впливу географічних, політичних, історичних, етно-національних, військово-стратегічних та інших чинників. Керуючись методологією системного підходу здійснено комплексне дослідження регіонального середовища, що інтегрується, визначені чинники впливу ЄС на політичну систему та соціум, досліджена динаміка вдосконалення механізмів прийняття рішень й формування завдань відповідно до політики винагород. Метод компаративного аналізу використовувався при дослідженні та порівнянні сучасних теорій, концепцій та підходів до розуміння процесів становлення інституційної системи Європейського Союзу у рамках розширення. Методом історичного аналізу було проведено ретроспективний аналіз розширення країн Центральної та Східної Європи, як прикладу реформування і функціонування інституційної системи. Як основний метод при написанні кваліфікаційної роботи було використано метод кейс-стаді. Даний метод використовується в рамках інтерпретивістської наукової школи. Кейс-стаді – один з найчастіше вживаних якісних методів, його характерною рисою є дослідження конкретної ситуації, що покликана ілюструвати певні феномени або тенденції суспільного життя. У рамках кейс-стаді було досліджено європеїзацію на прикладі Республіки Хорватія. Структуру кваліфікаційної роботи складають три розділи, вступ, висновки та список використаних джерел. У першому розділі «Теоретико-методологічні засади європеїзації» оцінено ступінь наукової розробки процесу європеїзації, зокрема в регіоні Західних Балкан. Розкрито витоки та засади поняття «європеїзація», розглянуто різні підходи до визначення європеїзації, а також історичне формування та розвиток європеїзації як процесу. У другому розділі «Моделі та механізми європеїзації у країнах Західних Балкан» визначені основні механізми та моделі європеїзації, розкрито поняття «прийняття правил ЄС», поняття «кондиціональності» та його зміст. Третій розділ «Досвід Хорватії у процесі європеїзації Західних Балкан» містить аналіз європеїзації Республіки Хорватії, та її головних чинників. Зокрема, проаналізовано проблему демократизації, реформування державного управління та історичні витоки, зо вплинули на процес європеїзації Республіки Хорватії. Загальний обсяг роботи становить 63 сторінки, список використаних джерел нараховує 65 найменувань. РОЗДІЛ 1. Теоретико-методологічні засади європеїзації У вітчизняному науковому дискурсі питання європеїзації здебільшого розглядається як складова вчення про європейську інтеграцію та не має єдиного загальноприйнятого визначення. Термін «європеїзація» входить в активний вжиток починаючи з 1970-80-х років в процесі поглиблення досліджень євроінтеграції, особливо в контексті завершення створення єдиного внутрішнього ринку ЄС. Проте вчені застерігають від розгляду концепції європеїзації лише в контексті інтеграційних процесів, що відбуваються в ЄС, на думку деяких експертів, процес європеїзації є ширшим за суто європейську інтеграцію. Застосування концепції європеїзації дозволяє аналізувати не лише вплив ЄС, а також паралельні процеси, у тому числі процес регіональної інтеграції, що відбувається на всьому Європейському континенті [5, с. 38]. У 1990-х роках термін «європеїзація» набирає актуальності в контексті розширення Європейського Союзу в Центральній та Східній Європі (ЦСЄ). Увага науковців все більше зосереджувалась на дослідженні особливостей європеїзації посткомуністичних країн, які поставили перед собою стратегічну мету інтеграції в ЄС. Саме досвід європеїзації країн ЦСЄ дав науковцям значний обсяг матеріалу для аналізу та осмислення процесів, що відбуваються в сучасному державному управлінні під впливом внутрішніх та зовнішніх стимулів. Важливо визнати, що переорієнтація наукових досліджень європеїзації була спричинена практичною потребою у науковому супроводі та належному осмисленні глибоких соціально-економічних трансформаційних процесів, що почалися в пост-комуністичних країнах на початку 90-х рр. На основі досвіду ЦСЄ розглядається європеїзація країн регіону Західних Балкан. Водночас спостерігається відмінність європеїзації Зх. Балкан, що характеризується більш широкими вимогами до країн. Така відмінність спричинена декількома факторами, зокрема етнічною розгалуженістю та наслідками збройних конфліктів 1990-х років [16, с. 11]. На сьогоднішній день вчені євроінтеграцію розглядають як самостійне вчення. У Європі та Сполучених Штатах Америки були засновані школи та центри дослідження європеїзації. Пильну увагу дослідженню європеїзації приділили такі європейські та американські вчені науковці, як: Фоссум Д. Е., Русконі Г. Е., Пфетч Ф., Коувеліотіс К., Фатчс Е., Наут Р., Маурітіс ван дер Він А., Барнетт К., Фейвел А., Васіка Г., Луна-Арокас Р., Джеромі В., Вайлант Г., Ворд К., Янг К., Лайт Д., Ольсен Д. П., Біфулко М., Бейч І. Зокрема європеїзацію Західних Балкан вивчали: Р. Ладрех, Т. Лоутон, Б. Кохлер-Кох, К. Радаеллі, Ф. Шіммельфенніг, Р. Айзінг, Й. Олсен. В Україні явище європеїзації досліджували Л. Прокопенко, О. Рудік, Н. Рудік, В. Пелагеша, О. Оржель, М. Лендьєл, С. Федонюк та інші. Виникнення терміна «європеїзація» відображає існування високого інтересу до пояснення процесів, що визначають вплив політики ЄС на країни-кандидати та члени ЄС. Проте, немає жодної абсолютної «теорії» європеїзації, і навіть її основна сутність залишається дискусійною. Головна ідея категоріального визначення поняття європеїзації полягає у дослідженнях внутрішніх наслідків європейської інтеграції для країн кандидатів ЄС [46, с. 200]. Отже, як зазначалось, поняття «європеїзація» не має єдино прийнятого визначення. Найпоширенішим вважається визначення Р. Ладреха, який першим розпочав процес вивчення європеїзації. У 1994 році у своїй праці «Європеїзація державної політики та інститутів: приклад Франції» вчений визначив «європеїзацію» як «поетапний процес переорієнтації напрямку і форми політики до тієї міри, коли політична і економічна динаміка ЄС стає частиною організаційної (конструктивної) логіки національної політики та її вироблення» У цьому визначенні європеїзація асоціюється зі процесами і механізмами, за допомогою яких європейське інституційне будівництво може призвести до змін на національному рівні [51, с. 69]. Спираючись на це широке визначення, європейські дослідники дали більш вузьку дефініцію європеїзації, визначивши її як «процес формування, поширення та інституціоналізації формальних та неформальних правил, процедур, парадигм політики, стилів, способів дії, спільних переконань і норм, які спершу були визначені та затверджені під час прийняття рішень в ЄС, а згодом інкорпоровані в логіку внутрішніх дискурсів, особливих рис, політичних структур та напрямів державної політики держав-членів» [18, с. 5]. Зважаючи на теоретичні розбіжності щодо визначення терміну, умовно можна поділити вчених на групи за суб’єктом процесу європеїзації. Багато дослідників розглядають європеїзацію як становлення та реформування європейських інституцій, а також адаптацію національних та субнаціональних систем управління до центру прийняття політичних рішень і законодавства ЄС. Зокрема проблемі інституціоналізму в рамках європеїзації розглядали С. Балмер та М. Берч. Вчені визначають європеїзацію як «вплив європейських інтеграційних процесів на національний рівень і, особливо, на національну систему органів управління», згідно цієї теорії європеїзація ототожнюється з впливом політичного процесу (тобто, європейської інтеграції) і впливом на системи управління. Визначення проводить паралель між вибором, запропонованим країнам, які прагнуть інтегруватися до Європейського Союзу, і процесами, визначеними Європейським Союзом, для ухвалення низки правил, норм, інституційних структур, ідей, значень та інтересів [32, с. 27]. Науковці-політологи Т.Рісс, М.Ковелі та І.Капорасо використовували термін «європеїзація» для опису виникнення і розвитку на європейському рівні різних структур управління, політичних, правових та соціальних інститутів, що пов'язані з вирішенням політичним проблем, які формалізують взаємодії між суб'єктами, а також виникненням політичних мереж, що спеціалізуються на створенні авторитетних правил [60, с. 80]. Інше визначення, що заслуговує уваги, належить науковцю К. Радаеллі, який описує європеїзацію як процес, що включає: а) будівництво; б) дифузію і с) інституціоналізацію формальних та неформальних правил, процедур, політики парадигм, стилів, «способів ведення справ», загальні переконання і норми, які вперше визначені і закріплені у процесі розробки політики ЄС, а у подальшому включені у логіку внутрішнього (національного і субнаціонального) дискурсу політичних структур і громадських виборів [54, с. 336]. Таким чином, завдяки властивостям певної сукупності процесів, політична, соціальна і економічна динаміка Європейського Союзу стає частиною логіки внутрішнього дискурсу, ідентичності, політичних структур і державної політики [11, с. 22]. К. Деммке, визначає європеїзацію як «цілеспрямовану, програмовану адаптацію або несвідоме, стихійне пристосування внутрішнього національного законодавства, процедур, норм та стандартів до норм і правил Європейського Союзу. Згідно Деммке, європеїзація охоплює такі сфери як: право, економіка, політичні системи, охорона навколишнього середовища, а також сферу публічного адміністрування, процеси вироблення та механізми впровадження політики» [15, с. 100]. Деякі вченні вважають, що феномен європеїзації виник на основі зближення адміністративних систем держав-членів у процесі поглиблення європейської інтеграції під час якої відбувається як трансформація європейського політичного ладу в цілому, так і формування спільного адміністративного простору ЄС. Л. Морліно визначає європеїзацію як концепцію, що передбачає повне виконання критеріїв членства, які включають в себе задоволення демократичних стандартів, таких, як: повага прав людини, основні свободи і верховенство закону, поряд з економічними показниками. Це також означає, «розвиток мереж взаємодії серед вітчизняних і наднаціональних акторів, з метою ініціювати і розгорнути процес прийняття рішень під час приєднання до ЄС» [55, с. 245]. М. Лендьєл визначає європеїзацію як процес становлення наднаціональних інститутів, формування практики європейського багаторівневого врядування та національних інституційних конфігурацій під впливом і тиском ЄС. Зокрема, вчена наголошує на розгляді явища європеїзації як двостороннього процесу взаємодії між європейським та національним (місцевим) рівнями політичного процесу та управління. Отже, розглянувши різні підходи до визначення європеїзації, можна узагальнити даний термін як: процес змін, що відбуваються під впливом європейської інтеграції в усіх сферах суспільного та політичного життя держав-кандидатів або держав-членів ЄС та стосується побудови внутрішньої політики та модернізації державних інститутів. Проблему європеїзації розглядають, з одного боку, як перебіг політичної та інституційної адаптації до євроінтеграції, у першу чергу економічного життя країни, а з іншого боку, як зміни поведінки та виникнення наднаціональної європейської ідентичності [35, с. 262]. Першопочатково європеїзація вивчалася в рамках євроінтеграції. Важливо розуміти взаємозв’язок та різницю між європеїзацією та євроінтеграцією. Для цього необхідно визначити поняття євроінтеграція, критерії євроінтеграції та європеїзація та порівняти їх. Європейська інтеграція це інтенсивна взаємодія, яка відбувається на Європейському континенті за участі фізичних і юридичних осіб наднаціонального, національного, регіонального, місцевого рівнів, що представляють різні державний та приватний сектори, а також громадянське суспільство. Внаслідок цієї взаємодії формуються загальноєвропейські норми вироблення спільних стандартів. Європейська інтеграція призводить до змін на національному рівні, а саме – створенні інститутів для просування європейської інтеграції та координації співробітництва з європейськими партнерами. Під впливом євроінтеграції відбуваються адаптування національного законодавства відповідно до європейського, запроваджуються нові стандарти виробництва, проводяться реформи та трансформації в усіх сферах життя під впливом європейської інтеграції [13, с. 26]. Процеси європейської інтеграції та європеїзації відрізняються напрямом спрямованості. Якщо Європейська інтеграція спрямована на загальноєвропейський наднаціональний, міжнародний, міждержавний, міжурядовий рівні з метою реалізації спільних ініціатив, то європеїзація, спрямована на національний рівень з метою адаптації середовища державних, приватних, регіональних та місцевих учасників євроінтеграційних процесів. Європеїзація у сфері державного управління реалізується шляхом запровадження в національну практику управління найбільш ефективних механізмів та практик, вироблених або запозичених y ході взаємодії з європейськими партнерами державами членами організаціями колегами. На початку 90-х рр. поняття «європеїзації» містило більший обсяг та поєднувало чотири аспекти: 1) відновлення європейських інститутів і традицій після десятиліть деєвропеїзації; 2) конкретний процес вступу в ЄС та поява структурної сумісності з його інститутами та правовою системою; 3) розвиток регіонального співробітництва та інтеграції в межах загального процесу європейської інтеграції; 4) фундаментальна трансформація громадян¬ського суспільства, політичної культури й моделей поведінки, тобто запровадження демократичних традицій та цінностей [11, с. 23]. Для кращого розуміння процесу європеїзації доцільно розглянути його виміри, визначені за критерієм об'єкта змін. Дослідники виділяють щонайменше п'ять можливих вимірів європеїзації, зокрема: 1) зміна зовнішніх кордонів – означає територіальне розширення системи європейського врядування та ступеня перетворення Європейського континенту на єдиний політичний простір. Таким чином, європеїзація відбувається за умови розширення зовнішніх кордонів, що відбувається за рахунок входження нових членів до ЄС; 2) розбудова інститутів управління на рівні ЄС. Тут європеїзація полягає у розбудові центру прийняття політичних рішень, спроможного до колективної дії. Легітимні та легальні інститути управління мають вплив на органи влади, зокрема на прийняття та імплементацію обов'язкових рішень та накладання санкцій; 3) поширення впливу інститутів ЄС на національні, включаючи регіональні та місцеві, системи управління. У цьому розрізі європеїзація полягає у розподілі повноважень та відповідальності між різними рівнями управління. Таким чином, даний вимір європеїзації означає адаптацію національних (регіональних та місцевих) систем управління до законодавства ЄС, а також координацію центру прийняття політичних рішень з місцевою автономією; 4) розповсюдження форм політичної організації та врядування ЄС за межі Союзу. Тут європеїзація стосується відносин із третіми країнами, а саме, країнами-кандидатами до ЄС; 5) політична стратегія, направлена на політичне зміцнення Європи. На політичну могутність ЄС впливають, як внутрішні чинники (розширення та розбудова політичних інститутів, і, відповідно адаптація до них), так і зовнішні (наскільки ті події, що відбуваються на Європейському континенті, впливають на події та політичні системи за його межами). На думку науковців, зміцнення Європи залежить від дотримання та виконання попередніх чотирьох вимірів європеїзації у сукупності [18, с. 5-6]. На думку дослідників, вищенаведені концепції процесу європеїзації більше доповнюють, аніж виключають одна одну. Питання Європейської інтеграції, європеїзації розглядаються у сучасній науковій літературі з точки зору впливу ЄС на внутрішню політику країн. Європеїзації Західних Балкан передував процес європеїзації по відношенню до країн Центральної та Східної Європи. Тому, вивчення прикладу європеїзації країн ЦСЄ та порівняння і аналіз засобів та механізмів впливу на інституційне та інформаційне середовище країн ЦСЄ відповідних процесів є досить доцільним. Після падіння комунізму у Центральній та Східній Європі (ЦСЄ), міжнародні організації були залучені до політичних та економічних перетворень у посткомуністичних країнах. Бажання країн ЦСЄ приєднатися до ЄС мали поєднуватись із великим обсягом правил, визначених для набуття членства, і дозволили ЄС безпрецедентно впливати на реструктуризацію внутрішніх інститутів і весь спектр державної політики. Європейський Союз встановлює більш 80% економічних правил для країн-членів. До вимог набуття членства у ЄС включається доведення здатності країн-претендентів реалізувати весь спектр aquis communautaire, що вміщує понад 80 000 сторінок законодавства. Вплив на законодавчий процес у країнах-кандидатах безсумнівний, про що підтверджує низка документів. Серед головних подій, що засвідчили вплив ЄС, можемо зазначити такі: в Угорщини у червні 1999 під час парламентської сесії 152 закони зі 180 прийнятих були визнаними такими, що не підлягають будь-якій дискусії, тому що вони – частина aquis. З моменту видання Європейською Комісією у 1995 році так званого Білого листа з питань регуляторного вирівнювання, ЄС надав більш деталізовані та обов’язкові виклади своїх вимог. Починаючи з 1997 року, Комісія активно відстежує прогрес країн-кандидатів у річних звітах. Євросоюз передбачує фінансування для реалізації конкретного законодавства щодо приєднання, а також забезпечує технічну експертизу шляхом технічної допомоги та обміну інформацією, що надається Європейською Комісією – TAIEX (Technical Assistance Information Exchange). Іншою формою допомоги є програма Twinning, що організована на прохання країн Центральної та Східної Європи, - розміщення службовців в державних органах країн-кандидатів, де вони безпосередньо надають консультації. Такі політики вирівнювання, допомога і кондиціональність є частиною відносин ЄС із Західними Балканами, але вплив ЄС стосовно вироблення політики у країнах Зх. Балкан є ширшим та деталізованим [62, с. 669]. Процес «європеїзації» є своєрідним процесом прийняття правил ЄС (Rule adaption). Правила ЄС охоплюють широке коло питань та формальних і неформальних структур. Вони включають в себе правила регулювання і розподілу в конкретних областях політики, правила політичного, адміністративного та судового процесу, правила установки і компетенцію державних і суб-державних організацій. Існує багато визначень поняття «прийняття правил». Найбільш розповсюдженим серед них таке: «прийняття правил» - це зміна або перетворення державної політики. Аналізуючи прийняття правил, важливо розуміти так звану інституціоналізацію правил ЄС на державному рівні, наприклад, - транспозиція законодавства ЄС до національного законодавства, реструктуризація національних установ відповідно до правил ЄС, або зміна внутрішньої політичної політики відповідно до стандартів ЄС. Ф. Шимельфеніг та У. Зедельмайєр пропонують оцінювати і класифікувати «правила прийняття» за двома основними напрямками: 1) імовірність прийняття, тобто, умови, при яких держава-кандидат буде приймати правила; 2) імплементація та забезпечення дотримання правил. Таким чином, виокремлюють різні форми прийняття правил, на основі різних концепцій норм, серед найрозповсюдженіших: формальна, поведінкова і комунікативна або дискурсивна концепція [62, с. 671]. Відповідно до формальної концепції, під «прийняттям правил» розуміється копіювання правил ЄС на рівні національного законодавства або створення формальних інститутів і процедур відповідно до правил ЄС. Згідно поведінкової концепції, прийняття вимірюється ступенем, якому поведінка громадян країни-кандидата відповідає європейській поведінці. Натомість, згідно дискурсивної концепції, прийняття правил політичними акторами буде свідчити про їх переконаність у європейських нормах. Усі вищезгадані форми прийняття правил не виключають одна одну, а переважно доповнюють, при цьому всі три форми призводять до інституціоналізацію [63, с. 66-67]. Аналізуючи вплив ЄС на країни-кандидати, М. Вахудова наголошує на тому, що держави з неліберальним, псевдодемократичним типом правління одержували значно більші вигоди від впливу ЄС ніж держави ліберальні та демократичні. Це відбувається за рахунок того, що держави, які мають внутрішній демократичний розвиток можуть негативно реагувати на зовнішнє втручання ЄС з приводу реформування успішних, на їх погляд, інститутів Тобто, у державах з демократичним ладом може виникати певне протистояння активним важелям ЄС. Натомість, держави, яким бракує внутрішніх чинників демократичного розвитку, не відкрито налаштовані на всі пропозиції щодо змін та вдосконалення інститутів з метою демократизації [19, с. 82-83]. Аналіз європеїзації країн ЦСЄ засвідчує, що Європейський Cоюз сприяв зміні інституційного середовища у наступні три способи: 1) ЄС забезпечив потенційну можливість для співпраці опозиційних політичних сил; 2) разом з іншими міжнародними суб’єктами ЄС запропонував корисну інформацію опозиційним елітам, які у свою чергу стали пристосовуватися до політико-економічних програм, зумовлені членством; 3) ЄС пропонував допомогу в реалізації державних політик у різних сферах тим політичним партіям, які забезпечували імплементацію програм членства після набуття статусу члена ЄС та приходу до влади [19, с. 82]. А.М. Вахудова та Ф. Зедельмайер, аналізуючи механізми та особливості впливу інтеграційних засобів на розвиток інституційної системи нових країн-членів ЄС, розрізняють пасивні та активні типи важелів, за допомогою яких реалізується політика «впливу» та політика «м’якої влади» («soft power»). До пасивних важелів впливу ЄС відносять вплив ЄС, який справляє ЄС на внутрішньополітичне життя держав-кандидатів лише завдяки своєму існуванню та діяльності. Складовими пасивних важелів є політичні й економічні вигоди від членства та відповідно втрати країн, що не є членами ЄС, а саме – недопущення на ринок ЄС, відокремленість від правового поля. Окрім цього, значними чинниками є захист з боку ЄС правил та голос в ухваленні рішень ЄС, а також стан країни на міжнародній арені. Активні важелі ЄС – це цілеспрямована політика Союзу щодо кандидатів та претендентів на вступ. До такої політики входять: застосування та контроль за дотриманням критеріїв вступу (acquis connunautiure), вимог, що ставляться перед конкретною країною для набуття статусу кандидата, початку передвступних переговорів, закриття переговорних глав, укладання угоди про вступ та безпосередньо сам вступ [2, с. 86-89]. При цьому впродовж перших п’яти років 1989–1994 ЄС справляв тільки пасивний, а починаючи з 1994 р. – і активний вплив на майбутніх країн-членів ЄС. Дія важелів залежить від розміру вигоди від членства та вступних критеріїв. Чим більші вигоди від членства,тим більша потенційна воля країн-кандидатів на виконання економічних та політичних вимог, що висуваю ЄС. Вимоги до членства ЄС мають наслідки для всіх гілок влад. Тому вирішення приєднатися до ЄС передує визначення затрат, які має понести країна з метою приєднання. Серед головних характеристик активних важелів передвступного процесу виокремлюють: асиметричну взаємозалежність, примушування та меритократію. Такі характеристики посилюють стимули виконання вимог до членства, обґрунтовують загрозу недопущення до ЄС [2, с. 132]. Асиметрична взаємозалежність означає, що кандидати слабші за держави-члени економічно, політично та позиційно. Якщо Євросоюз майже зовсім не залежить від економічних або політичних зв’язків з будь-яким з країнами-кандидатами на вступ, то економічне становище та майбутнє процвітання самих держав знаходиться в залежності від євроінтеграції [19, с. 81]. Таким чином, кондиціональність стає більш переконливішою. ЄС надає великого значення саме вступним угодам, де країни-кандидати займали позицію слабкої сторони [49, с. 132-134]. Другою характеристикою активних важелів є змушування виконувати вступні вимоги. Країни-кандидати добровільно відкривають внутрішньополітичні процеси для вивчення представниками ЄС з метою надання експертної думки та подальшого реформування згідно стандартам ЄС. Отже, країна-кандидат добровільно погоджується на виконання вимог. Під час передвступного періоду країна-кандидат проявляє свою впевненість у курсі на євроінтеграцію та готовність перейняти засадничі правила ЄС. Важливо зазначити, що з кожним розширенням змушування розвивалися. Після приєднання Швеції, Фінляндії та Австрії європейська інтеграція вдосконалилась з питань імміграції, паспортного митного контролю, єдиному ринку спільних зовнішніх тарифах. | |
| Просмотров: 525 | Загрузок: 16 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |