| Главная » Файлы » Магистерские работы » Магистерские работы |
Спадкування з іноземним елементом.
| [ Скачать с сервера (530.5 Kb) ] | 22.07.2017, 12:05 |
| ОБ’ЄКТ ДОСЛІДЖЕННЯ – суспільні відносини, що виникають у нотаріальному процесі з питань спадкування з іноземним елементом. ПРЕДМЕТ ДОСЛІДЖЕННЯ – засади правового регулювання спадкування з іноземним елементом; визначення законодавчих основ спадкування з іноземним елементом; проведення порівняльного аналізу із нотаріальним процесом спадкування з іноземним елементом в правових системах світу. МЕТА ДОСЛІДЖЕННЯ – правова характеристика нотаріального процесу і спадкування з іноземним елементом, які б були спрямовані на вдосконалення чинного законодавства та сприяли захисту прав учасників даних відносин. СФЕРА ЗАСТОСУВАННЯ: - Законодавча практика - Наукова діяльність АНОТАЦІЯ Погосян О.О. Спадкування з іноземним елементом. Робота магістра. Кафедра нотаріального та виконавчого процесу і адвокатури юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. В роботі розглянуті правові основи регулювання спадкування з іноземним елементом в українському законодавстві; проаналізовано особливості формування інституту спадкування з іноземним елементом; проведено порівняльний аналіз спадкування з іноземним елементом у розрізі законодавства інших держав, що належать до романо-германської та англо-саксонської правових систем. The summary Pogosyan О. The inheritance with foreign element. The master’s paper work. The department of notary and executive process and advocacy of law faculty of Kyiv National University of Taras Shevchenko. In this project is analysed legislative basis of inheritance with foreing element in Ukrainian legislation; secondly, are analysed peculiarities of formation of inheritance institute with foreign element; thirdly, is conducted comparative analyse of inheritance process with states, belonging to anglo-saxon and german legal systems. ЗМІСТ Вступ……………………………………………………………………… 7 Роздiл 1. Законодавчi основи спадкування з iноземним елементом за українським законодавством ..................................................................... 12 1.1.Виникнення i становлення iнституту спадкування………………... 12 1.2. Поняття спадкування та його види………………………….………16 1.3. Законодавчi обмеження у спадкуваннi з iноземним елементом (земельний та аграрно-приватизацiйний аспект)………..………………….. 31 Роздiл 2. Особливостi формування iнституту спадкування з iноземним елементом......................................................................................... 39 2.1.Доктринальне дослiдження iнституту спадкування з iноземним елементом…………………………………………………………...……………39 2.2.Порядок оформлення спадщини у нотарiальному процесi iз iноземним елементом…………………………………………………………... 49 Роздiл 3. Порiвняльна характеристика сучасного iнституту спадкування з iноземним елементом прогресивних держав романо-германської та англо-саксонської правової сiм’ї ........................................ 69 3.1 Порiвняння з iнститутом спадкування з iноземним в країнах романського-германського типу ……………………………………………… 72 3.2 Порiвняння з iнститутом спадкування з iноземним елементом в країнах англо-саксонського типу……………………………………………… 75 Висновок………………………………………………………...………. 80 Список використаних джерел………………………………………… 88 Вступ Соцiально-економiчнi перетворення українського суспiльства значною мiрою грунтуються на реформуваннi цивiльно-правових вiдносин. Цей надзвичайно складний процес пов'язаний у першу чергу з кардинальними змiнами у вiдносинах власностi, якi тягнуть за собою i змiни у спадковому правi. Зворотний зв'язок цього процесу проявляється у використаннi регулятивного потенцiалу спадкування для досягнення бажаного економiчного ефекту в суспiльствi - заповiдальна автономiя як право особи розпоряджатися об'єктами приватної власностi є значним стимулом накопичення майнових благ. Використання iнституту спадкування як суттєвого регулятивного чинника, на користь загальних суспiльних iнтересiв можна вважати одним iз завдань спадкового права. У зв'язку з об'єктивною необхiднiстю законодавчого визначення основоутворюючих понять i категорiй спадкового права особливої гостроти набуває проблема їх теоретичної розробки та концептуального пiдходу до iнституту спадкування. У дипломнiй роботi, присвяченiй дослiдженню iнституту спадкування, я визначила, що характерною ознакою iсторичного перiоду, який нинi переживає Україна, є «наступ» приватної власностi, i ця обставина неминуче обумовлює зростання ролi спадкування як засобу набуття права приватної власностi. Спадкування — це перехiд майнових прав та обов'язкiв померлого громадянина (спадкодавця) до iнших осiб (спадкоємцiв). Зародки спадкування були ще в докласовому суспiльствi. Але спадкове право — подiбно до того, як власнiсть (в економiчному розумiннi) iснувала ще до утворення класiв, держави i права, але право власностi виникло тiльки в класовому суспiльствi — з'явилося лише з виникненням держави, яка захищала iнтереси власникiв. Тому невипадково, що право спадкування тiсно пов'язане саме з правом власностi. Спадкування є одним iз найпоширенiших засобiв набуття права власностi i служить охоронi цього права. Спадкування становить унiверсальну правонаступнiсть. Саме в спадкуваннi яскраво виявляється така особливiсть унiверсального правонаступництва, як одночаснiсть переходу до правонаступника всiх прав та обов'язкiв, якi належали спадкоємцю. Майно спадкодавця переходить до спадкоємцiв як єдине цiле, включаючи майновi права та обов'язки спадкодавця, а також пов'язанi з ними особистi (немайновi) права. Тематика спадкування з iноземним елементом є вiдносно новою для української правової системи. Це пов’язано у першу чергу iз тим, що пiсля розпаду Радянського Союзу, на територiї колишнiх республiк було вiдкрито доступ для в’їзду громадян iноземних держав. Це у корнi змiнило економiчнi пiдвалини господарських вiдносин, iнститут власностi, а також вплинуло на особистi вiдносини та сiмейнi. Спадкування iз iноземним елементом є iнститутом нотарiального процесу, i з огляду на це його можна розумiти як суто комплекс процесуальних норм, що мають регламентувати порядок прийняття спадщини iноземцем, оформлення такої спадщини та iншi супутнi питання. Разом iз цим, зазначений спрощений пiдхiд не є виправданим, оскiльки це iнститут є багатоаспектним, а також знаходиться у площинi декiлькох галузей права. Звичайно, процесуальний характери спадкування iз iноземним елементом, варто доповнити низкою матерiальних норм права, що мiстять у таких галузях як мiжнародне приватне право, аграрне право, земельне право, екологiчне право та сконцентрованi у рiзноманiтних законодавчих актах, мiжнародних договорах про правову допомогу та мiжнародних конвенцiях. Неоднозначнiсть трактування, а також самого процесу спадкування iз iноземним елементом зумовлено тим, що iснує велика кiлькiсть судових справ у спорах пов’язаних iз спадкуванням з iноземним елементом, а також iнформацiйних листiв Вищого спецiалiзованого суду з розгляду цивiльних та кримiнальних справ. На пiдставi зазначеного, виникає нагальна необхiднiсть проведення детального аналiзу заданої тематики дано роботи, з метою з’ясування мiсця iнституту спадкування у нотарiальному процесi, а також найосновнiших колiзiйних питаннях спадкування. Окрему увагу у роботi придiлено податковим аспектам спадкування iноземцями в Українi, оскiльки з огляду на практичнiсть даного питання та великої кiлькостi судових справ, iснує багато моментiв, що потребують конкретизацiї та уточнень. Предметом дослiдженням даної роботи стало також дослiдження iноземного спадкового законодавства провiдних європейський країн романо-германської (Нiмеччина та Францiя ) та англо-саксонської правової сiм’ї (Великобританiя) з метою дослiдження найбiльш принципових моментiв у спадкуваннi iноземцями. Окрiм цього, проаналiзовано ряд двостороннiх та багатостороннiх мiжнародних договорiв про правову допомогу мiж рiзними державами у спадкових справах. Дослiдження у данiй роботi також зосереджено на доктринальних пiдходах щодо розумiння iнституту спадкування iз iноземним елементом, а також проаналiзовано працi багатьох видатних фахiвцiв у галузi нотарiату та нотарiального процесу, серед яких: Фурса С.Я. Дослiдження колiзiйних норм щодо спадкування цiкавило таких науковцiв, як М. Богуславський, В. Буткевич, Г. Дмитрiєва, Е. Ейдiнова, Л. Лунц, А. Рубанов, І. Лукашук, Р. Мюллерсон, С. Фурса i Є. Фурса. Бiльшiсть дослiдникiв, у тому числi представникiв росiйської школи права, вважають, що спадкування з iноземним елементом слiд вiдносити до iнституту мiжнародного приватного права. Дослiдженню проблематики спадкування у мiжнародному приватному правi присвяченi працi вiтчизняних та зарубiжних вчених-правознавцiв, зокрема А.А. Рубанова, Б.С. Антiмонова, Л.П. Ануфрiєвої, В.Г. Буткевича, В.В. Васильченка, Г.В. Галущенка, М.В.Гордона, К.О. Граве, А.С. Довгерта, В.К.Дронiкова, Г.К. Дмитрiєвої, Ю.О. Заїки, О.С. Іоффе, В.І. Кисiля, О.Р. Кибенко, В.М. Корецького, X. Коха, О.О, Красавчикова, Л.А. Лунца, О.Л.Маковського, А.І. Муранова, Матвеева Г.К. А.Я. Сивоконя, В.І. Серебровського, Г.С. Фединяк, Л.С. Фединяк, А.Г. Хачатуряна, Я.М.Шевченко, Л.В. Шевчук, iнших та наших власних. Останнiм часом проблематика дослiджуваного iнституту привертає увагу широкого кола дисертацiйних дослiдникiв. Безпосередньо теми статтi торкались, та були предметом нашого аналiзу роботи О.Л. Зайцева «Розвиток права спадкування землi в Українi», Кармази О.О., «Спадкування у сучасному мiжнародному приватному правi», Галущенка Г.В. «Мiжнароднi договори України про правову допомогу в цивiльних справах i внутрiшнє законодавство», Степанюк А.А. «Застосування колiзiйних норм щодо спадкування в мiжнародному приватному правi». З огляду на вище викладене, предметом даного дослiдження є: По-перше, проведення ґрунтовного дослiдження iнституту спадкування з iноземним елементом, його особливостей та засад функцiонування. У зв’язку iз цим у роботi проаналiзовано доктринальнi працi вчених на даний предмет дослiдження, також, проведено аналiз законодавства зарубiжних країн щодо мiсця та освноповоложних засад iнституту спадкування iз iноземним елементом в iноземному законодавствi. По-друге, у роботi наявний практичний аспект дослiдження зазначеної проблематики, що полягає у проведеннi аналiзу низки судових рiшень у спорах пов’язаними iз спадкуванням з iноземним елементом. По-третє, проведено детальний аналiз матерiального законодавства України з метою виявлення можливих заборон у спадкуваннi окремих видiв майна та майнових прав iноземними громадянами. Актуальнiсть даної тематики роботи зумовлена у першу чергу тим, що разом iз процесами глобалiзацiї виникає все бiльша кiлькiсть громадян, якi можуть собi дозволити подорожувати та заводити новi родини i знайомства. Також важливим є вiдмiтити ту обставину, що сьогоднi бiзнес стає транснацiональним, тому досить часто багато активiв приватних пiдприємств залишаються закордоном, i пiсля смертi їх власникiв стають об’єктом мiжнародного спадкування. Тому постала необхiднiсть обрати саме цю тему для дипломною роботи з огляду на наступнi обставини: - По-перше, нечiтка правова регламентацiя спадкування окремих об’єктiв, що є предметом спадщини iноземним елементом. Вiдсутнiсть суворо регламентованих державних процедур та механiзмiв, якi не допускають подвiйного трактування тiєї чи iншої норми нотарiусами. - По-друге, особливостi нотарiального процесу у контекстi проблематики обраної роботи зумовлено необхiдностi детально встановити основнi фази (етапи) оформлення спадщини iноземцям. - По-третє, важливим є провести ґрунтовний аналiз iноземного досвiду щодо оподаткування спадщини iз iноземним елементом, а також роль нотарiуса у даному аспектi. Роздiл 1. Законодавчi основи спадкування з iноземним елементом за українським законодавством 1.1. Виникнення i становлення iнституту спадкування Усе в життi має свiй початок та кiнець, усi життєвi процеси є не вiдворотними - як тривiально б це не звучало. Питання "спадщини", "спадкового права" завжди було, iснує i залишатиметься актуальним як для громадянина, суспiльства, так i держави в цiлому, оскiльки воно, так чи iнакше зачiпає iнтереси кожного [16]. Вперше виразно виявилися переваги професiї нотарiуса у Вавiлонi (1760 до н.е.). Цар Хаммурапi видав кодекс (правила поведiнки), який зробив його знаменитим. На думку царя Хаммурапi, цi правила були неупередженими сентенцiями, що закликають в його країнi дотримуватися твердої дисциплiни. Цар Хаммурапi був першим, хто сприяв розвитку методiв сучасного маркетингу. Будучи талановитим i далекоглядним фахiвцем рекламної справи, вiн встановив обелiски з мiцних каменiв на головних площах бiльшостi населених пунктiв країни. Те, що ми сьогоднi називаємо “нотарiальним правом”: акти цивiльного стану, засновницькi договори, оформлення спадку, реєстрацiя шлюбу, порядок продажу дружин. Все це було вибито на пам'ятниках архiтектури Царя Хаммурапi. У одному iз старих мiст Тiгро-Ефратського Нижньорiччя - Вавiлонi, який висувався на головне полiтичне мiсце при знаменитому царi Хаммурапi-законодавцевi, писарi-нотарiуси редагували рiзнi акти на глиняних дошках, що вимагають спецiальної обробки. Потiм висушенi дошки вони занурювали на двоколiснi вози i розвозили їх або додому клiєнтам, або магiстровi, а iнколи i канцлеровi царя. Такi “глинянi” акти зберiгалися, як правило, в храмах. Треба сказати, що нотарiусами були найбiльш гiднi люди. До них прислухалися, їх поважали i їм вiрили. При здiйсненнi деяких операцiй, що вимагають нотарiального оформлення, необхiдна була присутнiсть окремих осiб, якi деколи свiдчили про досить курйознi випадки. Наприклад, як повернення боргу боржник закладав в рабство на три роки дружину. Слiд зазначити, що вже тодi, в далекий “вавiлонський” час, нотарiуси виконували i роль банкiрiв, здiйснюючи договори застави майна. Надалi, при царюваннi фараонiв, глинянi дошки перетворилися на коштовнi папери, оскiльки вони оформлялися на папiрусi. Робота писаря (нинiшнього нотарiуса) визнана безсмертною, вона увiчнена, як ми бачимо i полiтично, i художньо, про що нагадує знаменита скульптура писаря в Луврi в Парижi. Якщо на деякий час зупинитися на стародавньому свiтi, то вельми цiкавою здається робота єгипетського писаря (нотарiуса). Писар використовував в своїй роботi гострий кремнiєвий камiнь, прикрiплений до очеретяної палички, як до ручки перо. Як чорнило використовувалися натуральнi продукти. Для зберiгання фiнансових i iнших документiв використовувалися крихкi глинянi глечики. Із розвитком людської думки розвивалося i нотарiальне мистецтво. Наступний етап пов'язаний з Грецiєю, де Арiстотель, Плутарх, Дiоген Лаєрс визначали велич країни. І саме в цей перiод нотарiуси почали оформляти i реєструвати договори, грунтуючись як на приватне, так i на державне право. У Римськiй Імперiї вперше про нотарiуса згадується в записах секретаря великого iмператора Цицерона. Передвiсниками нотарiусiв в Древньому Римi були писарi. Недаремно в перекладi з латинського «нотарiус» - писар. В їх обов'язки входило не лише складання рiзного роду послань i прохань, але i складання рiзних операцiй. Були двi категорiї писарiв: що перебували на державнiй службi (scribae) i на утриманнi приватних осiб (exceptores et notarii). «Руська Правда» присвячує кiлька статей спадковому праву, але ще до появи письмових правових актiв на територiї майбутньої української держави, коли вона перебувала у перехiдному станi вiд племiнного суспiльства до держави, дiяли народнi звичаї щодо розподiлу майна серед членiв свого роду (родини) [24, c.512]. Перехiд майна небiжчика здiйснювався з урахуванням звичаїв, що склалися впродовж вiкiв, зберiгаючи етнiчнi традицiї народу, який заселяв територiю України. Майно померлого переходило до членiв родини (роду) i використовувалося ними на свiй розсуд: для загальних потреб та для захисту вiд нападникiв. За «Руською Правдою» спадкування подiлялося на два види: спадкування за заповiтом («рядом») та без заповiту (за правом звичаю). За змiстом та колом спадкоємцiв вони iстотно не вiдрiзнялися [36, c.65-67]. «Ряд» передбачав право на розподiл майна або розпорядження спадщиною. Розподiл спадщини здiйснювався лише серед вузького кола тих спадкоємцiв, якi мали право на спадщину за звичаєм предкiв. Волевиявлення спадкодавця обмежувалося колом тих спадкоємцiв, якi за кровним спорiдненням мали право на спадкування. Із поширенням християнства коло спадкоємцiв розширилось: до спадкоємцiв, крiм кровних, низхiдної лiнiї спорiднення, долучились i духовнi особи. «Руська Правда» не передбачала форму вчинення заповiту письмову чи усну, але найбiльш поширеною на той час була словесна (усна). Словесне розпорядження було обов’язковим для всього роду, родини. Письмовi укладалися рiдше [24, c.557]. У зв’язку iз становлення Київської Русi, поступово укрiплювалися мiжнароднi вiдносини iз iншими державами Середньовiччя, звiдси постала нагальна необхiднiсть правового регулювання спадкування майна за iноземцем. Потрiбно вiдзначити, що тогочаснi правовi дефiнiцiї прирiвнювали за правовим статусом iноземця до раба, звiдси iснували ряд законникiв кожного торгового мiста щодо переходу майна iноземця пiсля його смертi у власнiсть держави. Саме явище, як "спадкування", що проникло у все наше сучасне спадкове право, бере початок з римського права, яке надало йому визначення. Українське спадкове право, щоб стати таким, яким воно є на даний час, пройшло тривалий процес iсторичного розвитку, про те основнi риси залишились вiд римського спадкового права. Спадкове право можна вважати iнститутом цивiльного права України, оскiльки воно має всi його ознаки, а саме - це система пов'язаних мiж собою цивiльно-правових норм, що регулюють певну групу однорiдних суспiльних вiдносин (встановлюють порядок переходу прав та обов'язкiв померлої особи за правом спадкування) [37, c.552]. На законодавчому рiвнi питання спадкування урегульоване Цивiльним кодексом України (далi - ЦК України), також Законом України "Про нотарiат", крiм того, у судовiй практицi застосовується постанова Пленуму Верховного Суду України вiд 30.05.2008 № 7 та iншими нормативно-правовими актами [15]. Отже, пiдбиваючи пiдсумки, можна прийти до наступних висновкiв. Процес становлення сучасного спадкового права в Українi, а також процесу спадкування з iноземним елементом, зокрема, є досить тривалим. Можна говорити про те, що широко рецепiйованi положення Римського приватного права щодо черг спадкування, видiв спадкування тощо. Нацiональна традицiя спадкового права практично невiльовано, i простежується невпинний вплив саме Захiдної традицiї спадкування, що у подальшому був iмплементований у «Руськiй Правдi». Окрiм цього, важливим є зазначити про те, що iноземний елемент в iсторiї спадкового права дослiджений не на належному рiвнi. На мiй погляд, зазначену тезу можна пояснити тим, що правовий статус iноземних громадян у Середньовiчнiй Європi був досить неврегульованим, оскiльки вони не надiлялися жодними правами пiсля того, як перетинали кордон країни власного походження, звiдси потреби у правовому регулюваннi не виникало. Бiльше того, можна також зазначити те, що майно, що залишалося внаслiдок смертi iноземного громадянина, переходило у власнiсть держави, де ця смерть сталася, i жодних механiзмiв успадкування родичами померлого не регламентувалося. 1.2. Поняття спадкування та його види Спадкування визначається в ЦК України як перехiд прав та обов’язкiв (спадщини) вiд фiзичної особи, яка померла (спадкодавця), до iнших осiб (спадкоємцiв). Спадкування земельних дiлянок здiйснюється за заповiтом або за законом. Спадкоємцями за заповiтом i за законом можуть бути фiзичнi особи, якi є живими на момент вiдкриття спадщини, а також зачатi за життя спадкодавця i народженi живими пiсля вiдкриття спадщини. Спадкоємцями за заповiтом можуть бути також юридичнi особи, держава та iншi особи. Цивiльний кодекс України закрiплює норми щодо спадкування права на земельну дiлянку. Зокрема, передбачається, що право власностi на земельну дiлянку переходить до його спадкоємцiв зi збереженням цiльового призначення цiєї дiлянки вiдповiдно до правил, передбачених ЗК України. До спадкоємцiв житлового будинку, iнших будiвель i споруд переходить право власностi, право користування чи право найму (оренди) земельної дiлянки, що є пiд зазначеними об’єктами [37, c.643]. Процедура спадкування визначена Цивiльним кодексом України, яким детально врегульованi питання пов’язанi iз спадкуванням, проте необхiдно звернути увагу на те, що в певних випадках спадкування може здiйснюватися i за iншими нормативно правовими актами, а не за Цивiльним кодексом України. До таких випадкiв зокрема належить наявнiсть у спадкуваннi iноземного елемента, визначеного Законом України «Про мiжнародне приватне право» [5]. Іноземний елемент у спадкуваннi може виражатися в однiй з таких трьох ознак: 1) спадкодавець або спадкоємець є громадянином України, який проживає за межами України, iноземцем, особою без громадянства або iноземною юридичною особою; 2) спадщина знаходиться на територiї iноземної держави; 3) юридичний факт, який створює, змiнює чи припиняє правовiдносини мав чи має мiсце на територiї iноземної держави (наприклад смерть спадкодавця на територiї iншої держави, чи народження дитини, спадковi права якої захищалися до її народження, в iншiй державi тощо). За наявностi хоча б однiєї iз перелiчених вище ознак, до вiдносин спадкування будуть застосовуватися положення Закону України «Про мiжнародне приватне право» [5]. ЗУ «Про мiжнародне приватне право» мiстить такi колiзiйнi норми щодо спадкування: спадковi вiдносини регулюються правом держави, у якiй спадкодавець мав останнє мiсце проживання (реєстрацiї), якщо спадкодавцем не обрано в заповiтi право держави, громадянином якої вiн був. Вибiр права спадкодавцем буде недiйсним, якщо пiсля складання заповiту його громадянство змiнилося (Напр. Умовний громадянин України А. проживав в Росiї, складаючи заповiт вiн мiг зазначити в ньому, що спадкування майна по його смертi буде здiйснюватися за правом України i лише, а якщо вiн не зробить такого зауваження то подальше спадкування здiйснюватиметься за правом Росiї. Також до даної ситуацiї, якщо громадянин України А. проживаючи в Росiї, склав там заповiт i зазначив у ньому, що по його смертi спадкування має здiйснюватися за правом України, але пiсля цього набув громадянства iншої держави, дане зазначення втрачає силу) [32, c.59]. Спадкування нерухомого майна регулюється правом держави, на територiї якої знаходиться це майно, а майна, яке пiдлягає державнiй реєстрацiї в Українi, - правом України. Також всiм вiдомо, що українським законодавством встановленi певнi вимоги, яким має вiдповiдати особа, яка складає чи скасовує заповiт, а також вимоги до форми заповiту чи акта про скасування заповiту. В данiй ситуацiї, за умови наявностi iноземного елементу у спадкових вiдносинах, будуть застосовуватися вимоги передбаченi правом тiєї держави у якiй спадкодавець мав постiйне мiсце проживання в момент складання акту або в момент смертi [21, c.7]. Щодо видiв спадкування, то Цивiльний кодекс України наводить лише два можливi види спадкування: за законом та за заповiтом. Потрiбно вiдзначити, що спадкування за законом та за заповiтом не є взаємовиключними. Також, враховуючи те, що статтi 43 Конституцiї України передбачає рiвнiсть прав та обов’язкiв iноземних громадяни та громадян України, то правовий статус iноземцiв є наближеним, i вони спадкують за загальним правилом за законом або за заповiтом iз певними особливостями. Заповiт – це особисте розпорядження фiзичної особи на випадок її смертi (на мiй погляд його також слiд розумiти як одностороннiй правочин). Щодо спадкування за законом – то до нього закликаються спадкоємцiв законодавцем, а також у тому випадку, коли за заповiтом повнiстю не розподiлено все майно спадкодавця. Спадкування становить унiверсальну правонаступнiсть. Саме в спадкуваннi яскраво виявляється така особливiсть унiверсального правонаступництва, як одночаснiсть переходу до правонаступника всiх прав та обов'язкiв, якi належали правопопереднику. Спадкування здiйснюється на певних засадах. Серед принципiв спадкового права слiд назвати такi: 1) свобода волевиявлення спадкодавця i спадкоємця; 2) унiверсальнiсть спадкового правонаступництва; 3) родинно-сiмейний характер спадкування; 4) послiдовнiсть закликання до спадщини при спадкуваннi за законом; 5) рiвнiсть спадкових часток при спадкуваннi за законом; 6) державно-правовий захист непрацездатних родичiв та членiв сiм'ї спадкодавця; Спадщина — це майно, яке переходить в порядку спадкування. Спадщина складається iз сукупностi майнових прав та обов'язкiв померлого громадянина, якi згiдно з чинним законодавством можуть переходити у порядку спадкування до iншої особи. Інодi спадщину називають спадковою масою або спадковим майном. До складу спадщини не належать: - особистi немайновi права (честь, гiднiсть, дiлова репутацiя, право на участь у товариствах; членство в об'єднаннях тощо); - права та обов'язки, нерозривно пов'язанi iз особою (обов'язок пiдрядника виконати роботу, право на отримання алiментiв); - права та обов'язки, спадкування яких не дозволяється законом (речi, на якi поширюється особливий правовий режим, наприклад, морськi кортики, якi пiдлягають здачi в вiйськ-комiсарiати). Спадщина складається, як правило, iз права приватної власностi померлого громадянина на рiзне майно (будинок, земельну дiлянку, транспортнi засоби, домашнi речi). Крiм права приватної власностi, до складу спадщини можуть належати й iншi права померлого громадянина: - право на одержання сум заробiтної плати, пенсiї, стипендiї, алiментiв, iнших соцiальних виплат, якi належали спадкодавцевi, але не були отриманi ним за життя; - право на одержання страхових виплат, якщо в договорi страхування не був визначений вигодонабувач; - право на вiдшкодування збиткiв, завданих спадкодавцю в договiрних вiдносинах; - право на стягнення неустойки та на вiдшкодування моральної шкоди, якi були присудженi спадкодавцю за життя, та iн. Вiдповiдно до статтi 1217 Цивiльного кодексу України (далi – ЦК України), спадкування майна померлого громадянина може здiйснюватися за законом або за заповiтом. Таким чином закон закрiплює право фiзичної особи призначити спадкоємцiв шляхом складання заповiту та розподiлити спадкове майно, майновi права та обов’язки на свiй розсуд. Також потрiбно вiдзначити те, що процес спадкування iз iноземним елементом також базується на вiдповiдних принципах. Принцип унiверсальностi спадкового правонаступництва полягає в тому, що акт прийняття спадщини поширюється на всю спадщину, незалежно вiд того, в кого вона перебуває, i що певнi її об'єкти невiдомi спадкоємцю в момент прийняття спадщини. Крiм того, унiверсальнiсть виявляється i в тому, що до спадкоємця переходять не лише права, а й обов'язки. Причому неприпустимо прийняття спадщини частково, за умовою або з певними застереженнями. Вказаний принцип також означає, що перехiд прав та обов'язкiв не повинен мати нiяких промiжних ланок, крiм випадкiв, передбачених законом, вiн має здiйснюватися безпосередньо вiд спадкодавця до спадкоємця. Принцип свободи заповiту. Цей принцип тiсно пов'язаний iз загальноци-вiльним принципом диспозитивностi цивiльно-правового регулювання i означає, що спадкодавець може розпорядитися своїм майном на випадок смертi, склавши заповiт, або взагалi цього не робити. У заповiтi вiн може визначити як спадкоємцiв будь-яких суб'єктiв цивiльного права, подiливши мiж ними на свiй розсуд майно, що йому належить. Складання заповiту, його скасування — виключно воля спадкодавця, нiхто не має права примусово впливати на його дiї. Проте законодавством встановлено ряд положень, якi спрямованi на захист так званих обов'язкових спадкоємцiв (ст. 535 ЦК УРСР) i якi мають прiоритет над правилами, встановленими самим спадкодавцем. У цьому полягає принцип забезпечення прав та iнтересiв, необхiдних спадкоємцiв. Наступний принцип — принцип врахування не тiльки дiйсної, а й припустимої волi спадкодавця полягає у тому, що якщо спадкодавець не залишить заповiт, то закон встановлює коло спадкоємцiв i порядок спадкування з урахуванням припустимої волi спадкодавця — до спадкування закликаються найближчi особi спадкодавця люди. На цей принцип вказував П. С. Нiкитюк1, який сформулював його як принцип сiмейно-родинного характеру спадкування. Норми спадкового права надають свободу волевиявлення не тiльки спадкодавцям, а й спадкоємцям, якi можуть прийняти спадщину або вiдмовитися вiд неї з рiзних мiркувань. Така диспозитивнiсть становить змiст принципу свободи вибору у спадкоємцiв, якi закликаються до спадщини. Два iншi принципи — принцип охорони основ правопорядку i моралi, iнтересiв спадкодавця, спадкоємцiв, iнших фiзичних та юридичних осiб щодо спадкування та принцип охорони самої спадщини вiд будь-яких протиправних чи аморальних посягань мають охоронний характер. Цi принципи чiтко проявляються у нормах, що регламентують порядок усунення вiд спадкування недобросовiсних спадкоємцiв (ст. 528 ЦК УРСР, ст. 1243 ЦК України), забезпечення збереження таємницi заповiту, виконання волi спадкодавця, реалiзацiї належних спадкоємцям спадкових прав, охорони та управлiння спадщиною до моменту передачi її належним спадкоємцям тощо. До зазначеного перелiку принципiв, можна додати ще один — принцип матерiально-забезпечувального призначення спадкування. Вже сама назва принципу виражає його суть: мета переходу прав та обов'язкiв вiд спадкодавця до спадкоємцiв забезпечує задоволення матерiальних iнтересiв спадкоємцiв i кредиторiв спадкодавця. І навiть те, що згiдно зi ст. 556 ЦК УРСР та ст. 1301 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, вiдповiдає за боргами спадкодавця, не ставить його у невигiдне та скрутне становище, оскiльки вiдповiдно до цiєї статтi така вiдповiдальнiсть спадкоємця обмежується розмiром дiйсної вартостi спадкового майна. Свобода волевиявлення спадкодавця i спадкоємцiв. Тестаментоздатний спадкодавець в будь-який час має можливiсть скласти заповiт на все майно чи його певну частку, змiнити заповiт чи скасувати взагалi. Ми вважаємо, що це положення є головним принципом спадкового права. Принцип свободи волевиявлення спадкодавця знайшов своє закрiплення у ст.ст. 1234-1237, 1240, 1242-1244, 1246, 1254, 1302, 1308 ЦК України. Спадкоємцю, в свою чергу, надано право прийняти спадщину або вiдмовитися вiд неї; Унiверсальнiсть спадкового правонаступництва. Всi. 1218-1219 ЦК законодавець визначає склад спадщини. Спадкоємцi набувають усiх прав та обов´язкiв, що належали спадкодавцевi на момент вiдкриття спадщини i не припинилися внаслiдок його смертi. Особливостi спадкування окремих видiв майна (право на одержання сум заробiтної плати, пенсiї, стипендiї, алiментiв, iнших соцiальних виплат, якi належали спадкодавцевi) визначенi в ст. 1227 ЦК та окремими пiдзаконними актами, наприклад вiдповiдною iнструкцiєю МВС України, яка визначає порядок спадкування мисливської зброї, спецiальних засобiв тощо. Спадщина не приймається по часткам. Єдиним винятком з цього правила є можливiсть спадкоємця вiдмовитися вiд обов´язкiв правонаступника за договором довiчного утримання (ст. 757 ЦК); Черговiсть закликання до спадщини при спадкуваннi за законом. Суть цього принципу, який знайшов своє закрiплення у ст. 1258 ЦК полягає в тому, що кожна наступна черга спадкоємцiв за законом набуває право на спадщину лише у випадку вiдсутностi спадкоємцiв попередньої черги, усунення їх вiд права на спадкування, неприйняття ними спадщини або вiдмови вiд її прийняття. Із цього загального правила виняток може зробити лише суд у випадку, передбаченому ч. 2 ст. 1259 ЦК; Рiвнiсть спадкових часток при спадкування за законом. За загальним правилом спадкоємцi однiєї черги набувають право на спадщину в рiвних частках. Це положення знайшло вiдображення у ст. 1267 ЦК. Виняток з цього правила має мiсце при спадкуваннi спадкоємцями, якi закликаються до спадкування за правом представлення; Державно-правовий захист непрацездатних родичiв i членiв сiм´ї заповiдача. Вiтчизняний законодавець i в ЦК 1922 p., i в ЦК 1963 p., i в ЦК 2003 p. послiдовно захищав i захищає iнтереси так званих обов´язкових спадкоємцiв. Законодавець змiнював коло осiб, якi мали право на обов´язкову частку, розмiр обов´язкової частки, але загальна тенденцiя була чiтко спрямована на захист майнових iнтересiв неповнолiтнiх i непрацездатних осiб, про яких спадкодавець за своє життя повинен був пiклуватися. Це дає пiдстави розглядати положення, що знайшли своє закрiплення в ст. 1241 ЦК України, як форму вираження принципу пiдгалузевого законодавства. Заповiт – особисте розпорядження особи (заповiдача) щодо належного йому майна, майнових прав та обов’язкiв на випадок своєї смертi, складений у встановленому законом порядку. Право на заповiт є елементом цивiльної дiєздатностi, який у науцi iменують «тестаментоздатнiстю». Має тестаментоздатнiсть лише повнiстю дiєздатна фiзична особа, тобто така, що досягла вiсiмнадцяти рокiв або така, якiй була надана повна цивiльна дiєздатнiсть до досягення нею повнолiття. Проте для набуття тестаментоздатностi одного лише досягнення повнолiття недостатньо.Зокрема, не можуть складати заповiти особи, хоча й повнолiтнi, однак визнанi у встановленому порядку недiєздатними чи обмежено дiєздатними. Подальша втрата дiєздатностi заповiдачем, пiсля складання заповiту, не робить його недiйсним, тодi як складання заповiту недiєздатною особою буде недiйсним завжди, навiть якщо в подальшому вона стане дiєздатною. Заповiт як правочин безпосередньо пов'язаний з особою заповiдача, повинен бути здiйснений особисто ним. Здiйснення заповiту через представника не допускається. Реалiзуючи право на заповiт, заповiдач має можливiсть заповiдати майно будь-яким особам, на свiй розсуд визначати частки спадкоємцiв у спадщинi, позбавити спадщини одного, кiлькох чи всiх спадкоємцiв за законом, не зазначаючи причин такого позбавлення, а також включити до заповiту iншi розпорядження, передбаченi статтею 1235 Цивiльного кодексу України, скасувати чи змiнити складений заповiт. Заповiдач має право заповiдати майно не лише особам, якi входять до числа спадкоємцiв за законом, але й стороннiй особi, яка не знаходиться з заповiдачем у сiмейних вiдносинах, а також юридичнiй особi, державi, Автономнiй Республiцi Крим, територiальнiй громадi, iноземнiй державi та iншим суб’єктам публiчного права, якi визнаються учасниками цивiльних вiдносин згiдно зi статтею 2 Цивiльного кодексу України. Як уже зазначалося заповiдач має право позбавити права на спадкування будь-кого зi спадкоємцiв за законом, не зазначаючи мотивiв такого позбавлення. Крiм прямої вказiвки про позбавлення права на спадкування можливе також усунення вiд спадкування шляхом розподiлу при складаннi заповiту спадкового майна мiж кiлькома особами, але без згадки про того, кого спадкодавець хоче позбавити права на спадкування. Вiдсутнiсть у заповiтi згадки про певну особу також веде до позбавлення її права на спадкування, але тiльки в тiй частинi спадкового майна, що охоплена заповiтом. У спадкодавця може бути iнше майно, не вказане в заповiтi, i особа, не зазначена у заповiтi, як спадкоємець за законом може спадкувати це майно разом з iншими спадкоємцями за законом. Крiм того, якщо спадкоємець за заповiтом помре до вiдкриття спадщини або вiдмовиться вiд її прийняття пiсля вiдкриття спадщини, особа, не згадана у заповiтi, яка є спадкоємцем за законом,закликається до спадкування за законом. Свобода заповiдального розпорядження обмежена щодо осiб, якi мають право на обов’язкову частку в спадщинi. За малолiтнiми, неповнолiтнiми, повнолiтнiми непрацездатними дiтьми спадкодавця, його непрацездатною вдовою (вдiвцем) та непрацездатними батьками в будь-якому випадку зберiгається обов’язкова частка (стаття 1241 ЦК України). Спадкоємцi, якi мають право на обов’язкову частку, незалежно вiд змiсту заповiту отримують половину частки, яка б належала кожному з них при спадкуваннi за законом. При визначеннi розмiру обов’язкової частки у спадщинi враховуються всi спадкоємцi за законом, якi б спадкували, коли б такий порядок не був змiнений заповiтом.Встановлений законом розмiр обов’язкової частки може бути зменшений тiльки в судовому порядку за позовом зацiкавленої особи з урахуванням вiдносин мiж цим спадкоємцем та спадкодавцем, якi iснували за життя останнього, а також iнших обставин,що мають iстотне значення (наприклад може бути врахований майновий стан спадкоємця, що має право на обов’язкову частку, тощо). Якщо заповiдачем для спадкоємця, що має право на обов’язкову частку в спадщинi, в заповiтi встановленi обмеження та обтяження, зокрема, покладається виплата боргу,заповiдальний вiдказ тощо, то вони є дiйсними лише у тiй частинi яка не перевищує його обов’язкову частку. У кожному разi позбавлення права на спадкування стосується тiльки особи, щодо якої воно мало мiсце. Тому у випадку смертi особи, позбавленої спадщини, до вiдкриття спадщини, дiти (онуки) такої особи мають право на загальних пiдставах претендувати на отримання у спадщину майна, що залишилося пiсля смертi спадкодавця, який склав заповiт. Заповiдач має право охопити заповiтом права та обов’язки, якi належать йому на момент складення заповiту, а також тi права та обов’язки, якi можуть йому належати у майбутньому. Як саме розпорядитися майном у заповiтi – заповiдати все належне майно, чи тiльки його частину, - залежить вiд бажання заповiдача. Якщо ним заповiдана лише частина майна, то частина, не охоплена заповiтом, розподiляється мiж спадкоємцями за законом в порядку, визначеному статтями 1261 – 1265 Цивiльного кодексу України.При цьому слiд ураховувати, що до кола цих спадкоємцiв входять i тi спадкоємцi за законом, яким друга частина спадщини належала за заповiтом. Не можуть спадкувати не заповiдану частину майна тi спадкоємцi за законом, якi визначенi в заповiтi як позбавленi права на спадкування. При посвiдченнi заповiту вiд заповiдача не вимагається подання доказiв, якi пiдтверджують його право на майно, що заповiдається. Якщо в заповiтi буде вказано майно, яке на момент вiдкриття спадщини буде втрачено чи взагалi не придбано, то в цiй частинi заповiт буде недiйсним. Заповiт складається в письмовiй формi, iз зазначенням мiсця та часу його складення. Порушення вимог щодо форми посвiдчення заповiту тягне за собою його нiкчемнiсть. Заповiт має бути особисто пiдписаний заповiдачем. Заповiдач пiдписує заповiт у присутностi особи, що посвiдчує заповiт. Якщо заповiт надається уже пiдписаним, то заповiдач має пiдтвердити, що вiн пiдписаний ним власноручно. Якщо заповiдач унаслiдок фiзичної вади або хвороби не може пiдписати заповiт власноручно, то на його прохання в його присутностi та присутностi нотарiуса або посадової особи, що має право на посвiдчення заповiту, його може пiдписати iнша особа. При цьому нотарiус або посадова особа зазначає причини, з яких текст заповiту не мiг бути пiдписаний заповiдачем. Заповiт має бути складений так, щоб розпорядження заповiдача не викликало неточностей чи суперечок пiсля вiдкриття спадщини. Заповiдач має право особисто в будь-який час внести змiни до заповiту або ж скасувати його, не зазначаючи при цьому причин таких змiн чи скасування. Бажаючи скасувати заповiт, заповiдач може скласти новий заповiт, який скасовує попереднiй або ж скасувати заповiт шляхом учинення самостiйного одностороннього правочину – скасування заповiту. В будь-якому випадку, пiзнiший заповiт скасовує попереднiй повнiстю або в частинi, в якiй вiн йому суперечить. Якщо ранiше складеним заповiтом спадкоємець розпорядився лише частиною майна, а пiзнiшим заповiтом розподiлив другу його частину, то обидва таких заповiти пiсля смертi заповiдача будуть чинними. Згiдно iз принципом свободи заповiдання спадкування за законом має мiсце у разi вiдсутностi заповiту, визнання його недiйсним, неприйняття спадщини або вiдмови вiд її прийняття спадкоємцями за заповiтом, а також у разi неохоплення заповiтом всiєї спадщини (ч. 2 ст. 1223 ЦК). При спадкуваннi за законом спадщина переходить до осiб, зазначених у законi. Законом також передбачений i порядок переходу майна померлої особи до цих осiб (ст. 1258 ЦК). Таким чином, iснують два загальних положення, якi стосуються спадкування за законом: по-перше, коло спадкоємцiв за законом визначене законом вичерпним чином, i, по-друге, визначена черговiсть закликання спадкоємцiв за законом до спадкування. У ЦК застосований пiдхiд найширшого охоплення числа осiб, до яких могла б перейти спадщина у разi вiдсутностi заповiту. Передбачається п'ять черг спадкоємцiв за законом. До першої черги спадкоємцiв вiднесенi такi особи: - дiти, походження яких засвiдчується у встановленому законом порядку (ст. 121 СК). Умови та порядок встановлення походження дiтей визначенi у гл. 12 СК. За загальним правилом пiсля смертi матерi дiти у всiх випадках визнаються спадкоємцями за законом. Пiсля смертi батька дiти закликаються до спадкування тiльки за наявностi правового зв'язку мiж батьком i дитиною, зокрема: а) коли дитина зачата i (або) народжена вiд батькiв, що перебувають у зареєстрованому шлюбi (ст. 122 СК); б) якщо походження дiтей вiд даних батькiв, якi не перебували у зареєстрованому шлюбi, встановлено на пiдставi спiльної заяви батька та матерi дитини в державний орган реєстрацiї актiв цивiльного стану (ст. 126 СК); в) коли походження дитини встановлюється за заявою чоловiка, який вважає себе батьком дитини (ст. 127 СК); г) коли походження дитини вiд даного батька встановлено в судовому порядку (ст. 128 СК). Дiти, народженi у шлюбi, визнаному недiйсним, мають такi ж самi спадковi права, що i дiти, народженi у дiйсному шлюбi. Спадковi права усиновлених та усиновлювачiв прирiвнюються до спадкових прав дiтей та батькiв. Це означає, що, по-перше, усиновленi та усиновлювачi спадкують пiсля смертi один одного; по-друге, усиновленi та їх нащадки спадкують пiсля родичiв усиновлювача на таких же пiдставах, що i його нащадки; по-третє, усиновлювачi i його родичi пiсля смертi усиновленого та його нащадкiв спадкують на таких самих пiдставах, що i пiсля нащадкiв усиновлювача (ст. 1260 ЦК). У свою чергу, усиновленi та їх нащадки не спадкують пiсля смертi своїх кровних родичiв, а кровнi родичi усиновленого не спадкують пiсля смертi усиновленого та його нащадкiв. У випадках, передбачених ч. 2 ст. 232 СК, вiдносини усиновленої дитини з одним iз її батькiв або iз родичами померлого одного з батькiв можуть бути збереженi. У вказаних випадках усиновлена дитина та її кровнi родичi, вiдповiдно до яких у неї зберiгаються особистi немайновi i майновi права та обов'язки, спадкують один пiсля одного на загальних пiдставах. Дiти, усиновленi пiсля смертi осiб, майно яких вони мали право спадкувати, не втрачають право нi на законну, нi на обов'язкову частку у спадщинi, оскiльки до вiдкриття спадщини правовiдносини iз спадкодавцем, який є їх батьком чи матiр'ю, не були припиненi. Пасинки чи падчерки не закликаються до спадкування за законом пiсля смертi вiтчима або мачухи, за винятком випадкiв їх усиновлення або наявностi факту утримання. Другий з подружжя має право на спадкування, якщо перебував у зареєстрованому шлюбi з померлим (-ою) на момент вiдкриття спадщини. Жiнка визнається спадкоємицею пiсля смертi чоловiка, а чоловiк є спадкоємцем пiсля смертi жiнки незалежно вiд факту їх проживання разом, або надання один одному матерiальної допомоги. Також не має значення характер особистих стосункiв мiж ними. Якщо на момент вiдкриття спадщини шлюб у встановленому законом порядку було розiрвано, то колишня дружина права на спадкування майна колишнього чоловiка не має i навпаки. Не мають права на спадкування за законом одна пiсля одної особи, шлюб мiж якими є недiйсним або визнаний недiйсним судом, за винятком випадкiв, передбачених ч. 4 ст. 1224 ЦК. Батьки померлого. З урахуванням наведеного вище, спадкоємцями також вважаються усиновителi померлого. Онуки та правнуки померлого одержати спадщину матимуть можливiсть лише за умови вiдсутностi (смертi) на момент вiдкриття спадщини їх матерi чи батька (вiдповiдно дiда або баби), якi мали право на спадщину, але померли до її вiдкриття. Такий перехiд права на спадкування називається спадкуванням за правом представлення (докладнiше див. § 2 цiєї глави). До складу спадкоємцiв другої черги входять такi особи: рiднi брати та сестри спадкодавця закликаються до спадкування пiсля його смертi незалежно вiд того, чи були вони повнорiдними або неповнорiдними. Достатньо, щоб вони були єдинокровними (такi, що мають спiльного батька i рiзних матерiв) або єдиноутробними (такi, що мають спiльну матiр i рiзних батькiв). Брати та сестри бiльш вiддалених ступенiв спорiдненостi (починаючи iз двоюрiдних) до спадкування за законом не закликаються. Зведенi брати та сестри померлого також не вважаються спадкоємцями. Дiд та баба померлого як з боку матерi, так i з боку батька померлого. До третьої черги спадкоємцiв входять рiднi дядько та тiтка спадкодавця. До четвертої черги спадкоємцiв належать особи, якi були членами сiм'ї спадкодавця протягом щонайменше останнiх п'яти рокiв його життя. Тобто їх коло формується за ознакою сiмейних зв'язкiв. Завершують перелiк спадкоємцiв iншi родичi спадкодавця до шостого ступеня спорiднення включно, причому родичi ближчого ступеня спорiднення усувають вiд права спадкування родичiв подальшого ступеня спорiднення. Ступiнь спорiднення визначається за кiлькiстю народжень, що вiддаляють родича вiд померлого. Народження самого спадкодавця не входить до цього числа (ч. 1 ст. 1265 ЦК). Окреме мiсце серед спадкоємцiв за законом займають утриманцi спадкодавця, якi належать до п'ятої черги спадкоємцiв i являють собою осiб, якi не були членами сiм'ї спадкодавця, але не менше, як п'ять рокiв одержували вiд нього матерiальну допомогу, що була для них єдиним або основним джерелом засобiв до iснування (ч. 2 ст. 1265 ЦК). Отже, для визнання особи утриманцем слiд враховувати, що якщо йдеться про непрацездатну особу, то вона не може бути членом сiм'ї спадкодавця, строк надання їй допомоги спадкодавцем не повинен бути менше п'яти рокiв до смертi останнього, допомога повинна надаватися не епiзодично, а систематично та бути для цiєї особи єдиним або основним джерелом засобiв до iснування. | |
| Просмотров: 661 | Загрузок: 19 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |