| Главная » Файлы » Магистерские работы » Магистерские работы |
СТОРОНИ У ВИКОНАВЧОМУ ПРОЦЕСІ
| [ Скачать с сервера (522.5 Kb) ] | 07.06.2017, 22:00 |
| РЕФЕРАТ Магістерська робота, 108 с., використано джерел 101. КЛЮЧОВІ СЛОВА – державна виконавча служба, державний виконавець, виконавче провадження, примусове виконання судових рішень, поведінка державного виконавця, сторони виконавчого провадження. ОБ'ЄКТ ДОСЛІДЖЕННЯ – суспільні відносини, які виникають у сфері виконавчого провадження між сторонами провадження. ПРЕДМЕТ ДОСЛІДЖЕННЯ – теоретичні і практичні питання щодо визначення, нормативно-правового закріплення і реалізації правового статусу сторін виконавчого провадження МЕТА ДОСЛІДЖЕННЯ: на основі аналізу чинного законодавства України і практики його реалізації визначити сутність правового статусу сторін виконавчого провадження, особливості реалізації окремих елементів їх статусу у виконавчому процесі та вироблення пропозиції та рекомендації щодо удосконалення правового регулювання. РЕЗУЛЬТАТИ ДОСЛІДЖЕННЯ - Захист порушеного або оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу в порядку виконавчого провадження є одним з дієвих механізмів реалізації закріплених у Конституції України прав і свобод людини і громадянина. Сторони, тобто стягувач і боржник, є основними суб'єктами правовідносин, що виникають у виконавчому провадженні. Стягувачем є фізична або юридична особа, на користь чи в інтересах якої видано виконавчий документ. Часто саме від ініціативи стягувача, грамотного здійснення ним своїх прав залежить своєчасне виконання рішення суду. Боржника можна визначити як особу, обов'язок якої підтверджений виконавчим документом і проти якої відкрито виконавче провадження. 1. В ході дослідження виконавчого провадження як процесуальної форми примусового виконання рішень уповноважених органів та суб’єктів виконавчого провадження можна зробити такі висновки: 1) Виконавче провадження повинно стати об’єктом комплексного наукового дослідження, з метою систематизації, упорядкування, визначення його місця в системі законодавства, окреслення його рис як самостійної галузі права, аналізу перспектив його подальшого розвитку та удосконаленню виконавчих процедур. Саме тоді належної уваги отримає і питання правового статусу стягувача і боржника як основних учасників виконавчого провадження. 2) Суб’єктами виконавчого процесу вважаються всі можливі учасники виконавчих процесуальних правовідносин, що беруть участь у процесі примусового виконання рішень суду та інших юрисдикційних органів. Вони займають різне процесуальне становище, наділені різними процесуальними правами та обов’язками і залежно від обраного критерію поділяються на відповідні групи. Проте будь-яка класифікація засвідчує, що боржник та стягувач є обов’язковими учасниками виконавчого процесу, оскільки саме на їх права та обов’язки безпосередньо може вплинути вчинене виконавче провадження. 2. При дослідженні сторін виконавчого провадження, їх прав та обов’язків, інституту представництва та правонаступництва у виконавчому провадженні ми прийшли до таких висновків: 1) Якщо порівнювати правове становище боржника і стягувача, то неважко помітити, що головна різниця закладена в тому, що одна сторона є зобов’язаною, а інша володіє неоспорюваними матеріальними правами по відношенню до першої сторони, які підлягають примусовій реалізації. Наслідком цього є суттєва диференціація їх прав та обов’язків, але у будь-якому випадку сумлінне використання прав та виконання обов’язків є гарантією захисту майнових та особистих інтересів сторін і забезпечує швидке та належне виконання рішення. 2) Інститут представництва слугує механізмом реалізації прав та обов’язків сторін при проведенні виконавчих дій. Проте не можна говорити про наявність специфічного інституту представництва у виконавчому провадженні, оскільки усі особливості пов’язані лише зі специфічними аспектами реалізації представником своїх повноважень у цій сфері. 3) При вирішенні питання правонаступництва у виконавчому провадженні слід враховувати, що воно реалізується за рахунок активної участі у виконавчому процесі двох суб'єктів владних повноважень: суду та державного виконавця. І в цьому аспекті актуальної є проблема визначення ролі кожного із них у процесі встановлення правонаступництва. 3. Аналіз особливостей правового статусу сторін при виконанні окремих категорій рішень уповноважених осіб, а саме при виконанні рішень про стягнення коштів з державних органів, державних підприємств, установ, організацій та місцевих бюджетів, при виконанні рішень щодо іноземних суб’єктів та при виконанні рішень про стягнення аліментів на дитину дає змогу зробити наступні висновки: - у зобов’язаннях державних бюджетних установ боржником слід визнавати відповідну бюджетну організацію як юридичну особу публічного права із можливістю залучення у судовий процес представника уповноваженого центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної фінансової політики та представника органу державної влади, у віданні якого знаходиться державна бюджетна установа-боржник, як третіх осіб, що не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору на стороні відповідача. - на сьогодні чинне законодавство України не містить належних гарантій виконання рішення суду чи інших юрисдикційних органів у випадках, якщо боржником є іноземний суб’єкт; застосовувати положення Закону України «Про виконавче провадження» щодо виконання рішень відносно іноземних суб’єктів в багатьох випадках є неможливим; доцільним є удосконалення норм чинного законодавства шляхом встановлення заходів забезпечення виконання рішень юрисдикційних органів щодо іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб, які відповідно проживають, перебувають чи зареєстровані на території України. - необхідним є вдосконалення порядку стягнення аліментів та обмеження боржника не тільки у тимчасовому виїзді за кордон, а й застосування інших видів обмежень щодо нього. Обмеження спеціальних прав боржника активно ви¬користовуються в багатьох іноземних державах в якості діючих заходів примусового виконання і можливо доцільним було б запровадження такого інституту в Україні. Таким чином, сторони виконавчого провадження залишаються актуальною темою для комплексного та глибокого дослідження, оскільки існує багато колізійних питань стосовно реалізації стягувачем та боржником своїх прав і обов’язків при примусову виконанні рішень уповноважених органів. СФЕРА ЗАСТОСУВАННЯ: матеріали роботи можуть бути використані при подальшій розробці даної теми, при проведенні наукових досліджень, під час викладання правових дисциплін у юридичних навчальних закладах, з метою підвищення кваліфікації нотаріусів, суддів, працівників правоохоронних органів. Практичні пропозиції можуть використовуватися в законотворчій діяльності для вдосконалення нотаріального законодавства України. АНОТАЦІЯ Мельник О.Р. Сторони виконавчого провадження. Магістерська робота. Кафедра нотаріального та виконавчого процесу і адвокатури юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. У роботі досліджується правовий статус сторін виконавчого провадження, проблеми визначення понять «стягувач» та «боржник», аналізується законодавча регламентація їх прав і зобов'язань, а також вивчаються особливості реалізації сторонами виконавчого провадження своїх прав і зобов'язань при виконанні окремих категорій рішень уповноважених органів та осіб. Розроблено рекомендації з приводу подальшого вивчення проблемних питань законодавчого закріплення правового статусу стягувача і боржника у виконавчому провадженні, зокрема, щодо вдосконалення норм, що регламентують представництво і правонаступництво у виконавчому провадженні, а також регулюючих особливості реалізації прав і зобов'язань сторін при виконанні окремих категорій рішень уповноважених органів та осіб. ABSTRACT Melnik O. R. Parties of the enforcement proceedings. Master's thesis. Department of notarial and enforcement process and the legal profession of the law faculty of Kyiv National Taras Shevchenko University. We investigate the legal status of the parties enforcement proceedings, the problem definitions of "judgment creditor" and "debtor" , analyze the legal regulation of their rights and obligations, as well as study the features of the implementation by the parties of the enforcement proceedings of their rights and obligations in the performance of certain categories of decisions of the authorized agencies and persons. Developed recommendations for further study of problematic issues of legislative consolidation of the legal status of the creditor and the debtor in enforcement proceedings, in particular regarding the improvement of the rules governing representation and succession in enforcement proceedings, as well as regulatory features of the rights and obligations of the parties in the performance of certain categories of decisions of the authorized bodies and individuals. ВСТУП Жодна держава, незалежно від політичного режиму і форми державного правління, не може обійтися без апарату примусу. Примус є одним з методів управління громадянським суспільством і забезпечує підтримку в ньому організованості і порядку. Про силу державної влади свідчать ефективність і дієвість апарату примусового виконання судових та інших актів, здатного за допомогою спеціальних органів швидко і без зайвих витрат втілювати в життя рішення судів та інших уповноважених органів. Конституція України надала широкі демократичні права, свободи громадянам, встановила гарантії їх реалізації та захисту в судовому й іншому юрисдикційному порядку. Виконанням рішень суду та інших виконавчих документів завершується процес захисту майнових і особистих немайнових прав громадян, юридичних осіб і держави. Рішення не виконані добровільно, виконуються примусово органами державної виконавчої служби і посадовими особами у порядку виконавчого провадження, встановленого законодавством України. Актуальність теми дослідження. Виконавче провадження є процесуальною формою, яка гарантує примусове виконання рішень суду та інших юрисдикційних органів, гарантує реалізацію прав і обов’язків учасників виконавчого провадження. Головними учасниками виконавчого провадження є сторони, які володіють певними рисами, що виділяють їх з усіх інших осіб, які беруть участь у виконавчому провадженні. До цих рис можна віднести наступні: 1 ) сторони виконавчого провадження пов'язані правовідносинами на підставі судового акта чи акта іншого органу, що підлягає примусовому виконанню в рамках виконавчого провадження. Це можуть бути матеріально-правові відносини різного характеру. Так, при стягненні грошової суми, передачі майна відносини носять цивільно-правовий характер; при виконанні обов'язку про сплату штрафу - адміністративно- правовий характер і т.д.; 2 ) сторони виконавчого провадження повинні володіти правоздатністю. Для володіння статусом сторони у виконавчому провадженні достатньо наявності правоздатності, бо відсутність дієздатності може бути компенсовано за допомогою застосування інституту представництва. Наприклад, при стягненні аліментів на утримання неповнолітньої дитини її інтереси у виконавчому провадженні захищає законний представник - мати дитини; Відповідно до ст. 8 Закону України «Про виконавче провадження» Сторонами у виконавчому провадженні є стягувач і боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа, на користь чи в інтересах якої видано виконавчий документ. Боржником є фізична або юридична особа, визначена виконавчим документом. Стягувач і боржник мають юридичну заінтересованість у виконавчому провадженні, яка полягає в отриманні очікуваного матеріально-правового результату, а також задоволення морального-правового характеру. Зважаючи на те, що виконавчий процес, перш за все, спрямовується на поновлення прав стягувача і забезпечення виконання обов’язків боржника під час вчинення виконавчих дій, дослідження питань нормативного регулювання та практичної реалізації їх прав і обов’язків, а також специфічні проблеми правового статусу сторін, пов’язані з виконанням окремих категорій рішень уповноважених осіб є актуальної темою для дослідження в рамках вітчизняної науки і законодавства. Стан дослідження. Теоретичним і практичним проблемам визначення сторін виконавчого провадження, їх прав і обов’язків присвячена досить незначна кількість наукових робіт та публікацій. Окремі аспекти даної теми досліджували такі науковці як С. Я. Фурса, С. В. Щербак, П. П. Заворотько, М. Й. Штефан, І. В. Ігонін, охоплюючи проблему визначення стягувача і боржника як учасників виконавчих правовідносин в розрізі досліджень правової природи виконавчого провадження та аналізуючи правовий статус суб’єктів виконавчого провадження. Особливості відносин представництва були предметом дослідження В. Цюра, питаннями правонаступництва займався Р. Ляшенко, проте системному дослідженню правового статусу сторін виконавчого провадження не приділено належної уваги. Об’єктом проведеного дослідження є регламентовані нормами права суспільні відносини, пов’язані із регулюванням правового статусу сторін виконавчого провадження. Предметом дослідження є теоретичні та методологічні проблеми законодавчого закріплення правового статусу сторін виконавчого провадження, нормативна регламентація їх прав та обов’язків. Мета дослідження полягає у комплексному дослідженні правового статусу сторін як учасників виконавчого провадження, проблем щодо визначення понять «стягувач» та «боржник», аналізі законодавчого закріплення їх прав і обов’язків, а також вивчення особливостей реалізації стягувачем та боржником своїх прав та обов’язків при виконанні окремих категорій рішень уповноважених осіб. Для досягнення цієї мети були визначені наступні основні завдання: -дослідити правову природу виконавчого провадження, основними учасниками якого є стягувач та боржник; -проаналізувати суб’єктний склад виконавчого провадження та місце сторін серед інших його учасників; -дослідити проблеми визначення понять «стягувач» та «боржник»; -проаналізувати правову регламентацію прав і обов’язків сторін виконавчого провадження; -виявити проблемні аспекти представництва та правонаступництва у виконавчому провадженні; -проаналізувати особливості правового статусу сторін виконавчого провадження при виконанні окремих категорій рішень уповноважених осіб. Методологічну основу дослідження складають сучасні загальнонаукові методи та спеціальні методи і прийоми пізнання. Основним методом виступає загальнонауковий діалектичний метод пізнання, на базі якого проблеми дослідження розглядаються в єдності їх соціального змісту та юридичної форми. Також з урахуванням специфіки теми, мети і завдань дослідження, було застосовано, зокрема, такі методи, як: - системно-функціональний метод, який передбачає розгляд системних явищ в їх цілісності і взаємозв’язку з аналізом функцій взаємодіючих елементів. Зокрема, застосовувався для дослідження правової природи виконавчого провадження, його суб’єктів та ролі сторін серед інших учасників виконавчого провадження; - порівняльно-правовий метод, що полягає в досліджені двох чи більше явищ, їх співставленні, виявленні спільного і відмінного в їх природі. Його було використано при аналізі аналізі прав і обов’язків сторін виконавчого провадження, при дослідженні інститутів представництва та правонаступництва у виконавчому провадженні; - формально-догматичний, який включає в себе такі прийоми, як опис і аналіз правових норм, правовідносин та інших юридичних категорій, їх класифікацію та систематизацію правових явищ (використаний, зокрема, при аналізі норм, які використовуються при виконанні рішень про стягнення коштів з державних органів, державних підприємств, установ, організацій та місцевих бюджетів, при виконанні рішень щодо іноземних суб’єктів, при виконанні рішень про стягнення аліментів на дитину); Дослідження ґрунтується на аналізі положень Закону України «Про виконавче провадження», Інструкції з організації примусового виконання рішень, Цивільного Кодексу, інших нормативно-правових актів України. При написанні роботи також було використано наукову й навчальну літературу, яка стосується предмету дослідження. Структура роботи. Відповідно до мети, завдань, предмету та методів дослідження обрано структуру дослідження, що містить вступ, три розділи, які об’єднують вісім підрозділів, висновки, а також бібліографію. В першому розділі розкривається правова природа виконавчого провадження, проблеми його розуміння та визначення, його суб’єктний склад, а також проблеми класифікації суб’єктів виконавчого провадження. Другий розділ присвячується дослідженню правового статусу стягувача та боржника, їх взаємовідносин при реалізації прав та виконанні обов’язків, закріплених у законодавстві, а також аналізу інститутів представництва та правонаступництва у виконавчому процесі. У третьому розділі йде мова про особливості правового статусу сторін виконавчого провадження при виконанні окремих категорій рішень уповноважених осіб, зокрема при виконанні рішень про стягнення коштів з державних органів, державних підприємств, установ, організацій та місцевих бюджетів, при виконанні рішень щодо іноземних суб’єктів та при виконанні рішень про стягнення аліментів на дитину. Розділ 1. Виконавче провадження як процесуальна форма примусового виконання рішень уповноважених органів. 1.1 Загальна характеристика правової природи виконавчого провадження. Більшу частину 1990-х років виконавче провадження, тобто діяльність, пов’язана із виконанням рішень судів та інших юрисдикційних органів, відбувалося згідно із нормами ЦПК України 1963 р. і розглядалося як діяльність органів судової влади. Виконавче провадження розглядалося як стадія цивільного процесу. Ситуація почала змінюватися наприкінці 1990-х років. 24 березня 1998 р. Верховною Радою було прийнято Закон України «Про державну виконавчу службу» [1]. Це був перший суттєвий крок на шляху реформування вітчизняного виконавчого законодавства. Цей Закон передав функції, пов’язані із виконанням судових рішень та рішень інших юрисдикційних органів, від органів судової влади до органів виконавчої влади, оскільки саме до виконавчої гілки влади було віднесено новостворену Державну виконавчу службу України. Керування органами державної виконавчої служби здійснює Міністерство юстиції України. Закон України «Про державну виконавчу службу» створив організаційні засади діяльності цієї служби, визначив її функціональні обов’язки, визначив систему територіальних підрозділів цієї служби, визначив правовий статус державного виконавця, встановив вимоги до осіб, які можуть займати посаду державного виконавця або посади керівників відповідних підрозділів державної виконавчої служби, надав певних гарантій діяльності державних виконавців, в т. ч. соціальних. У той же час прийняття цього Закону хоча було і дуже важливим, але лише першим кроком у реформуванні інститутів виконавчого провадження. Система процедурних питань, пов’язаних із безпосереднім виконанням рішень судів та інших юрисдикційних органів, залишалася незмінною деякий час після прийняття Закону України «Про державну виконавчу службу». 21 квітня 1999 року Верховною Радою було прийнято Закон України «Про виконавче провадження» [2]. Саме цей Закон і став головним процесуальним актом, який застосовується органами державної виконавчої служби під час здійснення виконавчих дій. Прийняття законів України «Про державну виконавчу службу» та «Про виконавче провадження» ознаменувало зміну фундаментальних, базових підходів до виконавчого провадження в системі вітчизняного законодавства. Якщо раніше більшістю вчених-процесуалістів виконавче провадження розглядалося як стадія цивільного процесу, то з моменту утворення державної виконавчої служби та прийняття спеціального, окремого закону про виконавче провадження, підходи до оцінки виконавчого провадження почали змінюватися. Виконавче провадження з того часу розглядається не як стадія цивільного процесу, а як самостійний вид провадження. Більше того, зміна базових правовідносин у сфері виконавчого провадження дозволяє багатьом дійти висновку про існування цивільного виконавчого права як самостійної галузі права. Відносини, які складаються під час виконання рішень судів та інших органів, мають ознаки відносин адміністративних з боку державного виконавця до інших учасників виконавчого провадження. Вони, хоча і пов’язані певною мірою із судовою владою, спрямовані на виконання рішень судів (головним чином) та рішень інших органів, не мають суд як обов’язкового учасника цих відносин і не належать до цивільних процесуальних відносин як до таких, які складаються в результаті судової діяльності, пов’язаної із виконанням органами судової влади як правосудних, так і інших, передбачених законодавством функцій. Крім того, специфікою законодавства, яке регулює виконавче провадження в Україні, є те, що Закон України «Про виконавче провадження» регулює не лише питання, пов’язані із виконанням рішень судів, але встановлює підстави для виконання рішень інших органів. Згідно зі ст. 3 цього Закону органами державної виконавчої служби, крім судових актів, можуть виконуватись примусово також виконавчі написи нотаріусів, посвідчення комісій по трудових спорах, постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, рішення органів державної влади, прийняті з питань володіння і користування культовими будівлями і майном, постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу, рішення Європейського суду з прав людини з урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» [3] тощо. Таким чином, Закон України «Про виконавче провадження» застосовується під час виконання не лише рішень судів, а й виконання рішень інших органів, що дозволяє зробити висновок про те, що виконавче провадження спрямоване не лише на реалізацію судових актів, як актів правосуддя, але й є правовим інструментом кінцевої реалізації рішень інших органів, універсальним механізмом застосування державою владних повноважень, спрямованих не лише на реалізацію правосудних функцій, а й на захист прав та свобод людини і громадянина у більш широкому контексті [4, c. 38]. Закон України «Про виконавче провадження» містить набір універсальних процедур, які застосовуються як під час виконання судових рішень, так і рішень інших органів. Більшість процесуальних механізмів, які застосовуються державним виконавцем під час виконання рішень суду, застосовуються і під час виконання рішень інших органів. Система виконавчих процедур, таким чином, має самостійний характер і не може розглядатися як частина цивільних процесуальних відносин. У той же час зберігається зв’язок між виконавчим провадженням та цивільною юрисдикцією. Судова форма захисту права існує поряд з іншими формами захисту прав. Захист цивільних прав може здійснюватись й іншими органами. Так, згідно із Законом України «Про третейські суди» [5] захист прав, свобод та інтересів громадян і організацій може здійснюватись третейськими судами. Згідно зі ст. 18 Цивільного кодексу України захист цивільних прав може здійснюватись нотаріусом шляхом учинення виконавчого напису. Трудове законодавство передбачає існування комісій по трудових спорах (КТС). Різні закони по-різному встановлюють процедури, пов’язані із захистом прав. Не співпадають механізми розгляду спорів, встановлені ЦПК України, Законом України «Про третейські суди», Законом «Про міжнародний комерційний арбітраж» [6] тощо. Але універсальним є механізм виконання рішень цих органів. Безумовним був і залишається зв’язок між органами судової влади і органами державної виконавчої служби, і полягає він у тому, що у більшості випадків саме виконанням рішень судових органів займаються державні виконавці. Суттєвим фактором цього зв’язку є й практика Європейського суду з прав людини, який звертав увагу на те, що виконання судових рішень є частиною судових процедур, а їх невиконання є невиконанням судовою владою своїх функцій щодо захисту прав, свобод та інтересів громадян, що є порушенням, поміж іншим, і міжнародно-правових зобов’язань України. Як зазначає В. В. Комаров, ключовим питанням для здійснення справедливого судочинства є і ефективність виконання судових рішень. Відповідно до чинного процессуального законодавства та прецедентної практики Європейського суду з прав людини виконання судових рішень є частиною судового розгляду. У зв’язку з цим, незважаючи на різні зміни у останні роки процесуального законодавства, законодавства про державну виконавчу службу та виконавче провадження, є актуальною проблема пошуку нових моделей виконання судових рішень та виконавчого провадження [7, c. 6]. Закон України «Про виконавче провадження» неодноразово змінювався з часу його прийняття, процедури виконавчого провадження удосконалювалися, і на сьогодні вони є більш ефективними, ніж це було первісно. Слід зазначити, що Закон України «Про виконавче провадження», хоча і є основним законом, яким врегульовано процедуру здійснення виконавчих дій, не є єдиним джерелом норм, які застосовуються державними виконавцями. Деякі норми, які регулюють виконавче провадження, містяться і в інших законах. Такі норми є в ЦПК України, в ГПК України, в КАС України тощо. Норми, які містяться в процесуальних законах, головним чином присвячені функціям суду у виконавчому провадженні. Ці функції можна поділити на допоміжні та контрольні. Вирішуються в цих Кодексах також питання, пов’язані із поворотом виконання рішень і деякі інші. Існує низка підзаконних нормативних актів, які регулюють питання виконавчого провадження. Це, передусім, Інструкція про порядок вчинення виконавчих дій від 15.12.1999 р.[8], Тимчасове положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна від 27.10.1999 р. [9] та ін. Діяльність юрисдикційних органів, реалізація ними повноважень щодо захисту прав, свобод та інтересів громадян і організацій нерозривно пов’язана із виконанням їх рішень. Система цивільної юрисдикції включає в себе як структурні елементи судові органи, третейські суди, органи нотаріату, органи щодо розгляду трудових спорів тощо. Виконання рішень усіх цих органів відбувається за універсальними правилами виконавчих процедур, передбачених чинним законодавством. Існує взаємозв’язок між органами цивільної юрисдикції та органами виконання їх рішень. Як зазначає К. В. Гусаров, під системою цивільної юрисдикції слід розуміти існуючи форми захисту цивільних прав та охоронюваних законом інтересів. Діяльність органів цивільної юрисдикції поділяється на таку, що здійснюється в рамках судової системи, і таку, що здійснюється поза нею (органи виконавчої влади та місцевого самоврядування, Президент України, третейські суди, нотаріат)[10, c. 36]. Органи цивільної юрисдикції, у свою чергу, передбачають наявність процедур виконавчого провадження, механізмів реалізації їх рішень. З іншого боку, виконавче провадження є органічним продовженням реалізації владної компетенції органами цивільної юрисдикції, без органів цивільної юрисдикції не може існувати і виконавче провадження, оскільки воно має похідний характер від їх діяльності і покликано бути свого роду кінцевим інструментом утілення їх рішень у життя. Такий взаємозв’язок між органами цивільної юрисдикції та органами, що здійснюють виконавче провадження, дозволяє дійти висновку, що вони у своїй сукупності створюють певну систему і існують нерозривно, хоча і відносно автономно. Тому цілком логічно зробити висновок, що виконавче провадження в силу цих зв’язків є структурним елементом цивільної юрисдикції. Можна сказати, що між виконавчим провадженням та цивільним процессом існують не лише функціональні, але й генетичні зв’язки. Наявність функціональних зв’язків є беззаперечною і полягають вони в тому, що виконавче провадження забезпечує безпосередню реалізацію судових рішень. З генетичними зв’язками справа виглядає не настільки прозоро. Загальновизнаною є точка зору, що генетичний зв’язок притаманний цивільному процесу, кримінальному процесу, господарському та адміністративному процесам, оскільки всі вони пов’язані із процесуальною діяльністю судових органів, із здійсненням судами правосудних функцій, із наявністю багатьох спільних інститутів та близькою системою принципів. Але виконавче провадження, в тому вигляді як воно сформувалося сьогодні, значною мірою нагадує процесуальну діяльність, притаманну судовій системі. Ця процесуальна діяльність має певну спорідненість із цивільною процесуальною формою, багато інститутів цивільного процесуального права зустрічаються і у виконавчому провадженні. Як указує В. В. Тертишніков, цивільна процесуальна форма характеризується наявністю трьох ознак: провадження, стадій і процесуального режиму. Провадження – це система процесуальних дій, об’єднаних кінцевою процесуальною метою. Стадія – це система цивільних процесуальних дій, об’єднаних найближчою процесуальною метою. Процесуальний режим – це ступінь урегульованості, ступінь напруженості процедури [11, c. 9-10]. Такі ознаки процесуальної форми притаманні і виконавчому провадженню, оскільки у виконавчому провадженні існує певна система процесуальних дій, спрямованих на кінцеву мету, якою є належне і своєчасне виконання рішення суду чи іншого органу, виконавче провадження поділяється на стадії і має свій процесуальний режим. Існують також багато споріднених інститутів. Так, інститут сторін у виконавчому провадженні має похідний характер від цього інституту в цивільних процесуальних правовідносинах, співучасть у цивільних процесуальних відносинах обумовлює співучасть у виконавчому провадженні, те ж стосується інституту правонаступництва. Прокурор, що виступав ініціатором цивільної справи, може бути ініціатором і учасником виконавчого провадження. Такі процесуальні засоби подолання перешкод, які виникають під час здійснення виконавчого провадження, як зупинення виконавчого провадження, за підставами та наслідками їх застосування є спорідненими до інституту зупинення розгляду справи в суді. Деякі автори наголошують на спорідненості процесуальних функцій судді і державного виконавця в тому, що стосується дотримання ними об’єктивності та неупередженості, схожості інституту забезпечення позову судом з правом державного виконавця накладати арешт на майно боржника тощо [12, c. 125]. Таким чином, зв’язки між виконавчим провадженням та цивільним процесом представляються як функціональні та генетичні одночасно. Виконавче провадження, відповідно до Закону України «Про виконавче провадження», це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Однак, на сьогодні із розвитком та реформуванням інституту примусового виконання рішень юрисдикційних органів серед провідних науковців та практиків, які приділяли увагу питанням виконавчого провадження, його дефініції та змісту (Ю.В. Білоусов, Є.М. Гришко, О.М. Капля, М.П. Омельченко, Н.Я. Отчак, М.Й. Штефан, С.М. Штефан, С.В. Щербак, В.В. Ярков та інші), вважається, що таке законодавче визначення поняття виконавчого провадження вже не відображає сутність виконавчого провадження та потребує додаткового вивчення та аналізу. Так, Є.М. Гришко зазначає, що виконавче провадження – є процесуальною формою, яка «гарантує примусову реалізацію рішень суду та інших юрисдикційних органів, реалізацію підтвердження ними прав та обов’язків суб’єктів матеріальних правовідносин», тобто саме у «виконавчому провадженні здійснюється остаточний захист прав громадян та юридичних осіб…» [13]. О.М. Капля вважає виконавче провадження одним з «найскладніших видів процесуальної діяльності в сучасному юридичному процесі», значення якого полягає у: гарантії фактичної реалізації рішень юрисдикційних органів; завершенні діяльності відповідних органів щодо «захисту суб’єктивних прав громадян та організацій»; забезпеченні «зміцнення законності у сфері матеріально-правових відносин»; сприянні виховання «громадян та посадових осіб у дусі виконання законів України» [14, c. 222]. Таку думку розділяє і Н. Я. Отчак. Він також зазначає, що процесуальний порядок (форма) виконавчого провадження не викликає сумнівів серед сучасних науковців, об’єктом дослідження яких є виконавче провадження. Так, «процесуальний порядок (форма) розкриває ряд істотних особливостей виконавчого провадження та характеризується такими положеннями: 1) примусове виконання рішень в Україні покладається на Державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України; 2) відповідно до Закону примусове виконання рішень здійснюють державні виконавці районних, міських (міст обласного значення), районних у містах відділів державної виконавчої служби; 3) інші органи, організації та посадові особи здійснюють виконавчі дії у випадках, передбачених законом, у тому числі … на вимогу чи за дорученням державного виконавця» [15, c. 331]. В.В. Ярков визначає, що виконавче провадження є «системою юридичних дій, які в сукупності створюють юридичну діяльність, яка реалізується на заключній стадії судового або іншого юрисдикційного процесу та у сфері діяльності органів виконавчої влади». На практиці «виконавче провадження не є єдиним провадженням, а виступає у якості цілої системи визначених проваджень по виконанню конкретних юрисдикційних актів». Диференціювати ці провадження можна в залежності від різноманітних критеріїв: від виду акта, який виконується в примусовому порядку (рішення суду, іншого юрисдикційного органу, посадової особи тощо; від виду зобов’язаного суб’єкта (фізична особа, державний орган, посадова особа тощо); від характеру дій, які мають бути здійснені боржником (здійснити виплати, вчинити певні дії тощо); від системи процесуальних дій в межах конкретного виду виконання (витребування інформації, звернення до суду, залучення певних суб’єктів виконавчого провадження до здійснення виконавчих дій тощо) [16, c. 55]. М.П. Омельченко, М.Й. Штефан, С.М. Штефан під виконавчим провадженням розуміють «врегульовані законодавством України (зокрема Законом України «Про виконавче провадження», іншими нормативно-правовими актами, виданими відповідно до цього Закону) суспільні відносини, що виникають і реалізуються в процесі примусового виконання між органами державної виконавчої служби і посадовими особами, які здійснюють примусову реалізацію рішень, ухвал, постанов судових і несудових органів — з одного боку, та між особами, котрі беруть участь у виконавчому провадженні і залучаються до проведення виконавчих дій — з другого боку, на підставах, у спосіб та в межах, встановлених законом». На їх думку, виконавче провадження характеризується певними рисами, притаманними йому: 1) правовою основою виконавчого провадження є Конституція України та система законів і підзаконних актів, якими воно регулюється; 2) примусове виконання рішень покладається на державну виконавчу службу та систему її органів; 3) діяльність державної виконавчої служби та системи її органів реалізується на підставах, способами та у межах повноважень, визначених законодавством про виконавче провадження, і спрямовується на своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень юрисдикційних органів; 4) для суб’єктів виконавчого провадження законодавством встановлено сукупність процесуальних прав та обов’язків, реалізація яких спрямовує діяльність суб’єктів виконавчого провадження на досягнення мети примусового виконання рішень юрисдикційних органів; 5) встановленням гарантій прав і законних інтересів осіб, порушених в процесі вчинення виконавчих дій; 6) гарантуванням законності виконавчих дій шляхом встановлення відповідальності суб’єктів виконавчого провадження за порушення і невиконання ними встановлених законодавством обов’язків [17, c. 5]. Ю.Г. Вдовина під виконавчим провадженням пропонує розуміти діяльність виконавців та інших учасників правовідносин, які складаються в процесі реалізації виконавчих листів та інших виконавчих документів шляхом державного примусу [18]. Ю.В. Білоусов визначає, що виконавче провадження розуміється у таких значеннях: 1) «як певну сукупність (систему) правових норм, які регулюють певне коло суспільних відносин» (це «сукупність правових норм, які регулюють умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх добровільно»); 2) як процесуальну (процедурну) діяльність (це «діяльність (сукупність процесуальних (процедурних) дій) органів та осіб (передусім державних виконавців) та інших учасників виконавчого провадження, спрямована на реалізацію юрисдикційних рішень, визначених законом, у передбаченій процесуальній формі») [19, c. 11, 14]. С.В. Щербак зазначає, що на сьогодні, враховуючи зміни, яким піддається виконавче провадження останнім часом, «законодавче визначення поняття «виконавчого провадження» через «сукупність дій органів і посадових осіб…» є доволі вузьким та не відображає всієї багатогранності процессу примусового виконання рішень, що вийшов за рамки вищезазначеного поняття» та вважає, що фактично під поняттям «виконавче провадження» об’єднано кілька видів проваджень, які можуть бути виокремлені один від одного тому, у разі їх об’єднання, доцільно сукупність таких проваджень називати виконавчим процесом. С.В. Щербак, в свою чергу, пропонує виділити наступні види виконавчого провадження в межах виконавчого процесу: 1) «провадження щодо звернення стягнення на майно боржника (фізичної особи, юридичної особи), на заробітну плату, пенсію тощо»; 2) «провадження щодо передачі майна»; 3) «провадження щодо виконання рішень немайнового характеру» (поновлення на роботі, відібрання дитини, виселення тощо); 4) «провадження щодо виконання забезпечувальних заходів», а для визначення сукупності проваджень із примусового виконання рішень юрисдикційних органів застосовувати термін виконавчий процес та визначити його дефініцію як «врегульовану нормами законодавства про виконавче провадження діяльність органів державної виконавчої служби та інших суб’єктів виконавчого процесу, здійснювану в особливій процесуальній формі, та спрямовану на забезпечення примусового виконання рішень судів та інших юрисдикційних органів, а також реальне поновлення прав фізичних та юридичних осіб шляхом застосування заходів примусового виконання» [20]. Визначену позицію підтверджує також загальне поняття юридичного процесу. В Юридичній енциклопедії Ю.С. Шемшученко процес у праві зазначає, як визначену законом процедуру застосування матеріальних прав, норм, а у вузькому значенні — встановлену законом процедуру провадження у цивільних, господарських, адміністративних та інших справах, яка регулюється відповідним законодавством і обумовлює розподіл галузей права та законодавства на матеріальні і процесуальні [21]. В.М. Корельський визначає загальне поняття юридичного процесу, як складну діяльність, яка триває у часі, складається з процесуальних стадій, які мають певну послідовність, та за змістом представляє собою ланцюг взаємопов’язаних процесуальних дій та процесуальних рішень, які закріплюються у відповідних документах [22, c. 413]. І.М. Зайцев вважає, що юридичний процесс – це завжди «певна сукупність послідовно вчинюваних дій і постановлених актів» [23]. Можна зробити загальний висновок, що виконавче провадження на сьогодні фактично перетворюється на виконавчий процес, оскільки діяльності, пов’язаної із виконанням рішень суду та інших органів, є притаманними багато інститутів, характерних для процесуальної діяльності судових органів, виконавчому провадженню притаманна така ознака процесуальної форми, як стадійність, система норм виконавчого провадження за ступенем урегульованості є вищою, ніж звичайна система процедур і тяжіє до системи процедур щодо роз-гляду справ, встановленої відповідним процесуальним законодавством. В. І. Тертишников та О. В. Шутенко пропонують називати виконавче провадження цивільним виконавчим правом. Як зазначають ці вчені, предметом правового регулювання цивільного виконавчого права є відносини щодо організації і порядку діяльності органів державної виконавчої служби. Особливість методу правового регулювання цієї галузі права полягає в спорідненості з методами цивільного процесуального і адміністративного процесуального права і зводиться в основному до влади і підпорядкування, особливим юридичним фактам і санкціям цивільно-процесуального і адміністративного характеру [24, c. 5]. Таким чином, можна зробити висновок, що динамічний розвиток законодавства про виконавче провадження, значний досвід його застосування ставлять перед юридичною наукою багато питань, які потребують відповіді. Виконавче провадження повинно стати об’єктом комплексного наукового дослідження, з метою його систематизації, упорядкування, визначення його місця в системі законодавства, окреслення його рис як самостійної галузі права, аналізу перспектив його подальшого розвитку та удосконаленню виконавчих процедур. | |
| Просмотров: 635 | Загрузок: 36 | Рейтинг: 0.0/0 | |
| Всего комментариев: 0 | |